сам дополощи. Иль помочь? Тимко провiв мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очi дихнули грозовою нiччю: - Ти що? Ти..: - А что? Ничегої Граючи бровами, вона пiдiйшла до нього зовсiм близько, поклала йому на темнi груди двi бiлi долоньки-лiлеї, розкрила в усмiшцi мокрi губи: - Какой ты чистенький, словно новорожденный. Тимко валував парою, вона - жiночою звабою. Вiн схопив її за плечi i поцiлував. Анютка вертонулася, гаряче дихаючи. - Уф, аж колики по спине пошли, - пересмикнула плечима i накрила те мiсце на плечi, куди поцiлував Тимко. Вiн знову простяг руки, щоб схопити її, i остовпiв: вона обхопила його руками за шию i, ставши на пальчики, невмiло, як дитина, чмокнула його в губи. - Вот й все. Й не надо... Не надо... I вибiгла з кiмнати. Тимко, шльопаючи босими ногами, пiдiйшов до печi, сiв на стiльчик i довго туманив очi на затухаючий вогонь, що переморгувався з iскорками на челюстях. "Косарики косять", - згадалася йому троянiвська приповiдка: це так говорив дiтворi, коли челюстi переморгувалися iскрами. "Дiвка вона, видимо, хороша. Душевна. Але ж Орися. Ху, чорт, як недобре вийшло". Дверi тихо вiдчинилися, i в них показалася рука, поклала бiля порога вузлик. Тимко розгорнув: бiлизна. Свiжа, чиста. В однiй бiлизнi сiв на стiльчик. Думав, ворушив бровами, наслухав. I все ж таки прогавив, коли вона зайшла. Озирнувся, вона вже стояла ззаду i посмiхалась.- Давай тебе постельку постелю, - i швидко почала розкладати постiль, потiм пiдняла з верблюжої вовки ковдру так, що утворилася щiлина, прошепотiла : - Йди ложись, поздно уже. Тимко залiз у щiлину, i Анюта вкрила його ковдрою по саму голову, обмостила з обох бокiв, як ляльку, трiшки постояла, пограла бровами, вiдiйшла геть. Тимко не мiг спати, чув усе, що вона робила: виносила надвiр воду, терла ганчiркою пiдлогу. Вона ж, гадаючи, що Тимко спить, довго дивилася на нього вiд печi суворим, неморгаючим поглядом, потiм сiла на лавку, згорбилась, як пастушка бiля осiннього вогнища. Губи її тихо тремтiли, а обличчя було сирiтським i страждальним. Потiм вона потягнулась, поторкала рукою себе за груди, нiби для того, щоб переконатись, що вони бiля неї, соромливо усмiхнулася, дмухнула на лампу i пiшла в горничку. - Анюта... Вона зупинилась у дверяк, рвучко обернулась i не-чутно пiдбiгла до лiжка: - Ну, чего еще? Вiн узяв її за руку. посадив на лiжко. За вiкном було так мiсячно, що вона здригнулася i посунулась вiд нього подалi. Рука її була холодна, як мармур. Тимко пригорнув її гарячою чоловiчою силою i почав цiлувати i вiдчув, що груди в неї солонi i рипучi. - Я тебя пустила переночевать, я тебя искупала. Чего ж еще? - трохи не плачучи, вiдводячи настирливi руки, що лiзли до неї, допитувалась вона. - Оставь, оставь. Ведь я тоже из горячих жилушек соткана. Оставь, хохол! - промовила вона i кинула його до стiни. В сусiднiй кiмнатi було чути, як хропе на податях Марко i тихо клемкає австрiйський годинник, принесений ще з iмперiалiстичної вiйни, довго свистить, шипить, прокашлює, як старий дiд, i дзвонить два рази. Друга година. За вiкном так мiсячно, що це вiдчувається у темнiй кiмнатi. На Дону хтось б'є ломом лiд, мабуть, вирубує ополонку для худоби. "Аа-ак-ак... ак... ак..." - зривається коротко i лунко. - Подай кисет, - хрипко наказує Тимко Анютi. Голос у нього злий. Вона швидко мацає руками по столi i, знайшовши м'якеньку торбинку, подає Тимковi. "Пху", - кадить димом Тимко, сердито збиває на пiдлогу махорчанi iскри. - Не сердись на меня, не надо, - просить вона i гладить Тимка по плечi. - З то так, баловство. Разве ж могу я за то совесть продать? Тимошка мой, - закашлялась вона, притишила голос до шепоту, - он, страдалец мой, может, кровью обливается, а я с чужими мужьями баловать буду? Понимаю, й тебе ласки хочется, но ведь я й так к тебе ласкова - обняла, поцеловала... - Ти що ж, на всю нiч найнялась менi проповiдi читати? - Й правда, - схопилася вона. - Надо к отцу иттить. Он во сне открывается. Еще замерзнет. Побажавши спокiйної ночi, вийшла. Вранцi Тимко прокинувся з кислим настроєм i був сам собi огидний. Уже хотiв уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь тиху розмову i побачив силуети двох людей, що сидiли близько одне бiля одного. - Что же мне делать, добрьiй человек? - обiзвалась Анюта, плачучи. - Смириться да ждать, авось все образуется й на хорошеє выйдет, - радив хтось чужий ласкавим голосом, i трудно було розiбрати, чоловiк це говорить чи жiнка. - А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся, горюшка слезой не убьешь. Да й то сказать - еще ничего толком не известно. Нечего й горячить, моя кро-вушка. Письмо давно от него получила? - Давеча как получила одно, да й только, - хлипнула Анюта. - Писал, что в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как пулей оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку. - Тазкес. А теперь, касатушка, висуши глаза. С твоей й его судьбой гуторить будем. Сказьiваешь, он червонньгх мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького. Тiнь на ширмi швидко заворушила руками, засмiялася, i смiх був лагiдний i короткий. Тимко здивовано звiв на перенiссi брови, вiн уже десь чув цей смiх. Так це ж Коростильов! їхнiй трудармiєць з другої роти. Ти бач, чим вiн собi пiдробляє! Ось чому в нього в торбi завжди є що їсти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далi! Тiнь Коростильова знову заворушилася. Це вiн розкладав карти на столi: - Песками горючими, лесами дремучими, огнем й водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная тьi моя красавица, й кровь будет по его следу, й страсти, й вихри, й такое вьiпадает, что й рану получит или повре-ждение какое. Анютка схлипнула, приклала долонi до очей i так застигла. - Й такое показнвает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовьiй король. Видишь, рядьiшком падает. Й будет больно уважать й любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку й вьiложит ему на ладошки. Выпадает - раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый, да шутник, твой Тимошка. - Уж й не говорите, добрый человек, - ще дужче розплакалась Анютка. - Дома бнл, все песни играл. Загрущу, бьiвало, а он меня туточка сразу й развеселит, - вже зовсiм розревлася Анютка. - А по тебе он тоскует дюже. - Не забьiл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет? - А так, что даже й ночами не спит, - зараз же вийшов iз тяжкого становища Коростильов. - Все об доме, о твоей любви в помыслах. А зто что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы. Жiноча тiнь на ширмi стрепенулася. - Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты й вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому. - Ой, добрiли человек, ой, что ты, - схопилася Анютка, i голос її затремтiв вiд щастя, i за ширмою зробилося свiтлiше. - Й возвернется он к тебе живой, здоровий, при наградах придет й большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, - iнтимно понизив голос ворожбит. - Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показьiвает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась? Анютина тiнь кивнула головою. - Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу. - Уж истинно, как по книге читаєте, - весело щебетнула Анютка i заметушилась по хатi. - Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же придумать? Да сидите, чего же вы встали? - Служба. На работу нада иттить. - Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши єсть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже єсть два постояльца, а вм третий. Все веселей. А комнаты у нас просторньїе, не стемните. - Вот ато, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, й я доволен. - Так проходите в горницу, проходите. Анютна повела ще одного постояльця у свiтлицю, i крiзь дверi, якi вона забула зачинити, долинув хрипкий зi сну Маркiв голос: - Що? Хто вам сказав, що в нашiй артiлi тракторiв не було? - закричав вiн на всю хату, розмовляючи iз трохи глухеньким господарем. - То, може, у вас не було, а в нас... Дверi зачинилися, голоси затихли. - А тi про своє рiжуться, - засмiявся Тимко i зiскочив з лiжка. - От i розбери. Однi плачуть, другi скачуть. Вiн був виспаний, здоровий i сильний, тiло переливалося мускулами. У вiкно билися синицi, i зимовий ранок виблискував на снiгах. Нiч! То була казка, бiля нього сидiла жiнка, доброту якої не можна вимiряти словами. Тепер настав день - i йому треба йти до злодюг, шахраїв, нiкчем, терпiти їхнi кпини i неподобства, кидати все найкраще i ставати поряд з хамством i злом. Бiля лiжка на стiльцi висiла випрана, випрасувана гiмнастьорка, ще його, домашня, яку вiн узяв з Троя-нiвки, синi козацькi з лампасами шаровари, бiлi вовнянi шкарпетки. Тут же стояли старенькi, добре пiдшитi валянки i лежала руда заяча шапка, що пахла горищем. "Анютка не спала всю нiч. I все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?" Похмурнiв, одяг-ся i пiшов у свiтлицю. Пiсля снiданку хлопцi пiшли на роботу. Ранок був ясний i морозний, сахарний снiг рипiв пiд ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, бiлизна в снiгових iскрах; не в одному дворi цiєї ночi прали жiнки. Топилося майже у всiх хатах, i бузкова тiнь вiд димiв слалася снiгами. "Вжи-вжи, вжи-вжи", - скрипiло пiд людськими кроками, i пара валувала з ротiв, як з паровозних труб. З кожного двора виходив маленький гурт з кирками, сокирами, ломами, лопатами i прямував униз до Дону. Марко теревенив i розпатякував цiлу дорогу. А що йому теперечка? Пiд свитиною ватяна кацавейка, чоботи добрячими .ганчiрками пообмотуванi. Втеплився, хоч на всю зиму. - Наївся, аж ноги гнуться. Не знаю, як i лопату держатиму, - вижмурювався вiн на снiги. А Тимком нiяк не мiг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красується у козацьких шароварах, ще й з лампасами: - Хоч у персицьку армiю пиши. - Чого саме в персицьку? - Ну, а в яку ж iще? - визвiрився вiн на Тим-ка. - У бiлогвардєйську? Так її ж немає, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону Армiю нiхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцiю вбрав на себе, це я тобi як друговi говорю. I попадешся ти властям на око - обiрвуть вони тобi отi штани до очкура, в одних пiдштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобi, як друговi, позичу, та хутенько поспорюй їх до лихої мами. - Ах тьi ж, птичкино гнездьiшко, - тоненько смiявся Коростильов, виблискуючи жовтими крагами. Тимко мовчки порипував валянками по снiгу. Заяча шапка його вкрилася iнеєм, лице рум'янилося. Вiн був зайнятий своїми думками i навiть не чув, про що баляндрасить Марко. Вийшли на Дон. По всьому березi стояли люди i довбали мерзлу землю. Тимко зайняв свою дiлянку поряд з Коростильовим та Марком i також почав довбати. Кайло вкрилося туманом, i холодну дерев'яну ручку було чути навiть крiзь рукавицi. Земля була мерзла i тверда, як бетон. Вiдбитi грудочки вiдлiтали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго, щоб зiгрiтися, але руки його клякли, i вiн час вiд часу хукав на них, щоб напоїти теплом. По всiй лiнiї бухали кирки, кайла, ломи i ворушилися люди - чорнi, незграбнi, з довгими тiнями на снiгу. Подекуди вже палили вогнища з сухого бур'яну, бiля них грiлися трудармiйцi. - А что, й нам можно огонечек? - сказав Коростильов i, кинувши кайло, пiшов збирати сухий бур'ян, прихопивши iз собою Марка. Тимко гатив кайлом з годину i вирубав дiрочку, яку можна було закрити шапкою. Хлопцiв довго не було, i вiн, розiгнувши спину та приклавши до очей руку, жмурячись вiд яскравого, слiпучого блиску, довго шукав їх поглядом. Нарештi побачив унизу двi маленькi постатi, що дерлися косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, i Коростильов здавався зовсiм дрiбнюсiньким i якимось плескуватим. Iз червоних кущiв красноталю виїхав Хлястик на конi, махнув рукою i щось закричав. Зараз же до нього побiгли трудармiйцi i обступили. "Що це вони там? Напевно, зведення з фронту". Тимко кинув кайло i, швидко ступаючи, майже бiгцем подався до гурту. Але тiльки вiн пiдбiг з гони, як натовп розвалився, люди розiйшлися по роботах. "Мабуть, нiчого особливого", - подумав вiн, i щось боляче, тупо кусонуло його за серце. Вiн повернув назад, взяв кайло i зачав довбати. Коростильов i Марко теж вiддiлилися вiд людського гурту i подерлися косогором. Вони не вгадали, де їхнє мiсце, i пiшли не туди. Тимко свиснув i помахав їм шапкою. Марко пiшов першим, Коростильов грiбся за ним. Коли вони пiдiйшли ближче, Тимко помiтив на обличчi Коростильова тиху радiсть, нiби вiн тiльки-но зустрiвся Iз добрим приятелем, якого давно не бачив. Поклавши оберемок бур'яну на снiг, вiн зняв iз качанкуватої голови шапку, дбайливо струсив її од бур'яну i колючок, усмiхнувся аж до вух, оголивши червонi ясна: - Наши немца от Москвьi поперли... - Невже?! - задихнувся Тимко. - Хошь й у Марка спроси. Только что Хлястик из газетьi вичитьiвал. Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова, як дитину, на руки i почав кружляти його навколо себе, аж у того вiтер свистiв у вухах. - Ды пусти. Ды задушить, домовой, - тоненько повискував Коростильов, дригаючи личаками, на якi налип снiг. - Розкладай вогонь, --весело потер руками Тимко. Очi в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лiд на морозi, рухи стали поривчастими i безладними. - Ну! - пiдморгнув вiн Коростильову. - Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут i морозец прихватьiвает. Ась? - змовницьки, весело пiдморгнув Коростильов. Марко бив кайлом сухi пеньки i кидав їх на вогнище : - Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро й вiйнi кiнець? Тодi до чортинячої матерi кирку в кущi, а самому на Троянiвку... - Не поспiшай. Ще й тобi з носа червону юшечку видавлять, - ошкiрився Тимко. - Ти думаєш, так i вiдсидишся огут з кайлом у руках? Вогнище потрiскувало сухим бур'яном i пашiло жаром. Тимко, Марко i Коростильов обсiли його, жадiбно простягли закоцюблi руки. Раптом через вогнище на снiг лягла саженна тiнь. Всi обернулись i побачили грека Цiвадiса, обмотаного рядном, вiд нього смердiло брудом i часником. Мовчки вiн присiв до вогнища, i зараз же iз-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсiдалнся обабiч Цiвадiса, покiрнi, як щенята. Цiва-дiс не брав кайла до рук, тинявся вiд одного вогнища до другого, вiдбирав у кого якi були продукти i з того жив. їв страшенно багато, i якби його, прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратицi. Вiчнi мандри побiля чужих вогнищ нiколи не припинялися, i це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висiло рядно, його тiльки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; вiд неї тхне смалятиною; очi червонi, сльозяться. - Погнали супостатов, поперли, - потираючи довгi кiстлявi руки, тоненьким голоском обiзвався Коростильов, i маленькi очi радiсно заблищали, а личко сляло, як у гостях або на iменинах. - Присаживайтесь к огоньку, люди добрьiе, - прохав вiн Цiвадiса. -Вишь, как разгорелось, впору греться. Цiвадiс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов зiщулився i замовк. - Госька, карти. Госька схопився як пiдстрелений, кинув а рукава на снiг пом'яту колоду карт, на яких уже не можна було пiзнати фiгур. - Граємо на оцю гниду, - показав грек на Коростильова, - десять хрупанцiв за кожний виграш. Бити буду я. Мовчки здали карти. Коростильов жалiсно посмiхався, погладжував руками свої цупкi краги. З личакiв його валила пара, обличчя було розгубленим i жалiсним. Грек виграв, згрiб Коростильова за карк, крутнув до себе. Лагiднi очi горбаня пойнялися жахом, шапка злетiла з голови i впала в огонь. Тимко пiдскочив до грека ззаду, палицею, якою мiшав огонь, стьобнув по шиї. Той заревiв вiд болю. Голову йому скрутило набiк. З волосяної пащеки вiйнуло на Тимка iзогнем i смертю. Тимко чесонув його ще раз. Цiвадiс сiв, тяжко, по-вовчому завивши. - Що ж ти б'єшся - падлої - причитував вiн, згрiбаючи i розгрiбаючи брудними пальцями снiг. Тимко схопив кайло i подався униз, де леденiв Дон. За ним побiгли Марко i Коростильов. " I серед таких людей, серед таких злодюг мене кинула доля? За що? За якi грiхи? - гаряче думав Тимко, тюпаючи мерзлим Доном у розстебнутому кожушку з кайлом у руцi. - Там хлопцi пруть нiмця, ллють кров, а ця худобина грає в очко? Та як же це так? Як ж ї так?" Вiн присiв бiля куща красноталю, скрутив цигарку, жадЖно затягнувся димом. На пруттi гойдався снiгурок, наче китайський лiхтарик, сипав снiгом Тимковi на шапку. Дон, облизаний вiтрами, синiв льодом. Тимко встав i, розмахнувшись, шпурнув кирку. Вона металево бренькнула i, цьворохкаючи та пiдплигуючи по льоду, поскакала мало не до середини Дону. - Що ти надумав? - запитали Марко i Коростильов, перелякано вiдхекуючись. Тимко глибше насунув на голову заячу шапку, випустив з-пiд чорних вусикiв усмiшку i швидко закрокував до хутора. На квартирi зiбрав немудрi пожитки, вийшов з хати. Анютка наздогнала його в сiнях, переполошено глянула в вiчi: - Куда ж ты? Тимко весело труснув головою. - За Дон. На фронт, Анютко. - Отпустили вас, что ли? - Сам тiкаю. Вона приклала фартух до губiв: - Может, где Тимошку встретишь, так передай, что папаня болеют, а я... Вона зовсiм закрила фартухом обличчя i заплакала. Тимко поцiлував її в лоб i вийшов на ганок. - Погоди чуток. Анютка вилетiла iз сiней, перебiгла через двiр, простоволоса, у одних чириках, зникла у сусiдньому дворi. За хвилину прибiгла, вся тремтяча, iз заплаканими очима: - Наш сосед в станицу едет, подвезет. Тимко вклонився їй у пояс, тихо стис її гарячi руки. Порипуючи снiгом, збiг з ганку. Слiдом за ним рипотiли Марко i Коростильов. Цiєї ж ночi на станцiї Богучар вони прилаштувалися до вiйськового ешелону i поїхали на фронт. XIII Дивiзiя, в якiй служив Тимко з Марком, була сформована з сибiрякiв та уральцiв, людей поважних, мовчакуватих i надзвичайно стiйких у бойових обставинах. Дивiзiя була вiдкликана з резерву i направлена на Швнiчно-Захiдний фронт. В серединi сiчня вона досягла прифронтової смуги i стала розвантажуватися на станцiї Горовастиця. їй було наказано рухатися далi пiшим порядком, i вийти на рубiж Пено - Андреанополь - Торопець, i там зосередитись. Переборюючи снiговi замети" тридцятиградусний мороз i бездорiжжя, тягнучи за собою бойову технiку, боєприпаси i харчi, дивiзiя рухалась вельми повiльно i проходила ?а день не бiльше десяти-дванадцяти кiлометрiв, роблячи частi зупинки для того, щоб обiгрiти бiйцiв, якi коцюбли вiд морозу. Тили вiдстали, кухонь не було, i бiйцi харчувалися мiзерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивiзiю явно ограбували за наказом штабу фронту: в них вiдiбрали харчовi лишки i передали сусiднiй Третiй армiї. Iнтенданти, що з великими труднощами робили запаси, вiдкривали тепер свої склади i плювалися вслiд грузовим машинам, що, навантаженi до самих бортiв сухарями, вiдрулювали вiд подовбаних бомбами платформ. Напiвголодна дивiзiя все ж таки рухалася до свого мiсця призначення i вже була вiд нього не так далеко, як в дорозi її наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змiнити напрямок, i вона повернула на пiвдень i почала розташовуватись на вихiдних позицiях: район - схiдна околиця Переходовця i залiзниця на пiвнiчний схiд вiд Пено. На свiтанку дев'ятого сiчня о десятiй годинi тридцять хвилин почалася артилерiйська канонада i тривала двi години. Пiсля неї дивiзiя розгорнула наступ, брьохаючись по колiна в снiгу, i вела бiй до вечора. Два батальйони Н-ського