чаю демонстрацiї замкненi... - блiдий добродiй усмiхнувся й одвернувся. Хвилин через п'ять Людмила вже обережно сiдала на бричку з пiднятою будкою i серйозно й поважно хитала головою блiдому добродiєвi i студентовi. А на улицях ще кипiло. Скакали iнодi козаки, гикаючи й махаючи нагаями; проїжджали звощики з двома полiцаями, що, обхопивши за стан, держали якогось студента ябо панночку; вилiтало звiдкись "ура", а за ним крик, свист i стук копит. Раз навiть бричка мусила спинитись i тихо їхати за купкою демонстрантiв, якi, очевидячки, тiльки що зiбрались знов до гурту й гучно спiвали: На бой кровавый, святой и правый, Марш, марш вперед, рабочий народ! Але недовго спiвали. Наскочили козаки, врiзались в купку i зразу проробили бричцi дорогу. Вiзник стьобнув коней, i бричка, поминаючи червонi, захопленi лиця демонстрантiв, хутко покотилась вперед. Тої ж таки ночi Людмила вже чекала жандарiв. Але їх не було нi в ту нiч, нi в другу, нi в третю. "Невже так минеться?" - не вiрилось їй, але все-таки нiкуди, крiм своєї контори, не ходила, нiчого не писала й не читала i кожного вечора пильно обдивлялась по всiх куточках, чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло днiв з п'ять. Все було спокiйно, жандари не являлись. Але не являвся й Максим. Приходили до неї товаришi, товаришки, приходили тi, що вона бачила їх на демонстрацiї, приходили й тi, що й не бачила, всiх розпитувала, але нiхто не мiг їй нiчого сказати. "Розумiється, заарештували", - порiшила вона й почула, як їй стало якось нудно i глуха злiсть здавила груди. Навiть злiсть була й на Максима, i на себе, i на всiх. Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить почула знайомий, тихий, несмiлий стук у стiнi. "Максим", - кидаючи хустку й поспiшаючи, вибiгла вона в сiни й, одiмкнувши дверi, широко розчинила їх. - Ви, Максиме? - прошепотiла вона з якимсь дрижанням у голосi. - Я... - заворушилась якась постать бiля стiни. - Чого ж ви... Йдiть... Заходьте! Постать несмiло й зiгнувшись якось просковзнула проз неї й так же несмiло просунулась у кiмнату. Людмила поспiшно замкнула дверi й хутко ввiйшла за ним. - Де ж ви були? Чом не приходили? - зараз же накинулась вона, але, подивившись на його, раптом спинилась та так i застигла. Лице його було блiде, якесь запале, й на губах знов грала та сама жалька, винувата усмiшка, а очi безпокiйно й несмiло бiгали на всi боки. - Зно-ов!.. - якось тихо й мов пiдтверджуючи й разом питаючи, сумно, сердито й суворо протягнула вона. - Зно-ов... Максиме! Товаришу!.. Що ж ви робите? ! - Я, добродiйко, нiчого, їй-богу, нiчого, - хутко й тихо заговорив вiн, мнучи якогось драного картуза, - Я маю до вас дiло... Я зараз пiду... - Нiкуди ви не пiдете! - скрикнула Людмила. - Нiкуди, чуєте?! Говорiть краще, де були?.. Та сядьте! Максим сiв i, вже не ховаючи нiг, якось занадто прямо став дивитись їй в очi, нiби збирався щось сказати. - Ну? Де були?.. Як втiкли з демонстрацiї? - Та так... Утiк... Я маю до вас, добро... товаришко, дiло... - Я хочу знать, де ви були! - сердито перебила Людмила... - Та дома... На роботi... Мене хотять арештувати... Сашку й Василя забрали... I мене взяли б, та я дома не був тодi... Тепер стережуть. Я цiлий день сидiв у товариша. - Може, їсти хочете? Максим хотiв одмовитись, але, очевидячки, так хотiв їсти, що тiльки подивився безсило на неї й нахилив трохи голову. Людмила зараз же схопилась, пiдняла по дорозi покинуту хустку й хутко вийшла з кiмнати. Хвилини через три вона вернулась уже з перев'язаною рукою й з хлiбом, маслом та чаєм на тарiлцi. - Вперед їжте, а потiм будете розказувати, - дивлячись на його, кинула вона, ставляючи все перед ним i одходячи трохи вбiк. Максим став їсти. Видно було, що вiн давно вже не їв, бо, ковтнувши хлiба, зараз же став гикать з неприємним пiдскакуванням i викриком. Це, очевидячки, страшенно засоромило його, бо густо почервонiв i перестав їсти, винувато подивляючись на Людмилу, якiй стало також нiяково i до болю жаль його. - Чаю сьорбнiть! - нарештi порадила вона. Максим слухняно та поспiшно вхопив шклянку й дрижачими руками став пiдносити до запеклих i посинiлих губ. Людмила одвернулась i стала ходити по кiмнатi, м'яко вiючи своєю широкою свiтлою блузою i поглядаючи iнодi на Максима, який без неї зараз, же справився з гикавкою i вже смачно жував хлiб, бажаючи, очевидячки, скорiше й менше їсти. - Дякую... - нарештi промовив, утершись рукавом i трохи одсунувшись. - Ну, розказуйте... - сiла Людмила проти його - Як втiкли з демонстрацiї. - Так... Мене не зачiпали... - Де ж ви були весь тиждень? - Дома... Сидiв... - I знов почали нудить? Максим ще жалчiше подивився на неї й хотiв щось сказати, але нахилив тiльки голову й почав м'яти картуза. - Що ж вам ще треба? - тихо заговорила Людмила. - Була ж демонстрацiя... Ви ж "боролись"... Що ж вам? - А тепер? - пiдняв голову Максим. - Знов нiчого?.. Знов так?.. Занятiя, збiрки?.. Я ж не можу, добродiйко!.. - I, раптом понизивши голос, додав: - Я маю до вас дiло... - Ну? - Дайте менi двадцять рублiв. - Нащо це так багато? - Я поїду в Петербург. - В Петербург? - здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на його. Максим знов нахилив голову. - Чого ви там захотiли? - Я хочу там... Я хочу там знайти собi роботу... Я вже давно... Нема? - пiдняв вiн голову i, зустрiвшись з її строгим i суворим навiть поглядом, змiшався й хутко забiгав очима. - Товаришу Максиме! Що ви думаєте собi? - тихо почала Людмила. - Що ви гадаєте? Це ж дурниця!.. Це ж... божевiлля... За двадцять рублiв... Гм... Та... тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотнi, по двадцять рублiв, щоб зробити те, що ви хочете, а ви... Дайте йому двадцять рублiв, i вiн поїде в Петербург! - Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може... - А там вас заберуть, повiсять. От i весь ваш подвиг! - Не заберуть. - Ет! Мовчiть краще! Максим нiяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись безсило вперед i дивлячись просто себе широкими очима. Людмила також замислилась i, нiби прокидаючись, iнодi скоса дивилась на його i знов, зiтхнувши, щось пильно й нахмурившись думала. - Ну, то я кинусь пiд поїзд... - вмить якось беззвучно прошепотiв Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тiльки дивлячись уже не так задумливо й рiвно. Людмила хутко повернула до його голову. - Що ви сказали? - якось здушено промовила вона. - Пiд поїзд кинусь, - знов беззвучно прошепотiв вiн, не усмiхаючись i все-таки не повертаючись. - I вам не сором це казати?.. I ви смiєте називати себе соцiялiстом, i ви... Йдiть... кидайтесь!.. - спалахнувши, встала вона й навiть показала рукою на дверi. Але Максим не ворухнувся. - Йдiть же!.. - тихiше вже додала вона i, постоявши трохи, знов сiла й нахмурилась. Пройшло хвилини двi. - От що, - помалу i якось з натугою почала вона. - Я маю одно средство... Не хочу брехати... Ви слухаєте? Максим здригнувся i злякано повернув до неї голову. - Слухайте!.. Я маю средство... Воно для мене неприємне, але ж... коли i воно не поможе, тодi... тодi робiть що хочете... Максим безнадiйно подивився на неї. - Ви поїдете в село... Чуєте?.. Ви хочете роботи... Там є робота... Органiзуйте, пропагандируйте, агiтуйте... Там вас слухатимуть... Я хотiла б, щоб ви були тут, бо ви й тут потрiбнi, але ж... Згоджуєтесь? - А хiба у вас нема двадцяти рублiв? - похмуро й вороже кинув вiн. Людмила нетерпляче ударила себе по колiнi: - Ви краще слухайте!.. За два-дцять руб-лiв нi-чо-го не зро-би-те. Чуєте?.. Поїдете в село!.. Максим байдуже й дерев'яне подивився на неї i щось, очевидячки, знов думав. - Сьогодня ж i поїдете... Замiсть того щоб нудить от тут i тинятись десь по товаришах, їдьте, зробiть дiло. - I лiтератури дасте? - сумно спитав вiн. - I лiтератури, i прокламацiї, i грошi... Все! - Добре! - байдуже хитнув вiн головою й почав вставати, мов збираючись уже їхати. - Куди ж ви? - здивовано подивилась вона на його. - А хiба це не зараз? Людмила засмiялась i, схопивши за руку, тихо посадила знов на стiлець. Вiн покiрливо сiв i слабо й безсило й собi усмiхнувся. Лице йому, здавалось, ще бiльше зблiдло й навiть пожовтiло, а руки й очi нiби згубили тепер нервову затурбованiсть i виглядали якось мляво й ще жалкiше. - Не дивiться, я переодягнусь, - зiтхнувши, встала Людмила й перейшла в другий куток кiмнати. Максим поспiшно всiм тiлом одвернувся в другий бiк i застиг. Переодягтись, Людмила запнула лице густим чорним вуалем, дiстала з шафи якийсь iнший, нiж звичайно носила, капелюх i низько надiла його на лоба. - Я пiду вперед, а ви ступнiв на двацять йдiть за мною, - почала вона шепотом. - Чуєте?.. Та повернiться, вже можна. Максим також поспiшно повернувся й навiть встав. - Я буду йти попереду, а ви позаду... Та глядiть, щоб за нами не було шпига... Якщо примiтите, кашлянiть три рази пiдряд... Розумiєте?.. Потiм я зайду в однi ворота (це недалеко)... ви йдiть за мною... Там вам дадуть все... i грошi, i адреси, куди їхать... Аби тiльки дома захопити... коли не буде дома, вертайтесь i все-таки йдiть за мною. Чуєте? - Чую, - прошепотiв Максим. - Ну, ходiм. Вийшовши на улицю, Людмила трохи постояла бiля ганку, пильно вдивляючись у всi закутки, потiм хутко рушила й, не озираючись, пiшла по тротуару. Хвилини через двi вийшов i Максим i, густо й часто переступаючи ногами, озираючись i зупиняючись, майже бiг слiдом за нею. На улицi було темно й вогко, тiльки лiхтарi проривали темряву та з деяких будинкiв падало ясне свiтло на дорогу. Спершу Максим пильно озирався, придивлявся, але чим далi, то йшов тихiше й тихiше i, як видно, забував навiть про темну жiночу постать, що хутко йшла попереду. Потiм, наче згадавши, пiдiймав голову, стурбовано дивився вперед i мало не бiг за нею. Аж ось Людмила зайшла в якiсь ворота й зникла. Максим бачив, куди вона зайшла, i, почекавши трохи, озираючись знов, про-сковзнув i собi туди ж. На якомусь дерев'яному ганку вже чекала Людмила. - Сюди, сюди! - прошепотiла вона й пiшла вперед. Якимись темними, вузенькими коридорчиками, по якихсь сходах, мацаючи руками по стiнах, вони, нарештi, добились до якихсь дверей, що були, як нащупав Максим, оббитi нiби кожею. Людмила твердо стукнула два рази, почекала з двi секундi, потiм стукнула ще раз i знов два рази. За цим зачулась чиясь хода i в дверях заторохкотiв ключ. - Свої, свої, одчиняйте, - зашепотiла Людмила, як тiльки дверi злегка вiдчинились i звiдти виглянула якась голова в окулярах. - Боялась, що не захоплю вас дома. Познайомтесь, - хитнула вона головою, коли Максим несмiло вступив за нею в кiмнату i трохи зажмурився вiд свiтла. "Окуляри" протягнули йому руку й щось пробурмотiли. Максим поспiшно й з нiяковiстю потряс її й нiчого не сказав. - Йдiть сюди! - шепотом покликала Людмила "окуляри", одходячи в другий куток. - А ви сядьте! - кинула Максимовi. Максим озирнувся i, обережно знявши якусь одежину з стiльця й поклавши її на скриньку, сiв i став роздивлятись. Кiмнатка була невеличка, студентська i якась через край нечепурна. На кiлках висiла шинель, студентський картуз, якiсь штани i бiльше нiчого. Пiдлога була брудна, стiл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним боком на спинку стiльця. "Нiжки одної нема", - догадавсь Максим i, чогось зiтхнувши, став дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профiль, i йому було виразно видно серйозне i строге око Людмили, що хутко щось говорила, i руденьку борiдку "окулярiв", що мовчки й також серйозно слухали її. - Ну? Добре? - мов кiнчаючи, голосно вже спитала вона. - Добре... Менi все одно... - згодились "окуляри" й зараз же вийшли кудись в другi дверi. - Поїзд iде на Самiйлiвку в пiв до десятої... Ви спершу поїдете в Самiйлiвку, - повернулась Людмила до Максима. - Тепер ще й дев'ятої нема... Зараз принесе грошi, "бумажки" i... все розкаже вам... Повинен був другий їхати, а тепер ви поїдете. - Добре... - байдуже прошепотiв вiн. Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свiй погляд i, одвернувшись, почала задумливо ходити по кiмнатi. Через якийсь час "окуляри" вернулись, щiльно причинили за собою дверi й, пiдiйшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний шпагатом i акуратно загорнений в папiр. - Тепер слухайте... - густим басом звернулись вони до Максима, який зараз же встав i поспiшно наблизився до столу. - Це... пiде все... в два села, - розгортаючи пакунок i виймаючи якiсь книжечки, зашепотiли "окуляри". - Це повинно бути доставлено в Самiйлiвку, а це... бачите?.. це в Кам'янку. Їхать будете на станцiю Вахристу... Коли приїдете, вийдете на перон... Максим хитав головою, слухав i навiть шепотiв iнодi губами, повторяючи назвисько або адресу. А Людмила все ходила по кiмнатi, заклавши руки за спину й дивлячись iнодi на його глибоким м'яким поглядом. - Вже? - нарештi пiдiйшла вона до них. - Зараз... Попрохаєте Василя, щоб дав вам селянську одежу... Грошi тратьте обережно... Коли справитесь, зараз же вертайтесь назад i зайдiть або до товаришки, або до мене... Знайдете мою кватиру? Максим хотiв сказати, але Людмила, якось хапаючись, хутко перебила: - Вiн зайде до мене... Тут ще треба... шукати. До мене зайде! - Менi все одно... - згодились "окуляри" i, поважно винявши гаманця, стали одлiчувати грошi. - Тiльки ви там даремно не сидiть, - серйозно звернулась Людмила до Максима. - Зробите - й назад... Чуєте? - Добре, - прошепотiв Максим i якось безнадiйно й покiрливо глянув на неї. - Нате! - скiнчили "окуляри" й подали декiльки бумажок i одного золотого. Максим обережно заховав їх в кишеню й взяв у руки клуночок, який "окуляри" зав'язали в якусь синеньку хусточку, так що здавалось, нiби там був хлiб або якась їжа. Попрощались, i Людмила з Максимом вийшли. - Ну, всього доброго, - зупиняючись бiля ворiт, прошепотiла вона й протягнула йому руку. Максим подав свою й хотiв вже одняти, але Людмила задержала її й, помовчавши трохи, додала: - Глядiть же... Через тиждень чекаю назад... Коли не поможеться "там", тодi... тодi що хочете... - А тодi грошей дадуть у... Петербург? - живо спитав Максим. - Як не поможеться "там", дадуть... Максим несмiло потягнув руку i, визволивши її, хутко сховав в кишеню. Людмила ще трохи мовчки подивилась на його i, наче скидаючи з себе щось, зiтхнула й рiшуче промовила: - Ну, йдiть!.. Максим зараз же рушив