л, комусь буде дочки жаль, жаль". Та - плиг iз моїх колiн i пiд пiл рукою показує. Я туди - аж там цiла батарея пляшок з водою, "горiлка", значить. Я тодi до жiнки: "Не горюй, - кажу, - раз таке дiло, що в нас весiлля було i ти свою дочку замiж вiддала, то не плакати, а радiти повинна. Вари галушки, та тiльки пошвидше, бо таки добре менi живiт корчi зводять". А Тетянка тодi пiдходить до мене та так радiсно: "Ми тепер, -каже, - тату, багатi стали. В нас у стайнi аж пара коней стоїть". Вийняв я батiг iз-за сволока, дай, думаю, пiду подивлюся, що воно там за конi такi об'явилися? Пiдходжу до хлiва, чую - iржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене - притихли. Дивлюся, аж то мiй Микола i Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка подiлася. Питаю я свого: "Ви поїли борщ i весь обiд?" Мовчить. Я знову питаю: "Ви поїли, кажiть? Бо так зараз батогом одрепiжу, що й на травичку не сядете!" Мiй тодi й каже: "Ми - конi. Ми борщу не їли. Нам овес давали". Я до ясел, а там вiвса повно. "Як же ви, - питаю, - мiшок з горища зняли?" А вiн: "Ми, тату, коробкою згори носили". Закипiло в мене серце - сiм шкур би з них зiдрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мiй рiдний батько линтварi дубив нi за що нi про що, - опустив батiг i вийшов iз хлiва. Хай, думаю, хоч мої дiти небитими ростуть, коли вже менi перепадало". Дорош уважно слухав розповiдi селян, але вiдчував, що вони приходять до нього не для того, щоб розповiдати такi невиннi iсторiї, а що в них на умi е щось важливiше. Вiн допитувався в Сергiя, який, по всьому видно, знав, у чому справа, але той тiльки знизував плечима i прикидався незнайком. Одного разу пiсля того, як дядьки порозходилися iз посиденьок, Дорош не витримав i вирiшив повести iз Сергiєм розмову, як то кажуть, навпростець. - Скажи менi: чого вони сюди ходять? - запитав вiн, роздумливо суплячи брови. - А я почiм знаю? - щиро здивувався Сергiй. - Ви у них запитайте. - Коли ж вони мене бояться, - спохмурнiв Дорош. Сергiй, що плiв ятiр посеред хати, на секунду припинив роботу, спiдлоба глянув на Дороша веселим оком: - З якої речi? - У мене таке враження. - О-о, - зрадiв Сергiй. - Потрапили у саму точку. - Тiльки я не можу зрозумiти, в чому тут причина. - А ви пильнiше придивiться, тодi й побачите. - А може б, ти менi прямо сказав? Без загадок? Сергiй сердито перегриз зубами сирову нитку, заплутався пальцями у вузеньких вiчках, i рука його затрiпотiла в ятерi, як спiймана риба. - Те, що в нас у селi робиться, - слiпий побачить, а глухий почує. Ви тiльки не ображайтесь. Це я жартома. Само воно в мене з язика виплигує. Ви бачите, - продовжував вiн далi уже без насмiшки, - до вас горнуться люди, а це не так легко заслужити. Оксен хоч чоловiк нiби й непоганий, а до нього так не ходять, як до вас. А чого? Бо вiн хитрий. Любить хвостом крутити. I перед районною владою хоче бути хороший, i перед людьми не спасувати. А воно. не завжди вгадаєш. Воно Радянська влада за народ стоїть, але в нашому селi з цим дiлом нерозбериха виходить. З такою владою, яку ми маємо в особi Гната, люди не погоджуються. Сесiї проводить для форми, грубiянить, ображає людей, одним словом, хазяйнує, як хоче. Я от часто дивився на вас i думав: невже i вас заставить Гнат танцювати пiд свою дудочку. Як їздили ми по жом - гарно ви говорили. I про правду, i про добре ставлення до людей. Та слова одне, а дiло - друге. Гнат он теж розпинається, що вiн за Радянську владу жизнь готовий вiддати, а сам її ногами топче, за корiнь рве. Кажу вам як комсомолець, е в нашому селi хлопець, змовилися ми: не прикрутять Гната мiсцевi товаришi, поїдемо вище правду шукати. Сергiй швиргонув недоплетений ятiр на солому, вийшов у сiни за пряжею. Дорош залишився сам, повний душевного сум'яття. В його пам'ятi виринув давно вже забутий епiзод, бачений ним колись на одному з вокзалiв пiвдня. Серед метушнi, гамору й крику, страшенної спеки, штовханини, огидної вокзальної пилюки бiгає дiвчинка рокiв шести в бiлiй панамочцi, в труси ках i кричить переляканим голосом: "Бабусю, бабусю!" На її личку - жах, очi благальнi i шукаючi. А розкiшна, засмагла, нафарбована, тiлиста пляжанка, що манiжилась пiд зонтиком, суворо крикнула: "Треба було не ловити гав! Велика вже!" В цей час побiля вагонiв, приклавши долонi до грудей, старечою трускою бiгла бабуся в широкому солом'яному капелюсi. Побачивши її, дiвчинка закричала ще дужче i сховала своє заплакане личко у рясних складках бабусиного плаття. Потiм взяла мiцно за руку i пiшла за нею, гордо пiднявши голову i блаженно похлипуючи. Iдучи, вона озирнулася i глянула на ту пляжанку, що дорiкала їй за неуважнiсть, i той погляд був такий ненависний, що коли вiн ковзнув по Дорошевi, то йому зробилося моторошно i вiн вiдчув, що совiсть у нього нечиста. "Я мiг би вискочити iз вагона i допомогти їй вiдшукати бабусю, - подумав вiн. - Але я цього не зробив. Що ж це таке? Як же це сталося? Я надiявся на крайнiх. Я думав, що хтось там надворi це зробить. А треба було не надiятися, а робити самому. Виходить, у мене є багато слабостей, i виходить, що я не святий i, може, навiть гiрший за iнших". I тодi його охопило почуття палючого сорому, i вiн довго не мiг дивитися в очi людям. Таке ж саме почуття охопило його i тепер, тiльки ще з бiльшою силою. "Так, - розмiрковував Дорош, ходячи по хатi. - Безумовно, Сергiй каже правду. Я вiддався роботi на фермi i не додивився до головного: до загальної постановки, вiд якої, власне, залежить i моя робота. Коли б я придивився пильнiше, менi б стала ясною непослiдовнiсть у характерi Оксена i його примирення з усiма тими перекрученнями, що їх допускає Гнат, той в'ялий пiдхiд до справ артiльного життя, той застiй, який панує всюди. Так, так. Лiд треба ламати, i менi здавалося, що я вже це роблю, а виявляється, що нi. Я не з того боку почав. Надiявся сам на себе, а сам багато не зробиш". Дорошевi зробилося досадно, бо вiн спiймав себе на тому, що не позбавлений себелюбства. "Ну й що ж, - захищався вiн сам вiд себе. - Адже я спрямовую його не'на себе, а для загального добра мого народу... Але лiд треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб вiн визнав свої помилки i припинив чинити неподобства! Хлопець вiн, здається, непоганий, але дивак.' Головне, що вважає себе незамiнимим i переконаний, що вiн родився тiльки для того на свiт, щоб бути головою сiльради. Треба за нього взятися. Вiдразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити поволi, але щораз все мiцнiше i мiцнiше. А як ми насядемо на нього гуртом, то дiло вийде". В сiнях зачувся гомiн, в хату увiйшов Сергiй i ще хтось у довгому чорному пальтi. Лампа стояла на столi з газетним обгорiлим абажуром, i Дорош не мiг розгледiти обличчя прийшлого. - Здрастуйте, - привiтався прибулий i, знявши кепку, ступив два кроки вперед. Дорош пiзнав колгоспного облiковця Уласа Хомутенка i потис йому широку холодну долоню. Коли Улас вiтався, то вираз його обличчя був такий, нiби йому хотiлося сказати щось наболiле i важливе, i Дорош подумав, що воно стосуватиметься тiєї розмови, яку вони недавно iз Сергiєм вели, i вiдразу ж здогадався, що це i є той хлопець, про якого говорив Сергiй. Улас сiв на лаву, але розмови не починав. - Ви, здається, вчилися в унiверситетi? - запитав його Дорош, щоб як-небудь розпочати розмову. - Так. На iсторичному факультетi. - Кинули? - З об'єктивних причин. - Думаєте повернутися? - Не знаю. Майбутнє покаже. Друзi мене кличуть в листах, але я поки що не хочу їхати, щоб не стати для них тягарем. Дорош погладив маленькою рукою скатертину на столi, зiмкнув над перенiссям брови. - Менi здається, що ви трохи не туди завернули. Якщо товаришi вам ладнi допомогти, то нiколи не треба вiдвертатись вiд них. В товаришiв треба вiрити. - Дивлячись у яких, - насмiшкувато сказав Улас i перезирнувся iз Сергiєм, i Дорош по тому погляду здогадався, що тут iснує якийсь натяк. - Iнодi такий товариш так i говорить очима: вiр менi, вiр, а ти йому не вiриш чомусь. Розмова починала ставати вiдвертою, але її перебив Дясмелик, що нагло зайшов у хату в коротенькiй кавалерiйськiй куртцi, обшитiй сивим смушечком, наваксованих чобiтках i шапцi-кубанцi, з-пiд якої крученим прядивом лiз чуб. - А, пiдпiльний активi - кинув вiн замiсть привiтання i, вийнявши з бокової кишенi обтрiпану колоду карт, ляпнув її на стiл. - У "хвильки" хочете? Раз, два, три, чотири. Банда. Якраз на гру. Сергiй, кидай к бiсовiй матерi ятiр, правди все рiвно не спiймаєш. Сiдай до столу. В одну мить Джмелик роздягся, кинув на скриню куртку, шапку i, поплювавши в пучки, заходився здавати карти. Дорош дивився на нього здивовано i насторожено. Вiн дещо вже чув про цього зайду i анархiста, знав, що його батька репресували, а самого Джмелика витурили з армiї, та це його не дуже засмутило. По недiлях носив хромовi чобiтки iз шпорами, побрязкував ними на всiх весiллях та грищах, дурманив голови хутiрським дiвчатам, доки не приїхав iз району мiлiцiонер, реквiзував шпори як вiйськове майно i почепив собi на кирзовi чоботи, а Джмеликовi видав розписку. Северин повернув ту розписку назад мiлiцiонеровi i порадив з надзвичайною ввiчливiстю: - Наштрикнiть її в клозетi на цвяшок, бо вона менi без дiла. За контрреволюцiйнi балачки сидiв Джмелик у мiлiцiї безлiч разiв i кожного разу присягався пiд розписку, що бiльше вiд нього не почують жодного недоброго слова. Його випускали, i вiн, ще не переступивши порiг мiлiцiї, знову заїдався з ким-небудь. Нарештi всi чомусь зiйшлися на тiй думцi, що його "мiшком з-за рогу вдарено", i перестали звертати на нього увагу. - Граємо на хрусканцi, - уточнив Джмелик умови гри. - Пiсля кожного програшу - п'ять штук. Для вчених лобiв можна прибавити ще п'ять. Згода? - Що ж. Давай, - погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселiсть. - О! Та ти свiй хлопецьi - радiсно вигукнув Джмелик. - А говорили, що ти з монахiв... Що прямо