над ним до порядку дня. Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного "трiумфатора", чи з себе, чи з усiх людей? - Отже, увага, панове! Чи то пак - iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно... Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього. - Що... Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме - що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу "люди", бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту - це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти? Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу. Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка. - Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся - i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи. - Х-хе! - Одначе! - Умгу! Дякуємо красненько! Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому. - Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти? - От власне! Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе. - Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи... смiливою. Одначе я берусь довести її математично. - Будь ласка! Тiльки швидше. - Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан... богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас! Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою. - I вас також! - Бр-раво, Шпiндлере! - Дякуємо! - Генiальна гiпотеза! Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги. - Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви - боги, то вигукуйте - не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми - боги. Без нiяких жартiв i дотепiв. - Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте! - Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу. - О, будь ласка! - Зараз. Прошу уваги. Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого. - Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина - громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства - все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми - iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми - боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару - сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму - добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв - жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв - проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання - все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi? - Свинi! Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом. Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому головою i твердо витримує погляд. Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити. Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки - нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це - категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти... Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом - серйозним, дiловим i напруженим - повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богiв по зайвi подушки й одежу? Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги. - Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей. Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх. Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки. Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi. - Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, - все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього - нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла. - Але кому ж лист? Кому? - Лист по-старинному адресований: "Пановi Максовi Шторовi" .Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу. Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу. Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей. Лист, видно, зовсiм коротенький - два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть - зовсiм не божi прикмети. - Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною? Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче. Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали. Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера. - Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га? Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це - найрозумнi ше, що можна робити. - Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю! Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток. Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака. Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржуї, артисти, обнявшися, сплiвшися в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують функцiю богiв. Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi, пiдбiгає Труда. - Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати. Рудi покiрно шкандибає за Трудою. Власне, що можна "багато багато" сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так спiвчутливо, тепло зиркає на нього: бiдний новенький - вiн iще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потiшити. Ах, їй так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся. Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Рудi, а вона приляже на канапцi - цi навiженi заморили її танцем). Коли вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та й не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було змоги, бо настали такi подiї, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли б Рудi мiг був бачити, як усе катастрофiчне, вулканiчне, валилося, ламалося, рвалося! Залiзницi, електрика, водопровiд, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо, що скло вже є у всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло - всi кинулись на магазини, склади, банки. I ранiш бували випадки, але що вони в порiвняннi з цими! Як дерли грошi, як розкидали золото, дорогоцiнне камiння, якi оргiї, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був цiлий тиждень, як одна божевiльня! Якi сцени! Однi плачуть, другi регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють їх, глузують. Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi хотiв заховати, i так ридав над ними, що його мусили обливати пивом iз бочки. I всi ч клунками, з оберемками одежi, бiлизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потiм - розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв як рушила вся маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе чужi меблi перетягують, друї i з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собi аероплана тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в кого не працюють - нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс iз свого палацу втiк. Тепер вiн живе разом iз своїм секретарем Вiнтером, має поганеньку кiмнатку й сам собi воду носить, а годується сонячним хлiбом. Нiхто його не чiпає, i нiкому вiн не цiкавий. Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла! Всi були п'яяi вiд сонячного хлiба. Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти - вiн, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не зазнала. Розумiється, багато людей у горi й одчаї. Ах, люди в свиней, у богiв, у тварин поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що ж тут такого страшного? Ах, загине цивiлiзацiя, порозвалюються мiста, людина повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оцi кам'янi тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця, нi волi, нi спокою. А в печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим колишнє людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути грошей Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiякої брехнi, обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I наплювать на все iнше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потiшити Рудi, заспокоїти й переконати, що все - чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаiю за минулим, проклинає). Звичайно, подiї пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв мiг би виступити iншим разом йому, розумiється, досадно на Сонячну машину, бо пою жiнка, ота мила блондинка, кохається з їхнiм товаришем Тiле. Вона Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися "зради" й мучилися. А тепер нiяких зрад немає - i вони нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з своїм аташе до Iталiї на бароновому лiтаку. Розумiється, яка-небудь принцеса Елiза лютує. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi до Сонячної машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона може бути така нiжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були одчаї, що пропав Рудi. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всi вони вирушили кудись на пiвдень. Любе, хороше дiвча: от мовчить i пильно думає, що б iще сказати приємне бiдному Рудi. А знизу чути музику бiдних тюремних мешканцiв, що вже звикли i до тюрми, i до смертного присуду. Танцюють, вiльно кохаються, смiються смiхом шибеникiв. Доктор Рудольф пiдводиться й простягає руку Трудi. - Пiду я вже, Трудо. - Слухайте, Рудi, як ви гадаєте, що то мiг бути за лист до Макса? Тiльки, будь ласка, не подумайте нiчого такого - я цiкавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловiк, ну, не чоловiк, а... ну, я не знаю хто, ну, мiй Душнер, я з ним маю договiр на рiк життя. Розумiється, тепер усi договори порванi, я теж маю право зiрвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? I зовсiм у цьому нема нiчого смiшного й ненормального. Правда, Рудi? - Я не знаю, Трудо, який у вас договiр i тому... - Ах, який договiр. Ну, звичайний собi договiр: Душнер колись, iще за старої епохи, купив менi дiм, театр i видав багато грошей, а я за це обiцяла жити з ним цiлий рiк i бути йому вiрною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всi вiдносини перемiнила, але ж Душнер не винен, що з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волi - мене нiхто не силував, як Фрiду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Вiн такий милий. Вiн хоч i капiталiст, але нiколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив i помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договiр. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, i не люблю. В кожному разi, робити з цього факту якiсь висновки про любов цiлком не рацiонально. Правда, Рудi? - Так, розумiється, в цьому фактi... - Правда ж, правда? Ну, а I, крiм того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сiм мiсяцiв i тринадцять днiв. - Ну, це такий порiвняно короткий час, що.. - Правда? Ну, а от.. Є такi люди, що цього абсолютно не розумiють. I вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково слухать Ну, i нехай! Ото! Рудi, а ви додому зараз? - Додому, Трудо. - Хм. Я пiшла б iз вами, коли б... Я вже давно в наших не була. В нас усi здоровi? - Так, здається, всi. Труда якийсь час мовчить, потiм iз стомленою посмiшкою простягає Рудольфовi руку. - Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити! На ганку Труда ще раз простягає руку бiдному Рудi. - А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане - i все пiде iнакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре? Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю. Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiймає комiр, всовує в нього пiдборiддя й почуває колишнiй з дитинства затишок схованого пiд дощиком у комiр половини лиця. Так, так. "Не сумуйте, що так усе вийшло". Дiйсно, вийшло трохи не так, як думалось. I таки дуже-дуже не так. *** Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечитує коротенького листа: "От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо буде пiзно. Сузанна". I все. Що може значити ця фраза "бо буде пiзно"? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе. I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла бачитись, а тепер раптом захотiла? Чи щось гiрше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних? Макс ховає листа в кишеню й знову поспiшає, хмурячись i ховаючи шию в пiднятий комiр пальта. Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак. Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi. Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв. Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал? Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв - зовсiм же робiтничi! Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!! Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька - гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче - зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру. Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну? Макс обережно попiд стiною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цiдили свої перетомленi ласки "творцi краси", де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови "вибранцiв", там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не цiдять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обiймах. Але Сузанни все ж таки нiде немає. Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця, стоїть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не має пари або той, з ким хотiла б бути у парi, взяв собi iншу. I вона стоїть i сумно дивиться на намисто крапель на голих вiтах дерев. Макс обережно пiдходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер. Дiвчина чогось трошки нiяковiє, потiм скидується й виявляє готовнiсть провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кiмнатi. - А не з гiстьми? - Якими гiстьми?! - А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь? Дiвчина знову трошки нiяковiє. - Нi, то не гостi. То так... Ми тут живемо. В нас раз у раз так... - Ах,так? - Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич? - Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе? - Еге ж, сама. - Вона здорова, не знаєте? - Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати. - Будь ласка. Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни. Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний табiр циган. Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу. Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже: - Ось цi дверi. Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу. Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi - i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки. Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно. - Сузанно! Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв. Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод. Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує: - Сузанно!! Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не рухаються. Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому жаховi, болевi й одчаєвi. - Сузанно! Ради бога, Сузанно!! А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути. Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його. Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день. Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс. Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон. Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi? Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн. У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно затис-нена купка листiв. - Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?! Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби. Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й глухо каже: - Спинiть там тих. - Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають? Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн тихо байдуже бурмотить: - Сузанна Фiшер померла Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили. Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк. У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер. *** Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає - хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху. Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани. Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла - самцi погризлися. А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi, по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять, мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм. Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси генiїв - стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi, святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матерiалу творилися його "вiчнi" святощi? А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв. А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога. I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання. I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги. Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi: у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це - вона, це та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла! Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i . зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього! Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу. Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась! "Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати менi не можна. Прочитай i зараз же збуди". Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа, сiдає з другого боку стола й починає читати: "Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба, i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела пiдсумок i бiльше нi на що не рахую. I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю! Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?! Життя ж немає. Нема душi його - краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому, є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром. Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звiра. Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя. Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може? Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця. Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де свято краси, любовi!! Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною - й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами цi тварини. Земля - це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче. Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв, гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку. З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це уявити? Нi Саваофа, нi казок бiльше немає. Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття. Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки. Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло. Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною. Радiй, Максе, - пролетарiат здiйснив своє право "вiрностi": вiн не тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений. О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками, надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття. Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне свято краси, любовi, щастя". Прощай. Сузанна" Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки мокро блищать, як заплаканi. - Що? В чому рiч? Голос хрипкий, здушений, як застуджений. - Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай. Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i жде. - Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи. Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице. Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi - Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий? - Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа? - Так, читав. Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi, сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посмiхається. - Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду! - Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш. - Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З цiєю худобою жити? Бувай! Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша. Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день - i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi. I так навiки?! I це все?! Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами. О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх! Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням трави. I будуть щасливi. Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки. Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж "дурiїв людства", сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам - вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi - страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.). Тепер бажань нема, страждання уникнено - чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя? А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати "жуйку", щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики - все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi. Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. "Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?" Дiйсно, сказати "будьте, як свинi" - образа, а сказати "будьте, як птицi небеснi" - свята заповiдь. Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конф