уд. Але над ким? Над тими трьома чи над цими двома? Макс не хапається тягти, - вiн знає, що йому з хрестиком не випаде. Вiн вiзьме останнiм - все одно буде порожнiй. Мила Клара - вона тягне перша. Засуває руку пiд газету з цiлком байдужим i серйозним виглядом i зараз же виймає її назад iз малесеньким бiлетиком, акуратно складеним нею ж самою вчетверо. Сама може собi поклала смертний присуд. I як байдуже, не хапаючись, нiби зовсiм нецiкавого листа, розгортає крихiтний папiрець. Вони чи нi? Мабуть, нi, бо дуже похмуро стягає брови. Паровоз строго, дiловито/ як личить головi зiбрання, простягає здоровенну жилаву руку металiста пiд газету й довго довбається, - мабуть, не може схопити тоненький папiрець своїми товстими пучками. А вуха в нього раптом бiлi бiлi зробились. Професор Гоферт ставиться з серйозною, врочистою пошаною до цього маленького акту. Витягає й цiкаво дивиться. Не вiн. пренаївно повертає на всi боки, шукаючи, де ж хрестик. Макс недбало пiдходить i бере останнiй, бiлетик. I так само, як усi, не хапаючись, байдуже розгортає його, заранi знаючи, що вiн буде порожнiй. Посерединi стоїть невеличкий хрестик. Макса, як кулаком, пхає в серце, але вiн посмiхається ну, розумiється, вiн же знав, що витягне з хрестиком. I вiн неголосно й спокiйно каже - Один хрестик у мене. I зараз же товариш Тiле живо пiдхоплює: - А другий у мене! I очi його задоволене, нiжно й пiднято блищать. Товариш Паровоз поважно, мовчки перевiряє бiлетики. Так; отже, призначення керувати мають товаришi Штор i Тiле. Вся справа смертного присуду над трьома проводирями банди розбiйникiв переходить до компетенцiї обраних товаришiв. їхнi доручення й накази вiд цього менту мають обов'язкову силу для всiх членiв Iнараку. Товаришка Клара не дивиться на товариша Тiле й упорядковує папери засiдання. Товариш Тiле не дивиться на товаришку Клару й нiжно посмiхається до товариша Штора. Отже, значить... У дверi чується рiшучий, поспiшний стук. Голови живо по вертаються на нього. - Ввiйдiть! Ага, товариш Песимiст. На лобi виразно червона смужка вiд кашкета, на грудях i на пекучому рум'янцi круглого лиця патьоки поту. В присутностi Бюро вiн, помiтно, почуває замiшання, але смiло звертається до свого безпосереднього "старшого товариша" Тiле й одривистим, солдатським голосом робить донесення. Доручення виконано. Товариша Рiнкеля прослiджено до самого дому. Нiчого особливого не завважено. Товариш Рiнкель заїжджав спочатку до кафе "Асторiя" й говорив телефоном. Пiсля того поїхав на вулицю Визволення, N 5. Це окрема вiлла. Ближчi iнформацiї про цю вiллу незручно було зiбрати, бо коло вiлли ходили якiсь пiдозрiлi люди. Потiм товариш Рiнкель поїхав додому. Тiле байдуже хитає головою. - Дякую, товаришу. А ви добре занотували: вулиця Визволення, N 5? Не помилились? О нi! Товариш Песимiст занотував це на паперi. Ось, зараз! - Нi, нi, я вiрю. Можете йти, товаришу. А нотатку свою треба знищити. Та, будь ласка, товаришам iз охорони перекажiть, щоб зразу ж знищили в себе все, що в них є на паперi непевного. Будь ласка. Товариш Песимiст серйозно дивиться в нiжну, привiтну, але тверду посмiшку "старшого товариша", нiяково вклоняється всiм iншим "старшим товаришам" i виходить. Тодi товариш Тiле повертається до всiх i спокiйно, з усмiхом кидає: - Вулиця Визволення, N 5 - приватне помешкання графа Елленберга, начальника особистої охорони Фрiдрiха Мертенса. Всi живо й вражено повертаються до Тiле. А Кестенбавм, як пiдкинений спiднизу, схоплюється i, струснувши з себе всю апатiю й утому, жагуче, зловтiшне й хрипко скрикує: - А що? А що? Маєте! От вам! Можете бути задоволенi своєю постановою! Хрип i трiумф товариша Кестенбавма зовсiм не до речi. Товариш Бравн рiшуче спиняє таку нестриману поведiнку. Постанову винесено цiлком правильно. Чого товариш Рiнкель заїжджав... - Зрадник! Провокатор! А не товариш! - ...чого товариш Рiнкель заїжджав до Елленберга, це ще невiдомо. Це треба вияснити. - Коли? Як нас усiх цiєї ночi позаарештовують? Так? Так? - Прошу товариша Кестенбавма стримати свою експансивнiсть. Тут товариш Тiле нiжно просить слова. На його думку, вияснити, мабуть, буде трудно, чого саме член Центрального Бюро Рiнкель заїжджав до графа Елленберга. Але це треба все ж таки зробити. Через те вiн пропонує завтра вранцi заарештувати члена Бюро Рiнкеля й делiкатно попрохати його роз'яснити цей вiзит. Поки ж що негайно дати в усi райони наказ про виїмкову обережнiсть. Членам Бюро цеї ночi дома не ночуиати. Звiдси зараз же розiйтися. А вiд завтрашнього ж дня всi адреси позмiняти. Товариш Шпiндлер одсуває журнал мод i теж просить слова Вiн мусить сконстатувати, що товариш Тiле почуває приємне пiднесення вiд цього несподiваного вiзиту пана Рiнкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тiле за кимсь полює, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришевi Шпiндлеровi, наприклад, пцлювання нi в якiй формi анiтрош ки не цiкаве. "Позмiняти адреси". Легко сказати. Це, значить, мiняти помешкання, кидати бiблiотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового iменi, їй богу, це нудна рiч. I невiдомо, чи потрiбна ще. Можливо, що нiякого зрадництва ще