чула в хатi! Коли Юля добрела до казино, нiмецький гарнiзон на машинах i фургонах витягувався iз Троянiвки на схiд. Денщики вантажили речi коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився i наказав сiдати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сiла i усмiхнулась. Отто, забачивши посмiшку, занепокоївся, вiдiславши шофера, сiв за руль. Денщики розумiюче переглянулись i побажали комендантовi успiху. Отто їхав за колоною кiлометрiв сорок, аж до ох-тирських лiсiв, потiм звернув лiворуч i поїхав глухою дорогою понад Ворсклою. Рiчка була чистою, на її днi лежало небо, i вона промивала у бiлих хмарах блакитнi дороги. Луги вiдзеленилися, i рижi трави були такi високi, що в них сховалася б людина. "К чорту вiйну, к чорту комендатуру, - роздумував Отто. - Я маю пiд боком красуню, i я хочу пересвiдчитися, яких жiнок мають росiйськi офiцери. Будемо, як Шрам i Тiзба. На природi. В джунглях". Вiн шугнув машиною у траву i заглушив мотор. Мiсце, куди вони заїхали, було казковим: дикi луговi верби з дуплами i порохном, що висвiчує, луговий острiв, пахучий, безлюдний. Коли вiн глянув на машину, то побачив, що капот увесь усiяний трав'яним насiнням. "Символiчно", -засмiявся Отто i, розстебнувши мундир та взявшися в боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести ферму голландських корiв. Добрий випас". Вiн ще раз засмiявся, i риже волосся його сяйнуло самоварним блиском. Вiн скинув кашкет, вiдстебнув ремiнь iз пiстолетом, зняв мундир i попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи. Юля повiсила сумочку на руку i бiлими довгими чистими пальцями взялася за покритi пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами вiдбилися її пальцi. Вiн дав їй мило i наказав, щоб вона пiшла до рiчки. Юля повернулася назад весела i чиста. Волосся на головi пiдв'язала хустинкою. Вiн, в одних трусах, лежав на пледi пiд вербою. Забачивши Юлю, схопився. простяг волохатi ручища. Вона засмiялася, вiдбiгла присiвши в траву, майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася - вiн завмер. Надколiннi м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очi i, простягнувши руки, весь час смiючись, намагалася вловити його, i хоч не бачила, де вiн є, зате чула, звiдки несе солодкувато-нудотним духом, вiд якого в неї крутилася голова. Вiн смiявся i вивертався вiд неї, але вона все ж таки вхопила його i жигонула тiлом. Вiн озвiрiв. Юля ледве вирвалася. Вона вiдбiгла, зняла iз себе косинку i показала, що хоче зав'язати йому очi, щоб вiн спiймав її. Отто закивав головою, що згоден. Юля туго i ретельно зав'язала очi i весь час дивилася, як на шиї пухне, пульсуючи, жила. Вiдiйшла на п'ять крокiв, зупинилася. Надколiннi м'язи у нього танцювали ще швидше, i жила ривками бухала на шиї. Обережно пiшов на неї, широко розставивши руки, тремтячи нiздрями. Юля не зводила очей з пульсуючої жилки. Коли вiн уже вiдчував її, а вона його, Юля вихопила iз сумочки щось блискуче i гостре, i полоснула його по горлу. Отто пiдскочив, як леопард, затис пальцями рану. Але розрiз був глибокий i смертельний. Крiзь пальцi свиснуло i запорощало по травi. Вiн зiрвав пов'язку, але нiчого не бачив: очi каламутились. Йому захотiлося крикнути по-звiрячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тiльки хлюпнуло щось у горлi. Рештки свiдомостi штовхнули - до машини, там зброя. Не ступнув i кроку,впав. Затисши бiлу костяну колодочку в руцi, Юля допалювала очима конаючого ворога; а сонце їй трубило хорал, як молодiй орлицi. Пильнувала, доки затих i на волохатих ногах здибилося волосся. Тодi закинула бритву, взяла пiстолет, документи, свiй маленький чемоданчик. Озирнулася. На його шершавих пiдошвах уже кишiла мурашва. Юля гидливо здригнулася i, пригинаючись, побiгла густими травами до плаття. "От тобi, гад, щоб ти знав, якi радянськi жiнки", - вже одягнувшись, погрозила вона мертвому i побiгла далi, думаючи, що, якщо притисне погоня, вона живою не здасться. XII Зима 1941-1942 року на Дону лягла рано. У вереснi лили холоднi, їдкi, як отрута, дощi, квасили суглинок так, що бик не мiг витягнути ратицi. Дороги розбагнило: нi проїхати, нi пройти; евакуйована технiка - трактори, машини, комбайни, -намотавши на колеса десятки тонн густої, як смола, багнюки, забризканi, чорнi, мокрi, чапiли по степу, провонюючи повiтря бензиновим смородом. В калюжах - вода, змiшана з машинним маслом,- запали - горiтиме. Обабiч дороги - чорнi кружала випаленого бур'яну, вiхтi обгорiлої паклi, - то трактористи прогрiвали мотори, палили вогнища, мiсили чобiтьми грязюку, вичакловували iз гарчливих моторiв десятикратну силу, а тодi плюнули i розбрелися по найближчих хуторах варити кулiш, перечiкувати непогодь. Там,-по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самiтних козачок, гнали з бурякiв самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у степову безвiсть, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить господень? Коли припиниться оцей вiдьмацький плач? "Слинить i слинить, як скажена собака", - лаялися плечистi полтавчани, гнiвно спльовуючи iз крутих козацьких ганкiв. - Моква, - похмуро i коротко кидали подоляки. - Вiдай, до другого пришестя тутка нам гибiти. - Авось, подует северяга - разведрится, - втiшали станичники. Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висiло небо. По ярах з клекотом пiнилася вода. Дон жовтiв i каламутився, гнав посiчену дощем хвилю, придонськi лiси стояли чорнi i холоднi. Дощ ляскотiв iз металевим дзвоном. Бовдури по хуторi дмухали кiзяковим димом, що iшов не вгору, а вниз, синiми оборками зависав на тинах, доки i його не розмивало дощем. Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повiсивши голови, нюхала власнi ратицi, - їсти не було чого. Погiнщики, бруднi i сердитi, в мокрих брезентових плащах, що лопотiли, як жерсть, тинялися вiд хати до хати з погнутими вiдрами i мiняли молоко на корм худобi. А з неба лило i лило без кiнця, i серед бiлого дня над землею стояли такi сутiнки, що хуторяни не пiзнавали одне одного. Так було з тиждень, а тодi задув iз сходу вiтер. I дув два днi, не перестаючи. Земля почала тужавiти, взялася шкiркою. Вдарила ожеледь. Знемiчнiла вiд голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як консервну банку. Дон зашумiв, забризкав. В лiсах стояв скляний дзвiн - то на стовбурах лопалася льодяна кориця. Пiдвечiр вiтер затих i цюкнув мороз, а вночi повалив снiг, тихий, густий: сяде на рукавицю - кожну снiжинку видно. Випав снiг - i все навколо повеселiшало. Обрiї поширшали, зробилися лункiшими, степ уже не гомонiв вiтрами, а притих, скорився. У безмежному бiлому мовчаннi лежали, присипанi снiгом, хутори. Димок пах присмаженою козацькою пишкою. Стальними кинджалами виблискував перший лiд. Хтось прорубував ополонку, i помiж берегами витьохкувало i ляскало. Снiг слiпив очi людям i птицi. Щиглики билися у вiкна, думали, що небо, i летiли на городи, клювали реп'яхи, збуджено крутили голiвками в жокейських шапочках; синички в чорних фартушках i жовтеньких светрах вихвалялися: "Пiдсиню небо, пiдсиню небо"; горобчики мережали хрестиками снiжок, випрошували в господарiв розвагу. "Дайте саночки, дайте саночки", - благали вони, пiднявши хвостики козирком. I все радiло зимi - природа i птиця, тiльки люди ненавидiли i проклинали її, замерзаючи в окопах, по степах, по лiсах, по болотах, в непролазних хащах пiд снiгами, виснаженi, голоднi, пораненi, напрацьованi, i водночас просили бiльших снiгiв, жорстокiших морозiв, скаженої снiгової сiчки, такої шаленої, безконечної шарабури, щоб замело того нiмака на вiки вiчнi, заморозило на костомаху, не дало йому, прасучому синовi, анi кроку ступити. I зима бралася, нiби чуючи благання рiдних людей, давила, шаленiла. Мороз вишкрiбав землю так, що димом обгорталася, дерева лопалися з трiском. На Дону гарматними залпами коловся лiд i павичевим пером виблискував на свiжих зламах. Тихими зимовими вечорами, коли мiсяць золотим полозком ковзав по снiгах, лишаючи на них синi ажурнi тiнi, в хуторах полускували тини, на колодязях спалахували при мiсяцi льодянi зализнi. Вони були мiцнi i твердi, мов криця, i коли господар зрубував їх, то з-пiд сокири при кожному ударi порскали iскри, сокира туманiла, а кленове слизьке сокирище прикипало до рук. Снiг не скрипiв пiд ногами, а вищав, наче об нього мечi точили, повiтря перехоплювало подих i било в голову, наче спирт. В один iз таких вечорiв пустельним степом, брьо-хаючись по колiна в снiгу, простувала пiвтисячна колона людей. Вiв її закутаний у башлик чоловiк. Вiн їхав на конi, згорбившись, уткнувшись бородою в хутряний комiр, подрiмуючи пiд шалений посвист вiтру. Прокинувшись, вглядався з-пiд заснiжених брiв у степову глухомань, чи не чорнiє десь попереду хутiр, але старечi очi його йнялися сльозою, i вiн чiтко не мiг розгледiти, що там попереду, i знову опускав лице в комiр, мерзлякувато поводив плечима. Обiч нього їхав молодий, рокiв двадцяти семи, мiлiцiонер в кожусi i валянках та шапцi-вушанцi iз шкiряним верхом. Вiн весь час крутився на конi (пiд ним кiнь був добрий, справжнiй козацький стройовий) i, долаючи ревiння вiтру, хрипко i простуджено кричав, щоб колона пiдтягнулася. Але пiдтягнутися їй не було нiякої можливостi: виснаженi двадцятикiлометровим переходом, люди, обiрванi, голоднi i знесиленi, ледве пересували ноги, як би молодий мiлiцiонер не викручувався на конi i як би вiн не кричав. Власне, його нiхто не слухав. Усi йшли, нахиливши голови, безмовно, наче похоронна процесiя. Вони вже не пiднiмали погляду i не вдивлялися в снiгову млу, вони йшли, як iдуть приреченi, їм все одно, коли впасти в снiг i скапiти вiд холоду - тепер чи через десять крокiв. Перший вершник, командир цiєї колони, якiй дано назву "трудова армiя", людина надзвичайно доброї душi, веселої, навiть жартiвливої вдачi, розумiв стан своїх людей i всiма силами намагався їх пiдбадьорити i робив усе для того, щоб полегшити їх становище: на стоянках сам роз'їжджав по хатах i збирав теплi речi, бодай i старi - "не женитися ж їдемо, - говорив вiн при цьому, - а нiмцевi могили рити", i все, що де дiставав - старi рукавицi, валянки, якийсь кожушисько, - все це вiддавав людям, особливо тим, що були погано одягненi, а таких було чимало. Багатьох вiйна вигнала з хати ще влiтку, на постачання ця "армiя" не бралась i викручувалася на мiсцевих ресурсах. Восени, тодi, коли вони копали шанцi та протитанковi рови в тилу своїх вiдступаючих армiй, було добре: ще не так холодно i їсти вдосталь. Навiть була своя кухня i продовольчий склад, i чечени кожного дня пороли кинджалами горло скотиняцi, зловленiй на дорогах та пастiвниках. Але потiм, коли худоба перейшла i помандрувала в тили, коли наступили дощi, а потiм холода, робилося все труднiше дiставати їжу, якої часто не вистачало навiть для фронтових частин, i старшини, вештаючись по тилах, добували її з надзвичайними труднощами. Коли нелегко було з дiючою армiєю, то що тодi говорити про трудову, яку населення дуже влучно прозвало "арештантськими ротами". Коли Зот Микитович (так звали командира колони) розумiв становище своїх людей i намагався все зробити для того, щоб полегшити його, •за що його люди дуже любили, поважали i жартома про себе називали "капiтан Чуркiн" (вiд слова вурка, вуркiн, насмiшкувато - чуркiн), то його молодий помiчник Перехльостiн ставився до них грубо, як до таких, яким вiд Радянської влади немає довiр'я. Вiн покрикував i навiть знущався з них, називав не iнакше, як "ракалiя", "жлоби", i був переконаний, що йому доручили не просто людей, у яких трохи "пiдмочена репутацiя" i якi з часом виправдають себе на роботi, одержать зброю i пiдуть, як i iншi, громити ворога i стануть героями, гордiстю рiдної землi, - а що йому дали на контролювання найнебезпечнiших державних злочинцiв, яких треба мучити голодом i холодом, i чим бiльше буде замучених, тим бiльша користь для Радянської влади. За це люди ненавидiли його люто i непримиренно, нiколи не звали його по iменi чи прiзвищу, а дражнили, як собаку, Хлястик, i було кiлька випадкiв, що його хотiли прибити. Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не могла розумiти, що люди, якi iшли тепер снiгами, майже всi були вихiдцi з тих країв, якi вже були пiд навалою нiмцiв, i що всi цi люди залишили там родини, i що в них болiло серце i душа за тими родинами, за рiдною землею, за рiдним краєм, i, таким чином, вони не могли бути ворогами Радянської влади, вони готовi були зараз же одержати зброю i йти на смертний бiй з ворогом. Але Хлястик цього не розумiв i крутився на конi, наїжджав на стомлених людей, примушуючи iти швидше. Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик, повагом, iз старечою незграбнiстю зсунувся iз сiдла, розiм'яв задубiлi вiд холоду i їзди ноги, пiдкликав Хлястика. Той зага-рячив каблуками коня, послужливо приклав до шапки руку i трохи нахилився iз сiдла, готовий слухати, що йому скажуть. Зот Микитович, як тiльки до нього пiд'їхав Хлястик, скривився i, не повернувши до нього обличчя,сказав: - Скачи наперед i дiзнайся, чи скоро хутiр. Хлястик затупцював конем на мiсцi, врiзався в колону i по людських протоптах, чорним людським коридором, погнав коня вперед. Зот бачив, як кiнь з вершником вискочив на горбок i зараз же зник у снiговiй вiхолi. Зот Микитович провiв його поглядом, ще дужче скривився, зiтхнув i повернувся лицем до колони, що проходила повз нього. Вiн чув важке сапання людей, шурхiт снiгу пiд їхнiми ногами i бачив їх обличчя, як у сновид. Ось мимо пройшло четверо, скуленi, закутанi, з торбами за плечима. В одного, низенького, в старiй щинельчинi i танкiстськiй шапцi, щось побрязкувало при ходi i, придивившись, командир побачив, що то солдатський котелок. Танкiст iшов швидше вiд усiх, тiльки якось боком, косо. Йому було, видно, холоднувато в шинелi, i вiн iшов напроти вiтру плечем уперед. За танкiстом бестався здоровенний дядько у заячiй шапцi, дебелiй ще тужурцi й валянках. Зотич знав його. То був роботящий, як вiл, чоловiк, по професiї коваль i бляхар. На мiсцях довгих стоянок вiн не тiльки копав землю для протитанкових ровiв, а, роздувши , маленьке горно, яке вiн носив iз собою в мiшку, робив хутiрським бабам "ухвати", вiдра, клепав каструлi, Е i за це баби платили йому харчами, старою одежиною, так що вiн завжди ходив наїджений i одягнутий. В одному хуторi йому дали валянки. Вiн обшив їх старими чобiтьми, i тепер йому було теплiше, нiж iншим. Третiй чоловiк, низенький, слабий, навiть трохи горбатенький, був усiм вiдомий Коростильов, iстота хитра, брехлива, але не зла. Цей невiдомо чим заробляв на хлiб насущний, але одягнутий був теж краще - в кожушку, черевиках з жовтими крагами i козацькому малахаї з червоним верхом, який надавав його худорлявому обличчю потiшного вигляду. Взагалi Коростильов був загадковою людиною. Однi говорили, що вiн судився за вбивство, але в це нiхто не вiрив, i всi смiялися такiй вигадцi; iншi твердили, що вiн займався пiдробкою фальшивих документiв, а третi доводили, що вiн керував якоюсь релiгiйною сектою. Коростильов нi з ким не сварився ii завжди поступався сильнiшим, тримався осiбно. Дуже рiдко вiн зупинявся на квартирi з кимось удвох, а завжди сам, i всi помiчали, що, де б вiн не Зупинився, його поважали, навiть любили i що вiн завжди був нагодований i обiпраний. Коли ж доводилося квартирувати разом з усiма, вiн займав собi в хатi якийсь куточок, ставив свою торбину i у вiльнi вiд роботи години що-небудь латав або шив. Четвертям iшов грек Цiвадiс, красивий, чубатий, зарослий по самi очi чорною бородою, найвищий вiд усiх у колонi, злодiйський бог пiвденного краю. Неохайний, як худобина, у гнiвi страшний до божевiлля. Не було нi однiєї стоянки, де б вiн чогось не вкрав. Усе промiнював на самогон. Напившись, звiрiв, очi його робилися червоними, як у роздратованого гарячим залiзом барана, i якщо його не зв'язували тут же, вiн нападав на першого-лiпшого i бив трохи не до смертi. Одягнений абияк. Зараз iшов загорнутий у картатi рядна, що їх вiн украв у тому хуторi, з якого тiльки-но вийшла колона. Високий, здоровенний, у картатих ряднах, вiн здавався схожим на бедуїна, якого вигнали за те, що вiн, як верблюд, iзжував коран. За Цiвадiсом греблися по снiгу Тоська i Госька, його повiренi в злодiйських справах, скiмлили вiд холоду, як цуценята. "Ну й армiя в мене", - подумав Зот Микитович, дивлячись їм услiд i перечiкуючи, доки перейде колона, щоб глянути, що робиться позаду. Там були такi, що пiдбилися i вiдстали, особливо один, уже лiтня людина, якого Зот знав як доброго трудягу, що потрапив у трудову армiю за незначний злочин. Зотич почекав, доки той пiдiйде, i запропонував сiсти на коня. Трудармiєць схопився за стремено, а видертися не мiг. Зотич допомiг йому сiсти i вiддав свої рукавицi. - От спасибi тобi, Зотич, а то зовсiм я пiдбився, - подякував Трудармiєць. - А чи скоро хутiр? - Скоро. Я вже послав уперед Перехльостiна, - вiдповiв Зотич i прислухався: попереду колони почувся гамiр i далекий крик. Зотич здогадався, що то їде Перехльостiн. I справдi, через кiлька хвилин помiж людьми показався вершник, що їхав легкою риссю. Коня не видно, тiльки вершника, що нiби летiв у повiтрi понад головами людей. Перехльостiн появився, як iз чорної рiчки, доповiв, не злазячи з коня: - За двiстi метрiв хутiр. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалiї! Там для вас уже пельменi наварено! Зотич скривився i нiчого не сказав, вiн тiльки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостiн їхав уперед i вводив колону в хутiр. Люди, почувши житло, пришвидшили крок, заднi наздоганяли переднiх. - Чайку б оце гаряченького, - бiдкався хтось, гребучись снiгом. - Може б, тобi свинячої кишки з гречкою? - Та вже ж пустять перегрiтися, не дадуть же загибати на морозi. - А мене господиня, щодня пареним молоком напувала... Хороша була, дай їй боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, i досi торба пахне. - З нюху не буде духу. - По буханцi б оце на брата. - А моя ще до вiини кожного ранку грiнки на свинячому смальцi смажила. - От я тобi кулаком пiд дихало змажу, щоб ти не патякав своїм дурним язиком, - насварився хтось iз гурту, судорожне ковтаючи липучу слину. Розмови затихли. Люди пiшли веселiше. Зробилося затишнiше, - увiйшли в хутiр. Над головами людей у морозному повiтрi завалувала пара. Зачувши чужинцiв, загавкали собаки, хтось заскрипiв хвiрткою, затрiщав тином, виламуючи патерицю вiд озвiрiлих псiв. Хутiрська вулиця пустельна. На бiлому снiгу - темнi тiнi вiд хат, парканiв i тинiв, подекуди ще топилося, несло кiзяковим димом, нагадувало про тепло, затишок, свiжу смачну вечерю. В першiм ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрi пiджаку i обмотаних ганчiр'ям чоботях, виваливши з-пiд вiйськового кашкета заснiжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у своїй чумацькiй шапуринi витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами: - Тимко, ти б їв оце солоний кавун? Тимко, не вiдповiдаючи на жарт товариша, зачепив жменю снiгу i став вiдтирати вуха. "Що вони там розкомандировуються, як на волах. Скапiти можна, доки тепла дiждешся", - гнiвно подумав вiн, дибаючи за колоною, що повiльно розтiкалася по хутiрськiй вулицi. Чорнi овечi гурти шарахкалися вiд двору до двору; вищав снiг, скрипiли ворота, казилися пси, хряпотiли засувами i гасили свiтло господарi, а нiчлiжани гуркали у дверi, скiмотiли попiд вiкнами : - Душа з тiлом розлучається, пустiть хоч у сiни. Бiльшiсть пускали, свiтили свiтло, грiли людей. Вносили з повiток солому, вiд якої бив морозний спирт, слали нещасним, чорним вiд холоду людям, постiль. А траплялися й такi, особливо жiнки, що на всi стуки та гуркоти мовчали придорожнiм каменем, а коли їм уже занадто допiкали, вривалися у сiни у валянках босонiж, з донською шубою наопашки i тягнули, як слiпий скрипаль на однiй струнi: - Я жiнка одинока, козак на вiйнi, хто за мене заступиться? - Та що ми тобi зробимо? - А бог знає. Може, й згвалтуєте, а в мене троє дiтей. - Язик тобi повертається, вiдьмо богучарська, отаке патякати? Тут вiд холоду "мамо" не скажеш, а їй бiсики сняться. Тьху на тебе! Тимко iз Марком обникали весь хутiр, але квартири не знайшли. Потiм вони зустрiли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, i той, зупинивши засапаного, вкритого iнеєм коня, дмухнув з-пiд башлика парою, як з труби: - А ви хто такi будете? Вакуїрованi? - Ми iз трудармiї. - Щось не чув про таку. - Ми тi, що окопи копаємо, - пояснив Марко. - Аа-а. Розчовпав. Тодi ви ось що, братчики, звернiть праворуч, перелiзьте через яр i гребiться на нижнiй кiнець хутора. Мiсце там глухе, туди рiдко хто заходить. Хлопцi подякували i почвалали в тому напрямку, куди показав плiттю козак. Спочатку йшли вiрно, по втоптанiй у снiгу стежинi, але потiм Марко щось наплутав, мелькнув чорною шапкою i зник пiд снiгом. Тимко ступив крок i побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було обiйти, все рiвно треба перебратися, i Тимко, не задумуючись, плигнув униз. Марко торохтiв котелком, обтрушувався: - Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той козак нарочито нас сюди направив. На вiрну гибель. Глянь угору, це ж не яр, а колодязь, - показав Марко на крутi, майже прямовиснi стiни. - Ну, якщо ми звiдси не виберемося, я тебе живцем їсти почну. - А може, вихiд знайдеться, - заметушився Марко, грузнучи по пояс в снiгу, i незабаром знайшов стежину, що п'ялася схилом. В яру було затишно i пахло снiгом, але коли вибралися на гору, стьобонув вiтер, донiс виразний собачий гавкiт. - Хутiр. - Пiшли швидше. Коцюрблячись, долаючи снiговi перемети, кинулися до хутора, що вже чорнiв через снiгову iмличку. - Самi тут будемо. Як трапиться добра душа, ти зогрiє й нагодує. Що б ти оце їв? Гарячу картоплю з олiєю чи пшоняники? Я б i те, i друге. А тодi те все придавив би узваром - i на пiч. У просо. Ху! Аж розпареним просом запахло... Марко здригнувся всiм тiлом, пiдтягнув торбу: - Як ти думаєш, Тимку, скоро нашi муки закiнчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки i ратички повiдкидаєш? Та хоч би з порядними людьми ганяли, а то iз зарiзяками. Краще на фронтi крикнути "ура" i героїчну смерть прийняти, нiж кавучити степами та киркою землю довбати. А вiн, нiмець, думаєш, дурак? Так i пiде на тi рови? Вiн їх десятою дорогою об'їде. Так питається: за що ж ми мучимось? - Аби ти зацiпився хоч на хвилину. - А коли балакаю. Менi в губи теплiше. Хутiр лежав мiж горбами. Тополi, високi, рiвнi, вiбрували на вiтрi, як сталевi шпаги. Було тихо. Мiсяць рiзав тополi турецьким ятаганом, i вони осипали на соннi хати голубу iмличку. Хлопцi пiдiйшли до крайнього в тополях куреня, вiдкрили тяжку дубову хвiртку. В куренi ще не спали, i крiзь нещiльно прикритi вiконницi падало на снiг свiтло. Курiнь у козака був заможний, з високим ганком i рiзьбленими бильцями. Тимко, гулко гупаючи чобiтьми по схiдцях, зiйшов угору й заторготiв у дверi. Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи не стрибне псюра з будки. На стук вийшов старий козак, накритий кожухом, у валянках: - Чего нада? - Пустiть переночувати, закоцюбнемо з холоду. - Кто такие? Тимко в двох словах розказав. Старий приглянувся до Марка. - А ато кто, твой товарищ? Тоже с хохлов, что ли? - Ми з ним з одного села. - Вот как. Ну что ж, проходите. Хлопцi переступили порiг, i вже в сiнях ударив їм у нiс запах злежаної муки, запареної гарячою водою, бражковий дух полови, гiркуватий сморiдок конопляного насiння. Старий провiв їх у простору, жарко натоплену горницю, повiсив на вiшалку кожух i сiв коло лави на малесенький стiльчик. Начепив на нiс окуляри, присунув до себе лампу-лобогрiйку i заходився обшивати старим ремiняччям здоровеннi розтоптанi валянки. Вiн так зайнявся своєю роботою, що бiльше не звертав уваги на прийшлих. Хлопцi нiяково тупцювалися бiля дверей. Тимко скинув iз плечей торбу, сiв на лаву, простяглiй занiмiлi ноги. Мороз виходив iз тiла i одягу холодним духом, поза спиною гадгочились дрижаки. Тимко захотiв скинути картуза i пiднiс руку, але слизький козирок не давався: пальцi Тимка зовсiм не гнулися. Спробував розстебнути гудзики на своєму кожушку, але з цього теж нiчого не вийшло, i Тимко так i залишився сидiти не роздягтись. Нi! Це був не той Тимко, що колись, - смаглявощокий, пружинистий, iз свiжою, малиновою шкiрою на вилицях i бiлозубим блиском раптової посмiшки. Сидiв тепер згорблений, змучений чоловiк, у постатi якого вiдчувався духовний злам. Густа чорна щетина, жовтава шкiра на лицi робили його схожим на абрека, що втiкає вiд кривавої помсти. Очi байдужi, соннi. Холодний дух виходив iз тiла повiльно, i Тимко, вiдчувши тепло, став дрiмати. - Кто ж вьi такие? Откуда родом? - запитав старий, кинувши валянок пiд лаву. . Тимко напiврозплющив очi, глянув на старого i знову задрiмав. - Анютка, ти б чем-нибудь накормила хлопцев й показала бьi, где им спать, - крикнув козак у другу кiмнату. На його оклик вийшла молода козачка рокiв двадцяти восьми, в бiлих вовняних шкарпетках на маленькiй нозi. Хода її була швидка i поривчаста. Тимко вiдкрив очi i вставився на неї, як на примару. Вона глянула на нього примруженим оком, склала на грудях руки: - Господи, да откель же вьi такие заявились? Хворью никакой не страдаете? - Страждаєм, - вихопився Марко. - Что же с вами стряслось, разнесчастньїе вьi мои? -' гiрко похитала головою козачка. Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кiмнату, закотив очi пiд лоба: - В кожнiм хуторi по дiвчинi любимо. А вiд України та до вас скiльки хуторiв буде? От i виходить, зовсiм нам кiнець. До Волги не протягнемо. Менi-то ще нiчого, а от йому, - вiн кивнув на Тимка, - кожух зубами порвали, i вiтер вiє, як у старе решето. Анютка заграла бровами i, трохи закинувши голову, затряслась вiд смiху, бiле лице її почервонiло. - Ах, уморили меня, совсем уморили, - реготала вона, витираючи руками сльози. - Ах тьi, хворость окаянная. Как же тьi мальчишек измучила, - реготала вона, закинувши назад голову. Потiм обiрвала смiх, сказала замрiяно: - А мой козак на войне. Раньшо письма писал, а последнее время не сльїшно что-то. Вона пiдiйшла до Тимка, взяла бiлими гарячими пальцями за руку: - Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу ужин - й лезьте спать на подати. Вшей у вас много? - Не жалуємось, - вiдповiв Марко. - Ничего, вас перебаню й бельишко вьгпарю - сразу меньше станет, - усмiхнулась Анютка i, швидко перебираючи маленькими нiжками, перемайнула через горницю, зникла в другiй кiмнатцi. Марко глянув їй услiд, ударив хiапкою об пiдлогу: - Ну й козачка! Оце козачка! Так вiтром вiд неї i вiє. Як не будемо дураками - плаватимемо в маслi, як варенички. Кажуть, що козачки на любов дуже гарячi. Дивись, Тимку, не прогав. Ти до неї ладком та ласкою, вона ще й по одежинi подарує. Тимко скосив на Марка соннi очi: - В тебе що, дурна кров завелась? То я тобi трохи вицiджу з носа. Марко затих i почав розташовуватися, як дома. Зняв iз себе жупанчину, якiсь баб'ячi кацавейки i в однiй домашнiй сорочцi, бруднiй i пожмаканiй, розвалився на лавi. Тимко теж зняв кожушок, кашкет i розмотав iз шиї рушника, глянув на вишивку, сумно посмiхнувся, кинув його в кут. Обiгрiтий хатнiм теплом, розмлоєний гарячим духом привiтної оселi, Тимко зробився лiнивий у рухах i скупий на слова. Щоб прогнати сон, що навалювався на нього теплою хвилею i вистилав ватою тверду пiдлогу, хлопець бродив по свiтлицi, блукаючи незрячим поглядом по стiнах, вiдчуваючи, що хвилинами вiн опускається на щось тепле i м'яке. "Нi, так я i вечерi не дочекаюся", - подумав вiн i, накинувши на плечi кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропiк мороз i снiговим вiхтем стер з лиця сон. Тимко вiдкинув полу кожушка, викресав iз саморобної запальнички вогню i закурив. Вiтер улiгся. Мiсяця за хатою не було видно, тiльки з бляшаного даху стiкала на снiг мiсячна злива i снiг пiд нею кипiв i стрiляв сталевими голками. Небо - прозора льодяна скеля, слизька, холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом, - не проб'єш, не розломиш. А там, в якiй же воно сторонi, за тiєю льодяною скелею, Троя-нiвка? О, як вона тепер далеко. "Де Крим за горами, там сонечко сяє, там моя голубка з жалю завмирає", - згадується Тимковi старовинна пiсня, яку вiн чув iз самого дитинства. Спiвала її мати, спiвали дiвчата на Ташанi, коли бiлили полотно, спiвали молодицi на сiнокосi, гребучи колгоспне сiно, - i вже не чує Тимко пi мйрозу, нi холоду, клонить у голубiй замрiї чубату голову. Гасне в пальцях цигарка. ...Йому вже було дванадцять рокiв, i вiн пас корову за Ташанню. Був лiтнiй день, i все навколо зеленiло i пахло, Корови носили на рогах сонце, а в очах - небо, а в дiйках молоко. Чайки скрикували, як залоскотанi дiвчата, трави бризкалися соком, а ташанська вода пахла суницями. Хлопчаки гралися у вiйну, рубалися на буграх шаблями, на смерть, без полонених. Прибiгали з гарячки бою лихоокi, бруднi, спiтнiлi, листям лопушняка бiгнтували рани, а щоб вони були страшнiшi, щоб кров iз них так i сiкала, мазали руки i морди ягодою суниць, гарцювали на палицях, як хозари. Тимко не грався у вiйну. Вiн був хан. Його обвiшали намистом iз водяних лiлiй, зробили з лопуха шапку, посадили на копичку сiна i дали в руку шаблю, щоб вiн мiг неслухняним татарам голови рубати. Десь була вiйна, а вiн сидiв i пив iз пляшки тепле молоко. Два вояки, замурзюканi багном по самi очi й зуби, з оголеними шаблями оберiгали його. Прилiтали гiнцi з розквашеними губами i носами, у подертих сорочках, у штанях без помочiв i гудзикiв, так що доводилось тримати на оберемку, скаржитись, що козацтво напирає, що немає удержу, просили пiдмоги, але вiн не хотiв їх слухати, вiдправляв, щоб вмирали за нього. Котрi ж приндилися - шаткував на капусту, i вони тут же лежали за копицею i клянчили, щоб вiн їх знову вiдпустив у бiй. Але як же їх вiдпустити, коли вони потятi! I там, на буграх, шановне козацтво билося iз татарвою, їхнi конi iржали, як скаженi, i ламалися шаблi, i вже не вистачало суниць на рани, i їх збирали дiвчатка в пеленки, i це були не простi дiвчата-пастушки, а це був "ясир", це були прицупленi на арканi полонянки, вiдданi хановi в рабство. Вони збирали суницi недалеко вiд Тимка. Трави були високi i густi, так що Тимко не бачив дiвчаток, а тiльки чув їхнi голоси, тоненькi, схожi на писк чайчиного виводку. Вiн чув голоси, але не звертав уваги. Вiн - хан, i негоже йому тулитися своїм загартованим серцем до якихось бабiв. Вiн напився молока, розвернувся на копицi сiна i, хоч у його животi те молоко, змiшане з суницями, вуркотiло громами, лежав велично, дивлячись з-пiд картуза на високе, в свiтлих сонячних пругах небо. Лежав довго i навiть задрiмав. Коли прокинувся, небесних пругiв уже не було, а стояло зливове громаддя хмар, i за ним сховалося сонце. Гомiн бою затихав, вiддаляючись за данелевськi горби, огортався синьою млою, пропадав. Над лугами стало тихо, вiд синього громаддя страшно i сумно. Тодi iз зелених трав почувся плаксивий голосочок, - то спiвала дiвчина-полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки: Де Крим за горами, там сонечко сяє, там моя голубка з жалю завмирає - Виводила вона тоненьким голосочком пiсню про сестер, i в грудях щось рвалося у неї, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга за рiдним краєм пiдсiкала голос, чи, може, в дiвчинки не вистачало духу на таку пiсню, чи горе та поневiр'я по чужих краях скапувало сльозами по блiдому личку i гасило ту пiсню, - хто знає, хто скаже, але дiвчисько бралося i знову натужки тягнуло i тягнуло, тримало в устах, як свiжу суницю, пiсню своїх предкiв, тягло з неї до серця просочену кров'ю червону ниточку. А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на синє громаддя хмар суворим ханським поглядом, i ввижалося йому, що то вже не хмари, а синi темнi гори, i там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тiй долинi ходить голубка i завмирає з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клунi, сиза, iз райдужними розводами на волi, з малиновими лапками i гостреньким дзьобиком. Ходить i ходить, нахиля голiвку то лiворуч, то праворуч, - то вона завмирає вiд жалю. I топиться, як вiск, вiд тiєї пiснi суворе серце жорстокого хана, i вiн уже не може •слухати далi тоненького голосочка дiвчинки i, розшукавши її в травi, хапає за косу. - Ти чого спiваєш? - хмурить вiн брови i заносить угору шаблю. - Хочеш, щоб я тобi голову одрубав? Дiвчинка морщиться вiд болю, наставляє на Тимка благальнi очi, i в них полощеться страх. Тетерина Орися! Вiн так i здогадувався. Це ота тонкошия i витрiшкувата Орися, що в очах льон цвiте, а в губах черешнева ягiдка грає, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорнiй руцi хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан має право рубати своїх бранок. "Зараз поставлю їй рубець на шиї, отодi -й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, якi вона ще тримає в пеленцi, загорнувши їх у фартушок та притиснувши до животика". - Пусти мене, - просить Орися. - А чого спiваєш? Он мої татари кров'ю обливаються. - Бо я голубка. - От i дурна. Хiба люди голубками бувають? - Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола пiд вербами говорив Прокоповiй Настi: "Ти моя голубка". З Тимкової долонi вислизнула коса, i вiн опустив дерев'яну шаблю. - Давай сюди суницi. Вона трiпнула кiскою, встала iз пом'ятої трави i, все так же притискаючи до животика пеленку з суницями i все ще боячись його, трохи вiдсторонилася. Колiнця її були обзелененi травою. - На, - несмiло сказала вона i розкрила пелену. Тимко вигрiб ягоди в кашкет, пропiк дiвчину ханським поглядом. Вона iз страху заблимала вiями, на випнутих губах червонiв сiк ягiд. Потiм зiтхнула i сказала усмiхнувшись: - Бери. Я собi ще нашукаю. - (В неї випав перед'нiй зубик, i вона трiшки шепелявила). Шийка в неї була тоненька, так що через платтячко проступали хребцi, i коли вона нахилялася, щоб знову збирати ягiдки, то спинка вигнулася, як латачок на водi, i вся вона, довгошия, руката i препоганюща, викликала в Тимка злiсть. Вiн стрибнув до неї i потяг до копички сiна, кинув на м'яке стеливо i висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розумiючи, що вiд неї хотять, беззвучно ворушила губами, i в її очах було пiвнеба. Вона дивилася на нього секунду-двi, i губи її, висохлi на вiтрi, потрiскалися, тому їй було боляче посмiхатися, але вона усмiхалась. Тимко ненавидiв її очi, а усмiшка її зовсiм збiсила його: - Он тобi кобила зуб вибила. Вона прикрила губкою щербинку, але не зводила очей з нього. - Ну, чого витрiщилась? Хочеш ханшею бути? - А ти?! - Я пiду в козаки. - I я з тобою... - Ха-ха, який же з баби козак! Нi, ти сиди на копицi i будь бранкою, а я прийду з вiйськом i визволю тебе з неволi. Вона мовчки кивнула головою, зручнiше вмостилася на копичцi. Вiн вихопив iз-за паска свою шаблю i з кипучою кров'ю, що садила в серце, побiг на зеленi горби, де клекотiв бiй i вже не вистачало суниць, щоб замазувати рани. Озирнувся на бiгу i побачив її страдницьку усмiшку i простягнутi до нього руки, стис шаблю i вже не озирався... ...Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у снiг. Дрiбнi iскри бризнули врiзнобiч, згасли. Темне громаддя хмар стояло непорушне по цю сторону, риб'ячою лускою iскрилися снiги, а там, за обрiями, за тiєю чорною млою, - що там? Тимко, похрупуючи чобiтьми по снiгу, зiйшов iз ганку i став пiд тополею. Вона була гiнка, висока, в блискучих голках iнею. Вiн обняв її, приголубився гарячою головою до стовбура, вiд якого вiяло морозяним духом i далеким, ледь вловимим запахом хмiльної запари; вiн водив щокою по .холоднiй корi, шепотiв: ...закрилась вiд мене небом i землею, не хочеш дiлитись долею своєю... I, якось згорбившись, почвалав до хати. - Де ти пропадав? - блаженним пiсля доброї вечерi голосом запитав Марко, що вже лежав на податях, сонно жмурячись. - Виходив кликати тебе на вечерю, а ти закляк - i нi слова. Чи не з вiдьмами радився, як швидше вiйну закiнчити? А мене козачка вже й покупала, й переодягла. Дивися. - Марко звiвся на податях, вiддудурив на животi бiлу сорочку, в яку улiзло б ще два Марка. - I пiдштаники дала. Я тобi скажу точно, що козачина в неї був при здоров'ї. Тимко мовчки сiв до столу i заходився вечеряти. Пiсний з квасолею гарячий борщ i добрий шматок баранини ум'яв швидко. Витерши губи рукавом, потягся до кисета, але в цей час увiйшла в горницю Анюта i потягла купатися. Тимко вперся в порiг, сяйнув клавiшним перламутром зубiв. Та вона все ж таки перетягла його через порiг i, не соромлячись, стала стягати з нього верхню i нижню сорочку. Вiн був зависокий для неї, i вона, смiючись, схопила його за шию, зiгнула. Вiн мотнув головою, як норовистий кiнь в хомутi, i обидвi сорочки залишилися в її руках. Вiд них так пахло мужчиною, що вона, коли клала їх пiд припiчок, непомiтно притулила до обличчя i кiлька разiв швидко i злодiйкувато нюхнула. Коли вона обернулася, лице її палив сором, але очi... смiялися. Тимко помiтив, що вона переодяглася. На нiй уже не було кофти i спiдницi, а чорне лiтнє плаття без рукавiв з глибоким вирiзом на грудях. Воно облiпило її стан, руки були мокрi i сильнi, а ноги бiлiли i пружинились. Вилила чавун гарячої води в ночви. Пара бухнула пiд стелю. Теплий туман затопив кiмнату, свiтло вiд лампи пожовкло. Анютка виринула з того туману, пахуча i тепла. - Наклонись над корытом, мыть буду. Тимко сперся чорними руками об табуретку, всунув голову в ночви. - Как тебя зовут? - запитала вона, намилюючи чуба. - Тимко, - прогув наш купальник, як iз глибокої бочки. - Тимофей, что ль? Моего тоже звали Тимофей. Какое совпадение. - Вона засмiялася тихо, нiби присоромлена, i смiх її раптово обiрвався десь глибоко в грудях. - Он очень любил, когда я его обмивала. Он у меня был сильний, но послушный, как ребенок. Анютка посмiхнулася, i по цьому смiховi видно було, що вона пригадала щось iнтимне з їхнього життя. - Бывало, викупаю, отведу в кровать, уложу, простынями обмотаю, он у меня так й лежит, как дитя. А я, бывало, сяду возле него й глажу по волосам. Только у него волоси били мягкие, тонкие, как паутинка, бывало, пальчики свон как запутаю - вытащить не могу. А еще любил он после купанья узвар пить. Зачерпну ему кружку холодненького, уж он-то ласует, уж он присмакивает - дите, да й только. А ты не из циган будешь? - З чого ти взяла? - плювався мильною пiною Тимко. - Больно у тебя волос жесткий. Так мылом й стреляет. Вона перестала мити i всунула голову в ночви до Тимка. - Подвинься, мило в глаза попало. Ух, как щемит, - вискнула вона по-дитячому i зачерпнула жменею воду. Тимко стояв, не мiняючи пози, i вiдчував, що разом iз парою на нього вiє щось гаряче - її дихання. - Фу, было совсем глаза выело. А тебе глазки не щиплет? Может, тебе холодной водичкой прохлюпнуть? - Не треба. Вона пiдiйшла до нього збоку i намиленим прядив'яним вiхтем стала натирати спину. Вона дихала швидше i швидше йому в шию, її груди пахли динями i товкли його в бiк. У Тимка занило в горлi: - Ну, ти вже скоро? - Чего? - не розчула вона i нахилилася до нього ближче. - Кiнчай, кажу. - Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко - й лади. Ух, какой ти мускулистий, скольжу, будто по камням. А тело - чисто дуб. Темное-претемное. Ей-богу, ти, наверное, из циган, только не признаешься. Ну, вот й все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а тн вторую половину