i, ще раз озирнувшись, темною тiнню замиготiв по улицi. Минуло три днi. Людмила вже рiшуче стала готуватись до арешту. Понаписувала листи знайомим, написала листа старенькому батьковi, в якому обережно натякала на те, що тепер може всяке бути з кожним", передала грошi, якi мала, товаришам i навiть написала подання в телеграфну контору об "отставцi" й порадила однiй товаришцi наготовити друге, щоб захопити зараз же її мiсце. На збiрки не ходила, до знайомих виходила рiдко, тiльки iнодi навмисно виходила на улицю й тiшилась двома шпигами, якi зараз же починали проводжати її. Й одного тiльки бажалося їй: бути заарештованiй пiсля того, як побачить Максима й довiдається, як вiн i що з ним. Про самий же арешт думала так, як думають про щось неминуче, важке, але необхiдне. Але, чуючи навкруги звiстки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улицi, там заманили в "участок" i засадили просто в камеру, їй iнодi не вiрилось, що її заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. I навiть iнодi ставало страшно чогось, подумавши, що її справдi заарештують. Тодi їй пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима i ставало так нудно, так безнадiйно, що хотiлось, просто-таки хотiлось в тюрму. Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стiною у хазяйки, в якої наймала цю кiмнату, хтось тихо грав на п'янiно, щось рiвно й поважно ходило над головою, й ледве долiтав шум з улицi. Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблiдлим лицем i затягнена в чорну сукню, сидiла й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував себе нiяково й важко, але сидiв все-таки i з робленою жвавiстю оповiдав щось. Вона iнодi поглядала на його, криво, з натугою усмiхалася, коли вiн смiявся, i почувала, як нудьга все бiльше та бiльше сковує їй груди. "Чи пiде ж коли вiн, боже мiй!" - думалось їй. А гость, як буває завше, чим бiльше почував себе нiяково, тим бiльше хотiв скинути це з себе i ще бiльше заплутувався. Раптом зачувся тихий стук у стiнi. Людмила й студент зразу озирнулись i мовчки стали слухати. Стук повторився голоснiше й твердiше. - Стукають! - для чогось шепотом промовив студент i питаюче подивився на неї. Людмила трохи зблiдла, потiм почервонiла й раптово встала. Встав i гость. - Це до мене, - нарештi промовила вона якось здавлено i з одчаєм подивилась на його. А вiн, нiби зрозумiвши, хутко кинувся до своєї шинелi й, поспiшаючи, став одягатись, промовляючи: - Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом... I видно було, що й сам радий був стуковi. Людмила нiчого не сказала й нетерпляче тiльки дивилась на його, прислухаючись iнодi й схвильовано дихаючи. Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в сiни, хапаючись одiмкнути дверi, i, прошепотiвши в них: "Сховайтесь нагору!", знов зачинила їх i повернулась до кiмнати. Гость уже одяг калошi i, тримаючи картуза в руках, поспiшно протягнув їй руку. Людмила потрясла її i, щось говорячи, знов одiмкнула дверi на сходи й випустила його. Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нiкого, мов знов зрозумiв щось, пiдняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збiг униз. Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхiднi дверi, вона хутко пiдiйшла до сходiв, що йшли на третiй поверх, i прошепотiла: - Максиме! Максиме! Зараз же зачулась якась важка хода i на сходах почала спускатись якась постать в свитi, чоботах i високiй чорнiй шапцi. - Скорiше, скорiше!.. Постать ще важче застукала чобiтьми i хутко пiшла за Людмилою. - Бо-о-же! Який вiн!.. - радiсно дивилась вона на його, озираючи з нiг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї i не соромився, не мняв нiяково шапки у руках i навiть не звертав уваги, що з грубих чобiт його потрохи стiкала вода на чисту пiдлогу й зоставляла бруднi, чорнi слiди. Лице його знов пашiло здоров'ям, енергiєю i якоюсь гордою поважнiстю. - Та чого ж ми стоїмо тут? - схаменулась Людмила. - Йдiть ближче... Я хочу роздивитись на вас. Максим почовгав за нею i так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився бiля стола й подивився на неї. - Ах, ви ж хороший! - не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоцi йому. Максимовi стало якось тепло-тепло вiд цього й невимовне радiсно. - А правда, добре менi? - щасливо засмiявся вiн, подивившись на свиту й на чоботи. - Страшенно добре! - скрикнула вона. - Страшенно добре! I, видно, все добре, га?.. Все, правда? - Все, - усмiхнувся вiн, але зараз же зробився серйозним i з дiловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: - Тiльки я, добродiйко, не був у Кам'янцi... Тiльки в Самiйлiвцi... - Чого ж то? - Так... Бо прийшлось все роздати в Самiйлiвцi... Страшенно мало дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок i сотня прокламацiй. Так же не можна... Коли ми зiбрались у Василя, так там i сотнi книжок мало б було. Ах, якi вони, знаєте, всi такi простодушнi! - вмить захоплено перебив вiн свiй дiловий тон. - Усi такi, знаєте... Мене бiльше всього те, що такi, знаєте, старики, а так слухають мене... А жаль їх!.. Тiльки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хiба я так погано говорю ще по-українськи? - А ви думали, що добре? - Авжеж!.. I знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмiв говорити по-українськи, вони б i не приняли б мене... Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в "панське". Хм... я в "панське"!.. Уже заклав цiлий гурток... Обiцяють збиратись й читати... А прокламацiї, знаєте, так подобались, що аж плакали многi... їй-богу... i я, знаєте, так якось... Теж трохи не заплакав... - Та ну? - засмiялась ласкаво Людмила й промiняс-тими, тихими очима мов голубила його. - Їй-богу! Ну, та що!.. Хiба це погано... А грошей я мало розтратив... Два рублi i п'ятнадцять копiйок... Треба, знаєте, ще лiтератури й прокламацiй... У них там була якась лiтература, та вони кажуть, що не розумiють. Мабуть, есерiв, бо один парубок щось говорив менi... Я розiбрав, що нiбито "19 февраля"... Щось таке... Погано, що есери по-росiйськи пишуть. Тут, на Українi... А знаєте, який один розумний був!.. Вiн уже перше десь читав "Дядька Дмитра". Хоче, знаєте, везти своїм родичам... Ах, знаєте, скiльки там роботи!.. Я тепер тiльки там буду... Там на вiк менi буде роботи... Ви менi давайте лiтературу, а я буду возить... Вони вже й адрес менi надавали... В чотирьох селах уже єсть нашi люди... - А в Петербург? - кинула лукаво Людмила. - Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тiльки бiльше треба лiтератури... Що ж тут? Зразу розiбрали... Я не хотiв давати всього, так аж просили... кормили мене, знаєте, i одежу дали. "Ми, - кажуть, - i грошей дамо, тiльки давайте нам таких книжок". - Ну, ви вже переборщуєте, здається, - усмiхнулась Людмила. - Нi! Їй-богу, нi! - палко скрикнув вiн. - Що ж менi?! Їй-богу, правда!.. - I нi один не подивився косо на книжки? - Нi! - твердо трiпнув вiн головою, але зараз же, нiби згадавши щось, тихiше додав: - Був один... Але ж що там!.. Каже, що проти бога грiх iти, як бог дав, так нам i буде... - Ага, вже один... - Ну, то що!.. Я його, здається, уговорив... Ну, то