дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що? Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усiєї постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засiдання, киває всiм головою й у супроводi пана президента виходить. *** "Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi! Рудi, вiдбувається величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторiї людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмирає цiла епоха! Без кровi, без боїв, без барикад, шибениць, гiльйотин, без великих струсiв, переворотiв, без помпи й декламацiй сходить iз сцени iсторiї цiлий соцiальний лад. Вiн сам не помiчає того, вiн iзсувається, як оповзини з гори, вiн розтає, як тi величезнi льодовi гори, що з пiвнiчного бiгуна спливають до Великого Океану. I це робить маленьке кругленьке скло. Твоє скло, Рудi! За цi два тижнi, що почали працювати нашi фабрики (я ж писав Тобi, що, крiм Твоєї центральної, е вже п'ятдесят сiм iнших по всiй Нiмеччинi), Комiтет Сонячної машини роздав уже бiля чотирнадцяти мiльйонiв стекол. Пiв Берлiна вже годується тiльки сонячним хлiбом. Ти не можеш собi уявити, що твориться бiля Комiтету Сонячної машини. Як якiсь хвостатi їх тiозаври, черга народу стоїть уже вiд самого ранку довжелезними хвостами. Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхнi на їхнiх очах розвалюються, розсипаються, дiрявiють. Вищi, нижчi, великi й дрiбнi урядовцi врiвнi з робiтниками лавами сунуть по скло. I з дня на день канцелярiї, контори, бюро, мiнiстерства, всякi урядовi, приватнi й навiть громадськi установи рiдшають, стають бiднiшi на персонал. Усякий, що дiстає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речi? Отже, бiльш нiж сто тисяч людей щодня увiльняється вiд своїх дотеперiшнiх "обов'язкiв" Бiльш, нiж сто тисяч довiчних каторжан щодня виходить на волю. Рудi! Вони вилазять iз усiх можливих щiлин - з льохiв, пiдземелля, вiд вогняних печей, верстатiв, з порохнявих бюро, iз магазинiв, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за мiсто iз своїми Сонячними машинами, з дiтьми, батьками, вони напiвголi отарами лежать на травi, в лiсi, на сонцi, в холодку - скрiзь. Вони не вiрять собi. невже вони нi завтра, нi пiслязав тра - нiколи вже не муситимуть щодня вдосвiта схоп люватись, нашвидку ковтати свiй убогий снiданок i бiг ти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вiльнi, що нiхто їх за їхнє свято не покарає, не оштрафує, що їхнi дiти вiд цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на лiс, на траву i вранцi, i вдень, i коли схочуть? Вони, як дiти, нi, як народженi на свiт у дорослому вiцi. Вони зворушливi до слiз. Рудi: вони ж так нiчого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили "працювати". Рудi, Ти вбив страшного диявола: працю-конечнiсть, працю-обов'язок. Тiльки Сонячна машина показує, що праця каторга є прокляття людини. А Ти знаєш, хто, власне, тепер дiйсно Уряд? Комiтет Сонячної машини, або, як скорочено його вже називають "Каесем". Каесем орудує життям Берлiна та й усiєї Нiмеччини. Вiн регулює рух потягiв, вiн дає чи не дає дозвiл на всякi заходи старого уряду, до нього звертаються iз скаргами, домаганнями. Вiн, розумiється, не має нiякої охоти перебирати на себе всiєї порохнявої, трухлявої халабуди старого уряду. Коли вiн завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всi старi уряди земної планети, витвориться один-єдиний уряд усiєї землi. Уже (Ти, мабуть, читав) органiзується єдиний iнтернацю нальний Каесем. По всiй Європi й Америцi вiдбувають ся грандiознi демонстрацiї за Сонячну машину. Уряди й королi капiталу в панiцi. Приклад Нiмеччини не настроює їх занадто оптимiстично. Але нашi (у згодi, здається, з усiма європейсько-американськими) затiвають одну хитру комбiнацiю: скористувавшись оповiщенням прибитої на цвiту вiйни, звернутися до Союзу Схiдних Держав iз проханням окупувати Нiмеччину й тi частини Європи та Америки, що зараженi Сонячною машиною, для генерального очищення вiд цiєї страшної хороби. Китайцi, японцi, iндiйцi й африканськi негри повиннi взяти на себе святу мiсiю врятувати америка-но європейську цивiлiзацiю. Бiднi королiвське-магнатськi голови, вони догарячились зовсiм до божевiльних фантазiй! В їхнiх газетах натякається для пiдбадьорення засмучених, що Союз Схiдних Держав от-от випустить на Америку й Європу мiльйонову летючу армiю. На Нiмеччину припадає нiби триста тисяч лiтакiв. Менi здається, що Союз Схiдних Держав скупиться - обмалкувато. Рудi! Старий лад одмирає. Але на його мiсце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги - новий, вiльний, творчий лад! Уже призначенi з'їзди, конгреси, вже вiдбувається перебудова психiки, iдеологiй, свiтоглядiв, фiлософiй. Нiяких бiльше класiв, партiй, релiгiй, моралей, кайданiв, перетик, злочинств i чеснот - нiчого. Тiльки Сонце, Праця й Наука! Менi дух забиває на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь думаєш. Рудi, кон кретно, реально про це? Яку гiгантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток лiт зможемо експедицiю на найближчi планети послати. Ми увiйдемо в безпосереднiй контакт iз всесвiтом! Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твiр мистецтва. Ми зробимо її вiчним земним раєм, де яраця буде насолодою - творчiстю. Через якийсь мiсяць-два Сонячна машина запанує на всiй землi. (Слава капiталiзмовi, який утворив для неї таку чудесну технiку сполучення людей, таку величезну базу для вiльної творчостi. Пером йому земля за це!) Через пару мiсяцiв квiт науки, розуму, знання людства витворить нову, свiдому програму буття землi. Коли ти приїдеш до Берлiна, Рудi, коли, значить, за Твоєю обiтницею вся Нiмеччина буде насичена сонячним склом, ти не впiзнаєш нашого колишнього чадного Берлiна. Ти знайдеш нових людей, иовi вiдносини, нове господарство, новi грандiознi перспективи. Рудi, любий, великий мiй Рудi, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищiсть культур, рас, нацiй, патрiотизм, батькiвщина - що це тепер? Смiшнi, архаїчнi убрання поганських шаманiв, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожностi й страху перед iдолами та їхнiми жерцями. Але годi на сьогоднi. Ще кiлька слiв про наших "найближчих". Бачився з мамою. Сяє гордiстю й щастям. Це ж Ти, Рудi, її улюбленець, це Ти даєш людям щастя, перевертаєш трони, стираєш державнi кордони, перероджуєш людську психiку. Хiба нема їй iз чого сяяти гордiстю? Але батько... непоправний. Ти руйнуєш Порядок, ти вносиш безладдя, ти викликаєш у людей усе темне, звiряче i вбиваєш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина є злочинство, а батьковi - сором i ганьба. I, розумiється, вiн сонячного хлiба не їсть, вiн додержується "старої вiри". Мама iз жалостi варить йому й далi стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертiсть. Граф також на "старiй вiрi". Мама дивується: якийсь час вiн дуже настiйно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навiть розшукати. Тебе й неодмiнно дiстати. Але, коли настала легка можливiсть її мати, раптом одмовився й нiзащо не хоче вживати. В чому тут причина - невiдомо, тiльки не в консерватизмi його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить iз великим теплом i признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатiв доходить. Отже, не через це не їсть сонячного хлiба, а через щось iнше. Графиня ж, як i мама, Сонячну машину вживає. По ки що старий кухар графа лишається й варить йому та принцесi Елiзi старi страви, але невiдомо, скiльки ще протягне, бо сам вiн уже годується тiльки сонячним хлiбом i на ту пакость, розумiється, i дивитися не може. Принцеса Елiза, каже мама, цiлими днями ходить по саду. Якась уся закостенiла, жорстка, сувора. Часто буває в тебе в лабораторiї. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запинає штори, як при ходить. Один раз садiвник Йоганн нiби бачив, як вона сидiла за столом, поклавши голову на руки, i плакала. Але мама сумнiвається, щоб це могло бути, - не така натура. А я гадаю, що навiть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповiдають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мрiяла про корону Землi, яку за шлюб iз нею мав дати їй Мертенс, коли взяти на увагу всi тi майже фантастичнi, честолюбнi її мрiї, про якi серед монархiстiв ходять цiлi легенди, i коли подумати, що все це розбито їй, як глиняну ляльку, що вся вона спорожнiла, вся померла, то нiчого дивного, що вона й не раз плаче на всякому мiсцi, де спiткає її хвилина особливо виразної уяви руйнацiї всього їй найдорожчого. Може, Тобi неприємно, Рудi, що я пишу про цю особу, тодi прости менi, але я гадаю, що Тобi все ж таки цiкаве буде й це. Наделi, розумiється, повнi самозакоханої гордостi: адже їхня майстерня перша витримала всi напади на Сонячну машину! Фрiц i Дiтрiх працюють у Комiтетi, а старi Наделi з дiтьми цiлими днями в лiсi. Лiто кiнчається, от-от задме осiнь, вони хочуть надолужити за все своє прогаяне життя. Ну, а графiвна Труда просить переказати Тобi її "надзвичайне привiтання". Вона працює також у Каесемi. Ну, вже ранок. Усю нiч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мiй дорогий Рудi! Хай Тобi буде так ясно й щасливо на душi, як у всiх тих, що лежать там на травi пiд ласкою Великої Матерi! Твiй Макс P. S. Ага, ще. Чи Ти знаєш, що про Тебе тут цiлi легенди вже складаються? Твої портрети (i де тiльки розкопали - здається, мама дала одному спритному репортеровi) продають у всiх магазинах, а в Каесемi вiн висить на почесному мiсцi. (Ти ж знаєш. Ти - почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берлiна, ми зробимо Тобi таку грандiозну зустрiч, якої ще нi один монарх не мав. I що буде нiколи нечуване - нiякiсiнької охорони, нiякiсiнької полiцiї, жандармiв i вiйська не буде. Тобi це не сумно? Не сумуй, зате будуть мiльйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей. До цiєї зустрiчi, прекрасний, великий Рудi!" *** Сузанна помалу, задумливо виходить iз ресторану й машинально шукає очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в неї ж уже немає шофера - "пiшов на траву", як сказала Емма. Дивно, чому Емма не вiдходить. Ага, вона чигає на хвилину, коли найкраще можна буде обiкрасти. Сузанна посмiхається й iде пiшки вулицею Це ж десь дум е далеко Комiтет Сонячної мaшини? Трамваєм їхати нема рацiї- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамваї ходять тепер "iз ласки пролетарiату". Тепер усе дiється "з ласки пролетарiату", i через те все є наиостаїї-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працює тепер на електричнiй станцiї тiльки з ласки. От iде банда цих добродiїв. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер - вони сонцеїсти. Банда, посплiтавшись руками, iде всiєю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують їх тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя "пiшла на траву". "Банда" хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очi на гарну поставну постать "трупоїдки". (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз). - Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте? - Нi, тут здається, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах! - Тихо, товаришi! Це африканська вища культура! Регiт хилитає й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiтає повз Сузанну, лишивши на нiй ляск їхнiх голосiв. Сузанна посмiхається пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почуває себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жує траву й iрже вiд задоволення. От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз своєю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче - платить за воду, хоче - нi, але мiсце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про "великий переворот". А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, - тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося. Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iнеєм зеленi по брижах старовинної бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi "пророцтва" Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасної краси. Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куняє авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не "пiшов на траву"). Десяткiв iз три перехожих. Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор iз написом: "Хай живе Сонячна машина!" Сам Бiсмарк в однiй руцi тримає держално прапора, а в другiй - модель Сонячної машини. Сузанна посмiхається: пролетарiат мило, дотепно жартує. Полiцiя, розумiється, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмiє вона бачити? Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи - i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений. Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомiн великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарi. Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, стоїть у черзi за бiлетами до нього. Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл. Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав своє помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячної машини в надiї, що вона повалить i дужчi. У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi? Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки. I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнiїлiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл викликає млосну тоскнiсть у грудях. Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цiєї величезної кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де "часом буває" Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо називається. А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до "сiячок нової ери". Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цiєї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролiзає крiзь чергу, розiрвавши її на мент, i пiдходить до грат перетики. Так, це - вiн. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до неї голову. А панна - це та сама титулована проститутка, в якої вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi. Сузанна покушує губу й не зводить очей iз парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в "дитинку": щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване - ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошої старої слонової костi нiколи в блондинiв не буває, i його волосся просто як перука видається. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим. Сузанна раптом почуває, як млосна тоскнiсть стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотистої гриви, iз стогоном, як на рану, натягує милу посмiшку й уперто чекає. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блукає ними по кишучiй масi тiл та облич i натикається ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiрої маси тiл фiгуру. Вона злегка хитає йому головою и iронiчно здило посмiхаєгься. Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики. - Сузi!! Яким чином?! Тут?! А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi. - А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна? - О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда? Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi. - Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi? Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо. - Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе "куцого лева"?.. А сьогоднiшню статтю його читала? - Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га? Макс зiтхає й стрiпує чубом. - Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш? Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса. - Вибач, Масi, .але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря... Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або.. хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою. Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко - в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему. Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв. - Ну от, ми, слава богу... чи то пак - на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю. Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль! - Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти - О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар "пiшов на траву", а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши "на траву". - Що ти кажеш?! - Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в "епоху" Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть "спочивати на траву". Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна "епоха", але вона досить потiшна. Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку. - Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i... Вiн замовкає й мовчки потискує її руку. - I що ж? - I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi? Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей. - Та не може бути?! Для чого?! - Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба. - Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi... тодi побачимо А поки що рано, Масi. - Ну, добре А так просто можна до тебе прийти? Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться. - Ради бога, Максеї А хто ж "навiки" розiйшовся? - Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га? Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса. - Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна... Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти "тiльки подружньому". його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так! Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову. - Правда ж. по дружньому? - Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш! - Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй. - Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як... - Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай. Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку. - Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш. Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок - вона вже й сьогоднi все розумiє. А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти. - Куди? Ще ж рано! - Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення. I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики. Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу. А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою. *** Так, так, кiнчаєгься лiто - парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне. Так, так, усе на свiтi кiнчається! Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк. У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки. З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого. Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства - i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла! Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша - може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других - себе б урятувати. Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена - отже, апарат ще сяк так для нього працюють. Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться? Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме? Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi. Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики. Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення? Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй. Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi. - Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися? Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця. - Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли... Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає. - Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте? - Але ж, пане президенте... - Ще раз, пане Елленбергу: я - нiякий пан президент, як i ви - нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є? Граф Елленберг здивовано мовчить. - Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що? Граф Адольф червонiє. - Нi, я нi. Дружина й дiти... годуються. Але хлопчик був хорий i... - Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це - неминуче. А кожухи треба мати. Треба. - Через що, пане... президенте? - Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати. Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витирає пiт з сiдластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною. Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi - це знищення дiї, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це - порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся Європа ще рухається за iнерцiєю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергiї. Дурнi, жалюгiднi фантазери iз своїми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх "вiльних" махових колiс, є дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства - активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани є тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв. Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря. Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорiї й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi "закони" поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у своїх мрiях i додовбався до Сонячної машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi "закони" функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю своїх мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цiєї випадкової идатної комбiнацiї, факт той, що все вiдбулось i вiдбувається далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'єднання - всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсадженої скелi. Мертенс сiдає в фотель i заплющує очi. Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячної машини. Мертенс розплющує очi. Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат таємних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки? I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько стоїть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То - челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе! А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в тємно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi настає найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд якої на все життя лишилося таємне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньої кровi виє туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним єством жiнки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню iсторiї, нехай лускає його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло! Мертенсовi згадується покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син. Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергiї й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiякої або дiставши все ту саму вiдповiдь: - Принцеса в лабораторiї! Її не можна турбувати. Спочатку Мертенс казав своє iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, - наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi. Чого принцеса сидить у лабораторiї того фатального божевiльного, що заразив своєю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для... хе! для її умовного нареченого? Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i "дiють" комахи, розробляючи "планетарнi" плани руху скелi. А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею - i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони. Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга. Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi. *** Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки. Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, "фе, якi неприємнi" очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до "фе, яких неприємних" очей трупоїдки? А хоч би й так? А хоч би й "страшна" була та вогка смiхотливiсть? А хоч би "страшна" була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм "страшним" смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх "алчущих i жаждущих". Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони. Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди - захлинешся! А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота. I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя - i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi? А на вулицях у темних тiсних колодязях - i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата - аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками "Слава! Слава!" А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях. Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує. - Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей! Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом. Макс через реготливi голови шукає того пункту. Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу. Друга постать - величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями. Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха. - Це г