оли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци - всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до своєї самотньої, вiдокремленої, iзольованої вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого їм не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба їм нi заповiдей, нi палестинських євреїв, нi бога, нi диявола. Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала - бiдна-бiдна! - покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук. Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню - Вiнтеровим дiтям на цяцьки. В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице .Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi. Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити. Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе. Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, - i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя. *** Стомлено, апатично плентається Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв. Таких самих? Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до своєї кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумкує, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс знає, що Вiнтер не самотнiй. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що пiдходить iззаду i важко спирається йому на плечi. Знає з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря. I як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива - мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в свої руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом їхнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто. I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що їм до руїн свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б'ється молоде дороге життя ? На вбогенькому столику винувато клiпає вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка. Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцює по трiсочках i не грiє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечi. I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час? Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої i стук у його дверi. Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний? - Ввiйдiть! Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiдає. - Граф фон Елленберг! Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. I граф Елленберг також добродушно посмiхається й теж не всковзує навшпиньках у "царськi врата", а помалу просувається в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирлявої свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг пiдходить до пана президента й просто привiтно простягає руку. Привiтно, звичайно, як доброму знайомому! А потiм шукає очима по хатинцi, бере з кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiдає собi поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi, з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене. Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице. Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн озирається на дверi й принижує голос до шепоту. Якi можуть бути тепер справи, та ще важнi, до таємного шепоту? Вся ник похрумкує гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залiзницi, трамваї, запрацюють машини й навiть залiтають угорi аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна, фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?! Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м'яке, обросле, неприємне лице колишнього мiнiстра особистої охорони його величностi пана президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом таємностi, хоч i без великої певностi. Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн, гармати, розстрiли. Органiзацiя "Друзiв Ладу", "Батальйони Вiдновленння". Так, так. Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний вiд дитинства людськостi. - Ну, як же пан президент ставляться до цiєї справи? Фрiдрiх Мертенс не рухається и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами. - Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай "Друзi Ладу" не стрiляють, а сiдають на потяги та їдуть по вугiлля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же. Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який - вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi. - Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловiк. Набрати десятками тисяч "Друзiв Ладу". Але не для терору. Для працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору - нi. Для принца Георга - нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно. Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. "Для принца Георга - нi". В цьому вся причина. Через це й "нiчого не вийде". Бiдний Мертенс - розумiється, не йому конкурувати з тим сiрооким орлом хижаком. Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтхає, пiдводиться й простягає руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана... пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна. Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиляється знову до вогню. А граф Елленберг щiльнiше застiбає пiднятий комiр пальта, натовкмачує тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить. Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiдає вiчну стару казку. Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно пiдводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що вiдгонить мулом i листям, лягає нероздягнений на лiжко й покриває голову подушкою. *** Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузкової алеї, нi на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн виїжджає з дому й приїжджає тiльки пiзно ввечерi. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вiкнами лабораторiї. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй бузок - нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в своє гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звиває його сiроокий орел. А де саме - нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там - мовчить про це князiвна Елiза. Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли б усе ж таки кудись на пiвдень виїхати з Берлiна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни, десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi краї. Доктор Рудольф нiчого не вiдповiдає матерi на її справедливi мiркування - розумiється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетiти? I нудно-нудно, шипуче посвистує собi крiзь губу, ходячи по лабораторiї та грiючи померзлi пальцi в кишенях. А Макс так той зовсiм нiчого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальнi на канапi й читає невiдривне свої дурнi старi романи. Приходить графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно смiється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не вiдриває вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв - i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталiї. Макс лежить i не слухає. Графiвна Труда цiкавiше розповiдає: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись їздять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?! Доктор Рудольф iзнизує плечима: хто його знає. Але Макс i плечима не знизує - не слухає, не чує, не вiдповiдає. I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм! *** Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне? Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог - сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина - отрута сильна, прониклива до мозку всiєї iстоти людини - роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклятої Машини. Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть - записано три тисячi двiстi "Друзiв Ладу". Але страшно трудно вишукувати своїх: усi ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонцеїстiв, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже пiд охороною "Друзiв Ладу", вже наготовi. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора. Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках "Друзiв Ладу", що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi? I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет "Друзiв Ладу" - от i все. А пiсля перемоги - о, тодi iнша рiч! Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти? I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом - невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку. I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться? Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина? А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою. *** Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики. Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки - дивна, неймовiрна рiч! - туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi. Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух. Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами. I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi. 1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови. - Що це було?! - Не знаємо. - Це гармата? - Нi, мабуть, вибух на складах маюну. - Нi, гармата. I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу. Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах. I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик - Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах? I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi. I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами: "Громадяни! Рiд людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи - люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю - все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На руїнах колишньої великої цивiлiзацiї ми животiємо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацiї, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому їм подати нi медичної, нi людської помочi. Трупи їхнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря. Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старої культури заваляться, мiста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все є наслiдок згубної Сонячної машини Ми повiрили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман. Ми, "Друзi Ладу", кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону! Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрацiї. Насамперед закликаємо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх "Друзiв Ладу" буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань. Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя. Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена. Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущi, якою починає покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити її. Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзi Ладу", будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих. Заявляємоколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж має загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячної машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi. Ми волiємо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi. Попереджаємо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами "Друзiв Ладу". Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороняється й каратиметься смертю. Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти "Друзiв Ладу" каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячнiй машинi -загибелi людства! Найвища Рада "Друзiв Ладу" Вiтер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од рядка до рядка до самого кiнця. З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в своїй лриготованостi, iз своїми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти покотом усю масу голiв. I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по грiзному i такому невинному знаряддi в їхнiх руках. Мовчки, без нiякої агiтацiї тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусiднi завулки. Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й трошки вiльнiше пускають свої замерзлi тiла. Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко. Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом стрiпують головами: - Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди! - Слава "Друзям Ладу"! - Смерть Сонячнiй машинi! - Слава!! Вiтер сердито пiдхоплює рiденькi вигуки, носить їх, як пiр'їни над кашею голiв, i закидає в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне. *** Договiр у коханнi є подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно тримає їх; коли ж дiжка розлiзлася, обруч тримає тiльки порожнє повiтря. Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну? Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати? I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч. Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност.i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною. Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звiрi"? "I чудесно! - чим колишнi люди були кращi?" Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть. Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини - i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але . видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище - воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс - милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою - спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи. Так, то правда, той "якийсь там Макс" дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк? Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до "законного" реченця. I навiть чесно "виплачує", навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм "хорошим, славним, зачучвереним лицарем". Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж - хоч украдене, й за те спасибi. А може... Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рiднiсть? А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi... О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися! А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує. I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту? - Душнере, що це було? - Не знаю. Гармата, здається. I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi "людей". - На площу! На площу! Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi - "На найближчу площу". Як же вимiряти, яка площа найближча? Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби. "Громадяни!.." Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: "Смерть Сонячнiй машинi!" Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага - абсолютно байдужий їй Макс! Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби. Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана. Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть. - Слава "Друзям Ладу"! - Хай живуть "Друзi Ладу"! Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди! I смерть оброслим шерстю тупим тваринам! Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло? У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло. Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв. Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки. - Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без "богослужiння", а швиденько, раз-два. Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без "богослужiння" одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку. - Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi! Смiшна дитинка - де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин. - Знаю. - Правда, знаєте?! А де? Де? - У них, розумiється. - У кого в "них"? - У "Друзiв Ладу". Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк. - Ах, без жартiв, Душнере: де? Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице. - Їй-богу, не жартую. Тiльки в "Друзiв Ладу". Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим. Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей. - Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?! Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. "Вони"?! "Нам"?! - Ну, розумiється! Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки. - Цебто ви думаєте, Душнере, що я - з ними?! Правда?! - Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя. Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей. - "Людське життя"? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв? - Навiщо неодмiнно це? - Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда? - Дитинко, навiщо ж... - Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим - вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться? - Дитинко! Ви ж не хочете мене... - Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх "Друзiв Ладу". Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви - раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу! Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч. - Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не... - Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв? Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiдає, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визнє всi добрi намiри її прихильникiв i друзiв, вiн сам, як їй ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на неї. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають. Труда вириває руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали - це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим "Друзям Рабства"! - Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiхається. - Чому?? - Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що "Друзi Ладу" мають i силу, i зброю, i сильну волю. Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпує кучерями. - Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере. Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз "ними", чи нi - вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому? Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м'яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки. - Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу - пустiть. - Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi. - Правда?! - Ну, а з ким же менi бути? - Але ж нас будуть розстрiлювати? - I ми будемо розстрiлювати. Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст. - Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу. їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими - i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?! Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це - конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють. *** Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя. Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного. В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада "Друзiв Ладу". Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга - i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю. Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг - уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву. В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори - хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт. I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє,, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все "Друзi Ладу", новi батальйони працi, вiдродження життя! Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари. Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстр