вийшов надвiр, а Йонька украв баранячий смушок i прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався iз дядьком, узяв аршин у руки - i до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спинi баранячий смушок. Замiсть того, значить, щоб пришити його спiдсподу, Йонька захапався i приклинцював його зверху. Дядько смушок вiдiрвав i випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутiр, побив об вербу i закинув ножицi. На цьому i скiнчилося його кравцювання. Тепер вiн нудився в хатi без роботи. Прикуривши люльку вiд жарини, вiн сiв на стiльчику бiля дверей i довго сидiв, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами. У сiнях затупотiло, зарипiло снiгом. Йонька скочив туди i повернувся з перекрученою задом наперед шапкою. - Давай рибу смажену, шукай самогон. Полiцаї прийшли. - Еге ж, оце для них смажила. - А я тобi кажу давай, бо можуть таку пропозицiю зробити, що з хати хлiв зробиться. Уляна гримнула сковородою. - I не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисi нести сковороду. Коли вона зайшла до свiтлицi, бiля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидiв Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очi в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у своїй незмiннiй кубанцi i кавалерiйськiи куртцi, з карабiном за плечима, потирав iз холоду руки. Гроно бiлого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-пiд шапки. - Гостi в хату - могорич на стiл. Така служба. Ей ти, пан, - крикнув до нiмця, що з цiкавiстю розглядав вишитi рушники на стiнах. - Шнапс. Трiнкен? Гут? - О-о-о! - закивав головою нiмець i жадiбно потягнув нiздрями смаковитий запах смаженої риби. Це був уже пiдстаркуватий солдат-тиловик, веселий i неспокiйний. Вiн увесь час присвистував, прицмокував i тупотiв чобiтьми в солом'яних чунях. Нiмець поставив карабiн i поперся за стiл, навiть не скинувши шапки. - Ну, скучаєш за Тимком? - ошкiрився Северин, швидким поглядом скидаючи Орисю з нiг до голови. - А тобi яке дiло? - А те, що нiмцi скручують таким, як вiн, голови, як баранам. А Тимко - дурень. Хомлига. Був би полiцаєм, а то пiшов жидам служити. Загребуть, як падаль. Молотарка день i нiч гуде. Дурний. Орися зблiдла, а в очах лихоманка: - Оце таке бажаєш за те, що тебе вiд тюрми спас? - Добре забувається, а погане -- платиться. - Що вiн тобi поганого зробив? - Тебе вкрав. Бач, надув - живiт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна. Лице її було холодним, як у царицi. - Марш у хатину, - суворо сказала Орисi. - Привiт, маманя, - замахав кубанкою Джме-лик. - Цей нiмчура дудлить самогон, як швець. Iменем Нiмецької iмперiї - ще пляшку. Уляна з гордо пiднятою головою пiшла в хатину i закрила за собою дверi. - Всi на мене злi, а я ще злiший, - засмiявся Джмелик, наливаючи Гошцi самогону. - Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя i г... Я б тобi влiпив кулю в потилицю за милу душу. - Ги-ги! - засмiявся Гошка i тяжко ворухнув щелепами. - Пан, ти нiмак? А якого ти чорта до нас прийшов? Нiмець перестав жувати i уважно вставився на Джмелика п'яними очима, намагаючись зрозумiти, що йому кажуть. Вiн розумiв, що його питають, чи смачна риба, i швидко закивав головою i зашльопав масними губами, повторюючи: - Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). Єсть каррошо. - Удавися кiсткою, буде ще краще. Ти нас iз Гошкою повезеш у Нiмеччину? Повезеш? А я плюю на твою Нiмеччину. Менi й тут добре. Тiльки щоб тебе тут чортмало i бiльшовикiв. Пойняв? А щоб ми були iз Гошкою. Але Гошка дурний, вiн такий дурний, як i ти. Вас обох спарувати i на скотомогильник. Дiду Йонько, правду я кажу чи нi? - Хто ж його знає, - вiдкрутився Йонька вiд прямої вiдповiдi. - Ага, значить, ти не хочеш вiдправляти їх на скотомогильник? Тодi вони тебе вiдправлять, - зареготав Джмелик i пiдвiвся з-за столу. Нiмець посоловiло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабiн i, раптом зробившись похмурим, кивнув головою на дверi: - Форан, - рiзко викрикнув вiн i злегка штовхнув прикладом Йоньку. Всi стабунилися бiля дверей, i вiд усiх несло перегаром. - Яка є тепла одежа - викладай, - понуро обiзвався Гошка. - Забираємо для нiмецької армiї. Йонька жалiсно заблимав вiями. Його нiхто не слухав, i нiмець з Гошкою взялись до дiла. Гошка вiдбив прикладом замок вiд комори, розчистив нiмцевi дорогу. Той пiдiйшов до скринi, поцмокав, посвистiв, оглянув з усiх бокiв i став вишвиргувати з неї шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цiлi сувої вибiленого бiля Ташанi полотна. Нiмець киває i прицмокує, а Гошка пиряє його на пiдводу. Воно розмоталось, i видно на його слiпучiй бiлизнi печатки нiмецьких шипiв. Джмелик стоїть, спершись об одвiрок, димить нiмецькою сигаретою, обдирає карабiном крейду iз стiни. Очi його весело виблискують, йому смiшно дивитися, як скулиться Йонька. - Обдирають, як липку? О, ми це вмiємо... - i виходить надвiр. Нiмець заглядає по закутках i виводить iз хлiва теля, на якому парує вiд морозу шерсть. - Котлет, харрош котлет, - висвистує вiн у захопленнi i плекає злякане теля по ситих боках. Гошка прибичовує його коло полудрабка так, що воно харчить i крутить головою. - Попусти, - просить Йонька, - задавиться. Але Гошка не попускає, i воно стоїть, витягши вгору шию. - Щоб швидше йшло, - гогоче Гошка i рушає з двору. Теля спинається, харчить, оре нiжками снiг у дворi. В Йоньки трясеться борода i сльозяться очi. Вiн стоїть у воротях, згорблений i жалiсний. Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою: - Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, - i його зуби мигтять, як нiмецькi шипи на чоботях. "А шинелiв та чобiт i не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися i не знайшли, - святкував, закриваючи ворота, Йонька. - А з теляти що за наїдок? Для доброго чоловiка - на один борщ". Але коли Йонька закрив ворота i пройшов дворищем, то бiля хлiва його охопив iнший настрiй, нiж бiля ворiт. - Грабителi! - закричав вiн i огрiв вилами корову по кульшах. - А ти не могла заховати своєї дитини десь в куточок, вiдьма довгохвоста? Корова жалiбно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька ще раз огрiв її по здухвинах i вскочив у хату з лютiстю голодного вовка, у якого з-пiд носа вирвали здобич. - А, шмандри заташанськi, ви все бiля печi третесь? Ану ж розлiтайтесь по однiй! Уляна вхопила з кутка рогача i випхала Йоньку за дверi. Вiн ще довго гомонiв у сiнях та нахвалявся, а тодi поволiкся до Павла Гречаного повiдати про свою печаль. Орисi пiсля такого домашнього заколоту зробилося погано, i вона, щоб вирватися з нього, назбирала купу рiзного шмаття, визолила його i, склавши на санчата, повезла полоскати на Ташань. - Сокиру прихопи, бо, може, ополонка замерзла, - крикнула Уляна з порога. Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття i через хворостянi ворiтнi виїхала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата з легким хрупанням рiзали полозками бурулькуватий снiг, бiлизна парувала, пахла кленовим кадобом i мокрим попелом. Яр був занесенний снiгом, i Орисi зробилося ще сумнiше. Вона пiзнала те мiсце, де лежав одного весняного дня Тимко пiсля бiйки з братом, а вона обтирала йому кров iз подряпаної щоки. Ось там вони ходили удвох цiлу нiч, ховаючись iз своєю любов'ю вiд усiх -на свiтi, а вiн черпав їй воду з потоку, а вона жадiбно пила з його жмень, як iз ковша, i вода була холодна, така холодна, що трудило зуби. Десь тут вiн лiпив iз вологої глини страшних чортiв, вiдьом, циган i лякав ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник i липучi козельцi, десь тут Тимко пiд великим секретом показував на пташинi гнiзда i жовторотих заїдастих пташенят, що тоненько пищали i роззявляли роти, вимагаючи їжi. "Вони думають, що ти мати", - смiявся Тимко, а Орися ловила комах i напихала пташенятам в ненажерливi пельки. Тимко сварив її за це, говорячи, що пташина "чує людський дух" i покине гнiздо. "I малят покине?" - з острахом питала Орися. "Малят, може, й не покине, але птахи не люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять жити самi, за своїми правилами". I все це було тут. "Приходять, забирають, що впаде в око, - повернулася вона думками до сьогоднiшнiх подiй. - А там - нашi. I вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з того далекого краю та побачили, як нас тут мордують! " Потоком Орися добралася до Ташанi, i її зараз же рiзонуло в очi широкими снiгами. По рiчцi - свiжий санний слiд, кiнськi кiзячки. Видно, хтось недавно проїхав. Тiнi вiд верб синi. Вiтром налущило сухих гiлочок у снiг, i здається, що то походили птахи. Очерети вигиналися лисячими спинами, i були такi мiсця, де вони попримерзали до льоду, утворивши затишнi печерки. Може, там коли ночував зайчик-побiгайчик, а може, й лисиця... Орися знайшла ополонку, але вона була замерзла, i молодиця потягла санки до виру, що курився туманом у морозному вранiшньому повiтрi. До самого виру пiд'їжджати небезпечно - пiдмиває лiд, i Орися зупинилася бiля малесенької ополоночки, на якiй ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру i деякий час стояла в задумi, дивлячись, як пiд льодом ворушиться чорна вода. "Що там робиться? Там теж є своє таємниче життя". Вона стала на колiна i, приклавши долонi до скронь, заглянула у воду, яка була чорною i неспокiйною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалi бiльше розкривала рiка свої таємницi, i вода вже була не чорною, а зеленою, як начисто вимита пляшка. Потiм зробилася свiтло-голубою i пiшла перед очима райдужними колами, i в тих райдугах русалчиними косами ворушились куширi, нiжно пригладжувались водою. Якiсь червонi жучки спалахували, як рубiни на дiадемi рiчкової царицi; слалася чиясь зелена борода, всрiб-лена пiщаними блискiтками; чужа чорна велика жменя показувала Орисi iз темного дна все новi i новi дива: зеленi, оранжевi, голубi тiнi, забриженi тремтливою мерехтливiстю, риб'ячi очi, що дивилися на неї спокiйно, по-царськи, iз тихим вiдсвiтом чогось неземного, потустороннього, i не встигала Орися намилуватися, нагледiтися, як рiчка вже мiняла видива, там щось перелаштовувалося, творилося, шукало свої форми, з-пiд льоду хтось витягав бiлi алебастровi стовпи i ставив сторч аж на дно - i виходив голубий палац з рожевими вiкнами. Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царствi, i хтось невидимий заманював їх у чорну глибочiнь i не повертав назад. Щось спалахнуло там голубими iскрами i згасало, щось ворушилося i випиналося, як гаддя, жахало Орисю холодом i слиззю. Раптом з чорного днища стало проступати свiтло, i Орися побачила, що вода вже не голуба, а зовсiм прозора i дно вгнуте, як миска, i вислане блискучим пiском. Орисi зробилося по-дитячому радiсно, бо вона зрозумiла, що то сонце просвiтило воду i заграло в нiй свiтлими тонами, i вже не рибки пливли у водi, а вербовi листочки, яких несло крученою течiєю вiд берегiв; голубий спалах - це пiднята з дна раковинка, пнуче гаддя - вербове корiння, i пiдводний свiт уже не жахав, а радував її. Орися усмiхнулася, прорубала ополонку i заходилася виполiскувати шмаття. Iз обмерзлих чобiт з лускотом обсипався льодок. Пiд кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повiтря злiплює нiздрi, а сонце розводить на льоду олiйнi плями. "Човги-човги, човги-човги, - каже Орисин чобi-гок, - литочки червонi, як шипшиною натертi. Хоч i без панчох, а гарячi, аж пощипує". Коса розплелась i полiзла за шию теплим клубком. - Оце допралась, - посмiхається Орися. - Ну, й поправляти не буду. Хто тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелинi. Листячко й досi тримається. А сорока як вистрибує. Iч, що виробляє? Орися взяла шматочок льоду i пошпурила на сороку. Пташка знялася i полетiла. Здалека вона була схожа на веретено. " А он на тому мiсцi ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й дурнi! Я б їй зараз усе пробачила". На Ташанi, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лiд. "Юх-юх", - витьохкувало десь угорi, i здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою, щоб не сипався снiг на землю. Гнеться очерет i промiтає китичками снiжок на льоду. Вiтер дме в очеретину - на сопiлочку грає. В очах у Орисi голубе тепло. - Я б i свекровi простила, вiн уже старенький. Орися складає на санки обмерзле рядниння, руки з кожушка як двi редиски. Раптом закусує губи i присiдає на санки. Але те, що почалося, робить своє дiло, хоч вона i гризе зубами кислий кожух, щоб не закричати. Латочка, який iшов на Пiсочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежцi. Вона вже йти не могла, сидiла, обхопивши вербу руками, i озвiрiлими вiд болю очима благально дивилася на свого рятiвника. - Доходилася, чортова дурепа, - вилаявся вiн i потяг на руках до Вихорового подвiр'я. - Ну й викручує вашого брата, як ряднину пiсля дощу! Бiля хворостяних ворiтець Орися вхопилася руками за кiлля, лизнула з тину снiжок. - Iдiть, я тепер сама. Уляна, зачувши голоси, вийшла на порiг, ахнула, обережно завела Орисю в хату i, роздягши її до сорочки, поклала на лiжко. Йонька посунувся було за тютюном, але Уляна виштовхнула його в сiни. - Їдь за повитухою, - коротко наказала вона i пiшла розтоплювати пiч, щоб нагрiти води. Йонька очманiло топтався бiля дверей: - Корова заболiла, чи що? Iз хати почувся стогiн. Уляна iз загадковим, урочистим виглядом на обличчi наливала воду в чавун. - Догралися, - пробурмотiв Йонька i став збиратися в дорогу. Але збирався вiн, як за смертю: довго шукав рукавицi, батiг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всiх закапелках. Нарештi погрюкав чобiтьми надвiр, а невдовзi повернувся: - Черезсiдельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-пiд лави вiдсирiле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся : - А за ким же їхати? Я до того кажу, що як за Вiвдею, то не виплатиться. Вона за таке дiло мiшок пшеницi потребує. Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкiй задумi, тодi зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавицi i аж тепер вийшов з хати. Коли виїхав з двору, Уляна закрила на засув дверi i повiсила в сiнях дубову гiллячку з торiшнiм листям i вiночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, i кучерява, як хмiль. Орися лежала у свiтлицi, принишкла i насторожена. "Боже, що ж це зi мною буде?" - шепотiла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину i нову спiдницю i ходила по хатi загадкова i шепотiла сама до себе. Навiть усмiхалася. I те, щр сувора свекруха усмiхається, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а менi не каже", - в розпачi думала Орися. А день був такий свiтлий, такий чистий. В замороженi вiкна лилося стiльки сонця, що кришталевi квiтки на шибках миготiли i видзвонювали. "Боже, як гарно надворi, а менi так боляче..." Орися вiдвернулася лицем до стiни, але й на