Степан Васильченко. Золота дiжа
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Про нашого дiда казали, що вiн умiє злодiям одводити очi. Нiби й
справдi вiн щось таке мав.
Їдемо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий
туман. Покаже вiн батогом у поле й гукає:
- А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн у поле. (А
хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм вiри не доймаєш - той туман уже не туман: все
поле, скiльки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанiв. I вже поки
не розiйдеться вiн, все буде маритися, що то сунуть кудись, не
потовпляться сивi кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далi:
- Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю.
Прибiжиш.
- Яку?
- А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi.
Одгадую i так i сяк - не виходить.
- Нi,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
- Ну, що ти побачив там?
- Хмари, а бiльш нiчого.
- Подивись краще, може, то й не хмари.
Тiльки вiн скаже так, зразу нiби очi тобi розплющаться: вже немає хмар
- то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скiльки духу мчаться понад
хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вiтрi
порозпускавши. Летять кудись, летять, i краю їм немає.
Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний,
та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений.
Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред двору на колодках сидiли всi
нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж ними
й дiд: розповiдав, здається, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
А я кругом двору, нiби той об'їждчик, хвицаючись i тоненько iржучи,
ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич, збили ярмарок
коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали
копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються
землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi
стоїть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
- Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з
колодок.
- Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
Далi до дiда:
- Хоч би ви, дiду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину
примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усiх в поросят поперекидаю,- жартує дiд.
А нам ще веселiше од того.
На подвiр'ї було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на
колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим
двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба
попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця
i звiдкiль увечерi вiтер тiльки її дух приносив, там червоно червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
- Андрiйку, гов! - гукає дiд.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
- Далебi, нi.
Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
- Ви, дiду, кликали мене?
- Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дiд
мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке:
за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить.
Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую:
- Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке?
Iншi дiти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки,
попiдiймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота дiжа, на
очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч їй вершечками
засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церквi.
А далi вже я догадався та як крикну:
- Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись:
- А ти ж думав i справдi дiжа?
Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже
й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й край, хоч
тобi що...
Дiти посiдали на краю ями, ноги вниз поспускали i розмовляли вже
тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав iз
хлопцiв загадку про мiсяць:
"Серед моря-моря - червона комора".
Другий - другу:
"Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi".
Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi.
А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто
розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золотi бiлi пахучi романи, позолотився волохатий полинь,
заяскрилась, засвiтилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбурiли на городi соняшники...
Навiть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тiстом. А на
колодках мiж темними поставами аж сяє в бiлiй сорочцi веселий чарiвник
дiд, що наворожив нам цей золотий вечiр.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT