дайте йому тисячу карбованцiв, побачите, чи злякається вiн зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоїться вiн порушення обов'язку? О, мерзотники! СОФIЯ. Ви мелете чортзна-що. Говорiть же, як визволить, ну, говорiть! ПАНАС. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тiлом своїм, чим хочете, i вiн випустить. Грошi, може, од вас посоромиться взять, але тiло... можете бути певнi. СОФIЯ. Ви це серйозно?! ПАНАС. Що саме серйозно: чи згодиться? Анiтрiшки не сумнiваюсь. СОФIЯ. Ви по собi судите? ПАНАС. О, на жаль, про Грiнбергiв я смiло можу по собi судить. Тiльки мiж мною та ними та рiжниця, що я зроблю i не буду вже заводить тепер соцiалiзму, а вони роблять й заводять. Вони смiливiщi. СОФIЯ. I ви, iменно ви пропонуєте менi це зробить? ПАНАС. А ви ж пропонували своїй матерi повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашiй матерi було це так само легко, як вам кокетувать з ним? СОФIЯ. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю. ПАНАС. I можливо, навiть не без приемности зробите. Ко всеобщему удовольствию. СОФIЯ. Можливо. ПАНАС. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi вже про це трошки думали. СОФIЯ. Ну, розумiється, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн. Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, i я сама бачу, що в цьому нiчого негарного нема. ПАНАС. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i соцiялiзм заводить на Українi. СОФIЯ. Звичайно. Революцiя повiнчає, гарно й орiгiнально. А життя батька i брата - це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте? ПАНАС. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви розумiєте, що це цiнiзм? Ви не достойнi iмена їх вживать. СОФIЯ. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть... А то я не знаю, що буде. ПАНАС. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грiнберга. СОФIЯ. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче ридає.) ПАНАС. (Довго мовчки дивиться на неї.) СОФIЯ. (Раптом затихає, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого вам треба? Iдiть собi геть. Забiрайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви менi гидкi. ПАНАС. (Якийсь мент дивиться на неї, потiм рвучко повертається й виходить.) СОФIЯ. (З одчаєм i мукою шепоче). Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй! (Кусає хустку, щоб не ридать). Входить ГРIНБЕРГ. (Озирається, шукає очима по хатi, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой? СОФIЯ. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю? ГРIНБЕРГ. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкавi говорить зо мною по-українськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте... СОФIЯ. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька днiв кару над моїм батьком i братом. ГРIНБЕРГ. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiркує.) СОФIЯ. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв... ГРIНБЕРГ. Бачите, товаришко, я скажу вам одверто: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мiй вплив, який, я того не окриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi... Я дуже боюсь. Гм! СОФIЯ. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашої перемоги, вiддатись цьому почуванню всiєю душею, без перешкод. I,- ви ж розумiєте,- для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моїх сил. ГРIНБЕРГ. О, я розумiю, розумiю. Звичайно. СОФIЯ. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спiльнiй справi... ГРIНБЕРГ. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы? СОФIЯ. Господи, розумiється. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що там твої батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грiнберга.) ГРIНБЕРГ. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От першi вопроси, якi зададуть. СОФIЯ. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну, зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть вам, а без неї ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: берiть моє життя взамiн життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожної хвилини. Хочете? На що вгодно. ГРIНБЕРГ. (Зиркаючи на неї.) На що вгодно? СОФIЯ. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу... ГРIНБЕРГ. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм... СОФIЯ. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея. ГРIНБЕРГ. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неї.) СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нiчого шкодливого для iдеї. ГРIНБЕРГ. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда? СОФIЯ. Я мушу виконать. ГРIНБЕРГ. (Смiється, але пiд смiхом ховає хвилювання.) Неужели исполните? СОФIЯ. Коли я берусь, то исполню. ГРIНБЕРГ. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда? СОФIЯ. (Мовчить.) ГРIНБЕРГ. (Смiючись.) Вот видите. СОФIЯ. О, нi. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли моє життя взамiн життя батька й брата, то й то б я виконала. ГРIНБЕРГ. Значит, исполните? Серьезно? СОФIЯ. Я весь час говорю з вами серйозно. ГРIНБЕРГ. (Починає швидко ходить по хатi, думаючи.) СОФIЯ. (Хмарно слiдкує за ним.) ГРIНБЕРГ. (Зупиняючись проти Софiї, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание? СОФIЯ. Великої подлости в тому, що ви не вб'єте двох людей, я не бачу. ГРIНБЕРГ. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую... СОФIЯ. Нi про яке "презрение" мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу i визволення моїх рiдних. Так? ГРIНБЕРГ. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Iде до дверей, що в сiни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кiмнату й одводить Самуїла вбiк, шопотом.) Вот что товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипченко. Есть такие? САМУЇЛ. Да есть. Отец и сын? ГРIНБЕРГ. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихiше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно. САМУЇЛ. Хорошо, А молодого сейчас? ГРIНБЕРГ. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас. САМУЇЛ. Хорошо. (Хоче йти.) ГРIНБЕРГ. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете? САМУЇЛ. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.) ГРIНБЕРГ. (Голосно.) Спасибо, товарищ. СОФIЯ. (Пiд час їхньої балачки одходить на другий кiнець кiмнати) ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко, здається, є маленька надiя. Я ще нiчого знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести їх у друге мiсi Розумiєте? Там їх не знають, i легче буде звiдти випустить. Я боюсь тiльї. щоб тут, поки їх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумiєте, тепер такий час... Страстi у всiх розгорiлись, всi знервованi. Своє життя нiпочом, а то ще ворога. От я для цього i кликав товариша то це мiй старший товариш по тюрмi... СОФIЯ. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу. ГРIНБЕРГ. О, пiдождiть дякувати. Це справа така трудна, що я знаю, чи вдасться її провести. Я вам зможу сказать тiльки через чотири... (Раптом прислухується.) СОФIЯ. Я готова чекати не то що чотирi днi, а чотирi мiсяцi, скiлькi хочете. ГРIНБЕРГ. (З посмiшкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотiв вже сьогоднi ввечерi разом з вами одпразднувати щасливий кiнець наш справи. Ви нiчого б не мали проти? СОФIЯ. О, хоч у сю хвилину. ГРIНБЕРГ. На жаль... треба пiдождать. Я мiж инчим уже говорит з своїми товаришами з приводу вашої справи, i менi удалось декого схилить до вас... СОФIЯ. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумiєте, менi так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозумiти, через що i як, але... чуття осталось би чуттям. I ви сподiваєтесь, що вони нiчого не матимуть проти того, щоб їх звiдси перевести в друге мiсце? ГРIНБЕРГ. Да, я думаю. СОФIЯ. (Знов потискує йому руку.) Безмiрно вам дякую. На дворi глухо вибухає залп. СОФIЯ. (Здригнувшись.) Що це? ГРIНБЕРГ. О, это ничего... Это так. Ничего. СОФIЯ. Знов розстрiлюють? ГРIНБЕРГ. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как... СОФIЯ. А чи не можна б менi хоч побачитись зараз з батьком i братом? Подати надiю? ГРIНБЕРГ. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та пiдождiть трошки, i ви зовсiм з ними сьогодня побачитесь. Входить Сємяннiков. ГРIНБЕРГ. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата. СЄМЯННIКОВ. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием. ГРIНБЕРГ. Ну, бачите? (До Семяннiкова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе. СЄМЯННИКОВ. (Щиро й радiсно потискуючи руку Софiї.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня iше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда? СОФIЯ. Я з великою охотою... ГРIНБЕРГ. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали? СОФIЯ. Безумно устала. СЄМЯННIКОВ. Ничего. Теперь все отдохнем. СОФIЯ. Значить, iти й чекати? ГРIНБЕРГ. Iдiть i чекайте. СЄМЯННIКОВ. И будьте спокойны. СОФIЯ. Я, товаришi, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Iде до дверей.) ГРIНБЕРГ. До побачення. СЄМЯННIКОВ. До свиданья! ГРIНБЕРГ. Хай живе Соцiалiстична Українська Республiка! СЄМЯННIКОВ. Урра-а! СОФIЯ. Дякую, товаришi. (На порозi озирається, привiтно з посмiшкою махає рукою, киває головою i зникає.) Завiса. _ДIЯ ЧЕТВЕРТА_ Невелика кiмната, службовий кабiнет Софiї. Праворуч, ближче до рампи, стiл до исання; круг його фотелi й стiльцi. На столi телефон, шафа з книжками. Канапа для Публiки. В заднiй стiнi дверi в коридор. Лiворуч другi дверi в сусiдню кiмнату. Годин 6 вечора. На столi горить лямпа. В хатi Софiя, одягнена в усе темне. Тихон бiля неї й делегацiя робiтникiв. СОФIЯ. (Встає, за нею робiтники. Весело, бадьоро.) Отже, товаришi, вся справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатацiї, буржуазiї, то треба самим енергiчно братись до органiзацiї промисловости. Заводи, фабрики, майстернi, все тепер ваше. Але треба, щоб самi робiтники дбали про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному поменьче робить i побiльше вироблять, а про те, щоб побiльше наших заводiв працювало, щоб бiльше товарiв давали, щоб меньче безробiтних було. РОБIТНИК. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только... (Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посмiхається.) СОФIЯ. А що саме непонятно вам? РОБIТНИК. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания. СОФIЯ. Це ви про мене? РОБIТНИК. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно уж. СОФIЯ. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила? РОБIТНИК. (До робiтникiв.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, повертається й демонстративно виходить, за ним решта.) СОФIЯ. (Посмiхається.) Це вже, здається, третiй такий випадок. ТИХОН. (Понуро.) Буде й двадцять третiй, коли ти зо всiма будеш говорить тiлько по-українськи. Для чого цей нацiоналiзм? СОФIЯ. Вони в Українськiй Республiцi, а не в Росiї, повиннi знать нашу мову. ТИХОН. Е, повиннi... Мало чого хто не повинен. А нам через це не довiряють, стороняться... СОФIЯ. Ну, добре. Хто там ще єсть? Багато ще? ТИХОН. Може, кiнчить на сьогодня прийом? З десятої години без перерви сидимо. СОФIЯ. Нiчого. Хто там ще? ТИХОН. Селяне. Бiлянкевич з сахарозаводчиками. Залiзничники. Вчорашнiй панок. I ще душ десять якихсь. СОФIЯ. Чия черга тепер? ТИХОН. Бiлянкевича. СОФIЯ. Клич. ТИХОН. (Виходить.) СОФIЯ. (Знаходить на столi серед паперiв довгий лист паперу й читає.) Входять Бiлянкевич i ще двоє добродiїв, одягнених дуже просто, пiд робiтникiв. БIЛЯНКЕВИЧ. (Уклоняючись, ввiчливо, угодливо посмiхається.) СОФIЯ. Доброго здоров'я. Прошу сiдати. БIЛЯНКЕВИЧ. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе, Карповський. Ми до вас, шановна Софiя Микитовна... СОФIЯ. (Тримаючи листа в руцi.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не стосується. З цим вам треба звернутись до... БIЛЯНКЕВИЧ. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як українку, щиро люблячу самостiйну Україну... ми хотiли, щоб ви за нас походатайствовали. СОФIЯ. (З посмiшкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу сказати, що ви зовсiм даремно гадаєте, що я можу вам помогти. Iменно з любови до України я цього не зроблю. Всi заводи, фабрики i взагалi промисловi пiдприємства переходять до рук народу. Ви, панове, нiяк не хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно. БIЛЯНКЕВИЧ. Но вы хотите нас разорить? СОФIЯ. Господи Боже, панове. Цiлi вiки один кляс розоряв мiльйони людей, i вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу. Будь ласка. (Посмiхається.) БIЛЯНКЕВИЧ. Ми нiчого протiв тогр.не маємо, но ведь разоряется. край, гибнет промышленность. Вот о чем, собственно... СОФIЯ. Повiрте, панове, що нам не меньче вас потрiбно, щоб не загинула промисловiсть, ї ми вживемо всiх сил, щоб того не сталось. I це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяїном i власником будете вже не ви, а самi трудящi. БIЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам... I я думав, що для вас iнтереси України дорогi. Знаючи, як руськi, вашi товаришi, вивозять усе з України, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира українка... СОФIЯ. Кожний по-своєму, добродiю, любить свiй край. Той бажає йому одного, а другий другого. Наша любов, видно, рiжна. БIЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоняється й iде з кiмнати. За ним панки.) СОФIЯ. Бувайте здоровi. (До Тихона, весело смiючись.) Але ти помiтив, як цi панки пролетарiями одяглися? Це ж вiдомий мiльйонер Штаубе. Ах, як їм, бiдним, не хочеться... ТИХОН. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до українки. Це характерно. СОФIЯ. (Рiзко.) Ну, то що з того? ТИХОН. Та нiчого. СОФIЯ. Ну, клич слiдуючих. Я втомилась. Треба швидче. Та чи скоро там перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вмiють нiчого робить. (Нетерпляче, швидко виходить направо.) ТИХОН. (Помалу виходить в коридор.) Назустрiч Тихоновi швидко входять Подкопаєв i Желтухiн. Вони хмурi, схвильованi. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають. ТИХОН. (Озирається на тих i виходить.) ПОДКОПАЄВ. (Озирнувшись.) Отсюда также все ценное немедленно евакуировать. Все. А главное деньги. Да где этот болван, Гринберг? ЖЕЛТУХIН. Да в чем дело, товарищ? Почему такая спешка? ПОДКОПАЄВ. (Тихо, злiсно.) Гайдамаки уже захватили почту и телеграф. Понимаете? Есть сведения, что они окружают этот район. Каждую минуту могут ворваться сюда. Достаточная причина для спешки? ЖЕЛТУХIН. Позвольте, товарищ. А красная гвардия? ПОДКОПАЄВ. (Люто.) Надо было делать, товарищ, так, как я говорил, всех буржуев и хохлов перестрелять. А тепер поздно... (Замовкає, бачачи Софiю, що входить, тихо.) Этой ничего не говорить. Идите и все из этого дома уберите немедленно. Идемте, я вам там скажу. (Iде направо, за ним Желтухiн.) СОФIЯ. (Мовчки, пильно слiдкує за ними.) Входить делегацiя з селян. Деякi одягненi в свитки, деякi в кожухи, в шинелi, мiж ними одна жiнка. СОФIЯ. (Iде їм назустрiч, привiтно, весело, вiльно.) Доброго здоров'я, товаришi. (Здоровкається з усiма за руку, посмiхаючись до кожного. Потiм сiдає в свiй фотель за столом, бере в руки олiвець i блокнот.) Ну, сiдайте, товаришi. Тихоне, чи єсть всiм стiльцi? ТИХОН. Вистачить. Сiдайте, товаришi. СОФIЯ. Ну, тiлько знаєте що: говорiть коротко, точно, швиденько. Там сидить ще народ, жде. Треба всiх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить хтось один з товаришiв. СЕЛЯНЕ. (Переглядаються мiж собою, шепочуться, не знають, кому говорити.) СОФIЯ. Ей, товаришi, ви наче до станового чи до земського начальника прийшли, а не до своїх товаришiв. Ну, швиденько. Хай говорить один, потiм другий, аби не всi разом. Тут начальства нема, не мнiться. Ну? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Та еслi по раздєльностi, то пущай уже я... Ми по нашiй претензiї... Как вийшла перемена з резолюцiєю, так, стало быть, тепер по принадлежностi. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки, скажем, трудно. Три года на хронтi, iмею медаль. СОФIЯ. Чекайте, товаришу. Ви з якого села? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. З Домаховки, Гуляйпольського в'єзду. СОФIЯ. (Записує.) Так, ну, так в чому ж рiч? В чому вашi претензiї? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Претензiї так што, как правильно виражаться, то больше з непонiманiєм. Той одно, другой по другому соображенiю, а как сообща, так... СОФIЯ. Ви, товаришу, так говорите, що я, їй-Богу, нiчого не розумiю. СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. (Посмiхається, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви по-українськи. СОФIЯ. Ну, так що? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. А ми вже ето знаємо... Видалi довольно. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Пiдожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам, мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням. СОФIЯ. Яким саме? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб вибiрать у депутати, чи що. Совет депутатiв. СОФIЯ. Ну? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми нiяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали там бамажки у скриньку. Потiм того вийшло приказанiє уп'ять голосувать. Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще. Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годi? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили люди, як уп'ять тобi прийшла манiфестацiя, щоб голосувать. Та це ж уже нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що i земля буде, i воля, i, сказать так, усе преподобiє. Ахвiшки давали кожному, ти за того, а ти за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай буде, це вже саме настояще. А воно на тобi - ще таки не настояще, оце впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довiдатись, нащо воно й до чого. СОФIЯ. Ну, так можу вам сказать на це ось що: iдiть додому, голосуйте ще раз i вибiрайте... СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та таки голосувать? СОФIЯ. (Посмiхаючись.) Таки голосувать. Але знайте, що цi вибори то вже справдi дадуть вам i землю, i волю, i все, що... СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Умгу, так таки, значить, голосувать? (До селян.) Таки голосувать. СЕЛЯНЕ. (Хмуро хитають головами.) СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Така штука. Ну, то вже хай так. Тiльки ж у нас уже до вас таке прошенiє: чи не можна, господа товаришi, прекратить свободу? СОФIЯ. Як то прекратить свободу? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб уже швидче минулися отi мобiлiзацiї та всякi безубразiя. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, вiн без ноги. Та то вже нiчого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така пiшла скрiзь стiпендiя, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви. СОФIЯ. Чекайте. У вашому селi є большевики? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми всi болшовики. Тих українцiв аж нi однiсенького нема. СОФIЯ. I ви всi постановили настановить капитана Твердожила за справника? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Ну, нема ж спасения од тої свободи! Там зарiзали, там спалили, там обiбрали. СОФIЯ. Ну, i ви хочете, щоб той справник i бив вас, i знущався, як перше було? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Е-е, зачим бить! Ми так не хочемо. СОФIЯ. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й помiщий. Вони один без одного не можуть нiяк. Ви ж як на цей щот? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Нє-е, помiщик уже нехай краще не приходить, а то не всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А то всi старшi, а порядку нема. Та ще оцi красно... красногвардiйонцi, чи як їх там? Чи не можна їх повиганять к чортовiй матерi, у їхню Расєю. То ж чисто грабують народ. Забiрають хлiб, сало, хапають птицю всяку. То, кажуть, у Расєю. Ну, та й їдь собi у свою Расею, та й хапай там. Чи вже скоро прийдуть тi гайдамаки, скажiть, пожалуста? Говорять люди, що тi вже повиганяють цих гвардiйонцiв. Кажуть, тi гайдамаки нiбито з наших таки людей, не кацапня... СОФIЯ. (Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товаришi, все буде, що ви хочете. Я записала отут, ми обсудимо. А тепер... (Пiдводиться.) Ви пiдете з цим товаришем, i з вами ще поговорять. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте? СОФIЯ. Нi, бумаги не треба. Все буде й так... СЕЛЯНЕ. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешiптуються, - не певнi.) СОФIЯ. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладнiше про все. Ти розумiєш? Поклич товариша Савченка, нехай вiн поговорить. Добре? ТИХОН. Добре. Ходiмте, товаришi. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. (Уклоняється Софiї, за ним другi.) Прощавайте. Так нам уже там дадуть бомагу? СОФIЯ. Там, там. Бувайте здоровi. (Коли селяне виходять, сiдає безпомiчно, пускає руки по столi й стомлено сидить.) Входить СЄМЯННIКОВ. (Оживлений, веселий. До Софiї.) - Здравствуйте, хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-Богу. Да что вы такая будто кисленькая? А? СОФIЯ. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись. СЄМЯННIКОВ. Что? СОФIЯ. Раджу не допитуватись. СЄМЯННIКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески, ей-Богу. Вот наказание Господне. СОФIЯ. Вчiться розумiть. Я вам заявила ще з самого початку, що нi одного слова по-руськи ви од мене не почуете. Ви живете на Українi й повиннi знать її мову. СЄМЯННIКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это, наконец, выветрится. А дела наши подвигаются, товарищ. СОФIЯ. Да? СЄМЯННIКОВ. Буржуи снесли сегодня миллиончик. Затем получена мануфактура. Я думаю предложить комитету пустить весь миллион на органiзацiю работ для безработных. Необходимо реквизовать все особняки под больницы и школы. Ех, ежели бы поскорее нам всю разруху уладить, да за творческую работу приняться. А, товарищ? Да почистить как следует публику нашу. Жулья ведь набилось к нам. Лезут подлецы как мухи на мед и компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает... Швидко входить СОРОКIН. (До Сємяннiкова.) - Наконец вас поймал. Здравствуйте. (Софiї.). Здравствуйте, товарищ. СЄМЯННIКОВ. В чем дело? Что случилось? СОРОКIН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны. Входить