кущах, знову почне його чистити веслом. Але всюди було тихо. Тодi старий зiп'явся на ноги i, хапаючись руками за кущi, поплiвся до рiчки i довго хлебтав iз неї воду. Потiм став мiркувати, як вибратися до рiдного берега. Зробити це було не так легко, бо Йонька опинився на островi. "Знав, куди висадити, щоб тебе на кiлок посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по рiвчаках, але як ти до них доберешся в темрявi? Ще потрапиш у таку калабаню, що шурхнеш туди з вухами та вже й не вилiзеш. Кричати, щоб хто-небудь перевiз, невигiдно: зараз же люди на смiх пiднiмуть". I Йонька вирiшив ночувати на островi. "Скажу, що виїхав уночi ятери трусити, та човен водою знесло, оце й вiдсиджувався тут до ранку", - вирiшив старий i, розкидавши першу, що трапилося йому, копицю, залiз туди по саму шию. "Оце дiждався дiточок на старiсть, - видзвонював вiн зубами вiд холоду. - Не хлiбом, а бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Пiдеш ти не господарем iз мого двору, а ланцем-поганцем!" - погрожував Йонька, клацаючи зубами на комарiв, що хмарою кишiли над ним. Охрiм, що трусив на свiтанку ятери, бачив, як на Гусячому островi нi з сього нi з того заворушилася копиця i звiдти вилiз якийсь чоловiк. Не роздивившись, хто воно й що воно, Охрiм прибiг у сiльраду i наробив гвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами i радiостанцiєю. Гнат, який у 1925 роцi втiк вiд п'ятьох бандитiв у диканському лiсi i з того часу набув слави неабиякого смiливця, вхопив гвинтiвку-трилiнiйку з примкнутим багнетом, на якiй учились допризивники, i побiг за Ташань шукати порушника. З пiвдня вiн перештрикав усi копицi i, нiкого не знайшовши, три рази пiдряд вистрiлив угору, щоб шпигун, який, може, десь i притаївся, знав, що Троянiвська сiльрада охороняється надiйно. Охрiма за панiкерство i за брехливi данi було заставлено два днi пiдряд чистити сiльрадiвську конюшню, а головний винуватець цiєї iсторiї Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опiвднi iз зв'язкою сiна за плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед людьми свої мандри за рiкою! XXIV У недiлю опiвднi прискакав у Троянiвку мiлiцiонер верхи. Синiй кашкет на потилицi, обличчя червоне, з коня летить шматками пiна, - i запалахкотiло вiд села до села, вiд хутора до хутора страшне слово: вiйна. Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворi, питаючи одне одного: - Що ж воно тепер буде? Бовдюг, що воював ще в iмперiалiстичну, довго мовчав, покручуючи рудого вуса, потiм прорiк багатозначно : - Германець, їдять його мухи, вояка хитрий. З ним довго за петельки водитися будемо. На Бовдюга, як галич, напосiдала молодь: - То ви колись одними штиками воювали, а тепер - технiка. Як дадуть по зубах - швидко п'ятами накиває. - Еге ж. Накиває. Кажуть, що вже Львiв забрав. - Брехня! Не може вiн так скоро! - Далi старої границi не пустять, - метушився Охрiм. - Це я вам, як на сповiдi, говорю! - Цiєї ночi Київ бомбили... - Невже? А я думаю, що воно вночi на той край усе блим-блим, блим-блим... А воно, значить, бомбило, - дивувався Охрiм. - А я саме у млинi був, то а млина все було добре видно. - Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? - кепкував iз нього Бовдюг. - Так от хоч i присягнуся, що блимало! - стояв-таки на своєму Охрiм. - Не присягайся! - люто засвiтив на нього очима дiд Iнокентiй. - Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствiє на царство, i будуть глади великi i мори, i задвигтить земля вiд крику людського, - пiдняв угору кiгтистий палець i обвiв усiх напiвбожевiльними очима. - Не морочте хоч ви, дiду, голови! - накинулися на старого. - Так що робити? - Он бригадир iде. Вiн про все скаже. Пiдiйшов Прокiп, витер кашкетом спiтнiлого лоба. - Тiльки що передали з району, щоб усi розходилися по роботах. Крiм того, закривайте на нiч вiкна i запинайте ряднами, бо вiн iз лiтака бачить свiтло i бомбить. - Яка там робота в бiса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить. - А ти ззаду снопи поприв'язуй... - Мели. Язик без кiсток... Люди по роботах розiйшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вiстей iз фронтiв великої битви, що вже почалася десь там, за синiм обрiєм. Перша нiч була особливо тривожна i моторошна. В селi панувала темрява. Нi свiтла, нi вогника. Наляканi темрявою, по околицях вили собаки. Десь на За-лужжi надсадно, з пiдвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислiдив та пiдстрелив, але вiн не пiшов, боячись, щоб Гнат не вiдiбрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й бiльшими гурточками збиралися бiля дворiв, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тiльки блимали на ньому зорi та, як i вчора, як i цiлi вiки назад, мерехтiв срiбним пилком Чумацький Шлях. - Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай бог чого, то так i шарахне по ваших дурних головах, - сварилися жiнки на своїх