довго перегукується луною. - Щоб ти здох, - пiвголосом лається Гаврило. - Немає на тебе погибелi... I знову западе тиша, морить сон. Дiти, притулившись одне до одного, сидять у фанернiй будочцi. Гаврило куняє бiля перил. Дуло гвинтiвки мокрiє вiд роси, пара з рiки валує через мiст, димом обгортає Гаври-лову скулену постать. Раптом кроки по мосту: гуп-гуп, гуп-гуп. Три силуети вимальовуються в туманi. - Хто йде? - кричить спросоння Гаврило i схоплюється на ноги. - Свої. Це Гнат, Бовдюг i Кузь. - Ну, як? - питає Гнат суворо. - Все тихо. - Спав? - Задрiмав трохи. - Ще раз застану - не нарiкай. Раз указанiе єсть, нiчого спать. Кузь пiдшморгує носом, торкає пальцями акуратно пiдстрижену рижувату щiточку вусiв. - Дай закурити, Гаврило. - Коли тiї вже кисета пошиєш? Скiльки тебе знаю -^ все на дурничку. - Кожному своє, - потирає руки Кузь.-- Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвiд? - У нього. - По запаху чую. Всi мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами. - У тебе, Кузю, язик коле б не з собачого хвоста. Усе ним. махаєш. Тьху! - Чув я, - розбалакується Кузь, - нiмцi Вiнницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дiйде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорiв на побивку, то самi ж чули, як говорив: "У нас сила. Кордон на замку", i ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тiй свинi звернемо писок, щоб у наш город не лiзла. Будемо бити на її територiї. Бач як. А то капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далi i далi сунеться. Нi, тут щось не так. Ну от поясни менi, чого це воно так виходить? - Це, знаєш-понiмаєш, не твого розуму дiло. У нас полiтика: заманюй ворога, а тодi бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб нiмцевi анi крихти не залишити. А взагалi - не нашого з тобою розуму дiло. Є вiд нас вищi, вченi, хай вони розберуть, що до чого. - Ет, не кажи, ми теж дещо розумiємо, - не здавався Кузь. - От кажуть, хлiб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми нiмчурiв потуримо, тодi знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тiєї людської скiльки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фрiцiв на нашу землю не пустили - було б краще. I хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армiя, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би менi хто таке з два мiсяцi тому, очi видряпав би. А тепер? Нiмець лiзе як скажений, а нашi нiчого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: технiка у нас - найкраща, кордони у нас - на замку. От i дохвалилися. А треба було не хвалитися, а дiло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мiй, - луснув долонями по колiнах Кузь, - куди ж та сторожа на кордонi дивилася? Хiба-таки їй не видно було, що там вiйська збираються? - Ти думаєш, на кордонi, як у Троянiвцi: вилiз на клуню - i все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш. - Як це "засекречено"? - А так - шито-крито. - Балакай, - вiдмахнувся Кузь. - Тут не iнакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак i тут викриється. Гнат поправив на головi кашкета, зняв з плеча гвинтiвку: - Ану, шагом марш у сiльраду. Кузь не донiс до рота цигарки, пiдшморгнув носом: - А це чого ж? - Шагом маршi - крикнув Гнат i торкнувся дулом до плеча. - Ти якi розговорчики розпускаєш? Ти Що на Радянську владу набалакуєш? Фашистiв чекаєш? Ану, здай дробовичок. Кузь, плутаючись у ременях, зняв гакiвницю. - Два кроки вперед, i нiяких балачок... - Отака ловись, - розгублено затупцювався Кузь i, весь якось зiгнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках. - Ну, на яку тему будемо говорити? - перекривив Бовдюг, пiдшморгуючи носом, i злiсно сплюнув через перило. - Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скiльки йому говорив: не лiзь куди твої очi не лiзуть, так нi, iнтересно, каже, ой як iнтересно. З вiкна, каже, i то багато видно, а як по свiтах походити, скiльки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих свiтах поводять, може, спаде iнтерес, - сумно закiнчив Бовдюг. Вартовi встали i пiшли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному пiджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки. - Отак тепер язика розпускати. - Врем'я воєнне. Рiчка набрякла туманом, пiвнi скльовували зорi з неба, а по Беєвiй горi на пiвнiч тiкали тiнi. - Вiд Федота нiчого не чути? - Прописав у останньому листi, що - прямо в бiй. - А вiд Тимоша? - Той до письом лiнивий. Переказував через людей, що направили в тил обучать. - Молодих, може, й пiдучать, а старших - на позицiю. Потривожене веслом, тихо засичало латаття. Кiлька разiв у туманi мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепiривши ноги, вибухикувався. - Батько ятiр ставлять. - Ловиться чи нi? - Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками. По мосту, скиглячи, побiгла Кузева жiнка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали. - Десь у наш край погнала. - Коли б не до Оксена. Вони вгадали - до Оксена пiшла i загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук - пiджак наопашки. - I-i-i, - зараз же заголосила баба. - Ой забрано ж його, забрано. Сидить вiн во темницi сирой, свiта-сонця не бачить. Насилу допитався, що до чого, одягся, пiшов до сiльради. Жiнка забiгала наперед, хлипала: - I куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого... I-i-i... - Нiкуди його не поправлять. Iдiть додому. Розвиднiлося. Сонце червоним пiвнем билося в сiльрадiвських вiкнах. У першiй кiмнатi дрiмав Кузьма, вiдро стояло пiд стiною, в другiй сидiв за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритiй головi виблискує пiт. - Чого так рано? - зупинив писанину Гнат, i ручка мiж пальцями заклякла, як тичка в болотi. - Справа є. - Зараз освободжусь. Важний документ составляю. На перо настромилася муха, Гнат струснув її i глибоко задумався, втупивши поперед себе соннi очi, беззвучно заворушив вiдставленими губами, нiби молитву шептав. Потiм здмухнув iз стола муху, i тичка поповзла далi, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорнi очi Оксена весело засвiтилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася в усмiшцi. За шафою в кутку вiн побачив обмотузований Кузiв дробовик. - За вiщо ти його затримав? - запитав Оксен, усмiхаючись. - По полiтичному дiлу. Зараз їду в район здавати властям. - Де вiн у тебе? - Там, - Гнат кивнув на свiй кабiнет. Оксен, ще веселiше поблискуючи очима, ступнув до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо блиснув: - Назад! Оксен здивовано вирячився на Гната. - Ти що, здурiв? - До заарештованого не пущу. Закон. - Дайте хоч закурити, - жадiбно проскiмлило з-за дверей. Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тiло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками. - Ну й ну, - смiявся вiн, схопившись за живота. - Дай же йому закурити. Знайшов полiтика! Ах-ах-ах! - крутився вiд смiху Оксен. - Ти що ж, i менi не довiряєш? А може, я його на поруки вiзьму? - Не довiряю. - Я в тебе на примiтi? - Воєнне врем'я: батьковi рiдному - i то не вiр. - Ну що ж, у районi розберемося. В Зiнькiв приїхали в обiд. Мiстечко жило тривожним життям: дверi магазинiв позакриванi, на базарi пусто, бездомнi собаки бродять там, обнюхуючи купи смiття; велике вiкно перукарнi заклеєно навхрест газетними стьожками; на високiй пожежнiй вежi ходить вартовий, з гвинтiвкою i пильнує небо. Пiд вербами стоять вiйськовi машини, замаскованi гiллям. Бiйцi вивантажують якiсь ящики. В мiському парку, задерши вгору чорне рильце, - зенiтний кулемет. Обслуга розташувалась в холодку. Один, накривши лице пiлоткою, спав, другий сидiв босий, змотуючи в рулончики обмотки. На запиленiй травi сушилися онучi. Бiля мосту закiптюжений з нiг до голови боєць пропускав машини. Заткнувши за ремiнь пiлотку, мокрими, брудними вiд поту пальцями перелистував пошарпанi на ганчiрки документи. Кузьма хотiв перехитрувати, але боєць махнув рукою: - Стiй! Куди преш? Кузьма засмикав вiжками, зупинив конячину. Через мiст проїхати неможливо - у два ряди стоять машини. На машинах евакуйованi євреї - волосся розпатлане, обличчя змученi, очi з сухим полиском, повнi жаху - все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять мiж собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюкiв, що по-старечому витягають iз брудних сорочок худенькi шиї. - Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? - лається стара сива єврейка з виснаженими очима. - Ах, навiщо кричати, коли є залiзний кухоль. - Скажiть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дiтей? Беба, тут немає близько базару i молока. Що ж робити? - У першому селi купимо. - А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Нi, ти тiльки послухай, що вiн каже? Вiн каже, що до Полтави ще сто кiлометрiв. Як тобi це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо? - Документи перевiряють, - обзивається iз кабiни молодий хлопець у засмальцьованiй кепi. - Ах, якi там документи? Хiба й так не видно, що ми нещаснi люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас е всi документи, тiльки вiдпустiть нас, не затримуйте. - Не хвилюйтесь, мамашо, перевiрю документи i вiдпущу - такий порядок. Знову зустрiчалися навантаженi ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони - велика машина iз зеленим критим кузовом i червоним хрестом. Крiзь вiконце видно обмотану ногу i чорну жилаву руку. "Пораненi. Нашi пораненi. Повернули на Охтирку". I Оксеновi стало якось дивно, вiн нiби не вiрив у те, що бачив. - Брешуть нiмчаки, на Днiпрi захлинуться, - проговорив Гнат. Оксен i Кузьма мовчали. Чим далi троянiвцi просувалися до центру, тим труднiше їхалося, тим бiльше зустрiчалося машин, обозiв озброєних людей, пiших i кiнних. Чулися викрики команд, брязкiт котелкiв. Бiйцi йшли, втомлено переставляючи ноги в м'якiй глибокiй пилюцi. Обличчя сiрi. Тривога не встигала зiйти з них. Iшли мовчки. Той зосереджено-похмурий вигляд, що був на обличчях у бiйцiв, передавався i на троянiвцiв, i вони також їхали мовчазнi i серйознi. На горi, бiля водокачки, бiйцi сiрим потоком хлинули до залiзної iржавої труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем, хто пiлоткою, а хто просто жменею. Бiйцi посiдали пiд парканом у холодку на перепочинок. Дехто перевзувався, дехто просто лежав покурюючи. Обмундировували їх, мабуть, нашвидкуруч, бо в одного гiмнастьорка була з довгими рукавами, а в другого - з короткими, люди вiдчували себе незручно у вiйськовiй формi, обмотки обвисали, гiмнастьорки халабудились. Кадровики вiдрiзнялися вiйськовою виправкою i навiть деяким аристократизмом у поведiвцi. Трималися окремою групкою i швидко зав'язували розмови з молоденькими дiвчатками: - Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом будем. А? - допитувався бiлявий боєць з окаючою говiркою. - Ми стрiляти не вмiємо, - знiчено усмiхалися дiвчата. - А пошто вам стрелять? Аль мьi сами не спо-собнн? - Михеев, ну как тн с девками гутарить-то бу-дешь? Ведь по-украински тьi ни бум-бум? Не пони-маешь? - А вот й понимаю. - Ану скажи: паляниця? - Па-ля... А ну тебя, - махнув рукою Мiхеев i засмiявся. Гурт бiйцiв, що зiбрався навколо, теж зареготав. "Кадровики веселiшi, - подумав Оксен. - Видно, вже порох нюхали". В райкомi Оксен зустрiв голову райвиконкому Стукача. - Ну, як там Троянiвка? - Стоїть на мiсцi, - повеселiшав очима Оксен. - Ага, ну гаразд. Я пiшов, - i вiн по старiй добрiй звичцi потис мiцно Оксеновi руку. "Щось у нього вигляд незвичайний, нiби щось хо^ тiв менi сказати i не сказав. Що б воно означало?" Корнiєнко стояв бiля столу у запилених чоботях з широкими м'якими халявами, якi щiльно обтягали його товстi старечi литки, i, витираючи коротку спiтнiлу шию, розмовляв з кимось по телефону: - Тобi самому виднiше. Да... Рiж кабанiв, курей, усе, що маєш, а бiйцiв нагодуй i на дорогу забезпеч. Да... Не качай гарячки. Що там у хуторi? Ти що, бабiв чи мене слухаєш?.. Ну, отож. Давай без зайвих розмов... - Побачивши Оксена, кивнув головою i продовжував далi: - Хто вам сказав, товаришу Дрюк? - вiн посмiхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмiшка вiдразу ж передалася Оксеновi,, i вiн теж посмiхнувся, ворухнув нижньою трохи випнутою вперед губою. - То, може, ти не вiриш, що я з тобою по телефону говорю? Вiриш? Ну, гаразд, сказав - подзвоню, значить, сиди i чекай жданого - i без панiки. А то щось дуже рано полохатися став. Корнiєнко повiсив трубку, зробив олiвцем якiсь помiтки на паперах, що лежали перед ним, i в його руках не було жодної хапливостi, все вiн робив так, нiби готувався до чергової наради або до зборiв активу району; але коли вiн, за старою звичкою, яку знали всi комунiсти району, потер м'якими долонями сивi скронi, Оксен вiдчув, що старий занепокоєний, бо так вiн робив тiльки тодi, коли щось дуже допiкало або не клеїлося по роботi. - Ну, як там у тебе? Молотьба iде? - Молотимо... - А в нас у районi... - Старий закректав, вийняв якiсь папки з шухляди i гукнув у сумiжну кiмнату: - Товаришко Бiла, на хвилину. Увiйшла жiнка рокiв тридцяти, забрала папки,, вийшла геть. - А в нашому мiстечку бачив скiльки вiйська? Га? Ну, а село що говорить? Як настрiй? "Ох i хитрий, усе знає, а випитує". - Люди кажуть, що сюди нiмець не дiйде. На Днiпрi його затримають. - Затримають? - Корнiєнко уважно глянув на Оксена. - Ну, а ти як дуїдаєш? - Менi хочеться вiрити, - Оксен глянув у очi Корнiєнка i почервонiв, - але тут щось, - вiн показав собi на груди, - отут неспокiйно... Корнiєнко всiєю вагою свого погляду навалився на Оксена. - Правду говори, що думаєш? - Я вже сказав. Корнiєнко вiдвернувся до вiкна - по-старечому дрябла спина його здригнулася: - Нiмцi вже перейшли Днiпро. В Оксена виступив холодний пiт. - Їдь зараз у село i все, що можеш, евакуюй. Хлiб... - Тут Корнiєнко подумав. - Хлiб роздай колгоспникам - останнiй спали. Сiм'ї командирiв у тебе е? Евакуйованi ранiше? Немає:? Добре. Тодi сiльський актив. Видiли для них пiдводи, i нехай їдуть. I ти поїдеш iз людьми, а тодi повернешся назад... - Як? - схопився Оксен. - У тилу нам свої люди також потрiбнi. Ну, це вже тут дiло не моє. Пiдiйдеш до товариша Стукача - вiн тобi все розкаже. А пре те, що я тобi говорив, - нiкому нi звуку. Паче всього, щоб жiнка не знала. А це тобi подарунок. Корнiєнко вийняв iз шухляди стола новенький пiстолет i чотири обойми. Оксен поклав усе майно до кишенi, штани вiдразу потягло вниз. - Не так зробив, - засмiявся секретар. - Брязкоту буде багато. Пiстолет поклади в бокову кишеню, а обойми порозсовуй по iнших. Незвично? Нiчого, звикнеш. Ну... бувай здоровий, щасливо тобi залишатися. Бережись i даром голови не пiдставляй. Ну, чого став? Iди. I як тiльки Оксен вийшов iз кабiнету, мiшкуватi щоки старого затремтiли, i вiн кiлька разiв стис долонями скронi, щоб заспокоїтися. Коли Оксен нпйшов на вулицю, бiйцiв уже не було. На тому мiсцi, де вони робили перепочинок, валялися папiрцi, недопалки, банки вiд консервiв. Оксеновi не гаялося їхати в Троянiвку. Вiн сiв у скверику навпроти райкому i довго дивився на скромний сiрий будиночок. Пригадувалося, як багато рокiв тому вiн, демобiлiзований кiннотник, в довгiй шинелi будьоннiвця та при шпорах, вперше зайшов сюди. Секретарював тодi безрукий моряк, веселий, безстрашний чоловiк. Забачивши Оксена, вигукнув: - Наша ескадра поповнюється. Ура! I довго розпитував про туркменськi степи, басмачiв, тужив за морем i, як найдорогоцiннiшу релiквiю, показував стрiчки з безкозирки, на якiй золотом було витиснуто: "Звонкий". Якi люди! Якi тiльки дорогi люди проходили цими схiдцями! Звiдцiля пiшов моряк у село i вiдстрiлювався вiд банди до останнього набою. Йому вирiзали ножами на мертвих грудях якiр i так його поховали отут, у скверi. Он де його могила - кам'яний обелiск, а вгорi зоря. З цього будиночка ревкомiвцi стрiляли по махновцях, а потiм билися в степу до останньої шаблi, їм теж поставлено пам'ятник пiд лiсом, на старiй козацькiй могилi... Тут кувалася i його, Оксенова, пролетарська совiсть. Тут, у цьому будиночку. Стiльки разiв приїжджав вiн сюди на наради, на партiйнi збори, стiльки вислухав добрих слiв, стiльки разiв "пробирали" його в своєму кабiнетi Корнiенко i брати-комунiсти, i йому тяжко i гiрко було вiд їх слiв, але вiн знав, що все те сказано на добро. "Ось як буває, -думав Оксен, сидячи на лавочцi. - Жили тут найчеснiшi серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а тепер все кидай i йди..." Жаль стусонув Оксена в душу, вiд похнюпився, але не поник головою. Вiтер заносив його кiптявою, то знову вiдслоняв землi та людям, а вiн 'усе сидiв i сидiв бо в нього тепер мiнялася душа... Лiтнiй чоловiк i двi молодi дiвчини вигнали iз провулка череду корiв. В одної з корiв набрякло вим'я i вилюжило по дорозi молоком. Телятка хиталися на тоненьких нiжках. Одне зайшло до скверу i зупинилося перед Оксеном, нiби питаючи: "Куди нас гонять?" Оксен простяг руку, воно обнюхало i лизнуло. Оксен вийняв шматок хлiба, що залишився вiд снiданку. Теля довiрливо потягнулося мордочкою. З'ївши, знову наставило очi. - Бiльше нема, - сказав Оксен. Захекавшись, у скверик вбiгла дiвчина з хворостиною. - Ану, тпруч, капосне. Мабуть, їсти просило? - посмiхнулася вона до Оксена. - Таке балуване, що лихо. - Звiдки гоните? - З Черкащини. Женемо, женемо, та не знаємо, де край. Думали, за Днiпром, а вiн й сюди прорвався. -Ну, ходiмо вже, - i потягла телятко за нашийник. "Тваринi i тiй не хочеться покидати рiднi краї". - Що ти тут робиш? - проговорив хтось ззаду. Оксен обернувся. Перед ним стояли Гнат i Кузьма. В Гната на поясi добавилася ще одна бомба, а в Кузьми добрий, зовсiм новий хомут. Вiд нього так i несло солiдолом. - Був оце в райвиконкомi - вакуацiя. Як ти думаєш, кого в першу чергу вiдправляти: людей чи iму-щество? - I те, i друге. Де подiв Кузя? - Вiддав властям. Хай розбираються. - Даремно. - А ти звiдки знаєш, даремно чи нi? - аж пiдплигнув Гнат. - Вiйна - це тобi не в квача грати. Сьогоднi вiн про Радянську владу брехнi розпускає, а завтра на активiстiв покаже, щоб їх на вiшалку потягли. I ти тут не висиджуйся на сонечку, а поїхали додому вакуацiю робити. Оксен мовчки сiв на лiнiйку, засмiявся: - Тебе, Гнат, постав на перехрестi, - нiмцi нiзащо не пiдiйдуть. - А ти не скалься. Ось як нажмуть на хвоста - i ти попросиш оту качалку, що свинцем хлипа. - Давайте швидше поганяти, а то в райсоюзi роздумають та ще хомут вiдберуть, - бiдкався Кузьма. II Командири зупиняли по дорогах бiйцiв, що вiдбилися вiд своїх частин, i завертали в окопи, виритi на днiпровських схилах. Сiм днiв витримував атаки пiдроздiл Дороша, i нарештi залягла тиша. Дорош посилав зв'язкiвцiв до сусiднiх пiдроздiлiв, але зв'язкiвцi не поверталися назад. Тодi вiн вирiшив послати сержанта Чохова на лiвий край, де, як було чути по стрiлянинi, хтось вiдгризався. Дорош наказав зiбрати всiх людей, що вiдбиваються на лiвому краї, наявну зброю i привезти до нього з тим, щоб тримати пiд постiйним обстрiлом переправу нiмцiв. Дорош провiв Чохова до шелюгiв. - Щоб на свiтанку був тут. З Чоховим iшли Чумачснко i Огоньков. - Дивiться, хлопцi, на вас уся надiя. Бiйцi по черзi потиснули Дорошевi руки i зникли в темрявi. Iшли довго. Було так темно, що бiйцi губили один одного, хоч крокували поруч. Мрячив дощ. Iз-за горбiв злiтали ракети, але нi Чумаченко, нi Чо-хов не знали, чиї вони - ворожi чи нашi: за дощем трудно було вгадати, на якiй вiдстанi вони падають. Десь дудонiв кулемет, стрiляли мiномети.- Вибухи спалахували по горбу, в тому напрямку, куди йшли бiйцi. - Дуже праворуч узяли, - зупинився, роззираючись у темрявi, Чохов. З його плащ-палатки стiкала вода. Чумаченко подивився на компас. - Нiчого. Ще трохи пройдемо - i подеремся на горб. - Вiн прислухався. - Чий кулемет б'є? Чохов витяг шию, затаїв подих. - "Максим", короткими чергами. I знову, згинаючись у три погибелi, вони побрели далi, а через годину вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розiйшлися. Враз Чохов, який iшов попереду, зупинився i став на колiна. - Iдiть сюди, хлопцi, - тихо покликав вiн. - Гляньте. На пiску лежало два трупи. Один горiлиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животi, зарившись лицем у пiсок. Боєць лежав босий, тримаючи в руцi порожнє вiдро; на шиї, зв'язанi мiж собою шнурками, висiли черевики. Поза бiйця говорила про те, що вiн був забитий якраз в той момент, коли iз , всiєї сили дерся на горб. Бiйцi мовчки постояли над трупами i рушили далi. Вони знову уздрiли поперед себе якийсь предмет дивної форми i коли пiдiйшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору, а жерлом униз. - Стiй! Пароль! - крикнули на них iз-за гармати. Бiйцi зупинилися, промацуючи очима пiтьму, але нiкого не побачили. - Хто такi? - знову запитали iз темряви, i почулося клацання затвора. - Ми iз Н-ського полку. - Пароль? - Який в чорта пароль? Веди нас до командира. Темрява затихла. - Коли пароля не знаєш, - лягай на землю i не ворушись. - До командира веди, бо так гранатою i торохну, - пообiцяв Чумаченко. У вiдповiдь гримнув пострiл, куля цвiркнула десь вище голови Чумаченка. Вiн упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того мiсця, звiдки стрiляли, обiзвався насторожений бас: - Пiдходь ближче. Роздивимося, хто такi. Бiйцi пiдiйшли. В окопчику, по шию в землi, стояло троє людей: двоє з гвинтiвками, третiй - з кулеметом. - Хто тут командир? - сердито запитав Чохов. - Я, - вiдповiв широкоплечий велетень у розхристанiй шинелi. - Хто вам дозволив стрiляти по своїх? - А хто вас розбере в таку поноч, свої ви чи чужi. - Я сержант Чохов. Вiд iменi свого командира наказую вашим людям слiдувати за мною. - Такечки й побiжимо... - Я наказую! - Вас тут до бiсового батька таких, що наказують, а ми тiльки лейтенанта Красючкова слухаємо. - Ведiть мене до нього. Велетень у шинелi рушив ходом сполучення, зачiпав плечима за стiни, i пiсок сипався за чоботи i за шинелю. Добралися до самої вершини горба, звiдки видно було приднiпровську рiвнину, вкриту темiнню ночi. - Ось i наша хата, - показав провожатий вет-хенький блiндажик, обставлений тинками, плетеними iз лози. - Де лейтенант? - запитав Чохов. Боєць якусь хвилину мовчав, досмоктуючи цигарку, потiм кинув на землю недокурок, пригрiб його чоботом. - Нема лейтенанта. Убитий. - Не розумiю. Хто ж тодi командує обороною? - Я. - Ваше звання? - А я без звання командую. Як убило нашого командира Красючкова, то хлопцi кажуть: "Командуй". Я й командую. - Ваше прiзвище? - Микита Чугай. - Так. Прошу пояснити, чому ви не прислали до нас зв'язкiвця, щоб координувати оборону? - Що? - перепитав Микита, не розумiючи слова "координувати". - Чому ви не прислали до нас своїх зв'язкiвцiв? - А. ми не знали, що так треба. В академiях не вчились. - Так. Збирайте своїх людей. Чугай сидiв, не рухаючись, i, видно, не збирався виконувати наказ новоявленого командира. - Воно б можна й зiбрати, це дiло не довге, та... Та тiльки ми не знаємо, хто ви такi. Так що пред'явiть документ. - Дивно. Адже я називав вам своє звання i прiзвище. Нарештi - я в формi. - Чохов розстебнув плащ-палатку. - Хiба вам цього не досить? - Зайва балачка. Документи... Чохов полiз у бокову кишеню, передав Микитi червоноармiйську книжечку. - Охрiм, - покликав Чугай когось iз темряви. Шустрий боєць прибiг швидко i нечутно. - Слухаю. - Присвiти. Охрiм вийняв iз кишенi лiхтарик-динамку, завищав ним над вухом Чугая. Той добросовiсно перевiрив документ. Вiдкликав Охрiма. - Як ти думаєш, шпигун вiн чи нi? - А документи як? - Та наче в порядку. - Тодi не должно б, а там хто ж його знає... - Отож i я кажу, коли б не промахнутися. Вони ще трохи подумали, помовчали, нарештi Микита вiддав наказ: - Збирай людей. Яка буде... Через кiлька хвилин двадцять постатей лiпилося в тiсному окопчику, розмовляючи пiвголосом: - Охрiме, виверни кишеню, може, в рубчику хоч одна табачина заночувала? - Хлопцi, хто мою лопатку взяв? - метушився хтось у темрявi. - Куди нас ведуть? - Галушки їсти. Он уже одна летить... Вдарило зовсiм близько. Пiсок, осiдаючи, сипався на людей. - Всi зiбранi? - Тут. - Кроком руш! Чохов вискочив з окопу першим. Схил був крутий, i люди не йшли, а сунулися з нього. - Всi тут? - Немає двох. - Ховають убитих. Через чверть години. пiдiйшли тi, що ховали убитих. - Всi? - Нема Охрiма Горобця. Тiлечки був тут i як крiзь землю провалився. В цей час згори клубочком скотився чоловiк. - Котелок забув, - сповiстив вiн i заходився при-бичовувати його до ременя. Нарештi рушили по дну улоговини, намагаючись робити якнайменше шуму. Краплi стiкали iз верб, м'яко стукали по пiску. Попереду вдарив снаряд: один, другий, третiй, i загула, загримiла висота, вкрилася суцiльними спалахами: нiмцi били i били цiлими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотiли змiшати живих iз землею, але висота жила, обзивалася; "трр-а-та-та-та, др-р-р-р", - чулося звiдти i не переставало нi на хвилину, а все лютiшало, скаженiло. Але ось гримнув страшний вибух, i зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговинi принишклi люди. - В мiнний склад попало, - сказав хтось жалiбно. - Чумаченко! - Єсть. - Розвiдайте, що на висотi. Чумаченко побiг яром. Вiн добре знав мiсцевiсть, ї за кiлька хвилин опинився бiля розчахнутої верби, звiдки треба було повертати лiворуч i дертися на висоту. Не зупиняючись нi на хвилину, грузнучи по колiна в пiску, дерся все вище та вище. Пiт котився по шиї i чолi, гiмнастьорка змокрiла, ноги зробилися важкими i неслухняними. "Що це? Що це? - питав вiн себе, озираючись довкола i не пiзнаючи того мiсця, на якому вiн перебував. - Де я, де я?" Вiн упав на колiна i почав мацати грунт руками, не довiряючи власним очам. Вiн повзав то вперед, то назад, але не впiзнавав того мiсця, де билися його товаришi, i були такi хвилини, що вiн сумнiвався, чи справдi потрапив на те мiсце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста сила водила по цьому пустирi, де не було нi окопiв, нi людей, навiть ознак їхнього перебування. "Що ж це таке? Що ж це?" - питав вiн, повзаючи рачки, мацаючи руками по землi. I враз побачив, що перед ним чорнiє щось. "Тин. Це тин, яким обставляли окопи", - подумав вiн, i швидко полiз до нього, i тiльки хотiв мацнути, як вiдсахнувся назад: з пiску стримiла людська рука i ворушила пальцями. Чумаченко кинувся розгрiбати пiсок, швидко, невпинно, по-собачому, заламуючи до кровi нiгтi, але не вiдчуваючи болю. Рив, рив, думаючи лише про те, щоб швидко вiдрити. Ззаду його товкла пiхотинська лопатка, але вiн забув про неї i рив руками, обкидав мокру спину пiском, що трiщав на зубах, роз'їдав очi. Так вiн вирив трьох, але вони були мертвi, i вiд них уже несло могильним холодом. Тодi йому здалося, що цi люди померли тому, що вiн помалу рив, i вiн пришвидшив роботу, розгортав пiсок з таким осатанiнням, що коли б можна, то жер би його, як найлютiшого ворога. Так вiдрив ще двох. Але вони також були мертвi. Вiн заскрипiв зубами вiд лютi на самого себе i раптом почув, як хтось стогне. Вiн кинувся на той стогiн, який, йому здалося, чується лiворуч, але коли вiн туди побiг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побiг далi i на схилi висоти, що виходила фронтом до переднiх позицiй нiмцiв, побачив засипану до пояса людину, що одгрiбала себе руками. Нещасному, що так вигрiбався, не вистачало повiтря, i його голова хилилася набiк. Чумаченко почав швидко вiдривати потерпiлого i раптом в свiтлi ракети, що злетiла звiдкiлясь iзнизу, побачив вибалушенi на нього очi i впiзнав лейтенанта Дороша. Тодi Чумаченко схопив його попiд руки i рвонув до себе. Лейтенант застогнав i ткнувся сержантовi в груди головою iз слабiстю людини, що втрачає свiдомiсть. Чумаченко звалив його на себе i понiс униз, у тому напрямку, де на нього чекав Чохов з бiйцями. Вiд швидкої ходи випирало дух, пiт заливав очi, в горлi щемiло. Але боєць сливе бiг, якомога ширше розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас вiдчуваючи, як нiмiє спина, пригинає до землi ноша. Нарештi прибiг на умовлене мiсце, загукав: - Чохов!Чохов! Нiхто не вiдзивався. Чумаченко побiг далi яром, закричав уголос: - Братцi, братцi!.. Улоговина мовчала. Тодi вiн поклав лейтенанта на землю i довго сидiв перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотiло в його грудях, давило горло i не могло прорватися назовнi. Потiм вiн зiтхнув тяжко i шумно, як смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою пiд колiна, другою за шию i вже хотiв звалити собi на спину, як почув, що на руку йому хлюпнуло щось тепле i липуче. Вiн зрозумiв, що то кров, i став шукати, куди поранений лейтенант. Вiн був поранений у ногу. Чумаченко багнетом розрiзав халяву. В нiс ударив солодкуватий дух кровi i солдатських онуч. Чумаченко порвав свою сорочку i, як умiв, забинтував рану, стягуючи її мiцнiше, щоб затамувати кров. Коли перев'язка була закiнчена, вiн звалив лейтенанта на спину i понiс пiщаною рiвниною. I раптом почув шелест i, глянувши спiдлоба, побачив своїх. Вони стояли купкою бiля верб, i Чохов бiг йому назустрiч. Чумаченко поклав Дороша на пiсок i захитався, як тварина, яку вдарили обухом по потилицi. Два рази по його спинi пройшли дрижаки, i два рази вiн хлипнув. Тодi зiрвав iз верби гiллячку, пожував, виплюнув: - Я думав - покинули мене... - Ти збився з дороги. Ми тебе шукаємо по всiй улоговинi. Ракета iз шипiнням летiла в яр. На обличчях бiйцiв миготiло зелене свiтло. - Нiмцi вже на висотi... Вони взяли Дороша, звалили Чугаєвi на спину i пiшли в нiч. Швидко наближався лiтнiй свiтанок. Над болотами курився туман. Iз туману чулося гавкання собак i крик пiвнiв. Бiйцi iшли мовчки. Зелена багва виги налася пiд ногами, як спина хижого звiра, з-пiд неї чавкотiла iржава вода, а з купин злiтали бекаси. Од-вого разу з шумом знялася чапля, дзьоб, як штик. Вона кружляла над бiйцями, здивовано щулячи намистинки очей. Бiйцi добралися до острова, порослого вiльшаником, i поклали Дороша на плащ-палатку. Вiн вийняв пiстолет i наставив на них: - Не пiдходь! Вiн нiкого не пiзнавав. Зате бiйцi пiзнали його. Чугай. i Охрiм стояли над ним, поскидавши пiлотки, як над мертвим. - Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного.села. З Троянiвки. Дорош вибалушив очi, закрутив головою: - Де мої бiйцi? Чому мовчить висота? Чохов лiг на траву; не вiдповiдаючи, Чумаченко розвiшував на пеньку онучi. - Вони в нас до вiйни в колгоспi парторгом робили, - вiтiйствував Охрiм. Частуючи Погасяна недопалком, розповiдав: - Боже, що за людинаї Микито, чого ж ти мовчиш? - скiпався вiн до понурого Чугая. - Розкажи їм, що за людина Дорош? Ми з ним i в фiнську воювали, в нас- i награди однаковi. В нього орден, а в мене iменний годинник. Боже мiй, де прийшлося зустрiтися! Чого ж ти мовчиш, Микито? - Мы свой командир лучше знаєм, - огризнувся Погасян. - Ты слов не давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай. Перев'язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кiстка цiла, уламок тiльки м'ясо розпоров. Охрiм приклав якогось зiлля, запевнивши, що "кров глушить i м'ясо затяга". Чугай вiдкликав Охрiма, дав нюхнути зашерхлий кулачище: - Якщо вiд твого зiлля зараження пiде, я тебе в болото навiки заплiшу. Аж розгнiвався Охрiм Горобець, аж ластовиння проступило на безвусому обличчi. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнiвався за неправду. - Як же так? - доводив вiн. - Хiба ж у мене не було такого випадку, що кiнь обрiзався на косу i таку рану зробив, що хоч кулак закладай? Таж вилiкував. - А людська шкiра - не коняча. Дорошевi i справдi стало легше. Вiн попросив води, признався до землякiв: - Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото. Вiн усмiхнувся, але усмiшка не змила духовного страждання з його позеленiлого обличчя. - Нiчого, не таке переживали. Дорош кивнув головою, закрив очi, але не спав, перебуваючи в тому станi, коли людина не може вiдрiзнити марення вiд дiйсностi. Збуджена уява живо малювала перед ним недавно баченi i пережитi картини. Бачив курний шлях, вицiлуваний сонцем, iз тисячами слiдiв, чув запах пилюки, збитої людьми i машинами, i в тiй пилюцi бачив сонце, що жарило без милостi, без жалю людей, машини, землю, обпалювало до бурої iржi придорожнi трави, таврувало сукровицею дозрiлi хлiба. Картини мiнялися, плигали з неймовiрною швидкiстю: то ввижалося спотворене болем, блiде обличчя нiмця з рожевою пiною на губах, i його руки, що намагаються не пустити собi в живiт гострого i тонкого багнета, а Дорош б'є нiмця в живiт i знiмає з багнета, як наштрикнуту картоплину, нiмець з криком кудись падає, а Дорош iз гвинтiвкою наперевiс бiжить далi. Тепер бачив Дорош самого себе, горлатого, розпатланого, що тiкає вiд нiмцiв у днiпрову воду кольору глини, яка кипить вiд снарядiв i мiн i несе непомiрне роздутi людськi трупи. То плигають перед ним вибалушенi очi бiйця, що хапає його за ноги,, за одяг i кричить висклявим голосом: "Спаси, браток, спаси!" - але його нiхто не спасає, всi бiжать до води i кидаються в її рятiвнi обiйми. То вчувається йому, як шваркають кулi по пiску, збиваючи на землю цвiт вербини, а вiн стоїть на горбах пiд Нiжином з пiстолетом у руцi i несамовито кричить: "Стiй, стiй! Куди?" - а лавина бiйцiв пре на нього, i вiн уже лежить на землi, збитий нею, i чує глухий даленiючий тупiт сотень нiг. То раптом перед ним розчахаеться земля, i вiн летить у чорну прiрву i тiльки встигає впасти, як до нього пiдбiгають чорнi чоловiчки i починають штовхати попiд боки залiзними кулаками. Але одне видiння особливо переслiдувало Дороша: забитий боєць (вiн побачив у перший свiтанок вiйни), що сидiв пiд деревом, опустивши на груди голову, i нiби спав. На плечах його, згортаючись у чорне лоскуття, горiла гiмнастьорка, i Дорошевi зробилося моторошно вiд того, що на людському тiлi горить одяг, а людина не кричить, не бореться з вогнем, а сидить мовчки. Видiння змiнювалися однi другими, ще страшнiшими, ще жахливiшими. У Дороша двоїло серце. Вiн кинувся i вiдкрив очi. Перед ним стояло три нiмцi у рябих плащ-палатках i мовчки дивилися на нього. Потiм один iз них з усмiшкою iдiота на лицi простяг руку i заходився душити його. -За що ж ти мене душиш, гад? - хрипiв Дорош, хапаючи нiмця за груди. Той продовжував божевiльне посмiхатися, пiдморгуючи лiвим оком. Тодi Дорош садонув його ногою в живiт. Нiмець вiдлетiв у кущi, сiв у зелене крiсло, склав на грудях руки i, покивуючи лiвою ногою, заспiвав мефiстофельським голосом: "У вас жа-ар... У ва-ас жа-а-а-арр", потiм схопив Дороша за поперек i пойiс молоти до млина. - Куди ти мене тягнеш? - вiдбивався Дорош i скрипiв зубами. - У вас жар, товаришу лейтенант. Ви нездужаєте, - вгамовував Чохов, вкладаючи Дороша на траву. Чохов не помiтив, коли це сталося. Вiн спав i раптом почув, що хтось сидить на ньому верхи i викручує лiву руку. Сержант скинув лейтенанта на траву. "Поганi твої справи, командире. Жаром вiд тебе пашить, як вiд палаючої тайги". Треба було щось робити. Чохов напхав у вiдiрваний рукав своєї сорочки холодної землi, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пiшов шукати воду. Вiн знайшов її у тихiй заводi, яку зi всiх бокiв обступали комишi. Плесо очистилось вiд туману i було свiжим i прозорим. Вiд нього вiяло жабуринням i тим особливим бочковим запахом, що зберiгається в густих комишах всю нiч i розвiюється аж пiсля полудня, коли добре припече сонце i повiє вiтер. На однiй з водяних лисин вiн побачив гурт диких качок, що плавали помiж очеретом i шульпотiли плескатими носами в куширях. Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибiрськi мочари та озера i своє полювання в тайзi. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душi тихим болем. Боєць вiдiрвав свiй погляд вiд широкого свiтлого плеса i зараз же пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чистої холодної води, пiшов назад. Дорош лежав на своєму мiсцi i тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи полегшало, бо, зачувши шелест крокiв, вiн повернув голову, щоб подивитися, хто йде. Очi його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця. Забачивши воду i жадiбно слiдкуючи, як вона плескає з черевика на траву i обливає сержантовi пальцi, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив вiн, зажмуривши очi, великими кiнськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не пошкодила, i заховав її в холодок. Дорош глянув на сержанта докiрливо, але нiчого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гiм-настьорку, налив на груди води. Вона сохла з швидкiстю спирту. Надвечiр Дорош пiдвiв голову, язиком, як рашпiлем, черконув по губах: - Води... - Не можна, товаришу командир. Дорош скорився. Лiг на траву. Обличчя його було повне ворожої лютi до сержанта. Чохов тяжко зiтхнув i, обiпершись на вiльху, став дрiмати, але слух його був гострий i чутливий, не вбитий сном, i той слух спiймав пiдозрiлий шелест. Сержант вiдкрив свинцево тяжкi повiки i побачив, як Дорош, спираючись на лiктi, волоче по травi побиту ногу, пiдкрадається до баклаги, що стоїть в холодку пiд кущами. Очi лейтенанта горять жадобою, а губи тремтять, як у ображеної дитини; поросле щетиною обличчя з випертими вилицями гострiшає, робиться нещадним i лютим, як у смертельно пораненого чеченця, який от-от настигне свого ворога i всадить йому ножа мiж лопатки. Добравшись, Дорош п'є воду жадiбно, довго, вона кавкає в горлi i з глухим стукотом падає в груди. Сержант вiдходить кiлька крокiв назад i, вийнявши з чохла багнет, зрiзає розкiшну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, пiдкладає пiд голову лейтенанта. Дорош вiдкриває очi, лиховiсне блискає на Чохова. - До смертi мене готуєш, а сам - до нiмцiв? Я тебе iз того свiту на трибунал покличу... Принеси менi води. Чохов iде по воду. "Ех, лейтенанте, навiщо таке говориш? Хiба ж ти перший день мене знаєш? - гiрко думає вiн, продираючись крiзь гущавину до тихої заводi. - Ох, Сибiр, Сибiр, тайга зелена..." Щось рiясе Чохову очi, вiн набирає повну пригорщу води i промиває їх, але вiд цього не робиться легше, щось давить його за горло, i з грудей виривається тяжкий з прихрипом стогiн. Наближалася нiч, i всi збиралися в дорогу. Охрiм надрав дикого хмелю i виплiв сiтку, щоб на нiй нести Дороша. Коли стемнiло-рушили. Просувались в нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових - бездорiжжя. Драглисте багно огидно чвакало пiд ногами, i кожен крок вимагав затрати страшних фiзичних зусиль. Усiм хотiлося чимшвидше вибратися iз смердючих мочарiв, i тому пiшли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скiльки вони не йшли, трясовина не кiнчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони озиралися, щоб побачити те мiсце, звiдки вийшли, i вибрати по ньому напрямок, куди простувати далi, але його вже не було видно за туманом, що густими бiлими валами котився рiвниною. Всi були голоднi. Сили танули. Бiйцi вже не йшли так рiвно, як ранiше, а заточувалися, i одного разу Чу-гай не витримав i впав у болото разом iз лейтенантом. Той глухо зойкнув, i бiль вирвав його iз свiту марення. Дорош зрозумiв, що вони все ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царствi, якому нема кiнця. Туман, волога, свiжiсть лiтньої ночi студили гарячу голову, i нога вже не так болiла, як ранiше. Дорош чув, як тяжко, з хрипiнням, сапають бiйцi, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрi, гарячi спини, i в нього зануртувалося всерединi, вiн скрипнув зубами i так стис щелепи, що його боляче шпигонуло в с