, з яким борюкався Тимко. Абдулаєв суворий i стривожений. - Ошень харош, харошi Пошли, ребята, - пiдганяє вiн розвiдникiв. Вони стають на лижi i прудко тягнуть нiмця по снiгу. Абдулаєв пiдходить до Тимка. Тепер усе добре, "язика" потягли, до свiтанку далеко, мимо батарей проскочать. В селi стрiлянина i тривога, одна за одною злiтають ракети. Голубi виблиски бiжать по снiгах. - Завили, шакальї, - киває Абдулаєв у той бiк, звiдки чується стрiлянина, i смiється. - Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий. - Як же воно вийшло? - питає Тимко. - Потом, - смiється Абдулаєв i пришвидшує крок. - Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада. У повiтрi наростаючий свист снаряда. - Ложись, - шепче Абдулаєв, i вони з Тимком падають у снiг. їх обдає гарячими газами. Вгорi фуркотять уламки, один iз них падає зовсiм близько, i чути, як вiн шипить у снiгу, вичахаючи. - Наши стрелял, фрицов батарей искал, - пояснює Абдулаєв, вони знову бiжать до лiсу, який уже недалеко. Пiд самим лiсом їх наздогнало кiлька мiн: двi вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лiсi. Вибух був гучний i трiскучий. - Зто фриц. Из Торопы бросал, - i Абдулаєв вилаявся по-своєму. Потiм, коли вони зайшли помiж дерев, вiн сказав: - Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить "руки вверх". Я сльїшал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял? Тимко кивнув головою i мiцно зав'язав шворочки вiд шапки, щоб не так густо iшла кров. Коли увiйшли в розташування батальону, досвiдчений Абдулаєв вiдчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав їх i весь час прислухався до вибухiв. - Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада? - А може, ви нiмцi? - Какой немцы? Пустая твоя голова, - вилаявся Абдулаєв. Мимо пробiгли санiтари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдулаєву: - Один взвод мiною накрило. Тимко не став чекати, пiшов шукати санiтарiв. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся i змазали йодом. - Нiчого страшного, - сказав один з них, - черепок цiлий, - i навернув Тимковi на головi бiлу чалму. Шапка не налазила, i Тимко, засунувши її пiд халат, пiшов розшукувати Марка. В ротi Тимка зустрiли приязно. - А, герой ночiї - обступили його бiйцi, але вiн не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, i вiн шукав Марка. - Це який же? - перепитували його. - З новеньких? Той, що стояв пiд деревом? Здається, його в другий взвод перевели. - I зовсiм нi. Його з першого разу. Отам, пiд соснами, вони всi лежать. "Пiд якими соснами? Що вони мелють? Таж я двi години тому бачився з Марком i говорив". Тимко пiдiйшов до сосен. Марка там не було. Тодi вiн пiшов далi i побачив на снiгу непорушних людей, що стогнали. Вiн наблизився, i став розшукувати Марка, i майже зразу побачив його. Той сидiв, обiпершись спиною об дерево, i не стогнав, а сичав крiзь зуби. Лiва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелi. - Тебе поранило? - запитав Тимко, вiдчуваючи, як Марко то вiдпливає кудись у темряву, то знову появляється близько перед очима. Марко мовчки кивнув головою i злегка торкнувся рукою до бинтiв. - Стояв я, значця, пiд деревом i думаю... дай... сухарика пожую. А воно звiдки й прилетiло. Кинувся бiгти, а нога як дерев'яна. С-с-с, - знову засичав Марко i зiщулився вiд болю. - Прямо в гурт влучило. С-с-с... I хтозна-звiдки вона й прилетiла... с-с-с-с... В таборi заворушилися. Полонений нiмець розповiв, що в селi стоять незначнi гарнiзони i що основна укрiплена лiнiя - на схiднiй околицi Старої Торопи. Командування розраховувало взяти село комбiнованим ударом. Через десять хвилин повинна розпочатися атака. - Може, валянок мiй вiзьмеш, - розщедрився Марко. - Як одшаткують ногу в шпиталi - навiщо вiн менi? - Ех, Марку, Марку... От i з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юнiсть - голуба ташанська? Аж там, за лiсами чорними, за дорогами битими, вiдiйшло i незчулося, пiшло - не вернулося... Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла. - Прощай, Марку. Долоня на долоню, мозоль на мозоль, жилка на жилку. Серця кров'ю пропекло, вiрною, земляцькою. Марко захлипав пiд сосною, а Тимко побiг з автоматом у снiговий крутiж: не в його характерi було розчулюватися. Як тiльки батальйон вийшов iз лiсу, розпочалася артилерiйська канонада. Все злилося в єдиний гул, який не стихав нi на секунду, а весь час посилювався. "Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о", - рокотало понад лiсами i перекочувалося з краю в край. Було ще темно, i вибухiв не було видно. На бiлому снiгу зачорнiли постатi бiйцiв, вони бiгли i кричали "ура"... "А-аа-а-аi - неслося над бiлими снiгами i зливалося з трiскотнявою кулеметiв, автоматiв, гарматним гулом. Абдулаєв бiг разом iз Тимком. До села залишалося метрiв двiстi, навiть у пiвтемрявi було видно першi хати. - Сейчай он нам даст, - крикнув на бiгу Абдулаєв i вставив до автомата новий диск. Ще проскочили п'ятдесят метрiв, i раптом щiльний струмiнь вогню полоснув по наступаючих. Боєць, що бiг попереду Тимка, ткнувся носом у снiг. Наступаючi шарахнули убiк, а Тимко побiг прямо, стрiляючи на ходу i щосили кричачи: "...а-а-а!" Кiлька разiв падав, зводився, знову бiг, випльовуючи з рота снiг. Вибуховою хвилею його кинуло в снiг. Вiн полежав кiлька секунд, увiгнав у автомат новий диск, посипав кулями кудись уперед. Бiля нього щось трiскало, лопалося, шпурляло снiгом у очi, та вiн повз уперед. Йому i в голову не приходило, що то ляскають бiля нього розривнi кулi. Все повз i робив у глибокому снiгу кручений слiд. Раптом вiн посунувся униз i зрозумiв, що летить в улоговину. Вiдразу ж схопився i побiг нею. Над ним трiщало, гримiло i цявкало. В улоговинi схили були чорнi вiд вирваної вибухами землi. Тут назбиралися гази i смердiло, як iз старого комина. Заламуючи до кровi нiгтi, видряпався на горбок i побачив пiд хатою двох нiмцiв у касках. Один лежав за кулеметом, другий метушився бiля коробок iз кулеметними стрiчками. Нiмцi помiтили його i дали довгу чергу. Але вiн встиг упасти в снiг, i кулi зашипiли зверху. Тимко вiдчепив гранату i швиргонув наослiп. Вибуху майже не було чути, бо якраз поблизу розiрвався снаряд. Тимка дружно замолотило груддям по спинi. Вiн звiвся i, зiгнувшись, побiг до хати. Один солдат був убитий, а другий вовтузився бiля кулемета, закладаючи стрiчку. Вiн таки устиг її закласти, але вистрiлити не встиг. Тимко вдарив його прикладом по касцi так, як би вiн бив сокирою дровиняку, що не хоче колотися, - обiруч. Нiмець викинув з грудей короткий звук "го" i звалився на спину. Тимко сiв бiля кулемета i повернув його вздовж сiльської вулицi. Нiмцi короткими перебiжками, ховаючись поза будинками, бiгли до нього, i Тимко вже бачив каски i сiрi вiд морозу обличчя. Вони вже були близько, як раптом повернули i побiгли назад. Один з них махнув на бiгу руками i кинув їх хрестом на землю; другий присiв, потiм випростався i, кульгаючи, побiг далi. Тимко перестав стрiляти, бо закiнчилася стрiчка. В цей час позад себе почув тяжке сапання i крик. Вiн озирнувся i побачив наших бiйцiв, якi вибiгли з-за хат. Мимо нього теж пробiгло кiлька червоноармiйцiв, i один з них схопився руками за голову, закрутився на мiсцi, тикаючись головою в усi боки, як слiпий, пробiг кiлька крокiв, зашкопертав, ухопився за дерево, обiйняв його руками, зсунувся i так i залишився сидiти бiля нього. Тимко схопився i також хотiв був бiгти вперед, але чомусь озирнувся i побачив, що кулеметник-нiмець, якого вiн приглушив, розстiбає в свого товариша кобуру i намагається витягти пiстолет. Бiлi пальцi його нервово бiгають по чорнiй кобурi. Тимко вихоплює з пiхов багнет-нiж i в два стрибки уже бiля нього. Б'є ножем у живiт. Нiмець здригає всiм тiлом, каска його гримить по стволу кулемета... Тимко бачить, як вiн зiває ротом i випльовує снiг разом iз кров'ю, в горлi у нього булькотить. Раптом нiмець починає пiдводитись, i нiж ворушиться в його животi. Тимко дав коротку чергу в груди. З шинелi летять клаптi сукна i курить пилюка, блискучi гарячi гiльзи летять на землю, i з них ще куриться димок. Тiло нiмця нерухоме. Тимко стоїть над ним, зцiпивши зуби. Закривавлена пов'язка зсунулась з голови, очi горять сухо: "Ну що, завоював Росiю?" Нiмець лежить на землi хрестом, 'на чоботях блищать вичовганi шипи. "Здалека ж ти прибився, та вже далi не пiдеш". Нiмець мовчав, у губах засiла смерть, а в пальцях - вигребена з-пiд снiгу грудочка землi. "I цього не дам", - насупився Тимко i вибив ногою грудку, потiм перезарядив свiй автомат i побiг туди, де клекотiв бiй. Нашi вiйська вже захопили схiдну околицю села i просувалися далi. Червоноармiйцi бiгли через городи кудись у горiшнiй куток села, де ще вiдгризалися нiмцi. Тимко бачив, як бiля одного розбитого снарядом будинку метушилися нашi мiнометники, встановлюючи мiномет. За будинком пiд розваленою стiною стояли сани з мiнами; кошлата рижа конячина, що привезла сюди боєприпаси, стояла, опустивши голову, нiби дрiмаючи. На довгiй шерстi кришталевим люстром висiли бурульки, i при кожному русi тварини трiнькали мелодiйним дзвоном. Вусатий їздовий з батогом за поясом, бурий вiд натуги, носив мiни. Бiйцi вiдкрили стрiлянину, i Тимко бачив, що мiни рвуться на бугрi, за селом. Коли снiгова запона розвiялась, вiн помiтив людськi фiгури, що чорними клубочками котилися не з села, а в село. "В контратаку перейшли нiмцi", - подумав вiн i побiг швидше, переплигуючи тiла убитих нiмцiв, що лежали на дорозi. Вискочив на околицю, помчав далi. Крокiв за двадцять вiд нього сапотiли ще якiсь бiйцi, але вигляд у них був дивний i страшний: всi вони були в подертих брудних шинелях i озброєнi чим доведеться, - бiльшiсть iз нiмецькими