хазяїв. - А ви чого повиходили? Iдiть он у хату, бо дiтвора спати боїться. I знову смалили самосад, вели тихi, неквапливi розмови. - Хлiба стоять, як вода, хто ж їх тепер косити буде? - Жiнки покосять та дiди, а нам скоро повiстку в руки - i прощай, рiдне селої Хто повернеться, а хто й кiстьми ляже. - Ех, коли б я спiймав того Гiтлеряку, сто чортiв його матерi, я б його не карав, а водив би на шворцi, доки б вiн i дуба врiзав, щоб знав, як на чужi землi нападати. - Нiмаки, вони на чуже добро здавна ласi. Он у вiсiмнадцятому теж приходили, а тодi хтозна-де й дiлися. Отак i тепер буде. - Буде то буде, та скiльки тiєї кровi людської проллється. - Тiльки без панiки, - пiдбадьорював усiх Охрiм. - То тiльки напочатку страшно, а далi звикаєш. От у мене на фiнськiй вiйнi був такий случай... Дядьки притихли: всiм же цiкаво послухати бувалого чоловiка. - Була у фiннiв сильно укрепльонная лiнiя Манергея. Чого там тiльки рудi супостати i не набудували: доти, дзоти, окопи, в сто раз обнесенi дротом. У кожного фiнна кулемет i на двох одна гармата. Одним словом, б'ють так, сучi сини, що голови не пiднiмеш. Скiльки раз ми на ту лiнiю в штикову атаку ходили, скiльки на "ура" брали - нiчого з того не виходило. Але от одного разу прибiгає наш солдат в окопи (дiло було вночi) i вручає командировi наказ: дати всiм бiйцям по двiстi грамiв спирту i щоб вночi прорвали укреплєнiя. Ну, ми випили, закусили, гвинтiвки на руку, кулемети вперед - пiшли. Пiдходимо до окопiв, чуємо, фiнни балакають: "Русь, - кажуть, - не прийде, морозу побоїться". А ми вже тут як тут,'тiльки наказу ждемо. - А ти хiба по-фiнськи розбираєш? - А що ж тут такого? У них така розмова, як i в нас, тiльки другими словами. Да-а-а... Стояли ми, стояли, коли десь уже з пiвночi приходить наказ: iти на штурм. Брат ти мой! Як крикнули ми "ура", як пiшли, як пiшли... Колем, бйом, уполонберьом,а фiнни метушаться, як вiвцi в кошарi. Взяли одну лiнiю, взяли Другу, а до третьої дiйшли - i стали. Гранiтна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б'ють - не пробивають, кулi також не беруть. Пiдбiгає до мене командир дивiзiї, трохи не плаче. "Виручай, - каже, - товаришу Горобець, порадь менi, як цю прокляту стiну взяти". Подумав я, подумав, а тодi й кажу: "Пiдтягнiть артилерiю i смалiть прямою наводкою". А вiн розвiв руками та: "Що ж, - говорить, - артилерiю пiдтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь вiдкривали? Горло ж зовсiм захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче пiдходящий". - "Що ж, - кажу, - це мож-. на". Вiдкашлявся та як крикну: "Прямою наводкою по ворожiй крєпостi з усiх, що єсть, орудiй, плiї" Матiнко моя рiднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нiчого не чути. Коли так через пiвгодини, чую, щось потихеньку - трiсь, трiсь. Я тодi й шепчу командировi полка на вухо: "Зараз, - кажу, - стiна завалиться, бо вже трiщить". I справдi-не пройшло i двох хвилин, як вона шар-рах! Тiльки пилюка стовпом, як iз старої клунi. Коли пилюка трохи розвiялася - дивимося: сидять фiнни рядочком, руки попiднiмали, а бiля них оружiє в купку складено. Потис менi командир руку i каже: "Спасибi тобi, Охрiме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди". I правда - нагородили мене медаллю. Одного золота триста п'ятдесят грамiв було. - Та й чого ж ти її не носиш? - Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фiнський снайпер кулею вiдбив. - Ха-ха! Медаль вiдбив, а ти цiлим зостався? Ну й брешеш ти, Охрiме! - А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловiка, як воно на вiйнi трапляється. А дiло було так: тiльки я нахилився, щоб халяви на чоботях пiдтягти, медаль, це ти сам розумiєш, одвисла, а вiн у цю секунду - тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не iнакше, як "зозуля" вдарила. - Що воно за мара? - не розчовпав Павло Гречаний. - Хiба там i зозулi стрiляють? - "Зозуля" - це стрiлець такий, снайпер. Рiдко коли буває так, що в шапку поцiлять, а то все бiльше в голову. Рушниця в нього не така, як у всiх, а з бiноклем i приближа. Як наведе на чоловiка, то вже, вважай, кришка. Я тих "зозуль", може, штук iз дванадцять iзняв. - I не боявся. - А чого боятися? Раз народився, раз i помирати. - Охрiм пихнув цигаркою, кинув її на землю i затоптав чоботом. - Раз викликає мене командир корпусу i каже: "Даю тобi секретне завдання - познiмати по фiнському фронту всiх "зозуль", бо вiд них немає життя. Розроби собi план i вечором принеси на затвердження". Цiлий день лежав я в землянцi, складав план, i до мене нiкого не пускали, бо, самi знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, вiн побачив мене, налив менi чаю i каже: "Ну, викладайте, що ви там таке придумали?" Я показав план i говорю, що требуеться менi форма фiнського офiцера. "Навiщо ж вона тобi потрiбна?" - дивується командир. А я й вiдповiдаю, що поки що це секрет. "Ну що ж, - каже командир корпусу, - зараз форма буде". Зняв трубку, подзвонив у телефон - не пройшло й п'яти хвилин, як приносять менi форму. Да-а-а... Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами i пiшов у лiс. Iду - а мороз такий, що туман стоїть i губи злипаються. Я флягу вiдчеплю, спирту смик i потихеньку просуваюся далi. Коли це чую - шелеснуло щось на соснi, i снiг на голову посипався. Зирк - а на гiлцi фiнн сидить, тримає в обох руках гвинтiвку з бiноклем i долонями вух'а розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Вiн злiз, став передi мною навитяжку, щось белькоче i на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтiвку до пуза i - кроком руш до нас в окопи. Вiн руки вгору пiдняв, труситься, аж дивитися на нього огидно... В цей час за тином щось шелеснуло, i хтось iз чоловiкiв крикнув не своїм голосом: - Нiмцi !! Охрiма як вiтром здуло. Бiс його знає, де й подiвся. - А-ха-ха-ха-ха! - Гик-гик-гик! - Бгу-бгу-бгу! - смiявся навiть Павло, викидаючи з грудей важкий, як вальки глини, смiх. - Охрiме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, - кликали його дядьки, але вiн не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву i аж сичав, чухаючись, так йому свербiли ноги. XXV Не кожному в руки щастя йде - вiд багатьох воно тiкає. Почали своє сiмейне життя Тимко та Орися в чужiй хатi, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка - тiтка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих лiт, що промайнули в самотинi та вдовуваннi (чоловiк помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до мо-лодяток, бо важко i сумно їй жилося однiй; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильцi, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стiл посадовила, вийняла iз скринi розшитий калиною рушник, послала молодятам на колiна, припрошуючи покуштувати пирогiв iз картоплею та сметаною. Беручи нових пожильцiв, господиня надiялася на те, що прийде полегшення на її руки, i. вона не помилилася. Тимко вiдпросився на два днi в бригадира i захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсiм був розлiгся та позаростав бур'яном; нарубав у сазi верболозу i пригородив кабанцевi загорожу, щоб вiн гуляв там, а не бiгав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре дiло - вiднiс до бочкаря на обручi з тим, щоб той понабивав дiжки, якi вже зовсiм порозсихалися в погребi. Покiнчивши з загоро-- жами, молодий господар взявся до роботи: -перекрив iз дiдом Iнокентiєм хлiв (стара крiвля зовсiм перетлiла), заново вшив погрiбничок, хотiв ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч нi, а води доброї не 'покуштуєш. Отже, вирiшено було спочатку заготувати зруб i тодi вже братися до колодязя. Орися бiльше поралася в хатi: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубцi пiвникiв, з яких Тимко пiдсмiювався, говорячи, що тi пiвнi схожi на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчiркою та покрикувала за те, що вiн швендяє сюди-туди та зриває примазану долiвку. Пiсля порання Орисi все в хатi покращало, понiжнiшало i набрало зовсiм iншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою свiтличкою, вимитi вiкна заблищали шибками i пустили в хату цiлi снопи сонячного свiтла, i вся хата розправилася, попросторнiшала, i голос у нiй звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала бiля Ташанi осоки, потрусила в сiнях i в свiтлицi - всюди запахло гiркуватим болотняним душком. Незважаючи на те, що обоє - i Тимко, i Орися - були зайнятi господарськими справами, якесь дивне почуття володiло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро вiддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть ввi снi, що сон цей незабаром розвiється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посмiховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, пiдкравшись бозна-звiдки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу i йшла шукати Тимка. Якщо вiн був у дворi, вона, побачивши його, заспокоювалася i знову поверталася до своєї роботи, але постiйно наглядала за ним i часто виходила з хати, нiби за дiлом, i, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так свiтила йому в душу i причаровувала його до себе, що вiн вiдчував на собi її погляд. - Чого ти на мене так дивишся? - питав вiн, усмiхаючись. - Хто, я? Я нiчого. Я просто так... - паленiла вона обличчям, ховаючи пiд довгi вiї тугу своїх очей. - Прийшла ось глини надовбати, щоб припiчок пiдмазати... Тимко знову брався до роботи, а вона непомiтно русалкувала над ним, пестила люблячим поглядом, слала на його обличчi голубiнь своїх очей, вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчi коханого. Особливо подобалося їй, як при роботi чорним розкучерявленим заслоном падає Тимковi наперед його чуб i при кожному руховi тремтить смолистими кiльцями, нiби хтось невидимий пiдкидає на руцi смушок з молодого