е штурхайся багнетом. Я тобi не арештант,-- заграв жовнами Тимко. - Це ще невiдомо... Тимко крутнувся на п'ятах, на його губах клекотiла лють. Боєць примружив очi, наставив гвинтiвку: - Ти що хочеш, зараза, щоб я тобi живiт розпоров? Ану вперед! Тимко нехотя повернувся спиною до бiйця, закрокував по пiску. Такого приниження вiн ще нiколи не знав. Тимко увiйшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях. - Куди? - запитав один iз них. - До старшого лейтенанта Махоткiна. - Проходь... Тимко не один раз чув, як згадувалося це прiзвище бiйцями. Як тiльки хтось iз бiйцiв нарiкав на погану їжу в запасному полку, лаяв причiпливих командирiв або висловлював своє незадоволення положенням на фронтi, йому говорили: - А чого це ти розбазiкався? Хочеш до Махоткiна? - i боєць вiдразу ж затихав. Коли мизатi, гостроокi i неговiркi бiйцi в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив: - О, махоткiнцi пiшли. Кашу iз смальцем трiскають. Вели когось без ременяки i пiлотки, всi шепотiли: - Он уже... Повели до Махоткiна... Тимко не дуже цiкавився, хто такий Махоткiн, що вiн робить, тепер же насторожився i вiдчував неспокiй. Усе, що вiн бачив, хотiло задавити його волю: вартовi, що мовчки стояли кожен бiля своїх дверей, залiзнi шафи iз величезними замками, тиша, настороженiсть, загадковiсть. Боєць провiв Тимка по коридору i вiдкрив дверi, що вели до малесенького передпокою. - Стiй тут, - наказав вiн i, обсмикнувши гiм-настьорку та поправивши на животi поясок, зайшов у другу кiмнату. Через хвилину вийшов звiдти i кивнув на дверi: - Давай. Тимко переступив через порiг, дверi тихо закрились i клацнули замком. В кiмнатi не було нiяких меблiв, крiм залiзної шафи в кутку i письмового стола, що стояв бiля вiкна. За столом сидiв переперезаний ременями чоловiк; голова у нього була важка, лиса i квадратна, руки маленькi, нервовi, очi олов'янi; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повiтрi i багато палить. Тимко майнув очима по кiмнатi: вiкна загратованi, на столi теж маленькi грати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди i злегка нахиливши праворуч голову. Вiн не був у вiйськовiй формi, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами на випуск i голубiй сатиновiй сорочцi, порванiй на лiктях i спинi. Тому вiн так i доповiв, що "мобiлiзований такий-то на ваш виклик з'явився". Олов'янi очi обмацували рудi Тимковi чоботи, на яких ще й досi сидiла порохами троянiвська земля i зеленими лишаями сохли коров'ячi кiзячки, чорненькi штанцi, у яких парубок ходив у артiль на роботу, мiцнi груди Тимка, що двома сковородами проступали крiзь сорочку, дихали спокiйно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловiка. - Я - старший лейтенант Махоткiн, - нарештi обiзвався чоловiк, що сидiв за столом. - Що вам вiдомо про Гараська Сича, що цiєї ночi втiк iз частини? Тимко потис плечима: - А що вiдомо? Втiк - i все. - Вiн не говорив з вами про втечу? - Нi. Не говорив. Та хiба той, що думає тiкати, кому скаже? - Буває так, що й говорить, особливо вiрному товаришу... А в нас е данi, що ви полюбляєте товаришувати з утiкачами... В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це - Сергiй. Сергiй Золотаренко. Це його робота... Це вiн розказав про мене i про Джмелика". Тимко витримав довдад олов'яних очей. Махоткiн розгорнув папку, що лежала на столi, i довго та уважно читав її. - Так тобi нiчого не вiдомо про Сича? - Нi. - А хто у вас є такий, що може втекти? - Хто ж його знає. Хiба до чужого залiзеш удушу. - А ти часом не збираєшся? - Збираюся. Тiльки на фронт. - Навряд чи тобi вдасться. - Поживем - побачимо... - усмiхнувся Тимко. Махоткiн устав iз-за стола, з папкою в руцi пiдiйшов до залiзної шафи. "Запер туди i мою душу", - гiрко подумав Тимко. Потiм Махоткiн пiдiйшов до Тимка, пощурив очi, погрався ключами i сказав, з цiкавiстю зазираючи хлопцевi в обличчя: - Стежка твоя запетльована, хлопче, i якщо ти i надалi мiрятимеш землю лисячим слiдком, то гляди, щоб у залiзний капкан не попався... А тепер - марш звiдси! Тимко, похнюпивши голову, побрiв до дверей, якi вiдкрив вартовий, що супроводжував його до кабiнету Махоткiна. У дверях Тимко зупинився i хотiв сказати: "Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землi слiди, в одного лисячi, а в другого - вовчi. Розберись, чиї кращi", - але стримався. Боєць випровадив Тимка надвiр, i Тимко сказав йому на прощання: - Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронтi залiзнi галушки хапать, то краще людськi душi. Тiльки життя, бачиш, по-рiзному повертається. I колись правда припре i тебе до стiни... - Ти менi побалакай бiльше, - огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його i швидко пiшов пiсками до своїх куренiв. Цiєї ночi Тимко спав погано. Кiлька разiв виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни i шелестить по пiску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мiшком. - Ти чого не спиш? - запитав його Тимко. - Досада роз'їдає. Сидимо, як до лакола прип'ятi. Iнших у частi порозпредiляли. А ми? Так. Нi в тин нi в ворота. А може, нас i справдi кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нiчого не говорило? Якби знаття, я б заранi заяву написав до вищого командування, щоб мене нi в льотчики, нi в моряки не брали, а тiльки в пiхоту. - Чому ж так? - У льотчики вибирають таких, що на голову мiцнi, а я - нiкудишнiй. Вилiзу на клуню - i то голова крутиться. А як пiдтягнуть пiд самi хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тодi з мене буде? Формена ганчiрка. I на морi я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лiд жене, - так i пiдперло до горла. А на морi? Там як почне кидати то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Менi тiльки на сухопуттi служити. Дуже великий я охотник по землi ходити. Так що ж тобi командування говорило? Не питало про Гараська Сича? - Питало, та ще й лаяло. - Це мiй грiх, - зiтхнув Марко. - Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечi. "Це ти, Марку?" - питає. "Я", - вiдповiдаю. "Ходiмо надвiр, я тобi щось скажу", - просить Гарасько. Вийшов я. Вiн вiдвiв мене в сосни i каже: "Хочеш Троянiвку побачити, то я тебе навчу, як це зробити". Я насторожився, думаю: "Тут формене дiло не чисте..." Вiдводить вiн мене ще далi i тихо так шепче: "Ходiм, - каже, - зi мною, i за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчi є - на двох вистачить. А нi - то в людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бiйцiв не схожi. Скажемо - пастухи, худобу вiдганяли, i нiхто нас не займе. Ну, гайда". Страшно менi стало вiд таких слiв, пiд грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тiльки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить вiн, думаю, отут менi кишки - i шукай тодi качки в очеретi. "Ага, так ти злякався, значить... Боїшся? А я не боюся". Шурх помiж соснами - i був такий. А я стою - з мiсця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бiгти? Тимко зiрвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю. - Пiшли до Махоткiна, - тихо наказав вiн. - Чого? Хiба вiн i мене викликав? - не второпав Марко. - Пiшли, даси вiдповiдь за те, що дезертира покривав. Марко схопився руками за сосну, злякано запросився : - Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку... пусти, пусти мене... Тимко стояв перед ним задиханий i гнiвний: - Бичачий оривок. Ну що менi з тобою робити? Нцтовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода - всохне. Вона хоч тiнь дає, а ти на якого чортового батька живеш на свiтi? Тимко сердито плюнув i пiшов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз: - Тимочку, а ти не заявиш на мене? - Цить, ратиця коров'яча! Нi ти, нi я нiчого не знаємо, iнакше обом попаде. А його тепер не знайдеш. Полягали. I вперше Тимко задумався над тим, що в життi не так усе просто, як йому здавалося. Навiть серед односельчан виявилися хорошi i поганi люди: одним можна вiрити, iншим - нi. "Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього" люди на смерть пiдуть, а вiн у батька на пасiцi медок трiскатиме. Земляки земляками, хоч ще нi бiйцi, нi стрiльцi, а так собi, горобцi, одначе треба менi ширше очi розплющити". Перед свiтанком зробили "пiдйом": - Троянiвка, ворушисьi В темрявi загомонiли люди: - Ти куди торбу тягнеш? Думаєш, як темно, то не бачу? - Хлопцi, хто взяв онучi, признавайтесь. Один за одним вилазили з куреня, горбилися вiд холоду, торохтiли ложками, ламаючи ряди, шикувалися. - Стрункої. Темний чотирикутник завмер. - Кроком руш! Овечим потоком хлинули в пiтьму, наскакували один на одного, лаялися. - Припинити розмови! Петлювали лiсом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кiнця, другий - з iншого. Коли сходилися на серединi, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову. Вiдсталих не було. Колону повели далi. Свiтало. З темряви поволi виступали стовбури дерев, угорi, мiж кронами, свiтлiшали небеснi озерця. Знову зупинилися. Сержанти забiгали, рахуючи людей. Якiсь два вiйськовi ходили слiдом за сержантами. Потiм всi четверо вiдiйшли набiк, щось поговорили мiж собою, i сержанти пiшли в лiс, а командири стали поперед колони i повели далi, з лiсу. - Куди нас ведуть? - шепталися в колонi. - Приведуть - довiдаєшся. - Спати хочеться - очi злипаються. - Браття, в кого є на цигарку? - Так не дозволять же. - Яв рукав... Пiсля перепочинку - походом далi. За кiлька днiв пройшли Слов'янськ, Костянтинiв-ку, Дружкiвку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову i невловиму, як мiраж, вiйськову частину. Висловлювалися рiзнi припущення. Однi говорили, що їх перекидають на Далекий Схiд, iншi - в Середню Азiю, третi - кудись за кордон, у Персiю, чи що... - Пропадемо, - бiдкався Марко. - Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вмiємо? Найгiрше те, що люди, надiючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхiший одяг, i тепер вiн розповзався на осiннiх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закiнчився, i люди голодували. Уранцi прибули на станцiю Яма, яку недавно бомбили нiмецькi лiтаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колiї - ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило дверi i вiкна, всерединi стогнуть пораненi, санiтари метушаться з носилками, але нiяк не можуть дiстатися досередини. Здоровiшi пораненi в пiжамах, бiлих сорочках, а то й просто голi, по пояс похрещенi бинтами, сходяться звiдусiль у мазутi i вугiльнiй пилюцi - ховалися од бомб пiд паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугiлля. Вiйськовий лiкар ходить за начальником станцiї i просить вiдправки: ще налетять раз - кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Раненi. Залiзничник не обзивається, вiн заклопотаний. Вiн розшукує аварiйну бригаду, яку теж розiгнало бомбами. Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у життi бачив вiн стiльки покалiчених людей. "Видно, там жорна величенькi, як от стiльки людей перемололи", - думав вiн, спотикаючись об рейки. X? прихiд на станцiю помiтили, i начальник станцiї аж задихнувся вiд радощiв: от стiльки людей привалило, та ще й здоровi-здоровiсiнькi. Ану зараз їм кайла В руки, хай розчищають колiю. Хлопцi торби на шпали - i за роботу. Нальотiв не було. Люди працювали спокiйно. Раненi перемовлялися крiзь вiдкритi вiкна, шукали землякiв, руками, на яких позасихала фронтова грязь, подавали махорку i дещо з їжi. Тимко з Марком працювали напроти командирського вагона. Один раз iз вiкна висунулася рука з пачкою цигарок. Марко побiг до вагона, вернувся блiдий, губи його тремтiли: - Там Федот... Он той, що на середнiй полицi. Тимко кинув лопату i в два стрибки вже бiля вiкна. Дивиться i нiчого не бачить, тiльки бiлу сорочку. У дверях вагона - медсестра в бiлому халатi. Вiн до неї: - Пустiть мене. Там мiй брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат: - Тiльки швидко, щоб не застав начальник, ешелону. Тимко плутається в рукавах, халат не зодягається, вiн його на спину. Проходом iде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загноєним гiпсом, духота. "Де ж вiн тут е? Котрий iз них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, i, притримуючи лiву руку, хитається, як завiдна лялька, чи отой, що витягнувся пiд марлею, як мертвяк?" - Тимку! Брате! Тимко озирається i бачить його на середнiй полицi. Вiн лежить горiлиць, i права рука його в бiлих риштуваннях. Вiн сухий, маленький, вiд нього несе мiцним димом. - Брате... У Федота щось перекочується в горлi i роздуває тоненьку шию. По нижнiй частинi обличчя пробiгав судорога. ...Ташань, Ташань, голуба рiка, конопляний дух над оселями, журлива пiсня надвечiрня, одинока зоря над млинами... Де ви? Куди подiлися?.. Тимко хилить стрижену голову, притамовує вiддих у грудях: - Де ж тебе поранено? Федот злизує язиком осугу з губiв: - Пiд мiстечком Радеховим у першому бою. - Як жестам, на вiйнi? - Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... - i Федот показав очима на бiле риштування, на якому лежала загiпсована рука. За вигоном хтось бiгав i кричав: "Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?" Федот боляче i досадливе: - Уже й так дали кип'ятку... Душа горить... Раптом Федот схопився з полицi, очi його зробилися такими гострими, що зрiзали б камiнь. В них задимiло атаками i чужим далеким криком: "А вiн пре, гад, i жито толочить. А ми трупами слалися... I по тих степах ще й досi смаленими гiмнастьорками нашими пахне..." Його вдарило щось по горлу, i голос обiрвався. Вiн кинув голову на подушку, тремтячими повiками видавив з очей двi свiтлi крапельки... На головi помiж рiдким волоссям голковими жалами виступив пiт. Сухорляве, уже роз'їдене вiйною обличчя було жовтавим i якимось страшним на бiлiй-бiлiй подушцi... "Ох, як же тобi тiло зiм'яло та покалiчило, а душа в тебе, видать, крiпка, наша, вихорiвська", - перековтуючи жаль, подумав Тимко i прикрив братовi простирадлом ноги, - i це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. "Що ж мiж нами ходило, чорне та зловiсне, що жили ми з тобою, як чужi. Мабуть, оте троянiвське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо - i забулося все, i гiрко згадувати його, бо i для нас iз тобою велике лихо, брате..." Тимко стояв, знявши картуза, i чорна грудка злостi на брата розтавала у його серцi: - Може, тобi чого треба, Федоте, то я збiгаю на станцiю, куплю... Федот звiвся на лiкоть, але те, про що вiн думав i горював, ще не зiйшло iз його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, i мучило не тiльки в цю хвилину, а вiддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої слiди: Федот постарiв, посуворiшав i тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе i вередливе поселилось на його обличчi. - Нiчого менi не треба, - вiдповiв вiн якось сердито, але згодом подумав, полiз пiд подушку i, вийнявши з-пiд неї гаманець, дав грошi. - У нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на свiтанку, а вони - бух, бух. Вiзьмеш iз роси, а вони свiжi, холоднi. Теплом лiтньої ночi вiддають. - Далеке, троянiвське пропливло мимо обох братiв. -Ота яблуня, що до Павла Гречаного гiллям. Пам'ятаєш, Тимку, як вiн наших яблук об'ївся, а тодi голим животом по споришi лазив? Мати кажуть: "Павле, то ж так лiкуються, як меду об'їдяться", а вiн голову пiдняв та й каже: "Вiд яблук також. Вони теж солодкi". Обидва брати засмiялися: Тимiко весело, простодушно, а в Федота й усмiшка не вийшла, якась болюча, невесела. - Ну, як там дома? - Кидав усiх живими. Правда, - Тимко засмiявся, - телятко втопилося. Пiшло на Ташань, посковзнулося - i в воду стовбул. - Батько побивався? - Ото! Найбiльше його Латочка пiд'юджував: То, блат, - каже, - не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити". Ну, а батьковi тiльки скажи, то вже пiшло. - Ну, а як Юля? - запитав Федот iз тривожною обережнiстю в голосi. - За неї нiчого не знаю. Коли мене забирали в армiю, її не було. - А я ж її в тил вiдправив. - То, може, вакуїрувалась? - Може. А взагалi - вона погань. Менi писали, як вона з Денисом... - А ти про неї не думай. - Хотiв би, та не можу. Ну, а ти як? - Одправляють у якусь частину невiдому. Федот замислився: - Ось що, брате, я тобi скажу: бережи себе. Там такi залiзнi жорна, що тисячами перемелюють... - Федот глянув на Тимка добрими жалiсними очима. - А як треба, то вмирай з вiрою, що не буе тут нiмця на нашiй землi... З вiрою легше вмирати. - Добре, брате, - тихо сказав Тимко i глянув Федотовi у очi. - Тiльки страшно менi людей убивати... - Там навчишся. Ти не вб'єш - тебе вб'ють. В тебе ще захована лютiсть, а як вискочить вона з твоїх грудей - убиватимеш. Довго мовчали. Федот обiзвався першим: - Дуже менi яблук хочеться. Може б, ти збiгав, купив де-небудь?.. Тимко глянув на затиснутi в мокрiй доловi грошi: - Я зараз, брате. Одну хвилечку, - i швидко вийшов iз вагона. Коли повернувся назад, санiтарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимковi в обличчя, розказував : - Тiльки ти пiшов - зараз же й поїхали. Непошкодженi вагони причепили до паровоза i поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини. Тимко побiг до машин. Федота там не було. Тимко вiддав яблука якомусь пораненому, сiв на гарячi рейки. "Це ж вiн мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так є на вiйнi - усiх ждуть, та не всi вертаються. Звiдкiля ж моя ниточка почнеться? I чи дiйде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком i землею закидає? Щасти тобi, Федоте, на шляху. Хоч ти менi i крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати..." Надвечiр колона, в якiй був Тимко, пiдiйшла до села нiмецьких колонiстiв - Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикуванi пiд шнур, критi черепицею, "фiнською стружкою", у вiкнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, дверi - повiдкриванi; по дворах блукають кури, поросята, вiдгодованi свинi. Хралов злiз з коня, розiм'яв ноги: - Розiйтись. Готових страв не чiпати, вони можуть бути отруєнi. Тимко, Марко, галичанин Прокопчук i татарин Ахметка зайшли у найближчий двiр. Назустрiч вибiг пiвень i, пiдiгнувши ногу, затрусив червоним гребенем. - А, здоров, куме! - зняв перед ним шапку Марко. - Можна до хати? Чи в клунi спати покладете? Пiвень сердито закокотав i побiг у садок. - От бiсiв нiмчуряка, чує, що не свої. Марко перший ступив на порiг, обережно зазирнув досередини. - Iди, чого застряг? - Еге, iди! А як мiну пiдклали? Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошнi. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всi боки, витирав руки об шинелю. - Чушка ночевал - Касимов не будет ночевал. - Або тебе шляк трафить, коли переспиш iз па-цем? - витрiщив лупатi очi Прокопчук, але Ахметка махнув рукою i навiть не озирнувся. В хатi все поперекидано, видно, вивозили наспiх. В будинку - п'ять кiмнат, тяжкi дубовi стiльцi, шафи, етажерки з книжками, на стiнах - пейзажi з кiрхами- i високими готичними замками. Кухня. Дитяча кiмната. Тут два маленьких залiзних лiжка, на стiнi годинник iз зозулею, яка визирнула з теремка i застигла з пiдслiпуватим дурнуватим поглядом; далi спальня - з широким дерев'яним лiжком. - Ось де фрiц iз жирною нiмкенею качався! - вигукнув Марко, впав на лiжко в одежi, загойдався на пружинах. - Мiна! - вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом: - Як же я тепер устану? - Отак i лежи. Як поворухнешся, ноги - в один бiк, голова - в другий. - А вiн молодий, на полу переночує, - безцеремонне стяг Марка Прокопчук i кинув на лiжко свою порвану мiлiцейську шапку, даючи знати, що мiсце зайнято. Прокопчук носив мiлiцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галiфе i присягався, що служив у мiлiцiї. Йому нiхто не вiрив, бо в мiлiцiю приймають людей серйозних, а не отаких шалифiрiв. Вiн вiчно теревенив, розповiдаючи веселi "вiци" - анекдоти, спiвав коломийки, хоч живiт аж судомило вiд голоду. Про нього говорили, що вiн має верблюжий шлунок i наїдається на цiлий тиждень. - Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо менi її чинбар вичинив. Одне лише дивувало в його поведiнцi: усiх заставляв смiятися, а сам не смiявся. - Чого роти пороззявляли, хоч фiрою заїжджай? - заговорив вiн, коли всi в хатi розташувалися на вiдпочинок. - Бачили пацє? То ходiть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську. Марко зауважив, що, перш нiж забивати порося, треба розшукати сiль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарiзати, їх швидше поїсти можна. - А то що, хiба ми євреї, що будемо прiсну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то дiло иайвiрнiше. Доки смеркло, в кухнi гоготiло, як у горнилi. Тимко з Прокопчуком кондошили на столi порося. В хатi було так жарко, що кухарi працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворцi. Марко принiс повний лантух курей, розсiвся бiля дривiтнi i влаштував бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по шиї - i готово. Хлопцi морочились бiля поросяти i не дуже додивлялись, що робить Марко, а вiн уже кiнчав роботу i сидiв у пiр'ї, як сатана, патрав курей i кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось вiн недобре прикрив лантух, кури повилазили i давай лiтати по хатi, битись у вiкна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що свiта не видно. Марко, розчепiривши руки, стугонiв по хатi, примовляючи: "Сiла, сiла, рябенька, сiла". А куди ж їй сiдати, коли в хатi курячою смертю пахне? Було б того гармидеру на цiлу нiч, та здогадався Прокопчук вiдкрити дверi, i повискакували кури надвiр. - Аби тебе дiдько сколов, - лаявся вiн, вибираючи з голови пiр'я. Тимко смiявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику. На цей переполох нагодився Касимов. - Каждий хата - чушка, каждий хата - месо. Ахметка своя друг прийшоiв. Вiн вiдкликав у другу хату Тимка i таємниче сказав: - Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада. Тимко спочатку не повiрив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвiр. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Iнодi мелькне чиясь тiнь, глухо задзеленчить вiдро. I знову все тихо. Кутаючись у теплий на вовнi кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пiшов розшукувати квартиру командирiв. Вiн не знав, де вона, i навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Вiдкрив дверi. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тiл. Обгорнуло парою. В тiй парi, як у туманi, люди. Галас, смiх, хлюпання. Баняться. - Хлопцi, в якiй хатi командири зупинилися? - Пiд дахом, пiд дахом, - насмiшкувато кинули з туману. - Я серйозно запитую. - Тут, по-сусiдськи. Тимко вийшов i зупинився, вражений. Стало свiтлiше. На чорну i довгу нiмецьку клуню падали вiдсвiти далекої заграви, її ледь-ледь було помiтно крiзь густу попону ночi. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада. Темна нiч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить нiмецьким духом, викликали в Тимка тривогу. "Чого це я серед ночi їм знадобився?" - думав вiн, входячи в будинок, де зупинилися командири. В маленькiй кiмнатi, куди вiн зайшов, тепло i затишно. На столi "кадильниця" - черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидiв у широкому вольтерiвському крiслi, i трудно було розiбрати, спить вiн чи так сидить, задумавшись: освiтленi були тiльки його довгi ноги в чоботях i руки, що лежали на бильцях. Груди i обличчя прихованi кiмнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в бiлiй сорочцi, а яку хрестом врiзалися пiдтяжки, перелистував книжку в цупкiй оправi. - А, Вихор? Ну, як влаштувалися? - Добре, товаришу комiсар. - Не голоднi? - Нi, товаришу комiсар. Костюченко поклав книжку на стiл, якусь мить затримав погляд на Тимковi, пройшовся по хатi. - В клунi стоїть мiй кiнь. Засiдлайте i проїдьте кiлометрiв десять у степ, у той бiк, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, - скачiть сюди. - Єсть, - козирнув Тимiко. - Iще ось, на всякий випадок. Комiсар вийняв з кишенi пiстолет, подав Тимковi. Той здивовано i розгублено глянув на комiсара, нiби питаючи, що це має означати i чи той не жартує. Але комiсар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом. Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засiдлав коня, виїхав з двору. Чорною штольнею простяглася вулиця. За селом зупинив коня i деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася. Тимко повернув коня i поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишенi пiстолет. Заграва розгоряється, пiднiмаючись вище i вище в небо. Тимковi добре видно голову коня i стерновище, по якому вiн їде. Червонi вiдсвiти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня i довго дивиться на заграву; i чим довше вiн дивиться, тим яснiше бачить, що там метушаться якiсь тiнi i долинають голоси. I мариться йому, що то горить його село. Люди бiгають з вiдрами i кричать: "Гаси, гаси!" Враз налiтає ^iзрна орда нiмцiв, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в однiй сорочцi, розп'яли на хрестi. На бiлiй сорочцi червоними тiнями танцює полум'я, бiлi ноги в червонiй грязюцi. Орися виривається, кричить: "Тимку, рятуй мене, Тим-ку!" - i на мить з тiєї заграви вихоплюється блiде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущенi. На них осiдає попiл. А обiч шкiряться мордатi каски. - Нi, гади, не буде по-вашому, - крикнув Тимко. На його крик вiд землi вiддiлилася людська постать i майнула в темряву. - Стiй, - крикнув Тимко i погнався. Кiнь схарапудився, рвонув убiк i став, як заплiшений у землю. Тимко схилився з сiдла i побачив людину, що лежала на землi i щось бурмотiла. Серце Тимка обхопив холодок. - Хто такий? - запитав вiн, не злазячи з сiдла. Людина мовчала. - Вставай, стрiлятиму. Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сiдлi i гримнуло в степ. - Ану, вставай. Людина пiднялася i тихо засмiялася хрипким бабським смiхом. Це була стара жiнка у подертому пальтi. - Хто така, що тут робиш? Жiнка забурмотiла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгi кощавi руки, кудись зовучи його. "От iсторiя. Що ж менi з нею робити? - подумав Тимко. - А що, коли це шпигун, переодягнутий у жiночу одежу i прикинувся божевiльним. Треба вiдвести в село". - Ану, марш вперед, марш! Вона покiрно пiшла, щось бурмочучи i тремтячи вiд холоду. Через пiвгодини вони були в селi. Тимко постукав у дверi, за якими спали командири. - Хто там? - Це я. Вихор. У бiлiй сорочцi появився комiсар. - Що трапилося? - Шпигуна спiймав. Костюченко до цiєї звiстки поставився спокiйно. - Заходь. Тимко пiдштовхнув бабу наперед. На столi так само горiла кадильниця-жировичок. В крiслi, не мiняючи пози, спав Храпов. Почувши чужi голоси, прокинувся. - Хто це? - запитав, показуючи на обiрвану жiнку. - От, знайшов у степу. Белькоче - нiчого не розбереш. А хто така - не знаю. Може, шпигун якийсь? - А, це та, що нам про неї говорили, - усмiхнувся комiсар, дивлячись на Храпова. - Обшукайте її. Тимко обмацав у неї кишенi. Баба весь час усмiхалася, водила носом, нiби до чогось принюхувалась. - Нiчого немає. - Добре. Як у степу? - Спокiйно, товаришу комiсар. - Гаразд. Стару заведи у якийсь порожнiй будинок, хай вона там обiгрiється. Це божевiльна нiмкеня а колонiстiв. - А може, тiльки прикидається? - Нi, - усмiхнувся Костюченко. - Вона справдi божевiльна. Нам про неї говорили в районi. Як бачите, нiмцi її не захотiли брати з собою. В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, пiднявши вгору висохлу, в жилах руку. - Що вона белькоче? - запитав Храпов у Костюченка, який знав нiмецьку мову. - Сини, каже, мої йдуть. Пiду зустрiчати своїх синiв. - От сволота, веди її швидше к чорту, - насупився Храпов. Тимко вивiв стару надвiр, штовхнув межи плечi: "Ще буду квартиру їй шукати. Хай iде, куди хоче" - i пiшов до своєї хати. Назустрiч вибiг Марко i, нi слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потiм прийшов, лiг поряд з Ахметкою. - Почему не спиш, сюда-туда ходиш? - обурився Ахметка. - Чушка об'єлся? А? - Тобi б , таке, - щиро побажав Марко, постогнуючи. - Де ти бродив цiлу нiч? - звернувся вiн до Тимка. - I повечеряли без тебе. - Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, - усмiхнувся в темрявi Тимко. - Тобi смiх, а менi... Ох ти ж горенько... - i Марко знову вискочив iз хати, як на пожежу. З нiмецької колонiї виступили на свiтанку. Туман розвiявся, на сходi зарожевiло небо. Пiсля вiдпочинку люди побадьорiшали, дружно мiсили ногами багнюку. У кожного за спиною телiпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук - шапка на потилицi, шинель розстебнута, лупатi очi так i виграють, так i химерять, щоб що-небудь збрехати, - цiлу дорогу теревенить, одне кiнчає, друге починає. - Ото, пане-товаришу комiсар, як хочете, то повiм, як було, - починає вiн, пхаючись наперед. - Товаришу, без "пане", - поправляє його Ко-стюченко i посмiхається. - А, так, так. Коли ж запхався менi той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу. Сонце пробилося крiзь туман, грiло землю, i вона парувала стиха, тужавiла; дороги просихали, ставало легше iти. На горбах маячiли людськi постатi, i коли мобiлiзованi пiдiйшли ближче, то побачили, що то бiйцi копають окопи. Жовта глина лежала на стернi свiжими купками. Обабiч горiло маленьке вогнище. На лопатi, що лежала на пустих кулеметних коробках, висiв котелок. Лiтнiй, зарослий щетиною боєць щдкладав сухi сосновi щепи, кашоварив. - Братцi, не буде в кого махорочки на самокрутку? - запитав вiн, витираючи червонi руки об штани. - Заднiх питай, там народ багатший, - порадили з гурту. - Що за частина? - запитав, пiд'їхавши, Храпов. - Ось, риємо, - показав на окопи боєць i незадоволено насупився. - Отак кожного разу. Вигепаєш окоп по шию, цiлу нiч сорочка не просихає, а вранцi команда: "Вiдступати". Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого закурити чи нi? Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет iз свинячого мiхура. - Де такого доп'яв? - засмiявся боєць, любуючись кисетом. - Це менi один равин подарував. - Що? - не второпав боєць. - Бери, коли дають. Чого розпитуєш. Люди познiмали з плечей торби, розташувалися на короткий вiдпочинок. Раптом хтось крикнув: "Повiтря!" Деякi попадали на землю, деякi застрибали в окопи. Тривога виявилася даремною. Два нiмецьких месери прошумiли стороною, залишаючи за собою металевий дзвiн. - Чекай, чекай, - посварився йому вслiд Прокопчук. - Злапають тебе колись за хвоста, годi буде вирватися. Всi засмiялися. Прокопчук зняв iз себе торбу, розсупонив й, вийняв сало, примовляючи, як на весiллi: - Їжте, людоньки, їжте. З доброго кунця сало. Iз жирного. Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є. Ану, Марку, гости людей на добре здоров'я. Бiйцi повилазили з окопiв, дружно накинулися на гостинцi, смоктали курячi кiсточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худiшала. "Своє сало в торбi тримає, а моїх курей їдять, аж ва вухами лящить. Щедрий на чуже, а свого, не бiйтесь, не роздає. Плакали мої запаси". Перепочивши, рушили далi. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв Прокопчука: - Мої запаси пороздавав, а свої, бач, нi. Який хитрий. - Або ми з тобою в голодний край, а не помiж людей йдемо? - не втрачав надiї Прокопчук. - Говорiть. Гаразд, що язика маєте доброго. Увечерi проходили Старобiльськ. Вулицями мiстечка рухалися вiйська, обози, евакуйованi, команди, що наздоганяли свої частини, у провулках бродили корови, конi; запах кiзякiв i сечi не мiг розвiяти навiть вiтер. Вранцi мiстечко бомбардували. Пiд ногами трiщало скло, вiкна зяяли чорними ротами, а на дорозi, по виїздi з мiстечка, стояв загрузлий по самий радiатор трактор. Бiля нього два трактористи у ватяних штанях i фуфайках, обличчя в грязюцi. Вони просять проїжджих i перехожих: - Допоможiть виїхати. Що ж, отак хай i пропадає технiка? - Щоб витягти - бикiв треба. А де ж їх вiзьмеш, - вiдповiдають їм гнанi своїми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось iз хлопцiв каже: - Оце за отими хатами уже Росiя починається. Тимко глянув на тi хати, i чимось рiдним повiяло вiд них. Бiля порога на кiлку - глечик, металевий блискучий цiдильник, з димаря солом'яний дим, i мариться Тимковi далека Троянiвка. Це мати вже подоїли корову, вiдлучили теля, на столi парує череп'яна миска з галушками. Два мордатi нiмцi заходять у хату, зривають фотографiю Федота, що висить мiж рушниками, розбивають прикладом череп'яну миску, виводять iз сарая корову i тягнуть її за оривок з двору... Вiд цих думок вогнем займається Тимкова душа, вiн озирається ще раз i ще раз, але мати вiддаляються, меркнуть, вечiрня темрява криє їх. Ще три доби колесували по Воронезькiй областi. Нарештi зупинилися у величезному селi, поблизу вiд Богучара. Тимко з товаришами розквартирувався в хатi не старої ще молодицi, яка жила з двома дiтьми i батьком, на диво словоохочим дiдком. Дiдок завжди сидiв у своєму кутку за пiччю, розiклавши бiля себе своє немудре майно: ножицi, циганську голку, нитки i рiзне шкураття, - майстрував онукам теплу одежину. Хлопцi бачили, як тяжко живеться молодицi, i одностайно вирiшили допомогти по господарству. Взяли iз колгоспу коней, спиляли старого осокора, привезли у двiр, i Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а Марко та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як вiддячити, бiгала то в хату, то в льох, готувала для рубачiв вечерю. Марко доповiв, що на обiд варена картопля в "мундирах" i квашена капуста з олiєю. Прокопчук пророчив, що й пляшка самогону. "А що ж, я ще не такий старий", - пiдкручував вiн вуса, коли господиня появлялася на подвiр'ї. Та не так сталося, як бажалося. Надвечiр заторохкотiли по груддю пiдводи, зашниряли по дворах якiсь люди. Прибiг захеканий Марко, шапка на потилицi, рижий чуб прилип до лоба. - Арештованих нагнали! Повне село. Мiж ними чи турки, хто знає, що воно. У кудлатих шапках. - Якi турки? Що ти мелеш? - допитувався Тимко, знаючи Маркову вдачу перебiльшувати. - А он глянь, сюди йдуть. У двiр зайшло кiлька чоловiк. На головах кудлатi шапки, на спинах овечi шкури вовною догори, на ногах - постоли iз сирої шкiри, змерзлi, торохтять, як дерев'янi. Лиця людей сухощавi, горбоносi, з чорними, дикуватими очима. Вони, мабуть, хотiли зайняти квартиру, але Ахметка вибiг наперед, замахав руками i швидко заговорив до них по-татарськи. Вони вiдразу повернули i пiшли з двору. - Хто це такi? - запитав Тимко. - Чечень гололоба. Брат мой. Тiльки-но чеченцi вийшли, прибiг вiстовий вiд Храпова, крикнув, не заходячи у двiр: - Виходь на майдан. Шикуватися. Хлопцi вскочили в хату, речовi мiшки на плечi - i гайда. Господиня стурбовано вслiд: - Виступаєте, чи що? А я ж i картопельки наварила... На майданi викрики команд. Сiра обiрвана рiзноманiтна юрба, чоловiк п'ятсот, вишикувалася квадратом. Картузи, кудлатi папахи, пiлотки з вiдкоченими йа вуха бортами, шинелi, шкiрянки, пiджаки, з яких клаптями вилiзає вата, кожухи, бешмети, зiпуни, чоботи, валянки, постоли, брезентовi черевики, обмотанi в ганчiр'я ноги в калошах. Лиця неголенi, немитi, втомленi довгими переходами i недоїданням. Люди ворушать лопатками - заїдає нужа. Перед строєм сновигають мiлiцiонери в коротеньких кожушках i валянках. Обличчя червонi вiд морозу. - Ррр-iв-ня-аа-йсь! - Сми-иррна-а-а-а! Сiрий квадрат завмирає. На бугрi стоїть вислопле-чий чоловiк у розстебнутому кожусi, нiс м'ясистий, лице фiолетове, очi маленькi, соннi. До нього пiдбiгають мiлiцiонери, вiддають рапорт, вiн також пiднiмає рукавицю, але кожного разу опускає, не донiсши до скронi. Бiля нього стоять комiсар Костюченко i лейтенант Храпов. Обидва в довгих артилерiйських шинелях, виголенi, пiдтягнутi, чистi. Костюченко рум'яний, усмiхається, оголюючи мiцнi зуби. Тимко не зводить з нього очей. "Який вiн хороший, наш комiсар. Це ж такi i в громадянську вiйну полки водили на бiлякiв. Як вiн лагiдно говорить щось до того мiлiцiонера, а той як сердито дивиться на нього. Як вiн смiє так сердитися на нашого комiсара? Думає, як мiлiцiонер, так йому все можна", - мiркує Тимко. - Смиррно-ооо! Тимко витягається в струнку. "Гляньте ж, товаришу комiсар, як я стою. Вiрно я стою? Це я перед вами так стою, а перед мiлiцiонерами не стояв би нiзащо". Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лiвому фланговi, де стояла його команда. "Помiтив, побачив", - аж похолов вiд радощiв Тимко i ще вище пiдняв своє зрадiле, усмiхнене лице iз чорними сяючими очима. Мiлiцiонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию: - Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! "Я тобi не пiдкоряюся, он мої командири стоять. Не тобi пара", - кепкує з нього в душi Тимко. - Товаришi, - почав комiсар, виступивши наперед. - Товаришi! От ми i передали вас тiй частинi, яку так довго шукали. Служiть чесно трудовому народовi, - вiн приклав руку до скронi i вiдступив назад. "Що ж це? Як? Що це? - забухало молотом у Тимкових грудях. - Товаришу комiсар, як же це так? Чому?" - питав вiн, але комiсар уже не дивився в їх бiк, вiн уже їх здав i розмовляв з Храповим про щось iнше. "Що це? Куди ми? Хто ви такi?" - розпачливо озирався Тимко по боках, шукаючи вiдповiдi на тисячi питань, що затуманили йому голову i заслали сльозами очi. - Хто ви такi? - приставав вiн до низенького дядька в зiпунi, який стояв, згорбившись, i тупотiв личаками. - Неблагонадiйнi, милок, неблагонадiйнi. Ти по якiй статтi судився? - Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? - закричав Тимко. - Ви, може, злодiї, крали. А мене за що? Я - чесний. - Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобi не в маминiй пазусi. Тут тобi решку наведуть швидко, - порадив з-помiж рядiв густий бас. Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав: - Не зв'язуйся з ними. Що ж тепер вдiєш? Потрапив мiж ворон - по-воронячому й каркай. - Не буду каркати, не буду. - Розiйдись! - пролунала команда, i люди, задубiлi вiд двогодинного стояння, побiгли до теплих хат. Заскрипiли ворота, загавкали собаки, забухали об груддя чоботи, застукотiли постоли. В морозному повiтрi людський гомiн затихав вiдлунюванням крокiв. Чеченцi ходили вiд хати до хати чорною овечою отарою. То тут, то там чулася їхня швидка, гортанна мова. Тимко повернувся на свою квартиру, куди, крiм старих квартирантiв, прибуло ще двоє - молодi хлопцi сумнiвного вигляду, видимо, з породи блатнякiв. Зайшовши до хати, вони загнали дiда на пiч i зайняли найтеплiше мiсце - бiля грубки. Одного з них звали Госька, другого - Тоська. Госька - в морськiй тiльняшцi, Тоська - в зеленiй вовнянiй жiночiй кофтi. Тимка вони змiряли з нiг до голови, з особливою дiкавiстю зупинялись на добрих чоботях i на теплiй тужурцi: - Ти шьто, тожє здєсь жiвьошь? Тимко не вiдповiв, а сiв у куточку на соломi, навiть не пiдiйшов до столу, де парувала в чавунi картопля, яку господиня зварила для рубачiв. Зате Госька i Тоська прикомандирувалися найпершими i пiдтягли до себе чавун. Марко, бачачи, що Тимко не їсть, поклав у полу сорочки кiлька картоплин, хотiв вiднести йому. Госька згрiб його за рукав. Вилицювате обличчя його розплйвлося в усмiшцi': - Ти, парень, видать, фартовий... Ану, полож назад. - Еге ж. Так тобi й покладу. Ми цiлий день дрова рубали, а вони за нас жерти будуть. Госька моргнув Тосьцi. Той знизу вгору в