що!.. А хiба нам кого потрiбно пропагандирувати? Якби всi розумiли, так i пропагандирувать не треба! Авжеж! - радiсно скрикнув вiн, очевидячки, задоволений знайденим виходом, i смiливо подивився на неї. Людмила нiчого не сказала. Максим замовк, потiм зразу стрепенувся й став вставати. - Куди ж ви? - злякалась Людмила. - Аякже! - здивувався вiн. - Я ж сьогодня й назад... Я тiльки лiтератури. А потiм, я хочу у вас попрохати, - трохи другим тоном додав вiн, - для себе... щось... Тепер я маю багато часу i хочу читати... Я, знаєте, хочу тепер все знати, як студенти... Тепер це треба... - Та сьогодия таки й назад? - тихо, не дивлячись на його, серйозно спитала Людмила. - Сьогодня, сьогодня... Бо я обiцяв, що зранку прийду знов у Самiйлiвку i зараз же поїдемо з Василем до його родичiв... - А яких же вам книжок... для вас? - Яких?.. Я, знаєте, хотiв би хорошу якусь полiтичну економiю. I щоб, знаєте, по-українському... Я вже читав деякi... А тепер якби хорошу... А потiм якби щось по аграрному питанню. - Добре... - якось сухо й рiвно промовила Людмила, не встаючи i дивлячись кудись в куток. - Потiм, може, є щось iз нелегального. - Добре... Людмила трохи помовчала. - А може б, ви завтра поїхали?.. - раптом тихо кинула вона. - А сьогодня б посидiли у мене. Може ж, бiльше не побачимося... - криво якось усмiхнулась вона й подивилась на його. - Арештують... А я хотiла б з вами посидiти... Ви ж мiй ученик... - Арештують? - прошепотiв вiн злякано. - Певно... Всiх беруть... А за мною вже давно шпиги ходять... Зостанетесь? - Чого ж? Я останусь... Тiльки той... Василь, знаєте... Я останусь... Людмила подивилась на його, зустрiлась з його стурбованим поглядом, зiтхнула й рiшуче встала. - Нi! їдьте сьогодня!.. - промовила вона якось сухо й почала шукати щось мiж книжками. - Ось вам... Ось ще... Прочитайте, як хочете! - не обертаючись, протягнула вона якiсь книжки i, покопавшись ще трохи, тихо одiйшла i знов сiла на стiлець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи; на мiсцi й несмiло промовив: - Я вже йду, добродiйко... Боюсь спiзнитись... А ще треба зайти за лiтературою. Людмила стрепенулась i, якось нервово й серйозно попрощавшись, випустила його на сходи. В ту ж таки нiч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офiцер перетрусив все в кiмнатi, не знайшовши нiчого "преступного" (ще й записав у протокол), коли вже Людмила спокiйно й поважно з виду, тiльки дуже серйозна й блiда, зав'язувала подушку й бiлизну, один iз жандарiв нахилився над пiдлогою й став на щось пильно роздивлятися. - Що там? - спитав офiцер. - Слiди якiсь, ваше благородiє!.. - пiдвiв трохи зчервонiлу голову жандар. - Нiби мужицькi... Людмила хутко озирнулась. Офiцер пiймав це й раптово спитав її: - А в якiй годинi вийшов вiд вас цей мужик? - Який мужик? - холодно й вороже скинула вона на його очима. - Цей, що був у вас... - трохи змiшався офiцер. - Нiяких мужикiв у мене не було! - зi зневагою кинула вона i знов стала зав'язувати. - Хм... - здвигнув плечима офiцер i почав записувати: "На пiдлозi кiмнати помiтнi були слiди великих мужицьких чобiт з пiдковами. Арештована одмовлялась i не хотiла вияснити причини слiдiв". - Прошу пiдписатися! - скiнчивши, звернувся вiн до неї. Людмила спокiйно пiдiйшла, згорда взяла перо в руки i, прочитавши додаток, усмiхнулась i пiдписалась. А гарне, трохи сухе лице її мов на хвилину засвiтилось промiннями й наче говорило: "Пiзно! Вiн уже там!" [1] Ще не зачеплений пропагандою. (Примiт. авт.) [2] Шовiнiстом [3] Р.У.П. - Революцiйної Української партiї.