баранця. I Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботi, закидає його назад рвучким рухом голови, i цей рух вона особливо любила i милувалася ним, бо в такi хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не дає на себе накинути вуздечки. Орися знала непокiрний i дещо грубуватий характер свого милого, але саме це i вабило її до нього, ота чоловiча незборима сила, якою вiн дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову поверталася до свого дiла, але ненадовго. Якось, коли вiн городив тин аж бiля Ташанi, на левадi, вона прибiгла до нього заплакана i, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як хмелина на явiр. - Тимку, он коноплi... Ходiм посидимо трiшечки... - Що це тобi в голову збрело? - Скучила за тобою... Нiби вiк не бачила. Вони йшли i сiдали пiд коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина. - Хороше менi з тобою... А тобi? Тимко випускав iз рота блискавку зубiв, гарячими долонями гладив її набухлi молодiстю перса, що пружинили крiзь кофточку. - Всi ви, баби, кошачої породи: хто погладить, до того i йдете. Проте, хоч Тимко i смiявся з Орисиних химер, вiн, сам того не помiчаючи, теж хибував на них. - Жiнко, - часто звертався вiн до Орисi. - Пiди принеси менi тютюну. Вiн лежить на карнизi. Тютюну в нього було пiвкисета i вистачило б на два днi, але вiн заставляв Орисю принести тiльки для того, що йому було дуже приємно сказати "жiнко" i вiдчути, що бiля нього е людина, яка робить йому дуже люб'язно дрiбнi послуги. Деколи напосiдали на нього страшнi i нiчим не виправданi пiдозри i ревнощi, особливо пiсля того, як вiн якось зовсiм випадково зустрiв Орисю та Сергiя. Пiсля цiєї зустрiчi Тимко ходив похмурий, скупився на ласку i по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисi полютiлi черкеськi очi. Орися догадалася, що причиною гут Сергiй, оббiгала його десятою дорогою, а раз, зустрiвшись з ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловiком, сказала навмисне грубо i голосно, щоб мiг чути Тимко: - Сядь вечором в кропивi пiд нашим тином та й послухаєш! Тимко тодi всмiхнувся на її слова i, видимо, був задоволений вiдповiддю. Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, i любилися вони та кохалися, як голубiв пара, та вiйна спекла їм серця, як чорною блискавкою, i почорнiли вони за один день, обвуглились у невимовнiй людськiй скорботi. Молода, весела, спiвуча Орися за цi кiлька днiв зробилася мовчазною, похмурою i нещасною, у всiх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася бiлою хусткою, то лице її видовжувалось, синi тiнi пiд очима густiшали, сухi очi блищали, а пухкi, пожадливi, соковитi губи морщилися в старечiй скорботi. Тимко ще бiльше почорнiв, дивився на всiх спiдлоба, часто курив i цiлими вечорами мовчки просиджував пiд хатою. Iнодi до нього прямо пiсля роботи чи то з косою, чи то з граблями забiгав Марко. - Менi смертi не страшно, - гомонiв вiн, скручуючи й собi цигарку. - Руку, ногу вiдiб'є - кат його бери. А от як голову знесе - вважай, калiка на все життя. Хто ж тодi за такого замiж вийде? Його жарти нiкого не смiшили, i Орися, слухаючи їх, з гiркотою в голосi говорила: - Тобi добре. Ти - один. Знявся та й пiшов, а он Тимковi... - А що Тимковi? - дивувався Марко. - За тобою жалiти, чи що? Та вiн не встигне ще за село вийти, як ти собi бронiрованого пiдшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани. - Щоб тобi язик вiдсохi Зовсiм з глузду з'їхав, - лаялася Орися. - Iди вже отам спати... - проганяв її Тимко. - А ти? - Я ще трохи з Марком погомоню. - Недовго ж. Не встигали товаришi сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в однiй сорочцi, прямо з постелi, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка. - Iди вже, - майже крiзь сльози говорила вона. - Чуєш, десь лiтаки гудуть? - Ну й хай гудуть, а ти спи. - Страшно однiй. - Ач, яка нетерпляча, - вичитував Марко. - Хоч би мене посоромилася. Так "теличкою" i прибiгла. Чи так закортiло? - От сам оженишся, тодi й побачиш... - Еге, на сирiй землi. Як у тiй пiснi спiвається, що "взяв собi паняночку - в чистiм полi земляночку", - приказував Марко на прощання i поволi виходив собi iз їхнього двору. Тимко та Орися вкладалися спати, часто навiть не вечеряючи. В хатi була спекота, i вони спали в сiнях на долiвцi, встеленiй луговою травою i полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав бiля притихлої Орисi, вона зараз же пригорталася до нього всiм гарячим тiлом, вмощувала свою голову в нього пiд рукою, розстилаючи по подушках м'якi хвилi розпущених кiс. В такi хвилини рона мовчала, але вiн вiдчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається i от-от виб'є - з горла гарячу грудку. Часто вiн чув на своїх грудях i руках опiки вiд її мовчазних слiз, i вони розходилися йому по душi гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу iкону, дивилася на невиразний у темрявi красивий