е. Як можна бути проти, та ще як! Проти  того,  що  хочуть
большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна  подiя  всiх  вiкiв,
усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що  це  зоря  нового  життя?
Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як
ви не бачите всiєї естетичної грандiозної краси цього? Господи! Ну,  нехай
обиватель, нехай буржуй гвалтує, що одбiрання в його  награбленого  ним  є
грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбiрання творить нове життя,
нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi,  гарнi?  Як  це
може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що  тисячi  наших  робiтникiв,
рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто  несе  їм
визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така  боротьба.  Яка  ж
сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i  вони.
Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?
   ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть  цього...
нового життя?
   СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєї душi.
Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює,  хто
покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто  ж  може
стати проти народу? Хто? Де та  сила?  (Раптом  ступає  до  Панаса,  щиро,
жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я  говорю  з
вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви  перший  примусили  мене
думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не  большевичка,
не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною i
хоче добра як собi, так i своїм близьким. Ви розумiєте Мене? Ну, так я вас
питаю всiм серцем своїм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро  ваших
близьких, за щастя, може, всiєї людськости? Чому?
   ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що,  Софiє:  не  мучте  мене.
Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це.  Я
нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, знаєте що:  не  будемо  лучче
говорить про це.
   СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога?


   На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно,
шибки з брязкотом падають додолу.

   СОФIЯ. (Iнстiнктивно кидається до Панаса.)

   ПАНАС. (Тягне її до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!

   Вистрiли не перестають.

   ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика  й  гасить  свiтло.)  Вони
стрiляють на свiтло. Лежiть.

   Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли.

   ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi...


   З сiнешних дверей хутко входить.

   АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому  виступила
кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує).  Хто  це?
(Наставля рушницю.)
   ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?!
   АРСЕН. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать...

   СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику!  Що  в  тебе?  Ранено?
Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!

   АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi,
вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать...  (Не
хоче сiдать.)
   Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке?  Ти
ранений.

   АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що  ми
всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не  турбувались.  I...  я  б...  води
випив.
   СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою
й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).

   АРСЕН. (Сiдає). Я трохи втомився. Швидко йшов.  За  мною  гналась  цiла
юрба большевикiв.
   ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi?
   АРСЕН. I вони, i нашi. У їх нема гарматчикiв-наводчикiв.  Вони  платять
по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.
   ХРИСТЯ. Масу грошей?
   СОФIЯ. На, голубчику, пий.
   АРСЕН. (Жадно п'є). Дякую.
   СОФIЯ. Може, ще?
   АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти.
   СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.
   АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається,  мають  пiддержку.  Ми  одступаємо  з
цього району.
   ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого?
   АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв,  з  льохiв.
Зайняли пошту, телеграф, банк.
   СОФIЯ. Он - як! (Погляди на Панаса).

   ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слухає).
   ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон.
   АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь  запорожцiв  об'явив  нейтралiтет.  Полк
кошового Сiрка так  само.  А  полк  Сагайдачного  увесь  перейшов  на  бiк
большевикiв.
   ПАНАС. (Кашляє, змiняє позу.)
   ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой  самий,  що  так  урочисто  присягався
на...
   АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв  з
жiночої гiмназiї. Знаєте де?  Ну,  а  тут  недалеко  казарми  Сагайдашного
полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу
ввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до
казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там  їх  полягло!
Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний  прапор,  махають.  Ми,
розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр  там  такий
пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони  з  усiх  вiкон  на  нас.
Ми...

   ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!
   АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумiється, ми мусили
одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди  хулiганiв.
Убили наших там масу. Там i мене оце...
   ПАНАС. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi  грозить  кулаком  у
вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєї  нашої
проклятої нещасної iсторiї. Свої  вбивають,  свої  паршивцi!  (До  Арсена,
рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.

   АРСЕН. На що?!
   ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть  вас.  Христю,
дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони.

   АРСЕН. Та як же...
   ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш...
   ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тої кiмнати.
Коли твоя ласка. Чуєш?
   АРСЕН. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми  можемо  вдвох  пiти.  Я  вам
зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.)
   СОФIЯ. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога.
Панасе, держiть з того боку. Кладiть на  канапу.  Арсику,  хлопчику!..  Це
рана його. Пiддержуйте,  я  подивлюсь  рану.  Треба  перев'язать.  Христе,
швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезiнфекцiя.
   ХРИСТЯ. Є йод.
   СОФIЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та  швидче,  Христе.
(Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi "вдряпнуло",
така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй,  бiдний...
От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче  ж.  Серветок  дай,
серветок. Двi, три, чотирi.
   ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже  мiй.  (Хапа  з  буфету  глибоку  миску,
карафку з водою, слоїк з йодом i бiжить з цим дo канапи. Пiдставля стiлець
i ставить все це на його, хапається, трiвожно  дивиться  на  Арсена.  Знов
бiжить за серветками. Подає Софiї.) На, на. Може, рушник?
   СОФIЯ. Налий води в тарiлку i влий туди йоду.

   ХРИСТЯ. Багато йоду?
   СОФIЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий.

   ХРИСТЯ. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставляє стiльця з водою.) Так
нiчого? Чи ще?
   СОФIЯ. Добре, добре. Серветку.  Ах,  бiдний  хлопець.  (Пролива  рану.)
Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий!
   АРСЕН. (Розплющує очi, ворушиться). Що таке?

   СОФIЯ. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так.
   АРСЕН. Менi по... погано... (Умлiває знов.)

   СОФIЯ. Знов умлiв. Крови загубив багато.
   ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде.
   СОФIЯ.  Ну,  давайте,  тiльки  обережно,  будь   ласка.   Так,   так...
Пiддержуйте  разом  i  голову,  Христю,  ти  краще  вiзьми  його  ноги   й
обереж-ненько поклади на канапу, Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба.

   ХРИСТЯ. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за
яким глухо чується стрiлянина.)
   СОФIЯ. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту
серветку. Виймiть ще серветок.
   ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся
та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб  мама  не  почула.  Вона,  здається,
нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.)

   СОФIЯ. Ну, здається, промила.
   ХРИСТЯ. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятої душi
большевики! Боже, що ж це буде?

   ПАНАС. Ну, я бiльше не потрiбний?

   СОФIЯ. Нi.
   ПАНАС. (Обережно обв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс
його...

   ХРИСТЯ. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.)

   Входять Слiпченко й Марко.

   ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуI

   СЛIПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?..
   СОФIЯ. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв.

   СЛIПЧЕНКО. А, та сама рана? На головi?

   МАРКО. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.)
   СЛIПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же i п'є просто з карафки.  До  Панаса,
що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його.

   ПАНАС. Менi патрони його потрiбнi.

   СЛIПЧЕНКО. На якого бiса?
   ПАНАС. Потрiбнi.
   СЛIПЧЕНКО. Може, до большевикiв пiдете добивать нас?

   ХРИСТЯ. Вiн з вами хоче.
   СЛIПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшли
попрощаться. Виганя кацапня з рiдної хати! Продали  свої  синки,  продали,
зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай,  Боже!  Що  з  такими
робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон
же з ними!
   ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте!
   СЛIПЧЕНКО. (Мовчки  дивиться  на  його.)  А  дома  ж  хто  зостанеться?
Покинемо саме жiноцтво?
   ПАНАС. Ну, лишайтесь ви.
   СЛIПЧЕНКО. Мене й Марка розстрiляють сеї ж ночi. Перший Тихон викаже.
   СОФIЯ. Ах, тату, як можна таке говорити?

   СЛIПЧЕНКО. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє.

   МАРКО.  (З  гнiвом  б'є  кулаком  по  столi  й  устає.)  Якби  не  полк
Сагайдашного! На ранок ми б їх на трiсочки рознесли.

   СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий,  самий  кращий  полк...
зрадив! Всi большевики. Не треба їм України, не треба їм волi,  нiчого  не
треба, дайте їм волю грабувать, насилувать,  нищить.  А  большевики  ж  це
дають, скiльки хочете. Розбили  ж  тюрму  i  випустили  всiх  уголовникiв.
Озброїли їх i пустили по городу. Ну?

   СОФIЯ. Це не може бути.
   СЛIПЧЕНКО. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. "Не  може
бути"! Через що ж не може?
   МАРКО. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де?
   ХРИСТЯ. Спить. У неї дуже болiла голова.

   СЛIПЧЕНКО. Ну, то й не треба будить. Скажете,  що  були.  Та  ми  скоро
вернемось. Це чорта вже з два!  Каменя  на  каменi  не  лишимо.  Вивiшаємо
падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну,
будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь.

   ПАНАС. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду  зо
всiма.
   СЛIПЧЕНКО. Гм!.. Як же вони...
   ПАНАС. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить?

   Голосний дзвiнок.
   Всi змовкають i повертаються до дверей.

   СЛIПЧЕНКО. Хто б це мiг буть?
   МАРКО. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.)
   СЛIПЧЕНКО. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути?


   Через який мент чути дужий крик.  Топотiння  нiг.  В  кiмнату  вбiгають
большевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в  салдацькiй  одежi,
деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi "лентами" з набоями.  Збоку  в  деяких
висять шаблi. Всi вони кричать "Руки вверх"! "Руки вверх"! I  цiляться  на
всiх.
   Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до  своєї  рушницi,
але зупинився i також пiдняв.
   Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими  догори  руками  в  супроводi
трьох большевикiв з револьверами i рушницями.

   1-й БОЛЬШЕВИК. (До  Слiпченка.)  А-а,  вот  он,  старый  пес!  Попался,
стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто?
   2й БОЛЬШЕВИК. Да што їх розпитуваться много. Усiх на одну шворку  та  й
гайда!

   3-й БОЛЬШЕВИК. (До Панаса.) Ты - кто, я спрашиваю?

   ПАНАС. Хiба ви не бачите?
   1-й БОЛЬШЕВИК. (Дивиться на верстат.) Рабочий?
   ПАНАС. Робочий.
   1-й БОЛЬШЕВИК. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак?
   СОФIЯ. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно.
Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик.
   2-й БОЛЬШЕВИК. А ти хто ж така, заступниця?

   СОФIЯ. (Мовчки оглядає його з нiг до голови й одвертається.)
   1-й БОЛЬШЕВИК. Подожди, товарищ. Невинных не трогать.

   3-й БОЛЬШЕВИК. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с  ними,  с
другими. Ну, марш за нами.

   СЕРЕД БОЛЫЫЕВИКIВ. Идем, идем! (Надо скорее. Украинцы захватять.)
   СОФIЯ. Куди ж ви ведете їх?
   2-й БОЛЬШЕВИК. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм!
   1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того.

   СОФIЯ. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их?
   МАРКО. Та що ти питаєш їх? Хiба ти не бачиш, з ким ти говориш?

   СЕРЕД ЮРБИ. Та што там за разговори?

   - Марш! Веди їх!
   - Да прикончить здесь и баста.
   - Стреляй их всех, буржуев!
   1-й БОЛЬШЕВИК.  Товарищи!  Помнить,  что  мы  не  разбойники!  Слышите?
Перваго сам застрелю! (До Софiї.) Это ваш отец и брат?

   СОФIЯ. Да.
   1-й БОЛЬШЕВИК.  Мы  их  арестовали  за  контрреволюционное  выступление
против рабочих и крестьян. Они будуть судимы революционным трибуналом.

   СОФIЯ. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и
Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы  можете  отвести  их  к
товарищу Гринбергу?
   1-й БОЛЬШЕВИК. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать,  а  ми
тут з буржуями мармалади... веди  їх  к  чортовiй  матерi,  а  то  тут  же
перестреляю всiх, як собак.
   1-й БОЛЬШЕВИК. Ну, идем! (До Софiї.) Следовать можете. Но... я  Вам  не
советую.

   СЛIПЧЕНКО. Прощайте, дiти! Мамi там  ска...  (Його  штовхають  у  спину
прикладом, i вiн заточується й майже вибiга в сiни.)

   СОФIЯ. (До Христi.) У тебе є якесь пальто? Хустка?

   ХРИСТЯ. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшальцi... а  хустка
на... скринi...
   СОФIЯ. Добре...
   ПАНАС. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiгає й прибiгає
у сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одягається.)

   ХРИСТЯ. (Голосно ридає.)

   Коли в сiнях стихає, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич.  Вiн  немов
винюхує, озирається, усе розглядає.  Зупиняється  i,  скоса  дивлячись  на
вiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiхається.

   Завiса

   _ДIЯ ТРЕТЯ_

   Велика кiмната, канцелярiя.  Канцелярськi  столи,  шафи,  етажерки.  На
стiнi великий портрет Шевченка.
   В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi двоє дверей. Однi  ближче
до вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi покої.
   В кiмнатi  страшенний  розгардiяш:  шибки  повибиванi,  долi  валяються
подертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi  й
столи  побито,  перекинуто.  Бiля  дверей  передпокою  стоїть   на   вартi
красногвардеєць. На столах,  пiдклавши  книжки  пiд  голову,  сплять  двоє
других красногвардейцiв. Бiля вiкна стоять инчi двоє й дивляться на  двiр.
Надворi чується залп.

   1-й КРАСНОГВ. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын.
   2-й КРАСНОГВ. Носом так и клюнул в стенку.
   1-й КРАСНОГВ. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач,
як ноги пiдгинаються. О, о, хапається за  бариньку,  за  бариньку.  А  тiй
якого чорта там нада?
   2-й КРАСНОГВ. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть.

   1-й КРАСНОГВ. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били та
розстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цiлувать. Так її, прикладом,
падлюку. Верно, оттак, ногою. До стєнки ставай, чого  там  руки  цiлувать.
Правильно. Умлiла. Оттак краще.
   ВАРТОВИЙ. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя.  (Хоче
спинить Софiю, яка швидко входить.)
   СОФIЯ. (Показуючи папiрця.) У  мене  пропуск.  Сюди  має  зараз  прийти
товариш Грiнберг. Менi його треба бачить.
   ВАРТОВИЙ. А ви кто будете? Из украинцев или наших?
   СОФIЯ. I з українцiв, i з ваших.

   ВАРТОВИЙ. Гм! Чудно. Таких мы вон куда  отправляем.  (Хитає  в  напрямi
вiкон.)
   СОФIЯ. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грiнберг?

   ВАРТОВИЙ. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески!

   Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти  виходить  офiцер,  за
ним С i н i ц и  н,  одягнений  в  штатське,  молодий,  бiлявий,  в  синiй
косоворотцi.

   СIНIЦ. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые!

   1-й КРАСНОГВ. (Починає будить тих,  шо  сплять.)  Провожатые,  вставай.
Слышь?
   ОФIЦЕР. (Сяє вiд радости.) Благодарю  вас,  товарищ!  Не  беспокойтесь,
пожалуйста, я и без провожатых.
   СIНIЦ. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые!

   ПРОВОЖ.  (Встають,  похмуро  чухаються,   беруть   рушницi   й   кажуть
офiцеровi:) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.)