полка проникли на схiдну околицю Пено, але закрiпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тiльки пiдтягнувши артилерiю, нашим вiйськам вдалося розгорнути успiшний наступ уже аж на другий день i захопити Пено, оточивши його з усiх бокiв. Кавалерiйська дивiзiя СС "Мертва голова" бiгла iз Пено найпрудкiше, i по снiгах густо чорнiли трупи нiмецьких солдат, уже частково занесених снiгом i заморожених на камiнь, та кiнськi тушi iз задертими догори пiдковами. Нiмецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонiв, з вiдмороженим обличчям i носом, в мундирi, але вже без хрестiв, мерзлякувато гнувся бiля жарко натопленої росiйської печi перед штабiстами i, ляскаючи себе шкiряними рукавичками по стегнi, говорив те, що в його становищi було найсмiшнiшим, - вiн дивувався: - Нiмецький солдат не можна ест кiлометр-кiлометр, - при цьому вiн прикладав лiктi до тулуба i робив бiг на мiсцi, даючи цим зрозумiти, що нiмецький солдат не має права тiкати з поля бою. Потiм морщив лоб i знизував плечима: - Ошень iнтересно. Нашi штабiсти нiяк не могли добитися вiд нього, що саме йому "ошень iнтересно", i, допитавши, вiдправили в тил. Цiй нагодi вiн, мабуть, був радий, бо хотiв подарувати командиру полка свiй фамiльний портсигар, але той гидливо вiдсунув його лiктем i сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта немає особливо "ошень iнтересно", оскiльки нашi вiйська тiльки розгортають наступ, а от коли вони попруть їхнiй вермахт аж у Нiмеччину, отодi буде найцiкавiше. - О, нашi, - замотав головою Краузе i усмiхнувся, показуючи iдеально вiдчищенi зуби. - Це нiколи не биват. Полковник не став переконувати. - Що ж, поживемо- побачимо, -сказав вiн i махнув рукою, щоб полоненого вивели. Два бiйцi-конвоїри зробили "єсть" i випровадили полоненого з хати. Вони вели його мовчки, насупившись, доки не вiдiйшли вiд штабної хати. Один з них, саженного росту сибiряк-вусач, обернувся i, перегородивши багнетом дорогу полоненому, вп'явся очищами в нiмця i кивнув головою в той бiк, звiдкiля докочувався гарматний гул. - Сльїшишь, наши "катюши" играют? Зто наши ваших прут. Бачачи, що нiмець його не розумiє, боєць додав: - Русский солдат немецкого солдата, - i тикнув з розгону в повiтря так, як би ударив когось пiд зад. Нiмець зрозумiв i рiшуче закрутив головою. Боєць вiдскочив назад, лице його зробилось лютим: - А вот жигону раз - й кишки вон. Еще головою мотает, сволочь! Нiмець зблiд i вирячив очi, його бiлi пальцi, що тримали полу шинелi, здригнули, i вiн щось викрикнув по-нiмецьки, простяг праву руку з перснем, нiби заслоняючись вiд удару. Боєць, ще бiльше розлютившись, вiдскочив убiк i дав йому дорогу. - Йди уж! - крикнув вiн i вдарив його пiд бiк прикладом. Нiмець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по колiна, а шинеля волочилася по снiгу. Конвоїр сердито сплюнув. - Шлепнуть бьi его вон там, под сосенками, - й ко-нец. А то поди тьi какой важньїй, еще води его по на-шей землице. - Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не сльї-хал? - нехотя обiзвався його товариш. - Попался бьi тн ему - он бн с тебя ремешки накроил! - Уж ато точно, - погодився другий конвоїр. Вони замовкли i повели далi полоненого по бiлiй снiговiй пустелi. Тимка i Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони їхали, а залишили в резервних частинах, якi, одначе, були розташованi недалеко вiд фронту. З тиждень вони вчилися вiйськової справи. Часто пiсля занять Марко, зазираючи товаришевi в очi, запитував: - А скажи, що старше, бригада чи дивiзiя? - Ти вчись по землi лазити, щоб тобi голови не звернуло, а в дивiзiях хай iншi тямкують, - веселiшав Тимко. Тодi Марко пiдсувався до землячка, гомонiв та гомонiв, що аж язик ставав колесом, а толку з того мало. Сiли в поїзд. Тимко мовчав i обзивався тiльки в крайнiх випадках. - Тобi що, язик... потягло? - сердився Марко. - Сам же мене виманив на оцю погибель, - при цих словах вiн показував на зброю, яку, чистячи, тримав у руках. - Хороший земляк, нема що казати. Марко говорив i говорив, бо тодi йому було не так страшно, а Тимко мовчав тому, що треба було робити дiло, а не телiпати язиком: треба було вчитися, як воювати, i вiн вчився, наполегливо i сумлiнно. Але часто, коли його заставляли лiзти по снiгу поповзом чи бiгати в атаку "короткими перебiжками", кидати гра-нату чи стрiляти по цiлi, вiн хоч i робив це сумлiнно, проте в душi смiявся i сам iз себе, i з iнших, а особливо з Марка, у якого голова рила снiг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко був переконаний, що там, тобто на фронтi, усе не так, як тут, що там усе по-iншому, що навряд чи там доведеться бiгати такими рiвненькими iнтервалами, як тут, на учбовому плацу, i цi думки часом охолоджували його, i вiн уже не так ретельно виконував команди. В другiй половинi сiчня їх виструнчили на плацу i пiсля вечiрньої повiрки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному мiсцi у валянках, шинелi, шапцi-вушанцi, лице його було мiдним вiд морозу. Вiн вiдчував себе незграбним i важким. - Куди ж це нас? - розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то в лiву, то в праву руку. - Овечок пасти, - весело пiдморгнув Тимко, набиваючи кишенi патронами i гранатами. Марко зiщулився i бiльше нi про що не розпитував, вiн тiльки ходив вiд гурту до гурту, нiби хотiв розчине нитися в людськiй юрбi i стати непомiтним. Два автоматнi диски, що телiпалися на ремiняцi, били його по стегнах. Шапку йому видали не по розмiру, i вона весь час налiзала на очi, i вiн кожного разу пiдсував її. Сибiряк Митяй, побачивши таке, повiв його до старшини i замiнив шапку. - На бiйцевi все мусить бути по формi, а то насунеться на очi - ворога не побачиш. Порипуючи валянками по снiгу, метушилися командири рот i взводiв, старшини роздавали котелки i кухлики. Бiйцi щедро кадили козячими нiжками - видано тижневу норму махорки. Вiд червоноармiйцiв пахло милом, банею i новим шинельним сукном: пiдроздiли наспiх проходили санобробку. Якийсь маленький шустрий боєць, вiд якого крiзь шинель димiла пара, бiгав помiж бiйцями, шукаючи свої онучi, i кричав: - Лейтенант Колотiлов, до комбата! Пройшла дiвчина в кожушку, закутана по самi очi в теплу шаль. Бiйцi цмакали язиками, i кожен запрошував до себе пiд шинель погрiтися. Попереду хтось закричав: - ...оой-ся! - i всi почалц шикуватися поротно в колону. Розмови стихли. Колона завмерла на снiгу чорним квадратом. Тiльки над головами неслася пара вiд людського дихання. Колона рушила, i зараз же завищав пiд ногами снiг, засапали, давлячись холодним морозним повiтрям, люди, хтось забряжчав котелком, хтось спiткнувся i впав, зарившись носом у снiг. Його зараз же запитали, що вiн знайшов, i всi зареготали. - Встигнути б на той час, коли нiмець уже нав-дьори пуститься. - Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш? - Кажуть, пiшли на всьому фронтi... - "Катюш" натаскали - землi не знати! Як заграють - нiмцiв глухих витягають з окопiв. - Кiнчилось йому на руськiй землицi... - А менi з дому пишуть - вже до весни готуються. Ще коли та весна, ого-го-о! - Абдулаев! - Слушаю... - Пiднеси кулемет. - Товаришу командир, зачем Абдулаев? Один че-ловек - один котелок, каша - всем одинаково дает: Громов - котелок, Абдулаев - котелок. Зачем Абдулаев все время пулемет таскать? - Припинити розмови! Абдулаєв з глухим ремством бере на плечi кулемет, люто шепоче маленькому Громову: - Кашу давай, давай. Курсак большой. Пулемет таскать - пузо болит. Нехороший человек. Абдулаєв на голову вищий вiд усiх, i коли вiн крокує в колонi з кулеметом на плечах, то здається, що вiн несе нiмцям чорний хрест на погибель. Вiн iде в одному ряду з Тимком, Митяєм i Марком. Воює вiн уже давно, з самого початку вiйни. Вiдступав вiд захiдних кордонiв України, був два рази в оточен-дi, два, рази поранений вiдлежувався в госпiталях. Особливо дружить iз Митяєм. Митяй господар, у нього в речовому мiшку є таке, як домашнє сало, ковбаса, цукор, запаснi онучi i рукавицi. Все це вимiняно за махорку. Митяй не курить. Вiн з родини розкольникiв i хоч у бога не вiрить, проте поганого зiлля не вживає. Махорку мiняє на продукти i Абдулаєв. Кращого мiняйла не знайдеш у дивiзiї. Хтось пустив чутку, що Абдулаєв походить вiд старих бухарських купцiв. Навряд чи то правда, бо вiн татарин, а не узбек. Взагалi за Абдулаєвим ходить слава схiдного чародiя i мата. В нього страшний нюх на продукти i речi, його знають старшини всiх пiдроздiлiв, з якими вiн вiв не завжди чесну гру. Одного разу вiн привiв пару коней i промiняв старшинi другого батальйону за теплi шапки i рукавицi, ще в додачу взяв пiвбарана i зробив iз нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось, що конi краденi в сусiдньому полку. Приїжджали бiйцi iз господарського взводу з багнетами на ремiнних поясах, обiцяли безпремiнно вирiзати Абдулаєву на обох половинках по кiнськiй мордi, щоб не мiг бiльше сiдати на чужих коней. Та поїхали нi з чим. Часто Абдулаева старшини брали в помiчники, коли їхали на полковi склади одержувати харчi для бiйцiв. Тодi обов'язково в старшинських мiшках виявлялося продуктiв трохи бiльше, нiж належало, а на складах менше, i була така думка, щоб Абдулаєва взагалi перевести в роту постачання. Але вiн вiд цього рiшуче вiдмовився, бо його мiсце в бойовiй ротi, а що коли треба щось зробити для постачання, то вiн все зробить в порядку шефства. На цьому i погодилися. П'ятим у ряду йшов Громов, хитрий i лiнивий. Коли стояли в резервi, вiн майже нiколи не вилазив iз нарядiв, i в нього вiчно було щось вiдiрване: гудзик вiд шинелi, або хлястик, чи пiдошва вiд чобота. Одного разу у нього побачили вiдiрване вiд шапки вухо, i вiн перед бiйцями, перед старшиною присягся, що то йому вiдкусив