покажемо,  що  ми  знаємо,
Вони гадають, що вони наших дiтей так замурували й так їх напихають  своєю
пропагандою, що тi нiчого iншого не знатимуть, що й критики у них не  може
бути. Брешуть. Нашi дiти теж не скотяки, вони теж умiють бачити та думати.
А вони бачать, що в одних людей розкошi, а в iнших злиднi, що однi  живуть
у палацах, а iншi в халупах, що однi мають шампанське, а в iнших i на хлiб
нема. Так вони, нашi дiти, можуть i повiрити, що  в  Радянському  Союзi  є
справедливiсть та рiвнiсть? Та навiть тварина, коли їй  погано,  то  й  та
брикається. А нашi дiти будуть спiвати славу  Сталiну?  Дурнi  вони,  коли
думають так. Ось нехай прийде нова вiйна, ми їм покажемо, що ми знаємо  та
хочемо. У ту вiйну тiльки дурний Гiтлер урятував їх, а то б тепер вiд  них
нi слiду не зосталось би на свiтi.
   - А чим вiн їх урятував? - спитав гiсть.
   - А тим, що здiйняв у народi проти себе ще бiльшу ненависть,  нiж  була
до Сталiна. Ви там, у своїй каторзi, не могли бачити, що вiн тут  виробляв
з нами, як вiн нас ще за дурнiшу скотину мав, яке рабство на  нас  наклав.
Комунiсти хоч стараються прикривати його хорошими словами, а  нацисти  так
без усякого прикриття катували нас.
   Та от нехай прийдуть тепер американцi! Коли  не  будуть  такими  самими
дурнями,  як  нiмцi,  коли  дадуть  нам  нашу  самостiйну  Україну,   тодi
большевики побачать, як ми їх, отих американцiв будемо "ненавидiти".
   - А як вони нам i помiщикiв, i капiталiстiв, i всяких  панiв  привезуть
iз собою, - тихо спитав гiсть. - То як їх будемо приймати?
   - Нiколи в свiтi! - аж ударив по столу Юхим.  -  Оце  ж  i  була  друга
дурiсть нiмцiв.  Вони  хотiли  замiнити  нам  большевицьких  панiв  своїми
панами. А ми на це їм сказали: "К чортовiй матерi! Нiяких бiльше панiв, нi
чужих, нi своїх! А тепер ми американцям ще скажемо... "i  нiяких  наймитiв
не хочемо мати в себе, самi собi хочемо бути хазяїнами i робiтниками". Так
же я кажу? Це ж вона є  ота  трудова...  коле-кго-кратiя,  чи  як  там  ви
кажете.
   - Та так нiби.
   - Ну, от. I коли американцi зможуть оце зрозумiти й схочуть  таку  волю
нам принести, то нехай смiливо йдуть, нехай хоч завтра починають вiйну, ми
їм дамо свою народну армiю, повстанську. Вона в ячейках давно вже є i воює
з советами, а тодi повстане  цiла  органiзована  армiя.  Та  не  тiльки  в
Українi, а  й  у  Росiї  та  по  iнших  краях  Радянського  Союзу.  Та  чи
американськi капiталiсти здатнi це зрозумiти? Оце питання. Як ви думаєте?
   Гiсть зiдхнув i сказав:
   - Хто його зна. Це у великiй мiрi залежало б ще й  вiд  того,  чи  вони
повiрили б, що бiльшiсть людей в Радянському Союзi мають  отаку  ненависть
до Сталiна та большевизму, як оце ви кажете.
   - А що, американськi капiталiсти такi дурнi,  що  не  можуть  зрозумiти
такої простої задачi, яку й Гаврик може рiшити? - запитав Юхим. - Та яке ж
iнше почуття може бути в наших  радянських  людей  до  большевизму?  Нехай
змiркують. Я заробляю 400 карбованцiв на  мiсяць.  Так?  А  кiло  житнього
хлiба  коштує  карбованець  двадцять  копiйок.   На   нашу   сiм'ю   треба
чотири-п'ять кiлограмiв на день, скажемо:  6  карбованцiв,  а  на  мiсяць,
значить, 180 карбованцiв. Так? На сам хлiб. Скiльки ж, питається в задачi,
зостається на все iнше? 220 карбованцiв, а дрова самi на мiсяць зимою  500
кiлограмiв коштують 230 карбованцiв. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим
же жити? М'яса ми в очi нiколи не бачимо, молоко для дiтей раз на  тиждень
на чотирьох один лiтер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а
на... Про одежу вже й не думати. Дiти голi та босi бiгають  навiть  зимою.
Живемо напiвголоднi, сонця нiколи не бачимо, бабраємось у  брудi,  дихаємо
смiтником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день,  не  мiсяць,
не рiк, а роки, а без кiнця до самої смерти нашої. I дiти  нашi  так  само
будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище  за  нас,  розкошують  нашi
пани,  женуть  автами  по  вулицях,  заливаються  шампанським   по   своїх
ресторанах, живуть у палацах i  особливих  помешканнях.  Так  скажiть,  на
милiсть, чи треба багато розуму, щоб зрозумiти, яким чуттям такi, як_  _ми
радянськi люди можуть горiти до Сталiна та його партiї? А нас же таких, як
наша сiм'я, є вiдсоткiв шiстдесят. Значить, мiльйонiв сто двадцять. Трошки
менших, нiж ми злидарiв є  вiдсоткiв  тридцять.  А  вiдсоткiв  десять  отi
розкошуни-сталiнцi. А до цього додайте мiльйони тих, що по концтаборах, як
от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рiдко ж знайдете в нас по Союзу сiм'ю,
в якiй би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод  1933  року?
Мiльйонiв вiсiм у нас в Українi померло вiд нього. Матерi дiтей своїх їли.
Трупи по вулицях валялись. Селяни з сiл бiгли в мiста й просили  милостинi
шматочком хлiба, того самого хлiба, який вони самi робили та який сталiнцi
в них забрали. Хто ж його створив, хто органiзував той голод?
   Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:
   - Сталiн! Сталiн свiдомо, органiзовано створив нам голод,  щоб  загнати
селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в  Українi.  Та  й  спiває
тепер нам гiмн: "Живи, Україно, прекрасна  i  сильна"  бо  "в  Радянському
Союзi ти щастя знайшла".  Так  от,  нехай  американцi  змiркують,  може  в
населення України не бути отої ненависти до  Сталiна  та  його  ладу?  Га?
Може, скажiть?
   I бачачи, що гiсть мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем,  неначе
той був американцем.
   - Ага, мовчите? Але вiйна не мовчатиме, вона скаже своє слово.  I  вони
почують його, нашi пани! Свiт жахнеться вiд нашої любови до сталiнцiв!
   "Замучимо, замучимо, замучимо"... -  раптом  блискавкою  промиготiло  в
мозку Степана Петровича. Вiн злегка труснув головою, неначе викидаючи щось
iз неї, i спитав:
   - А що ж нам до вiйни робити? Терпiти отак i далi? А як вiйни i  зовсiм
не буде, як Сталiн та Труман якось помиряться, то нам  так  i  помирать  у
каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе  скинути  большевикiв?  Правда?
Коли б хоч яка-небудь органiзацiя була, щоб було кому керувати народом, як
збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що  тут  у  вас,  чи  є  хоч
яка-небудь таємна органiзацiя?
   I вiн з напруженою хоч i непомiтною увагою зиркнув на Юхима  й  Оксану.
Юхим у понурiй задумi покрутив головою.
   - Нi, щось не чути нiчого за якусь органiзацiю. Злоба,  ненависть  люта
є, а органiзацiя... Так як ти  його  органiзуєшся,  коли  вони  таку  свою
органiзацiю завели, що дiти на батькiв доносять i на каторгу засилають. Нi
партiйнi, нi безпартiйнi, нiякої органiзацiї завести не можуть; як  тiльки
двоє-троє закладуть якийсь зародок, так  четвертий  пiдiсланий  провокатор
зараз же видає  їх  i  всiх  арештовують.  Зокрема  всi  готовi  на  всяку
органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя.
   - А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi?
   - Та ми - партiйнi... - неохоче муркнув Юхим.
   - Ох, партiйнi, партiйнi! - гiрко похитала головою Оксана.
   Гiсть здивувався:
   - Партiйнi? А яким же способом вас прийняли  до  партiї?  Ви  ж  родичi
"ворога народу", полiтичного в'язня?
   Обоє Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли.
   - Е, яким способом! - раптом схопився за пляшку Юхим i  почав  наливати
вина. - Колись ми згадаємо їм i деякi способи, якими вони  втягають  людей
до їхньої партiї. Згадаємо i це!
   I, взявши в руку свою склянку, вiн половину  її  випив  i  поставив  на
стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав:
   - Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить  терпець  увiрватися.
Коли нi вiйною, нi  органiзацiєю,  то  чимсь  iншим,  а  мусить  вiн  себе
рятувати.
   I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши її до уст, знову поставив
на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так  тримав  i
нарештi ще тихiше прошепотiв:
   - Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.
   Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з  вином  горiлка  робила  своє,  це
виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з
припухлого рота його ще раз зашипiло:
   - Убити Сталiна! Нема iншої ради. Єдиний рятунок наш.
   - Хто ж це зробить? - теж прошепотiв гiсть.
   - Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти.  Та,  може,
якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять,
навiть тi, що там "нагорi" коло нього. Або якийсь партiєць, або  просто  з
народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця  бути.  Не  може!
Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я  перший  пiду  на
свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику  весь  свiй  вiк  помирати,
краще зразу героєм померти за всiх. Отак я думаю!
   I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана  витерла
рукою очi й теж узяла склянку.
   Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи  посидiв,
потiм умить схаменувся й почав прощатись.
   - Я ж на свiй поїзд запiзнюся!
   - А ви сьогоднi їдете далi?
   - Та сьогоднi ж. Я ж тiльки щоб вас одвiдати злiз iз свого поїзду.  Ну,
та опiвночi маю другий.
   - А вам же куди?
   - Ну, бувайте здоровенькi. Може, ще коли побачимось.
   - Дай Боже, шоб побачить! - сказав Юхим, потискаючи руку гостевi. - Ну,
спасибi ж вам, що завiтали, що принесли вiсточку про нашого бiдного Панаса
та що так розворушили нас вашою розмовою.
   - Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! - додала  Оксана  i,
обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцiлувала його.
   А в кутку на  пiдлозi  з-пiд  лахмiття  визирали  "жаб'ячi"  голiвки  й
провожали очима хорошого щедрого дядька.
   [Бєлугiн викликає до себе дружину  Степана  Петровича  та  його  доньку
Марусю i змушує їх стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого  дядька
Сергiя Петровича Iваненка, який живе разом зi своїм сином Iвасиком.]
   Маруся  пройшла  до  фотелю,  побачила  Iвасика,  який  не  рухався,  i
запитально-тривожно подивилась на дядька.
   - Ваня - не хворий? - тихо спитала вона.
   - Нi, нi, нi! То вiн так, трошки втомився пiсля гiмнастики в  школi  та
оце трошки задрiмав. Це нiчого, нiчого...
   - О, в такому разi я не  знаю...  -  нерiшуче  i  ще  тихiше  промовила
Маруся. - Я хотiла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу рiч.  Але
коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми  його  розбудимо.  I  крiм  того,  я
хотiла говорити з тобою зовсiм наодинцi.
   - Так чого, так чого ж! - швиденько й охоче заговорив Сергiй  Петрович.
- Ми можемо поговорити й наодинцi. Чого  ж.  Давай  ось  вийдемо  на  нашу
"дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвiр'ї нiкого  немає,  i  нам
нiхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
   Одначе Маруся вагалася.
   - Коли ж, бачиш, дядю, я не хотiла б, щоб нас бачили разом... А  проте,
Господи, хiба ж я вперше приходжу до тебе? Розумiється, ходiм на "дачу".
   I вона рiшуче пiшла з кiмнати. Сергiй Петрович кинув оком на сина, який
не рухався, i вийшов за дiвчиною. Вони сiли поруч на лавi. Сонце ще падало
десь там за будинком i тiнi в подвiр'ї були  немовби  в  золотому  поросi.
Вiкна в усiх поверхах були розчиненi й iз них чулися голоси, смiх,  лайки,
звуки звичайного буденного життя.
   - Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? - почав Сергiй Петрович.
   Маруся дивилась собi пiд  ноги  й  мовчала.  Потiм  колупнула  передком
черевичка, взутого по-лiтньому на босу ногу,  камiнчик  i  рiшуче  глянула
просто в очi Сергiєвi Петровичу.
   - Ну, дядю, можеш мене привiтати: я вже...  сексотка.  Сергiй  Петрович
знову зробився спокiйним i поважним.
   - Ти жартуєш чи серйозно? - рiвним голосом спитав вiн, i чулось, що вiн
спитав так собi, знаючи вже, що нiякого жарту тут не було.
   - Серйознiше не може бути, дядю.
   I вона почала жваво, трiшки з напруженою iронiєю, розповiдати про  свою
вiзиту до Бєлугiна. Сергiй Петрович мовчки слухав її, не подаючи нi  одним
звуком, нi рухом знаку якого-будь свого ставлення  до  слiв  Марусi.  Коли
вона скiнчила  своє  оповiдання,  вiн  похилив  голову  i  сидiв  так,  не
рухаючись. Iнодi, немов вивiряючи небогу, зиркав на неї з-пiд лоба,  потiм
знову дивився в землю й напружено думав.
   - Ну, дядю? Що ж менi робити? Колись ти менi сказав, пам'ятаєш, у  нас,
коли тато говорив про  листа  дядька  Марка...  ти  сказав  менi:  "Всякий
комунiст повинен бути сексотом i доносити  навiть  на  батькiв  своїх  для
партiї i Сталiна. Вище  за  них  нема,  мовляв,  нiчого  на  свiтi".  Таке
приблизно ти казав. I ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати  i  виконувати
все, що партiя каже. Ну, от я з тобою погодилась i  без  вагання  прийняла
сексотство. А тепер я думаю: шо ж менi робити? Доносити на тата, на  маму,
на тебе, на всiх вас, як ви щось скажете  не  так,  як  каже  партiя?  Але
звiдки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що менi
робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила,  що
згодилась.
   Сергiй Петрович пiдвiв голову, глянув дiвчинi просто  в  очi  й  тихим,
рiвним голосом спитав:
   - А що ж ти iнше могла робити, коли тобi було запропоновано?
   - Не згоджуватись!
   -  Значить,  бути  зараз  же  за  непослух  партiї  викиненою  з   неї,
арештованою i... i всяке таке iнше? Бо, значить, ти - не активна, не  щира
комунiстка, а шкурниця, а, може, i таємний ворог  народу.  А  через  тебе,
може, i тата, i маму,  i  брата,  i  мене  було  б  так  само  викинено  i
арештовано i всяке iнше. То це було б краще?
   Маруся похилила голову, посидiла так i тихо в землю пробурмотiла:
   - Було б не так... гидко, нечесно i... неможливо.
   I_,_ пiдвiвши голову, вона обурено, гаряче прошепотiла йому в лице:
   - Значить, ти радиш менi доносити на  тата,  на  маму,  на  всiх,  кого
люблю? Так?
   Сергiй Петрович не вiдповiдав.
   - Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж менi робити, що?? Ти казав  тодi:  "Слухай
старших". Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у  нашому  родi,
нiби батько наш. Ти - професор, ти навчаєш фiзики, хемiї студентiв. Добре.
От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тiльки  не  хемiї,  а  що  менi
робити, як менi тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай менi  сказати  вже
до кiнця. Я всi цi днi, пiсля  того,  як  записалась  у  сексотки,  думаю,
думаю, думаю i готова сказитись од дум. Я десять днiв не виходила з  дому.
Я боюсь iти в унiверситет, боюсь зустрiчатись з товаришами, - бо або  вони
сексоти, або я почую вiд них щось таке, що повинна донести. I тепер у мене
виникла сила питань, на якi я не можу собi  вiдповiсти.  Мама  турбується,
бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора  тiльки  на
непевнiсть i страх. Як менi жити тепер, дядю? Як менi тепер  поводитись  з
людьми, як ставитись до них?
   Ну, добре: я - комунiстка,  комсомолка.  Але  невже  я  через  це  мушу
перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я  можу  любити
тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони,
може, вже сексоти? Добре: любити Сталiна, партiю, соцiялiзм. Але невже для
цього я мушу не довiряти  навiть  рiднiй  матерi  або  шпигувати  за  нею,
доносити на неї, вiддавати її  на  страшнi  страждання?  Морально  це?  От
покiйний Жданов казав, що в комунiстiв нема своєї моралi. А чия ж є у них?
Чия? I коли такий авторитетний комунiст, один iз наших вождiв, так  казав,
то кому ж вiрити i за чиєю мораллю жити?  Нiчого  тепер  не  розумiю.  Моє
сексотство всю мене перевернуло. I я тепер почуваю себе  такою  самотньою,
самотньою. Я вже навiть  маму  пiдозрiваю.  Тата  нi,  бо  вiн  -смiливий,
чесний, сильний, вiн скорiше пiшов би на муки, нiж бути сексотом, таємним,
паршивим агентом, провокатором, шпигуном.
   - I разом з собою вiн волiв би потягти на муки i маму твою, i  тебе,  i
всiх нас? - сумно й немов задумливо пробурмотiв дядько Сергiй.
   Маруся скинулась i розпачливо заломила руки:
   - Ну, а що ж робити? Що? Вiддати iнших людей на муки? Ворогiв,  мовляв,
соцiялiзму? Але який же то соцiялiзм, що вимагає таких  вчинкiв?  Чого  ти
мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боїшся, що я донесу на тебе?
   Сергiй Петрович раптом узяв її за руку й сильно стиснув.
   - Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тiльки що з
мiлiцiї вернувся Ваня. Його там сильно били.
   - За що?? - з жахом скрикнула Маруся.
   - Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом i  щоб  вiн
не вiдмовлявся.