профiль Тимка, нишком схлипувала: - Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе! - А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в свiтi закрутилося... - Як ж-жи-ить? - билася вона головою об Тимковi груди, кусаючи губи. - Як люди житимуть, так i ти... - Добре тобi говорити... Ти знявся та й пiшов, а я одна в чужiй хатi... - Менi там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту... - Не дай божеi Що ти говориш? - жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцiлунками. I було в тих поцiлунках стiльки жiночої скорботи, стiльки нiмого крику, що Тимковi робилося не по собi, вiн шукав кисет i виходив надвiр курити. В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сiнях, як звичайно, а в хатi. Вiконницi були вiдкритi, i мiсячне сяйво вигравало на бiлiм ряднi. В хатi пахло засохлими васильками i гiркуватим душком полину; пiд пiччю сюрчав цвiркун, за хатою стигла червнева тиша, i нiчого не тривожило її, хiба далекий, ледве вловимий гул лiтакiв, що тяжко погуркували в пiднебессi. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, i чиясь тiнь заступила вiкно. Тимко встав, плутаючись ногами у зiв'ялiй травi, якою було заслано хату, пiшов вiдкривати. - Не вiдкривай, Тимку. Мало якi тепер люди бродять ночами, - зашепотiла йому вслiд Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворi. Тимко зашелестiв ногами в сiнях, взявся за засув: - Хто там? - Свої. Вiдкривай, - почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос. Тимко смiливо вiдкрив дверi. У мiсячнiм сяйвi крокiв за два вiд порога стояв якийсь чоловiк. - Пiзнаєш? - запитав вiн, як тiльки Тимко вiдкрив дверi. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого. - Джмелик?! Звiдки ти? - Закрий дверi, щоб домашнi не чули. Тил. ко прихилив дверi. Джмелик взяв його за руку, повiв за хату, в тiнь. Стали пiд берестом у високому бур'янищi. - Два слова тобi сказати хочу, - зашепотiв Джмелик. - Менi б у тебе перебути кiлька днiв. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай. Вiн засмiявся лукавим, приглушеним смiшком, i смiшок цей не сподобався Тимковi. - Утiк? - Розбомбило нас по дорозi. Ну, ми - хто куди. Який же дурень добровiльно пiде з мiлiцiєю христосатися? Властi хоч i пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть... - Тебе хтось бачив у селi? • - Тiльки мати. Це ж вона менi й сказала, що ти тепер на жонатому положеннi в Параски Драчихи квартирантом живеш... "Що ж. Хай перебуде кiлька днiв. Вiн мене вiд смертi врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невiдомо, винен вiн чи нi? Може, й справдi даремно хлопця тягають?" - роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлiвець. - Постiй тут. Я пiду щось жiнцi збрешу, щоб вона спокiйно заснула. Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелi, спитала тривожним голосом: . - Хто там такий? - Марко прийшов... Тимко намацав на лавi кисет. - Хiба йому дня мало, що вiн ще й уночi преться? - Ладно. Спи. Я скоро прийду. Тимко закрив за собою сiнешнi дверi, став, прислухаючись, чи не крадеться за ним Орися. "Краще вiд бабських очей подалi. Надiйнiше". Ще трохи постоявши посеред двору, пiшов до хлiвця. - Давай зробимо тобi закапелок, - зашепотiв вiн до Джмелика, вилазячи на прикладок сiна. Джмелик засунув руки в пахуче сiно, сказав замрiяно i схвильовано: - Приташанське. По запаху чую. - Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося. За кiлька хвилин сховище було готовим. - За харчi не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, - заявив Джмелик, показуючи торбу, що бiлiла в руках. - А от щодо курива - погано. Тимко висипав йому в долоню весь тютюн iз кисета. - Гляди тiльки, пожару не нароби. - Не бiйся. Першим дiлом я одiсплюся. На перекур вилазитиму тiльки вночi. Дивися ж, Тимку, я в твоїх руках. - Залiзай i спи спокiйно. Не бiйся нiчого. - Дякую на словi. Джмелик залiз у пахучу яму, Тимко накрив його сiном, ще навiть i потоптався злегенька. - Ну, як там? - Добре, - глухо, як з погреба, вiдiзвався Джмелик. Тимко злiз з прикладка, при мiсячному свiтлi позгрiбав обсунуте ногами сiно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучi дверi. Вiд Ташанi вiйнуло холодним духом конопель i нагрiтої за день води. Вiн довго дивився на левади, залитi мiсячним сяйвом i обставленi копицями сiна, якi, здавалося, несла на собi мiсячна повiнь. Чумацький Шлях на небi був схожий на росистий слiд на землi. Великий Вiз уткнувся дишлом у Беєву гору. "Скоро свiтанок", - подумав Тимко i, вiдкривши сiнешнi вдерi, прокрався до хати. Орися спала, розметавшись вiд спекоти, зiбгане рядно лежало пiд ногами, в розхристаному вирiзi сорочки смуглiла шия, цiлилися крiзь сорочку соски... Тимко потихеньку лiг бiля неї i довго дивився на її спокiйне, щасливе у снi, гарненьке личко. Вiд її волосся пахло засушеною луговою ромашкою, вiд тiла - лiсовою березою. Вiн взяв її за голову i притулив собi до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що шукає соски, i за звичкою пхнула йому голову пiд пахву. На другий день уранцi Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися пiшла в хлiвець доїти корову. Прибiгла звiдти, заляпана молоком, з пустою дiйницею: - У нас хтось у хлiвi є. Нiмецький парашутист. Треба збiгати i заявити в сiльраду. - Вигадала чортзна-що з переляку... - Не вигадала. Я чула, як вiн хропе. Тимко зрозумiв, що приховувати тепер нiчого, сказав, одвiвши очi: - Северин Джмелик у нас ховається. З-пiд конвою втiк. Орися широко розкрила очi, обтерла фартушком дiйницю, поставила її на призьбу. - Без тижня день живемо, а вiн уже iз бродячим каторжанином зв'язався. Нiчого собi... - А ти мовчи. Не твоє дiло. - А як тебе разом iз ним пiд кiнськими мордами в тюрму поженуть, то як менi на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя! Це була їхня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли мiж собою, хоч i бачилися в польовому таборi пiд час обiдньої перерви. Троянiвський учитель читав женцям газети, бесiдував, розповiдаючи, як нiмцi висаджують парашутистiв до нас у тил i що треба виявляти їх i боротися з ними, що навiть мiж нашими людьми можуть бути такi, що ждуть фашистiв, їх треба виявляти i сповiщать про них владi. "Насуваються грiзнi днi. Ми повиннi бути пильними i рiшучими. Хай не заховається вiд нашого ока нi явний, нi притаєний ворог". Орися сидiла, як на голках, а ввечерi рiшуче поставила перед Тимком вимогу, щоб вiн спровадив iз двору свого дружка, iнакше вона сама його витурить. Тимко довго вiдпирався, але потiм побачив, що нiчого не вдiєш, i пiшов у хлiвець до Джмелика. - От що, Северин... Пересидiв ти в мене два днi - мандруй далi. - Дiзнався хтось? - тривожно спитав Джмелик. - Орися. Хропiв ти ввi снi, а вона якраз прийшла корову доїти. За себе-то я ручаюся, а їй рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора, а як стемнiє, я тебе випущу. В обiд Тимко приїхав у село за нагостреними косами для косарки. Забравши їх, повiз у степ. В селi було пусто, як звичайно в жнива, тiльки дiтвора кубилася в пiску бiля Ташанi та дiд Iнокентiй разом iз Кузем пасли колгоспну худобу на тирлищi. В бiлих сорочках, довгошиї, вони нагадували двох гусакiв, що пасуться на зеленiй травi. Бiля мосту Тимка наздогнав Гаврило, що також iшов з обiду на жнива. Побачивши брата, вiн розгубився, нiяковiючи, зашкутильгав назустрiч. Шд широким брилем в тiнi ховалося таке добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Пiсля того, як Тимко покинув рiдний двiр, брати не бачилися i, зустрiвшись тепер, не знали, про що говорити. - Чого ж це не заходиш? - запитав нарештi Гаврило. - Як-не-як - рiднi ж. - Робота... - опустив очi Тимко. - Хоч би матiр провiдав. Плаче вона за тобою. Не сьогоднi-завтра тебе на вiйну прихоплять, а ти замiсть того, щоб бiля рiдної матерi жити, пристебнув до штанiв гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиняєшся. - В голосi Гаврила вiдчувалася родинна образа. - Кожен живе по-своєму... - Авжеж. Собака i та свiй двiр знає, а... - Ти менi тут не собачi - люто повернув Тимко пiдсиненими бiлками очей. - Вас таких до чортового батька було, щоб менi на шию сiсти, та не для вас вона плетена. Вiн цьвохнув коня батогом i погнав курною дорогою, лиш чорнi кучерi зривало з голови вiтром та надувалася на спинi мiхуром червона, вилиняла на сонцi, сорочка. "Баришник. Iстинний баришник, - сумно дивився братовi вслiд Гаврило. - Вiдiрвався вiд роду, як той камiнь у воду. Що з нього буде далi - бог його знає". Гаврило скинув косу на плече i поволеньки пiшов понад Ташанню аж на тi горби, де в плинному маревi бовванiли свiжоскладенi рядки кiп. Тимко дав спочити коневi аж за Троянiвкою. "Що їм вiд мене треба? - збентежено питав вiн себе, витягаючи вишитий кисетик. - Iз самого малолiтства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Нi! Досить! Увiрвалося! Тепер у мене своя дорога..." Вiн припалив цигарку i раптом почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Вiд села степовим шляхом хтось гнав верхи. Сiрi султани пилюки, звихреної конем, осiдали на скошенiй стернi. Якийсь хлопчик у бiлiй сорочцi, припавши до гриви коня, летiв навздогiн пiдводi. Тимко в тривожному передчуттi зупинив пiдводу бiля соняшникового густого, як лiс, лану, встав iз воза. Завалюючись на спину коневi i натягаючи з усiх сил повiддя, хлопчик зупинив коня. - Казав Марко, щоб ви зараз бiгли додому. Повен двiр мiлiцiї понаїхало. Шпiона якогось шукають, - задихаючись, пробелькотiв хлопчик. Тямко злодiйкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених житах. "А може, пiдводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина - обох за грати посадять. Нi! Удвох шкодили - удвох i вiдповiдати будемо". Вiн завернув назад пiдводу i, ставши на воза, чвалом погнав її назад до села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сiделка з'їхала набiк, дуга перехнябилася, в лице Тимковi кидало гарячим вiтром, мiцним, як сiль, кiнським потом. Проскочив околицю села, мiст, в очi стьобнула голуба блискавка Ташанi, завернув у свiй провулок. Швидко розмотувались перед очима повiшенi на тинах на просушку шматки полотна. Бiля двору Тимко зiскочив iз воза. Вiдлягло вiд серця. Мiлiцiї нема. Пiд берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах iз палицями-щупами лазять Сергiй i Денис. Гнатовi жарко. Вiн сидить розхристаний, бiля нього на травi мокрим клейонча-тим пiтничком угору лежить картуз. При боцi у Гната кобура iз справжнiм, стареньким, правда, револьвером. - Нема там нiякої ями? - питав вiн, щулячи очi. - Що вiн - дурень по бур'янах ховатися? Молодий господар його десь пильнiше заховав, - говорить Сергiй, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки що ви його не знайшли, так що нiчого i трiщитися", - вiдповiдав йому поглядом Тимко i, вийнявши кисета, згортає цигарку. В цей час iз бур'янiв, весь сивий вiд полинового пилку, вилазить Денис iз повною пазухою курячих яєць i викладає їх Гнатовi в картуз. - Здати в фонд оборони, - наказує Гнат своїм пойнятим i прямує до хлiвця. "Знайдуть", - охоплює вiдчай Тимка, а Сергiй зну-щально усмiхається: - Ну, в якому вiн кутку? - А ти пошукай, - скалить i собi зуби Тимко. Сергiй, випередивши Тимка, шепче Гнатовi на вухо: "Тут вiн. Щоб я з цього мiсця не зiйшов. Тут!" Коло дверей хлiвця Гнат затримується i з заклопотаним виглядом шукає в нагрудних кишенях олiвця. "Засвербiло в п'ятах! Кожен мнеться i заходити боїться. Ну що ж. Тепер викруту нема. Буду сидiти i ждати жданого", - думає Тимко i присiдає на порiжку. Коли вiдкрили дверi до хлiвця, Гнат вийняв iз кобури револьвер i голосно сказав: - Говорить голова сiльради Гнат Рева, при пойнятих Сергiєвi Золотаренковi i Денисовi Кошарi: Джмелик Северин - здавайся! Тихо. Тiльки шелестять на городi соняшники та десь у берегах сонно кричить iволга. - Вилазь, бо як знайдемо - гiрше буде! Знову тиша. Затамований подих трьох людей, що стоять, прислухаючись. - Починайте обшук. Денис i Сергiй деруться на прикладок сiна, ширяють палицями по кутках. Денис бере вила, штрикав попiд стiнами. - Як попаду, - сам обiзветься, - смiється вiн. В цей час з ворiт чується крик, у хлiв вривається Орися: хустка на плечах, очi горять, граблi так i ходять ходором в руках. - Геть! Геть! - кричить на неї Тимко i тягне за плечi, але вона виривається з його рук, цупить граблями Дениса по широкiй спинi. - Ти його складав, це сiно, що розриваєш?! Складав, гицелю троянiвський, бубнарю хуторянський?! Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне її за ногу. - Громадянко! Ми при виконаннi службових обов'язкiв. Вона дригає ногою, б'є Гната в груди, мов кiшка, видирається на прикладок i турляє звiдти отетерiлого Дениса. - А ти що тут робиш? - витрiщається вона на Сергiя i пiдступає до нього а граблями. Сергiй ковтав язик i опам'ятовується вже на землi. Останнiм iз двору виходить Денис iз пазухою курячих яєць. Пiзно вночi Тимко випустив свого постояльця. - Ну, спасибi, нiколи не забуду, - пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом. - Ти йди куди-небудь подалi вiд наших мiсць, де тебе не знають. - Не винен я, Тимку, даром страждаю... - Винен чи не винен, а я тобi раджу прийти до Радянської влади i заявити про себе, бо як спiймають - гiрше буде. Тимко потихеньку вiдкрив дверi, пройшовся помiж соняшниками до левад, вернувся назад. - Iди смiливо. Немає нiкого. Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечi, пiшов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшникiв, потiм долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потiк. "Через кладку пiшов. Значить, на ох-тирськi лiси помандрує". Тимко постояв ще хвилину i тихою ходою пiшов до хати, напетляв за собою темну мережу слiдiв по росистому споришi. За Ташанню в тихiй замрiї лiтньої ночi, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо застугонiло, нiби покотили з гори пусту бочку, i цей далекий гул боляче нагадав Тимковi, що там, за отiєю мiсячною млою, гримить вiйна. Йому не хотiлося йти в хату, i вiн присiв на призьбi i, замрiявшись, ставг дивитися в тиху лiтню нiч, що горнулася до нього по-дiвочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотiла до нього прита-шанськими комишами, навiваючи далекi, здавалось, уже зовсiм забутi спогади, схожi на уривки дитячих снiв. Бачив вiн себе на зелених луках верхи на калиновiй паличцi, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та iншими пастушками бiля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима бiлi, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пiшла в шкоду, вiн бiжить гречками i кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пiшла, щоб тобi повилазило!" Iз-за Беєвої гори виповзає чорна, як нiч, хмара, суне понад