ротний кiнь. Виявилося, що це брехня, вiн зробив це навмисно, щоб одержати наряд, бо в нарядi було краще, нiж вчитися на холодному плацу вiйськовим вправам. У бою за ним не слiдкували. Iшли в атаку - i вiн iшов. До кiнця бою його нiхто не бачив, а коли закiнчувався бiй, то з'являвся Громов. Диски вiд автомата розстрiлянi. Вiн тяжко дихав i показував прострiлену шинель. Майже завжди мовчав i нi з ким не дружив, хоч не можна сказати, щоб був одинаком. Часто бувало, що вiн розшнуровував свiй кисет i роздавав бiйцям махорку. I ще помiчалася за ним риса: в тилу вiн був похмурим i неговiрким, коли ж наближався до фронту, - робився балакучим i весь час посмiхався, нiби йшов не на смертельну колотнечу, а до улюбленої тещi в гостi. Можливо, так проявлялися в ньому збудженiсть i хвилювання. Попереду брьохався командир роти Моргунов. Помiж сiрими шинелями виразно бiлiв його кожушок. Вiн був зовсiм молодий, жалiсний до бiйцiв i соромливий, як десятикласниця. В ротi нiхто не знав, що коли рота збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозi i рукавичок об руцi - все на нього було завелике. Тодi знайшли вихiд; полкова медсестра передала йому малюпусiнькi валяночки i рукавички, i вони згодилися для Моргунова. Вiн нiколи не лаявся грубою фронтовою лайкою i червонiв, коли при ньому лаявся хтось iнший. Говорили, що вiн син вiдомого сибiрського професора. Лейтенант нiколи не розповiдав про свої бойовi подвиги, хоч усi бачили на його грудях два бойовi ордени i помiчали, що вiн трiшки прикульгує на лiву ногу. Помiтили ще одне - вiн майже не посмiхається при бiйцях i зовсiм не усмiхається при жiнках: вiн хотiв здаватися бiльш серйозним, нiж був насправдi. Бiйцi його дуже любили, бо вiн ними дорожив i вiдстоював їх перед вищим командуванням так гостро i принципово, що iнодi накликав на себе немилiсть. Вiн, бачите, розробив свiй особливий план занять iз ротою i свою систему, що не була погоджена i затверджена вищим штабом. Система ця полягала в тому, що Моргунов майже цiлковито вiдкинув "ать-два", тобто стройовi заняття i "коротким коли" чи "длинньїм коли", а весь час учив бiйцiв, як поводити себе в бойовiй обстановцi. Вiн бачив на фронтi, що бiльшiсть людей гинуть тому, що не можуть використати мiсцевостi для свого захисту i для наступу, не знають взаємодiї родiв вiйськ, бояться ближнiх боїв, авiацiї i танкiв, i вiн робив все для того, щоб пiхотинець був царем бойового поля. Опiвночi бiйцi вiдчули, що недалеко фронт. Дорога була запруджена вiйськом, машинами, обозами, обабiч шосе стояли величезнi чорнi ящики, i коли бiйцi пiдiйшли ближче, то почули запах бензинового згару i побачили танки. Якийсь танкiст, мабуть, командир, в чорному комбiнезонi, говорив комусь пiвголосом: - Я не одержував наказу займати цю дiлянку. Менi наказали вийти в Селiжари. - Виконуйте те, що наказую вам я. - Єсть! По машинах! Танки зачхали моторами (вони працювали на малiм газу) i рушили кудись убiк, кидаючи на полкову колону сухий снiговий пил. Зустрiлося кiлька саней з пораненими. Хтось iз колони запитав: - Ну, як там справи, братцi? Один поранений, у якого з-пiд ушанки бiлiла на головi пов'язка, звiвся на лiкоть, сказав, пересилюючи бiль: - А от пiдеш - понюхаєш... - На лiвому фланзi нашi прорвали фронт i женуть нiмця, - обiзвався з других саней молодий, веселий голос. На третiх санях лежало двоє, iз головою загорнувшись в шинелi. Третiй сидiв, розхитуючись i стогнучи, "О-о-ох, о-о-ох!" - виривалося з його чорного рота i на секунду не затихало. Вiд поранених несло снарядним димом i запеченою кров'ю. Полк зупинився в густому лiсi. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: "Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?" Але на фронтi не пояснюють, а вiддають накази, якi треба виконувати. Ще з годину петляв батальйон лiсом. Моргунов розташував свою роту на вiдпочинок, вислав боковi дозори. Людям заборонено курити i розмовляти. Десь за лiсом злiтали ракети, i зеленi тiнi освiчували чорнi стовбури дерев. Чути було кулеметну стрiлянину. Iнодi з лунким дзвоном била батарея, i десь далеко-далеко чувся глухий розрив. Люди сидiли пiд деревами на снiгу. Нiхто не здрiмнув, усi вiдчували, що тут фронт, i були зiбранi та настороженi. Абдулаєв ходив iз Моргуновим по розташуванню роти, вiдбирав бiйцiв. - Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй... Викликанi схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаева. Бiля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова. - Беру. - Я б не радив. - Нiчого. Хай привчається. Абдулаєв поплескав Тимка по плечу i злегка штовхнув його в бiк, де стояли вiдiбранi бiйцi. Тимко мовчки став бiля них, поправив за спиною автомат. Марко пiдiйшов до нього, з плачем у голосi запитав i - А як же я? В пiтьмi його зiщулена постать була сиротливою i одинокою. - Частiше землi вклоняйся, - засмiявся