Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу? Д о н Ж у а н Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною! А н н а Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя. Д о н Ж у а н Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням? Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям. (Показує на статую). А н н а I безневинно. Д о н Ж у а н (вiдступає вiд неї вражений) Коли се так... А н н а Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив. Д о н Ж у а н Його була в тiм воля. А н н а I я по волi йшла на те життя. Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя -- поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш. Д о н Ж у а н Тi верхiв'я... Ви знаєте про їх мої думки. А н н а Що варта думка проти свiтла щастя? Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi... Д о н Ж у а н Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце! Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе". Та чим же маю заслужити вас? Я через вас терплю таємну ганьбу. Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба? Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю? Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо. А н н а Але з одчаю тiльки? Д о н Ж у а н Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi? А н н а (показує на статую командора) Вiн колись казав: "То не любов, що присяги боїться". Д о н Ж у а н В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?! А н н а Що ж я можу вам сказати? Д о н Ж у а н (хапає її за руку) Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе. А н н а Се погроза? Д о н Ж у а н Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом! Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте! (Стискає їй обидвi руки i весь тремтить, дивлячись їй у вiчi). А н н а Дайте час... я мушу подумати... (Задумується). Вiд брами наближається стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса, з дiвчинкою i дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих i випускає Аннинi руки. Д i в ч и н к а (пiдбiгаючи до Анни) Добридень, донно Анно! Д о н н а К о н с е п с ь й о н Сеньйора молиться, не заважай. А н н а (збентежена) Добридень, донно Консепсьйон! Добридень, Розiночко... Така менi бiда з дуеньєю - пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi... Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Анно, таж тута лицар є, провести мiг би. (До дон Жуана). Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич! Вам слiд її хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги. (До дiвчинки, що побiгла вперед). Розiно, пiдожди! (До Анни). Моя пошана! Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана. А н н а (до дон Жуана) Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашої... Радiйте! Тепер уже не треба визволяти - впаде сама з гори принцеса ваша! (В одчаю хапається за голову). Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич? Але сього не буде! Д о н Ж у а н Присягаю - я не хотiв сього, не мiг хотiти. Негiдних перемог я не шукаю. Чим можна се поправити? Скажiте. Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю. Пауза. Анна думає. А н н а Прийдiть до мене завтра на вечерю. Я вас прийму. I ще гостей покличу. Нам, може, краще бачитись прилюдно... Я, може, якось... Ах, iде дуенья! Д у є н ь я (наближаючись) Сеньйора хай пробачить... А н н а Ви не виннi, що застарi для служби. Д у є н ь я (жалiбно) О!.. А н н а Ходiм. (Мовчки киває головою дон Жуановi, той низько вклоняється). Анна з дуеньєю виходять. С г а н а р е л ь (виходить з каплицi) Що ж, можна вас поздоровити, пане? Запросини дiстали на вечерю? Та ви щось мов не радi... Се то правда - в тiм домi їсти... ще там почастують з начиння того пана... (Показує на статую командора). Д о н Ж у а н Ну,так що? С г а н а р е л ь Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то... Д о н Ж у а н Ти гадаєш, може б, я злякався? Так я ж iз ним стрiвався вже не раз. С г а н а р е л ь То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина. Д о н Ж у а н Тiльки не для мене! С г а н а р е л ь А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю. Д о н Ж у а н Бо не просять господаря. С г а н а р е л ь Принаймнi сповiщають. Д о н Ж у а н Ну що ж, iди i сповiсти його. Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта. С г а н а р е л ь Як же сповiстити? Од вашого iмення? Д о н Ж у а н Та звичайне. С г а н а р е л ь Чого ж менi iти? Простiше ж вам. Д о н Ж у а н То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу! Не йде тобi Мадрiд сей на користь. С г а н а р е л ь А вам Мадрiд нiчого не завадив? Д о н Ж у а н Ну, ну, iди i сповiсти його! С г а н а р е л ь (рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана) А що, як я вам принесу вiдповiдь? Д о н Ж у а н Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь. С г а н а р е л ь (iде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi) Незрушно-мiцний i величний пане! Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiльї, маркiза де Тенорiо i гранда. Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашої дружини донни Анни i має завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання. Д о н Ж у а н Ну, се останнє зайво. С г а н а р е л ь Нi, не зайво, iнакше - нащо й сповiщати? (Скрикує). Пане! Вiн вам дає вiдповiдь, ще й листовну! Д о н Ж у а н Яку вiдповiдь? Де? С г а н а р е л ь (читає) "Приходь, я жду". Дон Жуан надходить. Сганарель показує йому на сувiй пергаменту в лiвицi статуї. Д о н Ж у а н (пiсля паузи) Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи. Виходять з кладовища. VI Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до званої вечерi, навколо нього дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге вузьке свiчадо, що сягає пiдлоги, стiлець, що стоїть на чiльнiм мiсцi, приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиняє дверi з сусiдньої кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi. Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх рубцях широкою чорною габою. А н н а Прошу сiдати, дорогiї гостi. (До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце). Ось ваше мiсце. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Нi,сеньйоро мила, пробачте, я не сяду, хай лишиться воно порожнiм. Буде нам здаватись, що наш господар тiльки запiзнився i має ще прибути на беседу. Се вперше ми тут сходимось без нього, i тяжко звикнути до тої думки, що слiд його закрила ляда смертi. А н н а (сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця, зоставленого порожнiм, подає знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали свої мiсця) Мої панове й панi, - розростiться, приймайтеся, частуйтеся i будьте вибачними, якщо неповний лад на вдовинiй беседi буде. Трудно вдовi самотнiй вдержати в господi той лицарський порядок, що потрiбен для честi дому. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (стиха до своєї сусiдки, молодшої панi) Начебто для честi потрiбнi бенкети серед жалоби, а iншого нiчого не потрiбно. Д о н н а К л а р а (сусiдка донни Консепсьйон) Та досi донна Анна у всьому додержувала честi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Кларо! Я знаю те, що знаю... Д о н н а К л а р а (з косим поглядом на Анну) Нi... хiба? С л у г а (на порозi) Прибув маркiз Тенорiо. А н н а Проси. Дон Жуан увiходить i спиняється коло порога (Кивнувши дон Жуановi на привiт, звертається до гостей). Дозвольте вам, моє шановне панство, представити сеньйора де Маранья, маркiза де Тенорiо. (До дон Жуана). Сеньйоре, прошу сiдати. Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займає чiльне мiсце. Угледiвши напроти себе портрета командора, здригається. А н н а (до слуги) Дай вина сеньйору. Слуга подає дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим. О д и н г i с т ь (сусiд дон Жуана) Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться того згадать, хто з нього пив колись. (Простягає свого кубка до дон Жуана). Нехай же має дух його лицарський в сiм домi вiчну пам'ять! Д о н Ж у а н (торкаючи гостевого кубка своїм) Вiчний спокiй! С т а р а г р а н д е с а (що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi) Я мало знаю їх, тих де Маранья, - чи се не дон Жуан? А н н а Йому наймення Антонiо-Жуан-Луїс-Уртадо. С т а р а г р а н д е с а Ах, значить - се не той... Д о н н а К о н с е п с ь й о н (наслухає сю розмову, iронiчно всмiхається, нишком до сусiдки) Якраз той самий! С т а р и й г р а н д (до сусiда свого, молодшого гранда) Чи ви не знаєте, чим де Маранья так переважив нас, що без намислу на чiльнiм мiсцi сiв? М о л о д ш и й г р а н д (похмуро) Не знаю, справдi. С т а р и й г р а н д Запевне, тим, що честь його нова, а наша вже зостарiлась. М о л о д ш и й г р а н д Запевне. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (до дон Жуана, голосно) Послухайте, сеньйоре де Маранья, я вас не встигла розпитати вчора, - не хтiла вам перебивать розмови, коли ви потiшали донну Анну на гробi мужа, - а проте цiкаво менi довiдатись, який же саме ви родич їй? Запевне, брат у перших? Д о н Ж у а н Нi, ми зовсiм не родичi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ах, так?.. Але яке в вас добре, чуле серце! Є наказ, правда, i в письмi святому: "Зажурених потiш..." А н н а (трохи пiдвищеним голосом) Свояцтво миле! Дозвольте вам тепера пояснити, чому се я таким ладом незвиклим врядила сю вечерю... (До дон Жуана). Ах, пробачте, ви мали щось казати? Д о н Ж у а н Нi, прошу, провадьте вашу мову, донно Анно. А н н а (до лицарiв) Коханi свояки, скажiть по правдi, чи я коли чим схибила повагу iмення роду вашого? Л и ц а р i Нiчим! А н н а (до дам) Своячки любi, вам найкраще знати, як потребує жiнка молода поради й захисту в ворожiм свiтi. А де ж поради й захисту шукати вдовi, що не покликана вiд бога вступити в стан чернечий найсвятiший? Ослона тая, що менi постачив серпанок жалiбний, тонка занадто, щоб люди не могли мене дiткнути колючим осудом, хоч i невинну. Скажiть менi, у кого й де я маю шукати оборони? Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ох, найкраще, коли зовсiм її шукать не треба! Д о н Ж у а н Ще краще - колючкам не потурати i не давать їм на поталу волi. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (дивлячись проникливе на дон Жуана) Своячка наша має повну волю чинити все, що не плямує честi iмення де Мендозiв. А якби хто iнший заважав своячцi нашiй держати високо ту честь, - хай знає, що є в родинi лицарiв багато, i всi їх шпаги до послуги дамi. Д о н Ж у а н Вона багато шпаг не потребує, поки у мене є оця одна! (Витягає свою шпагу до половини з пiхви). Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (до Анни) Чи вам доволi однiєї шпаги для оборони? Д о н Ж у а н Як не досить шпаги, то я знайду ще й iншу оборону. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (знов до Анни) Вiн має право се казати? А н н а Так. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Менi здається, ми в сiм домi зайвi. (Встає, за ним iншi гостi). Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив, котору форму оборони вибрать. Та краще се зробить на самотi, анiж прилюдно. А рiшинець, певне, нам оголосять не пiзнiш, як завтра, або вже ми його сами вгадаєм. (Вклоняється Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi). Донна Анна i дон Жуан лишаються сами. Д о н Ж у а н От i замкнулася камiнна брама! (Гiрко, жовчно смiється). Як несподiвано скiнчилась казкаї З принцесою i лицар у в'язницi!.. А н н а Чи то ж кiнець лихий - собi дiстати з принцесою i гордую твердиню? Чого ж нам думати, що се в'язниця, а не гнiздо - спочин орлинiй парi? Сама звила я се гнiздо на скелi, труд, жах i муку - все переборола i звикла до своєї високостi. Чому не жити й вам на сiм верхiв'ї? Адже ви знаєте крилатий дух - невже лякають вас безоднi й кручi? Д о н Ж у а н Мене лякає тiльки те, що може зломити волю. Ан н а Волi й так немає, її давно забрала вам Долорес. Д о н Ж у а н О нi! Долорес волi не ламала! Вона за мене душу розп'яла i заколола серце! А н н а А для чого? Щоб вам вернути знов громадськi пута, колись такi ненавиднi для вас! Д о н Ж у а н О, певне, я б 'не витримав їх довго, якби не ви. Я б розрубав їх знову, коли iнакше з них нема визволу. А н н а Хто самохiть їх прийме хоч на мить, тому навiк вони вгризуться в душу - я добре знаю се, менi повiрте! - i вже їх скинути з душi не можна, та можна силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв'яже, наче бранку, i кине вам до нiг! Я вам кажу: нема без влади волi. Д о н Ж у а н Хай i так. Я владу мав над