дарив Марка по руїках. Гаряча картопля злетiла вгору, опекла Марковi очi. Вiн сiв на лаву i закрив їх руками. - Ти - плохой человек. Зачем так делать? - наїжився Ахметка. - Мовчи, свиняче вухо. Тоська вийняв фiнку з бiлою кiстяною ручкою i спритним рухом угнав її гострим лезом у стiл. Тимко зодягнувся i вийшов з хати. В розпашiле обличчя дихнуло морозом. На небi зорi мов подробленi кусочки зеленого льоду. В провулках - темрява, тиша. Попрямував городами, задвiрками, спотикаючись об груддя. Бiля поваленого хлiва горiв огонь, вiд-кидаючи на землю довгi тiнi в кудлатих шапках. Тимко здогадався: то сидять чеченцi. Звiдти доносився тихий, одноманiтний речитатив, i тяжко було розгадати, чи то спiває хтось, чи плаче. Тимко обминув чеченцiв i зайшов у хату, що стояла на городах трохи окремо. За столом сидiло все командування i вечеряло. Забачивши в хатi Тимка, здивовано перезирнулися, нiби питаючи один одного: "Чого вiн сюди прийшов?" - Пробачте. Це до мене, - пiдвiвся комiсар iз-за столу. - Ну, що скажеш? Тимко стояв мовчки. Вiн не мiг нiчого говорити, тiльки чорнi брови майнули вiд очей врозлiт i так застигли. Костюченко провiв його у другу кiмнату, де було б зовсiм темно, коли б не падали на. пiдлогу i на стiни вiдсвiти з першої хати. - Товаришу комiсар, за вiщо мене? Тимко замовк, почуваючи, як його давить за горло i не дає говорити. Костюченко випалив вiдразу: - За те, що ти переховував Северина Джмелика. - Але ж вiн клявся, що вiн не винен. Як же я мiг невинного товариша... - Запам'ятай, Тимку, - перебив Костюченко. - Товаришi ви з ним були по сiльських грищах та розвагах, а цього мало, щоб називатися товаришами. Тут, хлопче, увесь свiт перемiшався, i, щоб вийти чистим iз цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твiй земляк, писав : "Де общеє добро в упадку, - забудь отця, забудь i матку". Пам'ятаєш, вiдсилав я тебе iз пiстолетом у степ. То була проба на вiру. Чкурнув би ти з ним - мене б до стiнки поставили, не подивилися, що я комiсар. А я вiрив у тебе i зараз вiрю. Тiльки ось що тобi скажу - не ображайся, що тебе запроторили у трудову армiю, а зрозумiй: зброя - вона у рiзнi боки стрiляє... I ми її поки що не можемо дати в руки тих людей, у яких неясне вiдношення до Радянської влади. Отже, я тобi раджу - подовбай землю, подумай. Бачиш, яке закрутилося? Тут кожному чоловiковi треба тверде мiсце знайти. Тимко мовчки потис руку комiсара i вийшов iз хати. Коли вiн прямував мимо розваленої клунi, чеченцiв уже не було. На тому мiсцi, де вони сидiли, пригасало вогнище. Пiд морозним нiчним небом воно виглядало купкою зiрочок, що їх хтось згрiб у пiрамiдку. Тимко сiв бiля вогнища. Тут i досi пахло вовняними бурками i кислим розпареним духом постолiв. Вiн сiв, поклавши схрещенi руки на колiна, а на них пiдборiддя, i вставився на стальну окалину попiльцю, пiд яким жеврiли виглянцьованi морозом жарини. Так вiн сидiв довго, вiдчуваючи тепле дихання ясару на руки ї обличчя, нюхаючи бражковий вiдпар снiгу i землi, i земля ця пахла так само, як i там, дома, коли вiн одного разу, будучи на полюваннi, розкладав багаття у глухому степу, i смiявся, i радiв, i гомонiв в товаришами, i жартував з Марком, який пiдстрелив кота замiсть зайця, i чарувався заснiженим степом, вдихаючи лимонний дух мiсяця. Але тодi земля була для нього розкiшшю, якою вiн дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю, i вони були вдвох пiд високими зорями i говорили. "Я добра, - говорила земля. - Я всiх народжую i всiх приймаю на вiчний спочинок. А чому ви, люди, такi злi?" "Бо нiяк тебе не подiлимо..." "Так я ж безмежна. Мене всюди вистачає - i тут, i на небi. Навiщо ж мене дiлити?" "Бо ти лукава, ти служиш усiм - i ворогам, i друзям. Поглинь 'ворогiв, тих, що йдуть на тебе, i ми знову будемо тебе орати i засiвати i всi осколки витягнемо з твого тiла, щоб воно не болiло". "Я вбивати не вмiю. Я можу тiльки приймати уже вбитих". "Ну, ми тобi наробимо їх багато, тiльки приймай. Бо ти - наша, i ми не хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлiбом печеним. Я ора'в тебе i засiвав. Знаю... Тiльки ти менi ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав я тебе коли-небудь?" "Нi. Ти мене рукою гладив, лагiдно дихав на мене i все горе i радощi менi розказував. Нi, ти мене не обижав". "Тодi за що ж мене обижають люди?" "Бо ти ще не знаєш, як за правдою йти. Пiдеш за правдою - нiхто тебе не обидить". "А правда є на свiтi?" "Є". "Де ж вона?" "В добрих серцях. У твоїх братiв, у тих, що в зелених гiмнастьорках, що горнуться до мене, як їх ударить куля, i спалюють менi серце передсмертним подихом. У них найвища правда. Повiр менi, бо я чую всi народи". "Скоро я пiду до них. Спасибi тобi, земле". Тимко пiдвiв голову i розплющив очi. Вогнище вже погасло. Зруйнована клуня почорнiла, осiла в снiг. Вiд неї вiяло морозним духом злежаної соломи. По селу ви-гавкували собаки на чорнi тiнi хат. Зоряний пил скапував на спресовану саньми дорогу. Тимко пiднявся i пiшов на свою квартиру. Зайшовши до хати, побачив чеченцiв, що шукали мiсця, щоб лягти спати. Посеред хати на соломi лежали Марко, Прокопчук i Ахметка. Бiля грубки - блатники Тоська i Госька. Один чеченець по iменi Елдар, переступаючи через їхнi ноги, якось поточився i наступив Тосьцi на ногу. - Ти куди прешся, баранячий курдюк? - закричав вiн та накинувся на Тимка: - Це ти, чортiв кугут, навiв сюди гололобих? - Не тобi одному в теплi спати, - вiдповiв Тимко, даючи мiсце для Елдара. - Iди геть, падло, сука. Тимко з чеченцями спокiйно вкладалися. Один тiльки Елдар сидiв, зацьковано позираючи то на Тимка, то на двох босякiв пiд грубкою. Вiн вiдчував, що тi люди недоброзичливо настроєнi до його кунака, але не знав, як захистити його. Тимко роздягся i прилiг бiля Марка, поруч з Елдаром. - Тут самим тiсно, а вiн татар навiв, - шепотiв на вухо Марко. - Заткнись. - Ще прирiжуть уночi. Як не татари, то вурки. Вже нахвалялися. У двох ножаки, як на доброго кабана. Злигався. Ти куди не повернешся, так за тобою кислицi ростуть. - Цить, кажу... Марко затих, але в кутку бiля груби шепотiли: - Ей, кугут, залiпити тобi бланшi? Ми дiрьовню без пашпортов бйом. Тоська пiдiйшов i сипонув Марковi попелу межи очi. Елдар схопився як очманiлий, нетерпляче повискував, як пес, що хоче зiрватися з ланцюга. Тимко набрав у кухоль води, повiв Марка до помийницi. - Щемить? - запитав Тимко, давлячи у голосi дрож. - Рiже, не можу глянути. Тимко поставив кухоль на лавi, пiдiйшов до грубки: - Ану, забирайся геть! - Мальчик, посмокчи пальчик, - нагло вiдповiли вiд грубки. Тимко згрiб у обидвi руки тiльняшку, ривком сiпнув до себе i, не давши опам'ятатися, щосили попер ~ у дверi. Тiльняшка векнула десь аж у сiнях. Тоська занишпорив рукою по лахмiттi, блиснув фiнкою, її спритним ударом вибив Елдар. Радiсно повискуючи, вiн кинувся на Тоську, затиснувши в руцi кинджал, нацiлюючи йому в шию. Тимко вiдвiв руку Елдара, i вона шкрябнула ножем по грубцi, прописала слiд. Тоська стояв у кутку блiдий, щелепа його трусилася. - Ну? - тяжко сапав Тимко. Тоська вийшов, торгнувши дверима. - О боже, що ж тепер буде? - заскиглила господиня. - А що буде: охолонуть на морозi - i по всьому. Будуть знати, як батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два равини, - i тут не зрадив себе Прокопчук, i всi, навiть чеченцi, затихли. - А вуйко був лихий на них та й каже синовi: "А давай-но ми їх провчимо, щоб не були паскудами". I давай тих равинiв бити. Били їх, били, але один равин якось вискочив. Бiжить вулицею, а назустрiч йому Мошко i питає: "Ну, як справи? Є нинька гендель?" - "Є, - каже, - бо наша бере. Я оце вирвався, а там ще добирає". Отак i тi - набрали по саму зав'язку, тепер хай на морозi прохолоджуються, - i тихо: - Недобрi люди, босяки. Чу жим трудом живуть. Як паразити. Молодець, хлопче, - похвалив вiн Тимка. - Добре ти їх вiдчухрав. А то на голову сiдають. Чеченцi, розпаренi теплом, швидко поснули. Тимко теж дрiмав. Раптом за вiкном зашамотiло i заскиглило загробним голосом: - Хоч одежу викиньте, жлоби. Тимко згрiб їхню одежу i жужма викинув надвiр. Лише пiсля цього мiцно заснув. V - Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем лiг? - кричала Явдоха, зазираючи на пiч, з якої стримiли босi ножища i чулося голосне хрипiння. - Господи милосердний i праведний! За якi грiхи ти менi отаке убоїще послав? - бiдкалася вона, пораючись по хатi та вряди-годи прислухаючись до клекотiння на печi: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви. Явдоха зiтхнула i заходилась мити посуд. Була це суха, немiчна жiнка з жовтим обличчям i чорними, колись красивими, а тепер змученими, як пiсля хвороби, очима. Губи в неї були синi, аж чорнi. Видно, в неї щось болiло, i вiчно вона постогнувала, примовляючи: "I за що я отак мучуся? Де та смерть ходить? Чом вона мене не задушить? " Повернувшись iз служби, Павло оженився на Яв-досi тому, що вона була такою бiдною, як i вiн. Явдоха нюхом вiдгадала, що Павло буде чоловiк покiрний i жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона i зробила все для цього, що могла, а саме: вiнчаючись, перша ступнула на килим бiля аналоя i на перших же днях їхнього сумiсного життя нiжно сказала "ши" i зодягла на нього новеньке мережане ярмо. Павло мовчки всунув туди шию, як бичок-третячок, i понiс його крутим життєвим шляхом. Вiн знав тiльки одне: крикне йому Явдоха "соб", треба повертати влiво, "цабе" - вправо. Але одного разу на вулицi жонатi чоловiки стали насмiхатися з Павла, дорiкаючи, що вiн не господар у своїй хатi, а до старого колеса заплiшка. Коли отак iз нього жiнка вiрьовки сучить, а вiн пiддається, то не вартий вiн, щоб серед жонатих чоловiкiв на вулицi сидiти, бо справжнiй господар хоч раз на мiсяць, а потягає жiнку за коси, щоб знала порядок та вiдчувала, що в хатi є хазяїн. А Павло як оженився, то нi разу й пальцем свою не торкнув! А жiнцi хiба можна вiрити? "Усi бачать, як вона до чужих чоловiкiв iрже, один ти не бачиш", - пiд'юджували дядьки Павла. Пiзно повернувся додому. Явдоха сiяла муку на пiдситок, готуючись завтра пекти хлiб. Павло пiдiйшов до неї i хлипнув у вухо. Вона зойкнула i впала на долiвку. Павло витрiщив очi i став дожидати, доки пiдведеться: вона не пiдводилася i перестала дихати. Тодi вiн побiг до сусiдiв i сказав, що Явдоха впала i не встає. Сусiди прибiгли в хату, розцiпили Явдосi рота i влили води. Пiсля цього Павло сказав Явдосi: "Хай ти сказишся, бiльше i пальцем не торкну". I справдi, бiльше не чiпав i покiрно, без ремства нiс своє ярмо. Шия притерлася до ярма, i вiн уже i не помiчав його ваги. З евакуацiї Павло повернувся вошивий i голодний. Явдоха зiгрiла три чавуни води, обстригла ножицями голову i бороду такими "покосами", що жаль було глянути на чоловiка, викупала в ночвах, дала чисту бiлизну i посадила вечеряти. Павло з'їв паляницю хлiба i такий горделей борщу, що собака не перескочить, полiз на пiч вiдсипатися i оце спав уже третю добу. - Спи, спи, - вичитувала Явдоха, човгаючи по хатi. - Дрова не нарубанi, води не принесено, а вiн - пузо на черiнь та й давить хропака. А що йому... Вона не доказала, мимо вiкна майнула чиясь шапка, в сiнях зашарудiло, шукаючи клямки. У хату ввiйшов Хома Пiдситочок. - Павло дома? - запитав вiн, нипаючи очима в хатi. - Он, хiба не чуєш? Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчуня'вся, вставився сонними очима на Хому. - Вставай швиденько. В колгоспi зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспiшати, бо другi пшеничку заберуть, а нам послiдок лишиться. Павло втелющився очима на вiкно так, немов за ним борюкалися леви, яких вiн уперше бачив. - Ну, ти йдеш чи нi? - палiрувався Хома на таку Павлову кволiсть. - Явдохо, може, пiди? Га? - О боже, вiн ще питає. Ви бачили отакого тюхтiя? Люди бiжать один поперед одного, аж падають, а вiн... Iди менi зараз же, бо як вiзьму кочергу, то тут тобi й вода освятиться. Павло злiз iз печi i став зазирати то пiд стiл, то пiд пiл, то полiд лави. - Чого шукаєш? Чого шукаєш, iродова твоя душа? - Чоботи десь пропали. Явдоха полiзла пiд пiл, гримнула ними посеред хати: - На! Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися i не налазили. Тодi Явдоха кинула старi калошi iз солом'яними встiлками. Павло пiдв'язав їх мотуззям, щоб не хляпали. За хвилю знову вертається Павло. Полiз на пiч за кисетом. Вилiз звiдтам у крейдi, як мара. - О-о, о-о-о-о, - голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортiв на Павлову спину. У колгоспному дворi - гамiр i крик. Бiля комор - вируюча юрба. Люди лазять по засiках по колiна в пшеницi, гребуть у мiшки, у рядна, в торби, в пелену. Григiр Тетеря на все махнув рукою, сидить пiд коморою i плюеться на всi боки: - Тьху. Чи ви показилися? Куди лiзете? Усiм хватить. Та його нiхто не слухає. - Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мiшки, - кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинiв брат, що днями з'явився у селi. - Пiдводи iз Ленькiв прийшли? - Тут. - Пiд'їжджай. - Куме, ануте поможiть зав'язати. - Набехкав, що й не сходиться? - Так пшениця ж. Як золото... Пiдситочок шмигнув до комори, а Павло сiв бiля Тетерi, поклав поруч себе порожнi мiшки. Уже Хома раз винiс, удруге, а Павло сидить, курить i нi слова, нi пiвслова, так, наче язик йому юрком зв'язали. - Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобi зостанеться? - уже не витримав Хома. - Тут гав ловити нiчого, коли на таке пiшлося... Мовчить Павло. Як зупинилися очi на Беевiй горi, так i стоять там, заклякши. Сидiв ще з годину, потiм зiтхнув тяжко: - Да-а-а! Дохазяйнувалися, - i пiшов до комори, назустрiч Хомi. А у того очi рогом лiзуть, чувал до землi давить, ноги трясуться. - Пiдсоби, Павле. Павло знiмає зi спини чувал, несе до засiки, половину вiдсипає. - Що ти, Павле, навiщо? - метушиться Хома. - Неси, кажу, - раптом звiрiє Павло, i очi його шалено округлюються. Хома смiшно моргає руденькими вусиками, дрiбу-лить додому з неповним мiшком за плечима. Надвечiр все перейшло на справжнiй грабунок. Залужанськi дядьки, заможнi i жадiбнi, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений снiп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах вiками. Кого не вiзьми - рiдня: кум, оват, брат, племiнник, хрещений батько. Були в них свої, нiжим не писанi, дикi закони: вкрав - не позивайся, сам украдь. У тебе сусiд - дугу, ти у нього - воза. Творилися там страшнi самосуди, бiйки та сварки. Настали колгоспи. Залужани земельку i конячок вiддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали лiнькувато. До того, що одержували на трудоднi, в три рази бiльше докрадали i жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цiлим обозом, стали розтягати iнвентар: борони, рала, плуги, навiть сiвалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його нiхто не слухав: дядьки робили своє. Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного i сильного, i ще з десяток троянчан, що крутилися бiля комор, i повiв на дворище. Павло теж пiшов iз ними. Карпо Джмелик, розiпрiлий, червоний, iз Северином зсаджували на гарбу вiялку. - Що ж ти робиш? - пiдiйшов до нього Тетеря. - Це колгоспне майно, а не твоє. - Тепер усе наше, - ще дужче почервонiв Карпо, i очi його зажерливо спалахнули. - Твоя вже ниточка обiрвалася. Зась. Досить нас у колгоспi душить. Тепер вiльними господарями будемо. Нiмцi землю роздадуть, i буде все, як було. - Он як ти заговорив, - пiдступив увесь потемнiлий Василь Кир. - Ану, скидай вiялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирi. - Ти менi тут не заразкай, кiптюх чортiв, - ворухнув плечима Карпо, аж ватний пiджак затрiщав на слинi. Северин усмiхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук iз глибоких кишень. Кир ухопив вiялку, рвонув на землю. Северин, усмiхаючись, узяв його за руку, очi звiрiли, в них закипав волошковий цвiт: - Вася, навiщо скандал? Вася? Кяр штовхнув його лiктем у груди. Северин вишкiрив зуби, рукояткою пiстолета вдарив Василя у висок. Кир, не вiдчуваючи з гарячки болю, схопив Северина за руку i крутнув так, що вона хруснула. Северин зблiд i сiв на землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати - Карпо та Андрiй. Вони рiзними шляхами прокралися в рiдне село i тепер билися за свої права всiм джмелячим родом, мордатi, скажеш, немилосерднi. Вдарив Карпо Василя Кира залiзякою по шиї, не втримався сiльський коваль, похитнувся, згрiб Карпа у чорнi руки, пiдiм'яв, падаючи, та насiв йому зверху. Андрiй клював чоботом пiд боки так, що аж гуло в коваля пiд порваною сорочкою, аж у ребрах дзвенiло. Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку i кричав, махаючи нею: - Бросьте, хлопцi! Бросьте! Уб'єте ж чоловiка! Але його нiхто не слухав, i вбивство продовжувалося. Тодi Павло страшним ривком викрутив iз воза голоблю, розпатланий, страшний, кинувся на залужан. - А-а-а! - кричав вiн, розмахуючи голоблею i роблячи незграбнi ведмежi стрибки. Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло бiг, витрiщений, i з його грудей неслося ревище. На бiгу вiн трощив гарби, збивав тини, настромив на голоблю стiжок соломи, залишив пiсля себе золотий крутiж. Вiн гнався за тим, що бiг попереду. Втiкач шмигнув у соняшники. Щось ляскало i пекло, обпалювало Павловi обличчя, а вiн бiг далi, двома розмахами скосив соняшники i вигнав звiдти втiкача. Втiкач полем, полем, а тодi звернув на ташанськi луги. I раптом вiн зашкопертав, упав в траву пiд вербами, i там Павло настиг його. Карпо Джмелик сидiв пiд вербою, крутив пустий "барабан" нагана i чекав смертi. В кучерях його заплуталась бджола i жемкотiла. Павло зупинився, захеканий, з розмаху трiснув голоблею по вербi. - Я не твого порiддя, Карпе. Я лежачих не б'ю, - i, хитаючись, мов п'яний, пiшов назад. Спина його трусилася, бiля вуха рожевiли смужки кровi. Сiм раз стрiляв у нього Карло i тiльки лице подряпав. У дворi Павла про щось питали, щось йому говорили, але вiн мовчав, бо не розумiв, що говорять. Вiн бачив лише, як закривавленого Кира повели до контори перев'язувати. Перед вечором Павло прийшов додому, скинув кожуха i полiз на пiч. Явдоха подала йому гарячого I молока iз смальцем. Павло вiдмовився. Тодi вона принесла вiд сусiдiв пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом i зараз же заснув. Пiсля цих подiй Павло зробився ще мовчазнiшим. Цiлими днями сидiв на печi, iнодi виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров. Коли не вистачало курива, - здiймав iз горища снiп тютюну, оплетеного павутиною, i, розташувавшись бiля дверей, дробив його в коритi сокирою. Майже щовечора прибiгав Хома Пiдситочок. Ще бiля порога знiмав заячу шапку, мовчки набирав у кисет тютюну, i вони з Павлом скручували цигарки. Явдоха трохи вiдхиляла в сiни дверi або вiдкривала в хатинi трубу. Павло любив сидiти на низенькому стiльчику бiля дверей i дивитися, як цiлими хвостами витягає в сiни дим. - Спасибi, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мiй мовчить цiлими днями, як деревина. Пропало б воно пропадом, отаке життя, - горювала Явдоха, - Тiльки й знає, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем, що з молодиць нiхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо? Чи не прогнали нiмця? - Щось не чути. А виходить так, що в Троянiвку заявиться. - О боже мiй, пропали ми навiки. А тут вiн, - Явдоха показала на Павла, - за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобi здалися? Нiмцi ж тiльки ступлять - тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цiлий вiк iз тобою мучилася, а на старiсть доведеться однiй шматки помiж людей просити. Бачите, бачите, сусiдо? Сидить собi i нi гадки, анi думки. Йому байдуже, що, може, i хату спалять, i хазяйство пограбують, i старцями по свiту пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний. - Ти догавкаешся, ой догавкаєшся! - крикнув Павло, i це були його першi слова, якi вона почула за тиждень. - О, чуєте? Чуєте? - знову забубонiла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла i йiшла в хатину. Павло i Хома залишилися вдвох. Дружба мiж ними в'язалася на дивовижних началах: Павло увесь час мовчить, мов камiнь, а Хома говорить i говорить, аж у горлi деренчить. Вийшовши вiд Павла, хвалиться зустрiчним дядькам: "Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться". Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони i працювали разом у колгоспi: копали колодязi, ями, льохи, кагати. I де грунт був твердiший, то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу, а Хома угорi. Пiдсiвши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув куцину, бо в хатi було жарко, i тихо почав: - Хоч ти, Павле, i сердишся, а Явдоха правду каже: не треба було встрявати в бiйку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той тебе й з'їсть. Взяти хоч i колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що вийшло? Самi ж i розтягають по цурочцi. Гай-гай. А як нашi нiмчика вiдженуть та назад вернуться - де зерно, де плужки, де гарбочки, де реманент? Що ми скажемо? Який одвiт дамо? Знову ж таки i з другого боку подумати, то i не помирати нам з голоду. А прикинеш дурною головонькою, то виходить, що тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щiлинi, i лапками не воруши. Так нi. Є людцi. Хоча б i Джмелi. Це такi люди, що при любiй владi житимуть, i завжди їм добре буде. Вiзьми хоч i Якима: як приходили денiкiнцi, то вiн мою куму Ольгу трохи на той свiт не вiдправив. - Хома замовк, пригадуючи, як воно все було. Явдоха торохтiла в хатинi рогачами, а на горищi сокорiла курка, заклопотано i соромливо, збираючись анести яйце. - Кум тодi з червоними вiдступив, а Ольга залишилася. От i живе собi жiнка тихо, нiкому нi слiвця, нi пiвслiвця. Коли це ворота рип: заїжджають до двору черкеси в шапках; в кожного на поясочку нiж висить, на офiцериковi папаха бiла, цигарка в зубах, погони золотi, а на руцi батiжок плетений. I з ним - хто б ти подумав? - Яким Джмелик. Сорочка вишивана, жилеточка, чобiтки юхтовi, волосся оливою намащено - як до церкви зiбрався. Показує рукою на Ольгу: "Оце жiнка голови комнезаму. Сам бачив, два ящики оружжя у дворi закопувала". Офiцер виплюнув з рота цигарку, погрався нагаєм та й каже: "Говори, де зброя, бо як не скажеш, - дам своїм молодцям на розправу". I пiдморгує усмiхаючись. А чеченцi джеркочуть по-своєму, блискають зубами, язиками прицмокують. А Ольга була червона, як калиночка, а то - зблiдла, та все одно гарна, сорочка на рукавах червоними квiтками вишита, очiпок зелений, i сама повна та здорова, як з тугої води вийшла... Опустила очi. "Нiчого, - каже, - не знаю". Моргнув офiцер чеченцям. Позiскакували вони iз сiдел, скрутили бiлi руки i давай на-гаями шмагати. Сорочка на спинi лопнула, кров бризкає, молоде тiло чорними п'явочками взялося, стогне, сердешненька, голову пiд руки ховає... А Яким стоїть посеред двору, приказує: "Так її, так. Бреше, скаже". А Ольга мовчить. Кинули її на землю, давай двiр копати. Зрили - яма на ямi. В коморi, на горищi, по стрiхах. Тодi офiцер як пiдскочить до Якима, шаблю вийняв, руки трусяться: "Шукай, мерзотнику, сам. Як не знайдеш, - голову зрубаю". Яким лопаточку в руки - i давай рити у стайнi. А Ольга нiби непритомна, а сама краєчком ока позирає, а серденько трохи з грудей не вискочить. Це вже вона потiм розказувала. Лежу, каже, а в самої так усе й похололо: ну, думаю, тепер кiнець. Зброя в стайнi захована. Знайдуть - до вечора не доживу. Копав Яким - не знайшов: зброя була пiд самим порогом зарита. Звалили чеченцi його на землю, скинули штанцi i давай лiпити, що ледве додому добрався. А прийшли червонi - не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував. Отакий був Яким Джмелик. А тепер його синочки. Як прийдуть нiмцi - їхня влада, а тебе на гiлляку... Балакають - нiмцi земельку будуть роздавати. Як ти думаєш, нам з тобою прирiжуть?! Моя батькiвщина - на Данелевщинi. Пшеничка там родила, житечко, просо. Стiльки проса, що нас п'ятеро дiтей за зиму в ступах не перетовчемо. Мати пшонянички пекла. Тiльки скине з сковороди - летять, як у глинисько. Я - найменший, то менi найменше i попадало. А як виїдемо орати, я коней пасу, пiд возом граюся, а розумiн-нячко є: виросту - i менi надiлять, i я господарюватиму... Якби дали там, де й ранiше, бiля ставка. Ми там часто уночi з братами карасiв ловили. Уночi, бувало, зiрочки сяють, а карасi з води бульк, грають проти мiсяця. То як, Павле, прирiжуть?.. Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота, поставив на комин коробку з тютюном: - Прирiжуть, Хомо, ще й у кишки тобi наб'ють, щоб не мало було. Хома зiтхнув i поправив на головi заячу шапку: - Поживемо - побачимо. Воно й правда, не на те вони пруть, щоб нам земельку дарували... А втiм... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!.. VI Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина з бичачої губи, павутину. Беева гора iз жовтим лiсом блищала, мов iконостас. У сазi пiдпасалася перелiтна птиця: казарки, нерознi, свищi. Пiдiбгавши ногу, красувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки чорнiли ковадлами. Осока полоскала у водi зеленi ножi. Над левадами стояв цибулячий дух конопель. Кричали бiлi гуси. Хтось бив праником по шматтю: апть, апть, апть. Сонце крутилося у вирi, i вiд нього вiдлiтали iскри, як вiд наждачного точила. Але нiхто не милувався красою осенi. Люди опускали очi перед її разючим блиском. Сохли на вербах ятери, павутиння позаплiтало на них устенки. Що тепер ловити в тi ятери? Зорi з Ташанi в тихi осiннi ночi? Потрiскалися човни, обростають зеленим мохом. Хто попливе на них? Хiба вербовий листочок? Умирають трави. Хто коситиме? Осiннi дощi. Замерзає худоба по далеких шляхах та дорогах. Хто ж ту траву їстиме? А пожеруть її осiннi тумани, iржавою юшкою по землi пустять, i незапахне вона морозним душком, не хруматимуть її ситi конi. I ходили люди, заклопотанi, стривоженi, вставали, як сiрiло, i лягали спати далеко за пiвнiч; їх турбувало одне: як жити, що робити? Пiдходила зима, треба щось їсти, в чомусь ходити, i тому люди вибирали картоплю, зрiзували соняшники, звозили гарбузи, виривали матiрку, а старi дiди здiймали з горищ прядки та веретена, що десятки рокiв лежали там на розвагу вiдьмам та домовикам, i ладнали домашнi фабрики, бо де ж того краму набрати, коли гримить отака вiйна? Вийшла i Орися з матiр'ю рвати. День стояв теплий, тихий. Високе небо виблискувало, як полива на вiдрi, слало на землю тихi шуми: то шелест вiтру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися вiдлiтати, то вiдлуння чийогось далекого оклику, то гелготання перелiтних гусей. Забравшись у густу матiрку, як у воду, невiстка i свекруха працювали мовчки, не бачачи одна одної, а тiльки чуючи над собою шелест зелених стебел з пахучими китичками зверху. Коли сонце пiдбилося вгору, жiнки сiли снiдати на обнiжку. Уляна вийняла з-помiж горсток глечик холодного молока, накритого Г лопухом, вiдрiзала окраєць хлiба, поставила два череп'яних кухлi. Орися пила молоко, тримаючи кухоль за вушко, i раптом побачила, що по ньому лiзе жучок сонечко; вона посадила його на мiзинець i стала тихо примовляти: "Сонечко, сонечко, заглянь у вiконечко, свої крильця розпусти, до милого полети". Воно дiйсно злетiло, i молодиця провела його зачарованим, як у маленької дитини, поглядом. Мати перехопила той погляд: - Не долетить, в огнi опалиться. Орися опустила очi, в червоних вушках злякано затремтiли золотi сережки: - Ось як пiдправимося трохи по господарству, пiду до ворожки на хутори. - На ворожку плюнь, на серце надiйся. Воно все скаже. - Коли ж воно з обох бокiв болить, де не торкнешся. - Значить, нелегко i йому там. Болить, то нiчого. Страшнiше, як замре, того бiйся, дочко... У дворi гавкнув пес. Раз, другий, третiй, потiм як водою залився - ланцюгом дзвенить, аж на левади чути. - Таке, наче на чужих. Ану, пiди глянь, хто там такий. Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими литками по городу. Назад прибiгла гаряча, пiд синьою кофтиною груди полохаються. - Мамо, повен двiр бiйцiв наїхало. Обоє побiгли до хати. Пiд вербою в холодку стояла машина. Бiля колодязя тиснулося чоловiк десять бiйцiв у сiрих брудних шинелях. На спiтнiлих обличчях тривога i поспiшнiсть. Гiмнастьорки на спинах i попiд пахвами темнi вiд поту. Бiйцi штовхаються, брязкотять котелками. - Чумаченко, вистачить тобi. Допався, як вiл до калюжi. - Дай баклагу набрати. - Куди ллєш у чоботи? Хiба повилазило? - Хлопцi, оце я тут i в прийми пристану, - балагурить Чумаченко, витираючи рукавом рота. - Он уже й наречена з тещею йдуть. - Перестань, - стогне смаглолиций боєць з рукою на перев'язi, вiдвертаючи сердите обличчя. Йому, напевне, вже набридли Чумаченковi теревенi. Серед двору, поглядаючи на годинник, стоїть До-рош. Неголене обличчя темнiє щетиною, очi червонi, роз'ятренi пилюкою. - Хто є в селi? - питає вiн Уляну. - Немає нiкого. Голова сiльради i голова колгоспу виїхали. Вакуїрувались. - Нiмцiв не чувати? - Борони боже, - блiдне Уляна. - Тодi ось що, - Дорош спирається на палицю, шкутильгав в холодок пiд верби. - Чи не можна у вас пораненого покласти? Четвертий день веземо. Розтрясло його зовсiм. - Давайте його, давайте. - Iще якби хлiба спекти i бiлизну попрати. - Хiба ж я вам у чомусь вiдмовлю. В самої двоє спитаються свiтами. Дорош махнув рукою бiйцям, вони вiдкрили борт машини i почали там щось робити. По руховi їх Орися зрозумiла, що вони пiдiймають щось важке. Вона хотiла подивитися, але бiйцi стояли так щiльно, що вона нiчого не могла побачити. Орися вiдступила. Повз неї пропливла жовта рука, стрижена голова. Довгi, зiгнутi в колiнах ноги телiпалися пiхотинськими ботинками, на яких засохла грязюка. Коли пораненого вносили в сiни, хтось iз бiйцiв зробив необережний рух, i вiн застогнав. Дорош сiв на призьбi, витяг поранену ногу i так сидiв довго, не то задумавшись, не то дрiмаючи. В чорнiй тiнi його козирка тужили очi: невже забули його люди в Троянiвцi? Невже так змiнила його вiйськова форма чи бої та тривога злiпили друге обличчя, що не впiзнають його люди? Оце ж садиба Вихорiв, вiн її знає. Он Орися накидає в жлукто цiлу гору червоно-армiйської бiлизни i не впiзнає його, не дивиться навiть на нього. Дорош бере паличку, виходить iз двору. Левадами, через Ташань - i вже вiйна вгризається залiзяччям десь позаду, струшує в пiтьму людське життя, обжирається кров'ю, гасить очi святому радянському воїнству, гоготить вулканами, а тут вимиває вiтерець поливу на небi, розхукує бiле хмариння, i цiлi потоки синяви заливають свiт i нiжать землю духом неба i корiння; i те єднання землi i неба щемить у грудях тривогою вiчностi: людина вiдчуває себе новонародженою перед красою життя, i сяйво добра освiчує їй душу, i в тому сяйвi вона бачить себе збоку первозданною, непорочною, доброю, як перкалеве свiтло березових гаїв, нiжною i щирою, як голуб'яче серце. Дорош теж зайнявся тихим свiтлом добра. Природа входила в нього духом корiння, чистотою небесної синяви, бентежила хлiборобське серце. Якою ж ви силою володiєте, синi небеснi потоки, ви, бiлi хмари, i ти, пахуча земле, що з одного робиш звiра, а з другого голуба? Отже, є в тобi таємнi чари? А хмари бiлiли, i гомонiли синi потоки: "Справедлива душа чарується небом i землею, а чорна - смертю". Дорош i справдi чарувався небом i землею i думав, дибаючи понад Ташанню: "Невже ж я тут i все бачу пiсля того, як по менi проскреготiла машина вiйни?" Синi потоки лилися, i Ташань кипiла пiд вiтром. Верби сплакували листям, i золотi сльози гнало за водою. Комишi кошлатились, i здавалося, що в їхнiй таємничостi хтось живе. Дорош розгорнув їх руками, вийшов на берег рiчки i сiв на пеньку. Тепер його нiхто не бачив, бо вiн. був сам на сам iз рiчкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане весло. На сучку верби висiв прогнилий ятiр. Забуте, покинуте мiсце. Давно сюди не ступала людська нога. Тiльки синi потоки помiж комишами та зелене латаття пiдняло на вiтер вуха. Скоро воно осяде на дно, вiдiмре - i чи не тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востаннє вiчної думи комишiв? Латаття осяде, i рiчка очиститься, - але чи очиститься людська совiсть вiд звiрячого паскудства i коли ж настане такий час? Вода свiтила на Дороша лагiднiстю, виколисувала милiсть до всього живого. З комишевої затоки ви-пливла дика качка з каченятами, i вони шульпотiли собi та перекахкувалися, живлячись, чим дарувала природа, а Дорош шепотiв: "Пливiть. Я вам нiчого поганого не зроблю". I коли стара качка закричала щось по-своєму i всi дiти опливлися докупи та звели одне до одного дзьобики i загомонiли, - Дорош вiдчув, як щось давонуло за горло. Може, то одвалився з душi камiнь вiйни i захльоснуло його людською радiстю, що стрiляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячi очi над тихою пустельною рiкою. "Ну, так я зовсiм розкисну, - усмiхнувся Дорош. - Менi потрiбне тверде серце". Вiн вийшов iз комишiв, як iз зеленого храму, до якого ходив на сповiдь. Там вiн залишив свою нiжнiсть, i якщо вiн залишиться живим i повернеться, - вiн вiзьме її назад у зеленого бога. Комишi з тихим шумом затворили за ним пахучi дверi, i вiн знову став тим Дорошем, яким був, i небо вже не слало йому синiх потокiв, а земля палила очi чорним попелом. На колгоспному дворi вiн знайшов того попелу цiлi купи. Вiтер кiптюжив i дмухався ним. Конюшня, корiвники - все спалено. Обвуглiли стовпи, як пам'ятники печалi. Жах, мовчазнiсть, пустеля. Дорош обкульгав згарище, сiв з невiтряної сторони на якийсь шурпак i зняв кашкет. "Де ж ти починаєшся i де кiнчаєшся, людське глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самi люди, що це творили, пустили з вiтром i димом?" Вiн все нижче схиляв голову, i в грудях у нього щось рвалося i болiло. Попiл присипав плечi i руки. До Дороша пiдiйшла людина i стала поряд. Вiн не пiднiмав очей i бачив лише латанi чоботи в попелi. - Хто спалив колгосп? - запитав Дорош. Чоботи переступили з мiсця на мiсце. - Хто палив, питаю? - зiрвався Дорош i побачив перед собою старого в кожусi, що тремтiв плечима i розмазував шапкою попiл на обличчi. - Валентине Павловичу... Товаришу Дорош. Звинiть. Не догледiв я... - Та хто ж ти? - доступився Дорош i насилу " розпiзнав завгоспа Григора Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса пiдстриженi, сорочка чиста, борода i шия пiдголенi. Тепер же стояв брудний, обiрваний чоловiк, зсутулений горем. За цих кiлька мiсяцiв у нього вiдросла борода, запали очi, загострились вилицi. Вдень i вночi вештався вiн згарищем i виколупував iз попелу то вiдро, то решето або просто сiдав на землю i розплутував якiсь вiрьовки, говорив сам iз собою. Люди i домашнi вирiшили, що вiн з'їхав з глузду, i не чiпали старого. Тепер, стоячи перед Дорошем, вiд плакав, витираючи шапкою червонi, без вiй очi, довго нiчого не мiг сказати, крiм: "Простiть, не догледiв. Що ж, я знаю. Я винний". Дорош вiдвiв його вiд згарища, посадив мiж вербами: - Розказуйте, як було. - А як? Налетiла залужанська махновщина, стала зерно iз засiкiв гребти. Я ключiв не давав, кажу - по списках треба, бо це зерно колгоспне i за нього треба вiдчитуватися. Вони ж - в морду, ключi забрали, i все по-своєму. Потiм стали реманент розтягати. Василь Кир, Латочка, Павло Гречаний не хотiли давати. Зчинилась бiйка. Троянiвцi залужан розiгнали. Тодi вони прийшли вночi i запалили. - Хто - вони? - Звiсно хто. Джмелi. Дорош здивовано змахнув бровами вгору: - Як? Ми ж Северина заарештували? - Утiк. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову цiлим роєм. Не з одного тепер кишки випустять. Дорош обiперся на палицю, встав iз пенька, зарядив пiстолет. Серце вицiдило на щоки лютливу блiдiсть. - Валентине Павловичу, не гарячiться, - схопив його за руку Тетеря. - А давайте так робити, наче нiчого й не було. Бо ось послухайте, що я вам скажу. Джмелi посiдали на хургон i покотили на хутори. Повернуться вночi, заховають награбоване i почнуть пиячити. Тодi ви їх i накриєте. В мене є такi люди, що дадуть знати, коли i куди йти. Джмелi вооружонi i не боягузи, так що будьте обережнi. Десь близько бухнув пострiл, i вiдлуння крикнуло над Ташанню. Дорош напружився, як птиця. Григiр Тетеря пробубонiв: - Чуєте? Ще два рази бабахнуло, i кулi потягли дзвенячу струну в луги. - О, знову. Пропав чоловiк, їй-бо, пропав... То ж Окрiм Горобець дома в побувальцях, так замiсть того щоб сiсти та з жiнкою поговорити, так вивiв дiтей у берег i - чуєте - вчить їх стрiляти. А там же дiтлахiв! Кожному по одному патроновi - i то треба цiлу торбину. О, чуєте? Здурiв. Потерявся умом. Тьху, - плювався Тетеря. Дорош сказав суворо: - Добре робить, що вчить. Ви теж гав не ловiть. Джмелi, бачите, як запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивiться, старики, не проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати. - А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем i тобi позичити, як хочеш. - От тобi й старий, - розвеселився Дорош. - Ну, артист. Нiколи б не подумав. - Це я так, прикидаюсь дурнуватим, - зашепотiв старий. - З дурнуватого який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати для твоїх хлопцiв чого хочеш з їстiвного. Ну, а остальне - воно не видається, бо й самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборiв не збирай, мiтингу не скликай, бо люди тепер затаїлися, на мiтинг не пiдуть. Вони й так не знають, що робити. Нам тепер у хитрiсть треба перекидатися. Сам чуєш - гуркотить, от-от до нас припожалує. I ви, хлопцi, теж швидше вискакуйте, а то коли б вас не зачинили. - Заради пораненого товариша зупинилися. Вночi вирушимо. - Отак i добре. Так iди собi, а ввечерi все зробиться. Дорош повернувся до Вихорiв, поснiдав i лiг у хлiвi на сiнi. Вiн багато ходив, нога натрудилася i тепер болiла. Прибiгла Орися, принесла подушку: - А знаєте, я вас вперше не пiзнала, - щебетнула, збиваючи подушку. - А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на конi їхали, - засмiялася Орися, i її очi бризнули тамою веселiстю, щоки так вайнялися збентеженою дiвочою кров'ю, що Дорош теж посмiхнувся i подумав: "Їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве". - Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантруе... - i, затулившись рукавом, пiшла з хлiва. Молодиця намочила в ночвах бiлизну бiйцiв, заходилася прати. Бiлизна була чорна, пахла землею, димами, i в Орисi стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постiллю, i вона покинула прання, прокралася в комору i довго стояла в куточку, притисши до розпашiлого обличчя Тимкiв картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просiвався крiзь комiрне вiконце, i вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як богородиця, i молилася: - Боже, якщо ти єсть, захисти i заступи його, не дай кровинцi капнути на землю, а краще вицiди мою по крапцi, бо я хочу, щоб вiн жив. Боже, прошу тебе... Вона впала головою на скриню i заплакала. Потiм обережно повiсила картуз, витерла фартухом сльози i вийшла з ванькирчика тиха i заспокоєна, як пiсля сповiдi. "Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю", - незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання. Орися знала, що поранений боєць лежить на лавi, i їй захотiлося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понiвечене лице i заюшене кров'ю око не до дiла пiдморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло сграх, i вона глянула. Ноги її прикипiли до долiвки: вiн дивився на неї добрими чистими очима i прохав у неї пробачення, що своєю присутнiстю спричиняє клопiт. Орися