Тимко. Марко повернувся i пiшов у темряву, i тодi серце Тимка йокнуло. Вiн наздогнав товариша i тихо сказав йому: - Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянiвцi корiв, що доля занесе нас аж сюди? Марко вiдвернувся в темряву. Вiн плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв iз бокової кишенi. - Вiзьми, це менi мати на дорогу дала. Свяченi кiсточки з вишнi. Замова вiд кулi. - А тобi? - В мене ще є. Тимко понюхав три малюсiнькi грудочки, поклав у кишеню. - Беєвою горою пахнуть, - сказав вiн i посмiхнувся. - Щось ти дуже веселий, Тимку? - На масницю уродився, - вишкiрився бiлими зубами Тимко i, потиснувши Марковi руку, побiг до групи, що вилаштовувалась помiж деревами. Групу вiв Абдулаєв. Десять чоловiк одягли бiлi маскхалати. - Де шалтай-болтай? - насварився на Тимка Абдулаєв. - Прощався iз землякомi - Одержуй халат. Крiм зброї, яка була у бiйцiв, видали ножi в брезентових чохлах. "Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо", - подумав Тимко, чiпляючи ножа до пояса. Моргунов провiв їх до узлiсся i, зiбравши в гурточок, пошепки сказав: - От так, ребятки, наказано вам привести "язика". Зараз, - вiн глянув на годинник, - пiв на другу. Вн повиннi бути тут пiв на п'яту... з "язиком". Ясно? Iдiть. Бiйцi один за одним вийшли з лiсу. Абдулаєв був старий вовк, вiн знав - "язика" взяти нелегко. По рiдкiй стрiлянинi вiн визначив, де розташованi нiмцi, непомiтно прослизнув повз них. Попереду було село Стара Торопа, i Абдулаєв розраховував там узяти "язика". Становище було таке, що їхнiй батальйон, як розказав їм перед виходом на завдання Моргунов, вийшов нiмцям у тил, отже, тiльки на схiднiй околицi Старої Торопи був нiмецький фронт, i там чулася млява стрiлянина, видно, заради охорони. Хлопцi вийшли до села з заходу, так що тепер їм не було чого боятись, хоча, звичайно, треба бути насторожi. Погода була не розвiдницька: мiсячна. Тiнi на снiгу - в райдужних кантах. Проскочили бiлу пустелю. В улоговинi зупинилися. За горбом - Стара Торопа. Вони стояли внизу i радились. Угорi ходив вiтер I здмухував снiг на халати. Абдулаєв глянув на годинник. Вони були в дорозi вже сорок хвилин. Розбившись на двi групи, розiйшлися, тримаючи, одначе, певну вiддаль, щоб не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали в снiг. Тиша. Чути, як з-пiд лиж з шурхотом сиплеться снiг. На бiлому снiговиннi чорнiють хати, вiє згарищем. Хлопцi повзуть, перелазять через загорожу, завмирають на чиємусь городi. Абдулаєв, Митяй i Тимко повзуть далi. Абдулаєв нюхом чує, що в хатi хтось є. Робить кiлька стрибкiв i причаюється бiля хлiва бiлим привидом. У дворi стоїть пiдвода. Прикритi попонами, тиснуться конi. Вони вже вчули чужинцiв, щулять вуха, сторожко витягують шиї. Вiд них тягне кiзяком, сечею i нудливим духом чужого майна. Абдулаєв дає знак, i Митяй з Тимком прискакують до нього. - Тут хтось є, - ворушить губами сержант i показує на хату. Раптом вiн застигає i дає знак "увага". По вулицi чути скрип людських крокiв. Сiльською вулицею крокують двоє з карабiнами за плечима. Двоє! Взяти не можна. Хтось iз них обов'язково вистрелить або закричить. "У-у, iшаки!" - лається Абдулаєв i проводить їх злющим поглядом. Розвiдники стоять, вичiкуючи на здобич, але звiрина не йде. Тодi Абдулаєв забирає Митяя i рухається до сусiднього двору. Тимковi наказує стояти пiд хлiвом, спостерiгати за хатою. - Бачиш, - показує Абдулаєв на воза i коней посеред подвiр'я. - Фрiци тут е. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвiр. Тимко щiльнiше тулиться до стiни i наводить очi на дверi. Вiн стоїть довго, мерзнуть ноги i руки, смертельно хочеться закурити. Знову повз двiр проходять вартовi. Вiн бачить блиск мiсяця на багнетах i чує їх тиху розмову. Ось один з них зупинився, блиснув запальничкою, прикурив. На Тимка вiйнуло запашним димком. Вони стояли вiд нього в кiлькох метрах, i йому здавалося, що вони його бачать. Тимка давить пiд ложечкою, вiн перестає дихати, кам'янiє. Нiмцi простують далi, несучи на багнетах iскри мiсяця. Тимко тре рукавичкою злiпленi морозом вiї. Раптом тихо iржуть конi, дверi вiдчиняються, i з хати виходить нiмець. Вiн стоїть секунду-двi, нiби прислухається до чогось, потiм розстiбує шинелю i сюркотить у снiг. Тимко вискакує iз-за хлiва i шепоче: - Хенде гох! Нiмець пiднiмає руки, а спритним ударом ноги вибиває автомат з рук Тимка, хапає за горло i кидає в снiг. Тимко б'є нiмця колiном пiд дихало. Нiмець летить у снiг. Тимко насiдає зверху i чув, як щось важко б'є його по головi. "Пропавi"-шепоче його гаснуча свiдомiсть... - Ти можеш iти? - питає його хтось, тяжко сопучи. - Можу! - шепоче. Мороз повертає сили, Тимко бiжить. В улоговину котиться, як груша. Рот забитий снiгом, у носi снiг, в вухах снiг. Тимко пiдiймається шгноги i бачить перед собою всiх розвiдникiв. Вони тривожно метушаться: в'яжуть того самого нiмця