не ма. Коли ж є, то цеї ночi, не далi, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозицiя: тiльки добре "почиститись" i чекати гостей iз чистим... сумлiнням i помешканням. А Рiнкеля завтра рано заарештувати. Цю приємну операцiю доручити товаришевi Тiле, який, нема сумнiву, виконає її блискуче й не без естетичного задоволення. Макс сидить, мляво розлiгшись на стiльцi. Як життя любить все велике, грiзне, яскраве зараз же присипати смiттячком. Суд, присуд, резолюцiя, грiзний жеребок. I раптом i суддi, i месники мусять ховатися вiд своїх пiдсудних. Дiйсно, тiльки Тiле однаково: чи вiн полює за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт. I додому Макс вертається так само мляво й лiниво. З вулицi видко вiкно його кiмнати. Воно темне, значить "гостей" iще немає. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього? Макс нечутно, затаївши дух, сходить поночi сходами паго ру, як тiнь, пiдсувається до дверей i прикладає до них вухо. Довго стоїть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокiйною тишею, що Макс рiшуче вiдмикає дверi. Вiн мляво нищить усi адреси та листи, ляiаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають iз неї, i лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати своїм смiттям. Будь ласка I наплювать i на смiття, i на саме життя. *** Ранок - слiпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулицi, з таким теплим, специфiчним духом политих ранiшнiх тротуарiв. Депутат Рiнкель цiлком ним задоволений. Вiн поглядає i вiкно, поглядає на годинник i весело порається бiля паперiв, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рiнкель приїде тепер iз цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється вiн, коли думає, що Рiнкель лишить цi милi документики у своїй кiмнатi. Вперед, пане графе, гарантiйку, будь ласка, на стiл покласти. А тодi.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно. Депутат Рiнкель бере пакет i, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жiнки, у спальню. Бiднi квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, - в Ерiха не падає температура вiд учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лiкаря, але лiкар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедiя! Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке мiсце, де нiякий трус не мiг би його викрити Блiднути нема чого. В пакетi нема нiчого страшного, деякi папери клiєнтiв (бiдна квочка вже труситься за своїх курчат). Вiн години через двi приїде й вiзьме його в неї. "Квочка", проте, блiда. Вона тривожно вдивляється всiм своїм недокровним, з синiми повiками лицем у дороге, свiже, гарне обличчя з цiєю любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучi очi. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучi, непокiйно веселi) очi? Ох, ця його фанатична вiдданiсть соцiал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намiчається страйк? Знову цiлими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться. Ну, вже почалася стара пiсня. Депутат Рiнкель мимохiдь iз задоволенням оглядає свою поважну, iмпозантну постать у великому дзеркалi i, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабiнету. Двадцять п'ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидiти бiля вiконця, як нареченому перед вiнчанням. Чудесний ранок! "Занадто блискучi очi". (Шкода, мiж iншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А якi ж вони повиннi бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хотi лось би йому знати? Га? А небо яке! Ач, молодцем яким сьогоднi прибралось у блакить "Зрада!" Що значить яка-будь зрада перед обличчям цiєї величної, байдужої, блакитної вiчностi вгорi? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мiльйонiв лiт? На вагах природи людськi чесноти й людськi злочини важать не бiльше однi за одних. I тi, i другi їй так само потрiбнi, необхiднi й кориснi, як математиковi плюси й мiнуси. "Юда й тридцять срiбляникiв". Наївна, дурна легенда примiтивної психiки, що претендує на унiверсальнiсть. Сьогоднi зрада є злочинство, а завтра - геройство. Три тисячi лiт тому теперiшнi чесноти вважали за злочин. Через другi три тисячi лiт сучаснi злочини вважатимуть за дитячi забобони. А життя й через три мiльйони лiт буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощi й насолоди його єдино моральними приписами, якi розумнiй людинi треба виконувати. I коли в цей мент iсторiї людства грошi є конденсованi радощi й цiнностi життя, коли в них, як у казковiй, чудодiй нiй скриньцi, сховане все, що iснує на свiтi i та вiчна блакить, i жiноче кохання, i сум поета, i смiх фiгляра, i пошана, i всяка правда, i найлюбiша чеснота, i слава, - коли це все є в тiй скриньцi, то тiльки заздрiснi, нiкчемнi недобитки або фанатичнi кретини з Iнараку в iм'я якоїсь крихiтної їхньої "правди" можуть забороняти мати якомога бiльше того конденсованого життя. Ех, голуб'ята, п'ять процентiв Об'єднаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера - дурноти й нiкчемностi. Це є простий i наочний факт. Решта ж - патякання слинявих дурнiв або спритних розум них брехунiв. Депутат Рiнкель виймає запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрiзує кiнчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати Треба бути точним у поважних спра вах i в любовних побаченнях точнiсть-ознака вищої гiдностi. Коли вiн дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очi його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але вiд цього все лице здається молодшим, енергiйнiшим i ще гарнi шим Треба було б хоч злегка пiдфарбувати уста, iдучи до графа. Але небезпечно - можливо, що ще зустрiнеться з якимсь кретином-iнаракiстом, а вiн од такого буржуазного алочину ще скандал учинить i задержить. Але товариша Кестенбавма неодмiнно треба лишити на волi. Неодмiнно! Всiх заарештовано, навiть такого злочинця, як товариша Рiнкеля, а от тiльки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме! Депутат Рiнкель, одягнений у тонесеньке ранiшнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, iз сигарою в зубах i прутиком у руцi, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустрiч йому двоє агентiв "Негайної допомоги" несуть ношi. Ще двоє агентiв iдуть попереду, шукаючи очима потрiбне їм помешкання. В одного з переднiх агентiв на руцi висить бiла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домi. Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рiнкель iз строгою гiднiстю тримається ближче до стiни, щоб, минаючи ношi, не доторкнутися до них. Переднiй агент iз ковдрою на руцi досить поштиво уступається з дороги й навiть швиденько ступає через двоє схiдцiв угору. Але заднiй iдiот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродiй, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акцiйного Товариства "Залiзобетон". Ношi теж зупиняються й ждуть. Депутат Рiнкель iз холодною гiднiстю крутить головою - нiякого вiн пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах i... Докiнчити депутатовi Рiнкелевi не вдається, переднiй агент "Негайної допомоги", що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатовi, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош iще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючi ноги Рiн!келя, i обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ношi. З-пiд ковдри чути приї лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокiйно обв'язують широкими оперiзками все тiло й затикають рота кiнцем ковдри. Потiм вони зносять обережно ношi вниз i ставлять їх у великий автомобiль "Негайної допомоги". Прохожi з спiвчуттям i жалем слiдкують, як бiдний поранений чоловiк навiть у непритомностi корчиться вiд болю, - це бiдолаха кухар, вiн одрубав собi чотири пальцi. Ранок слiпучо сонячний, здивовано блакитний, полич i тро-тусiри вже висихають плямами, а вiд них iде такий специфiчний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорi велично й байдуже вгинається в безкрайнiсть неба вiчна блакить. *** Граф Адольф Елленберг у чудесному настрої. На столi лежить власноручний лист пана президента до депутата Рiнкеля. лист, який одчинить дверi до всiх таємних закуткiв пiдлої й грiзної банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбiнацiю з принце сою, який розгорне для графа такi перспективи, вiд яких можна мiцненько потерти руки. Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радiсний. Яка година? За чверть десята. Зараз має бути депутат Рiнкель. Розумна й хитра бестiя. Але на всякий розум i хитрiсть знаходиться ще розумнiша хитрiсть. Ти хочеш листа вiд самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дiстанеш п'ять процентiв, то це ще невеличке питання. Граф Адольф фон Елленберг iще раз велить своєму секре таревi наказати охоронi негайно пропустити депутата Рiнкеля, потiм телефонує в палац Мертенса, потiм до свого "затишку" (чогось Зiзi була вчора кисленька) - i ввесь час поглядає на годинник. У пiв на одинадцяту на нього вже чекає пан президент iз донесенням. Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокiйна тиша, така глибина радостi, наче тече велика повновода рiка. П'ять на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi маленьку неточнiсть. Нормально й зрозумiло поки що перевага на його боцi. Хоча надуживання своєї переваги свiдчить про вiдсутнiсть тонкостi характеру. Пан президент уже, мабуть, вийшов iз зали здоров'я. Оце десь весело гиркає на Вiнтера й потирає долонею голi груди - коли пан президент приємно хвилюється, вiн потирає долонею груди. Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi вже бiльше нормального й зрозумiлого крiм вiдсутностi тонкостi характеру, вiн виявляє значну дозу нахабства. Граф Адольф фон Елленберг ходить кабiнетом i нетерпля чс поглядає крiзь вiкно на вулицю. Мрiйно й поважно стоять кудлатi каштани, а за ними слiпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулицi. Певна, спокiйна тиша панує в цьому вiддаленому вiд центру аристократичному кварталi. Чортзна-що таке: пiвна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник. Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рiнкеля. Нахабстпо цього добродiя вже переходить межi зрозумiлого. Адже мiг принаймнi попередити телефоном, коли щось затримало! Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому виїхав iз дому. Куди саме, - секретар пана Рiнкеля не знає. Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме! Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент! Так i є. - Ну? Швидко? Що? Га? Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От маєте: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний "обхiд шарлатана депутата", i надiї на коронку, на побачення з принцесою, - все було занадто "швидке". - Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще немає. Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумiє. - Що?! Кого немає?! Не чую! Голоснiше. Розумiється, пан президент добре чують, - голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено). - Депутата Рiнкеля ще немає! - Де немає? - У мене, пане президенте. Не приїхав iще. Годину тому виїхав iз дому й досi немає. Я сподiваюсь... - Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi. I голос iз металiчними нотами зникає. Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бiгає по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга. Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все немає, i двоє секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцiї дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде немає. Таємно й безслiдно зник депутат рейхстагу. Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором. Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi. Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, - як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде? *** Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенської мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер. А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, тої краси, якої тобi нiколи не зазнати?! Га? Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилюється, виплiскується, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радiє, лютиться. Як живе срiбло, то розбивається на дрiбнi грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгiкається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання. Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога? Полiцаї, - милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, - ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку. Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок - п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї! Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають: "Оповiстка Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за. 1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї, 2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу, ?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, - за цi злочинства засудити на смертну кару. Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю. Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi". Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр! Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки. Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно? Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може. Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi. А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати. Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям. Шофер - "молодий товариш" - декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, - назад треба. Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв.iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн. Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу? Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент "Будучностi". А от ще й "спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї. Ха, "спецiальний документ" товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, - де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв. О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду. Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце - тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика - певнiша, дiлова, надiйна сила. Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi. Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс стоїть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучої, найбiльш ревучої юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бої а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки. Макс глибоко зiтхає. Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi. А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах. Тiпається, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергiї, що енергiєю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини. Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi, .невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми. А яка чулiсть у цiєї стихiї! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзивається. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi. Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'ється. Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс! Макс раптом посмiхається. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби - i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться. Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти мiстичної сили цiєї стихiї та її страшних залiзних законiв? Хтось злегка стискає Макса за колiна. Вiн живо нахиляє голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей. Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить: - Помiчаєте, який ажiотаж? Макс швидко хитає головою. - Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз. Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову: - Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може... тити... а... о... Макс недобре чує й собi кричить: - Що не може? - Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю. Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити? I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку. Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо. Макс знову нахиляється. Роте кричить: - Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково "їх" тут не може бути. Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану! Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах - гу-гу-гу-гу! Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку. Бiлява голова Роте з'являється то тут, то там. I от уже на периферiї юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебої, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному. I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркiт виразно меншає, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей стає все дужча, густiша, трудна. Крики, - отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi - починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабшає, то знову збiльшується. Макс уже чує круг себе, пiд своїми ногами: - Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс! - Та чого йому сюди?! - Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти! - Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!.. I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене її звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа. I от у залi стоїть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутнє, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати їх позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi. Макс стоїть на приступцi, припертий потоком пiтної, насиченої жахом людської отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони. Вiн стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей. *** I знову дренькоче, перевалюється з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней немає, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря! Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки - стоять вони на своїх мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб. Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще читає їх, iще тривожно хвилюється, гомонить. Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. "Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцiї!" Ех, лютують соцiал льокаї! З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях. Макс не втручається в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цiєї кумедної оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери. На хвилинку Макс i додому заїжджає. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши свої речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумiється. Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз своїх нiр. Дурнi вони, чи що? Чи герої? Тiле - заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни - тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його. - Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику! I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер - усi шляхи перекопанi. I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись? Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним! Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем. Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним! Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить? Вiн сидить добре, в льоху "лiсової лабораторiї". Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт - страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити? Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров. - Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га? - Розумiється, розстрiляти. Все бреше. Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це - не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати? - Бреше. Нiчого не має. Фу, як нестерпно душно. Стає вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiтає кудись угору, i замiсть неї синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зникає. В хатi стає темнiше, а Тiле й усi предмети огортає сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розривається страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами. Макс iзривається з фотеля й пiдбiгає до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзує все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочується грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiгає по залiзному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всiм тiлом. Макс витягує обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкриває очi, i дух йому забиває вiд незрозумiлої дикої