гвинтiвками в ру-. ках - це були нашi полоненi, яких тiльки-но визволили iз табору. Раптом iз горбiв потекла вниз лавина сiрих шинелей, i зараз же за ними iз-за схилiв вилетiли танки. Вони мчали на повнiй швидкостi, розкидаючи гусеницями снiг, залишаючи позад себе бiлi смерчi снiгової порошi, що, просвiчуючись на сонцi, яскраво блискотiли, як риб'яча луска. Помiж тiєю порошею невиразно виднiлися людськi постатi, - то бiгла нiмецька пiхота. Тимко упав у снiг i озирнувся навколо. Йому уже виразно було видно обличчя своїх бiйцiв, що бiгли з горба. Нiмецькi танки били з гармат i кулеметiв. Бiйцi падали в глибокий снiг, i їхнiх трупiв не було видно. Упавши, чоловiк нiби зараз же провалювався крiзь землю. Тимко схопився, i побiг уперед, i скоро змiшався iз тими, що бiгли з горбiв. Раптом зчинилась така стрiлянина, що не можна було зрозумiти, хто кого б'є. Попереду щось блиснуло i повалив густий дим. Перший танк крутився на мiсцi. Тимковi вдарило в горлянку кислою оскомою горiлого залiза. Вiн пробiг ще кiлька крокiв i плигнув у глибоку вирву вiд снаряда, на вiнцях якої стримiли гострi уламки. Раптом нiмецькi танки повернули назад, i по нашiй пiхотi з краю в край пронеслося "ааа-а-а-а!", i сiрi шинелi заворушилися i побiгли вже не назад, а вперед. Тимко також вихопився iз своєї вирви i побiг сильними широкими стрибками. Мимо нього щось ревнуло, заляскало, i вiн побачив, що це нашi "тридцятьчетвiрки" з розгону промчались на горб. Тимко побачив нашого бiйця, що бiг без шапки i шинелi, вiн правою рукою пiдтримував вiдбиту осколком щелепу. Його зелена фуфайка була заюшена кров'ю. Тимко вискочив на горб. В улоговинi овечою отарою полохається нiмецька пiхота, i нашi танки давлять її гусеницями i розстрiлюють з кулеметiв. "Добивати їх треба", - подумав вiн i на бiгу дав двi довгi черги. Вiн бiг по улоговинi i бачив, що нашi бiйцi вже беруть полонених. Недалеко вiд нього у вирвi блиснув кокардою офiцерський кашкет. Тимко побiг на нього. Раптом хтось тупими щипцями рвонув його за спину. Вiн упав на живiт, жадiбним сапанням занюхав снiг. Офiцер вискочив iз вирви i подряпався вгору крутим схилом. Вiн був у мундирi, галiфе, чоботи його блищали в снiгу. Та йому було тяжко i трудно, вiн ступав якось боком, далеко вiдвiвши руку з парабелумом. Тимко звiв голову i клiпнув вiями, щоб збити з них снiг i краще бачити. Приклав холодне ложе до гарячої щоки, навiв дуло нiмцевi помiж лопатки. Офiцер упав набiк i покотився у видолинок, блискаючи хрестами. i чобiтьми. Попереду нього котився кашкет iз кокардою. Тимко дотягся до нього рукою, зiм'яв i втратив свiдомiсть. Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пунктi дивiзiї був поранений ще один воїн: командуючий армiєю генерал-лейтенант Овча-ренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лiкар нашвидку поров синю штанину, кров розводила по нiй ще один лампас. Генерал задихався вiд болю i через кожну хвилину довiдувався у молодшого ад'ютанта, як справи на фронтi. Ад'ютант поштиво схилявся над носилками, на яких лежав командуючий, i ввiчливо доповiдав, що нашi просуваються, що лижники захопили станцiю i перерiзали єдину дорогу для вiдступу торопецькiй групi, яка хотiла прорватися на пiвдень. Поступило зведення вiд четвертого, що взята велика група полонених. - Хорошо, - сказав командуючий i втомлено схилив на груди голову, нiби збираючись задрiмати, але потiм вiдкрив очi i попросив ад'ютанта пiдiйти ближче. Той виструнчився, бiленький, як лебiдь, у бiлому кожушку. Командуючий поморщився, по високому чолi проповзла хмурiсть. Ад'ютант виструнчився ще дужче, i в збентежених очах його завихрилося замiшання. "Я нi в чому не почуваюся винним. Я стою по уставу. Накажiть - я все виконаю", - наче говорив його вигляд. Але командуючий морщився i знизу вгору пильно, навiть суворо, дивився на нього. Потiм розтяг губи i змiшав усмiшку з болем: - I треба ж було налетiти i на дурацький осколок, а? Молоденький ад'ютант опустив очi: вiн не знав, що сказати. Але той батькiвський тон, яким вiдiзвався до нього командуючий, пiдбадьорив його, i вiн вiдважився на жарт: - Нiчого. До перемоги заживе. - Але її треба робити, - обiзвався командуючий. - Передайте наказ: нiкому не говорити про моє поранення. Ад'ютант сказав "єсть" i побiг до рацiї. Всi, хто оточував генерала, зрозумiли, що вiн не кине свого поста. Командуючого поклали на сани, обмостили ногу i в супроводi ад'ютанта, охорони i лiкаря повезли на командний пункт армiї. Його влаштували так, що вiн мiг напiвсидiти, i йому було видно, що робиться навколо. Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бiйцi йшли у валянках, теплих шапках i теплих рукавицях. Все це були волжани, уральцi, сибiряки. Вони iшли поважно, як на важливу i пильну роботу; обличчя їхнi були спокiйними i суворими. Деякi бiйцi жартували, пхаючи один одного в снiг. На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, i над голубими снiгами лунали "частушки-спевушки", "попевочки", веселi, залихвацькi, iнодi по-солдатському брутальнi, але все це говорило про те, що в бiй iшла весела i окрилена першими перемогами армiя, i генерал, посмоктуючи "Казбек", пригадував лiтньо-осiннi бої, втомленi обличчя бiйцiв, поранених, закушпелених, злих. Нi! Тепер було зовсiм не те! Руський дух не вдалося зломити, i ось вiн уже ширяє над степом "напевочками" i несе на багнетах сувору кару вороговi. Дивлячись на маршовi колони, що, поспiшаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захiд, на веселих бiйцiв, на ряди автомашин, що пiдвозили боєприпаси, командуючий розумiв, що це успiх, що наступ розгортається i що в такий вiдповiдальний момент вiн не може покинути фронт. Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санiтарну машину i вiдправити далi на КП армiї. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипiв бiй i де ще не встигли пiдiбрати поранених i забитих. На дорозi стояла вантажна машина, i звiдти чулося два голоси, що сперечалися помiж собою: - Хiба так кладуть, дурна твоя голова?! - кричав один з них. - Треба так складати, щоб лежали, як сiрнички, i теплiше будеї А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити. - А ти боїшся? - простуджено хрипiв другий голос. - Не боюся, а менi наказано снаряди пiдвозити, а з цими ви б i самi справилися. Коли генерал пiд'їхав ближче, вiн побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу нiжку, лiниво пересварюючись iз двома бiйцями, якi вкладали на дно кузова наших червоноармiйцiв. - Раненi? - запитав генерал. Шофер кинувся, як на пружинах, i вiд несподiванки вирячив очi. Вiн не сподiвався зустрiти генерала так близько бiля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до щапки руку, вiн набрав повнi груди смiливостi i вiдрапортував одним духом: - Похоронна команда займається уборкою трупiв!.. Генерал зняв шапку i важко опустив голову у смушевий комiр. П'ять пар заснiжених пiдошов iз зведеними докупи каблуками лежали на днi кузова. У генерала смикнулася лiва щока i куточки губ. Вiн одяг шапку i опустив очi. Сани рушили. Ад'ютант бачив, що генерал схвильований, i, щоб хоч чимось втiшити його, сказав: - Товаришу генерал-лейтенант, нашi жертви, безсумнiвно, меншi. - А ти ходив їх рахувати? - насмiшкувато запитав генерал. - Нi, але... операцiя так була пiдготовлена блискучо i нашi так несподiвано нанесли удар, що менi здається... - Тобi здається, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди бiльше, нiж у тих, що обороняються. Красивий ад'ютант почервонiв i замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв нiмецьку запальничку i усмiхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армiйська телефонiстка. Примруживши очi, дивлячись крiзь райдужну щiлину, побачив обтягнуту вузенькою спiдничкою фiгурку, з широким ременем на тоненькiй талiї. "Скорiше б у штаб, там веселiше. Але не дай бог кому такого генерала, як у мене. Сам не знає спокою i другим не дає. Замiсть того щоб керувати iз свого штабу, вiн лiзе у саму гущу бою. I ось наслiдок - сидить iз перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти iз складу чисту бiлизну i ввечерi до Лiночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж' може бути так, що цюкне малесенький осколок - "Милая, сердцем моим не согре-тая, песня моя осталась недопетая", i навiть у нових теплих валянках мало приємностi лежати на холод ному днищi кузова машини", - разом iз димом випах-кував свої думки дженджуристий ад'ютант. Про його поведiнку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельнiсть. Ад'ютант мав феноменальну пам'ять i виключну хоробрiсть. Генералу подобалась його витонченiсть, i такт, i навiть його романтично-донжуанська душа. Поки що вiн за все йому пробачав, i стосунки мiж ними були якнайкращi, хоча ад'ютант знав, що хай тiльки трапиться щось недобре, хай вiн порушить дисциплiну, - генерал нiколи не заступиться за нього i покарає по заслузi. - Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповiсти дуже цiкаву iсторiю. Я допитував одного полоненого нiмецького офiцера, i знаєте, що вiн менi сказав? Ад'ютант не встиг доказати - в повiтрi почувся свист цiлої черги снарядiв, i вони стали вибухати по улоговинi i на її схилах. Командуючий сказав, пiдморгнувши: - У бiлий свiт, як у копiйку: нашої пiхоти тут уже давно немає. - Осколком йому знесло iз голови смушеву шапку. - Iч, заграє... - усмiхнувся вiн, розглядаючи дiрку. - Доведеться просити на складi другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скiльки положено? - Я мистецьки її зашию, - засмiявся ад'ютант. Лiкар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далi, i снаряди гомонiли десь за лiсом. Санiтари повибiгали iз своїх схованок, i, взявши носилки, стали пiдбирати поранених бiйцiв. - Знову забитi? - запитав командуючий. Два санiтари поставили носилки на снiг, дружно доповiли: - Пораненi, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак. Сани зупинилися, i генерал побачив на носилках молодого бiйця з перев'язаною головою i смаглявим сердитим обличчям. Шинеля i гiмнастьорка в нього були пошматованi, бiлiли бинти, що оповивали груди. - Ось вiдбираємо, а вiн не дає, - i санiтар показав на бiйця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офiцерського кашкета з вiдiрваним орлом. Генерал здивовано пiдняв угору брови. - Навiщо тобi офiцерський кашкет? - запитав у бiйця. Боєць лизнув язиком шорсткi губи. - Я вбив його... Вiн лежить там, бiля схилу, - з трудом вимовив вiн, i пергаментне обличчя задихало помстою. - Як твоє прiзвище? - Тимко Вихор. З лижного батальйону. Вiн весь час облизував губи i просив снiгу. Зачувши прiзвище бiйця, маленький красивий ад'ютант нiби пригадав щось i, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його. Нахилившись до генерала, тихо сказав: - Цей хлопець є в списку бiйцiв, що вiдзначилися в сьогоднiшнiй операцiї. Комiсар п'ятого передає, що вiн знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, i цим дав можливiсть швидко повести наступ. Всi мовчки дивилися на бiйця, який лежав, закривши очi. Генерал був старий солдат, i за своє бойове життя бачив сотнi героїв, убитих i поранених, але нiколи вiн так не страждав, як тодi, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсiм ще молодих юнакiв. Тодi щось батькiвське горювало в ньому i до спазм в горлi здавлювало серце. - Пiднесiть його до мене, - попросив командуючий. Два санiтари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко вiдкрив очi. Вони були блискучi, i помiж вiями кипiв бiль. - Пити дуже хочеться... Лiкар, що вже мацав його пульс, кивнув санiтарам : - Натрусiть йому на губи снiгу. Тимко жадiбно облизав губи язиком i кинув кашкет на землю. Генерал простяг руку до ад'ютанта, той вийняв iз сумки малесеньку коробочку i щось передав командуючому. - Ти хоробрий воїн, - сказав генерал i, нахилившись, приколов до шинелi Тимка медаль "За вiдвагу". XIV Удень ще сяк-так, чоловiк то бiля худобини порається, то пiде в луг пенькiв набити на розтопку, а притюпає нiч - хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снiгами i над хатами провисає чорна мертвота. В такий час iз ташанських очеретiв виходить вовча зграя, хижо винюхує снiжок, по якому бродила на вечiрнiм водопої товаряка, всiдається навколо ополонок, i зимовими зорями довго свiтяться в темнiй водi вовчi очi. Вожак, сильний, м'язистий звiр, сидить нерухомо, як на святiй молитвi. Клацає зубами, одiрве вiд льоду сухий зад (на льоду залишиться ошмульгок шерстi) i, витягши лобасту голову вперед, потрюхикає на роздо-бутки. Щось гуркнуло в синiй пустелi. То вiд морозу лопнув лiд. Свiжа трiщина заграла проти мiсяця павичевим пiр'ям. I знову вовчi тiнi в райдужних коронках мiсяця бiжать по льодах. Ось вожак щось зачув. Нiздрi його затрiпотiли i покрилися слизотою. Вiн рiзко крутнув убiк i щосили погнав до чорної купи куширю, що лежав на снiгу. Прибiг i став розривати лапами. Браття-сiроманцi не вiдставали вiд нього. Але вiн, вожак, вiн сам винюхав, вiн перший знайшов. Отож церемонитися нiчого - i летить шерсть iз пiдлеглих. Нарештi знайшов те, що шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду. Вона сяйнула лускою, i вожак сильним стрибком настиг її. Помчала рiчкою вовча зграя. А з очеретiв видибала лисичка. На льоду золотим карасиком стрiпнувся мiсяць. Лисичка схопила його лапками i лизнула язиком. Ху! Прiсне! Риб'ячий дух чманив її i викликав спазми, але вона тiльки понюхала те мiсце, де лежала щука, i, жалiбно заскiмливши, подалася в село. Довга зимова нiч. Довга. Тягнеться повiльно, як пряжа з бабського веретена. I кожному своє: десять скаче, сотня плаче, а тисячi зубами скриплять ввi снi. В Ионьки в грудях цiле ревище: ловив старостi рибу та простудився. Воно б ще й нiчого, та ще клопiт - призначено його переобладнати клуб на церкву. А це тiльки ж подумай - ризи дiстань, ладану дiстань, свiчок дiстань, а де ж тiєї вощини вiзьмеш, коли в селi бджоли не знайдеш? Отут i вихитри хитрячка. Павло Гречаний всю зиму не злазив iз печi, хiба щоб води принести та дров нарубати, i всю зиму йому снився один i той же сон: за ним ганялися телята. Про себе вiн давно вирiшив, що це добрий сон. Нашi таки потурять нiмця. I в кожного своє нило, в кожного своє болiло. Орися розгрiбала дерев'яною лопатою жар у печi, саджала паляницi. Руде в бiлих кружалах теля схопилося iз своєї постельки i, поставивши ослiнчиком ноги, пустило в соломку срiбний дротик. - Ах ти ж паскудне! - насварилася на нього Орися i пiдставила щербате горщеня. Телятко, зробивши своє нехитре дiло, зацокотiло