тебе з монастиря - i на партiйну роботу. Дорош беззлiсно засмiявся. Улас присiв до столу, не роздягаючись, i в душi засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту розвагу. Сергiй теж хмурився. Мовчки стали грати. Дорош виграв i, пiдсунувши окуляри, попросив Джмелика: - Наставляй лоба. Джмелик, позираючи спiдлоба, нахилив голову. Дорош хруснув його п'ять разiв так, що в хлопця виступили сльози. - Здорово б'єш! Не жалiєш! - в захопленнi вигукнув Северин. - Коли б менi довелося, я б тобi теж гривеникiв навiшав. - Такий на мене лютий? Джмелик труснув чубом, в свiтi лампи очi його недобре спалахнули. - Давай зустрiнемось в темному кутку, тодi побачиш. Сергiй кинув карти на стiл, сказав, червонiючи: - Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. I качай пошвидше, доки тобi дверей не показали. Джмелик усмiхнувся, вигнув красивi брови. - Щось менi немає охоти звiдси йти. Кумпанiя дуже хороша - настоящий комiтет по агiтацiї за Радянську владу. Сергiй рвонувся iз-за столу, але Дороiп схопив його за руку. - Сядь! - крикнув вiн, заїкаючись i посмикуючи шиєю. Вiд брiв до пiдборiддя стiкала по обличчi нервова блiдiсть. - Ти чого шиєю смикаєш! - визвiрився Джмелик. - Заслав батька мого на смерть, ще й на мене очi витрiщаєш? - Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але якщо вiн був такою сволотою, як ти, його слiдувало розстрiляти разом iз тобою. - А ти не жалкуй, - криво усмiхнувся Джме-лик. - Може, нашi стежечки зiйдуться, тодi не розминемося спроста. Так i знай. Вiн накинув наопашки кожушок, начепив на голову кубанку i вийшов з хати. - Приємних снiв, бандитики! - крикнув, закриваючи дверi. Пiсля його вiдходу в хатi запала гнiтюча мовчанка. Сергiй знову сiв доплiтати ятiр. Улас сказав "на добранiч" i пiшов додому. Дорош, сутулячись, ходив iз кутка в куток, все швидше i швидше, нiби його хто пiдстьобував по спинi гарячими батогами. Потiм сiв за стiл i став читати книжку по зоотехнiцi, очевидно, не стiльки для того, щоб зрозумiти щось в нiй, скiльки для того, що'б заспокоїтись. Прочитавши кiлька рядкiв i не зрозумiвши змiсту, вiн закрив книжку i знову замаячив по хатi. Йому зробилося душно. Вiн розстебнув гiмнастьорку, випив кухоль води, але це не допомогло. Всерединi в нього горiло щось сухе i гаряче. Тодi накинув на плечi шинелю i вийшов надвiр. Десь далеко у Чорному яру шумiли веснянi води, i той шум був iз якимось особливим сердитим сичанням, нiби тi води заливали величезне кострище, що нiяк не хотiло гаснути. Волога темрява валила з Ташанi, густо, як смолою, заливала дворище, так, що в нiй ледве бовванiли хлiв, погрiбничок i верби, що росли на городi. Дорош сiв на призьбi i довго прислухався до нiчних шумiв, якi поволi заспокоювали його, робили яснiшими думки. "Так от, Оксене, ти говорив, що на можеш терпiти насилля над людиною. А що ти будеш робити iз таким, як Джмелик, що вiдверто не визнає iдеї, за яку ти ладен в любу хвилину вiддати життя, i обiцяє тобi приємну зустрiч у темному завулочку? Даю тобi слово, що в такiй зустрiчi переможцем буде вiн, а не ти. Бо доки ти йтимеш, розвiсивши вуха, та думатимеш про скасування насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб вiн з'їв бубличок i тебе послухав, вiн тобi зверне голову". В таких роздумах Дорош просидiв годину, а може, й двi. Коли вiн зайшов у хату, Сергiй уже спав. На столi стояла прикручена лампа. Недоплетений ятiр висiв у кутку на жердцi. Дорош роздягся i, загасивши лампу, лiг. В хатi зробилося темно, пахло свiжим духом житньої соломи i не то хмелем, не то запарою для тiста. Дорош закрив очi i приготувався спати, але уява його була такою розбурханою, що сон тiкав вiд нього, i вiн перекидався з боку на бiк. До того ж, мабуть, на вологу погоду, в нього нив бiк, i бiль був такий тупий i неприємний, що Дорош не знав, як лягати, щоб заспокоїти його. - Чого ви не спите? - запитав Сергiй i зашелестiв соломою. Виявляється, вiн також не спав, а тiльки лежав тихо, може, задумавшись, а може, прислухаючись до того, як за хатою вистугонює весняний вiтер. - Нездужається... Бiк болить. - На тепло, мабуть, бо вiтер iз Чорноморiї повернув. А що у вас за шрам на боку? Колись умивалися, так я пiдгледiв. На фронтi вас поранило чи, може, хто ножем полоснув по п'яному дiлу? - То давнє, - неохоче вiдказав Дорош i замовк. Сергiй теж мовчав, хоч його жерла нетерплячка послухати оповiдання iз життя Дороша, яке було для нього загадкою. - Бачу, не хочете ви зi мною говорити. Та що я, проти вас? - ображено засопiв на соломi Сергiй. Дорош скрипнув лiжком, тихо засмiявся: - Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом'яв його, а вiн уже очi випiка. Ще не встиг я подумати, що тобi говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в життi людини можуть траплятися такi випадки, що без болю їх згадувати не можна. - Це правда, - з виною в голосi погодився Сергiй. - Тож-бо. Ось їздили ми з тобою по жом, я все до тебе придивлявся. Скажеш слово, а я його i сюди i туди повертаю, на всi боки кручу, щоб докопатися, що ти за чоловiк, яка в тебе життєва лiнiя душу пройняла. - Ну, i яку ж ви в мене лiнiю знайшли? - Плутану, Серьожо. Дуже плутану. От ти говорив, що мiсто погане, а село хороше, а до того й не додумався, що люди з мозолями i в мiстi, i в селi є. А є такi, що держава для них - мельниця з калачами. Такi вважають, що вiтер буде мельницю крутити, а калачi їм прямо в рот падатимуть. Отаких людей треба ненавидiти i вести з ними рiшучу боротьбу. Я, брат, таких людей, де б їх не зустрiв, смертельним боєм б'ю. Воно, Сергiю, на землi ще, на жаль, так влаштовано, що кожен бере вiд життя те, що може взяти, та не кожен вiддає те, що може вiддати. Один проживе життя тихо, спокiйно, а помре, то нiхто й не помiтить, що такий чоловiк i жив на свiтi. А другий такий пiсля себе слiд залишав, що цiлi поколiння про нього пам'ятають. Такi люди входять у велике життя... Багато людей я зустрiчав на своєму недовгому вiку, але в пам'ятi моїй назавжди залишився один чоловiк, i я його не забуду нiколи. Був це звичайний робiтник, слюсар iз харкiвських майстерень. А приїхав вiн у наше село як два-дцятип'ятитисячник колективiзацiю проводити. Такий собi звичайнiсiнький чоловiк, сивоусий, у шкiряному картузi i ростом середнiй. Ну, приїхав, значить, орудує. А час тодi тривожний був, неспокiйний. Та ти й сам пам'ятаєш, уже пiдлiтком, мабуть, був. Уночi так i дивись: там горить, там горить - то куркульня свої клунi палить, не хоче бiднотi залишати. Менi тодi було рокiв вiсiмнадцять. Комсомолець був, портупею через плече носив, за Радянську владу в огонь i в воду готовий був кинутися, тiльки хмелю зеленого багато в головi було, як от зараз у тебе. Помiтив мене Сазон - так того робiтника звали - i каже: "Хлопець ти молодий, село знаєш добре, будеш при менi за помiчника". - "Добре, - кажу, - буду з охотою вам допомагати". Вийняв вiн iз кишенi список, глянув у нього i питає: "Де Прокiп Хвиля живе? Куркулити його пiдемо". А в нас у селi рiчка була, така, як оце в вас у Троянiвцi, може, навiть трохи й ширша. От за тiєю рiчкою той куркуль i жив. Я й кажу товаришу Сазону, що так, мовляв, i так, куркуль живе там i там. "Веди, - каже Сазон, - показуй дорогу". Пiшли ми. З нами ще чоловiк п'ять активiстiв. Говоримо про се, про те, а Сазон мовчить. Похмурий такий, все щось думає. Ось i хутiр показався. Сазон тодi зупинив нас i каже: "Ось що, хлоп'ята. У Хвилi, видать, пугачi такi е, що в головах дiрки роблять. Так що ви, йолочки-метьо-лочки, будьте насторожi i рота не роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у пiжмурки гратися нiчого. Є у нього два сини, так ви за ними слiдкуйте i, як дiйде дiло до гарячого, - дуло їм до пупа, i хай пiдiймають руки вгору. Нiчого з ними цяцькатися". Пiшли ми далi. А жив цей куркуль багато. Хата пiд залiзом, двi клунi, двi повiтки, комори, три пари волiв, iз сiльськогосподарського реманенту: лобогрiйка, сiвалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив i кровi з бiдного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору - нiде нiкого не видко. Прямуємо в хату. Ганок дерев'яний, рiзьблений, зеленою фарбою помальований, аж гуде пiд ногами. Тiльки ступили, як назустрiч хазяйська дочка. На шиї намисто, рукава повишиванi, лице червоне, мов калина. Побачила нас i - круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо, а там цiлий погром: скринi порозкриванi, на долiвцi купа одягу, на лавах кожухи валяються, бiля дверей два здоровеннi вузлища лежать, в рядна позакручуванi. По всьому видно, що люди з цiєї хати тiкати збиралися. Дочка стоїть бiля скринi, голi по лiкоть червонi руки на грудях склала, чорними очищами так i пропiкає. Прокiл сидить на стiльчику бiля лави у чорнiй бекешi, смушевiй шапцi - хомут латає. Як побачив нас, так дратва i залишилася в зубах. Молодший син - в плечах аршин, закутаний по самi очi в башлик - стоїть бiля дверей, шкiриться, як вовкодав. "Шукай, - каже, - батьку пиво-меди, комунiя прийшла". - "А ти, я бачу, жартiвник, - говорить до нього Сазон. - Тiльки жартувати будеш iншим разом, а зараз у нас друга балачка з тобою буде". I - шасть руками парубковi пiд кожух. Не встиг куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг у нього з-за пояса обрiз iз мережаною ручкою. Крутить його в руках, усмiхається. "Добре ти, - каже, - в дорогу зiбрався, - тiльки припiзнився трохи. Тепер сiдай у кутку i не ворушися, а ви, хлопцi, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його бiднотi". Куркуленко сiв у кутку, башлик розв'язав, либиться на весь рот, вуса пiдпруджує. "Знав би, - каже Сазонов!, - що ти такий шустрий, я б ту штучку далi заховав". - "А ти не дуже жалiй, - втiшає його Сазон. - Ти подумай добре, в якiй стрiсi у тебе ще одна така iграшка захована". Був у того куркуленка ще один брат - горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний, подiбний до юродивого. Як зайшли ми