Тихон. СЄМЯННIКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем. СОРОКIН. (Рiшуче одводить убiк, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал Васильев. Он еле спасся. СЄМЯННIКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что... СОРОКIН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И эти тоже могут что-нибудь подобное устроить. СЄМЯННIКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать? Разбиты окончательно? COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти, мимохiдь сухо хитає головою Софiї й каже.) До свиданья. СОФIЯ. Сталось що-небудь? СОРОКIН. Как? СОФIЯ. Що-небудь сталось? СОРОКIН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в виду, что не все понимают ваше наречие. СОФIЯ. (Рiзко.) Случилось что-нибудь? СОРОКIН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.) СОФIЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские учебники? СОРОКIН. Да, я. СОФIЯ. С какой целью? СОРОКIН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде. СОФIЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете? СОРОКIН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму. СОФIЯ. Школы и учебники вы называете национализмом? СОРОКIН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит. СОФIЯ. Это называется "самоопределенiем вплоть до отделенiя"? СОРОКIН. Да, вот это самое. До свиданья. СОФIЯ. По крайней мере, откровенно. СОРОКIН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте. (Виходить, за ним Семяннiков, який схвильовано й трiвожно ходить по хатi.) СОФIЯ. О, принаймнi це вже одверто. Принаймнi одверто. (До Тихона.) Тепер ти чув? ТИХОН. У їх щось трапилось. СОФIЯ. У "їх"?... А ми хто? Ха! "Не было, нет и не будет!" О, як вони всi чудесно засвоїли цю формулу. Од чорносотенця до соцiалiста, всi однодушно стоять за неї. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свiй iнтернацiоналiзм... Я при йому бiльше не буду робить! Скажи там. ТИХОН. Завтра? СОФIЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме. ТИХОН. (Виходить.) Назустрiч йому Г р i н б е р г. СОФIЯ. Ви, товаришу, в якiйсь справi? Вибачайте, я зараз не можу. ГРIНБЕРГ. (Пiдходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама. Востаннє питаю вас: ви сповните ваш договор? СОФIЯ. (Рiзко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите пiднять цю справу перед всiма товаришами, я це зроблю. ГРIНБЕРГ. Це буде ще одна нечеснiсть. СОФIЯ. А ви гадаєте, що наш договор був чесний? ГРIНБЕРГ. Який би вiн не був, я рискував через його своїм життям, репутацiєю, i я його сповнив. СОФIЯ. Ви його не сповнили: брата розстрiляно. ГРIНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. I ви знаєте, що через це мене самого трохи не вбили, коли я хотiв оборонить його. Але батька вашого я все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обiщав вам. I вмер би, а од свого обiщання не одступив би. А ви? СОФIЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут... ГРIНБЕРГ. Щоб ви сповнили своє обiщання. СОФIЯ. Бути вашою рабою i виконувать всi вашi вимоги, якi будуть на користь справi? Я готова. Я вам це весь час кажу. ГРIНБЕРГ. Нi, виконувать навiть те, що не має вiдношення до справи i, може. навiть неприємне для вас. Ви забули знов? СОФIЯ. Нi, не забула, але цього я не робитиму. ГРIНБЕРГ. Це не чесно. СОФIЯ. Може буть. ГРIНБЕРГ. Я рискував своїм життям. СОФIЯ. Признаю i дякую. ГРIНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обiщання. СОФIЯ. Може буть. ГРIНБЕРГ. I думаю, що ця умова i для вас обов'язкова. СОФIЯ. Але я цього не думаю. ГРIНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю. СОФIЯ. Не бороню вам задовольнятись цим. ГРIНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условiй заставлю вас принять? СОФIЯ. Не сумнiваюсь. Але тiльки - смерть. ГРIНБЕРГ. Отлично. (Круто повертається й хоче вийти, але на пiвдорозi зупиняється, так само круто повертається i пiдходить.) Считаю своим долгом предупредить вас, что среди бумаг штаба бильного козацтва найдены документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без суда. Такия лица объявлены вне закона. СОФIЯ. (Мовчить.) ГРIНБЕРГ. (Чекає якийсь мент, злегка вклоняється i повертається.) СОФIЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать менi цi документи? ГРIНБЕРГ. Ви менi не вiрите? Можу. СОФIЯ. Чому ви ранiше менi про це не сказали? ГРIНБЕРГ. Їх знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор. Я сподiвався, що матиму ще раз случай рискнути за вас своїм