стiнi, на червоному рядняному килимчику, теж гнiздилося сонце, i Орися чула, як воно важкими злитками бубнявiє їй у грудях i наливає тривогою чекання. Уляна гуркала чавунами, плюскотiла водою. Орися замотала головою, вiдчуваючи, як iздалеку накочується на неї бiль. "От починається, а вона грюкає чавунами. Нiкому я не потрiбна, нещасна", - i їй так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах i заплакала. Уляна глянула на неї, усмiхнулася. - Нiчого, потерпи, голубочко! - погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем i любистком. "Добре казати - "потерпи!.." Орися знову повернулася до вiкна i стала дивитися на кришталевi квiтки. Раптом вони закрутилися, замиготiли, змiшалися, i все. Навколишнє доходило до Орисi через чорнi блискавки. Вона покликала матiр, торкнула губами руки. Губи її шорсткi, як рашпiль: - Матусю, помру я... Мучить мене... Всерединi палить... - Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трiшки. Вже скоро... Уляна пiшла в хатину, внесла ночви з теплою водою. "Боже, нiхто мене не жалiє, i всi хотять, щоб я померла", - кривиться вiд болю Орися i вiдвертає голову до стiни. Уляна тривожно позирала у вiкно. Йоньки не чути i не видно. Тодi вона накинула на плечi шаль i побiгла до Гречаних по Явдоху. "Вона нiчого не тямить у сьому дiлi, та хоч пособ-ляти буде". Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечi - i з хати. - Я хоч сама, сусiдко, не родила, та бачила, як iншi родять, то вже щось пособлю, - гомонiла вона дорогою. Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кiлька разiв вимили руки в гарячiй водi i взялися за дiла. Коли все було зроблено i породiлля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її i поклали бiля матерi. Ввiйшли в хатину, радi i схвильованi. - Хай поспить! Їй тепер тiльки того й треба, - сказала Явдоха. - Дай я тебе почоломкаю, сусiдко. Уляна розгубилася: - За що ж таку стару цiлувати? - Як же, ти хазяйка, двох онукiв виглядiла, тепер маєш третього. Невiстки, вони що? Молодi, дурнi, їх треба вчити, як на свiтi жить. А хто ж ту науку дасть? - допитувалася захмелiла Явдоха, бо Уляна по такому випадку пiднесла їй чарчину вишнiвочки. - Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невiсточку розуму навчить. Так вони сидiли i шепотiли, розчуленi, збентежено-радiснi, i коли Уляна пiшла у свiтлицю наглянути, що там робиться, то i Явдоха визирала з-за її плеча. Сусiдки знову присiли до столу i пустилися в спогади: як дiвували, скiльки кому приданого дали i, мабуть, ще б довго гомонiли, та надворi занокало, затупотiло, i в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снiгом, а з ним якийсь чоловiк у башлику. Чоловiк цей був такий високий, що в хатi вiдразу зробилося тiсно й темно. Не гаючи анi хвилини, вони пороздягалися, i тодi Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очi бородою, стояв Шкурупiй - знаменитий на всi хутори бикорiз i холостальщик жеребцiв. Вiд нього так i перло карболкою i оцтовим смородом кiнського поту. Уляна злякано витрiщилась на нього. Йонька за-жебонiв їй на вухо: - Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловiка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля - однаково. Шкурупiй витяг iз торбини телячi щипцi, поклацав ними i попросив склянку самогону: - Всiда перед цим дiлом впотрiбляю... Уляна налила, вiн випив, розгладив бороду. - Ну, де ж породiлля? - i полiз у свiтлицю. Уляна завернула його назад, налила ще склянку. - Пийте на здоров'я, а новородженого ми самi прийняли. Шкурупiй випив, засунув щипцi в торбину: - На сьому до свiдання. А ти, хазяїн, вiдвези мене на Блажнiвку. Там серйозне осложнєнiє после отьола. Йонька вибiг запрягати. Уляна кивнула на дверi i сказала Явдосi: - Ото бачиш? Отак i живу. - Та й у мене - не кращий, - зiтхнула Явдоха. ...Через тиждень Орися встала, i в її очах навiки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тiльки вона дивилася на дитину. Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска. - Чого ж ти плачеш, дурненька? - питала Уляна, пригортаючи невiстку до грудей. - Воно менi дуже груди лоскоче, як ссе, - свiтилася Орися. Уляна i Орися усмiхалися, дивлячись, як воно сучить нiжками i хапає ручками повiтря, дякувати свiтовi i долi, що послала у такий час розраду i тиху радiсть у їхню хату. Йонька i той перемiнився: зняв iз горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред свiтлицi. Домашнi довго не могли зрозумiти, чого це вiн такий добрий, доки сам не проговорився: - Хлопчик - то прибуток на хазяйствi. А дiвчина - катзна-що. Пiде - i пiвхати з собою потягне. Хлопчика охрестили в ступськiй церквi i назвали Матвiйком. Хрещеним батьком був Гаврило, матiр'ю - подруга Орисi - Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всiма ознаками - викапаний батько, тiльки й рiзницi, що в Тимка чорна родимка пiд оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець рiс крикливий i запальний. Як приходив час годування - кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, i не чути було його цiлими годинами. А щось не по його - знову пхенькав i всiм тiлом вив'ю-нювався iз бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок - бабиною крайкою. - Iч, характер свiй показує, - буркотiв Йонька. - Усе вiд того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна вiдганяла Йоньку вiд колиски: - Iди надвiр поратися, нiчого бiля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш. Йонька йшов, бо що зробиш - ще одно народилося. Тепер його старiсть забезпечена: удвох iз батьком швайкою на пiч пiдсаджуватимуть. "Он як воно повертається. Думав, вiд Федота внука дочекаюсь, а вийшло - вiд баришника", - i Йонька бив кулаком кобилу пiд пузо, нiби вона була у чомусь винна. XV Стояв над яром могутнiй дуб, а пiд ним топтався в снiгу чоловiк. Смушева шапка, куций кожушок, при боцi шабля. З рубчатого темляка скапує мiсяць. Раптом чоловiк насторожується: з бiлої мли почулося' коняче хропiння. "Куцу-куцу, куцу-куцу", - клацало об дугу залiзне кiльце. Снiгами слалися конячi тiнi. Чоловiк вийшов на дорогу, глухо спитав: - Стой! Хто йде? - Ступська полiцiя. - Паняй ближче. Iз саней сплигнув високий чолов'яга i, плутаючись у шинелi, пiдiйшов ближче. - Це ти, Саливоне? - запитав, приглядаючись. Чоловiк у смушевiй шапцi вихопив шаблю i рубонув полiцая по шиї. Полiцай видихнув "гех" i впав у снiг. З розiрваної артерiї свиснула кров. Другий полiцай, вiком майже хлопчисько, закляк у санях i просився, щоб його не вбивали. Iз яру вискочили озброєнi люди i обступили сани. Порубаний полiцай харчав горлом i розгрiбав руками червону кашу. Оксен допитував: - Куди ви їхали? - У лiс ловити партизан. - У тебе пропуск з комендатури? - Там. У того, - клямцав зубами полiцай. Оксен пiдiйшов до конаючого, перевернув ногою на спину i, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню. - Гони на Ступки, - наказав вiн, сiдаючи в сани. Мозолим полiцай не мiг розiбрати вiжок, - з-пiд льоги тягло смородом. - Ану, пiди витруси своє добро. Полiцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою i вдарив по конях. Десь у лункiй млi загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадiбно ошкiрившись, пробiг вовк; свiжа кров чманила його. В морозному повiтрi - теплий конячий дух, шипiння полозкiв по снiгу. Бiла пустеля мовчить. Мiсяць на ясенових санчатах спускається з горбiв. Понад яругами костричаться дикi терни. Хiба ж не був вiн тут, на ступських землях, у днi своєї юностi, коли мiсячна дорiжка вела його по росах на хутори до ласкавої Олени? Хiба не єднався iз тихими вечорами, голубими тiнями, житнiм колосом, далекою парубоцькою пiснею. А потiм, як уже люди поставили головою артiлi, хiба не вiн орав отут ниву, косив сiно i пiдставляв змозоленi жменi важкому зерну, що лилося з потокiв? Хiба не тут ловив обличчям холоднi тiнi вiд хмар у страшнi липневi спеки, коли весь степ пах зерном i солом'яною трухою? Тут його дощi студили, грози колисали, i паркий дух землi нiжив його хлiборобське серце. Тут. Усе тут. Вiн пiзнає тi мiсця навiть пiд ногами. Он там ступчани сiяли пшеницю, а там були їхнi пари, бурячище, а там - конюшина, царство квiтiв i бджiл. А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило. Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, i робиться жарко пiд кожушком. Потiм вiн кидає цигарку в снiг i дивиться на свої руки. Вони чорнi i безжальнi. "Усiх буду вбивати. Всiх, з кого причитається iм'ям Радянської влади". Оксен знову хотiв закурити, але втримався: пiд'їжджали до Ступок. Бiля крайнiх хат їх зупинив полiцейський пiкет, перевiрив перепустку i хрипким голосом попросив самогону. - Дамо, як назад їхатимемо, - весело пообiцяли iз саней. - Не забудьте ж, бо загибаю вiд холоду. Конi рвонули з мiсця, кинули з-пiд копит кiм'яхи снiгу. Запахло мерзлими стрiхами - назустрiч кинулись хати. Хропуть конi, а в Оксенових товаришiв - руки на автоматах. Сiльрада. Тепер - комендатура. Оксен iде в примiщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий. Вартовий вiдбирає перепустку i викликає перекладача. Оксен стоїть у тiсному коридорчику, свiчки-плошки вихитують язичками, темляк пiтнiє вiд тепла. На стiну лягає свiтлий квадрат з чорною людською тiнню, - то вiдкрилися дверi, i гладко причесаний нiмець у мундирi i валянках пiдiйшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Нiмець кидає погляд на бiлу пов'язку на рукавi Оксена, на вичищенi снiгом чоботи, на смушеву шапку, морщиться вiд кислого смороду кожушка. - Що ви хочете? - питає вiн Оксена. - Менi треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону "Iскра". - Хто ви такий? - Я шеф полiцiї сусiднього району Мороз. - Аусвайс. Бiлi пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед i хляснув нiмця в дихало. Нiмець упав i, падаючи, звалив плошку. Оксен загримiв чобiтьми по темному коридору, намацав дверi. "Де тут комендант? Де?" Рвонув дверi i побачив його. Вiн стояв за столом iз чашкою кави в руках i здивовано i разом з тим сердито дивився на Оксена. "Як ви смiли сюди вриватися? Хто вас впустив?" - говорив увесь його вигляд. Раптом вiн зрозумiв, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стiл. Вiн не був убитий, а тiльки поранений. Коли в кiмнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидiв на пiдлозi, затиснувши рукою лiве плече. Хрести на мундирi i плетений погон були зальопанi кров'ю. - Тягни його надвiр, - наказав Оксен. Василь Кир згрiб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бiй клекотiв на околицях, нашi вибивали залишки гарнiзону iз села. Горiла комендатура. Полум'я рожевiло на снiгах, освiтлюючи майдан, чорнi мечi тополь, низенькi, заметенi снiгом хати. Постатi партизан метушилися у рожевiй млi. Промчалися конi з пустими саньми. Якийсь чоловiк бiгав попiд хатами i кричав: - Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте! Божевiльних коней спiймали мiж тополями, очистили сани вiд снiгу i поклали на них поранених. Гарячi, спiтнiлi, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидiв на своїх санях. Йому пiдвели тремтячого вiд холоду i пострiлiв трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою i, торкнувшись ногою до стремена, злетiв у сiдло. На тлi ясної пожежi гаптувався танцюючий кiнь з вершником. Пiдбiг командир третього взводу (Оксеновi видно з коня, як на заснiжену кубанку осiдає сажа вiд пожежi), доповiв, що гарнiзон розсiяно, частини нiмцiв i полiцаї прорвалися на Зiнькiв. Будуть там не ранiше, як через двi години. Серед наших є пораненi i забитi. Оксен наказав: - Поранених i забитих на сани - i негайно вiдходити. Ваш взвод - на охорону. Вiдхiд робiть якнайшвидше. Комвзводу побiг у темряву, i за кiлька хвилин п'ятеро саней вискочило iз села в степ. Iз хат виходили люди, тислися бiля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, димiли парою. Партизани привели одного нiмця i полiцая, поставили перед конем Оксена. Нiмець в однiй .бiлизнi, босий, на шиї жетон-смертник, полiцай у бекешi, обличчя похмуро, очi вибалушенi ляком. - Знiмiть iз нього бекешу, хлопцi, бо йому жарко. Низенький партизан iз забинтованою рукою пiдбiг до полiцая. - Ану, витрушуйся з тепла. Полiцай мовчки скинув бекешу. - Звiдкiля вiн, люди? - спитав Оксен. - Хутiрський. Iз Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать i дужi руки полiцая. - Орав би ти землю, жито сiяв. А тепер вiдведiть його до коменданта. Полiцая i нiмця вiдтягли до коменданта, що стояв пiд, тополею. - Що будемо з ними робити, люди? - Судить! Хай кладуть своє життя за наше гореї - Повбивать їх! - Жили з нас викручували. Смерть їм! Розлюченi дiди пiдiйшли до тополi, очi їх вiд пожежi червонi i лиховiснi. - Ну що, доплигалися на нашiй землицi? ^ - Стрiляй їх, командире. Ми хочемо глянути, як вони по снiгу качатися будуть. Оксен прикликав двох партизанiв iз автоматами: - Вiдведiть їх у снiги. Їх зв'язали вiжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В очеретах затрiщали автоматнi черги - i все стихла. I раптом дзеленькнули у вiкнах шибки i нашорошилися стрiхи - сильний далекий вибух вирвав iз пожежi цiлий стовп iскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався: - Спокiйно, люди! То нашi партизани-пiдривники зiрвали у Матусевому мiнний склад. Людиi Я знаю - тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже гонять i б'ють. Нашi вiйська розгромили фашистiв пiд Москвою i пруть їх далi. Вся земля горить пiд їх ногами. До Оксена пiдскочив вершник i, перегнувшись iз сiдла, щось тихо сказав. Оксен затривожився i, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи. - Iз району у ваше село їдуть карателi, - сказав вiн тихо, але всi почули його слова, i юрба сколихнулася. - Ми зустрiнемо їх. А ви стiйте один за всiх i всi за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в лiси, в хутори... Вiн здiйняв папаху, поклонився на всi чотири боки мовчазним дiдам i, пригарячивши коня, повiв загiн за село. Кiлометрiв за чотири вiд села зустрiв нiмецький ар'єргард - посилений загiн полiцiї. Билися з годину. У снiгах хропли конаючi полiцаї i матюкалися, конi бiгали без вершникiв, iржанням тривожили нiч. Нiмецькi мiномети чохкали iз-за бугрiв, кулi просiвали снiги, i Оксен вирiшив вiдходити в яри. Вiн добрався до лугiв i зустрiв ще п'ятьох партизанiв. Один поранений в руку, другий - у плече. - Якiсь кiннi за нами гналися. Мабуть, полiцаї, - сказав один з них. - Ми їх з коней позбивали, вони й вiдстали, - закiнчив вiн насмiшкувато. Оксен вислухав не дуже захоплено, вiн зрозумiв, що якщо їх намацали тут, у комишах, то треба негайно ьiд:-одити далi, бо за цими гашiзїься хтось такий, що добре знає мiсцевiсть. На приташаннi було свiтло, як удень. То горiли комишi. "Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота". - Пiшли, - тихо наказав Оксен. Ступський луг проскочили за годину i зупинилися, ошелешенi: попереду ясно вимальовувалися чорнi фiгури вершникiв, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся i повiв своїх людей на пiвнiч, до манилiв-ських ситнягiв. Але i там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тодi Оксен пiшов на риск - вiн вирiшив iти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лiсiв. Тихцем перебралися через гнилi рiвчаки, непомiченими вийшли з лугу i тiльки хотiли йти степом, як помiтили п'ятьох вершникiв, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугiв, а четверо стали обережно обходити оксенiвцiв, не роблячи жодного пострiлу. Один з оксенiвцiв став на колiно i пустив по них довгу чергу. У снiгах застогнав кiнь, вершник спiшився; троє продовжували переслiдування. Вдалинi чулося кiнське iржання, вiтром доносило слова команди i гнiвну нiмецьку лайку. Щохвилини злiтали ракети, снiги зеленiли, наче парчевi ризи. Оксен зрозумiв, що степом продертися не вдасться, i завiв своїх людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенiвцi сидiли, прислухаючись. Угорi ясно чулися людськi голоси, бiганина. Оксен вийняв iз пiхви шаблю i став розчищати снiг. Всi зрозумiли i теж заходилися розгрiбати снiг. Земля була мерзла i тверда, i вони рубали її ножами вiд гвинтiвок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корiнням i корчомаками, знайденими у -яру. Угорi злiтали ракети, людям стало виднiше, i вони знаходили дещо для захисту: камiнь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снiгом криницю, розiбрали зруб i перенесли до окопу. На горi чули їхнє вештання, але не стрiляли - хотiли взяти живцем. О четвертiй попiвночi оксенiвцi закiнчили свою роботу, пiдрахували патрони, зарядили зброю, i кожен зайняв своє мiсце. Оксен сiв бiля дуба, корiння якого переплiталося в окопi, i, загорнувшись в кожушок, закрив нарiзанi вiтром очi. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об снiг, хтось напомацки заряджає диск i дзвенить патронами, i цей дзвiн дуже гучно вiддається в його грудях, хтось стукає металом об метал, i вiд того стуку трудить в зубах, потiм хтось ламає сухе дерево, i воно трiщить, як автоматна черга. Оксен дихав у кожушок, i теплий дух зiгрiвав його. Вiн задрiмав i побачив перед собою холодну снiгову пустелю, i йому зробилося страшно вiд її тишi i фосфоричного сяйва. До самого обрiю, скiльки сягає око, на застиглих конях сидiли вершники. Оксен чує, що йому теж таке пороблено, що анi ворухнутися, анi розкрити вуст. Вiн може тiльки' дивитись вперед i завмирати вiд жаху перед холодною пустелею, в якiй його заморозили живцем. Раптом iз-за обрiю налiтає смерч, i несе чорного вершника разом iз конем, i легко опускає на снiг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пiсках Середньої Азiї... - Ви ж були зарубанi у Гормацькому кишлаку? - кричить до нього Оксен i вiд того крику прокидається. I вже не снiги, а безмежнi слiпучi пiски бачить вiн. Застигли хвилi дюн. Вершники в бiлих гiмнастьорках, бiлих будьонiвках, при кожному шабля i спис, а командир носить на оголенiй шаблi сонце i каже: - Всi ви мертвi, порубанi i пострiлянi, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку. "Я ж не мертвий, а живий, - думає Оксен. - Я нiколи не був убитий". Але зiмкнутий стрiй набирає розгону i летить за дюни. Раптом все щезає, i Оксен стоїть на троянiв-ськiй горi сам, без шаблi, без коня. Перед ним жита, жита, вигорiлi, аж колосся скрипить. "Чому ж не косять? - питає Оксен. - Я зараз пiду i зберу людей". Вiн iде в село, а хати пустi, нiкого немає. Вiн iде далi i бачить - по ташанському мосту йде мати у бiлiй сорочцi, чорнiй керсетцi, боса i з цiпком. Вiн хоче запитати, де його сiм'я, що з дiтьми, а вона, забачивши його, повертається i тiкає назад, до Пiсочкового. Оксен за нею. Добiгає до потоку, а матерi немає. Тiльки з каламутної води виглядає її обличчя. - Чого ж ви тiкали вiд мене, мамо? Хiба ж ви не пiзнали свого сина? - Мого сина давно вбито, я тебе не знаю. Iдуть по водi кола, ховають дороге обличчя. В Оксена обривається серпе. "Чого ж вона i заговорити зi мною не захотiла? За що розгнiвалась?" - тяжко мучиться Оксен i стогне увi снi. - Вже починається, - штовхає його в плече хтось, i вiн прокидається. Надворi ще темно, але свiтанок наближається. Не тремтять зорi, снiжною купкою в далекi яруги осипається Чумацький Шлях. Угорi блищало багаття, iскри вiд нього несло на яр. Хтось награвав на губну гармошку, хтось смiявся. Раз понад самим урвищем тихо проїхало два вершники. Один з них сказав: - Ану, швиргони ракету, я їх поколошкаю трохи... - Не влучиш. - А хто твою шапку на льоту розпанахав? Чути було, як вершник вiдтяг затвор на автоматi. Спалахнула ракета, дерева шарахнулись врозтiч, i тут же трiснуло, весело рiзонула автоматна черга. На Оксенових людей посипався снiг, вiдсiченi кулями гiлки. Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу: - Не треба, бережи патрони. Зачулася нiмецька лайка, хтось пробiг i злякано крикнув: - Що ж ви, хлопцi, робите? Фельдфебель нас по-роздира... - А що, влучив? - загигикав бас, i вершники зникли. - Починається, - зашепотiв Зозуля. - Згорни менi цигарку, - попросив Оксен i, пiдвiвшись, почав хукати в долонi. Трiшки зiгрiвшись, одхукав пробку i випив добрих п'ять ковткiв спирту. Тодi вийняв з кишенi окраєць замерзлого хлiба, в якому блищав снiг, шматочок ковбаси, закусив i узяв у Зозулi скручену цигарку. - Дай хлопцям по п'ять ковткiв спирту i закусить. Треба, щоб вони зiгрiлись. Зозуля почепив на шию автомат i плигнув у окоп. На спинi у нього водурюзався нiмецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились. - А я було на рiздво пресованим кендюхом закусював. - Гм-м! - Ну, як,розбира? - Так гарячим по животу i пiшло. Налий iще. - Наказу не було. - Який теперечки наказ? - Хлопцi, Зозуля скандижить. Кому вiн оставля? До Оксена пiдiйшов Кир, хутряна шкiрянка полопалась на швах i ще й досi пахне вугiльним димом. - Ну, давай вип'ємо. Губна гармошка грала щось чуже i веселе. Солдати пiвголосом пiдтягали, до ладу i дружно. - Ну, й я ж їхнього брата нарешетував порядоч-но, - кивнув Кир на вогнище. Оксен не вiдповiдав, замрiяно посмоктував цигарку: "Цiкаво, про що вони спiвають? Гмi У них навiть є пiснi? - Оксен усмiхнувся у темрявi. Махорковий дим лоскотав нiздрi. - Ну, i що ж тут дивного? Навiть звiровi дано своє: ведмiдь реве, вовк виє, лев рика". Вiн загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркiт машин. Вiн весь час наближався. Свiтло вiд фар полоснуло по ярузi i згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини зброєю. Загавкали собаки, забiгали люди. Офiцер подавав команду, i голос його був тонкий i сердитий. Видно було, що вiн змерз i йому хочеться в казино. Хтось важко протупотiв по самому краю урвища, горланячи: - Аз якого ж кiнця менi заходити, Радивоне? Собаки не переставали гавкати. "Аж ось коли починається". Оксен перевiрив свiй автомат i поставив коло дуба. Оксенiвцi заворушилися, стали поправляти на собi одяг, обтрушувати вiд снiгу. Уже настiльки розвиднiлось, що видно було постатi людей, що бiгали вгорi. В яру ж iще було сiро, i лиця людей розпливалися. - Всiм комунiстам здати партiйнi квитки, - сказав Оксен. Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень документи, подали Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад: - Я свого не дам. Оксен звалив на нього важкi очi. Кир опустив голову, жовтi обкуренi махрою пiдусники трiпнулися: - Мене ж тiльки недавно прийняли... Оксен мовчав. Буре вiд холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Вiн вийняв запальничку, засвiтив її i, тримаючи за кiнчик книжечки, розпушив листки. Вони загорiлися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник мерехтiв на днi окопу. Його помiтили згори, i хтось пустив густу автоматну чергу. Кулi затрiщали в галуззi, збиваючи снiгову пилюку. Оксен не звернув на це уваги i продовжував своє дiло. - Ей, там, здавайтесь! Нiмецьке командування вас помилує! Оксен повiльно пiдвiв голову: над урвищем стояв ^ солдат i, приклавши долонi до рота, кричав униз iз сильним нiмецьким акцентом: - Нiкс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, i в цiй тишi - одинокий пострiл. Солдат махнув руками i зашкопертав до урвища. До партизанiв вiн докотився теплий, але вже мертвий. - А що: пук-пук?! - трясонув його Кир за петельки. Голова нiмця закивала сюди-туди, нiби заперечувала щось. Це був молодий нiмець, жирний i важкий. Вiд нього пахло запашними сигаретами i ромом. Куля поцiлила в горло i вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала кров'ю. Партизани зняли з нього автомат, ремiнь з пiстолетом i поклали бiля окопу. З обох кiнцiв яру почувся тихий трiск i людськi голоси. Оксен зрозумiв, що облава почалася. Вiн поклав руку на автомат i став чекати. Глянув на своїх товаришiв: Кир поправляв на собi шапку, чорнi очi його вiддавали антрацитом. За нiч густа щетина виросла на його обличчi, i воно здавалося обсипане попелом. Зозуля вовтузився з речовим мiшком i торохтiв котелками. Худеньке лице з солом'яними вусиками заклопотане i трiшечки розгублене, як у доброго служаки при наближеннi важливої комiсiї. Зозуля готувався " до зустрiчi комiсiї якнайретельнiше: обiклався патронами, гранатами, розчистив коло себе снiжок, щоб усе по-хазяйському; Грицько Притика - хутiрський чоловiк - зарився у снiг, i його вже не бачили не то що чужi, але й свої. Тiльки пара пiдiймалася на тому мiсцi, де вiн сидiв, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева шапка. Санько - наймолодший вiд усiх - шмигляв, як мишка. Заяча шапочка на потилицi, очi голубi, усмiхаються. "Весело нам буде? - нiби говорять. - Правда, товаришу Оксене?" Санько чув, що колись у громадянську вiйну партизани оперiзувалися патронами, i теж оперезався так i виблискував латунним жолуддям. Вiн не може всидiти на мiсцi, його бере нетерплячка, вiн спинається на ноги, виз