   СIНIЦ. (До вартового.) Следующаго! Много их еще там?
   ВАРТОВИЙ.  Есть  порядочно.  Вот  тут  какая-то.  (Показує  на  Софiю.)
Товарища Гринберга хочет видеть.

   СIНIЦ. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть?

   СОФIЯ. Єсть. (Показує папiрець i хоче подать.)

   СIНIЦ. (Маха рукою.) Не надо. Подождите.  Он  сейчас  должен  приехать.
(Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.)

   ВАРТОВИЙ. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.)

   1-й КРАСНОГВ. (Смiється.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я,  каже,
i без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От
вони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться  в  вiкно.)
Ану, чи вже вивели до стєнки?
   2-й КРАСНОГВ. Сейчас выведут.
   ВАРТОВИЙ. (Гукає в дверi до передпокою). Следующий! Живо!

   З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним,  видираючись
з оук красногвардейцiв, вбiгає мати його, жiнка рокiв 38-40, ще не стара.

   ВАРТОВИЙ. (Одпихаючи її.) Куда? Куда? Нельзя!  Какого  черта  пускаете,
сволочи? Нельзя, говорю.
   МАТИ.  (Хапаючи  його  за  руки,  трусячись,  напiвбожевiльна  угодливо
посмiхаючись.) Я  нiчого,  я  нiчого.  Я  постою  тут.  Это  мой  сын.  Он
гимназист. Коля, проси прощения.  Проси  прощения.  Колечка,  синочек  мой
единственный!

   ВАРТОВИЙ. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ...
   ГIМНАЗИСТ. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба...
   МАТИ. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи!
Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в  любительских  спектаклях  и
потому говорит по-малороссийски.

   СIНIЦИН. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь?
   ВАРТОВИЙ. Да вот, эту женщину сюда пустили опять.

   МАТИ. (Кидаючись до Сiнiцина, хоче схопить його руки.) Не слушайте,  не
слушайте! Он только  в  любительских  спектаклях.  Это  мой  Коля.  Он  не
виноват. Колечка, проси прощения. Коля,  не  стой  так  непочтительно!  Он
боится, он только боится...
   ГIМНАЗИСТ. Ах, мамо!
   МАТИ. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты здесь  ничего,
только в спектаклях, вы ж его опустите, правда?
   ГIМНАЗИСТ.  Нехай  розстрiлюють!  Я  їх  не  боюсь.  Хай  живе   вiльна
самостiйна Укр...

   МАТИ. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?!  Що  ти
робиш?! Господа, он так, он...
   СIНIЦИН. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующаго.
   МАТИ. (Радiсно.)  Свободен?!  Колечка,  чуєш:  свободен!  Спасибо,  ой,
спасибо ж вам! Хай вас Бог...
   СIНIЦИН. (Злiсно до вартового.) Випровадить их и следующаго!
   ВАРТОВИЙ. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите!  Скореє!  (В  одчиненi
дверi.) Двух провожатых, свободен. Следующаго.
   МАТИ. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка,
идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка.
   1-й КРАСНОГВ. Еге,  "идьом.  Колечка".  Iди,  iди,  там  тобi  покажуть
"свободен".
   2-й КРАСНОГВ. А,  видно  заядлый  хохленок.  Самостийна  Украина.  Вот,
увидит он самостийну.
   1-й КРАСНОГВ. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гiмназиста.)
"Хай живе вiльна, самостiйна Україна".  I  вигадали  ж,  буржуї  проклятi.
Поддєлуються под мужицький разговор i думають, що то комусь iнтересно.

   ВАРТОВИЙ. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы  вас...
Что там? Скореє!

   Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах.

   ВАРТОВИЙ. Сюда. (Проводить до других дверей.)
   2-й КРАСНОГВ. Вильный козак, должно быть.

   Надворi вибух залпу. Красногвардейцi дивляться в вiкно.

   1-й КРАСНОГВ. О! офицер уже "свободен". Тiльки одною ногою подригує, як
жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, ще
оживе.
   2-й КРАСНОГВ. Пущай оживает, их в общую яму всех...  Одну  уже  зарыли,
душ сорок. Некоторые еще дышали.
   1-й КРАСНОГВ. Та ну? Дышали?
   2-й КРАСНОГВ. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали.
   ВАРТОВИЙ. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его,  значит,
хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не
видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился,  как
бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без  памяти
впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал.

   1-й КРАСНОГВ. От проклята  душа!  Оттак  вони  нашого  брата  повсiгда.
Помiра, а таки вирве в тебе шматок тiла.
   СIНIЦИН.  (Виходить,  за  ним  залiзнодорожник.)  Свободен.  Больше  не
водить. На два часа перерыв.
   ВАРТОВИЙ. Свободен без провожатых?

   СIНIЦИН. Без. (Виходить в дверi до передпокою.)

   ЗАЛIЗНОДОРОЖН. (З тим же переляканим лицем за ним.)

   ВАРТОВИЙ. Ну, свободны и вы, товарищи.
   1-й КРАСНОГВ. Ну, только, ми тоже без провожатых. (Смiється й бере свою
рушницю.)
   2-й КРАСНОГВ. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три
ночи ни на минуту не спал.
   1-й КРАСНОГВ. Я з неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю,  аби
передушить усiх буржуїв. Вичистить до ноги, щоб i духу їхнього  не  пахло.
Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками...
   2-й КРАСНОГВ. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.)
   1-й КРАСНОГВ. Атож! А тих українцiв  дак  не  то  що  розстрiлювать,  а
просто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Україна,  от  тепер
оддiляйтесь од Росiї. Верно! Другого способу на їх нема.

   Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до  вiкна.  Софiя
також.

   1-й КРАСНОГВ. Ага, самостiйного гiмназистика "ослободили". А та,  а  та
що виробляє!
   ВАРТОВИЙ. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла.
Бедная!
   1-й КРАСНОГВ. Та й її слiд би тоже... Що їх жалiть? Вони нас жалiли? От
нехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих!
   2-й КРАСНОГВ. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго.
   1-й КРАСНОГВ. Куда пустить?! Кого?  Варняка  чортзна-що.  З  тих  малих
повиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.)


   Вартовий i 2-й красногвардеєць iдуть за ним.

   СОФIЯ. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить  по  хатi.  Хоче
йти до дверей у передпокiй, але роздумує i рiшуче  сiдає  чекать.  Надворi
чується знов залп. Софiя схоплюється, хоче бiгти до вiкна, але зупиняється
й сiдає.)
   ГРIНБЕРГ. (Входить  задиханий,  але  оживлений,  в  пiдняттю,  простяга
обидвi руки Софiї, швидко пiдходить до неї.) Ради Бога, извините, товарищ,
что задержал вас. Невозможно  было  вырваться.  Здравствуйте,  дорогая!  С
победой, с торжеством пролетарского дела!
   СОФIЯ. (Вiтається.) Я до вас у  важнiй  справi.  Я  не  хотiла  вам  по
телефону...
   ГРIНБЕРГ. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было  ночью  А?  А
как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо таки великолепн. Мы их били,
как  куропаток.  Да  ведь  банды  хулиганов,  жуликов.  Ну,   вы   н-очень
волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал  о  вас  и,  представьте,
делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже...
   СОФIЯ. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас...
   ГРIНБЕРГ. Знаете что, товарищ:  говорите  по  русски,  ей-Богу,  теперь
как-то не  до  этого.  Вы  меня  извините,  но  момент  слишком  важный  и
торжественный, что ли, чтоб...
   СОФIЯ. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется.

   ГРIНБЕРГ. Не так, как мне хочется, а...
   СОФIЯ. Дело в том,  что  ночью  при  мне  на  квартире  красногвардейцы
арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят
расстрелять.
   ГРIНБЕРГ. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие.

   СОФIЯ. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки.

   ГРIНБЕРГ. Вильные козаки? Гм! Они здесь?
   СОФIЯ. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода.
   ГРIНБЕРГ. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле?
   СОФIЯ. Я сподiваюсь, що ви їх визволите.

   ГРIНБЕРГ.  Ах,  товарищ,  да  оставьте  вы  хоть  в  эту  минуту   ваше
украинофильство. И как вы, право...
   СОФIЯ. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь.
   ГРIНБЕРГ. В качестве кого они арестованы?

   СОФIЯ. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос?

   ГРIНБЕРГ. (Рiзко.) Я понимаю. Но они  кто:  офицеры,  солдаты,  вольные
казаки, гайдамаки?
   СОФIЯ. Вольные казаки. Я ведь сказала вам.

   ГРIНБЕРГ. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать?  Я  ничем  не  могу
помочь. Мы  издали  приказ:  всех  "вильных"  казаков  расстреливать.  Это
злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники,  разбойники!  Это  негодяи,
которых всех до одного...
   СОФIЯ. Товарищ, я говорю с вами о  своем  отце  и  брате!  От  огульной
характеристики вы могли бы воздержаться.

   ГРIНБЕРГ. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение.  И  мне
очень-очень досадно, что именно вам я  не  могу  помочь.  Именно  вам.  Но
согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего  отца
и брата и не освободить всех? Потому что они  ваши  родственники?  У  меня
самого - брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду  стараться
освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни  отца,  ни  матери,  ни
братьев. Братья - все социально угнетенные,  враги  -  все  угнетатели.  Я
понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко  по  своему  социальному
положению от борющихся низших классов.

   СОФIЯ. Ах, причем здесь женщина, социальное положение?

   ГРIНБЕРГ. Да при том, что нужно иметь мужество  в  борьбе,  товарищ.  И
нужно быть близким к борющимся,  чтобы  уметь  ненавидеть  и  интересы  их
ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не
подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров,  хотя  бы
они были родственниками. Но  вы,  конечно,  в  другом  положении...  И  я,
понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую  услугу,
которая...

   СОФIЯ. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете?

   ГРIНБЕРГ. Да, конечно, симпатии ваши...
   СОФIЯ. Перестанем об этом. Значит, вы решительно  отказываетесь  помочь
мне?
   ГРIНБЕРГ. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы  это.  Я  нарушу
свой долг, совершу подлость, измену. Ведь  я  просто  не  имею  физической
возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я  должен  обмануть
их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможнаго.

   СОФIЯ. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вiкно.)
   ГРIНБЕРГ. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится...  Но
я лично...
   СОФIЯ. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете.

   ГРIНБЕРГ, Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы...

   СОФIЯ. Да верю я! Что же мне делать, Господи?! Ведь не могу я, поймите,
не могу я...
   ГРIНБЕРГ. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такия положения, когда...


   Входять Гликерiя Хвед i Христя. Гликерiя Хвед в темнiй великiй  хустцi,
в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi.

   ГРIНБЕРГ. Куда? Куда? Кто такие? Зачем?
   СОФIЯ. Это ко мне. Мать и сестра.
   ХРИСТЯ. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали, -  мы
пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем.

   ГЛИКЕРIЯ  ХВЕД.  (Падає   навколюшки   перед   Грiнбергом.)   Господин,
помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi.
   ГРIНБЕРГ. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять,
але Гликерiя Хведоровна  хапає  його  за  ноги,  благаючи  "Помилуйте!  Не
встану".) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите...

   ХРИСТЯ. Мы вас умоляем. Спасите их.
   ГРIНБЕРГ. (До Софiї.) Товарищ, да поднимите же вашу мать,  что  же  это
такое?

   СОФIЯ. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.)
   ГРIНБЕРГ. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что  я  не  могу
так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею.
   ХРИСТЯ. Мы вас умоляем, вы можете.

   ГРIНБЕРГ. А, черт возьми! (Одсувається  од  Гликерiї  Хведоровни,  вона
повзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито повертається й виходить в дверi  до
передпокою.)
   ХРИСТЯ. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.)  Встаньте,  мамо...  Встаньте,
годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софiїних приятелiв...  (До  Софiї.)
О, сестро, Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А  хто  ж  з  оцим
самим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га?  Хто  успiху  їм  бажав?
А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б...  Ага?  А  хто  з
отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв  учора?  Не  ти?
Проклята! Приїхала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш...

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Годi, доню, ходiм... Бог з ними.
   ХРИСТЯ. А що заплатили тобi? Нашi сльози, кров нашу? Що взяла за батька
та брата? Га?
   СОФIЯ. (До Гликерiї Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не  вiрте  їй!  Мамо,
вона...
   ХРИСТЯ. А за всю Україну що  взяла?  Ух,  ти,  поганка!  Своїми  руками
задушила б тебе. (Раптом грiзно, жагуче.) Оддай же  нам  батька  й  брата!
Оддай зараз же! Iди до своїх полюбовникiв, кажи, щоб  зараз  же  випустили
їх!Iди!
   ГЛЕКЕРIЯ ХВЕД. (До Софiї.) Доню!.. Ти з ними  ближче  знакома,  попроси
Їх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого i братiка рiдного. Доню моя,  ой,
доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.)
   СОФIЯ. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю нiч бiгала, шукала...
   ХРИСТЯ. Кого шукала? Оцього Юду?

   СОФIЯ. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю...


   Входить красногвардеєць з рушницею, з бомбою за поясом.

   КРАСНОГВ. (До  Христi  й  Гликерiї  Хведоровни.)  Ану,  пожалуйте.  Вас
просять вийти зцюдова. Скарєй.
   ХРИСТЯ. О, прислав оборонить тебе од нас!

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ходiм, доню. Ходiм шукать ще кого-небудь.
   КРАСНОГВ. Пожалуйте, пожалуйте.

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Софiї.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому?
   ХРИСТЯ. Її дом тепер тут.
   СОФIЯ. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб...  визволити  їх...
Мамочко! (Обнiмає Гликерiю Хведор. Ридає.)

   ХРИСТЯ. Годi,  лицемiрко,  пусти,  а  то  нас  ще  твiй  оцей  приятель
застрiлить...
   СОФIЯ. (Випускаючи матiр.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко i люто
мстишся!

   ХРИСТЯ. Я мщуся? За що? За батька i Марка? Так, я готова тобi...
   СОФIЯ. Нi, Христе, за инче... Ти...
   КРАСНОГВ. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано  раз.  i  нема  чого
тут... Виходьте.

   ХРИСТЯ. (Рiшуче.) Ходiм, мамо!.. (Виходять, за ними красногвар-деець.)
   СОФIЯ. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хатi, тикаючись у всi кутки
й не знаходячи собi мiсця. Зупиняється й  мовчки  стогне,  гнiвно  ламаючи
руки.)

   Входять: Грiнберг, Семяннiков, Сорокiн, По д к о  п  а  є  в.  Сорокiн,
маленький, рокiв 30, у френчi, гостренька борiдка, пенсне. Ввесь  час  без
потреби тонко, iронiчно посмiхається. Подкопаєв високий, рокiв 37, короткi
вуса, пiдстриженi, еспаньйолка; також у френчi,  нiс  м'ясистий,  качиний,
вигляд царського полiцейського пристава, ходить рiшуче, твердо, з  виразом
переможця i начальника. У всiх за поясами револьвери, шаблi, у Сорокiна ще
ручна граната, а у Подкопаєва через груди стрiчка  з  набоями,  а  в  руцi
рушниця без багнета. Входять, голосно  балакаючи,  смiючись.  Прямують  до
Софiї.

