похами, друга - майбупiя. Макс бiльше не може витримати: вiн хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и починає її м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, вiдмахується лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смiється й благає. Макс пускає кошеня й грiзно, радiсно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче! - Шпiндлере! Хочете? Зараз? Шпiндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цiєї справи вiн готовий навiть своїми переконаннями поступитись. Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. Є воно в Макса? Макс посмiхається. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки виймає з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр. Хм, так. Скло - як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумiється. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячної енергiї? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави! Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу "оробку - це все ж таки рiзниця, чорт забирай. На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль - помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi. I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)? Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим. Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього. Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов'язок мужеського лицарства. Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент - i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об'єктивнiстю може поставитись до справи. Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати. Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується: - Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом. Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є! - Годi! Вилазьте. Готово! Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто. Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує. - Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонiї, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну! Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Нi, нi, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно - охоче! Воно смiлiшає, яснiшає, воно здивовано перебiгає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше. О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще! - Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як? Йозеф спочатку заплющує очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковтає хлiб i тихо серйозно говорить: - Незрозумiле прекрасно. Макс обома руками хапа себе за волосся й з усiєї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати. - Надзвичайний смак... Щось неймовiрне... Я почуваю, що зможу з'їсти цiлий вагон. Тодi Клара рiшуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть їсти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого! Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiчає її на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i... гидливо кривляться. Брр, яка гидота! Клара прожогом бiжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою. Макс у захватi, в екстазi смiється. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Великої Матерi, одне дихання, один крихiтний погляд якої дає йому життя? I хiба ж не можна обнiмати тепер найлютiших ворогiв своїх, хiба не можна тепер говорити найбезглуздiшi речi, ї не ходити п'яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав незнану досi радiсть повного визволення? Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну, розумiється! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто отруйнуй, цей чужий пiт. Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить. I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка. - Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене. Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазує з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки хлiба пальцями й сл-iсно обсмоктує їх. - Нi, знаєте, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в головi якiсь вихори, а сам - як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевiльню? Розумiється, тiльки божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Нi? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розумiється. Ну? Кларо? Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй масi! Клара зараз же лопаточкою складає пальцi, набирає хлiба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть, роз'ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очi. - Боже, що за смак!! - А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi... Iншим разом Клара такого егоїзму, розумiється, не стерпiла б, але тепер вона нiчого не чує; вона витрушує хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як вiн, пальцем вимазує з шухлядки всi рештки, обсмоктує палець i з тарiлкою бiжить у сад - вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечi кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси - тепер черга на Машину його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати. I от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променiв, уже i його голова дихає терпким солонкуватим i свiжим духом розтертої трави, який стає все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матiр'ю. Годi! Шухлядка повна. Грає, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi. Нiжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях. Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiтає радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтягається вгору. Тепер тiльки Макс чує, що вiн нiчого не їв од учорашнього дня! I тепер вiн розумiє, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю свою скептичну вищiсть, свої посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати цю нiжну, теплу, п'янючу масу. По тiлi проходить золотий, п'яний дзвiн. Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн. У головi золотий вихровий чад - радiсний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання. - Кларої Шпiндлере! Гей! Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв головою, кудлатий Шпiндлер iз п'яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох арифметик задригають ногами. Сьогоднi... Ах, стiй! Макс б'є по плечi Шпiндлера. - Так, значить, о п'ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу, спiшу! Потiм! *** Макс спiшить, через те найбiльша швидкiсть автомобiля є швидкiстю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всi екiпажi стараються перерiзати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадiйно заплутану купу; через те шофер - апатично байдужий, а Берлiн - скажено довгий. Але слава боговi: палац Сузанни на мiсцi. Стоїть так само в усiй своїй омнеїстичнiй пишностi, з усiма своїми банями, баштами, те расками, шпилями - точнiсiнька копiя в мiнiатюрi Мертенсо вої незграби. Ага, i величний портьє на своєму мiсцi? Значить, i Сузанна не вилетiла ще на Гiмалаї. Ну, розумiється, не вилетiла! Куди вона може вилетiти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волi? Абсурд, неприродне явище! Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальнiсть, гумово м'якшає, осяюється iнтимною привiтнiстю й низенько вклоняється. Панi радниця в таку годину нiкого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана панi радниця будуть дуже втiшенi. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночi приймати цього паливоду). - Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утiшенi, майте на увазi! Паливода боляче хляскає долонею по спинi пана портьє, потiм (отаке дурне!) обнiмає за плечi й разом iз ним iде нагору сходами. Оце була б iсторiя, коли б панi радниця побачила таку сцену! Слава боговi, цього зайдиголову бере нетерплячка, вiн кидає пана портьє й бiжить сам уперед. А портьє поспiшає до телефону попередити панi радницю. Сузанна зустрiчає його в дiловому кабiнетi, у строгiй, холоднiй, естетичнiй келiї. Сама теж суворо спокiйна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тiльки сукнi вiдповiдної не встигла одягти - занадто багато прозоростi, фарб, оголеностi, легкостi. I очi молодої телицi-занадто чистi, вогкi й великi. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бiднi вони, бiднi iз своїм силкуванням. Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючi очi, просто на її тiсно стисненi уста, якi iншим часом умiють так лукаво-нахабно, насмiшкувато й хвилююче смiятися, його пухнатi стрiлчастi очi не бачать нiякої строгостi, дiловитостi. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червонiсть i блискають пiдiбраними в ювелiра новенькими молочно-бiлими зубами. - Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсiм забули. Пан Штор не чує коректно привiтних слiв - вiн пiдходить просто до панi радницi, несподiвано обнiмає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цiлує в уста, що пручаються й викручуються на всi боки. Потiм випускає, покiрно розкриває руки й виставляє розхристанi сильнi груди наперед. - Тепер, будь ласка. Можеш навiть на летючу вiллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка. А очi п'яно закотисто регочуть. Регочуть iз обурено-вражених очей телицi, з непорозумiння (в якому все ж таки тьохкають солов!їнi, радiснi нотки!), iз червоних слiдiв його уст на випещенiй молочнiй бiлизнi лиць i шиї. Сузанна мовчить, слiпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорiсть, не зводячи пильних, шукаючих (i все ж таки вогких!) очей iз загадкової, нахабно веселої покiрностi пана Штора. - Ти не вiриш? Правда? Маєш рацiю. Неймовiрно, фантастично, казково. Але факт! Дiйсний, реальний факт. Ти розумiєш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальнiсть є тепер iлюзiя, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну? Дiйсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор пiсля всього, що було, дозволяє собi являтись до неї в такому... неестетичному станi. Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Нi, кажи одверто п'яним? А проте, розумiється, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, i твiй портьє, i твої генiальнi друзi, i твiй скульптор, чорт би його взяв, i навiть... О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собi, яка це тепер дурниця. Сузанна впустила свою зброю, свiй смiх, свою насмiшкувату ласкавiсть. Вона вибита з сiдла цим бурним наскоком, цiєю п'янiстю, смiхом. Макс смiється, значить, вiн дужчий i вищий. Так, вона зробила помилку, це - ясно. Але краще виправити помилку, нiж тягти її далi. Це також iстина, якої люди рiдко додержуються. Сузанна раптом посмiхається. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс зрозумiв, що на свiтi є багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партiї й тому подiбнi грiзнi Молохи. Правда? Макс весело затрiпує на потилицю чорно-синього чуба. - Правда, Сузанно! I партiї тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i .парламенти. - Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо, любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi. - Спитати можна, але знати - нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов тiльки, знаєш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко... Макс раптом хижо, м'яко пiдступає на кiлька крокiв уперед i витягує до Сузанни лице. - ...що хутко ми полетимо з тобою на Гiмалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?! Сузанна знову губить свою зброю - в цьому хижо, жагучо-загрозливому тонi є якась справжня серйознiсть, вiд якої слабнуть ноги. Але яка разом iз тим самовпевненiсть: "Ми полетимо". А як поводиться з певнiстю й владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв? - Менi дуже приємно чути вiд... вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмалаї тепер летiти не можна. - Чому? - Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною, вiдомою всiй земнiй планетi. Макс сiда& в глибокий холоднуватий фотель i заплющує очi. Як дивно, дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чує, як вiн дзвенить? - Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге мiсце. Макс розплющує очi й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усмiх. Як вона може тепер так посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються. - Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мої слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я... дзвеню. I шалiю. "Я почуваю, що шалiю". Макс радiсно смiється й гнучко стає на ноги. - I я не божевiльний, Сузi. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти. Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання: ти дiйсно закохана в скульптора? Сузанна знизує плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте... - А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось! *** Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не перестає дзвенiти, сонячно, свя-течно, весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами. I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати. От i старенький чистенький Надель iз своєю вiдiрваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно поглядає. Вiн сумний, бiдний Надель. З його Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, нi до кого не говорить, не їсть, не п'є, лежить увесь час на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службi що скоїлось - невiдомо, - нi на якi питання нiякiсiнької вiдповiдi. - Нiякiсiнької вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалакає. Ану, де вiн там, той лютий меланхолiк? Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни. Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки - вiд Максового голосу вона ще дужче влипає в стiну. Старий Надель сумно, непорозумiло знизує плечима. Порожнiй вузенький рукав висить йому так безнадiйно та покiрно. - Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку. Фрiц теж послухає - i побачите, як вiн оживе й забалакає. Сiдайте, сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було. I Макс починає свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима. Справдi чудодiйна казка - вона робить магiчне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькi маленькi очi, бо в головi його вона не вмiщується, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в стiну, слухає всiєю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплюється, стає на канапi навколiшки й повертається всiм лицем до Макса. - Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумiю! Вiн стрибає на пiдлогу, як покроплений живою водою, i стає перед Максом. - Ми мусимо його визволить! Негайно! Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина, граф Елленберг i Фрiц?! Макс смiється. Потiм, потiм усе виясниться. Тепер же така рiч: Рудольф безумовно цiєї ночi буде визволений iз божевiльнi. Про це не може бути нiякої мови. Але де його сховати? Розумiється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максовi, хочеться, щоб брат був близько вiд нього. Вiн не може нiкому доручити охорону його. Через те вiн пропонує сховати Рудольфа у Наделiв. Що скаже на це, товариш Надель? Га? Товариш Надель, як на молитву, здiймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж вiн може сказати на таку честь його вбогому домовi? З дорогою душею, з радiстю, з щастям! От тiльки, чи зручно ж буде братовi в їхньому помешканнi? - О, це дурницi! Але майте на увазi ще одну рiч, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Iнарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим iнаракiстом, i вiн менi обiцяв, що їхня органiзацiя це неодмiнно зробить. Бiльше ж нiхто не зможе, ви ж розумiєте самi. Треба людей рiшучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумiєте? Отже, що це зробив Iнарак, стане вiдомо всiм. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Iнараком? Старий Надель роздумливо чеше нiгтем кiнчик носа. Макс i Фрiц швидко перезираються, i в обох блискають iскорки лукавого смiху. - Хм! Iнарак... Розумiється, причетнiсть до Iнараку може принести багато прикростей. Але... ми ж не повиннi знати, що це зробив Iнарак. Це - раз. Друге - всяке чесне дiло є чесне дiло, хоч хто б його зробив. Третє - коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику рiч, то за таку людину можна й на всякi прикростi пiти. Четверте... Але нi четвертого, нi п'ятого нi Макс, нi Фрiц слухати не хочуть, вони просто обнiмають з обох бокiв висхлу, маленьку, акуратненьку постать i мнуть її в обiймах. А пiсля того Макс робить знак Фрiцовi - Фрiц хапає пiджак i похапцем натягає на себе. - Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фрiц? Га? Ото? Ще не один Фрiц тепер оживеї Правда? Ви розумiєте, що мертвi можуть ожити вiд такої машинки? Що? - Менi просто не вiриться. Вибачте, що я сумнiваюся, але це, дiйсно, тiльки в казках бувас . Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутнi груди. - Ну, а я - казка? Га? Дух безтiлесний? - Хм, це трудно сказати. Коли б у всiх безтiлесних духiв були такi груди, то хто знає, де б їх усiх помiстила земля. - Цiлком справедливої А я вже - дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хлiб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фрiце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кiмнату, що над моєю. До побачення! Фрiце, йдем! *** Не засiдання Центрального Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi, а зборище оп'янiлих, подурiлих матуристiв, що вперше одягли студентськi буршiв-ськi кашкети. Нiколи в славнiй iсторiї Iнараку не було нiчого хоч трохи подiбного до цього "засiдання". Де дiлася дротяна поважнiсть професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватiсть Паровоза? Куди зникла дисциплiна, гiднiсть, обережнiсть, конспiрацiя? "Молодшi товаришi" з охорони тривожно й непорозумiло перекидаються на вулицi знаками з тераси лунає такий гамiр, крик, смiх, що всi прохожi звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?! На терасi надзвичайне видовище: з краю, бiля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стiльцi Сонячна машина Круг неї розпаленi, блискаючi потом, очима й губами, розпатланi, розхристанi члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стiльцi й язиком вилизує з тарiлочки сонячний хлiб. На кучерях його переливається фiалково-червоними блисками крихта зеленої страви Гоферт, вхопивши Шпiндлера за обидва пле!iа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишенi, з незалежним переможним виглядом марширує по терасi й спiває "Прокинувсь люд робочий". Клара видирає в доктора Тiле якийсь папiрець, i обоь бiгають помiж стiльцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стiльцями. Фрiц заздрiсне заглядає часом через їдальню на терасу. I заздрiсне, i заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дiється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надiї, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихiтку сонячного хлiба зробити собi! Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпує головою. Ага, слава боговi! Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить їх у рiзнi боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларi, видирає тарiлочку в Паровоза. Ну, здається, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зує з їдальнi. А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганяє всiх у їдальню. Годi! До дiла! Вiн має важнi справи. Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасi? Перша справа визволити цiєї ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi, куди його... Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати це, та й баста Ну, що ще? Але в Макса й ще. Вiн пропонує: з огляду на те, що винахiд Сонячної машини має перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацiю тепер цей бiк дiяльностi Iнараку? Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари вiдвертається, сокирчастий нiс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацiю терор?! Цебто чи має рацiю iснування самого Iнараку? Це хоче скiїзати дорогий товариш Штор? Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер є рацiя надавати таку виключну уваїу тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину? Доктор Тiле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя... Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявляє: - Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм... не... здатний. Це зрозумiло. Така подiя... Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину! - Я на другу! - Я на другу! - Я на другу! - Я на третю! - Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна! - Я, я на другу, я перший сказав! - Нi, я, вибачте! - Панове, чекайте. Макс махає рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей. - Фрiце, ви їдете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцятої ночi ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда? *** О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять пiд руки хорого. Вiн пручається, голосно протестує, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га.нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем. Сонний портьє невдоволено вiдчиняє дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?! Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi - без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши портьє надвiр. Там чиїсь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо: - Анiтелень, дядю! Чуєш? В одчиненi дверi проходить iще троє страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома. Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, їм через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька їхнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять її побути з ними й трошки помовчати. Безумовно черговий лiкар краще знає устрiй лiкарнi - за якi двi-три хвилини вiн приводить їх у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протестує, не кричить i тiльки вдивляється в дiрки на чорних машкарах. Тихенько, безшумно вiд!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю. їм нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цiєї ще ночi вивезти з лабораторiї для працi над вибором скла Сонячної машини, i то неодмiнно цiєї ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до самої смертi буде така! - Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що... Нi, немає слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi? Рудi так стискає Максовi руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посмiхається вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю. * * * Сонце врочисто, велично здiймає червоно-золотi вiї над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена їжачком трава iскриться всiма фарбами. Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блискає радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси - а чи можна їх сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Iм'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна. Сидить старенький Йоганн на лавi бiля своїх постинаних загублених друзiв i перебирає на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi - сумнi думки. Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi. А вiлла в неї - чистий палац. I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в тузi та горi. Стоїть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа, гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може - слiпий уже став на читання, чує ще зовсiм добре, а читати не втне - зараз же плачуть старi очi. I перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери "Громадяни!" - далi плачуть старi очi. I знов перебирає пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв своїх, i не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз своєї кiмнати. А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покiрно й солодко куняючи пiд благосним теплом. I вмить злякано скидується: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно ступає принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга. Старенький Йоганн не знає, що йому робити, пiднести чи не пiднести чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може, хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про автомобiль? Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника, потiм по квiтах i спиняється на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиляється. I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на тi аркушики, хапає горiшнiй, впивається в нього очима, а папiрець аж лопотить у руках - так трусяться пальцi їй. - Де ви взяли цi вiдозви? Йоганновi стає страшно. - Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi. Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти самої лабораторiї. Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квiток. Потiм по малу обережно просувається й пiдбирається до тої лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу? I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiвається. Навпаки - звеселилося лице її, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?! Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову - чи здається старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi! Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушикiв i також прямує додому - там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками. От якраз на порозi свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка. Йоганн тихесенько пiдходить - чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип пiску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити. I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком "Гансе! Гансе!" Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?! Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, читає того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чує нового вибуху радостi. Навпаки - вiн чує цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться. От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати. - Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз своєю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМIЄШ .. Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впивається в Штора. - Та будь проклят i твiй порядок, i твої закони, i твої графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки своїй дитинi! Чуєш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра моїй дитинi! Ти - не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi! З дверей виходить шофер Герман i потягається на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiнивої вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки починає читати. I раптом скрикує: - Ого! Оце так штука! I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рiшуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папiрець. Герман тут читати не може - це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки. I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там є в тих страшних паперах. I в своїй хатi Герман пiвголосом читає Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр: "Нове злочинство капiталу! Громадяни! Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який дає змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання. Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволяє людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим - од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиняє дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитської органiзацiї, званої "Об'єднаним Банком", агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих. На щастя всього людства, Iнарак своєчасно довiдався про це й своєю владою визволив великого вченого iз страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цiлковитiй безпецi й приступає до дальшої працi над своїм винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Iнарак)". Кухар таємничо, з острахом здiймає догори пальця. - Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу... Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льокаї схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати. Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тiло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересуває своє опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу. Перед дверима покоїв принцеси вiй на мент зупиняється й перевiряє щось у боковiй кишенi. Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний па