и. Вiдкривши дверi, привiталася i на одну тiльки мить, на одну невловиму мить, постояла в дверях, нiби непрошена чужа гостя; i якось страдницьки, болюче-материнськи кiлька раз сiпнулося в неї пiдборiддя, i гiрким осiннiм туманом заступило очi. I хто знає, про що думала ця стара мужня жiнка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його вiд себе- коли зiтханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою вночi на самотi, щоб нiхто не бачив, а коли й пiснею тужною про ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битiй дорозi. Може, в цю коротку мить пiк її жаль, що проводжає вона рiдного сина з чужої хати, з чужого двора, може, стало їй не по собi за те, що принесла вона загорнуту в полотнинку стареньку латану пару синової бiлизни, а може, як стара жiнка, що бiльше, чим молодi, знала життя, розумiла вона те страшне горе, яке насувалося на всiх людей, забирало вiд неї сина i руйнувало його таке коротке, як сон, щастя сiмейних любощiв... - Тимку, я тебе любитиму, з усiх дорiг виглядатиму, - тихо проговорила Орися, нiжно беручи його за смуглу, таку дорогу i милу їй руку, на долонi якої, як заклепки на плуговi, виблискували мозолi. - Буду день i нiч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого - i моє життя пропаще. Бiльш у свiтi я вже нiкого не полюблю... Вiн в знак вдячностi обняв її за плечi i поцiлував мiж брови, але дивне i якесь несподiване почуття оволодiло ним - почуття, якого вiн нiколи в собi не пiдозрiвав i навiть не мiг припустити, що воно могло народитися в його душi. Вiн вiдчував, що вiд оцiєї хвилi, на оцьому самому мiсцi вона вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, i вона буде жити якимось своїм, не вiдомим для нього життям, а вiн буде жити своїм, i що на вiдстанi навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при тiй умовi, коли б вони були разом. I хто знає, чи зрозумiють вони одне одного, вiддiленi безмежними просторами долi, чи залишиться мiж ними той пал, що живив їхнi почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре, витравиться часом, вiйною, горем i нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рiдному селi, а вiн iшов хтозна-куди, де кожну хвилю його могли вбити, i оце саме поняття "вбити" було для нього ще неясним, i вiн думав так тiльки тому, що йшов на вiйну, де, як говорять старi люди, убивають, але як убивають, якi тi мертвi люди, що падають у бою, для нього було неясним, незрозумiлим, i вiн, дивуючись своїй самовпевненостi, нiяк не мiг допустити, щоб його могли вбити також. Не допускаючи цього, вiн, проте, iнодi помiрковував, що, припустимо, його вб'ють i тодi Орися вийде замiж за iншого i буде жити з iншим, i ця думка народжувала в його душi страшний бiль, розпалювала ненависть до тiєї несправедливостi, якої, проте, не можна обiйти, бо вона заведена залiзним законом життя; несправедливостi, яка полягала в тому, що як же може хтось любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити i жити з нею, яке вiн має на те право, коли Тимковi цього не хочеться, коли вiн проти, коли вiн, саме вiн, любить Орисю найвiд-данiше, найсильнiше i вона повинна належати тiльки йому i бiльше нiкому. Це почуття охолодило його розлуку, i вiн прощався з Орисею теж швидко i коротко. Але тут, уже перед тим, як вони мали розiйтися. Орися раптом витягла iз пазухи якусь малесеньку рiч, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, i соромливо, iз знiченою посмiшкою на вустах, сунула йому в руку. - Що це? - запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що пружинило пiд пальцями. - То я тобi шматочок коси вiдрiзала... Щоб ти нe забув мене... - Вона опустила очi, i на її вiях затремтiли свiтлi крапельки. I ця напiвдитяча витiвка так схвилювала Тимка, що вiн довго не мiг вiдiрвати вiд своїх грудей Орисю i почуття вiдчуженостi хтозна-де й подiлося. Вiн все мiцнiше i мiцнiше стискував руками її вузенькi плечi i жадiбно, як очманiлий, принюхувався до соняшникового запаху її волосся, щоб пронести його iз собою всiма тими дорогами, якими йому доведеться пройти. Потiм вiн вiдiрвав Орисю вiд своїх грудей i, за своєю звичкою, не озираючись, побiг доганяти пiдводу. Але коли вiн уже догнав i хотiв уже плигнути на неї, то озирнувся i побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому мiсцi, тримаючи в руцi бiлу хустину. На тлi голубого, нiжного, прозорого, свiтлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило грозою i залишено напризволяще на розпуттi. Догнавши пiдводу, Тимко скочив на гарбу i лiг на солому, пiдклавши пiд голову руки. - Стiйi Яйця подавиш! - злякано вихопив Охрiм свою торбу з харчами. Розчуленi прощанням з рiдними, односельчани довго їхали мовчки, але потiм п'яненький Панас Гичка, що був аж задрiмав пiд тихий, рiвномiрний скршi гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку. - Е, це дiло нi к лихiй годинi не годитьсяi Чого це ви носи повiшали? Ану, заводьте краще пiснюi Кiлька чоловiк вiдкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несмiло, нiби соромлячись, а потiм все смiливiше i смiливiше, i, нарештi, хтось чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як свiт, сумну, як людська доля, давню солдатську пiсню: Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить... I тут же до заспiвувача приєдналися рокiтливi баси, лягали на степ сумним мелодiйним гудiнням: А молоденький та й новобранець Та й полковничка просить... I попливла служива пiсня над широким степом, понад припеченими сонцем хлiбами - то затихала, наче в'янула вiд горя та суму, то знову гучнiла i набиралася сили, i котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна, невичерпна, як сила землi, всесильна, невмируща, як саме життя, i слухав її степ, принишклий, лагiдно-суворий, слухав i мовчав у невимовнiй зажурi за своїми синами, що їхали туди, де вже слався дим i щемiли свiжi рани людей, облитi гарячою кров'ю. В'еться степова дорога безконечна, покручена, запетльована, як слiд хижого звiра, плазує помiж сивими кущами полину, гiркого, як материнськi сльози; тихо тюпають конi, поскрипує, як чумацька мажара, гарба; стоять при дорозi женцi, приклавши до очей долонi, витирають рукавами пiт, пильно вдивляються в проїжджаючих... "Отак же десь i мiй пiшов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля - i не оплаче його мати, не поцiлує в холодне чоло жона, вибiлять дощi козацькi костi, а вiтри розвiють прах, i нi горбика, нi могилки, нi прикмети не знайдеш, де теє тiло смерть спiткала..." Синiє небо, пливуть i пливуть по ньому хмарини, зеленiють на землi гаї та дiброви, мрiють у тремтячому маревi далекi села, наставивши в небо чорнi ратища колодязних журавлiв; пасуться на стернях отари худоби, пахне дозрiлими хлiбами, i тихо-тихо всюди, тiльки пiсня тужить та скаржиться та маленькi пастухи, поспиравшись на кийки, махають картузиками вслiд пiдводi. Вiдпусти ж мене, та й полковничку, Та й iз полка додому... Ой заплакала та й заридала дiвчина за мною... перекриває сплав голосiв Панас Гичка. - "Дiвчина за мно-о-о-о-ю-у", - гуде, як у бочку, Микита Чугай, обiпершись широкою спиною об драбину i примруживши очi. Охрiм сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на груддi разом з гарбою, аж голова падає, жили на сухiй шиї понабухали, рот скривив - немiчного голосу його не чути за басами, але покривленому ротовi видно, що вiн також спiває i призму так старанно, що аж потом обливається i час вiд асу витирає його рукавом. Денис дує так, що груди його видзвонюють мiддю, а лице робиться червоно-фiолетовим. Тимко лежить на спинi, розкривши очi, мова його качається сюди-туди по соломi в такт юрбi, а перед ним голубiє небо, небо i небо, i пливуть "нiм видiння, недавно баченi, пережитi серцем, болю, хвилюючi, як примари тривожних снiв. То немов оїть вiн на Беєвiй горi i, прощаючись, дивиться на до й на братову виглянцювану держаком вiд вил олоню; то пахне йому рiдною оселею, застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зiр жадiбно мацає в зеленому шумовиннi верб за горою червоний бовдур рiдної хати; то бачиться йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору i шукає люльку, яку вiн, запрацювавшись, засунув у тин i тепер може згадати, куди вiн її подiв; то мати, що виїла з хати по воду, стала бiля колодязя i стоїть, замавшись, дивиться на Бееву гору, за яку поїхав її н; то кущик трави з гарненькою невiсточкою, яку вiн обережно обкошує; то уявляється йому, як вони Марком iдуть з роботи i їдять кавуна, вкраденого на баштанi, обом по бородах тече солодкий холодний iк, вони стрiляють один в одного червоними зернятками i смiються; то, нарештi, прокинувшись уранцi, вiн чує, як Орися торохтить у хатинi кочергами, звiдки пахне пiдпаленим свiжовипеченим хлiбом, i, вiдкривши очi, бачить на лавi торбу, пошиту з новенького рушника, напхану всяким їством на дорогу... Та й нехай плаче, та нехай плаче, Та нехай собi тужить, а молоденький Та й новобранець три годи послужить... - Плине пiсня, i знову поскрипує гарба, тюпають конi, крешуть копитами засохлу, потрiскану вiд спеки землю. Ой служив службу та воєнную та й став помирати... I став же вiн та перед смертю дiвчину бажати... I ця старовинна пiсня нiби прорвала щось всерединi в Тимка, вiн уткнувся лицем у солому i тихо, беззвучно заплакав. I це були першi i вже останнi сльози за всю вiйну. - Ет, завели якоїсь поминальної, - незадоволено скривився Марко. - Давайте веселої почнемо! - У нас нi весела, нi сумна до дiла не вийде, - люто сплюнув через полудрабок Панас. - Он вiн усю службу псує, - показав вiн на Охрiма, що саме вiдкашлювався, як дячок на криласi, готовий втрутитися i в веселу пiсню. - Хiба з ним можна спiвати, коли вiн тягне, як цапа за хвiст. - Бо трясе-е-е, - виправдовувався Охрiм, не випускаючи з рук драбини та пiдскакуючи на полудрабку. - Ти сядь на моє мiсце та й побачиш, який воно тодi звук вийде-е-е... - Та хiба в звуковi дiло? Бик тобi на вухо ратицею наступив. От що. - А тобi не наступив? - спалахує Охрiм. - Я он у фiнську вiйну першим заспiвувачем був на всю дивiзiю. Командир завжди говорив: ану, Охрiме Сазо-новичу, дайош пiсню! I що ти думаєш, не давав? Раз отак пiшли строєм, i затяг я пiсню... "Ах, да спомним, братцi, ми кубанцi", а тут, де не вiзьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину i питає: "Це товариш Горобець спiва?" - "Так точної" - вiдповiдає йому командир дивiзiї. "Об'явiть йому персональну подяку од мого iменi за хорошу бойову пiсню. Я, - каже, - сам заїду послухати, як спiває товариш Горобець". - Та й заїжджав? - Одбою не було. Приїдуть iз старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, iз голосу не звихнувся, - i крой, Ванька, бога нет! Всi хлопцi спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує. - Виходить, iншi воювали, а ти тiльки пiсеньки виспiвував? Добра в тебе була служба. - Е, на службi як на службi. Було так, що й воювали, а було так, що й спiвали. Ось побудеш, то сам побачиш... - Ну, тепер така вiйна заварилася, що для твоїх спiваночок навряд чи знайдеться час. - А чого не знайдеться? Добрий спiвака всюди потрiбний. - Як був я пiд Наричем, а потiм пiд Бараничем"- несподiвано обiзвався Павло Гречаний, що був за машталiра i вiз новобранцiв на призовний пункт. - Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я їм кашу... Проїхавши з пiвгодини мовчки, додав: - Повiриш - так i похололо всерединi... - Дядьку, а врукопашну з нiмцями вам доводилося сходитися чи нi? - пiдпрягся зараз же Марко. - Я при кiнних батареях був... - вiдповiв Павло, I нiхто, звичайно, з такої заяви не мiг зрозумiти, довелося йому сходитися з нiмцями врукопашну чи нi, хоча дiйсно всi знали, що iмперiалiстичну вiйну вiн служив їздовим. Хлоп'яга вiн був здоровий, покладистий, аби вiрьовка добре зсукана - за пару бичкiв Цпотягне. I досi ходять по селу давнi легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся вiн їв вiйни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батiжком, а вона смик-смик i на мiсцi. Випрiг тодi Павло худобину, зв'язав черезсiдельником голоблi, поплював у руки, налiг грудьми i потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустрiч йому Бовдюг та й питає: "Ну що, Павле, як воно хазяйнується?" - "Та от, - показує Павло на гарбу, - як воно бiдна скотина й тягне, коли я й то втомився". Друга не менш поширена в селi легенда була про те, як вiн, повертаючись iз служби, не мiг знайти Троянiвку. У Полтаву його привiз поїзд, далi треба було добиратися пiдводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: "Куди, дядьку, їдете?" Той подивився на солдата, оглянув його з нiг до голови та й каже: "В Троянiвку". - "То пiдвезiть i мене". - "Сiдай, коли ти справдi туди їдеш". Приїхали вони в Троянiвку, Глянув Павло сюди-туди - щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловiка: - Це Троянiвка? - Троянiвка. - А де ж тут Настя Гузiйка живе? - А навiщо вона тобi? - питає, усмiхаючись, дядько та мiркує собi, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього i на могорич узяти. - А на те вона менi потрiбна, що моя хата якраз бiля її хати стоїть. -Е, -каже селянин, -немає у нас нiякої Настi Гузiйки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузiйки немає. Це ти хоч i в кого завгодно поспитай, то любий тобi скаже, що такої в нашому селi немає. "От яке дiло, - думає собi Павло, - три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, i вже не знайду, де моя хата стоїть". - Може, тут позицiї були та мою хату снарядом рознесло або спалило? - Та нi, - каже селянин, - такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвiтренка коня вкрали. Ото i вся позицiя. А так усе спокiйно. - Так ви мене таки не пiзнаєте? - питає Павло та пiдсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пiзнає. Дядько пiдiйшов крокiв на два ближче, потiм вiдiйшов крокiв на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тодi й каже: - Та щось таке менi в головi манжуриться, а от що саме, то нiяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племiнник? - Ба! Ба! - зрадiв Павло. - Так отож я недалеко бiля Перекиньворотiв i живу. Отак як iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так бiля ярка є вуличка, i ото якраз у тiй вуличцi i моя хата. - Е, це ти щось наплутав, - не погодився дядько, - бо як отак iти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсiм немає, i зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть... - Перекиньвороти? - Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рiк жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще менi старий Панько i капицю справляв, бо геть-чисто побилася. - Панько?! - аж скрикнув вiд радощiв Павло, бо таки в їхньому селi дiйсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радiсть Павлова пройшла i вiн надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. - Е, нi, це ви щось не так сказали, - заперечливо закрутив вiн головою. - У нашому селi є Панько, то таки свята правда, але вiн не лимар, а столяр, i якщо ви поб'єте бича, то це вже вам нiхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а пiдете до Матвiя, бо такого доброго аккураття, як у його шорнi, ви й весь свiт обiйдiть, не знайдете. - До якого Матвiя? - уже присiкувався дядько, собi пiдсуваючи порвану шапурину на потилицю. - а чи ти при своєму умi? Ох ти ж горенько, i коновелька як на те нещастя закрита, - розгублено ляпав вiн руками по стегнах. - А то я б повiв тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвiя? Може, до Вирвикишки? "Що за дивнi прiзвища? Негуляйвiтренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селi зроду не було", - засумнiвався Павло i вже хотiв навести справку, але дядько перебив його: - Якщо ти кажеш, що до Матвiя, так вiн зроду не лимарював, а його робота - ярма та дiжки. Це тобi й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвiй Вирвикишка, правдiсiнько тобi говорю, хоч п'ять повiтiв обiйди, то й не знайдеш. - Те-те-те! - жваво втрутився вiзник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. - Це вже неправда! Це вже нi! Уже кращого бочкаря нiж Давид Каневський, що живе у Опiшнi, немає i в самому Константинополi. До нього з Акермана, з Молдови i з самої Бессарабiї за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огiрки або шатковку, то кращої нiде не купите. Такi бочки, такi бочки, що коти по дорозi вiд Полтави й до Опiшнi, i то не поб'ється. - Фi-i-i! - презирливо свиснув дядько i аж поморщився вiд такого Лейбиного вихваляння. - А наш Матвiй такi робить, що коти по дорозi вiд Полтави через Троянiвку i до нашого Решетилiвського уєзду та й то витрима. - Що ви хвалитесь?! - скипiв i собi Павло. - А наш Панько, думаєте, гiршi робить? Та вiн такi бочки майструє, що сiдайте ви обидва i котiть по дорозi вiд Полтави через Троянiвку i до самого нашого Зiнь-кiвського уєзду, то нi один обруч не ослабне, нi одна клепка не випаде. - Вай, вай, вай! - пiдскочив як ужалений Лейба i вхопився за пейси. - Вай, вай! Що ти за чоловiк, голова твоя для ярмулки! - А що таке? - здивувався Павло. - Ти Зiнькiвського уєзду? - Зiнькiвського. - З Троянiвки? -. З Троянiвки. - А це, -постукав Лейба пужалном по землi, - Троянiвка Решетилiвського уєзду. I довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарештi зрозумiв, що вiн таки потрапив у Троянiвку, тiльки другого уїзду. I оскiльки у Павла вже не було грошей, щоб найти вiзника, то вiн вирушив шукати своє рiдне село пiшечки i через чотири днi ходу був уже дома. ...Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла i намагаючись спровокувати, щоб той сам розповiв цю iсторiю; але Павло хоч i який там був недотепа, а розповiдати не погодився. Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зiнькова залишилося кiлометрiв десять, коли їх застав у степу вечiр, i вони вирiшили ночувати в полi. Зупинилися пiд балкою бiля степової могили. Павло розпрiг коней i пустив пастися, а новобранцi зараз же взялися за свої торби, щоб трохи пiдкрiлитися з дороги. - Давайте складчину зробимо, - повеселiшав Охрiм. - Ваше сало, а мiй хлiб. - Хоч дурний, так хитрий. - Хлопцi, розкладайте манатки, я буду ревiзiю робити, - вихопився наперед Марко. - Самогон заарештовую i дiлю на всю громаду. Тимку, давай сюди свою торбу. - Йому й без горiлки гiрко, - єхидно усмiхнувся Сергiй. - Орися тут, а вiн там. Лицар їде на конi - наречена за хвоста чiпляється. - Заткнись, а то по пицi схватиш, - пообiцяв Тимко, недобре ворухнувши на нього очима. - Ану, тпруськи! - розвiв хлопцiв Микита. - Якi шустрi. . Денис, хекаючи, принiс iз балки оберемок сухого терниння, вицiловував губами подряпанi колючками пальцi. Розiклали багаття, i синiй димок, гнаний вечiрньою прохолодою, послався по землi, облизуючи з обох бокiв чорну могилу. - Слухай мою команду! - вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до вiйськового дiла. - Сало - на спички! Денис вистругав таку, що на неї можна було настромити цiлого бика, пiшов до гарби, довго рився там, потiм повернувся, поклав перед Охрiмом непочату хлiбину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала, пiдсiв до вогню. Охрiм здивовано глянув на хлiбину, схопився як ошпарений. - Хлопцi! Денис у мене сало вкрав. Вiддай сюди! - А тобi що, шкода? - поцiкавився Денис, не вiдриваючи спички вiд вогню, на який, розтоплюючись, iз сичанням капало сало. - До чужого не лiзь. Я твоєї торби не займаю. - Я тобi дав хлiба, ти менi сала. Замiна. - Так це ж хлiбина також моя! - А вона в тебе що, мiчена? - У-у! Гицель... - Хто тут тебе обижа? - пiдiйшов Микита i, вихопивши з вогню жаринку та прикуривши вiд неї, сiв бiля Охрiма. - Он той гайтуряка! Хiба воно людина! Ось пiде в армiю, там iз нього вичинять линтварi. Сонце давно вже сiло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрiї, поволi згасаючи i розвiюючись; червонi паруси неба згорталися i спадали слiдом за сонцем кудись у чорну прiрву. Обрiй почала огортати все густiша i густiша темрява, i небо стало схожим на густо розведену у водi синьку; одиноко над старим вiтряком, що мрiяв на белебнi бiля Власiвського хутора, вогняною крапелькою все яснiше i яснiше замерехтiла вечiрня зоря; слiдом за нею, нiби вигорнутий зненацька з гiгантського склепiння печi, сипонув жар, i кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася i повисла всяка на своєму мiсцi, весело, яскраво, радiсно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева нiч стала оволодiвати i землею; безмежний степ вщухав, корився, нiжнiшав i м'якшав вiд її пестощiв; птахи затихали i, згорнувши натомленi за день крильця, сiдали на м'якi гнiздечка, грiючи свої худенькi вiд роботи тiльця пахучим, ласкавим, по-материнськи нiжним теплом розiгрiтої за день землi; перепели хававкали то там, то там, перекликаючись один з одним, як бадьористi, несплячi сторожi; одноманiтно, безугавно, рипучо кричав десь в улого винi деркач. Все змiнювалося на землi з приходом ночi i робилося таємничим, загадковим, прихованим, особливо вiдчутним i особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини тягло теплим вологим вiдпаром, i холоднi трави зараз же вiдчули його, i стали покриватися щедрою росою, i рiзкiше запахли, i серед тих запахiв особливо видiлявся своїм гiрким, чадним сморiдком полин та волохатий, червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожнiй будяк; з далекого степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свiжовипеченою паляницею i трiшечки солодом; димок вiд вогнища, навколо якого мовчки сидiли новобранцi, пiднiмався вгору, танучи у свiжинi теплої лiтньої ночi; запах його був не такий невиразний i нудний, як удень, коли його забивало сонце, а гострiший, приємний, в ньому навiть не вiдчувалося гiркоти, i вiн трiшечки вiддавав холодом, як м'ята. Iнодi новобранцi виразно вiдчували запах дьогтю i кiнського поту - то пахла кiнська ремiнна збруя, що лежала жужмом бiля гарби. В звуках вiдчувалася неосяжна широчiнь степу, вони народжувалися, чiткi та виразнi, але вiдразу ж глухнули, хоч i чути їх було на великiй вiдстанi. Конi, що паслися спочатку на стернi, перемандрували в улоговину, де було бiльше трави, i ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками i щипають траву. Одного разу в степу роздався короткий, рiзкий свист, i люди бiля вогнища насторожилися, а хтось iз новобранцiв висловив припущення, що то чоловiк заблудився в степу i зараз прийде на вогник. Та Денис спростував це припущення, сказавши, що то свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи не повториться той звук, проте ховрашок, видимо, вiдбiг кудись далi. Зате високо в небi, наближаючись i постогнуючи, почувся iнший звук - гул лiтака, i цей важкий, злорадний, недобрий, настирливий гул, такий мiзерний i нiкчемний в порiвняннi з величчю землi i неба, все ж таки наполохав людей, i вони заметушилися i стали гасити вогнище. Денис схопив у руки галузину i розметав жеврiючi головешки, затоптуючи їх ботинками. - Ех, Денисе, Денисе! Нема в тебе розуму i на копiйку, - обурився Панас. - Було б же тобi принести цебро води та залити вогонь, а вiн порозкидав по всьому степу, щоб той барбос, який ото деренчить угорi, щоб йому в печiнках деренчало, подумав, що тут цiле вiйсько розташувалося на постiй. - Мелеш ти, Панасе, як з блекоти вискочив, - подав свiй голос Охрiм. - Чи ж тут є коли цебром по воду бiгати, коли вже, може, на нашi голови бонба летить? Денис, незважаючи на сум'яття i тривогу, що охопила людей, розiслав пiд гарбою фуфайку i вкладався спати, а товаришi все радились, що робити i як бути. - Треба когось на вартi поставити. Он хоча б i Дениса. А то вже вкладається. Який раннiй. - Не треба Дениса! - сердито вигукнув Охрiм. - Бо вiн у мене не тiльки сало, а й торбу з'їсть. Тут треба такого, щоб дiло знав. А то он нiмаки парашутистiв скидають... Поснемо, а вони пiдповзуть i перерiжуть нас, як сонних курей. - Тебе як рiзатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тодi посхоплюємося - i латата. - Тут жарти короткi. От коли я був на фiнськiй вiйнi, так трапився зi мною один случай. Погналися за мною фiнни, хотiли в полон забрати. Я бачу: дiло погане, давай тiкати. А тут уже хекають ззадi, уже за рукав мене хватають. Куди менi дiватися? Я - раз i вскочив у дупло... А там дерева ростуть не такi, як у нас, а вп'ятьох не обiймеш. Ну, вскочив я в дупло, сиджу. Вони понюшкували, понюшкували i побiгли назад. Вiдлягло в мене вiд серця, закурив я в тому дуплi i думаю: що ж менi тепер робити? Серед бiлого дня до своїх не добратися, треба ночi ждать. Ну, звiсно, сиджу, жду. Коли так уже перед вечором чую: рип-рип, рип-рип, рип-рип! Iдуть. Фiнни. Стали бiля моєї сосни, i один каже: "Ну й холодно ж у нашому блiндажi, хоч собак гони. Давай оцю сосонку звалимо та натопимо". Чую-пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. I пилка якраз менi на горло йде... А менi нi присiсти, нi випростатися. Стою заживо уже в трунi. Бачу - зуби виграють перед самiсiньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж, думаю, помру мовчки, як герой... Коли, на моє щастя, стався на їхнiх позицiях якийсь переполох, стрiлянина. Вони пилку покинули- i латата до себе в окопи. Ну, я, звичайно, вилiз i прийшов до своєї частини, ще й трофей iз собою принiс - фiнську пилку. Мав навiть подяку вiд старшини, бо пилка виявилася добрячою. Тiльки з того часу боюся я всього гострого: ножа, сокири, коси i швайки. А чого боюся? А того, що та проклята пилка таки мене черконула своїми гострими зубами по шиї. Не вiриш? Так подивися... Ось i шрамик на шиї... - хизувався Охрiм, одгортаючи комiр сорочки i показуючи хлопцям шию. Проте, як вони не приглядалися, як не присвiчували сiрниками, нiхто нiякого шрамика не побачив. Тодi всi вирiшили, що Охрiм, як завжди, бреше, i, розiславши пiд гарбою солому, стали вкладатися спати. Покотом полягали на соломi бiля гарби, розташовувалися по-домашньому: скидали взуття, розвiшували на колесах онучi, блаженно кректали, почухували спини, згадували домашнiх, накурювалися перед сном. - А мiй каже: принеси менi, тату, шаблюку з вiйни, я нiмцiв рубатиму. Мале, а й те розумiє. -А, що та шабля! Германець он танками iфе, так що зупинити годi. - Зупинять... Ровами обкопаємось, - куди пройде? -Це ти хату свою обкопаєш. А вiд Романiї аж до фiннiв? - А ти що думаєш, у нас танкiв немає? Читав, якi бої в Захiднiй Українi iдуть? Танка на танку лiзе. - Нiмця я знаю. Вiн молодець проти овець... - А що ж! Фiнн i нiмець, вони однаковi. - Кажуть, що оцю могилу татари насипала... - I зовсiм не татари, а запорожцi, - заперечив Улас Хомутенко. - На нiй вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було. - От ти хлопець учений, то скажи нам - здолаємо ми нiмця чи нi? - Я хоч i не пророк, але скажу, що кровi проллється чимало, але нiмця не буде на нашiй землi, бо ще не було такого, щоб хтось перемiг наш народ. - Навидумували всього: танкiв, гармат, лiтакiв - i все на людину. А хiба їй багато треба? Камiнчиком у висок удар - i нема чоловiка. Кажуть, що дуже мудрий чоловiк оту всю вiйськову технiку видумав, а я мислю так, що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудрiший. - Та й чим би ми оце вiд ворога вiдбивалися? Пампухами? Степова тиша знову заполонила нiчлiжан, i вони примовкли, тiльки з-пiд гарби чулося могутнє хропiння. - Хто то? - Денис. - От де чоловiк. Нi вiйни йому, нi турботи... I знову зробилося тихо, тiльки блимали зорi та було чути, як в улоговинi пирхають конi, пощипуючи траву. У вiйськкомат приїхали рано-вранцi i стали там цiлим базаром. У дворi було повно пiдвiд i людей з навколишнiх сiл та хуторiв. Мобiлiзованi вештались iз котомками за плечима; деякi сидiли бiля рундука, чекаючи своєї черги, та пiдкрiплялись домашнiми харчами; а деякi, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи землякiв. - Красьонiвських нема? - Проходь... - Аз Мостищ є? - Завтра будуть... З примiщення вискочив лейтенант iз жовтим невиспаним лицем i червоними очима, крикнув iз ганку: - Троянiвка прибула? - Осьдечки вона! - Шикуйся! Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидiти на мiсцi i нiкуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонiв, обличчя його зробилося суворим: - Дивiться, хлопцi, щоб нiхто нiкуди. Бо я за вас вiдповiдаю. - Торби ще повнi. Куди ж ми подiнемося? Павло, повiсивши на конячi морди шаньки з вiвсом, пiдiйшов до гурту односельчан. - Народу, повiриш, як на ярмарку, - проказав вiн i сiв бiля Микити. - А чого ви не їдете додому? - Хай конi трохи пiдгодуються. У дворi гомiн, викрики команд, бiганина, метушня. Бiля ворiт вартовий iз гвинтiвкою, за ворiтьми - жiнки, матерi, рiднi, знайомi сумно, з тугою, в очах дивляться на сiру гомiнку юрбу. Мобiлiзованi ведуть мiж собою тихi розмови: - Куди ж то нас направлять? - Звiсно, куди. Молодих у тил, а нас на передову. - Отак зразу? - А ти думав як? Гвинтiвку в руки - i гайда! - Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається. - Там навчишся. Опiвднi молодих троянiвцiв покликали на медогляд. , У темному коридорчику, просмердiлому онучами, потом i тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грiшне тiло, тулилися спинами до холодної стiни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечi i пiшов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Бiля дверей зам'явся i, повернувши злякане обличчя, дурнувато посмiхаючись, прошепотiв: - Баришень повно. Молоденькi... - Нiзащо не пiду, - заартачився Марко. Тимко, смiючись, ляснув його по голiй спинi, штовхнув у кiмнату. Там їх зважили на вагах i розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в бiлий халатик дiвчина. Вона послухала його трубкою i так близько схилилася до грудей, що Тимковi стало добре чути, як крiзь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами її коси. Потiм вона вистукала пальчиками спину, груди, ключицi, кiлька раз заставила глибоко вдихнути i видихнути повiтря i, почервонiвши, нiжно провела долонькою Тимка по спинi. - Займалися спортом? - запитала вона, усмiхнувшись замилувано оглядаючи м'язисте, з широкими плечима i тоненькою талiєю, смугле, як дуб, тiло Тимка. - Нi, все життя хлiборобством. - Iдiть. Ви здоровий. I коли Тимко вiдiйшов, вона ще раз глянула йому вслiд, i щось жалiсливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тiла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кiлька днiв буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову дiловитим i зосередженим, i вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дiвчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобi зморшки, як брижi по водi, мружив хтивi очi. - Хвороба у мене є невеличка, - прошепотiв вiн, усмiхаючись. Лiкар здивовано пiдняла брови, вiдвела його трохи вбiк, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачi очi його заплавали в маслi: - Нас iще сьогоднi не вiдправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно вiйна... - Марiє Iванiвно! Марiє Iванiвно! - метнулася лiкар до дверей, де працювала її колега - старенький уже невропатолог, але потiм повернулася назад i, вся почервонiвши до ключиць, затупотiла ногами. - Геть! Геть! Геть! - закричала вона, стиснувши руки в кулачки i кусаючи губи. В очах її кипiли сльози. Денис вiдкрив спиною дверi i трохи не впав на руки хлопцiв, що стирлувалися бiля дверей. - Чого вона на тебе так кричала? - розпитували вони, обступивши Дениса. - Розмова у нас не склалася, - шкiрився вiн, плигаючи на однiй нозi i зодягаючи пiдштаники. Пiсля комiсiї хлопцiв, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодикiв, i перевели в лiвий закуток двора. Троянiвцiв старших вишикували i наказали збиратися на марш. - Розлучають нас, - пiдiйшов прощатися Микита. - Випадає нам першим пороху понюхати. - Головне - смекалка, - повчаїв Охрiм молоде поколiння. - Свистить - лягай, просвистiло - вставай. А ти, Денисе, дивися найпильнiше. Голова в тебе хоч i дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком - i ваших нєту. - Ти базiкай довше, то я тобi твою голову i без фронту вiдiрву! - Ну, я жартома, - засмiявся Охрiм i розшвор-кував свого кисета. - Курiть, браття, на дорiженьку та не згадуйте мене поганим словом. Але закурити не довелося: пролунала загальна команда "шикуйсь", i всi з торбинками побiгли до лейтенанта, що стояв посеред двору. Видимо, обстановка на фронтi була складною, тому що нi старих, нi молодих у вiйськкоматi не затримували анi на зайву хвилину. Вартовий вiдкрив ворота - i хлинула в них людська рiка, i пiшли рiднi, пiшли дорогi, потупотiли курною дорогою туди, звiдки не кожний повернеться назад, не кожний побачить дiточок своїх, не кожний пiсля тяжких мандрiв поцiлує землю бiля рiдної хати. Вони iшли i прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рiдним, i були такi, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такi, що плакали, насуваючи на очi карту-зики, i довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рiдних оселях. А Павло Гречаний стояв собi бiля. коней, опершись лiктями на полудрабок, i всi якось забули про нього, i нiхто не пiдiйшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бiгали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспiшали, а вiн закляк, як та худобина, якiй болить щось усерединi, а сказати вона про те не вмiє. За той час, як вiн привiз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив - нiчого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми... Один Тимко згадав про старого i розшукав його межи пiдводами. - Прощавайте, дядьку, - сказав вiн, взявши його важку, як з дуба, руку. - Передайте рiдним, що нас направили в тил. Обучать будуть. Павло мовчки кивнув головою, потiм жовтуватi пiдвусики його ворухнулися, так нiби вiн хотiв щось сказати, але слово i на цей раз не витислося з його грудей, тiльки щось нiби клекотнуло в горлi, i то ненадовго, та кiлька раз дрiбно сiпнулась нижня губа. Вiн полiз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанiв, дiстав кисет iз тютюном, коробочку сiрникiв, згорнуту вшестеро газету i передав Тимковi. Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цурупалками, руку старого i побiг наздоганяти свою команду. Останнє, що вiн бачив, прилаштувавшись до колони i озирнувшись, - це мiцну, широку постать старого i його дивно тремтячi руки, що знiмали з кiнських морд пустi шаньки. КНИГА ДРУГА На Вкраїнi свiт не бiлий - Почорнiлий, закурiлий... Копитами шляхи збитi, Снарядами села зритi. Українська народна пiсня I Пiсля вiд'їзду новобранцiв Троянiвка опустiла. Вечорами вже не спiвали пiд дверима дiвчата, не витинали гопака гармонiсти. Як тiльки насувалась нiч, - село пiрнало в темряву i тишу. Люди завiшували ряднами вiкна i наспiх вечеряли при "бликунах". Такими ночами в селi було страшно: на кладовищi тужно кричав сич, i люди, прислухаючись, шепотiли: "Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився". Кузь робив засiдки на кладовищi, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так i не змiг: дурив його сич i знову вирегочувався людям на безголiв'я. На Беєвiй горi щось свiтило i витрiскувало сухим житом, а троянiвцi подейкували, що "ото вже пiдлазить германець, щоб запалити село". Лiто стояло сухе, червневими .ночами Ташань кипiла вiд зорепадiв, а людям тiльки дай на очi, кажуть: "Ото бомби кидають, не втримуються й зорi на небi - струшуються". Старий Iнокентiй Гамалiя клявся привселюдно, що бачив, як на свiтанку з Беевої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землi не знати. I в кожного з них на шиї хрестик. Не iнакше як германець пiдпустив. Найнеймовiрнiшi чутки гасали по селах та хуторах: нiмцi спустилися на парашутах i палять хлiба в Грунському районi, вирубують лiси, щоб не заводилися партизани; тi, що були розкуркуленi та судженi за Радянської влади, тiкають iз тюрем; що нiмця до Днiпра не допустили i погнали назад до кордону; що по радiо цього не повiдомляють через те, що ще не стали на старiм кордонi, а як стануть, тодi буде i в газетах. Нiколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували вiд слова до слова. А вiстi були .невтiшнi: пре нiмець, палить, убиває, грабує. Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися народнi дружини по боротьбi з диверсантами-парашутистами. В сiльрадi, вибиваючись зi сну, чергував Гнат. Вiн там жив, там спав, туди йому дiти носили їсти. Жiнка просила, благала, що i їй, i дiтям моторошно самим вдома, що й хату можуть запалити, i дiтей вирiзати, а Гнат стояв на своєму: "Ти, знаєш-понiмаєш, часний сектор, а я за всю сiльраду одвiчаю". Гнат озброєний добряче, так що може битися з цiлим батальйоном: по боках два нагани в брезентових кобурах, за плечима гвинтiвка, при поясi граната i кинджал, що вимiняв у бiйцiв за двi четвертини сала i п'ять пачок махорки. Дорогувато обiйшлося, так зате кинджал! Бика наскрiзь проштрикне. Гнат озброївся не тiльки сам, а озброїв i свою дружину. Ташанський мiст як важливий воєнний об'єкт охороняли з берданками i дробовиками Кузь, Бовдюг та Гаврило Вихор. Одноокий Кузьма, який зроду не служив нi в бiлих, нi в червоних армiях, краще справився б з цiпом, а йому дали гвинтiвку i посадили в сiльрадiвському коридорi. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма його охороняв. Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потiм пристосувався: наслав у кутику соломи, принiс iз дому свитину, щоб укриватися, i спав собi всеньку нiч, припере-завши до себе "ружжо", щоб нiхто не вкрав. А щоб Гнат не застав його зненацька, придумав таку механiку: прив'язав до дверей порожне вiдро. Як тiльки Гнат почне вiдмикати дверi та вiдгвинчувати запори, вiдро й забряжчить. Кузьма тодi встає i зустрiчає Гната "во фрунт". Треба додати, що звук бляшаного вiдра будив Кузьму в любий час дня i ночi: колись, ще в молодостi, вдарило неборака громом, i на цей звук вiн прокидається й зараз. Без вiдра його розбудити неможливо. Тому порожнє вiдро висiло в сiльрадi, в конюшинi i бiля причiлка вдома. Кузьма це пояснював так: коли грiм ударив його в ухо, то в головi у нього щось тренькнуло, i так пiсля того нiби нiчого, тiльки як на грозу, то у вусi починає гримiти, а в головi тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його вусi не були i не знаємо, гримить там чи нi, а що в головi у нього, частенько тренькає, то про це всi люди й без грози знають. Мiст охороняється пильнiше, але теж не так ретельно. I хто їхатиме такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на Зiнькiв раз на тиждень або проїде мiлiцiонер верхи, попросить закурити, запитає, чи все в порядку, та й скаче собi далi на хутори. Народнiй вартi допомагають хлопчаки: поназбирують повнi пазухи груддя та й давай полохати рибу в Ташанi. Гаврило та Кузь подрiмають пiд перилами, а подрiмавши, скажуть: "Давай ще в сiльраду пройдемося абощо". Дядьки iшли, а хлоп'ята зсядуться, як курчата пiд решетом, та й шепочуть один на одного: - Дивися, он щось ворушиться. - Може, шпигун? - То бур'янина. - Ет, бур'янина. Он глянь - i руки, i ноги. Отак i наглядають, доки дорослi повернуться. Тодi одне з-поперед другого: - Нам якби гвинтiвки, ми б самi сторожували. - Не боїтеся, значить? - О, та ми такi, що оце хоч би i до Чубиного ярка, то й то не злякалися б. Тихо в селi, нi шерхне, нi шелесне, тiльки у темнiй водi рибки висвiчують та далеко-далеко, може, на Пi-дозiрцi, а може, на Горобiївцi, тужно виє собака. "Ау-а-ууу", - пливе над лугами i тихими плесами i