   ГРIНБЕРГ.  (До  Подкопаєва  i  Сорокiна.)  Вот,   товарищи,   позвольте
познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны  нашим  таким  быстрым  и
полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет  выдающееся
место.
   ПОДКОПАЄВ. (Клаца острогами й перший ступає до Софiї.)
   ГРIНБЕРГ. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв.


   Подкопаєв i Софiя  мовчки  потискують  один  одному  руки,  далi  Софiя
вiтається з Сорокiним.

   ГРIНБЕРГ. А это  прибывший  сегодня  комиссар  из  Петрограда,  товарищ
Сорокин.
   ПОДКОПАЄВ. (До Софiї.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на
котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам
свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано
или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но...  чем  раньше  это
случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ.
   СОРОКIН. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа  полная.
Вы можете чувствовать полное удовлетворение.

   СОФIЯ. (Не посмiхаючись.) Спасибо,  товарищи,  вы  преувеличиваете  мою
услугу.

   СЄМЯННИКОВ. (Здоровається  й  посмiхається,  як  до  старої  знайомої.)
Надеюсь, теперь-то мы будем чаще встречаться?
   СОФIЯ. Да, конечно.
   СЄМЯННIКОВ. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы  теперь
более близкаго участия в нашей  работе?  Нужда  в  преданных,  культурных,
социалистических силах, как вам  известно,  громадная.  Мне  кажется,  что
вы...
   СОФIЯ. О, благодарю вас, товарищ.  Я  не  знаю.  По  крайней  мере,  не
сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с  товарищем  Гринбергом.
Если позволите?
   ПОДКОПАЄВ. О, пожалуйста, пожалуйста.  Мы  тем  временем  устроим  наше
летучее заседание. Туда можно? (Показує на дверi в сусiдню кiмнату.)

   ГРIНБЕРГ. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас.

   ПОДКОПАЄВ.   (Дивиться   на   портрет   Шевченка.)   А    почему    эта
контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда!
(Рушницею сильно б'є по рамi й збиває портрет на землю. Протикає  багнетом
лице, настромлює, крутить i одкидае в  куток.)  Эта  хохлацкая  морда  мне
надоела, наконец. Везде торчит.
   СОФIЯ. Товарищ!..
   ГРIНБЕРГ. (Глянувши на Софiю.) Товарищ Подкопаєв, зачем  вы?  Ведь  это
Шевченко.
   ПОДКОПАЄВ. Да, конечно, Шевченко, черт бы  его...  (Помiтивши  щось  на
товаришах.) А? Что? В чем дело?
   СЄМЯННIКОВ. Товарищ Подкопаєв, вероятно,  ошибся.  Он  думал,  что  это
портрет какого-нибудь современнаго их деятеля.
   ПОДКОПАЄВ.  Я  не  понимаю,  товарищи,   в   чем   дело?   Современный,
несовременный,  поэт,  учитель,  офицер,  черт  бы  его   драл,   раз   он
националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю  откровенно,  что  с
национализмом,   с    этими    Шевченками,    автономиями,    федерациями,
самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно.
   СОРОКIН. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание.  (Пiдхоплює  Подкопаева
пiд стан i, смiючись, веде в кiмнату.)
   ПОДКОПАЄВ. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И
везде прикажу снять эту мерзость со стен.
   СЄМЯННIКОВ. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Пiдпиха його  в  спину.
Всi заходять в сусiдню кiмнату.)
   ГРIНБЕРГ.  Как  неофит,  он  слишком  прямолинеен.  Ви,  товаришко,  не
звертайте уваги. Людина вiн хороша,  чесна,  але  трохи...  некультурна  i
грубовата. Що зробиш? Ви хотiли, здається, поговорити зi мною на самотi? Я
до ваших послуг.

   СОФIЯ. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого...
   ГРIНБЕРГ. Але ж, товаришко, це ж людина вiйськова,  неосвiчена,  бувший
капiтан. Невже ви гадаєте, що ми всi подiляєм його погляди? Але ж ви  самi
добре знаєте, що iменно ми проголосили  прiнцiп  "полнаго  самоопредьленiя
вплоть до отдьленiя". Федеративная Советская Республика. Ми  першi  вiтали
Українську Республiку. I тепер, розумiється, тим паче. Ну, як  ви  можете,
їй-Вогу...
   СОФIЯ. (Мовчить i прижмуреними очима тоскно дивиться в вiкно.)
   ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко... Ах, як це досадно...

   Входить Панас.

   ГРIНБЕРГ. Вам что угодно?
   ПАНАС. (Одягнений  у  потерте  пальто,  з-пiд  якого  видно  чоботи,  в
картузi,  має  вигляд  робiтника.  В  пiднятому  станi,  весь  час   криво
посмiхається.) Товариш Грiнберг? Дуже приємно. Якраз до вас.

   ГРIНБЕРГ. Извините, товарищ, я сейчас очень занят.

   ПАНАС. Я бачу, я  бачу.  Але  я  в  такiй  самiй  справi.  Соцiалiзм  i
контрреволюцiя, товаришу. Треба спасать. Я маю  контрреволюцiонерiв,  яких
треба зараз же арештувать.
   ГРIНБЕРГ. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее...

   ПАНАС. О, це дуже скоро. Це мiй батько. Вiн  живе  недалеко  звiдси  на
селi  i  балакає  по-українському.  З  самого  малечку  балакає,   заядлий
контрреволюцiонер...

   ГРIНБЕРГ. Что это, глупая шутка?
   ПАНАС. Боже борони! Як можна?
   СОФIЯ. Панасе Степановичу, для чого це?

   ПАНАС. (Нiби тепер тiльки помiтив її.) Ах, и  вы  здесь,  мадам?  Очень
приятно.  Вы  можете   засвидетельствовать,   что   мой   отец   настоящий
контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда  ли?
А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе  и  угрожает
социализму на Украине. Я, как старый социалист...

   ГРIНБЕРГ. Послушайте, вы - или пьяны или сумасшедший? Что вам?
   ПАНАС. Боже мiй, товарищу. Як же не бути п'яним? Як не бути  п'яним?  I
правильно сказали, товарищу, iменно сумасшедшiй.
   СОФIЯ. Панасе Антоновичу, я вас прохаю...

   ПАНАС. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте  же  и
мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грiнберга.) I  крiм
того, у мене є ще двi тiтки,  старi  контрреволюцiонерки,  селянки,  також
балакають по-українськи, живуть у другому селi. Читають українськi книжки.

   ГРIНБЕРГ. Если вы немедленно не уберетесь отсюда  вон,  я  вас  прикажу
расстрелять. Слышите вы?
   ПАНАС. Господи Боже мiй! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам,
я   ж   ще   сам   контрреволюцiонер.   I   жорстокий,   попереджаю   вас,
контрреволюцiонер.  Не  тiльки  читаю,  але  й  пишу  по-українському.  От
спитайте цю даму. Чого ви посмiхаєтесь? Вiтаючи всiм серцем  пришествiє  в
особi  большевикiв  соцiалiзму,  я  не  можу  допустить,  щоб  жив   такий
контрреволюцiонер, як я. Куди прикажете менi стати до стенки? Туда?  Туда?
Туда?

   ГРIНБЕРГ. (До Софiї.) Что он - больной, что ли? Кто он такой?
   СОФIЯ. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать?

   ПАНАС. С удовольствием, мадам,  с  удовольствием.  Только,  пожалуйста,
поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце.

   Виходить Семяннiков, з порога кличе:

   - Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи.
   ГРIНБЕРГ. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусiднiй кiмнатi.)
   СОФIЯ. Що це значить, Панасе?
   ПАНАС. Что именно, мадам?
   СОФIЯ. (Рiзко.) Все. Ця комедiя, це "мадам", росiйська мова зо мною. Що
це значить?
   ПАНАС. Baм не нравиться выражение "мадам"; но  ведь  это  из  почтения,
мад..., ну, сударыня, если  хотите.  Единственно  из  почтения  к  вам.  С
особой, которая родного отца и брата  принесла  в  жертву  великой  святой
идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на  языке  наших
освободителей, несущих нам светоч...

   СОФIЯ. Дiйсно, ви од страху, видно, зовсiм збожеволiли.
   ПАНАС. Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть?  Ведь  вы  только
взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых  украинцев.  Горы,  мадам,
понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам
узнают контрреволюцию. Малороссийские усы -  и  к  стенке.  И  как  же  не
благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно,  что
социализм  пришел,  и  не  какой-нибудь   там   гнилой,   европейский,   а
большевистский, российский, самый настоящiй. Позвольте преклониться  перед
вами. (Низько вклоняється.}
   СОФIЯ. (Мовчить.)
   ПАНАС. Что прикажете передать на том свете  вашему  контрреволюционному
батюшке и братцу? Прощание?  Или  сожаление  о  их  глупости?  Что  же  вы
молчите? Извольте хоть словечко произнесть.
   СОФIЯ. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що?
   ПАНАС. (Люто.) Чого треба? Випустiть батька вашого i брата!  Чуете?  Не
смiйте їх убивать!..
   СОФIЯ. Як же я їх випущу? Як? Скажiть. Ну, скажiть, що менi зробить,  я
все зроблю. Пiти з бомбою, з револьвером визволять їх? Ходiм. Давайте.
   ПАНАС. Пiзно з бомбами. Вимагайте вiд ваших товаришiв випустить їх.
   СОФIЯ. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла  перед
ними.
   ПАНАС. Знаю. А ви стояли i мовчки дивились, як мама ваша повзала  перед
паршивцем, перед... жулiком, шарлатаном.

   СОФIЯ. Я думала, може, це поможе...

   ПАНАС. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардейця вивести їх?
   СОФIЯ. Вiн не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку...
   ПАНАС.  (Смiється.)  Яка  моральна  чистота!  Ану,