життям. Ви оказались недостойны цього. СОФIЯ. Цi документи у вас? ГРIНБЕРГ. Так, у мене. СОФIЯ. Ви менi їх можете оддать? ГРIНБЕРГ. Тiльки пiсля того, як сповните договор. СОФIЯ. Перед тим ви менi їх покажете? ГРIНБЕРГ. Покажу. Пауза. СОФIЯ. Добре, коли? ГРIНБЕРГ. Не пiзнiше завтрашнього вечора. Сьогодня засiдання, я мушу бути. СОФIЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що пiсля того вас можна називати товаришем? ГРIНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя вiдповiдь. I ще раз повторяю: я на все пiду. СОФIЯ. Добре. Пiсля такої вiдповiдi я не маю бiльше нiчого сказать вам. ГРIНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де i в якiй годинi. СОФIЯ. Добре. ГРIНБЕРГ. (Злегка вклоняється i твердою ходою виходить.) СОФIЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лiктi на стiл i так хитає головою в один бiк i в другий.) ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрiв Макса. Схвильований страшенно. Кудись побiг. Але менi не хотiв сказать. Вони нам не вiрять. СОФIЯ. (Мовчить, сидить у тiй самiй позi, але непорушна.) ТИХОН. Так далi, Софiє, не можна. Я принаймнi не маю бiльше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотiь навiть тобi показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно. СОФIЯ. (Трiвожно.) Нiчого з ним не сталось? ТИХОН. (Гiрко посмiхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай. СОФIЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Нi, не можу. Читай ти. ТИХОН. (Читає.) "Останнiй раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижнi минуло, як ви предали мене i сина мого Марка в руки ворогiв нашого народу. Але проти вашої волi моє нiкчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я i в муках кiнчив послiднi днi свої, обливаючись соромом за дiла дiтей своїх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну нацiю вашу, мерзеннi вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменiться проклятi: ви ж руїну робите з нашої любої землi, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабiжницi - кацапiї, нашого вiчногг ката, ви калiчите дiтей свого народу, одбiраючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українськi закриваєте, за що учителiв розстрiлюєте? Розстрiлюйте братiв своїх, батькiв, але не чiпайте хоч тих, якi несуть народовi слово правди i науки. "Схаменiться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батькiвським, невмiручим прокляттям. Не дiти в менi, а вороги лютi. Своєю старою рукою застрелю зрадникiв, братоубу цiв i ворогiв свого народу. Микита Слiпченко А листа цього можете показать своїм товаришам, i знов меч схопить, i знову бить прикладами, i знову вести на розстрiл. Будь проклятi". (Софiя кладе руку з листом на стiл, схиля голову на рi, i беззвучно ридає.) ТИХОН. (Iде до вiкна i мовчки дивиться на вулицю, потiм рiшу пiдходить до Софiї й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, бiльше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужi i тут i тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я бiльше не можу. Або одно, або друге. СОФIЯ. (Пiдводячись.) Значить, справдi зробитись зрадником? Так чи що? ТИХОН. (Мовчить.) СОФIЯ. З якої ж речi нам "або-або"? Через що ми повиннi зрiкати своєї нацiї, ми, окривдженi нацiональне, пригнiченi, зневаженi? Чому їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнiтили, знeвaжaJ . нищили. I ми повиннi тепер зректися? "Не было и не будет". О, вибачай, было и будет. ТИХОН. (Починає вдивлятись у вiкно. Через те що вiкно виходить з подвiр'я i з його можна бачити вулицю тiлько скоса, вiн стає збоку i стiлець i пильно дивиться.) СОФIЯ. Що там? ТИХОН. Щось тут непевне дiється. Цiлий день якiсь пiдозрiлi люди лазять круг будинку. (Злiзаючи.) Сьогодня вранцi була тут мама. Я хотiв тобi казати. Говорила, щоб ми з тобою тiкали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того цi людцi й швендяють. СОФIЯ. Чом же ти маму не привiв до мене? ТИХОН. Я хотiв, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати) Чути на вулицi глухi, частi вистрiли, приглушенi крики. СОФIЯ. Що це може буть? ТИХОН. (Знов бiжить до вiкна, стає на стiлець i загляда на улицю.) Бiжать люди... Тiкають... Стрiляють... Стрiлянину чути в домi, але не близько. В коридорi тривожнi крики, топiт нiг. ТИХОН. (Бiжить до дверей i одчинає їх. - Видно, як метушаться в панiцi люди, бiжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки... ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє дверi.) Софiє! Тiкаймо! Швидче! СОФIЯ. Куди? Куди ж тiкать? Вони вже тут. ТИХОН. Куди всi тiкають. Швидче ж. Вбiгають справа Сорокiн, Сємяннiков i ще душ п'ять-шiсть большевикiв. Деякi виймають з кишень револьвери й запихають їх пiд шафи, другi хапають з столiв папери й засувають в кишенi, в панiцi кричать: - Дверь, дверь запирайте. (Замикають дверi.) - Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вiкна i шарпають.) - Товарищи. Защищаться. Баррикады. - Какая там защита. В окна. - Куда выходит окно? - Ломайте. Открывайте окно. ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее. СОРОКIН. (До Софiї.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались? СОФIЯ. (Гнiвно випроставшись.) Негодяй... СОРОКIН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукiт у дверi.) ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт. СОРОКIН. (Кидається до вiкна й лiзе за другими.) ТИХОН. (До Софiї.) Софiє, швидче. Лiзь, я поможу. СОФIЯ. (Голосно, гнiвно.) Я не пiду з негодяями i ворогами свого народу. Можеш iти з ними. ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у дверi, якi розбивають.) Швидче, ради Бога. Софiє. Чути з вулицi крики, стрiлянину. Большевики товпляться, всi разом лiзуть у вiкно, кричать: - Товарищи, не все разом. - По одному. - Не спешите. Ну, да куда вы? - Скореє же, черт возьми. - Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее. ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софiю. Тягне її за руку, вона незгодливо рiшуче, гнiвно крутить головою. Вiн сердиться, кида її, бiжить до вiкна, звiдти з одчаем кричить.) Софiє, чуєш? Ах ти, Боже мiй. Софiє! СОФIЯ. (Крутить головою.) ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вiкно i зникає.) СОФIЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вiкна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов бiжить до вiкна, знов зупиняється.) Гомiн i крики в коридорi побiльшуються, але вистрiлiв уже не чути. Дверi справа торгають, потiм починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софiя хапливо зачиняв вiкно. Вриваються з рушницями i револьверами в руках українцi. Попереду Слiпченко, Панас, Арсен. СОФIЯ. (Притуляється бiля вiкна до стiни, виправляється i непорушно стоїть, дивлячись на українцiв.) СЛIПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де вiн, проклятий? Хлопцi. Обшукать всi кiмнати. Нiкого не випускать. ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Деякi кидаються в другi дверi, деякi шукають по шафах, пiд столами.) Разом: - Смерть кацапнi. - А-а, порозбiгались, як рудi мишi. - Бий їх, кацапiв проклятих. СЛIПЧЕНКО. Хлопцi. Стiйте. Бачите цю... фiгуру? (Показує на Софiю.) Дивiться пильно, дивiться всi. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажiть. Кажiть ви, вiрнi сини своєї нацiї. Судiть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажiть, що їй зробить? Здивування. Мовчання. Нiяковi погляди, непорозумiле переглядання, спiвчуття. СЛIПЧЕНКО. Ну, кажiть же. Убить її тут же своєю батькiвською рукою. ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сем'ї. СЛIПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хiба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд. ПАНАС. Я вимагаю, Микито Iвановичу, суду. I не хвилюйтесь так. СЛIПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Нi. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бiйтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всi закутки цього кацапського кодла. ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходiмте, товаришi. Ходiмте. (Виходять.) СЛIПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеї кiмнати вартових i нiкого сюда не пускайте. ХВЕДIР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всiма.) СЛIПЧЕНКО. (До Софiї.) Вийди звiдти. Стань посеред хати. СОФIЯ. (Стоїть в тiй же позi, не рухнувшись.) СЛIПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти. ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софiя. Рiч не в тому. СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цiєї жiнки? Ви? ПАНАС. Не я, але... СЛIПЧЕНКО. То не мiшайтесь. Моя кров i моя воля судить її так, як я хочу. (До Софiї.) На середину, паршивко! СОФIЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить i тут. СЛIПЧЕНКО. I уб'ю! I уб'ю! ПАНАС. Микито Iвановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна. Дверi справа починають шарпатись, нiби хтось хоче одчинить, а дру