   - Вiд чого??
   - Вiд сексотства... - пошепки  сказав  Сергiй  Петрович.  -  Так,  так,
Марусенько, хлопця дванадцяти рокiв  били  гумовою  палицею,  щоб  вiн  не
вiдмовився бути шпигуном за своїм батьком i донощиком на нього.  I  що  ж,
по-твоєму, вiн повинен бути моральним, чесним i не згоджуватись? Га?
   - О Боже мiй! О Боже мiй! - з жахом прошепотiла Маруся.
   - От вiн пiсля цiєї екзекуцiї лежить оце лицем униз i не може сидiти. Я
ще не бачив його тiла. Коли гумовою палицею бити, то  слiдiв,  кажуть,  на
тiлi не лишається, але всi м'язи  напевне  посiченi.  Йому  наказано,  пiд
страхом лютої кари йому i менi, нiкому про це не  розповiдати.  Але  дурнi
люди: не все страхом можна примусити  робити.  Ваня  не  мав  страху  менi
сказати. А я не маю страху тобi про це говорити. Не маю, бо бачу,  яка  ти
є. А крiм того я маю говорити тобi ще про iншi речi. Ходiм у хату.
   I вiн, не чекаючи вiдповiдi, трудно пiдвiвся й пiшов до дверей. За  ним
Маруся. Коли вони ввiйшли в кiмнату, то побачили Iвасика,  що  сидiв  коло
розчиненого вiкна боком, на стегнi бiля столу, поклавши на  нього  голову.
Вiн зараз же пiдвiв її й голосно сказав:
   - Я все чув, що ви говорили. Але я не пiду доносити в мiлiцiю.
   Маруся швидко пiдiйшла до нього, обняла його за плечi i, пригорнувши до
себе, стала жагуче цiлувати його в чоло, в голову, в лиця.  Iвасик  тiльки
похитувався й сильно стискував її за руку.
   - А тепер, дiти, - сказав Сергiй Петрович, - ми зробимо  так:  зачинимо
вiкно, щоб нiхто звiдти нас не чув,  переведемо  Iвасика  на  його  лiжко,
покладемо його так, щоб йому було зручно,  а  самi  сядемо  коло  нього  й
трiшки поговоримо.
   Iвасик не протестував. Вони  так  i  зробили.  В  хатi  вже  починались
сутiнки, але лямпа зо столу заганяла їх у кутки. Рухи в дядi Сергiя  були,
на диво Марусi, не такi як звичайно, не шамотливi,  а  незвично  повiльнi,
поважнi, i руки злегка тремтiли.
   - Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Iвасику, слухайте  пильно,  що  я
вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде  з  нами
завтра. Бо я бачу, голуб'ята мої, що на нашу родину почалось уже  серйозне
полювання. Тому, поки ще не пiзно, я хочу переказати вам мiй досвiд i  моє
знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцiлiєте,
передасте далi тим людям, якi житимуть пiсля нас. Я  не  думаю,  що,  коли
мене арештують, то арештують i вас. Отже...
   - Але за що ж тебе i нас мають арештувати?! - скрикнула Маруся. - Ти  -
член партiї, професор.  Батько  так  само,  член  Верховної  Ради.  Що  ми
зробили?!
   - Тшш! Не так голосно такi слова кажи. Ми нiчого не зробили,  але  вони
думають, що ми можемо, що здатнi зробити. I  цього,  дитино,  досить,  щоб
нас... "знешкодити".
   - Без жодних доказiв?!
   - Для них найкращi докази в доносах їхнiх сексотiв.
   - Значить, я можу тепер кого-хоч загубити своїми доносами?
   - Так, од твоїх доносiв багато буде залежати,_ _їх перевiрять,  i  коли
вони хоч  трошки  пiдтвердяться,  загине  той,  на  кого  ти  донесеш.  Не
пiдтвердяться, тебе вiзьмуть на пiдозру i ти можеш загинути. Бо,  значить,
i ти непевна.
   - Вибач, дядю, я не зовсiм розумiю. Хто ж є для них певний? Тi,  що  не
арештованi?
   - Нi, не так. Певнi тi, що не м о ж у т ь шкодити.
   - А якi ж не можуть шкодити?
   Сергiй Петрович помовчав i тихо-тихо вiдповiв:
   - Тi, що зв'язанi, скутi, що не можуть рухнути нi пальцем проти  влади.
Звичайно, не фiзично скутi,  а  морально,  не  фiзичними  кайданами,  а...
чимось iншим. Правда,  є  скутi  й  фiзичними  кайданами,  в  концтаборах,
тюрмах, каторгах. Але  часом  духовi  кайдани  мiцнiшi  за  фiзичнi.  Так,
дiвчино, люди волiли  б  мати  фiзичнi  кайдани,  пiти  в  концтабори,  на
каторгу, анiж бути в кайданах духових. Та не сила їм порвати їх. Не сила!
   I Сергiй Петрович кумедно крекнув i знову замовк. А два обличчя впилися
в нього двома парами очей i ждали.
   - А якi ж то духовi кайдани, дядю? - нарештi тихо кинула Маруся.
   Сергiй Петрович пильно по черзi подивився на дiтей,  немов  перевiряючи
їх. I з гiрким усмiхом проговорив:
   - Якi кайдани? Дуже простi: любов i страх. Любов до себе чи до iнших  i
страх за себе чи за iнших. Любов до себе - це насамперед любов  до  життя,
яке б воно не було. Це найвищий закон тiєї сили, що нас створила. В  науцi
ця любов зветься iнстинктом життя,  або  iнстинктом  егоїзму.  Запам'ятай,
Iвасику: iнстинкти. Це - величезнi сили. Всяка жива  iстота  має  iнстинкт
життя i, хоче чи не хоче, мусить пiдтримувати його всiма  засобами:  їжею,
одежею, примiщенням. I коли якийсь ворог вiднiмає цi засоби, в неї виникає
страх за своє життя. Тодi її iнстинкт кричить,  гвалтує,  примушує  iстоту
тiкати вiд ворога або боротися з ним усякими способами.