людськими серцями. А н н а Так вам здавалося. А тi серця вiд влади вашої лиш попелiли i внiвець оберталися. Єдине зосталось незруйноване - моє, бо я вам рiвня. Д о н Ж у а н Тим я так змагався, щоб вас подужати! А н н а I то даремне. Хiба ж не краще нам з'єднати силу, щоб твердо гору ту опанувати, що я на неї тяжко так здiймалась, а вам - доволi тiльки зняти персня з мiзинця i менi його вiддати. Д о н Ж у а н Долорес персня маю вам вiддати?! А н н а Чом нi? Таж я Долорес не вбивала. Се ви поклали в сьому домi трупа, що мусив би лежати межи нами неперехiдним i страшним порогом. Але готова я переступити i сей порiг, бо я одважна зроду. Д о н Ж у а н Багато в чiм мене винують люди, але одвагу досi признавали i друзi й вороги. А н н а Її в вас досить, щоб вихiд прорубати з сього дому, Вас не злякають шпаги де Мендозiв, того я певна. Д о н Ж у а н Як же з вами буде? А н й а Що вам до того? Мною не журiться. Найгiрше лихо - легше, анiж помiч нещира, вимушена. Д о н Ж у а н Ось мiй перстень! (Здiймає персня з мiзинця i дає Аннi). А н н а (мiняється з ним перснями) Ось мiй. А хутко я вам подарую iнакший: щоб печатi прикладати до командорських актiв. Д о н Ж у а н Як то? А н н а Так. Я вам здобуду гiднiсть командорську. Бо вже ж обранець мiй не стане низько в очах лицарства й двору. Всi те знають, що лицарем без страху ви були i в тi часи, коли були банiтом, а вже тепер ви станете зразком усiх чеснот лицарських - вам се легко... Д о н Ж у а н (впадає в рiч) По-вашому, се легко - утопитись у тiм бездоннiм морi лицемiрства, що зветься кодексом чеснот лицарських? А н н а Доволi вже порожнiх слiв, Жуане! Що значить "лицемiрство"? Таж признайте, що й ви не все по щиростi чинили, а дещо й вам траплялось удавати, щоб звабити чиї прекраснi очi, то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть? Чи, може, тут мета вам зависока? Д о н Ж у а н (в задумi) То се я мав би спадок одiбрати пiсля господаря твердинi сеї?.. Як чудно... лицар волi - переймає до рук своїх тяжкий таран камiнний, щоб городiв i замкiв добувати... А н н а Ви, лицар волi, як були банiтом, були бандитом. Д о н Ж у а н Я ним бути мусив. А н н а А, мусили? То де ж була та воля, коли був примус бити й грабувати, щоб вас не вбили люди або голод? Я в тiм не бачу волi. Д о н Ж у а н Але владу, признайте, мав я. А н н а Нi, не признаю! Було "взаємне полювання" тiльки, - я пам'ятаю, як ви се назвали, так бути ж ловчим не велика честь! Ви ще не знаєте, що значить влада, що значить мати не одну правицю, а тисячi узброєних до бою, що можуть i скрiпляти й руйнувати всесвiтнi трони, й навiть - здобувати! Д о н Ж у а н (захоплений) Се горда мрiя! А н н а (приступає ближче, пристрасно шепоче) Так, здобути трон! ви мусите у спадок перейняти i сюю мрiю вкупi з командорством! (Пiдбiгає до шафи i виймає звiдти бiлий плащ командорський). Дон Жуан одразу здригається, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни. Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ, одежа командорська! Се не марне убрання для покраси! Вiн, мов прапор, єднає коло себе всiх одважних, усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми сполучувать камiння сили й влади для вiчної будови слави! Д о н Ж у а н Анно! Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка, i чари вашi бiльшi вiд жiночих! А н н а (приступає до дон Жуана з плащем) Примiряйте сього плаща. Д о н Ж у а н (хоче взяти, але спиняється) Нi, Анно, менi ввижається на ньому кров! А н н а Се плащ новий, ще й разу не надiтий. А хоч би й так? Хоч би i кров була? З якого часу боїтесь ви кровi? Д о н Ж у а н Се правда, що менi її боятись? Чому менi не взять сього плаща? Адже я цiлий спадок забираю. Вже ж я господар буду сьому дому! А н н а О, як ви се сказали по-новому! Я прагну швидше вас таким побачить, яким ви стати маєте навiк! (Подає плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна дає йому меча, командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни). Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо! Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрикує. А н н а Чого ви? Д о н Ж у а н Вiн!.. його обличчя! (Випускає меч i патерицю i затуляє очi руками). А н н а Сором! Що вам привидiлось? Погляньте ще. Не можна так уявi попускати. Д о н Ж у а н (зо страхом одкриває обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху голосом). Де я? мене нема... се вiн... камiнний! (Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуляється до неї плечима, тремтячи всiм тiлом). Тим часом iз свiчада вирiзняється постать командора, така, як на пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступає з рами, iде важкою камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кидається межи дон Жуаном i командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпiнням. Донна Анна скрикує i падає низьма додолу до нiг командоровi. 1912. 29/IV ** ЛIСОВА ПIСНЯ ** Драма-феєрiя в 3-х дiях СПИС ДIЯЧIВ "ЛIСОВОЇ ПIСНI" ПРОЛОГ "Той, що греблi рве". Русалка. Потерчата (двоє). Водяник. ДIЯ I Дядько Лев. Перелесник. Лукаш. Пропасниця (без мови). Русалка. Потерчата. Лiсовик. Куць. Мавка. ДIЯ II Мати Лукашева. Килина. Лукаш. Русалка. Дядько Лев. "Той, що в скалi Мавка. сидить". Русалка Польова. Перелесник. ДIЯ III Мавка. Хлопчик. Лiсовик. Лукаш. Куць. Дiти Килининi Злиднi. (без мови). Мати Лукашева. Доля. Килина. Перелесник. ПРОЛОГ Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину - то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той вибiгає з гущавини лiсу, впадає в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов витiкає i губиться в хащах. Саме озеро - тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, таємнича, але не понура, - повна нiжної, задумливої полiської краси. Провесна. По узлiссi i на галявi зеленiє перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава. Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от має розкритись. На озерi туман то лежить пеленою, то хвилює од вiтру, то розривається, одкриваючи блiдо-блакитну воду. В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його водами з лiсу вибiг "Той, що греблi рве" - молодий, дуже бiлявий, синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться барвами, вiд каламутно-жовтої до ясно-блакитної, i поблискує гострими злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн починає кружляти по плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiгається, вода синiшає. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину! Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, - бо весняна вода, як воля молода! (Хвилює воду ще бiльше, поринає i виринає, мов шукаючи щось у водi). П о т е р ч а т а (двоє маленьких, блiденьких дiток у бiленьких сорочечках виринають з-помiж латаття) П е р ш е Чого ти тута блудиш? Д р у г е Чого зо сну нас будиш? П е р ш е Нас матуся положила i м'якенько постелила, бо на рiння, на камiння настелила баговиння, i лататтям повкривала, i тихенько заспiвала: "Люлi-люлi-люлята, заснiть, мої малята!" Д р у г е Чого ж ти тут шугаєш? П е р ш е Кого ти тут шукаєш? "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водянiй царiвнi нема на свiтi рiвнi! Збiгав я гори, долини, яри, iзвори, - милiшої коханки нема вiд озерянки. Зiб'ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду! (Бурно мутить воду). П о т е р ч а т а Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй! Печера в нас маленька, що збудувала ненька. Убога наша хатка, бо в нас немає татка... (Чiпляються йому за руки, благаючи). Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка... "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Нехай його покине! Нехай до мене зрине! Потерчата поринають в озеро. Виплинь же, мила!! Русалка випливає i знадливо всмiхається, радiсно складаючи долонi. На нiй два вiнки - один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-пiд нього спадає серпанок. Р у с а л к а Се ти, мiй чарiвниченьку?! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (грiзно) Що ти робила? Р у с а л к а (кидається немов до нього, але пропливає далi, минаючи його) Я марила всю нiченьку про тебе, мiй паниченьку! Ронила сльози дрiбнiї, збирала в кiнви срiбнiї, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки... (Сплескує руками, розкриває обiйми, знов кидається до нього i знов минає). Ось кинь на дно червiнця, поллються через вiнця! (Дзвiнко смiється). "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з'їдливо) То се й у вас в болотi кохаються у злотi? Русалка наближається до нього, вiн круто вiдвертається вiд неї, виром закрутивши воду. Найкраще для Русалки сидiти край рибалки, глядiти неборака вiд сома та вiд рака, щоб не вiдгризли чуба. Ото розмова люба! Р у с а л к а (пiдпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вiчi) Вже й розгнiвився? (Лукаво). А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику! (Тихо смiється, вiн бентежиться). Де ти барився? Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну! Зимовi - довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, - недарма паничi їй носять дукачi! (Свариться пальцем на нього i дрiбно смiється). Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю! (З жартiвливим пафосом). На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю! Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (поривчасто простягає їй обидвi руки) Ну, мир миром! Поплинем понад виром! Р у с а л к а (береться з ним за руки i прудко кружляє) На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав'юся у таночку! Ух! Ух! Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'ється в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв. В о д я н и к (Виринає посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому - барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий). Хто тут бентежить нашi тихi води? Русалка з своєю парою спиняються i кидаються врозтiч. Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором! Р у с а л к а Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав? Се ж "Той, що греблi рве"! В о д я н и к Та знаю, знаю! Нерiдний вiн, хоч водяного роду. Зрадлива i лукава в нього вдача. Навеснi вiн нуртує, грає, рве, зриває з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдриває i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рiвненькi береги i старощам моїм спокiй руйнує. А влiтку де вiн? Де тодi гасає, коли жадiбне сонце воду п'є iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiлеї клонять до теплої води голiвки в'ялi? Де вiн тодi? Пiд час сеї мови "Той, що греблi рве" нишком киває Русалцi, ваблячи її втекти з ним по лiсовому струмку. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з укритою насмiшкою) Тодi я в морi, дiду. Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце. Як цар морський покличе - треба слухать. На те є служба, - сам здоровий знаєш. В о д я н и к Еге ж, тодi ти в морi... А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою! "Той, що греблi рве" незамiтно ховається в воду. Р у с а л к а Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода. В о д я н и к Яка ти мудра! Iди на дно! Доволi тут базiкать! Р у с а л к а Та зараз, тату! Вже ж його немає. Я розчешу поплутаний сiкняг. (Виймає з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля), В о д я н и к Ну, розчеши, я сам люблю порядок. Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт. Р у с а л к а Добре, тату. Водяник вигiдно вкладається в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (вирнувши, стиха до Русалки) Сховайся за вербою! (Русалка ховається, оглядаючись на Водяника). Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрiї лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну! (Хапає Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега Русалка спиняється i скрикує). Р у с а л к а Ой, зачепилася за дуб торiшнiй! Водяник прокидається, кидається навперейми i перехоплює Русалку. В о д я н и к То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок! Поскаржуся я матерi твоїй, Метелицi Гiрськiй, то начувайся! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з реготом) Поки що буде, я ще нагуляюсь! Прощай, Русалонько, сповняй коновки! (Кидається в лiсовий струмок i зникає). В о д я н и к (до Русалки) Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води! Р у с а л к а (пручаючись) З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я - вiльна! Я вiльна, як вода! В о д я н и к В моїй обладi вода повинна знати береги. Iди на дно! Р у с а л к а Не хочу! В о д я н и к А, не хочеш? Вiддай сюди вiнець перловий! Р у с а л к а Нi! то дарував менi морський царенко. В о д я н и к Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе "Той, що в скалi сидить". Р у с а л к а (з жахом) Нi, любий тату, я буду слухатись! В о д я н и к То йди на дно. Р у с а л к а (поволi опускаючися в воду) Я йду, я йду... А бавитися можна з рибалкою? В о д я н и к Та вже ж, про мене, бався. Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька. Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi. Р у с а л к а Але ж вiн вродливий! В о д я н и к Ти знов своєї?! Р у с а л к а Нi, нi, нi! Я йду! (Поринає). В о д я н и к (поглядаючи вгору) Уже весняне сонце припiкає... Ху, душно як! Прохолодитись треба. (Поринає й собi), ДIЯ I Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку. З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi. Лукаш - дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку. Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився. Л е в Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько. Л у к а ш Та я хотiв собi сопiлку втяти, - хороший тута вельми очерет. Л е в Та вже тих сопiлок до лиха маєш! Л у к а ш Ну, скiльки ж їх? - калинова, вербова та липова, - ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, - та лепсько грає! Л е в Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом. Л ук а ш Та як же будемо сидiти тута? Таж люди кажуть - тут непевне мiсце... Л е в То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi. Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, - та й не приступиться нiяка сила... Ну, я пiду, а ти собi як хочеш. Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами. Р у с а л к а (випливає на берег i кричить) Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте! Л i с о в и к (малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi) Чого тобi? Чого кричиш? Р у с а л к а Там хлопець на дудки рiже очерет! Л i с о в и к Овва! Коби всiї бiди! Яка скупа. Ось тута мають хижку будувати, - я й то не бороню, аби не брали сирого дерева. Р у с а л к а Ой леле! хижу? То се тут люди будуть? Ой тi люди з-пiд стрiх солом'яних! Я їх не зношу! я не терплю солом'яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнiв, як прийдуть! Л i с о в и к Стiй! не квапся. То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель. То вiн на жарт осикою та терличем лякає. Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба, що стiльки бачив наших рад, i танцiв, i лiсових великих таємниць. Вже нiмцi мiряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками - i ледве що стiкло. Давали грошi - таляри битi, людям дуже милi, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба вiн повiк не дасть рубати. Тодi ж i я на бороду заклявся, що дядько Лев i вся його рiдня повiк безпечнi будуть в сьому лiсi. Р у с а л к а Овва! А батько мiй їх всiх потопить! Л i с о в и к Нехай не важиться! Бо завалю все озеро гнилим торiшнiм листом! Р у с а л к а Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха! (Зникає в озерi). Лiсовик, щось воркочучи, закурює люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки [мелодiї N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i як вiн розвивається, так розвивається все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлеї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп'янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, пiвусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки i проводить долонею по очах. М а в к а Ох, як я довго спала! Л i с о в и к Довго, дочко! Вже й сон-трава перецвiтати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червонi черевички убереться i людям одмiрятиме лiта. Вже з вирiю поприлiтали гостi. Он жовтими пушинками вже плавлють на чистiм плесi каченятка дикi. М а в к а А хто мене збудив? Л i с о в и к Либонь, весна. М а в к а Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось? Лукаш знов грає [мелодiя N 5]. Нi... стiй... Ба! чуєш?.. То весна спiває? Лукаш грає мелодiю N 5, тiльки ближче. Л i с о в и к Та нi, то хлопець на сопiлцi грає. М а в к а Який? Невже се "Той, що греблi рве"? От я не сподiвалася вiд нього! Л i с о в и к Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж, Лукаш на ймення. М а в к а Я його не знаю. Л i с о в и к Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе... М а в к а Хотiла б я побачити його. Л i с о в и к Та нащо вiн тобi? М а в к а Вiн, певне, гарний! Л i с о в и к Не задивляйся ти на хлопцiв людських. Се лiсовим дiвчатам небезпечно... М а в к а Який-бо ти, дiдусю, став суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку? Л i с о в и к Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш - i пропала воля! М а в к а (смiється) Ну, як-таки щоб воля - та пропала? Се так колись i вiтер пропаде! Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою. Лiсовик i Мавка ховаються. Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кидається i хапає його за руку. М а в к а Не руш! не руш! не рiж! не убивай! Л у к а ш Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник? Я тiльки хтiв собi вточити соку з берези. М а в к а Не точи! Се кров її. Не пий же кровi з сестроньки моєї! Л у к а ш Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така? М а в к а Я - Мавка лiсова. Л у к а ш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї) А, от ти хто! Я вiд старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам. М а в к а А бачити хотiв? Л у к а ш Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина... ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очi не зеленi? (Придивляється). Та нi, тепер зеленi... а були, як небо, синi... О! тепер вже сивi, як тая хмара... нi, здається, чорнi чи, може, карi... ти таки дивна! М а в к а (усмiхаючись) Чи гарна ж я тобi? Л у к а ш (соромлячись) Хiба я знаю? М а в к а (смiючись) А хто ж те знає? Л у к а ш (зовсiм засоромлений) Ет, таке питаєш!.. М а в к а (щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: "Чи я хороша?" А ясень їй киває в верховiттi: "Найкраща в свiтi!" Л у к а ш А я й не знав, що в них така розмова. Я думав - дерево нiме, та й годi. М а в к а Нiмого в лiсi в нас нема нiчого. Л у к а ш Чи то ти все отак сидиш у лiсi? М а в к а Я зроду не виходила ще з нього. Л у к а ш А ти давно живеш на свiтi? М а в к а Справдi, нiколи я не думала про те... (Задумується). Менi здається, що жила я завжди... Л у к а ш I все така була, як от тепер? М а в к а Здається, все така... Л у к а ш А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не маєш? М а в к а Маю. Є Лiсовик, я зву його "дiдусю", а вiн мене - "дитинко" або "доню". Л у к а ш То хто ж вiн - дiд чи батько? М а в к а Я не знаю. Хiба не все одно? Л у к а ш (смiється) Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть? М а в к а Менi здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то - матуся. Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе. Л у к а ш Там ти й зимувала? А що ж ти там робила цiлу зиму? М а в к а Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить лiс i очерет. Верба рипiла все: "Засни, засни..." I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi... Тихi, нiжнi зорi спадали з неба - бiлi, непрозорi - i клалися в намети... Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю грає i ряхтить усюди... Я спала. Дихали так вiльно груди. По бiлих снах рожевiї гадки легенькi гаптували мережки, i мрiї ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi... Л у к а ш (заслухавшись) Як ти говориш... М а в к а Чи тобi так добре? Лукаш потакує головою. Твоя сопiлка має кращу мову. Заграй менi, а я поколишуся. Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодiї .N 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон. М а в к а Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає бiлi груди, серденько виймає! На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати. Л у к а ш Ти плачеш, дiвчино? М а в к а Хiба я плачу? (Проводить рукою по очах). А справдi... Нi-бо! то роса вечiрня. Заходить сонце... Бач, уже встає на озерi туман... Л у к а ш Та нi, ще рано! М а в к а Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився? Лукаш хитає головою, що не хотiв би. Чому? Л у к а ш Бо дядько до села покличуть. М а в к а А ти зо мною хочеш бути? Лукаш киває, потакуючи. Бачиш, I ти, немов той ясень, розмовляєш