в хату - вибалушився на нас, молиться на печi та поклони б'є. Потiм спустився на лежанку, горб свiй стелi показує i так щось жалiбно-жалiбно спiває та хреститься. Спочатку ми не звертали на нього уваги. Сидиш собi, ну й сиди. А потiм якось глянув я на нього, а вiн переморгується iз братом: морг - i знову хреститься, морг - i знову хреститься... "Ах ти ж, - думаю, - гад, он який ти святий та божийi Ну, тепер ти в мене не сприснеш". I став я за ним слiдкувати. А тут саме хлопцi приступили до дiла. Одежу несуть, майно списують. Понасходилася повна хата хуторян, допомагають нам свого любимого землячка розтельбушувати, никають по закапелках, щоб дечого прихованого не прогледiти. В хатi галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь - а горбаня й слiд прочах. Як на вiдьомськiй мiтлi в бовдур вилетiв. Я до Сазона. Так i так, говорю, втiк горбань. Не догледiв я. Вiн глянув на мене суворо, очима так i задавив. "А ти, - каже, - куди дивився, роззява? Щоб менi горбань був зараз же. Iнакше - революцiйним судом тебе карати будемо". Вискочив з хати, питаю в людей: "Не бачили горбаня?" - "Нi, - кажуть, - бачили. До повiтки пiшов". Я - туди. Вiдкрив дверi - темно. Тихо. Живої душi не чури. Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втiк горбань. Тiльки я про це подумав, як щось коль мене в бiк. Упав я на токовище, хочу крикнути, та не можу: дух забило. Потiм хотiв себе мацнути за бiк - i втратив пам'ять. I бiльше нiчого не пам'ятаю. Уже потiм розповiдали менi люди, що знайшли мене непритомного з вилами в боцi... Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потiм устав, налився води (чути було, як вiн жадiбно, спрагло сьорбав її а кухля) i знову лiг до лiжка. - А що ж сталося з горбанем? - запитав пiсля довгої мовчанки Сергiй. - Його зараз же спiймали i наган при ньому знайшли. На моє щастя - не скористувався вiн ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. I пiсля цього випадку часто я згадую Сазона i слiв його нiколи не забуду. Вiн, було, завжди говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба... Сергiй нiчого не сказав на це. Вiн зрозумiв, до чого Дорошева рiч, i перед його очима постала усмiхнена, нахабна, з примруженими вiдчайдушними очима морда Джмелика. Поснули пiзно, коли по всiй Троянiвцi спiвали першi пiвнi. XVIII Рано-вранцi бiля сiльської Ради юртувалося десяткiв два пiдвiд. В темрявi снували людськi постатi. Чулося кiнське пирхання. Над Троянiвкою затихав пiвнячий бiй. З вузьких провулкiв темрява вiдкочувалася на приташанськi луки, залишаючи пiсля себе дрiбну росу на землi, на тинах, на солом'яних стрiхах, на одяговi людей i на кiнських спинах. Високе небо рясним зорепадом струшувало зорi в темну Ташань i гасило їх там - одну за другою. На тому мiсцi, де стояли пiдводи, пахло свiжими кiзячками i гострим, як спирт, кiнським потом. Крiм троянiвцiв, що видiлялися своїм високим ростом i дещо уповiльненою вимовою, сказаною нiби мiж iншим лiнькуватою фразою, були приземкуватi, шустрi i говiркi манилiвцi в своїх куцинках iз дерев'яними закрутками замiсть гудзикiв, гострi на язик i найвигадливiшi на всякi побрехеньки; похмурi, скупi, мовчакуватi залужани з батогами, схожими на вiвчарськi пуги; щирi, добрi i веселi хрипкiвцi, якi дружно встрявали в любу розмову i дiлилися мiж собою не тiльки хлiбом-сiллю, а навiть i тютюном. На цей раз мова мiж дядьками йшла про те, на яку хворобу їх сюди викликали в таке рання. - Даром стояти не будемо, - сказав низенький манилiвець, поправляючи на головi картузика. - Уже дадуть якесь дiло. Вiн був, мабуть, веселий чоловiк, бо весь час пританцьовував та пiдштовхував лiктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собi спокiйнiсiнько, злiгши на воза, так, нiби виїхав на ярмарок. Вигляд у нього був такий байдужий, що скажи йому зараз, що треба їхати на край свiту, та й то не здивується, а лише пiдiйде до коня i скаже: "Ану ж, ногу! Дай ногу!" - подивиться, чи пiдкови при копитi, розплутає вiжки, у якi клята худобина "заступила", помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить його на далеку дорогу, крикне "н-но" i поїде собi поволеньки. На слова веселого манилiвця залужанин довго не вiдповiдав, бо саме клинцював сало з хлiбом, потiм утерся рукавом, вийняв кисет, закурив i аж пiсля цього обiзвався: - Їм виднiше, - i кивнув головою на сiльраду. - Воно ясно, що виднiше, - зараз же пiдхопив манилiвець, - та якби знаття, куди їдеш? Сiнця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить. - Це не iнакше, як за крамом, - пролепетав хрипкiвець. - Там, кажуть, на станцiї чобiт та шапок навалили стiльки, що й на весь район хватило би. Дядьки гомонiли собi та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабiнетi Гната iшла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сiльради, було зовсiм не таємне i не носило будь-якого прихованого вiд людей змiсту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповiстити всiх селян, але Гнат вирiшив огорнути цей важливий захiд суворою таємницею. Тепер вiн сидiв при наглухо зачинених вiконницях, i при свiтлi сiльрадiвської лампи обличчя його було суворим i заклопотаним. Зодягнений вiн був як до вiйськового походу: в шкiрянцi, перехрещенiй ремiнцями двох польових сумок, напханих паперами, на головi - кубанка, на руцi пльотка. Проти нього з очiкувальними обличчями сидiли Дорош i Оксен. - Я покликав вас для того, - голосом, повним таємничостi, почав Гнат, - щоб ви допомогли менi провести одне мєроприятiє державної ваги. - Яке саме? - питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. - Ти вже нас пiвгодини тримаєш, а про дiло нi слова. А нам сидiти немає коли. Нас робота жде. Гнат вилазить iз-за столу i крадькома йде до дверей, щоб перевiрити, чи не причаївся там пiдслухувач в образi виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Пiдозра Гнатова розвiюється: виконавець спить на столi пiд телефоном. Кузьми не чути нi слуху нi духу. Гнат прикриває дверi, стрiляє, немов з гармати: - Район наказав нам переселяти хутори. I допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява. - Оце й усе? - щиро дивується Дорош, в'їдливо посмiхаючись. - Нi, Гнат, ти таки оригiнал. Єй-єй. По твоїй поведiнцi можна було подумати, що на нас iде вiйною Францiя. - А ти чого баскаличишся? Переселення - це теж вiйна, - рипить шкiрянкою Гнат. - Починається свайба, - з досадою говорить Ок-сен. - I сiвба, i переселення - все на мою шию. А куди ж я хуторян дiватиму? - По колгоспниках розмiстиш. Ось у мене списки, давай зараз розподiлимо, кого куди. - А хати коли строїть? Польовi ж роботи почалися! - Органiзуй будiвельникiв бригаду. Пиши трудоднi, люди тобi хмарочоси возведуть. - Я пропоную переселяти по частинах, - обiзвався Дорош. - Переселити кiлька сiмей, збудувати їм житло, потiм - слiдуючу групу. А то як усiх розкуражимо - промах може вийти. Це тобi не курку в гнiздо перенести. З людьми маємо справу. - Хе-хе! - блиснув золотим зубом Гнат. - Тебе як послухати - на два роки тяганини вистачить. - А хоч би й так. Спiшити нiчого. - Ну, от що: за переселення одвiчаю я лiчно, i нiчого менi вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом i розмiстити людей, яких я буду направлять. Гнат сховав список у сумку i встав iз-за стола. - Навiщо ж ти тодi нас викликав? - скипiв Дорош. - Щоб поплескати тобi в долонi? - Згiдно з положенням я повинен з вами радитися, щоб нiхто менi не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зi мною чи нi? - звернувся вiн до Оксена. Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксеновi на вухо: - Чує моє серце - нарiже вiн сiчки. Наглядай там за ним. - А що за ним наглядати? Не мале дитя. - Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витiвка зможе зiпсувати все. Дави на всi гальма. Хай вiн вiдчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати лiтнiй табiр для худоби: - Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тiкати доведеться, - клопотався Охрiм. - Розумному - плач, а дурневi - радiсть, - скосив на нього очi Тимко. - Жалiєш? - несподiвано обiзвався Сергiй. - Люди вiк прожили. Прощатися з рiдним гнiздом кому охота? Витрушували б тебе iз хати - i ти б кусався. - Нiчого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить. - Вiдколи це ти таким розумним став? - Тобi хоч i розкажу, то не розчовпаєш. - А це ж чому? - Душком вiд тебе антирадянським припахає. - А ти хiба з тих, що принюхуються? - Нi, я з тих, що нутром чують. - Ну, зчепилися! - крикнув на них Охрiм. Хлопцi замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи iз сiдла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловiк у сiрячинцi i рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привiтався коротким "растуйте" i зняв шапку. Гнат, сiпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька. - Надiнь шапку. Я тобi, знаєш-понiмаєш, не губернатор. Дядько поволеньки зодяг шапку i, спершись на тин, очiкувально дивився на Гната. - Обiйди зараз хутiр i скажи од мого iменi, щоб усi збиралися на майдан. Мiтинг буде. Дядько поправив шапку i недовiрливо перехнябив плечима: - Якщо на предмет хлiбозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зiйдуться. - Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть. - Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж? - Якнайшвидше. - А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висiвками обкладала - не допомага. Оксен, що слухав цi переговори, смикнув Гната за рукав: - Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, вiн тобi за десять хвилин весь хутiр облiта. - Ей ти, Васько, чи як там тебе! - крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися бiля, пiдвiд. - Ану, бiжи сюди! Блiденький хлопчик рокiв десяти, плутаючись у полах материного пiджака, пiдбiг до Оксена, зупинився, захеканий, i нацiлив на Оксена чорнi, як смородина, очi. Оксен поплескав його по блiдих щоках, якi свiдчили про те, що дитина просидiла цiлу зиму в хатi i не бувала на свiжому повiтрi. Хлопчик опустив голову i пiдшморгнув носом. - В школу ходиш? - Нi. Не ходжу. У нас iз хутiрських нiхто не ходить. - Чому? - До школи далеко, i взувала нема. Оксен грубо, по-чоловiчому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотiв йому в прозоре вушко: - Ось переселимо ваш хутiр у село, тодi заживете по-новому. - Правда? - радiсно скрикнув хлопчик, i очi його засяяли, як зiрочки. - Правда. От зараз пробiжи по хутору, клич усiх людей на майдан. Збори будуть. - О, то я такий, що мене тут нiхто iз хлопцiв не дожене. Хлопчик вирвався iз обiймiв Оксена, пiдбiг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потiм заклав два пальчики в рот i гучно, з протягом свиснув по-вiвчарському - i тодi хлопчаки з галасом гайнули широкою хутiрською вулицею, i їхнi тонесенькi голоси вiдлунювалися якось весело i дзвiнко у свiжому повiтрi. Через пiвгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигонi - людське вириво: бiлi жiночi хустки, старi пом'ятi картузи, сiрячини, кожухи, облiз-лi заячi шапки, глухий гомiн, стримане покашлювання, сухий трiск соняшникового насiння. Дiвчата перештовхуються помiж собою, перешiптуються. Парубки стоять осiбно гамiрним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутiрському: - Пилипе! - Що? - Куди це вашi худобу порозпускали? Пилип одвертається до тину, застiбає ширiньку. - Пастися пiшла, - вiдказує вiн тихим баском. - На чию ж толоку? Варчину чи Марiїну? - В них обох паша добра... - Варко! Ти не зустрiчала Пилипової худоби? - На налигач налигала та до ворiт припнула, - граючи очима, теревенить язиката Варка i лiзе собi в пазуху за насiнням. Пилип пiдходить до неї i теж запускає туди руку. Варка не противиться, тiльки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насiння. - Ого! З чужого засiка брати не дурень! - Не збiднiєш, - басовито гуде Пилип i знову пiдходить до хлопцiв. Регiт, гамiр, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лiвому крилi молодицi та жiнки. Язики як линви, лиця розпашiлi, в них прихована гроза. - Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти. - їсти не доварила. В хатi все кидьма. Досi i в печi погасло! - Артеме! Бiжи додому, бо я теля забула од-лучити. Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на бiлому свiтi чорно. В них свої розмови. - Купив оце пiдсвинка, та боюсь, чи не прогадав. - Скiльки ж? - Одну з четвертиною. - Та й як? - Їсть наче добре. - А моя заболiла, хоч до ветiнара веди. - Жiнка? - Став би я з нею водиться! Корова. До гурту пiдходить рухлявий, як млинок, чоловiк. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всi боки, як зацькований зайчик. - Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянiвку. - Не мають такого права. Живемо, де хочемо. - Еге. Стануть вони в тебе питати. - Батьки нашi тут жили, дiди, а тепер за вiтром вiйся? Нiчого собi придумали! - Та пропади воно пропадом! За чим жалiєте? В цiй глушинi вже вовками поробилися. - Тобi добре - жiнку на вiз посадив, та й вся рахуба, а в мене дiти. - А про мене, хоч i Соловки. Аби грошi та життя хороше. - Тесе. Починають. Гнат уже стояв на возi, м'яв у руках шапку та висвiчував золотим зубом. - Давай, тiльки недовго, - шепотiв йому знизу Оксен. - А то я тебе знаю: тягтимеш, як невiд з моря. На тлi неба постать Гната виглядає монументально. - Товаришi колгоспники! - починає вiн серед загальної тишi i замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрiбних думок i слiв. - А также трудова iнтелiгенцiя! - нарештi додає вiн. - Наближається свято - день Першого травня. I ми, товаришi, взяли зобов'язання, як по надоях, так i по польових роботах. I ми це зобов'язання - кров з носа, а виконаємо. Вже сьогоднi яєць по сiльрадi здано на сто двадцять вiдсоткiв, i тут велику роль вiдiграв актив. Яйця, товаришi, здали всi. В заднiх рядах, де стояли парубки, пробiг легенький смiшок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботi: - Говори по сутi! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возi. - Тепер, товаришi, вiдносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корiв не було, а тепер у артiлi є новий завфермою, вiн це дiло повернув. Шкуру даємо регулярно, м'ясо також. Але цього мало, товаришiї Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторi, п'єте самогон, граєте в карти i не приймаєте жодної участi в громадському життi села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понiмаєш, живете, як дикуни... - А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?! - На свої колеса поглянь, розумака який ви-ськався! - Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?! - Чого на нього дивитися? Тягнiть його з воза! Натовп завирував, заколихався, заднi напирали на переднiх, i жива хвиля людських тiл, все скаженiше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жiнки, що стояли попереду, вже дихали пеклом i шукали рукам роботи. Червонi, спiтнiлi обличчя їх звiрiли, очi палали, як у тiчкуючих вовчиць. Деякi уже хапали Гната за галiфе i тягли з воза. Розлюченi обличчя, перекошенi криком роти, розпатланi голови - все це насувалося на Гната вiдьмацькою перезвою, так що вiн не знав, що робити, i тiльки одмахувався шапкою, яку тримав у руцi. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, пiдняв над головою батiг. - Ану! - крикнув вiн, напинаючи на шиї жили, i лице його зробилося блiдим i рiшучим. - Чого дерете горлянку?! Жiнки, ошелешенi несподiваною вихваткою Оксена, вiдхлинули назад. Вони зрозумiли i вiдчули, що такого з воза стягти не вдасться. - Ми приїхали переселяти хутiр, i ми це зроби-мої - кричав Оксен - Раз уряд постановив - буде виконаної А ви подумайте як слiд, то самi зрозумiєте, що це для вашої користi робиться. Мiж людьми запала тиша: вiдверте повiдомлення Оксена приголомшило їх. Оксен зрозумiв, що тепер не можна тратити нi секунди, i, озирнувшись, зустрiвся поглядом iз Сергiєм. Той, очевидно, зрозумiв, у чому справа, i, працюючи лiктями, став пробиватися помiж людьми на майдан. Вскочивши у перший двiр, вiн скинув чоботи i спритно, мов кiшка, полiз на дерево, що росло бiля хати. Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розумiючи, що вiн хоче робити. Долiзши до товстої гiлляки i схопившись за неї руками, вiн розгойдався i, вигнувшись тiлом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, i всi ринули на подвiр'я, запрудивши його за одну секунду. На майданi залишився тiльки один Гнат з двома сумками через плечi i кубанкою в руках. Оксен засунув батiг за халяву i наказав троянчанам, щоб вони розбирали слiдуючi хати, але не бiльше трьох. - Перевеземо цi, а потiм за iншi вiзьмемося, - кинув вiн на ходу. - Як? - здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями i вже мiг вступити в свої службовi функцiї. - Менi сьогоднi зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понiмаєш, менi мє-роприятiе не зривай. Хлопцi, роз'їжджайтесь зараз по всьому хутору, i щоб до вечора всi хати були порозкиданi. Людей iз майном перевозьте до Троянiвки, там їх зустрiне секретар iз списком i розтлумачить, кого куди розвозити. - Хiба ж ми за день усiх перевеземо? - засумнiвався шустрий манилiвець. - У них же i свинi, i корови... - Свиней хай гонять пiшим порядком, - розпорядився Гнат. Оксен взяв його за лiкоть, недобре ворухнув очима: - Ти що? Зовсiм з глузду з'їхав? Коли ж та свиняка до Троянiвки доб'ється? Та вона ж як пройде п'ятнадцять кiлометрiв, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Нi, ти, Гнате, в це дiло не мiшайся. Давай призначимо когось iз хутiрських дядькiв старшим по переселенню, хай вiн i розпоряджається. А ти завалиш усе дiло. Тут по бритвi ходити треба, а ти - шарах з усiх чотирьох. Так не тiльки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш - дядьки вогнем дихають. - Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та нiколи цього не буде! Їдь у село! Операцiєю буду керувати я лiчно. В дворi мiж тим колобродило i сатанiло, жiнки кричали всi разом i сучили на Сергiя кулаками, а вiн спокiйно собi походжав по хатi, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревiння юрби, робив своє дiло. Розпатлана господиня бiгала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячi гнiзда, а до Сергiя дiстати не могла. Слiдом за нею ходив оранжево-рижий котяра i, зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав так, нiби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, вiн дряпав лапами землю i, задравши голову, хижо свiтив на стрiху кровожерними очима. - Ось послухайте, тiтко, - гомонiв згори Сергiй. - Обживетеся на новому мiсцi, так ще мене й у гостi покличете. - Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобi руки й ноги петлями поскручувало! Щоб тебе чорнi п'явки поспивали, як ти мене отак роз-о-ря-я-єш! - завила тiтка, похитуючи з боку на бiк скорботною головою. Юрба ще трохи погомонiла, потопталась i, бачачи, що вже нiчого не зробиш, стала поволi розходитися. - Що ж, хлопцi, крути-верти, а переселятися доведеться, - гомонiли в юрбi. - Хоч би садибу дали таку, як треба. - Менi якби бiля рiчки, щоб качок розвести. - Такого вгiддя, як тут мали, навряд чи дадуть. Як подумаю, що виїжджати треба, так по серцю й рiзоне. - Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гнiздо звива. За кiлька хвилин двiр опустiв. Одна лише дiтвора з подивом i навiть iз веселiстю дивилася, як розбирають хати. Троянiвцi, хрипкiвцi, манилiвцi та залу-жани уже не зустрiчали того опору хуторян, який був ранiше, i робили своє дiло спокiйно, розважливо, по-господарському. Кожен з них був сам господар i розумiв, що перевезти хату з мiсця на мiсце - це дiло не просте. Тому хати розбирали ретельно i обережно, намагаючись не пооббивати нi одвiркiв, нi дверей, нi вiконних рам, бо все це коштує грошей, а їх нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб