кронi. "Що ж це я, радянський командир, їду верхи на своєму бойовому товаришевi? Здав висоту, пропустив нiмцiв i тепер подорожую на чужих спинах! I це називається житям i боротьбою?" - Зупинися, Чохов. Втомився я, - сказав вiн гучним голосом, зуби його цокотiли, i руки зробилися трiпотливими, неспокiйними, вони нiби шукали чогось, нiби хотiли виловити туман, що насувався все густiше й густiше. - Може, далi пройдемо, на сухе? - Менi все одно, на мокрому навiть краще - в боки не давитиме. Чохов поклав лейтенанта на м'якi купини i, розпроставши замлiлу спину, кiлька разiв глибоко, з вiд-сапом, передихнув. - Туман густiшає. Скоро свiтанок, - обiзвався вiн, вдивляючись у бiлу млу. - Так, так. Скоро свiтанок. А ви, щоб не гаяти часу, iдiть шукайте дорогу. Сержант узяв дрючок, i всi пiшли в туман. Дорош обiперся на руку, глянув у той бiк, куди пiшли бiйцi. їх не видно було, бо густий туман зараз же покрив їх. Чулося тiльки чавкання води пiд купинами, i тiльки по тому можна було здогадатися, що десь там, за бiлою млою, хтось ходить. Деякий час Дорош сидiв, напружено прислухаючись. Над болотом стояла мертва тиша; з потривожених купин iз сердитим сичанням проступала вода, здалека долiтав приглушений гарматний гомiн. Дорош потягнувся до нього; завмерши, слухав той гомiн, i йому здавалося, що вiн чує металевий дзвiн своїх батарей. Зiбравши всi сили, вiн встав на повен зрiст, зняв з голови командирський кашкет i, затисши в руцi, з блiдим лицем i суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомоновi. Бiйцi повернулися i доповiли, що дорогу знайдено. - Тодi несiть мене, несiть на той гомiн. Незабаром вони добралися до хутора i постукали в першу хату. На порiг вийшов дiд в фуфайцi наопашки i в калошах на босу ногу. - Заходьте, - попросив вiн, нi про що не розпитуючи. - А то ж хто сидить? - приглядався вiн до полiсадника. - То наш командир. Вiн поранений. - Заведiть же i його, сердегу. В хатi дiд командував, як на позицiях: - Стара, свiти свiтло. Галько, засунь дверi, а ти, Миколо, зодягайся. I вiд його слiв все прийшло в рух: баба мацала на припiчку сiрники, дiвчинка побiгла в сiни i грюкнула засувом, пiдлiток Микола шукав свої штани. - Сiдайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвiтиш? - Десь сiрники заткнула. Нарештi баба засвiтила свiтло i заметушилася бiля печi: - I борщ, i каша пшоняна, та все прохололо. Галько i Принеси з комори молоко. Дiд мiж iншим вiдкрив скриню та вишвирнув на долiвку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стiл ложку, тихенько взяв дiда за рукав: - Куди споряджати задумав? - На вихiд з окруженiя... - Тодi зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах пiдробляєш? Дiд наставив бороду вгору, затрусився, аж калошi захляпали: - Ах ти ж, розсучий синуї Так я дезертирiв скриваю? А ось ходiм, я дiдiв скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Днiпро покидав? Нашу славу козацьку поворив? Миколо, бiжи по хутору, дiдiв скликай. - Господар так розiйшовся, що годi вгамувати. - Стiй, не кричи, дiду, - просив Дорош, постогнуючи вiд болю. - Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дiд добрий, радянський дiд, тiльки почекай. Ну, стiй! Куди там стояти! Дiд вицупив iз-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка мiж кочерги. Чохов схопив зубами рукав гiмнастьорки, давився вiд смiху, дивлячись, як Чумаченко, вiдставивши руки, борониться вiд дiда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далi. Вiн просто не розумiв, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дiд до того здияволився, що вихопив з-пiд подушки гвинтiвку i наставив на бiйцiв: - Ану, кидайте ложки, сукинi сини! Шагом марш з хати. - Дiду, опусти своє оружiє, - просився Чумаченко. - Що це за життя таке? Нiмцi наставляють, свої наставляють. Поiмiй хоч ти до нас жалiсть! - А будеш мене обзивати? - Нi, не буду. За що ж такого дiда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, - пiддобрювався Чумаченко. Нарештi заспокоїли дiда; а найбiльше Погасян. Вiн сказав, що у Вiрменiї такий дiд був би великим начальником у любому мiстi. Виявилося, що дiд - не промах, був на "iнпiрiлiстической", вмiє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вiвця, кiнь, хлiб, вода. З Погасяном вони зiйшлися через двi хвилини. - А як там гора Арарат, стоїть? - Стоїть. - I турки там ходять? - Ходять. - От бач, видно зразу, що чоловiк з понятiєм. За столом зараз же Погасяна вiддiлили. Дiд його рiшуче вважав за турка i наказав жiнцi свинячого м'яса i сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею. Поволi дiд охолов. - Так що тобi треба, командире? - Нам якби пiдводу, хоч поганеньку. Важко меяi йти, - вiдповiв Дорош, вiдчуваючи, як в цiй сiльськiй хатi, де пахне сухим хмелем i капустяним листочком, зникає його контузiя i меншає жар в головi. - Пiдвода буде. I справдi, через пiвгодини запряжений конячкою вiз стояв у дворi. Дiд натоптував у ящик сiна, щоб краще було лежати пораненому. Пiдводу пригнав Микола i вже шушукався iз Чумаченком, циганив гранату. Проводжаючи Дороша, баба плакала i запихала в кишенi пироги з картоплею... Дiд помацав у темрявi "упряжку", кiлька разiв обiйшов воза. Пес качався чорним клубком по травi, але не гавкав. Дiд вiдкинув його чоботом, усiвся бiля Дороша: - Миколка вас повезе. Менш подозрєнiй. Виїхали з двору. Бiйцi iшли, тихо перемовляючись. Зорi ще не гасилися в зеленому небi. На болотах стогнав бугай. Дiд скаржився Дорошевi: - Не дитина, а зарiзяка росте: повнi стрiхи понапихав оружiя. Оце перед вашими чого каблучився - точно якусь залiзяку вихитрював. Я його i не лаю - у дворi все знадобиться. Виїхали в степ. Темно - навiть кiнського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав. - Не бiйся, нiкого немає. Ланяй смiливо, - пiдбадьорив старий. - Нiмець тепер на большаках, а сюдя й носа не показує. А полiцаї навiдуються за ку-рами та самогонкою. Та все якiсь не нашi. З чужих сiл. Скажи менi, командире, звiдкiля воно такої поганi набралося? За мирного врем'я наче таких не було, а грянула вiйна - ось i вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобi гвинтiвку на плече, пов'язку на рукав - i вже воно... А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радiсть мамцi. "Веселий дiдок попався", - роздумував Дорош, уминаючи смачнi бабинi пироги. - Смачнi пироги, - прихвалив уголос. - їж на здоров'я. Нащот пирогiв - моя баба перша на хуторi. А ви ж, хлопцi, далеченько розiгналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов мненiє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож i горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата вiд болiт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й цiла дивiзiя перейшла таких, як ти. Усе з болiт крадуться. А я смiюся: чи не вiдьми болотянi вас там висиджують за нiч? А самого так i давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить i двi макiтри пирогiв пече. Щитай - польова кухня. - З рiдних є хто на вiйнi? - Син. Мо', десь пiд кущиком перезувається, щоб не мулько тiкати було. Щтьма намотувалася на колеса, як сувої повстi, по хуторах сурмили першi пiвнi. - Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенкiв хутiр до кума Никифора. А вiн уже зна як. Ну, я пiшов. Глядiть же, бiсовi сини, пiд бабськими спiдницями засядете - прокляну. I мiй хлiб-сiль рогом вилiзе. Ну, їдьте вже, їдьте. Всi пiдiйшли прощатися з дiдом, а особливо Охрiм Горобець: трясе дiда за руку, не дає нiкому слова сказати, все сам говорить: - Ти, дiду, як закiнчиться вiйна, приїжджай до нас. Ми тобi таку пасiку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вiчко не влазить. Потому - у нас степ, а у вас одно болото. Бджолi квiтку потрiбно. А у вас де квiтка? - Ну й чоловiк. Якби в рот зерно засипав - борошно б вискакувало, - дивувався дiд. Два хутори проїхали спокiйно. В третьому напоїли коня, напилися самi. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кiнь довго нюхав дубову баддю на цямринi, одфиркувався. - А чого б не встигнути? Що ми - за годину сiм кiлометрiв не проїдемо? Наняй, Миколо. Охрiм обливав водою голову, "щоб спать не хотiлось", i, проводячи долонею по стриженому волоссi, стрiляв краплями: - Щось менi таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось. - Пристебни язика. - Поїхали. Гострiшав житнiй дух. Забризкана росою дорога м'якла пiд колесами. Вiд коняки несло потом i ремiнною збруєю. В степу, на пiвдорозi до хутора Борзенкового, стало яснiти небо. Чорний коваль роздував горно, i небо рожевiло все бiльше. Будяки понад дорогою цiдили малиновий сiк. Обзивались перепела. Свiтла тiнь косинцем лягла на степ. Микола пiдганяв конячину. Дорош спав, зарившись у сiно. Бiйцi iшли настороженi. Чумаченко димiв цигаркою. - Тихо, як у вовчiй ямi... Тут краї глухi... I раптом всi щось вiдчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потiм Чохов, за ним Огоньков. Охрiм витяг шию, як пiвень на тину перед "ку-ку-рiку": всi ясно почули далеке гудiння машини. Вона їхала сюди. Розбудили Дороша. Вiн злiз з воза i сказав хлопчиковi: - Жми, - i показав на хутiр. Миколка погнав коняку дорогою, щез у житах. Дорош махнув рукою бiйцям, i вони залягли понад дорогою. - Якщо транспорт великий - пропусти, малий - бити. Ясно? Охрiм шмигляє через дорогу раз, удруге. Хтось хапає його за шинелю, тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков смiється з Охрiма вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк. Шум ближчає. Погасян сигналiзує, що машина одна, i перший стрiляє в шофера, ураганна стрiлянина - i тихо. Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'їжджає в кювет i глухне. Солдат лежить на борту, звiсивши вниз руку. З каски тече кров. Два петляють житами, вiдстрiлюються. Огоньков бiжить за ними, скрикує: "Ой!" - i падає. Чумаченко зводить його, а по житi кров - ссик, ссик. Стебла багрянiють. - Ну, що тобi, що? - кричить Чумаченко. - Куди? Огоньков бiлiє, бульбашить з рота рожевим. Пiд гудзик гiмнастьорки потрапив колосок, вiдрiзався, висить, восковi жовтiють зерна. Чумаченко тягне Огонькова до машини, здає Чохову на руки, а сам вiдкриває дверцята, бере за петлi мертвого шофера, волоче в борозну. Дорош питає, хто поведе машину. Чугай каже: - Я, - i сiдає за руль. Коли вiн дивиться з кабiни, то десь бозна-де внизу стоїть його земляк Охрiм у довгiй шинелi i каже: - Може, пiдпихнути? Огонькова прошило кулею навилiт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами, вiдiбраними у мертвих нiмцiв. Чугай уже завiв мотор: нiмецька технiка опанована. Дороша пхають у кузов, Огонькова - в кабiну. - Жми! Ревище встає над степом. Сонце грає на побитому склi, а Миколка стоїть на возi, щось кричить i махає вслiд бiйцям подертим картузом. III Спочатку Ташань була чистою, тодi зробилася крейдяною, а потiм заколотилася, завирувала спiдсподу, посивiла. Iз-за Беевої гори вилiзла хмара, стала у водi темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами, закурiлась. Хмара була сливовою, з пiдпаленими сонцем краями, щохвилi густiшала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною, вгорi жовтогарячою, як глина на призьбi. Чорна тiнь укрила село i рiчку, а в провулках мiж тинами поночiло, хати присiли. Ластiвки летiли в тучу, голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипiло. Верби опускали вiти до землi, кутались i чекали, а тополям що! Синiми стрiлами в небо - простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змiшало, рвонуло верби за коси, - i захлипали вiконницi, i таке розходилося, що вихлюпнуло воду з калюж. В колгоспному дворi, стирлувавшись бiля корiвника, ревла худоба. Комори, стайнi, волярня - все повiдкривано, всюди валяються подертi мiшки, смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячi тельбухи. На яблунях висять свiжозiдранi бичачi шкури. Бiля контори - пiдводи, навантаженi салом, пшоном, сiллю, борошном. Стоять люди, злякано дивляться на все, що робиться. Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ганку, курить. Пальцi нервово давлять вишневий мундштук. Бiля нього топчеться запнута у чорну хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камiннi. Донечка тримається за спiдницю, син треться бiля батька, мовчить, тiльки нiздрi трiпотять. - Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть нiмцi - пере-вiшають. - Хай уже. Що людям, те й менi. Вiд контори до комор, вiд комор у степ гасає на рудому жеребцi Гнат. Сiдло рипить, з мундштукiв - шматками пiна. Хекає кiнь, хекає Гнат. На Гнатовi нова шинеля, чоботи iз шпорами, картуз - ремiнцем пiд бороду, два нагани, бомби, ножi. За спиною - гвинтiвка. На золотому зубi пожежа, на лицi - пожежа. На руцi - нагай з козячою нiжкою. Його жiнка Настя стоїть помiж молодицями, млiє: - Отакий усiх нiмцiв одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогоднi вдосвiта встала борошно сiяти, за пiдситок, а пiд ним бомби лежать... Мого, молодицi, першого вб'ють. Такий на голi шашки полiзе. - Ну, довго будете м'ятися? - кричить Гнат, осадивши огиря. - Я вже всю сiльраду оббiг. Бачите? - показує нагаем в степ. А там гогоче, реве, крутить вогнянi вiхтi, стрiляє вернем у чорнi хмари. Кiнь i Гнат здибились на чорну хмару. - Спа-а-алю все. Нi грама нiмцям не лишу! Хай суху землю гризуть. - А ми що їстимемо? - Єсть указанiє - вакуїруватися. Чого сидите? - Жеребець воловi не пара. - Пiшки iдiть, а то хитруєтеї Ми повернемося. О, тодi, знаєш-понiмаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав. Гнат б'є огиря нагаєм i летить дворищем, розпустивши крила шинелi, туди за Ташань, палити стоги. Нарештi на пiдводи все вкладено, i Григiр Тетеря пiдходить до Оксена: - Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключi: оце - вiд комор, це - вiд льохiв, а це - вiд контори. Вiзьми. Оксен ховає ключi до кишенi. - Є ще двi боднi липового меду, кiш яєць i двадцять лiтрiв рижiєвої олiї. На жнива приготовлено. - Ходiм у контору, напишеш розписку. В кабiнетi Оксейа, як надворi, - все порозкидано, шафи порозкриванi, пiд ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед iншими головами колгоспiв, зiжмаканий i облитий чорнилом. Зайшовши у кабiнет, Оксен за своєю десятилiтньою звичкою зняв шапку, повiсив на цвяшок i, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сiв за стiл. Зараз же його охопило дiлове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабiнетi, за цим столом, де йому не раз доводилося вирiшувати важливi питання колгоспного життя. Вiн навiть за тою ж самою звичкою. i керований тим же самим дiловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але вiдсмикнув її назад i криво посмiхнувся: пригадав, для чого прийшов, i лице його зробилося суворим. - От що, дядьку Григоре, сiялки, борони, рала, весь реманент бережiть. Найкраще - розберiть його на частини i заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям. - Аз посiвфондом як? - Бережiть десь там у куточку. Iншi продукти: сало, смалець, яйця, мед, сiль - закопайте у землю, - i кришка. Щоб тiльки ви один знали, де воно. Зрозумiло? Вiдступатимуть нашi бiйцi, скажiть - просив ролова... - Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вiкна, - щоб стаєнь, корiвникiв, свинарникiв не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тодi вже хай... Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сiм'ю... Григiр встав, зняв з лисої голови заячу шапку: - Забрав би ти її з собою. - Коли ж вона не хоче. - Оксен опустив очi, мiж бровами лягла зморшка. -Цiлу нiч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армiю пiдеш, а я мiж чужими людьми з двома дiтьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук - хата валиться. - Об цiм дiлi не клопочись. - Ну, оце i все. I ключi вiзьмiть собi назад. В дорозi менi i голка важка буде. Старим був завгосп i комiрник Григiр Тетеря! Вiдтодi, як заснувався колгосп, на цiй посадi працював i тому, коли знову взяв ключi до рук i вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову i подумав: "А хто його знає, може, й доживу до того, що засiки вiдкрию на нове зерно" - i поклав ключi у полотняну кишеню. Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай. Заскрипiли пiдводи, заревла худоба. Дiвчата, плачучи в рукава, погнали її з двору. - Люди! - закричав Оксен i зняв шапку. Вiтер рвав його чуб, оголюючи залисини. - Хлiб вам роздадуть, так що голоднi сидiти не будете. Прийде нiмець - стiйте один за всiх i всi за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простiть. - Поклонився на всi боки, надiв шапку, поцiлував жiнку, дiтей i, прогримiвши чобiтьми по сходах, побiг наздоганяти пiдводи. Олена догнала його, вчепилася за рукав: - Як же я буду одна з дiтьми, Оксеночку? Вiн поцiлував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за пiдводами. Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабiн i вистрелив п'ять разiв у повiтря. - Ждiть з перемогою! - крикнув вiн i оперiщив жеребця нагаєм. Той винiс його на шлях i полетiв, рвучи копитами землю. - I в кого воно отаке вдалося, баламутне? - гомонiли мiж собою баби. - У дiда Реви Нескистенко отакий був. Нiхто краще нього не задзвонить до утренi або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе, то аж дух тобi перехоплює, так же чисто виказують дзвони: "Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема", - схиливши голову набiк i розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся. - I що-бо ви говорите? - сiпала її дочка за рукав.. - А що? Хiба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря нiде не було. I ти, боже мiй, яке насунуло, - глянула вона на хмару, що стояла над горою. - I коли вже воно розiйдеться? - Ох, видать, не скоро, - зiтхнула сусiдка. Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цiлу нiч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу: - Оце дорога на самий Харкiв. Там худобу здасте, а самi як хочете - або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росiї. Павло Гречаний, у сiрячинi, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишенi набехканi тютюном, мовляв, тепер хоч на край свiту, пiдiйшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах не бував, то й не знаю". Побачивши його за сорок верст вiд Троянiвки, Оксен жахнувся: закрутить старого вiйна, пропаде чоловiк, бо ж вiн далi Беєвбї гори нiде не був. "I як же я не помiтив? Зовсiм з виду випустив", - докоряв себе Оксен. - У дiвчат, дядьку, все записано. Вони знають. - "Отож i знайшли кого послати. Самi, значить, у кущi, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозi ноги вiдкинеш". - А втiм, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека. - Та ми їм ще в селi говорили, - обiзвалися дiвчата. -Так он товариш Рева напали: "Здоровий, дожене". Ну, а дядько - авiсно ж якi - не вiдмовляться. - Ну, то як, дядьку, вертаєте? - Та про мене, - згодився Павло, узяв чоботи, цiпок i, скинувши шапку, довго стояв обабiч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дiвчатами озиралися весь час, доки його курява покрила. - Свиня, - кинув вiн Гнатовi, коли вони вiд'їхали на бокову стежку. - Отакого старого чоловiка - i то не пожалiв. - Ге-ге, - блиснув зубом Гнат. - Вiн двожильний, за твого, знаєш-понiмаеш, коня виходить. - Дурному гори немає, а все низ, отак i тобi, всiх на одну мiрку мiряєш. В снiданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далi. Пiд Оксеном кiнь поганенький, замiсть сiдла - мiшок iз сiном, а замiсть стремен - посторонки з петлями на обох кiнцях. А в Гната - сiдло на рипах, кiнь як звiр. їхали глухою дорогою, але i тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кiньми i людьми. З меканням торохтять ратицями вiвцi, смердять розпареною на оонцi вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйованi. Маленькi дiти сплять на лахмiттi або в материнських пеленах; на сонних, спiтнiлих личках чорнi лишаї мух; разом iз онучами сохнуть дитячi пелюшки. Ззаду кожної пiдводи торохтить вiдро або задимлений казанок. Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть конi, люди з острахом позирають на обрiй: чи не пiдкрадаються хижаки з чорними хрестами. Оксен i Гнат потрапили в овечу рiку i довго не могли вибратися з неї. - Довго ми з ними будемо вожжатися? - розлютувався Гнат i, перехилившись з сiдла, зашмагав нагаєм по овечих спинах, аж курява знялася хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся - чабан. Здоровенний дядько з гирлигою. - Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б'єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки вiн, лярвуватий... Прибiг Хома, в постолах, i, не говорячи нi слова, вперiщив Гната батурого по спинi i теж збив з шинелi стiльки пилюги, як з вiвцi. Гнат вiдсахнувся конем з дороги, зiрвав з плеча гвинтiвку, i дiло, може б, кiнчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, i той, задравши голову, понiс вершника степом. - Ви чого кулаками розмахалися? - пiд'їхав до них насуплений Оксен, але очi його шалено смiялися. - А коли ж вiн, сякий-такий, тварину без'язику зобижає. I рука пiднiмається в сучого сина. - А ви знаєте, що то голова сiльради, а ви руку пiдняли, i вiн вас у першому ж селi передасть властям. - В цьому степу ми всi однаковi: голови i ноги. Правду я кажу, Хомо? - Авжеж, правду. "Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дiрочку свисне". За якiсь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад. - Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам! - Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такi дядьки, що намилять тобi шию, а потiм з неї витяжки зроблять. - Що? З мене? - нахвалявся Гнат, але завертати до дядькiв роздумав. Невдовзi вершники повернули на грунську дорогу i тiльки доїхали до перших хат, як iз соняшникiв вийшли два бiйцi: корячконогий узбек з карабiном за плечима i високий худий сержант в здоровенних ботинках. - Хто такi, куди їдете? - запитав вiн, випльовуючи з рота соняшникову луску, вiд якої були синi губи. - Документи. - Вакуїрованi ми. Зiнькiвського району, з села Троянiвки, - пояснив Гнат. - Слова болтай зачем нада? Бумага давай, - вимагав узбек. Гнат, вiдгорнувши поли шинелi, полiз за документами. Сержант ворушив синiми губами, довго читав їх, нарештi повернув Гнатовi. - Вашi, - звернувся вiн до Оксена. - У нас однi на двох, - заграв очима Оксен. - Менi наказано, а наказ командира закон для пiдлеглого. Ви що, з одного села? - Так точно. Вiн голова колгоспу, а я голова сiльради. - Проїжджайте... - Стой, стойї Куда? - замахав узбек i, схопивши Гнатовото жеребця за вудила, осадив назад. - Гiде узяв? - поплескав вiн смаглявою рукою по блискучих крщах нового сiдла. - Яке твоє, зiiаєш-понiмаєш, дiло? - Самогон давал, седло брал. А? Какой такой хитрый. А? Военннi имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло... Гнат побачив, що дiло повертається погано, вдарив шпорами кони, але узбек тримав за уздечку i знову осадив коня. Вишкiривши зуби, зiрвав з плеча карабiн: - Слазь. Гнат, плутаючись у полах шинелi, скочив з коня. - Шагом марш. Командир говорить будешь... - Я ж голова сiльради... Iз Троянiвки... Ось документи... - Какой такой. Седло воєнний, лошадь воєнний. Якши, яман - клади в карман. А? - прицмокував язиком узбек. "Доїздилася, бортова довбня", - лаявся Оксен. У крайньому ворi блукало з десяток засiдланих коней. "Ось навiщо сiдлечко знадобилося, - полютiшав Оксен. - Драпкоманда доганяє фронт". В холодку на Шинелях спали бiйцi. З хати, облизуючись пiсля онiдацку вийшов капiтан. - Що трапилося? - запитав вiн, заклавши великий палець за портупею. - Лошадь воєнний, куда едут - неизвестно, - виступив наперед узбек i кивнув головою на затриманих. - Хто такi? - насупившись, тоном вiйськової людини, яка призвичаєна до покори нижнiх чинiв, запитав капiтан. - А ви хто? - зацiкавився Оксен, граючи веселими очима. - Капiтан Гребєшков. - Те, що ви капiтан, - я бачу. Одне тiльки не зрозумiло, як бiйцi пiд командуванням такого капiтана перестрiвають людей i вiдбирають у них речi. Це схоже трохи на грабунок. Веселi очi Оксена дивилися з такою вiдчайдушнiстю, що капiтан вiдчуа; вiд цих очей можна чекати всякого клопоту i напастi. - Є наказ конфiскувати вiйськове майно. Хамраев, знiмiть сiдло. Узбек, радiсно вишкiрившись, бадьоро пiдiйшов до Гнатового коня. Оксен зняв iз себе смушеву шапку, подав Гребєшкову: - До капiтанської шпали не вистачає сивої шапки. Вiдразу будете генералом. - Мовчати, - побагровiв капiтан i зробив шиєю судорожний рух. - Затримати, обшукати, згодом розберемося, - крикнув вiн. - А чого згодом? Давайте зараз. Пiшли в хату, - наполягав Оксен. Гнат блимав переляканими очима, облизував сухi губи. Господар, ветхий дiдок, шмигнув у хатину, швидко закривши за собою дверi. Гнат i Оксен посiдали на лавi, каштан, крекчучи, залiз за стiл. - Документи. - Уже ж раз показували. - Зайвi розмови. Давайте на стiл документи. Обидва шльопнули шкiряними гаманами, туго набитими довiдками. Капiтан, схиливши голову набiк, довго вивчав їх, обличчя свiтлiшало, нарештi посмiхнувся: - Ясно. Ви - сiльський актив. Не гнiвайтеся - час тепер, самi знаєте, воєнний. Ваш маршрут? - Вiн полiз у планшет за картою. - Може, ми поїдемо разом? Веселiше буде? А? - Нам не по дорозi. Ви люди вiйськовi, ми - цивiльнi. - Вигiднiше iти з нами. Мої бiйцi, - вiн зробив наголос на словi "мої", виходило так, що вони iснують для того лише, щоб охороняти його персону, - народ стрiляний i, якщо вам доведеться сутужно, не пiдведуть. - Це ви про що? - не второпав Оксен. - Ну, - капiтан опустив очi, зробив пальцями такий рух, нiби розтирав муку. - Ви комунiсти - i тому з вами можна вiдверто. Може статися таке, - вiн знову пiдняв очi, нiби хотiв подивитися, яке враження зроблять його слова, - що ми будемо оточенi, ну, потрапимо в оточення, - поправився вiн. - Поки що, звичайно, нi, але може таке статися. Я веду їх на Харкiв. Там, за всiма даними, будуть формуватися дивiзiї. - Ви, як я бачу, не дуже поспiшаєте? - Мої люди дуже втомилися, - зiтхнув капiтан. - Вони ще не вiдiспалися пiсля боїв на Днiпрi, i, природно, їм треба в першу чергу вiдпочити. Дорога передбачається далека. - О, це правда. Особливо на конях i отакими манiвцями, - засмiявся Оксен. - Дозвольте поцiкавитися вашою тактикою? Вiйська рухаються большаками, а ви лiсочками, ярочками? Так безпечнiше? Капiтан засмiявся уривчасто i неприємно, оголюючи червонi плитки ясен: - Сильно. Чудово... Ха-ха. Але, дорогий мiй, я давно вже вирiс з того вiку, щоб мене в чомусь пiдозрiвали. Якщо ви хочете йти зi мною, - будь ласка. Конi, сiдла - це, звичайно, дрiбниця. Вони залишаються за вами. Да, - схаменувся капiтан, потираючи рукою лоба, - ви з якого району? Зiнькiвського? От сюрприз. Вiн вийшов на ганок, щось наказав днювальному i повернувся назад, загадково посмiхаючись. В сiнях почулися голоси. Увiйшло двоє: високий, широкоплечий i низенький, бiлявий, виструнчилися перед капiтаном. Капiтан скомандував "вiльно" i сказав бiйцям: - Пiзнаєте? Бiйцi, як по командi, обернулися до лави i на якусь хвилю застигли, приглядаючись: враз усе змiшалося - крик, лемент. Хто кого обiймає - не розбереш. Тiльки чується: - Панас Гичка? Оце ти? - Оксене... - I Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звiдки? - Дядьку, почому онучi продаєте? - тягне Оксен за обмотку... - Ти скажи! Оце зустрiлися! Чи думав же? - вигукує Панас. - Хлопцi, в кого горiлка є? Товаришу капiтан, земляки, їй-богу. З одного села. Хазяїн, а, хазяїн, готуй закуску - землякiв зустрiли. З одного села, - гукав вiн у другу кiмнату. - Тихше, не метушися, Панасе, - умовляє Оксен, - а то десь у мишачу нору шмигнеш - i не знайдемо. - А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, - дає здачу Панас. - Глянь, Гичка вуса вiдпустив, - дивується Гнат. - Знаєш-понiмаєш, як Чапаєв. - Отже, нашого полку - прибуло, - посмiхнувся з-за столу капiтан. - Коли так, збирайтесь. Негайно виступаємо. - Товаришу капiтанi Як же такi Землякiв зустрiли - i по чарцi не випити? Та нас грiм поб'є за таку непошану, - жалiсно кривився Панас. - Дорогою поговорите. Виконуйте наказ. Через хвилину бiйцi покинули гостинний двiр. Господар, спершись на тин, довго стояв, потiм зняв iз кiлка вiдро, яке забули бiйцi, i понiс до хати: в хазяйствi знадобиться. Зiбравшися на гору, вершники поїхали лiсом. Тут було прохолодно, i конi пiшли бадьорiше. Капiтан iз Хамраевим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен iз земляками - ззаду. - Ну, як воно там, на фронтi? - Нiмець пре, так пре, що й зупинити годi. Оце бачиш, пукавку?-труснув Панас заржавiлою рушницею. - А в нього автомат. Бiда, брате, бiда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначiсують, автомат до пуза прикладе - i сипле, немов горохом, голови тобi не дає пiдвести. Е, коли б нам технiки бiльше, ми б їм показали, де чiп затикається. А так що? Мiнами як зачнуть швиргати - так навколо шквар-' чить, як на сковородi. Проте бiля Києва i ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула i вже не поверне. I все ж таки довелося вiдступати. Нажали. Ой, скiльки нашого брата у Днiпрi! Котрi умiли плавати - то сяк-так добралися, а котрi нi... Отут iз хуторiв, що за Троянiвкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хiба врятуєш i - Голос у Панаса приглух. - Живiт осколком розшабатувало, кишки крiзь пальцi випирає. Куди там рятувати. Гнат, слухаючи оповiдання Панаса, принишк, i сiдло пiд ним рипiло вже не так весело. - Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче - очi так i говорять, так i говорять, а вуста мовчать. Зiвнув два рази - i все. - Ну, а з наших односельчан нiкого не зачепило? - горбиться Гнат. - Петруся Чаєчку. - Вбито? - аж скрикнув Гнат. - За Днiпром. Як у оборонi стояли. I то як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об'їдеш. Послали ми його з вiдром по кашу. Попоїли ми добре (нiмець саме перестав стрiляти). А вiн тодi й питає: "Може, хто добавки хоче?" - "Нi, спасибi, - вiдповiдаємо. - Душа бiльше не приймає". Коли це де не вiзьмись Охрiм. "А я б, - каже, - з котелок рубонув". А бий тебе сила божаї Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрiм, як перед погибеллю. Петрусь за вiдро i каже: "Оце, Окрiме, тiльки заради тебе iду, щоб ти знав, який я добрий" - i пiшов. Тiльки пiшов, як тут нiмець знову мiнами кидати заходився. Потiм уже i стрiльба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крiзь землю провалився. Зiйшов я вниз по схилу... дивлюсь... - Губи в Панаса сiпнулися. - Ну, ти! - крикнув вiн на коня, що потягся було пастися. - Дивлюсь, лежить. Вiдро в руцi, i каша на пiсок вилилась. Пiвголови, як бритвою, зрiзано. На потилицi волосся пасьомцями позлипалося, i на них кров запеклася. Деякий час троянiвцi їхали в тихiй жалобi. Усi думали про те, що жив чоловiк - i нема. А який гармонiст путящийi Чи хрестини, чи весiлля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обiйдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очi та як урiже ойру-смiх - хоч-не-хоч танцюватимеш. I от немає Петруся. Загребли його в приднiпровських пiсках. Нiколи вiн не повернеться в рiдне село. Не побивайся, жiнко, не виглядай, не надiйся, не прийде вiн, не обiйме твої натрудженi плечi, не порадує дiточок - житимеш одна, i страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серцi на все життя: вдова. - Е, чого це ми носи повiшали? - перебив мовчанку Панас Гичка. - Все про вiйну та про вiйну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажiть. Як там, що? Хотiли мимохiдь i ми додому зазирнути, та капiтан не дозволив. Каже, вас пусти, то бiля бабської .спiдницi i прилипнете. Так i не вдалося зазирнути в рiднi краї. Та, мабуть, i краще. Раз перекипiло серце - i баста. Навiщо вдруге ятрити? I розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться мiж хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сiм'ї, кого взяли в армiю, а хто вже, може, повернувся "по чистiй", чи цiлi хати, чи не бомбили села... В лiсi почулася голосна розмова. Переднi зупинилися, наслухаючи. Капiтан пiдняв руку, щоб заднi також припинили рух. - Що там таке? - зацiкавився Оксен i пробрався наперед. Гребєшков i Хамраєв про щось тихо говорили. Потiм капiтан махнув рукою i сказав: "Давай". Хамраєв зняв карабiн i пiшов помiж кущами, високо пiднiмаючи ноги. Нi одна галузка не хруснула пiд його ногами. Люди притихли, слiдкуючи за ним. Скоро гiмнастьорка Хамраева зникла мiж деревами. Гомiн у лiсi також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають конi. Сонце вже стояло опiвднi, i тiнi вiд широких крон лежали на травi. Лiсова прохолода освiжала людей i коней; десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркiт. Нiмцi бомбили станцiю. Вершники на той гуркiт перезирнулися. Гнат рипнув сiдлом, i всi зашикали на нього, нiби те рипiння було чути за тридев'ять земель. Враз почувся шелест, i на дорогу вийшов Хамраєв. - Там люди, товариш капитан. Наши люди. Лошадь травка щиплет. Люди язиком болтай. Какой-такой - не знаю, - доповiв вiн. За кiлька хвилин вершники були на галявинi. Бiля багаття сидiло з пiвдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулiя самогону i сковорода, на якiй шипiла пiдсмажена ковбаса. - А, нашi дорогi бiйцi, браття, - кинулися вони до вершникiв. - Сiдайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сiдайте. Все рiвно - вiйна. Бiльше за всiх кричав чоловiк у фуфайцi, пiдперезаний кулеметною стрiчкою. Це був пристаркуватий чоловiк, голова сива, але зуби бiлi, мiцнi. - Хто такi? - запитав капiтан, злазячи з коня. - Ми хлопцi веселi. Пий, гуляй. Ми тутешнi партизани. А я - Олифiр Кузьменко, з-пiд Журавного. Ще в громадянську вiйну по лiсах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сiдайте в коло, дорогi нашi браття, i будьте як дома. Семене, а, Семене! - загукав вiн до молодого бiлочубого, що стояв, вiдставивши ногу, i, усмiхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. - Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всiм. На два роки вистачить, - вихвалявся Олифiр. Капiтан сiв у коло, бiля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього i нiби питаючи, як же його триматися i що робити при цiй кумпанiї. Капiтановi пiднесли стакан горiлки. Вiн вiдпив, закусив солоним огiрком. Оксен сидiв поряд iз Гичкою. - Ну як? - запитав вiн, кивнувши на лiсовикiв. - Кумедiя. Геть чиста кумедiя, - зашепотiв Панас. - Слухай, а може, i ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться. - Аз тим, з капiтаном як? Вiн же не вiдпустить? А i нитi що подумають. Утiк, скажуть, заховався. Нi, пiду я далi. За армiєю пiду. Там нашi бiйцi, нашi люди. А про рiдний край ти менi не нагадуй. Мимо дому проходив - ноги до землi прикипали, трохи було на Троянiвку не завернув. А потiм думаю - обiйду десятою дорогою, подалi вiд лиха... - А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тiльки, звичайно, не з такими, як оце... - Е, нi. Раз я вже вирiшив, то хай так i буде. Лiоля невеликої гостини вершники знову зiбралися в дорогу. - Ще раз пропоную: їдьте з нами, - заговорив капiтан. Гнат був засовався їхати з капiтаном i других пiдбивав : - А що ж, капiтан правду каже: чим тут нидiти в лiсi, краще туди, де всi. - Капiтане, їдьте своєю дорогою i до нас не мацайтесь, - спалахнув Оiксен. - Дiло ваше, - капiтан цьвохнув коня прутиком. - Знаеш-понiмаєш, ти не сердься, - ковзнувся на сiдлi Гнат i розпрощався з Оксеном. - Живi будемо . - зустрiнемося. - Щасливої дороги, - махнув рукою Овсен i пiшов до лiсу. IV Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергiй Золотаренко i Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з iншими молодими троянiвцями в заласний артилерiйський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою пiдготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях i виконували рiзнi роботи: рили окопчики, обставляли тинами,. плетеними з лози, чистили на полковiй кухнi картоплю. Кадровики дивилися на них, як на стороннiх, що плутаються без дiла пiд ногами i всiм заважають. Який-небудь вiйськовий хлюст, особливо з нижчих чинiв, що надiйно присмоктався до запасного полку i знайшов собi притулок вiд воєнних бур, зазираючи в курiнь, зичним голосом кричав: - Троянiвка, на снiданок i Тодi в куренi створювалася метушня: з торб витягалися глибокi, як ковшi, дерев'янi ложки з квiтками, глечики або iнший посуд, i новобранцi строєм тупотiли до кухнi. Повар затуляв червоною пикою вiконце: - Троянiвка прийшла? - Осьдечки вона. - Пiдходь по одному. Кожному одмiрялося по черпаковi перлової кашi, яку бiйцi охрестили "шрапнеллю". Хлопцi нашвидку хлебтали її i за домашньою звичкою облизували ложки. Денисовi не вистачало, вiн брав свiй глечик, пiдв'язаний попiд вiнця мотузочком, i, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного вiконечка. - Добавка є? - Смаженi цвяхи i - Сам трiскай. Сердито посалуючи, iшов до куреня i запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою. - На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть вiд пуза, - висловлював вiн заповiтну думку. - А в нас оце в Троянiвцi пастухи картоплю печуть, - мрiяв уголос Марко. - Напалять сухого картоплиння, а тодi понаносять картузами картоплi, позагортають у попiлi печуть. А мати з Ганнусею коноплi витягають. Вода холодна, коли б отам ще не попере-студжувалися. Сьогоднi вранцi такий мороз був, що трава посивiла... - Картоплю печуть, - перекривив його Сергiй Золотаренко. - Може, нiмцi твою Ганнусю на сковородi пiджарюють. Ти про це не подумав? - Що вони, звiрi якiсь, чи що? - А як же їх називати, по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають. У розмовах, у тривожному чеканнi минали днi. Незабаром Дениса Кошару i Сергiя Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечiр прийшли вони до куреня обмундированi, вимитi, постриженi. Пахли водою i милом. Видно, тiльки що з лазнi. Сергiй, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гiмнастьорку, поправляв пiлотку, щоб сидiла точно на два пальцi вiд брови. Денис повертався, як ведмiдь за горобцями: пекли ботинки. - Що ж, це, мабуть, нам i розлучатися доведеться, - сказав Сергiй Золотаренко. - Нас у офiцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт - i кожен по-своєму дорiжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку? - Звичайно, правду. Хто свого шукає, той знайде. Циганкуватi очi Тимка примружились. Сергiй зрозумiв його слова, як шпильку пiд бiк. I заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючiше: - Чого це вас так довго в цих телятниках тримають? Чи не в генерали вiдразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою: - Ти що, в морду просиш на прощання? Пiдходь, я за це дорого не вiзьму. Сергiй ступнув уперед, шкiра на вилицях зачервонiла. - Куди? - перепинив його Денис. - Як барани на толоцi. Вiн подав Тимковi мозолясту руку i, пiдштовхуючи поперед себе Сергiя, пiшов вайлуватою ходою. I нi туги, нi суму не було в його очах, немовби вiн розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битiй дорозi. На другий день виявилося, що немає одного з тро-янiвцiв - Гараська Сича. Шукали його по всiх пiдроздiлах, по лiсах, понад Дiнцем - не знайшли. До Тимка в .курiнь прибiг озброєний гвинтiвкою боєць: - Ви Тимко Вихор? - я. - Ходiм зi мною. Тимко струсив iз сорочки сухi сосновi голки, вийшов iз куреня. Боєць пропустив його вперед, iшов мовчки. Тим'ко озирнувся i хотiв запитати, куди вiн його веде. Боєць ошкiрився i легенько торкнув Тимка багнетом пiд лопатку: - Тюпай, тюпай, нiчого озираться... - А ти н