слюдяними копитечками по долiвцi, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засмiялася i схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом її у груди, лизнув руку. - Що, монi захотiлося? Зараз я тебе поведу до мами. Орися вiдв'язала теля i вже хотiла виводити надвiр, як у сiнях щось зашамотiло i в хату увiйшла рiдна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку i занюхало кожух. - Доїти збираєшся? - Я тiльки хвилечку, матiнко, - зашарiлася Орися, злякано вiдступаючи. "Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров вiдлила їй вiд обличчя, груди нiби хто поколював голочками. - Теличка? Бичок? - Бичок. Та такий смiшний, - зарожевiла Орися, покрила полою дiйницю. "Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як вiн бозна-де за фронтами". - Що ж, роби своє дiло. Я пiдожду. - Я зараз, матiнко. Одну хвилечку. Iди вже, iч, лукаве, - заметушилася Орися, пiдпихаючи телятко, яке раптом затялося i не хотiло переступати порога. Сивим клуб'ям перекотився мороз, шугонув пiд лави. Тихо тренькнули вiкна: то Орися зачинила за собою набухлi дверi. За вiкном чувся її улесливий голосок i жалiсне мекання телятка. "Тварина - i та свою матiр чує, а моя як пiшла з хати, то й мiсток за собою спалила, - журилася Одарка. - Чоловiк по снiгах та лiсах, а може, вже й живого немає, а ти сиди вдома одна, доживай вiк у чотирьох стiнах". Коли Орися повернулася в хату, Одарка сидiла на лавi, бiля дверей, як чужа, i мовчала. Бiля чобiт темнiли калюжi вiдталого снiгу. - Такий цмолавий, що насилу вiд корови вiдтягла, - гомонiла Орися, прив'язуючи телятко в хатинi. Вiд Орисиного кожушка по хатi пiшов морозний дух. Розiпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице її, розпечене морозом, горiло, очi блищали. Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати i була для неї доброю i не зробила нiякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любовi, вимолюючи Тимка, i вiд тих слiз осiдала в Орисиних жилах гiркота. I тепер, як кажуть: "Усе прощається, та не все забувається". Правда, Орися забiгає до матерi, провiдує, як коли то й поможе в чомусь, та не тягне її до рiдного дворища... - Отака я господиня, що й про гостю не подбала, - завешталася Орися. - Я зараз вам, матiнко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнiвочки знайду. Воно б гуртом веселiше, та батько з матiр'ю десь до млина поїхали. Я Гаврила покличу. Вiн хоч нашуткуе повну хату. - Не треба, дочко. Може, в чоловiка яка робота, - обiзвалася Одарка, а сама подумала: "Батько й мати до млина поїхали, а я вже, виходить, не мати. От i вирости дочку в чужий двiр. Вiддав - уже не твоя". На ходу поправляючи зачiску (тепер у Орисi не висiли на спинi двi бiлi коси, в якi було вплетено сонце, а були вони закрученi ззаду в тугий калач i про-шпилькованi). Орися метнулася в хатину i заторохтiла горшками. Внесла глечик сметани, череп'яну миску товченої картоплi, поставила на стiл, засланий рубчатою скатертиною. Тодi пiшла в комору i принесла пiд фартушком пляшечку вишнiвочки, вистелила матерi на колiна вишиваний рушник. - Ну, дай же боже, щоб нашi живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, - приказала мати i вихилила одним духом келешок. - А ти чого ж не п'єш? Орися торкнулася губами, скривилася: - Як його тi мужчини й п'ють? - почервонiла. Щоки калиною взялися, i засмiялася Орися розкотисте, гiнко, по-дiвочому. - Ой, їй-право, сп'янiла, матiнко! Геть-чисто вступило в ноги, - перейшла вона на тихий смiх, i ласкаве, розчулено-нiжне заструмувало з її очей. - Ти ж тiльки губи вмочила, - запишалася мати, внутрiшньо радiючи, що все йде на лад i що дочка таки хазяйка й приймає її з всiма почестями. "А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк". - А от же так i ходить хвилями. А мiй Тимусь не пив. Вона ще дужче понiжнiла очима i, п'яненько схилившись, тихо засмiялася, видимо, щось пригадавши їхнє, таємне. - Один тiльки раз, як простудився, то випив цiлу склянку i зробився такий смiшний. Я йому кажу: "Ти-моньку, навiщо ж ти мене так у коси цiлуєш?" А вiн каже: "Бо ж ти моя жiночка, моя суджена". Очi в Орисi занудьгували, заятрилися. - От уже й заплакати хочеться, - усмiхнулася п'яненько. - Їжте, мамусю, бо ви зовсiм не їсте. Чи, може, не смачне подала? - Спасибi, дочко. I смачне, i з. рук рiдної дитини, та не за тим я прийшла. Орися прибрала iз столу, а мати не зводила з неї очей. Дочка ще зберiгала гiнку дiвочу постать, але плечi в неї закрутiшали, груди набухли i розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися i круто падали при ходi. Вiд неї вже пахло молоком. Стара пiдмiтила це, але промовчала. - Скажу тобi, чого прийшла. Орися швидко пробiгла пальцями по кнопках кофтинки i, спiймавши гострий вивчаючий погляд матерi, закрила фартухом живiт. - Нема тобi чого жити в чужих людей. Орися опустила голову. Пальцi, що лежали на грудях, були схожi на брошку. - Не знаю, що вам i сказати. Вiн як iшов на вiйну, то приказував тут жити. I я, матiнко, його слова ламати не буду. Вони ж менi не чужi, а рiдня, не обижають. А раз вiн так сказав, то так i буде. А вернеться живий-здоровий, тодi побачимо, як далi. - Ти менi казна-чого не плети i - прикрикнула стара. - А що я кажу, то вже так i буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрiбна? - i вона знову гостро i ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живiт i опустила голову. - Що я вам скажу, матiнко. Тодi, як ви менi з татом труїли життя, тодi у вас не було до мене жалостi. Ми жили зовсiм у чужих людей - ви й подушки не дали пiд голови. А тепер у мене є в що одягтися i взутися та й шматок хлiба на столi. Ви прийшлiї мене жалiти, а менi тiєї жалостi не треба. Тепер я, матiнко, одного жду, а другого виглядаю. I тiльки цим i живу. I хай менi господь поможе. Одарка встала з лави. В чорнiй шалi бiлiло лице. - Ну, коли так, то пiшла я, дочко. Пiд шаллю здригалися плечi. - Ви, матiнко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища пiти не можу. Бiля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя. - Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам. Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу. - Не треба, матiнко, в самої знайдуться. Так i розiйшлися вони, незлостивi, але й не примиренi. Повернулися свекри з млина. Йонька встиг по дорозi потрусити чужi ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у свiтлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалi, i Орися допомагала розмотувати. - Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? - Придивлялася до неї Уляна. - Нiчого в мене не болить... А то так... Матiнка приходили. - Що вона? Все своєї править? - Додому кличе. - Тодi, як скиталися по чужих дворах, не кликала. - I я ж так їй говорила. - Ну що ж - на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на снiданок. Орися хутенько присiла до ночов iз водою i заходилася тельбушити рибу. Одну щуку нiяк не могла спiймати. Тiльки пiдводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тiло. Орися засмiялася сама собi i так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посмiхаючись, дивиться на неї. "Дитина. Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас доля, дiти", - подумала про себе Уляна, розпалюючи в печi вогонь. У свiтлицi дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним духом старечої неохайностi. - Хто там у нас, мамусю? - Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда з ними. Читають, читають, а тодi як зведуться, так хоч водою розливай. Iнокеша раз євангелiю порвав, а це принiс другу. - Про що ж вони сперечаються? - А господь їх знає. Чула якось, що не доберуть вони, хто з богiв головнiший: Христос чи Мойсей? Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука зiвала жабрами i кидалася в мисцi з водою. "Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче, i то вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того невiдомого бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти є на свiтi, заступи мого Тимка". Уляна, розтопивши в печi, взяла вiдра i пiшла по воду. Орися переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом їй зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись руками за косяк, пожадливо хапала гарячим ротом свiже морозне повiтря. Трохи полегшало. Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi i млiсть по всьому тiлу. її дужi, сильнi ноги, що так легко носили її тiло по землi, тепер тремтiли i пiдгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей. У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у євангелiє, там сидiло троє дiдiв i шукало спасiння у святiм письмi. Слиняве шваркання Ионьчиної люльки, протодиякон-ське вiдкашлювання Iнокешi. Крутий бас рокоче притишеним громом: - Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а... - Дай милосердя, пошли нам утiху, - молодим козликом пiдпрягається Йонька. Свята пiсня наганяє на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька стає гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з дубової бочки, дихає грозою. - Прокляв тебе єси в зачатiї, - реве вiн, i з його грудей рветься невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу i костi розвiю пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi своеї-i-i-i. I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву не з євангелiї, а свою, ними самими складену. - I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по ярах та болотах без води i хлiба. I що забрав - вiддаси сторицею. I не буде тобi пощади вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей iз неволi клич. Красную Армiю возвелич. Амiнь. Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто: - Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова великої молитви: "Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли тому бандюзi, кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака, щоб сконав вiн, як собака!" Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами: - Не буду я повторювати, Iнокеша. За таку молитву нiмцi шворку надiнуть. - Богохульствуєш? - Чия власть - того й бог. - А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник! Давай сюди євангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн тобi своє клеймо на с... випече залiзом, а ти студитимеш за хлiвом i будеш снiг печатати. Ха-ха! Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом i вилетiв на подвiр'я, як буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж тинами. У вiкно було видно, як вiн зупинився бiля двору Павла Гречаного i, повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i погрожував кулаком. Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи. "Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою. Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з неї снiг: - Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже - нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають. Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго. - Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма. Драна кожушина вiдпарилася в теплi, смердить кислятиною, чоботи обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли згорiла його шапка, Йонька полiз на горище i знайшов там стару будьонiвку. Зiрку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться - як вiд татарської орди вiдiрвався. Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до того, що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям. Першу нiч воно сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами. "Сумує на новому мiсцi", - журився Йонька, прислухаючись до того мекання. - Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з неї дiйницю? - питався вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що дає молока по два вiдра. Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо. - Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У неї ж дiєчки як лiєчки. - Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випускає. Це такої породи. Менi той дядько, що продав, усе виклав. - А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати. Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повiв Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу теличку, вона отелилася, i тепер було своє молоко. Коней у Йоньки було двоє: рижа лахмата кобила з обвислою губою i вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у дуду заграє. Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо думалося викохати для парадних виїздiв - десь у гостi, на базари i таке iнше. Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя. - Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи вилами паруючi кiзяки. Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна не могла чути того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке. - Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлiв i, вiдкривши дверi, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавленої кишки. Йонька став її запихати пальцями, а вона знову видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi нiж i одним махом вiдрiзав кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк. - Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва. -Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було неспокiйно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв цигаркою так, що не стало видно нi жеребчика, нi Павла, i, кинувши недопалок через порiг, сказав: - Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати. Увечерi жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин: - Ну, як жеребчик? Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього шкуру i вiдтарабанили .на скотомогильник. Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька зустрiв нiби спокiйно: "Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi схоплювався i шукав пiд лавою чоботи. - Куди ти? - питала Уляна. - Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче. - Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася Уляна i скрушно зiтхала в темнотi. I лише тодi Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, i мацав на карнизi люльку. Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, i вирiшив кравцювати. Розшукав у скриньцi старi ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на хутори. В одному хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянiвки. Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся за кожухи. Кроїв, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тiльки цурки попришивати, бо гудзикiв не було. Хазяїн