   Та є ще iншi загрози iстотi:  наприклад,  фiзичнi  страждання,  фiзичнi
болi. Через те от буває, що, коли живу iстоту б'ють, завдають їй фiзичного
страждання, то у неї теж виникає страх. В бiльшостi випадкiв люди коряться
тим, якi їх б'ють, виконують усякi їхнi вимоги, признаються в усьому, чого
й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми,  зрадниками,
катами, убивниками iнших людей. Оце однi кайдани.
   А є ще й iншi. Це - любов до дорогих  людей,  страх  за  них,  за  їхнє
життя. Страх за їхнє життя у батькiв, наприклад, такий, що вони готовi  на
все, щоб урятувати своїх дiтей вiд мук. Добре це  чи  погано,  це  -  iнше
питання. Але це так. I тому тi, що мають змогу  загрожувати  життю  дiтей,
можуть використовувати цю силу iнстинктiв на свою користь. Так  само  "тi"
використовують любов дiтей до батькiв i через неї беруть дiтей у  кайдани.
Є, звичайно, i такi батьки i такi дiти, у яких  любов  до  себе  перевищує
все, якi через страх за себе чи за якiсь вигоди собi готовi продати  своїх
батькiв або батьки своїх дiтей. Це буває не так i рiдко, на жаль.
   - У нас у школi один учень донiс на свого батька,  що  той  нiби  робив
саботаж на заводi, - тихо проговорив Iвасик. -  Так  батька  арештували  i
заслали в каторжнi роботи, а синовi дали двi тисячi рублiв i  велосипед  у
нагороду за героїзм. Його дуже  вихваляли  всi  й  ставили  нам  учням  за
приклад.
   - I нiхто йому не розбив морду? - теж тихо спитала Маруся.
   - Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано
на каторжнi роботи. Маруся хмарно хитнула головою.
   - Так, страх за себе. Все страх, все страх! I раптом рвучко  вернувшись
до старої теми, вона рiшуче сказала:
   - Ну, дядю, ти все ж таки вiдповiдж на мої запитання. Я  без  цього  не
пiду вiд тебе.
   - Будь ласка, питай... - сказав Сергiй Петрович i в задумi почав мацати
себе по кишенях.
   - Ти щось шукаєш, дядю?
   Дядьо схаменувся i перестав мацати.
   - Нiчого, це я так.  Я  недавно  покинув  курити  й  тепер,  коли  мене
що-небудь трошки схвилює, хочеться курити. Та це нiчого, ти питай.
   Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала:
   - Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не вiдповiв: чим  саме  ми,
Iваненки, можемо бути шкiдливими партiї й владi? Ми виконуємо, наскiльки я
знаю, все, що вимагається вiд нас. Ми працюємо, ми платимо партiйнi внески
й державнi податки, ми ходимо на зiбрання, ми голосуємо. Ми навiть  нiколи
у себе радянських анекдотiв не розповiдаємо, хоча я їх  дуже  люблю,  коли
вони дотепнi. Я просто не розумiю, чим ми можемо  бути  здатнi  на  шкоду?
Чим, дядю?
   Сергiй Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потiм тихо й  сумно
вiдповiв:
   - Правдою, дiвчино.
   - Правдою?! Не розумiю. Якою правдою? Про що?
   - Про все. А надто про те, що робить партiя та  влада,  як  живе  народ
наш, що дiється в свiтi, про все життя взагалi.
   - Хiба партiя каже нам неправду?
   - Неправду, дiвчино.
   - Для чого??
   - Для  того,  щоб  сховати  дiйснiсть,  щоб  не  викликати  проти  себе
недовiр'я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним.
   - А хiба дiйснiсть така погана?
   - Дуже погана, Марусю. Дуже погана.
   - Чим саме?
   -  Стражданнями,  несправедливiстю  величезної  маси  людей.   Нищенням
правди. А що таке правда, спитаєш ти мене? Правда  чи  справедливiсть,  це
теж закон життя. Це, Iвасику, теж немов би iнстинкт, себто сила в  нас,  з
якою ми родимось на свiт, яку маємо в спадщину вiд  наших  далеких-далеких
прадiдiв. Коли тобi, Iвасику, було три  чи  чотири  роки,  ти  вже  сильно
вiдчував неправду,  несправедливiсть.  А  я  тебе  нiколи  не  навчав  так
вiдчувати. Ти  плакав  i  кричав,  коли  бачив,  що  кому-небудь  робилась
несправедливiсть. Та навiть у деяких  розумнiших  тварин  є  цей  iнстинкт
правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, знає про це чи  не  знає,
носить  у  собi  цей  закон  правди  -справедливости.  Тiльки   в   одних,
здоровiших,  нормальнiших  людей,  вiн  дiє   дужче,   iмперативнiше,   як
говориться по-ученому, а в iнших, хворiших, ненормальнiших - слабше.
   - То, значить, партiя хвора, а ми здоровi7  -  здивовано  поширила  очi
Маруся,
   Сергiй Петрович кинув пильним поглядом на небогу i немовби завагався  з
вiдповiддю. Нарештi злегка покашляв i обережно почав:
   - Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозумiння. Нам  часто
кажуть: "партiя думає так i так", "партiя  хоче  того  чи  того",  "партiя
наказує те чи те", все партiя, партiя. А в дiйсностi партiя як така, себто
отi мiльйони людей, що в нiй  записанi,  нiяких  постанов  чи  наказiв  не
видають i нiчого до появи цих наказiв не знають про них.  За  них  роблять
постанови i накази так званi "вождi партiї", якийсь, може,  десяток-другий
людей. Отже казати, що "партiя хвора чи здорова", не  можна.  В  партiї  є
багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливiсть, у
багатьох партiйцiв оцей закон погодження сил дiє досить правильно, i  вони
часто страждають од того  непогодження,  яке  помiчають  або  навiть  самi
примушенi робити, примушенi чи то страхом, чи любов'ю.
   Але в партiї, як я сказав, є отi вождi,  отi  десятки  людей,  якi  все
вирiшують, постановляють,  карають.  У  них  отой  закон  правди  дiє  вже
неправильно, вiн  у  них  уже  забитий  iншими  силами,  а  головне  силою
надмiрного   себелюбства,   розбухлим   iнстинктом    егоїзму.    Iнстинкт
себелюбства, егоїзму, Iвасику, необхiдний для життя. I вiн є у всiх  живих
iстот. Але цей iнстинкт буває здоровий  i  хворий.  Хворий  оце  i  є  той
розбухлий, надмiрний, який усе забиває в людинi. I такi  люди,  в  яких  є
отака хвороба егоїзму, вже мало здатнi на правду, вони її не можуть або не
хочуть бачити, бо вона не погоджується з їхнiми iнтересами. Тому  вони  її
не люблять i за неї навiть карають тих, якi не  можуть  її  не  вiдчувати.
Вони й їх примушують її ховати, робити неправду, вони  й  iнших  калiчать,
роблять ненормальними. Розумiєш, Марусино?
   I Маруся, i Iвасик не  зводили  очей  з  Сергiя  Петровича.  Iвасиковi,
видно, заболiв лiкоть од його пози, бо вiн  нетерпляче  пiдiбгав  пiд  бiк
собi подушку й сперся на неї всiм тiлом. А Сергiй Петрович, стараючись  не
показати того, спостерiгав їх обох,  а  надто  Марусю,  з  таким  глибоким
зацiкавленням, з яким  учений  спостерiгає  реакцiю  елементiв  у  якомусь
експериментi, вiд якого залежить усе його життя.
   - То виходить, що Сталiн... - почала було Маруся  i  зупинилась.  Потiм
тихше закiнчила:
   -  ...що  Сталiн  не  любить  правди?  Але  ж   в   iсторiї   компартiї
розповiдається,  як  вiн  замолоду  глибоко  вiдчував  неправду  царського
режиму, як вiн боровся з нею, як його  жандарми  арештовували,  тримали  в
тюрмах, у  засланнi,  як  вiн  робив  з  Ленiним  революцiю  за  правду  i
справедливiсть,  за  всiх  експлуатованих  i  бiдних   проти   багатих   i
експлуататорiв. Хiба це - неправда, дядю?
   Сергiй Петрович знову помацав руками по бiчнiй кишенi,  в  якiй  колись
носив тютюн, але тiльки зробив горлом так, наче  ковтнув  щось,  i  поклав
руку на колiно.
   - Так, до певної мiри це - правда, - обережно вiдповiв вiн. -  Замолоду
люди бувають здоровiшi, чулiшi до закону правди.  Потiм  вони  старiються,
слабшають, всерединi їх розвиваються iншi сили, якi й  забивають  iнстинкт
правди. А надто такi сили як любов до  влади,  панування,  високої  оцiнки
себе людьми, до оплескiв, вихваляння, плазування перед ними  iнших  людей.
Ця любов до високої оцiнки у людей спадкова,  вона  стала  немовби  просто
iнстинктом. От ти, Марусю, поспостерiгай сама себе, i ти помiтиш, що  й  у
тебе є нахили до того, щоб тебе люди  високо  цiнили,  хвалили,  шанували,
навiть заздрили тобi. Це знов таки навiть  у  нижчих  тварин  помiчається,
собаки, наприклад, дуже чулi до оцiнки їх, дуже люблять, щоб їх хвалили, i
не люблять, коли їх лають (не б'ють, а тiльки лають!). Розумiється, висока
оцiнка несе з собою всякi вигоди:  пошану,  грошi,  любов.  От  у  нас,  у
Радянському Союзi, дуже вживається оцiнка в роботi, оце наше  соцзмагання,
або в спортi: хто дужчий, хто кращий.
   - У нас у школi весь час змагаються, - вставив Iвасик.
   - I скрiзь люди, Iвасику, змагаються та прагнуть найкращої оцiнки. I то
добре,  коли  заслуговують  її.  Але  є  люди,  якi  високої   оцiнки   не
заслуговують,  а  бажання  її  мають  дуже  велике,   навiть   хворобливе,
ненормальне. Так от, Марусю, то правда, що Сталiн у молодостi, коли мав  i
здоров'я i сили, то мав i iнстинкт  справедливости  сильний,  здоровий.  I
заслуговував  високої  оцiнки.  А  як  почав  старiти,  коли  сили  почали
слабнути,  iнстинкт  правди  почав  приглушуватись  iншими  силами,   отим
себелюбством, славолюбством, владолюбством...
   - Ой, дядю! - скрикнула Маруся. - Так,  виходить,  що  всi  старi  люди
повиннi бути страшними егоїстами, себелюбами...?
   - Нi, дiвчино, не всi, а  тiльки  тi,  якi  живуть  у  сприятливих  для
розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А  дай
нам владу, дай можливiсть панувати,  командувати,  i  ти  побачиш,  як  ми
швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих iстот, бути  владолюбами,
як полюбимо таку "професiю".
   - Але ж багато людей (та  що:  майже  всi  люди)  так  високо  оцiнюють
Сталiна! - аж пiднесла голос  Маруся.  -  Його  ж  так  усi  люблять,  так
славлять. Вiн же справдi такий генiяльний, вiн усiм нам батько. Як же так,
справдi, дядю?_ _Ти_ _несправедливий до нього.
   Експеримент почав  давати  небажанi  й  навiть  небезпечнi  результати.
Сергiй Петрович вдивився в Марусю: очi в неї були  напруженi,  стривоженi,
навiть зляканi.
   - Так, Марусю, ти маєш рацiю:  багато  людей  щиро  люблять  Сталiна  й
високо оцiнюють його. I я тобi висловлюю оце не свою думку  про  нього,  а
думку iнших людей. Я стараюсь  бути  якраз  справедливим,  об'єктивним,  я
слухаю тих i тих, а хто з них має бiльше рацiї, це не нам, мабуть, судити.
Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно.
   - Я готова слухати, але коли ж...
   - Ну, от i добре. Так давай тепер  розглянемо,  що  кажуть  однi  i  що
кажуть другi. Ти, видно, добре знаєш, що кажуть тi, якi хвалять i  люблять
Сталiна. Але що кажуть iншi, напевно не знаєш, бо казати  що-небудь  проти
Сталiна, як тобi вiдомо, у нас заборонено. Правда ж?
   Маруся знизала плечима й нiчого не сказала.
   - Так от, давай насамперед проаналiзуємо, кого ми, звичайно, любимо,  а
кого нi. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того,  хто  робить
зло i приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, лаємо. Правда ж
i це? Так, Марусю?
   Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула:
   - Не знаю. Здається.
   - Та певно, що так, це просто iстина. Отже хто  у  нас  повинен  любити
Сталiна? Очевидно тi, кому вiн дає добро. А що таке у  нас  в  Радянському
Союзi добро? Це насамперед добра їжа, добра одежа, добре помешкання. А зло
- погана їжа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти знаєш, скiльки
людей i нас мають погану їжу й погане життя  взагалi?  Ти  цiкавилась  цим
питанням?
   Маруся зам'ялась i троки знiяковiло сказала:
   - Я не мала нагоди цим цiкавитись В партiї про це не  говорять.  Але  я
думаю, що їх не так багато.
   - Нi, Марусино, на  жаль,  їх  дуже  багато.  А  що  в  партiї  цим  не
цiкавляться i про це не говорять, то це зрозумiло. Спробуй поцiкавитись, i
ти побачиш, що тобi за те буде.
   - То, виходить, що ми, тато, мама, я  i  вся  родина  любимо  i  високо
оцiнюємо Сталiна за  те,  що  ми  маємо  добру  їжу,  добру  одежу,  добре
помешкання? - гостро спитала Маруся.
   Сергiй Петрович немов не помiтив її тону й навiть з усмiхом одповiв:
   - А що ж,  хiба  ви  повиннi  за  це  ненавидiти  його?  Це  ж  було  б
ненормально, антиприродно, нiде цього не буває, за добро не ненавидять.
   Маруся гордо пiдвела голову.
   - Ми любимо Сталiна за те,  що  вiн  робить  добро  всiм  людям.  I  то
неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потiм,
як сказав Сталiн, "жити стало легше, жити стало веселiше". Це його  власнi
слова, як ти напевно знаєш, а вiн брехати не буде. I вся наша  лiтература,
всi нашi журнали, книги, газети, всi кажуть, що ми творимо щастя у  нас  i
будемо творити його на всiй плянетi. I ми готуємо  свiтову  революцiю  для
того, щоб знищити соцiяльну несправедливiсть на землi i установити на  нiй
такий соцiялiзм, як у нас. I Сталiн веде нас у ту боротьбу. От  за  що  ми
його любимо, а не за те, що ми маємо  добру  їжу  i  багато  грошей!  Тато
заробляє тi грошi своєю працею. I крiм того, вiн член  Верховної  Ради.  А
депутати  Верховної  Ради  одержують  великий  гонорар.  Отже  тут  нiякої
несправедливости  немає.  Нi,  ми  не  за   грошi   любимо   Сталiна.   Ти
несправедливо кажеш, дядю.
   - Тим краще, тим краще, голубонько!  -  поспiшно  сказав  дядьо.  -  От
тiльки мимоволi виникають деякi питання. От, наприклад, таке: коли ми  вже
маємо соцiялiзм i щастя i вже йдемо, як тобi вiдомо, в  комунiзм,  то  для
чого партiї, чи Сталiну, коли хочеш, вживати таких засобiв охорони  нашого
щасливого ладу? Ти сама тiльки що сказала:  який  же  то  соцiялiзм,  коли
треба бути сексотами на своїх батькiв, посилати їх, як ти сказала, на муки
i смерть? Як ти думаєш?
   Маруся стисла золотистi  брови  з  таким  виразом,  наче  хтось  болюче
наступив їй на ногу, i мовчки  стала  дивитись  убiк.  А  Сергiй  Петрович
знову, немов не помiтивши того, невинно продовжував:
   - Крiм того, чого треба так страшно охороняти свiй  народ,  так  пильно
забороняти  всяку  правду,  коли  вiн  щасливий?  Яка  пропаганда  ворогiв
комунiзму може його переконати, що вiн нещасливий? Га?_ _Ти про це  думала
коли-небудь, дiвчинко?
   Маруся знов нiчого не вiдповiла,  Iвасик  хмикнув,  а  Сергiй  Петрович
продовжував;
   - Так, Марусино, ти маєш рацiю, всi у нас хвалять  Сталiна,  всi  звуть
його i генiєм людства, i сонцем плянети, найпрекраснiшим iз людей  за  всю
iсторiю людства. Це так. Але... В яких умовах i для чого тi чи  iншi  люди
так кажуть? Чи дiйсно вони  так  оцiнюють  Сталiна?  Оце  цiкаво.  Та  от,
дiвчино, скажу тобi одверто: от я оце  тiльки  що  на  зiбраннi  учених  i
службовцiв нашої хемiчної  iнституцiї  найбiльше  хвалив  Сталiна  i  внiс
пропозицiю послати йому привiтання i назвати його найгенiяльнiшим  хемiком
на землi всiх вiкiв. Мою пропозицiю було прийнято  i  привiтання  послано.
Мене за неї треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з  вождя,
а мої колеги з заздрiстю дивились на мене i вiтали мене  за  те,  що  саме
менi прийшла така чудесна iдея.
   Маруся  пiдвела  очi  й  з  хмарним  незрозумiнням   зупинила   їх   на
гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посмiхалось.
   - Для чого ж ти зробив це? - понуро спитала вона.
   - Для того, щоб випередити своїх колег, щоб показати,  що  я  найбiльше
люблю й оцiнюю Сталiна. Для того, дiвчинко,  щоб  рятувати  себе  i  свого
сина. Це ж бо єдиний спосiб у всiх нас саморятування.  У  всiх,  дiвчинко,
хто не хоче бути... мученим i знищеним. Всi кричать  i  перериваються  вiд
любови до Сталiна. А бiльшiсть iз них в той же час  смертельно  ненавидять
його i смiються з нього (в душi, розумiється).
   - Але за що, за що?? - з одчаєм скрикнула Маруся, -  Та  це  ж  вiн  же
найдужчий за всiх вождiв, це ж вiн має всю владу, вiн генералiсимус,  вiн,
а не хто iнший. Значить, вiн найрозумнiший, найенергiйнiший, найвiдданiший
справi соцiялiзму чоловiк! I тiльки за це його вибрано  на  такий  великий
пост. Як iнакше могло бути? Як?
   I Маруся з такою тугою i жадобою вп'ялась очима в лице Сергiя Петровича
i лице її здалось од цього таким схудлим, що вiн одвернув свiй погляд убiк
i тихо сказав:
   - Так, правда, говорять однi. А другi  кажуть  iнше.  Вони  кажуть,  що
Сталiн - найстрашнiша людина в iсторiї людства. Що  вiн  -  не  тiльки  не
генiй, а просто досить середня людина. Розповiдають, що його  товаришi  по
партiї, надто товаришi Ленiна, називали його "iдеальною середнiстю".
   - Але ж це все ж таки вiн має владу, а не вони! Вiн! - уперто й  навiть
злiсно закричала небога. - Його вибрано на вождя партiї й народу, його,  а
не їх! Це ж усiм видно, це ж факт очевидний!
   Сергiй Петрович все так само сумно посмiхався.
   - Так, це - факт очевидний, i є люди, якi його пояснюють  так,  як  оце
ти. Але iншi (не я, Марусино, а iншi, я тiльки  переказую  їхнi  погляди),
iншi пояснюють цей факт iнакше. Вони кажуть, що Сталiна нiхто не  вибирав,
що вiн сам себе "вибрав" на вождя чи диктатора, що вiн повбивав усiх своїх
конкурентiв, всiх, хто був хоч чим-небудь видатнiший за нього.  Зiнов'єва,
Рикова, Бухарiна, Троцького, Каменева i десятки старих партiйних товаришiв
Ленiна, творцiв бiльшовицької революцiї.
   - А чого ж вони не вбили його i не стали диктаторами? Значить, вiн  був
дужчий за них? А дужчий, то значить розумнiший, генiяльнiший! Хiба нi?
   Сергiй  Петрович  стомлено  похилив  голову:   нi,   експеримент   явно
провалювався. Дiвча хапалось за свої соцiяльнi ласощi й нi за що не хотiло
випустити їх. I_,_ очевидно, буде захищати їх  до  цiлковитого  загублення
чуття правди й логiки, якi в початку  розмови,  здається,  досить  виразно
виявлялись  у  неї.  I  чи  не  кiнчить  вона  свої  аргументи  найдужчим,
найвiрнiшим способом: доносом на нього?
   - Ну, дядю, чого ж ти мовчиш? Чого вiн "лiквiдував" своїх суперникiв, а
не вони його? Що кажуть критики Сталiна?
   - Вони кажуть, Марусю, що в його суперникiв не було того, що є в нього.
   - Ага! Я ж це й кажу!
   - Так, Марусю. Критики Сталiна кажуть, що в  суперникiв  його  не  було
тiєї тупости до страждання людей,  яка  є  у  Сталiна,  що  його  iнстинкт
егоїзму  роздувся  i  заглушив  iншi  сили,  наприклад,   чуття   жалости,
спiвчуття, милосердя, яке буває у всiх нормальних людей, що в  нього  нема
нiякого чуття товариського обов'язку, нiякої моралi.  А  в  суперникiв  не
було, мовляв, цiєї генiяльної якости,  вони  були  "слинявi",  як  вiн  їх
називав, вони не мали, наприклад,  вiдваги  засудити  на  голодову  смерть
мiльйони людей ради партiйної "лiнiї". А вiн мав. I тому вiн  виявив  себе
дужчим i "найгенiяльнiшим". I то  ж  вiн,  кажуть  критики,  створив  таку
генiяльну систему охорони своєї влади,  яка  примушує  дiтей  доносити  на
батькiв, а батькiв на дiтей, яка всiх громадян  Радянського  Союзу  робить
шпигунами, яка вбиває в них  найприроднiшi  чуття  людини,  яка  тримає  в
рабствi, покорi й  вiчному  страху  сотнi  мiльйонiв  людей.  Це,  дiйсно,
надзвичайна здатнiсть! Та коли ж так, дiвчино, коли пiшло на щирiсть, то я
тобi розкрию ще один секрет, все одно! Слухай i ти, Iвасику,  слухай  усiм
серцем.
   Сергiй Петрович машинально полiз рукою в "тютюнову" кишеню й  зараз  же
вийняв її.
   - Слухайте: вам уже вiдомо, що у мене був iще один брат,  Марко,  i  що
його вбито на каторзi. Вбито, Марусю, як ти знаєш, при твоєму батьковi, що
вiн його вкусив з ненависти. Брата мого, Марка, Iвасику,  було  заслано  в
каторжнi роботи за те, що вiн брав участь в українськiй  органiзацiї,  яка
боролась за волю й самостiйнiсть України. Нас, мене i братiв моїх  Степана
та Євгена, було арештовано разом з Марком. Але  нас  не  було  заслано  на
каторгу. Нас усiх, Марка i нас трьох, радянська влада  мучила  й  катувала
цiлий мiсяць. Мене цiлий тиждень годували самими оселедцями  й  не  давали
води, це - звичайний спосiб допитiв у радянських тюрмах. Я губив розум  од
спраги, починав уже божеволiти. Тодi давали менi трiшки води. Потiм другий
тиждень мене тримали в темному кльозетi без сидiння, в якому не було мiсця
щоб повернутись. Твою маму, Марусю, яку було теж арештовано з нами,  щодня
за ноги так само тримали в кльозетi головою вниз у дiрцi i втикали  голову
в страшну гущу. Вона_ _теж_ _почала божеволiти. Тата  твого,  Марусю,  так
само катували. Так само було й Марковi. Але  Марко  все  це  витримав,  не
здався i його заслали на каторгу, на страшнi роботи. А ми всi  четверо  не
витримали, ми всi пiдписали все, що "партiя" хотiла, i  зобов'язались  усе
своє життя бути сексотами. I такими ми є й тепер,  Марусю:  i  я,  i  тато