жовтими стернями, i все навколо темнiє, робиться страшним та непривiтним. Пастушки з криком бiжать пiд копи, i першi важкi краплi дощу ляскають по їхнiх бриликах. Тимко, забившись пiд копу, заливається вiд смiху, дивлячись, як Марко осатанiло вистрибує на однiй нозi i розмахує брилем, як п'яний кучер: "Дощику, дощику, припусти, припусти На бабинi капусти, на дiдовi грошi, Щоб були хорошiї" Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колiнця, сорочечка руде волосся аж горить, а вiн усе як сюсюркало, пiд-порвана та мокра, скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим вiдпаром. "Куди ж воно подiлося теє дитинство? - роздумував Тимко, вглядаючись у непрогляднi приташанськi тумани, що нiчною мрякою висiли над лугами. - Оце вже менi й на вiйну? А що вiйна? А те, що вбивають i кат лiзе на нашу землю". "Спать пiдем, спать пiдемi" - кричав десь на степу перепел. "Еге, тепер заснеш!" Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потiм з-пiд рядна почувся стриманий плач: - Через тебе совiсть продала. Владу одурила, о-ох... Заволодiв ти мною. Душеньку з тiла вийняв. - Заспокойся. Адже все пройшло. - Ой, не пройшло, а ще тiльки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а? Вона в нестямi горнула його до себе, шепотiла, як божевiльна, солоними вiд слiз губами: - Не вiддам я тебе. Не вiддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. "Шепнув менi чорт женитися. Оце б устав i пiшов хоч i в саме пекло, а тепер попробуй", - журився вiн, лагiдно погладжуючи пахнучi соняшниковим цвiтом коси дружини. XXVI 26 червня в Троянiвцi було одержано першi повiстки з вiйськкомату. Пiд цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрiм Горобець, а з молодшого поколiння - Денис Кошара, Сергiй Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко i Марко Дудочка. Бiля колгоспного двору - плач, крики, п'янi голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На пiдводах - торби з харчами, з яких пахне хлiбом, щойно печеним на капустяному листi, цибулею, салом, пирогами i самогоном. У тих торбах - бiлизна полотняна, випрана та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цiлована жiнками та сестрами, в прощаннi бiля щiк зiгрiта. Губи в неї тремтять То Микита Чугай, високий, сильний, стоїть посеред площi i злякано озирається на всi боки: молода вродлива жiнка впала йому на груди, прилипла, мов той дубовий листочок до дубової кладки, i не в силi вiдiрвати вiд себе чоловiк дорогих, роботящих, рiдних рук. Ну, що-бо ти робиш, Христе? Он же люди кругом! - Ой, мiй рiднесенький, мiй господарю дорогий! На кого ж ти мене покидаєш iз малими дiточками?! - голосять, як по мертвому, Христя. Панас Гичка переступає з ноги на ногу, наставляє свого батька, що слухає сина, сумно похнюпивши голову. - Бичка, тату, не продавайте, а краще зарiжте на м'ясо. Хати теж не перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то їй однаково горiти, чи з новою крiвлею, чи iз старою. - Добре, сину. А ти ж там бережись... - Що буде, те й буде... Петрусь Чаєчка сидить на возi п'яний, розхристаний риве за мiхи гармошку: I юшечка, i петрушечка, Поцiлуй ти мене, моя душечка!.. Дотiм повертає обличчя до жiнки, що, тримаючи на пуках двоє дiтей, сумно дивиться на нього, i грубо кричить: - Чого ревеш, дурепа? Уб'ють - виходь замiж! А кум до куми судака тащить! - п'яно вигукує вiн. Жiнка затамовує плач, але i жалiсно кривляться. - А дiток куди ж я подiну? - несмiливо запитує - Дiтей не смiй обижать! Чуєш? Не смiй! Гордiй Кошара iз жiнкою сумно, як над труною, гтоять бiля гарби, на якiй, прикрившись картузом, лежить Денис - Iшли б додому. Чого стримите над душею? Менi вiл цього не полегшає, - лається вiн. - Боже мiй, та в людей дiти як дiти, а це арештант якийсь, та й годi, - схлипує мати. - I попрощатися з ним по-людськи не дасть. Вона прикладає до очей чистеньку ганчiрочку i вiдходить в строкату юрбу жiнок. - Рушай уже швидше, - кричить iз гарби Охрiм, до якого крiзь натовп пробирається жiнка з чотирма дiтьми. Нарештi пiдводи рушають - i знову крик, метушня, пiснi, плач, безугавне заливання гармошки. Тимко, у новому сiренькому костюмчиковi, штани на випуск поверх чобiт, картуз на кучерях, стоїть, понуривши голову, прощається з рiдними. Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко мила, серце жалем на попiл спалила, та не затихає в ньому бiль, не глухне, пiдступає гарячим криком до горла, з'їдає душу, як спека росу, i, може б, закричала дiвчина на всенький свiт, обхопила милого за нiженьки, не пустила б його вiд себе, та соромно їй проявляти таку слабiсть, не такий тепер час, не вiн один iде. Усiм миром iдуть на страшну вiйну, на ворога лютого, i ще соромиться молода дружина свекрухи своєї та дiвера, що прийшли проводжати Тимка, i опускає вона перед ними очi, слова не може сказати. Сьогоднi вранцi, коли вже Тимко був майже зiбраний, несподiвано прийшла мат