о-рожевого молодого неба, прожогом пролiтає повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх систем i розмiрiв - то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку. Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi, безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки, шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток. Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенькає нiжне контральто вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви, брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим олiвцем. "А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!" Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радiсно-журно, з такою подякою цiлує душу пам'ять тих часiв? "Де-еннь!.. Бе-еннь!" Густав Надель заплющує очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки, рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять - i каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись iз кожної травинки, з кожної посмiшки дiвочої, з кожної зiрки на густо-синьому небi? Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очi й з-за великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але iронiчно слухає. Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребує, щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, пацає ногами й смiється. В хатi брудно, неохайно, безладно. I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, - все те от за це? Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу їй скривлений набiк, i брудне посивiле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, i бiднi спухлi ноги болять-болять. "Бе-еннь!.. Бе-еннь!" Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рiдностi, самi лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на одного! Густав Надель стомлено пiдводиться, скидає окуляри й пiдходить до столу. Лорхен, високо пiднявши лiктi, випиває з миски рештки супу. А Грета витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить. Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто виймає з кишенi портсигар, б'є по ньому долонею й пiдморгує Германовi. Портсигар зовсiм новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками. - Бaчив? Отож-то! Вiн поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн має такий самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне, дурне хлопчисько! Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний, банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче. - А де ж ти взяв цей портсигар? - кричить Фрiц iз лiжка i старанно нiгтями щипає кучерявий крихiтний вус. - Заробив, розумiється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбачаєш? Молоко на губах iще... Тьфу! Вiн випльовує крихту тютюну i знову пiдморгує Германовi. Що? Ловкi сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважає працю. Праця, партiя й парламент. Це є три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi. Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за кiнчик хвоста соцiалiзм тримає. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю кидає к чортовiй матерi. Годi. Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло оглядає брата. - Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступаєш? Дiтрiх грайливо покивує одним плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шанує, як i соцiал-демократiя. - Та ще й як! - раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. - Моментально такого, як ти, розстрiляли б там. - А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га? Старий Надель червонiє, знову встає й iде до вiкна. Детектив. До цього вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, - теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старiй, стiльки вже топтанiи головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надiєю батька, вiрним товаришем i вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти. "Бе-еннь! Бе-еннь!" Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить, кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували. Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи. I знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти Дiтрiх записується. Ну, це iнша рiч. Волi, повної, необмеженої, звiрячої волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо. Герман ущипливе iпосмiхається. Так, розумiєшся, це нормальний наслiдок соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорової людини. Розумiється, пiсля соцiл-демократiї лишається або в анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, - цiлком зрозумiла реакцiя. Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв'язав усi питання. Очевидно, коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими? Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима - мудрий Герман. Дiтрiх весело, бурно регоче, падає на стiлець, пацає ногами i хляскає в долонi. - Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його! Герман червонiє, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса дивитись - поганий знак. Вiн бурхливо схоплюється i, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi всю правду. Старий Надель нiчого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв, коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий. Але дедалi, то готовнiсть його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомунiста - просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв, наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути рота шмаркачевi. Але ба: шмаркач не дає собi заткнути рота, а затикає його батьковi. Вiн просто не дає слова вставити. Вiн пiниться, стукає стiльцем об пiдлогу. Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами. Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизує плечима, посмiхається, пробує говорити, але де там! Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочує оратора. Розумiється, батько винен. Авжеж! Хто ж би iнший? - Лорхен! - раптом кричить iз лiжка Фрiц. - Та будь же ти за голову мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не дає слова соцiал-демократiї. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють очi один одному. Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фрiца i здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих нiг - А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже. Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата. Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплюється й вибiгає. Тодi старий Надель понуро схиляє голову й потирає iправою рукою лiве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлює й чути одiрвану руку з пальцями, якi теж пощiмлюють. Дверi розчиняються, влiтає Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi. - Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан! Фрiц швидко пiдкидає горiшню частину тiла, впирається обома руками в край лiжка й гучно стає на ноги. Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiхається й простягає руку. В сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс i променистi, нiжнi очi. - Ах, господи! Товариш Тiле! - Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час? - О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди. Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти в нiй нема на чому, i Фрiц червонiє. Але Тiле зовсiм не потребує сiдати, - справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа. I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою губою лице, нiжно й пошепки розповiдає коротесеньку справу Очi його дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смiшне є. Розумiється, Фрiц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей нiяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально. - Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть. Чуєте? Фрiц червонiє, пушок стає помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена поважнiсть. - Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю. - Як так, то... I товарищ Тiле простягає в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку. Фрiц перебiльшено серйозно потискує її й ще бiльше червонiє. (Ах, господи, коли ж вiн уже вiдвикне вiд цiєї дурної, соромної звички червонiти, як iдiот!) Коли вони виходять уже сходами, - Тiле попереду, а Фрiц позаду, - Фрiц починає йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згадує, що забув у кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо . Конче треба! Одна хвилина! I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору. В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi стоїть Лорхен i строго вимахує маленьким жовтеньким олiвцем. Вона - голова мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять ораторiв. Слово належиться со... соц... сосаль... Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз їх такий самий недокiнчений, i сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренької борiдки й вусикiв. Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простягає руку. Вiн негайно їде з Берлiна - службова подорож. Потiм так само заклопотано потискує руку Германовi й Дiтрiховi. Вiн не має часу, вiн дуже поспiшає. Але раптом обнiмає Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдривається вiд нього. I знов так само обнiмає всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлує руки. Це вже зовсiм несподiвано й дивно. А насамкiнець виймає всi грошi з кишенi й кладе їх на стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiгає з кiмнати. У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзаної руки ввесь вечiр. Але вiн живою рукою натирає терпен-тиною хорi ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить до сусiдньої кiмнати. Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на столi лежать уже два слова: "хай живе.."; для третього пiдбираються вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн на вiки вiчнi! *** М'яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смiється сокирчастий нiс над рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц уважно слухає iнструкцiї, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн зовсiм не хвилюється, - iнаракiст увесь повинен бути з загартованої крицi, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тiле, сам Тiле приїхав до нього й так сердечно, просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чує до Тiле таку нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде одягати рiзнi перуки й органiзовувати "вiдповiдальнi акти". (Коли, розумiється, з цiєї справи вийде живий. А не вийде, - ну, що ж, у кожному разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде вiдплата як слiд!) Авто зупиняється iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiчає їх поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами. Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор строго оглядає Фрiца, не подобається йому постать Фрiца - льокай, порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних рухiв. Тiле нiжно, добродушно заспокоює старого Штора. Все буде добре, чудесно, якнайкраще. Потiм Штор докладає графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно. Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до покоїв князiвни й на терасу, де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напiвтемної кiмнатки в сутеренах - тут вiн житиме. Тiле уважно оглядає кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слiдкує за кожним рухом Тiле. Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом Адольфом, нi коронкою. Нарештi, Тiле питає дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив. - Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що украдений символ шляхетної королiвської влади буде знайдений. Я й моя могутня органiзацiя, що до неї маю честь належати, прикладемо всiх сил до цього. I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни. I князiвнi здається, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тiле низько схиляється й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка). Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле востаннє дає iнструкцiї Фрiцовi. Фрiц уже в лiвреї, що трошки вузька на нього в плечах, i старається триматись так, як тiльки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з'являється висока жiноча постать у чорному шовку вiд шиї до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. I Фрiц уже знає, що це вона, це та, ради якої вiн тут. I коли вiн лишається сам i думає про чорноблискучу постать iз високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I що можна даiи за те, щоб мати право на це? *** Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах, ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзiї надзвичайно добрi. Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника до лабораторiї, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице очима, каже: - Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачi. Запевняю вас! Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай же їй усячина! - ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторiї. Залiзо там чи золото - цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то важка! Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забiгає до лабораторiї, то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара бабуня. Привiтно, ласкаво, але... Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану. Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чуднiсть пана доктора: раптом хапає її, зминає всю i при розчинених дверях починає скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?! Розумiється, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши "од, хтось iде!", швиденько користується звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й виривається. Потiм, загородившися стiльцем, стає бiля самих дверей. Таким тiльки чином i вдається привести пана доктора до бiльш менш нормального стану. Власне, до "бiльш менш". Бо що то за нормальний стан, коли людинi розповiдається про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями, або сiдає бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима любовно длубається в якихось камiнцях. А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б. Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс: - Та ну? Отака lcтopiя? I знов за камiнцi. А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки сама признати. Вона, розумiється, в бога не вiрить, релiгiя, попи - все це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи божi, але сидять. Факт! Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумiється, вiдомо, що принцеса має вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i коли не зостанеться нi одної не перевченої нею, тодi ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз її кабiнету повиносити? Га? А подивитись тiльки на неї, яка стала. То така пишна, повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гасає, то на аеропланi над усiм Берлiном шугає, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий граф тiльки покректує. Що це все значить? Га? Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво. Так, розумiється, цiкаво, але що чари в нiй є, то це теж таки факт Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф, наприклад, -господи, аж моюрошно часом стає! - тiльки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує пiдборiддя. Iнодi стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-смiхається. Стара графиня притихла, навiть до кухнi не втручається, нi до чого не заглядає. А що з графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) - така собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не вертається, i часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвистує собi. Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не винен). Ернста вiдправили. А замiсть їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вмiє тiльки червонiти, а в своєму дiлi анiчогiсiнько не тямить. А приставлено його, - подумать тiльки! - до самої принцеси. Маєте собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина. I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай. - Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нiчого? Мiцi на це тiльки поширює очi, потiм заплющує їх i глибоко зiтхає. Їй-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумiється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось. Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора. Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки. Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за молоду дiвчину! - У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись? Господи, як вiн iзлякався! Аж руку її вiдхилив набiк. Подумайте, добро яке! Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевiряє, чи дiйсно ж таки - що вона, що стара бабуся - то все одно для нього. Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi. Iстинно, не замкненi! Хтось може кожної хвилини ввiйти. Але яан доктор на цей раз уже й правдi не вiрить. Хапає Мiцi на руки, пiднiмає, як оберемок трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк! Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цiєю умовою їй удається визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв. Але маєте знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям, бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом i аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?! *** Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба. Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омнеїстом, офiцером мертенсiвської гвардiї, прем!єр-любовником Сузанни, - оце так. З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає нiяково й соромно. Нiс - бездоганно правильний, нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, - честь, яка, справдi, носам рiдко випадає. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм вирисуваностi, є! Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою проклятою природою фiзiономiєю намагається поводитись i жити, як порядна людина? Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм! "I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться вiд особистих радощiв своїх, вiзьме хрест свiй i пiде з Iнараком". Так стоїть у передмовi статуту. Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства, слабодухостi легальних соцiалiстiв? А параграф 9 статуту? Макс пiдсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторiнку назад: "Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть стояти на перешкодi у виконуваннi їхнього органiзацiйного обов'язку й дисциплiни". I далi знов: " 25. Вступ до Iнараку - на все життя. Нi добровiльного виходу членiв, нi виключення їх iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаляє з органiзацiї - смерть". Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою душу, - чи вистачить її пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вiчне джерело, що б'є вгору й не скоряється навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi дається цiлий рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонiв, то невже ти смiєш бути в претензiї, що вони тебе роздушують? Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi груди об цi iкла, щоб так їх обламати. Макс Штор лiниво вiдсуває статут i бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це - неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили здатнiсть до якої-будь релiгiї. Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить i тоненько завиває повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься вiд грюкоту пiдземної залiзницi, трамваїв, автомобiлiв. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон i намотуючи шовк на мiтницю. Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екранi з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима. - Рудi? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десятої не сидiв? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду точно о восьмiй. Бувай. "I одречеться батька, матерi..." Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той.... ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову пгд товариський револьвер. Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити. Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi, маленькi, що без натхненних, "естетичних" жестiв для них нема геройства. Подвиг!.. I неодмiнно - пустеля, печера, зелений бородатий дiд-подвижник, чорт, молитва. О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дiдам у своїх норах зашiптувати свої молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. "I одречеться батька, матерi.. " I коли їх, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з неї ти шив першi радостi життя, тi груди, що втихомирювали соками своїми твої першi страждання, - ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? I ти - не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу жiнку не сягає Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного, щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси, найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану? Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочує щiточку в воду й намилює щоку. Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i насотує шовк, якого нiколи не носив i не носитиме. Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним. Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм - ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, - та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi! Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються. Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано. Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви охоче вхопились за таку святiсть! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е - неминуче й необхiдно - ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв є ненависть до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе, вам наплювать, зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники! Сузанна теж має таку любов. Вона iнакше називається - красою, але назва справи не мiняє. Служiння красi, любов до краси - це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделiв, вона ще вимагає атестата на святiсть, красу, вищiсть! Макс устає, хапає рушника i, намочивши його, рiшуче витирає лице. Для сьогоднiшньої розмови цiлком вистачить i неголеного лиця. Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рiшучий кiнець! *** Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!їжджає й не пiдлiтає, а пiшечки, злiзши з трамвая, пiдходить), перед ворiтьми стоїть уже ряд автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку, на маленькiм аеродромi стоять аероплани рiзних розмiрiв. Значить, сьогоднi дiйсно має бути цвiт "артистичного свiту". Перед роз'їздом на лiто остання артистична бiская. Чудово. Макс iде повiльним лiнивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмiстi вiдомi всiм, але не спiйманi злодiї; такi собi зневажливо-веселi, нахабно добродушнi, з виразом вибачливої вищостi лiнi й готовностi моментально вихопити револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристанi майже до пояса груди Макса не напудренi, без на грудного жабо i з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, нi вуста, нi очi, нi щоки не пiдмальованi, вуса i брови свого кольору; убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки людини з простонароддя, - робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре убрання теж навмисне одягнув!) Так, значить, останнiй раз вiн має честь i щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подiбний до "храму" Мертенса, поганенька копiя з поганого гевала. Тї самi дорiйськi колони, портал, банi, маса наростiв, бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалює всiм тiлом, - схились, задушу! Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала постать ховається вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, - удова радника комерцiї, консервного короля Ернеста Фiшера може собi все дозволиш. Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт "творчого" Берлiна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками (знову поганенька копiя з мертенсiвської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагiднюючи вмисну, холодну, синю напiвтьму закуткiв. Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi й тузi руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копiя "Краси" Аделя, суперницi Венери Мiлоської. ? двох бокiв її синюватими спiральними пасмами здiймається вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого, то червоно фiолетового тону вiд променiв рiзно-фарбних вiкон. Навколо статуї невеликий круг, - нiхто не смiє сидiти близько коло неї. Тiльки за кругом пiд гiллям лапатих схiдних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi мохом скелi, купчиться все товариство. Макс усе тою ж недбало-лiнивою ходою перерiзує порожнiй круг i наближається до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустрiч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневi. Хто не знає Макса, той робить широкi питаючi очi, а хто знає, посмiхається так, як посмiхаються з примхи близької людини, i з загадковою простотою пояснює незнаючим: - Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi. З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спiшить Сузанна. Срiбно рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв сукня, - власне два фартухи, спереду i ззаду, упевнено, ритмiчно й важкувато погойдуються, часом бiлiючи тiлом голої ноги. А очi, коров'ячi, темнi, вогкi, з темно синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмiшкувато-ласкаво грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi. Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi, як нiде, почасти звiдси й виходячи, дозволяють усi форми поведiнки, якi коли-небудь вживалися в людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на колiно i схилити голову. Макс недбало подає руку господинi й зиркає на сусiдню групу, в центрi якої сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким поясом на клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього - Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Маєш час? Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути. Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа їй. Коли Сузаннi це не до вподоби, що ж робити? Але Сузаннi саме це до вподоби, - очi так смiхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустрiч, що починається вiд "хвилинки"? Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало? А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко. - Ну? Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче: - Милий! Ти милий. Чуєш ти? Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей. Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки? - Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш? I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся. Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому "милий!" i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi. В залi вж