Володимир Вiнниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (скорочено) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ (Полiтична концепцiя в образах_) Роман [Подiї вiдбуваються пiсля закiнчення другої свiтової вiйни. У Москвi проживають брати Iваненки - українцi, що колись були членами партiї українських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки їх було заарештовано за членство в таємнiй органiзацiї, яка боролась за волю й самостiйнiсть України. Нелюдськi катування витримав лише Марко Iваненко, якого було заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй, Степан та Євген пiдписали все, що вiд них вимагала влада, i стали сексотами (секретними спiвробiтниками) таємної служби. Степан Iваненко отримав навiть посаду депутата Верховної Ради, але в дiйсностi вiн працює таємним провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державної безпеки) i допомагає виловлювати ворогiв режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Бєлугiн повiдомив, що Марко Iваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братовi "секрет великої державної ваги". Степан Петрович їде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степановi листа, в якому стверджується, що iснує масова таємна антисталiнська органiзацiя "термiтiв", яка має на метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона має й свiй пароль. "А вiн такий: треба сказати два рази "нiч". Коли скажеш це слово солдатовi народної армiї, вiн повинен два рази вiдповiсти тобi: "ранок". Але члени цiєї органiзацiї не пiддаються на провокацiї, вони нiколи не скажуть "ранок" таємному сталiнському агентовi. Степан Петрович пропонує своєму керiвництву дiзнатись, чи насправдi iснує така органiзацiя. Для цього Iваненко зустрiчається з членом Полiтбюро "Дев'ятим", своїм давнiм знайомим. "Дев'ятому" вiн говорить, що розробив з провокацiйною метою спецiальну теорiю, яка, за умови її реалiзацiї, допоможе лiквiдувати режим. З документами кореспондента "Правди" Андрiя Зiнчука вiн має поїхати в Україну, де, на його думку, знаходиться "гнiздо термiтiв", i провести опитування громадян, щоб виявити їх ставлення до цiєї теорiї. Якщо хтось її пiдтримає - значить вiн "термiт". "Дев'ятий" просить його також дiзнатись про справжнi настрої населення, про його ставлення до влади. Степан Iваненко - Андрiй Зiнчук - їде в Україну. Людям, з якими вiн зустрiчається, "кореспондент" розповiдає про теорiю "трудової колектократiї". Суть її полягає в тому, що, зважаючи на загрозу нової свiтової вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi та соцiалiстичнi країни мають погодитись на своєрiдний експеримент: власнiсть має належати вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям, якi працюють на певному пiдприємствi. Коли б такий спосiб господарювання (в поєднаннi з полiтичною демократiєю) довiв би свою перевагу, то зникла б i небезпека атомної вiйни.] Роздiл 10 З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн призначив йому iнтерв'ю в себе пiд час обiду. Як i бiльшiсть високопоставлених осiб, а надто близьких до Полiтбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартiї України, чи краще сказати вiцекороля її, Строганов жив у Липках[1], в чудесному "особняку". Особняк (як i кожне житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур через залiзнi ворота давався пiсля пильної перевiрки документiв i часом обшуку. Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова алея i з ганку його видно було такий краєвид, що вiд нього хотiлося з захопленням крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумiється, не примушують чекати в приймальнi, а надто пiсланця "Правди", чи то пак Сталiна. Навпаки, це вiн примусив чекати хазяїв, бо назустрiч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд лiкоть, зараз же повiв його до їдальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй дамi з модною зачiскою i пофарбованим "плятиновим" волоссям, яка посадила його поруч себе. В їдальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, такої невисокої окости, що не варто було представляти їм гостя (мабуть, секретарi, друкарки, гувернантки та таке iнше), i двоє дiтей. Цi останнi, хлопець i дiвчинка, правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка i такi яснi, веселi очi, що вiн їм без представлення одверто посмiхнувся, i вони зараз же вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом. - Якi чудеснi личка! - прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст Зiнчук i цим одразу привернув до себе серце матерi. Навiть сам Семен Семенович посмiхнувся, i пiсля того за столом розiслався м'який непримушений настрiй. Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з гостем iз Москви трошки зрадив свою звичку i говорив досить багато та весело. (Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд самого Полiтбюра схвальний вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан на Українi). Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в собi, такi спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити їм у чому-будь. - Любо, ти не так тримаєш виделку, - раз сказав вiн дочцi; сказав спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть мати злякано схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство. Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши з радянським мiнiстром на парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто їв. Чорна iкра, розумiється, як банальнiсть, а пiсля неї такi страви i вина, яким навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у дiтей, очi життєрадiсно й п'янувато блищали. Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету. - Там ми займемось нашою справою, - додав вiн з усмiхом i з вибачливою величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу. У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому. - Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на краєвид. - Так, гарно, - владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою, тiльки на фотель i сигари. - Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати справжньої турецької кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу. - О, цього цiлком досить! - запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив її вiд пiднесеного хазяїном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою "принаду". Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй руцi, кiлька секунд подумав i сказав: - Хороша iдея. Може бути корисною. - А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила пiтна вогкiсть. Строганов спокiйно вiдповiв на запитання: - Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росiї, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речi: ви - українець, здається? - О нi! - скрикнув Степан Петрович. - Я чистiсiнький росiянин. Моє прiзвище нiби трохи... українське, але я... - А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих нацiональних рахункiв, як двоє "русских" людей i, розумiється, комунiстiв. Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цiєї, як її, колек... - Колектократiї. - Так, колектократiї, може бути дуже корисною. Якщо, розумiється, її умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторiї людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись. (Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi "наш великий вождь", нi "наш єдиний Сталiн", бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. "Йосиф Вiссарiонович", це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй близькостi до нього). - ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою скромну опiнiю, яка цiкавить "Правду". Отже я повторюю: iдея хороша й може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету. - А як ви собi уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно буде: фiзичне, полiтичне, воєнне? - Всяке, насамперед, розумiється, полiтичне. Пропозицiя вiд нас колектократiї всiм урядам свiту як способу замирення народiв зразу приверне до нас симпатiї всiх трудових мас плянети. Капiталiсти, розумiється, не приймуть її. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збiльшать силу прихильности до нас усiх народiв. Треба признатись, що цiлий ряд обставин останнiм часом спричинилися до ослаблення цiєї прихильности. Отже, пропозицiя колектократiї з нашого боку i вiдмова iмперiялiстiв, надто американських, зразу пiдняла б нашi полiтичнi фонди. Нашi друзi, комунiстичнi партiї на Заходi, захитанi всякими мерзотниками Тiтами, набрали б нової сили, компартiї скрiзь здобули б бiльшiсть голосiв на виборах, i вплив Росiї на свiтовому форумi набрав би величезного розмiру. I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею i владаркою свiту без проливу крови, принаймнi росiйської. Можливо, що в деяких країнах дiйшло б до крови, але тiльки внутрiшньої, барикадної крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi країни в свої руки. - Вибачте, - знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, - а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'єднаних Нацiй про iдею соцiяльно-економiчної демократiї було б поставлено пропозицiю про полiтичну демократiю? Строганов здивовано закинув головою назад. - Будь ласка! У нас є найкраща в свiтi полiтична демократiя. - Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб було прийнято їхню демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем. - Цього нiколи не буде! - рiшуче й категорично покрутив головою Строганов. - Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша умова прийняття її ними. Невиконання цiєї умови розiрвало б порозумiння. - Будь ласка. Нам тiльки цього й треба. - Значить, розрив? I нiякого миру? - Не ми виннi. Вiдповiдальнiсть за це перед народами нестимуть капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори, а не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на полiтичну, i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумiється, трудящi в усьому свiтi стануть на наш бiк i почнуть вимагати заведення колектократiї. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси на революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника, обурене незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити їх ззаду. - Значить, на вашу думку, вiйна - неминуча? - Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на всьому свiтi є неминуча, то за це є всi сто вiдсоткiв, коли капiталiзм одкине колектократiю. - Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична й комунiстична, можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на землi й жити собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть. Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з сигари в попiльничку. - Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi, це сказав, то це - правда. Але для кого сказав? Для дурникiв, товаришу. Для тих, хто охоче здається на сентиментальну казку. Це - казка, ця знаменита рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких є так багато на землi. Сталiн знає, до кого вiн говорить. Нiякої рiвноваги нiколи з капiталiстами у нас не було. З нашого боку є тiльки воєнний камуфляж оливковим гiллям. Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не дуже готуються до вiйни. Журналiст Зiнчук теж обережно зсунув з сигари сiру шапочку в попiльничку й з усмiхом сказав: - Так, але як нам бути тодi, коли капiталiсти на випадок розриву, боячись нашого дальшого впливу на їхнi маси, причепляться до якоїсь дурницi й проголосять нам вiйну? - Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi своїх мас до вiйни. Це - наш великий козир. Захiднi демократiї нiколи першi не почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у них шматочок за шматочком територiю плянети. Не будуть же справдi американськi маси йти битись з нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрiї, чи якоїсь iншої країни, якi нам потрiбнi. - Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або колектократiя й тодi їхня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж ми? Вiдмовимось? Волiємо вiйну? Строганов не зразу вiдповiв. Вiн довгенько дивився якимсь мрiйним поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав: - Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумiється, прийняти їхню демократiю, а не вiйну. - Як?? - Не лякайтеся, - вибачливо посмiхнувся Строганов. - Вiд прийняття до здiйснення дуже далеко. - Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю. - Будь ласка. Тiльки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми економiчну колектократiю? Встановили. От вам один завод, от другий, спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на заводi. Всi як один скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони повнi хазяїни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна. - Так, - нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, - але ж вони так легко не повiрять. - Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комiсiю? А ми проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя - шпигуни, присланi для саботажу колектократiї, для зриву миру. Ми їх арештуємо, вчинимо суд над ними й вони самi признаються в усiх злочинах. Нам не повiрять? Хто? Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять маси, отi маси, якi ненавидять своїх капiталiстiв. I знову тiльки ми будемо у виграшi, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократiю, а капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократiї чудесна зброя, i я не буду здивований, коли Сталiн вiзьме її в свiй арсенал. Розумiється, вiн її гарненько розфарбує, виставить усi привабливi боки, але служити вона буде нам, .нашiй силi й владi. - Так, - знову згодився журналiст Зiнчук, - це правильно. Але що як капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна? - А хоч би й вiйна? - з гордим викликом випростався Строганов. - Ми ще побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не перемагав. Не переможе її й Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми маємо майже всю Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка й Австралiя самi впадуть нам у рот, як стиглi грушi. Лишиться сама Америка. Прекрасно. Ми її за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi й вiйна. З Росiєю могутнiй спiльник, якого не мали досi жоднi завойовники свiту; це - велика iдея комунiзму, яка двигає народами. А у капiталiстiв нiякої такої iдеї немає, i вони з вiйною чи без вiйни засудженi на поразку. - А як вони вiзьмуть iдею колектократiї, серйозно, чесно вiзьмуть? - тихо спитав Степан Петрович. - Чи не стане вона дужчою за iдею комунiзму? Вона, кажуть автори цiєї iдеї, конкретнiша, наявнiша, спокусливiша, зрозумiлiша масам. - Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? - з цiкавiстю спитав Строганов. - А що ж? Деякi їхнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання: або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як кляси й як людей плюс руїна свiту й страждання всього людства - або трудова колектократiя, себто повiльне поступове переформування людського господарства на справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання приватних капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi своїй прийняли б колектократiю. I стали б, може, її цiнними робiтниками i захисниками, хто, мовляв, знає? - I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили б у неї її велику мiсiю владарки свiту, звели б її на колишнє становище поплентачiв Заходу? I її роздерли б на шматки? I всi цi України, Грузiї, Естонiї "самостiйно" наплювали б на неї з лона свiтової федерацiї? Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав: - Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть деякi, не всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти, i тi признають йому заслугу, що вiн не допустив до "расчленения России". Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним. Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав: - А як Сталiн усе ж таки пiде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця "Правди", себто Сталiна, i теж тихо сказав: - Ви думаєте? Ви щось знаєте? - Я нiчого не знаю, - ухильним тоном вiдповiв пiсланець. - Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на це, то що ми повиннi робити? - Сталiн не пiде на це! - злiсно вирвалось у Строганова. - Не пiде, я вам кажу! I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице: - А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом зупинився, прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув: - О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв: - Так, це всi мої запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь. - Але це ж iнтерв'ю, розумiється, не для друку? - тривожним, не тим уже певним i владним тоном, спитав Строганов. - Ну, розумiється, розумiється! - не тим уже запобiгливим тоном вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король України, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на ганок i ще раз мiцно потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву охорону й ввiчливо злегка уклонився їй. I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко, з-пiд якого на шиї виглядав комiр синьої полинялої аж до бiлого косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом стирчали руденькi коротенькi вусики. Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок. На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад. Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов). Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна залiпленi папером, замiсть скла. Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi, видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений. I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то тверезi, всякi, тiльки не веселi. Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова, довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. Є вона чи нема? Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвiр'я. Так, є, стоїть вона, наче тiльки вчора покинув її. Стоїть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому була. Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його: - Тобi чого, гражданин? Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця. - Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав вiн i навiть злегка пiдняв кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у неї монетки. Така ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн поблажливо сховав грошi в кишеню. - Тут усяка шантрапа швендяє, так i на порядних людей доводиться гримати, - немов би вибачаючись, сказав вiн. - А вам чого желательно, товаришу? Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничiстю проговорив: - Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко? - Який Криниченко? - здивувався двiрник. - Гм! Таких у нас немає. - Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй кiмнатi. - А, Юхим Бiленко? - Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. Їх троє братiв, так я їх переплутав. I жiнка в нього... як її? Ганна нiби? - Е, нi, Оксана. - Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я їхнiй родич, знаєте. Здалеку їду, та оце заїхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись? - Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в "колодязi" вже сутенiло. - А де їхня квартира? - Та он - та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки. - Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька монет, зрадiлий родич втиснув їх у безвольно, покiрно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато сказав: - Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i Юхим, i Оксана, i дiтки їхнi. Отак просто йдiть... I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не озираючись повз "пристройку", повз дверi й вiкна кожного роздiлу її. Нарештi пiдiйшов аж до "самого крайнього" й зупинився бiля дверей. Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме, воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось. Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного "колодязя", навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн "особняка" Юхима Вiденка. В цьому "палацi" колись, так давно-давно i нiби тiльки вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету українських соцiялiстiв-революцiонерiв "здiймав пролетарiят духом правди й свободи". Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi, молодi, але страшно серйознi, таємничi личка товаришiв з заводу, i вiн їм годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в музицi, в спокою. Як усякi "пристройки", "нужники", злиднi, вошi, голодування, пани, жандарми, - все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне! Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли. Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояної, теплої вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. "Квартира" вся складалась з однiєї кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю - велике лiжко, проти нього на пiдлозi - купа лахмiття, з-пiд якого визирало троє дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi, коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку столу, сидiв з цигаркою в ротi чоловiк з жовто-сiрим лицем, з пукатими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь нiби прокопчений жовтим димом. Усi голови встромили в Степана Петровича враженi очi й ждали. - А чи живi, чи здоровi,_ _Юхиме й Оксано з дiтками? - весело гукнув гiсть i зачинив за собою дверi. Юхим i Оксана перезирнулись. Юхим, не пiдводячись, пiдозрiло, непривiтно озирнув гостя i запитав: - А ви хто за чоловiк? Гiсть озирнувся на дверi, глянув на вiкна i тихо сказав: - Знайомий вашого родича. - Якого родича? - Того, що там... пропадає. В концтаборi. - Брата Панаса?! - чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим. А жiнка випустила з рук просто на пiдлогу мокру ганчiрку й прошепотiла: - Боже наш, Боже наш!.. - Так, Панаса, - хитнув головою гiсть i широко посмiхнувся. I очi його так привiтно, так одверто, так по-рiдному озирнули всiх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс подiл спiдницi, вiдмахнула пасма волосся й кинулась до гостя. - Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стiльця чоловiковi. Гаврику, тiкай звiдти, сядь коло печi з своїм ученням. Юхим швиденько пiдвiвся, зашамотався й вiд хвилювання не змiркував, що мiг же подати гостевi свого власного стiльця. Схопивши звiльненого хлопцем стiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед, поставив з другого боку столу й навiть рукою потер по ньому. - Ось тут, сiдайте, прошу вас! - посмiхаючись до гостя й показуючи великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом. Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля дверей i сiв на показаний стiлець, поклавши собi на колiна свiй туго набитий клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала: - Ну, як же вiн там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову. - Пропадає. Каторжнi роботи. - А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся. - Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру. - Боже! Лiс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталiна? - Гiрше: самого Ленiна. - Одна чортяка. - Та я своє вiдбув, i мене пiсля десяти рокiв каторги випустили на волю. А Панасовi доведеться ще побути... - Його ж на п'ятнадцять рокiв... - хмарно вставив_ _Юхим i сiв на мiсце сина. - Та так, так, - згiдно хитнув головою гiсть. - Так_ _от_ _коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав i розказав про нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки... I Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього гостинцi. Юхимовi - добру, синю, з пришитим комiром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям - по парi штанцiв i по сорочцi (не знав, що є вже четверте). Потiм пiшли хусточки, теплi панчiшки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столi зробився цiлий базар. З пiдлоги посхоплювались дiтлахи, позбiгались до столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно дiйшло, коли б батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й не повкладали назад пiд лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд, - так, так, вони були трiшки вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно зачiсаних голiвок, якi вiн кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього краєвиду, дiточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима. Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще раз подякувавши гостевi, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не то що горiлки чи чогось доброго до неї, а й сухого хлiба нi шматочка. Тодi чудодiйний пiсланець, зрозумiвши замiшання господарiв, з загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з неї на стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки, потiм темно-зелену пляшку вина; далi великий буханець прекрасної пшеничної паляницi, далi добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки почули з вигукiв батькiв i брата Гаврика, що там вийшло з тiєї магiчної торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. їх знову хотiли спинити й вiдтягти до лахмiття, але вони вчинили такий вересклий опiр, що гiсть утрутився i залагодив конфлiкт пропозицiєю пiти на обопiльнi поступки: дiтей розсадити на лахмiттю, дати їм по шматку паляницi, по доброму кiльцю ковбаси, по скибцi сиру, по два цукерки; а за це вони, з'ївши це, повиннi влiзти пiд лахмiття, гарно вкритись ним i зараз же заснути. На тому й стало. Гавриковi як старшому було дано його порцiю на припiчку бiля печi, але теж з умовою, що вiн там сьогоднi вивчить свiй друкований папiрчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на свiт не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостевi подарунки. Разом з дiтьми не витерпiли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарцi, закусили так, що аж затрiщала ковбаса в ротi, ухопили ще по однiй, та ще по однiй._ _Юхим_ _iз жовто-сiрого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцiлувала гостя в обидвi щоки. - Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! - сказала вона на закiнчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок. Тим часом Гаврик уже давненько закiнчив своє святкування i, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятої умови, тобто, пiдсунув до себе друкований папiрець i почав бурмотiти з нього. Пробурмотiвши за папiрцем, вiн заплющував очi й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо вiн безсило ворушив губами й не мiг нiчого з них видушити. Накiнець в його повторюваному бурмотiннi почали вже пробиватись нотки плачу. - Учи, учи! - весь час оберталась до нього Оксана. - Не вивчиш, не дiстанеш бiльше нi ковбаси, нi сиру, нi канахветiв. Учи! - Та я вчу-у... - з плачем у голосi згоджувався Гаврик, - так воно не влiзає в голову... I знову бурмотiв. -..."В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла..." I з таким одчаєм i люттю повторював це "щастя", що аж гiсть зацiкавився i запитав: - А що то вiн вчить таке? - Та отой гiмн України їхнiй... - понуро пояснив Юхим. - Вийшов наказ, щоб усi учнi по школах вивчили напам'ять оцей їхнiй гiмн. Не гiмн, а, звиняйте за слово, чисте г... Ну, а Гаврик наш нiяк не може його напам'ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну? Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папiрець i почав механiчним, високим голосом: - "Живи, Україно, прекрасна i... i... - ..."I сильна, i сильна..." - пiдказав батько. - ..."Прекрасна i сильна, - повторив Гаврик. - В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла..." - Бодай їм було повiк таке щастя! - тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився. - Ну, далi, далi! - пiдштовхнув_ _Юхим._ _Гаврик напнувся i потяг далi: - "Мiж рiвними рiвна, мiж... мiж... - "Мок вiльними вiльна"... - знову пiдказав_ _батько. - "Мiж вiльними вiльна, - пiдхопив Гаврик, - пiд сонцем свободи, як цвiт, розцвiла..." - Бач, знаєш. Катай далi! Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив; - ..."I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас до свiтлих висот..." - Завела б його чума на той свiт вiд нас! - знову подала свою реплiку Оксана. А батько зауважив вибачливо: - Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну? Але "останнiй куплет" нiяк не пiддавався натисковi Гаврика, i тiльки кiнцевий рядок весь час вистрибував: - "I в свiт комунiзму велично iдем... I в свiт комунiзму велично iдем..." - Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув? - Забу-ув...- з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь сльози вiн раптом скоромовкою додав: - "I слава Союзу Радянському, слава, в Радянськiм Союзi ти щастя знайшла"... - Ну, знаєш що, хлопче, - поставив батько, - лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу i ти ще повториш... Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при березi з жабуриння, виглядали з лахмiття. А дорослi знову звернулись до своїх склянок з вином. - Так, та-ак! - глибоко зiдхнув Юхим, - знайшла щастя Україна в Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах Сибiру та отут... у лахмiттях i злиднях. Так, так, слава Сталiну, що й казать. Вiн додав на червоному полi блакитну смугу i гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостiйнiсть i наш добробут. Степан Петрович пильно, по черзi глянув на обоїх своїх хазяїнiв. Розумiється, це були термiти, виразнi, одвертi, просто кричущi термiти. Тут i без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив, - Ех, нiч нависла над нами! - Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! - пiдхопила Оксана. - I коли вона скiнчиться, Господь його знає. - Та, може, колись i скiнчиться? Правда, Юхиме? - пiдштовхнув того гiсть. Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом понурого суму й нiчого не казав. - Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх нас скiнчить... - нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про "ранок" не згадав. Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний "ранок". Або, може, все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"? I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав: - А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосiб знищити i вiйну i большевикiв та їхню нiч. - Та не може бути?! - скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив на гостя свої пукатi жовтi баньки i мовчки ждав пояснення. I гiсть став пояснювати. Бiленки слухали жадiбно, але по-рiзному: Оксана весь час перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостевi й курив цигарку за цигаркою. Нарештi, коли гiсть виставив головнi боки принади, Оксана не витримала й закричала: - Та щоб ото нашi новi царi, маршали, генерали та директори, та всякi iншi совєтськi пани, щоб вони ото вiддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото вiдмовились вiд усякого панування та розкошiв?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?! А Юхим спустив очi на стiл i рiшучим, хмарним голосом додав: - Нiколи, нi Сталiн, нi його апостоли не приймуть цiєї... колектикратiї, чи як її? - Колектократiї, трудової колектократiї. - Нехай колектократiї. Нащо вона їм? Хiба їм погано без неї? Отже пишуть про Україну їхнi писаки: "В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла". Коли вже є щастя, то чого його шукати в якiйсь там колектократiї. Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмiшку: - А чого ж вони ще в тому гiмнi кажуть, що "Сталiн веде нас до свiтлих висот". Значить, ми ще внизу, ще нема нам нi свiтла, нi висот? Степан Петрович всерединi себе посмiхнувся: "писакам" може здорово влетiти за такий "ухил", вони й не передбачали, що з їхнього "щастя" можна зробити такий простий i логiчний висновок. Виходить не гiмн, а хитра контрреволюцiя? - Iнодi сукини сини, нехотячи, правду скажуть... - буркнув Юхим. - Тiльки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсiм без розуму й без пам'ятi, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя. - А вони нас за таких i мають! - пiдхопила Оксана. - Тож тiльки худобi можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпрогляднiй роботi й отаких злиднях та брудi... - I вона повела рукою по кiмнатi, затримавши її на лахмiттях дiтей. - Бо худоба не може плюнути їм у морди їхнi i крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак i ми, не можемо. От Панас сказав, i погнали проклятi душi на п'ятнадцять рокiв у ще каторжнiшу роботу, на ще страшнiше скотяче життя. "В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла"! От так щастя! А ми ще повиннi спiвати й кричати "Слава Сталiну"! То не скотиняки ми, га? Юхим понуро посмiхнувся: - Але ж вони нас запевняють, що в iнших країнах по Европах, чи навiть в Америцi, трудящi живуть пiд страшним тягарем капiталiстiв, що там i злиднi, i голод, i неволя... - Таке мовляв там страхiття, - вставила Оксана, - що нашi злиднi є чисте щастя. - Так це ж знову тiльки мовчазнiй скотинi можна таке казати, - продовжував Юхим. - А ми ж тепер, пiсля цiєї вiйни, добре знаємо, яка це брехня. Мiльйони нас були загнанi ними ж таки у тi Европи, i ми на свої очi бачили, якi там "злиднi". Коли б у наших робiтникiв чи селян було таке життя, яке я бачив у робiтникiв та мужикiв у Нiмеччинi чи Францiї, так, справдi, сказав би "слава" Сталiну. Хай вони нам кричать своїми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталiна, хай нам затикають рота своїми каторгами, а ми все ж таки говоримо. I ми таки слухаємо й iнше радiо з Америки чи з Англiї. Та й мiж собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах їхнiх ми кричимо їм славу, а промiж себе, мiж своїми, маємо iншi слова, от як з вами. - О, маємо iншi, маємо! - грiзно пiдтвердила Оксана. - I нехай тепер здiйметься нова вiйна, ми їм