Павло Загребельний. Диво ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Хто звiв семибрамнi Фiви? В книгах стоять iмена королiв. А хiба королi лупали скелi й тягали камiння? А без лiку руйнований Вавiлон - Хто вiдбудовував його щоразу?.. В яких халупах Жили будiвники золотосяйної Лiми? Куди пiшли муляри того вечора, як закiнчили Китайський мур? Великий Рим повен трiумфальних арок, Хто спорудив їх? Над ким Трiумфували цезарi? I хiба в славетнiй, Щедро оспiванiй Вiзантiї Були самi палаци для громадян?. Юний Александр завоював Iндiю. Невже сам? Цезар розбив галлiв. А чи мав коло себе бодай кухаря? Фiлiп iспанський плакав, Коли затонув його флот. Невже нiхто бiльше не плакав? Як багато iсторiй. Як багато запитань. Б.Брехт, Запитання читача-робiтника 1965 РIК ПРОВЕСIНЬ НАДМОР'Я Найперше мусимо з допомогою мiкроскопа дослiдити всi вiдхилення вiд предмета. П.Пикассо. (Всi епiграфи Пiкассо на титулах - з його п'єси "Пожадання, впiймане за хвiст", написаної у перший рiк окупацiї Парижа гiтлерiвцями. (Тут i далi пояснення авторськi)._) Може, їх вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав, що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе "Ореанда" були звичайнi два вiкна з банальними брижистими шторами з кремової чесучi. Але потiм хтось, достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з самої Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсiм не очiкуваний ефект поєднання модерну з старовиною, бо чорна залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр, зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи, вони складалися, випускали з себе все по вiтря, вдуваючи його в горн, i з горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше i яснiше, .а там ярiло бiлим, i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа" ковадла. Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був їхнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на будь-якому європейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море своєю безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до верхньої перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть. Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе "Ореанда", звабленi широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе мiстилося на другому поверсi високого старовинного будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розкованої стихiї з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала iснуючим настроям, просто кажучи - снобiзмовi. Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з їхньої чоловiчої самотностi, яка зштовхнула їх чотирьох, таких рiзних, таких несхожих, звела їх з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли столик коло нього, i той столик став їхнiм постiйним мiсцем для щоденних посиденьок вiд п'ятої до сьомої вечора, а то й пiзнiше. Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще й додати докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) - поет, один- лiкар, четвертий - Отава. Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя, що її найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх, трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навiть словi. - Вже уявив нас за цiєю вiтриною!-вигукнув вiн.-3 одного боку ми, з другого - море. А мiж нами - невидима субстанцiя, яку можна б назвати екзистенцiєю мертвої матерiї. - Ну, а вже ти тодi - есенцiя буття,- буркнув Отава. Вони посмiялися з iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля денної перерви, i їм справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору. Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин. - Я писатиму про це дерево,- сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. - Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi,- казав вiн,- коли ж присутнiй я сам, тодi - сi-сi! - Сонет чи вiдразу поему? - прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша. - Старий, - не ображаючись, мовив поет, - ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi! - Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер.- Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi? - А далi ми питимемо чорну каву,-сказав лiкар. - З медицинським спиртом,- додав Отава. - По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство. - А буває гумор бiлий? - поцiкавився Отава. - Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш,- втрутився поет.- Це вiрш про аристократизм. Сi-сi! Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли. Якщо ти прокинешся рано-вранцi Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок, I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi, I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi, I помандруєш поглядом до вiкна, Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна- До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi - I станеш шукати там неба великих надiй, Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надiй. - Я ще можу припустити, що ти мiг таке скласти,- сказав Отава - Але як ти мiг це запам'ятати? - Старий, з тебе нiколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сi-сi! - просвистiв поет. - Я, наприклад, потомствений робiтничий клас,- сказав iнженер,- але це не заважає менi бути модерним i оригiнальним. - Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навiть працював на кораблебудiвному. Хто знає, як варять трубу на суднi? Сi-сi! - Ми тiльки вдаємо iнтелiгентiв,- спробував помирити їх лiкар.-А, власне, хто ми? Дiти робiтникiв, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому мiсцi. Я, наприклад, вирiс у селi, де не було навiть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженнi цiлу клiнiку. Хто б сподiвався? - Треба написати про тебе нарис у газетi,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця вирiс видатний лiкар. Або: з корабельної труби- в поезiю з її наймодернiшими .вивертами! Або: син чорноробiв i ливарникiв керує цехом або й цiлим заводом, а на дозвiллi колекцiонує платiвки з джазовими мелодiями, читає Кафку в перекладi i Фолкнера в оригiналi, знає всi марки японських, американських, голландських i захiднонiмецьких транзисторiв, вмiє... - Старий, досить! Сi-сi! - зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили нашi предки. - Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор i син професора, а мiй батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, i так без кiнця. - Вони були професорами вже тодi, коли ще й професорських звань не було на свiтi? - делiкатно поцiкавився лiкар, - Очевидно,сказав Отава. - Не бачу пiдстав для роздратування,- знизав плечима iнженер,по-моєму, тут все о'кей. Iнтелiгенцiя - це звучить гордо. Я десь недавно навiть читав, що iнтелiгенцiя - слово не iноземне, а росiйське. - Рокiв через п'ятдесят знайдуться охочi привласнити й слово "джаз" або ще щось,засмiявся Отава.- Дивуватися не треба. - Старi,вiдсьорбуючи гiркої кави, ляснув у долонi поет,- я прочитаю вам свiй вiрш про старих жiнок. Увага! Сi-сi! Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, i, коли цей поступовий процес заповнення дiйшов до краю, четверо мовчки перезирнулися мiж собою, вдоволенi, що тiснява й колотнеча їх зовсiм не зачiпають, що вони й надалi зостаються самi, наодинцi з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарiвним вiкном. - Екзистенцiя буття,- зi смаком повторив iнженер. - Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригiналi читати Сартра i Камю,- не втерпiв, щоб не кольнути, Отава. - Цiкаво, скiльки знаєш iноземних мов ти? - поцiкавився лiкар. - Скiльки треба, стiльки й знаю,- вiдповiв Отава. - Сi-сi! - свиснув поет.- А якщо тобi, як от менi, не потрiбна жодна iноземна мова? - Тодi не знаю жодної,- хмикнув Отава. - Якби я був сином професора,- зiтхнув iнженер,- це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинствi. Не було вiдповiдної обстановки. - Ну так,Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялi професор Гольденвейзер, академiк Соболевський не читав латини, Iгор Грабар не водив по художнiх музеях. - Ну, не будемо сваритися,- заспокiйливо промовив лiкар.- Кожен мав те, що мiг мати. I тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всi народжуються професорами чи там героями, мiнiстрами. Але стати ними може кожен. - I встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так i не дали прочитати вiрш про старих жiнок.- А тому всталиi Ходiмо! Сi-сi! Вони приходили до свого вiкна щодня. Найчастiше незлобиво сперечалися мiж собою,_ iнодi просто мовчали, посьорбуючи каву, вiдмахуючись вiд поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вiршi. - Тi прочитай нам що-небудь з ненаписаного, - просив його в такi хвилини Отава, i цей дотеп по-справжньому подобався всiм, окрiм поета, звичайно, який миттю спалахував i мало не лiа у бiйку з Отавою. - Старий,розмахував вiн короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то все справжнє ще не написане i невiдомо, ч;i буде й написане будь-коли. Отож вони стали ходити до "свого" вiкна щодня. Спершу Отава все очiкував, що його товаришам набридне отаке не зовсiм звичне для курортникiв гаяння часу, але згодом i сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не пiддався хто-небудь .з них на банальнi, але такi непереборнi спокуси, яким пiддавалися щоразу тисячi людей повсюди i завжди. Наприклад, танцi. Навiть зараз, коли курзал i всi лiтнi майданчики ще тiльки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) i коли тiльки тi санаторiї, що мали великi клуби, могли дозволити собi розкiш щовечора влаштовувати для своїх i приблудлих курортникiв танцi, так от навiть зараз це немудре i, якщо розiбратися, досить безглузде заняття набувало розмiрiв всезагальногр шалу або й пошестi. На танцi бiгли всi - молодi й старi, здоровi й хворi, холостi й одруженi, Вродливi й такi, що лiпше б їм сидiти вдома та нiкому не показуватися,для всiх день був лише коротким i нудним вступом до блаженного вечора i до ночi, коли з саморобних естрад пролуиають першi звуки музики i першi пари рушать у звабливу подорож по чарiвливому морю в пошуках островiв i цiлих архiпелагiв симпатiї, захоплення, а то й кохання; До танцiв готувалися самовiддано й ретельно. З валiз дiставали й випрасовували яскравi вбрання, зачiсувалися, чепурилися, мов тi птахи, що бiльшу частину свого життя витрачають на чищення пiр'я. I вса для того, щоб у вечiрнiх залах, в тiснявi й лiтнявi вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою стараннiстю впродовж дня. Iнженер, поки вони ще не набачили свого вiкна, кiлька разiв рвонув на танцi, навiть завчасно вибрав собi партнерку i поставив її кандидатуру на обговорення всього їхнього товариства. Ясна рiч, iнженер, як людина сучасна i з великими претензiяяи, накинув оком на: жiнку найвродливiшу, точнiше, найгiоказнiшу в усьому санаторiї. Була вона ще зовсiм молода, висока, мiцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнутi уста i рiзнобарвнi очi, стриглася пiд хлопця, носила завжди обтислi светри i туристськi штани з еластику. -Якщо я її сьогоднi запрошу трохи побацати?-спитав iнженер,- Якi будуть думки? - Занудлива особа,- сказав поет,- я її знаю. Вона теж з Москви. Художниця. Вважає себе генiальною. Сi-сi! - По-моєму, навiть дуже приємна особа,- зiтхнув лiкар, який починав уже повнiти i завжди зiтхав, коли бачив струнких молодих жiнок. - А що скаже професор? - поцiкавився iнженер. - Якщо вона справдi художниця, то це вже не жiнка,- похмуро посмiхнувся Отава,- якщо ж лишилася справжньою жiнкою, то нiяка вона не художниця. - А Жорж Санд? - сказав лiкар. - Виняток, який тiльки пiдтверджує правило. - Сi-сi! - свиснув поет.- Менi така теорiя до вподоби. Старий, ти генiй! - I все ж таки я запрошу її на якийсь твiстик,- затявся iнженер. До снiданку вiн вийшов брезклий i злий. - Як ваша художниця?-не втерпiв лiкар, втягуючи живiт, для чого йому доводилося ставити руки на боки i непомiтно заганяти пальцями свої "капiталiстичнi накопичення" пiд ребра. - А нiяк,похмуро буркнув iнженер.- Отава сказав правильно. - Ci-ci! - по-своєму прокоментував iнженеровi слова поет.- А точнiше? - По-перше, вона не вмiє танцювати нi твiста, нi взагалi будь-чого модного, а по-друге, вона вiдмовилася йти на танцi. - Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона вiдмовилася з тобою йти, а вже потiм ти вирiшив, що вона не танцює твiста. Очевидно, ти послав телеграму в Спiлку художникiв, i звiдти тобi пояснили. - Сi-сi! - глумливо посвистiв поет. Пiсля того цiкавiсть до художницi в їхньому товариствi не зменшилася, а навiть побiльшала, але була то цiкавiсть чисто теоретична. Просто знiчев'я перекидалися вони мiж собою двома-трьома словами про художницю, коли бачили її пiсля снiданку або обiду, лiкар зiтхав, бо така жiнка, така жiнка, iнженер поскрегочував зубами, бо як вона смiла, як вона могла, поет сiсiкав, бо не мiг терпiти поблизу ще одної людини, яка хоче привласнити неподiльне право на генiальнiсть, лише Отава був абсолютно байдужий до художницi, як взагалi до всiх жiнок, якi жили в їхньому санаторiї i якi зустрiчалися їм щодня на набережнiй, байдужий до танцiв, до знайомств, до любовних пригод. I хоч по-давньому кепкував зi своїх товаришiв, але поступово став вiдчувати вдоволення щоденним сидiнням у кафе, спокiйним перекиданням словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну гiллячку за вiкном, вiдчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще люди, доброзичливi, спокiйнi, гарнi, розумнi, хоч i не позбавленi якихось там вад чи слабостей. Бо хiба ж позбавлений усього того добра ти сам? Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всi вони мали роз'їхатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив; Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв вiн дивувати всiх, хто знав його ближче. I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в їхнi душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всi на концерт прибулої з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi кафе, набивалися туди набгом, сидiли там до пiзньої ночi, а потiм раптом згадували, що на автовокзалi став до дiї новий ресторан, надзвичайно модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе мiсто туди, щоб встигнути до закриття. I в кафе "Ореанда" в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових вiдвiдувачiв, якi нiколи туди й не потикалися, блукали тепер помiж столикiв i допитувалися, чи немає вiльного мiсця або хоч коли якесь там мiсце звiльниться. - Ореанда,глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер,- прекрасне слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда. - Сi-сi! - посвистiв поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати цiну слiв. Ореанда - це сi-сi! - Ще є симпатичне слово - "Асторiя",- докинув лiкар.- В Ленiнградi рессоран "Асторiя" - просто чудо. - Славнозвiснi слова! - вигукнув iнженер. - Славнозвiснi - горезвiснi,- посмiхнувся Отава.- Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель чи на бiблiотеку - i от пiшло по всьому свiтi: асторiї, асторii. Я особисто не вiрю красивим словам. - I красивим жiнкам,- сказав iнженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму й випарiв. Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, i всi побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою сухою жiночкою. Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, їм не хотiлося так вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце. Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє бiле пухнасте пальтечко; може, їй i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузi, зневажливо кривлячи свої лукавi уста, але та коротко їй вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi звикли пробиватися в життi без будь-чиєї пiдтримки i завдяки цьому виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть. Мабуть, iснує магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася}, i її погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася, здалеку кивнула чи то всiм одразу, чи тiльки iнженеровi, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, i рiшуче попростувала до столика коло вiкна. Подруга пiшла за нею. - Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- i не подумайте, що ми нахаби. Але справдi - жодного мiсця. А нам би хотiлося хоч трохи зiгрiтися. - Всi слова зайвi! - пiдхопив iнженер. - Сiдайте поки що на мiй стiлець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба! Вiн .побiг кудись у дим i гамiр, художниця посадовила на iнженерiв стiлець свою подругу, а сама стала коло вiкна, вигiдно вирiзняючись на його темному тлi. - Берiть мiй стiлець! - похопився лiкар. - Дякую. Я пiдожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так нiби мовчки запитувала: "А ти чого не запропонуєш дамi стiльця?" - i вiд цього нiмотного запитання на Отаву найшла дивна затятiсть. Вiн, хоч спершу хотiв зробити те саме, що й лiкар, тепер ще мiцнiше вмостився i послав художницi так само нiмотну вiдповiдь: "Якого чорта! Могла б собi пошукати мiсця деiнде!" Сам не знав, чому його дратувала її присутнiсть, але вдiяти з собою нiчого не мiг. Повернувся iнженер з двома стiльцями в руках, за ним iшла кельнерка, яка несла каву для обох жiнок i пляшку коньяку. - Прошу,розкланявся iнженер,- каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тiльки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не вiдмовлять нам у приємностi випити разом з нами. - Якщо ви вже такий галантний,- сiдаючи, сказала художниця,- то хоч би запитали нас про нашi бажання. - Читаю по очах,- бадьоро потер долонi iнженер. - Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посмiхнулася художниця.- Вiн це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офiцерськими дружинами. - Вiн читає тiльки Фолкнера,- обiзвався Отава,- до того ж - в оригiналi. - Так? - повернулася до нього художниця.- А ви? - А я тут нi до чого,- сказав Отава i вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотiв. Просто хотiлося, аби художниця вiдчепилася вiд нього. - Вiн читає тiєю мовою, якою йому потрiбно,- гордо повiдомив лiкар, який мiг бути великодушним навiть там, де йшлося про завоювання симпатiй жiнки. - I що ж ви читаєте? - не вiдставала вiд Отави художниця. - Спитайте нашого поета. Читання - його спецiальнiсть,- вiдбуркнув Отава. - Ми з Дiмою знайомi ще по Москвi. Я приблизно знаю коло його зацiкавлень,- вiдповiла художниця.- Ти не ображаєшся, Дiмо? - Сi-сi! - вiдповiв поет. - Москва - велике мiсто! - зiтхнув лiкар, переживаючи за свiй невеличкий обласний центр, де була його клiнiка. - Центр,- розвiв руками iнженер i пiднiс келишок,- прошу, за прекрасних дам, якi живуть у самому серцi нашої Батькiвщини, i за їхнi, отже, серця. - Ви що,примружилася художниця,- лiкар-кардiолог? - Нi, лiкар якраз я,-знову кинувся на виручку лiкар,-а вiн iнженер. Мiж iншим, з групою товаришiв... на державну премiю... - Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? - Художниця засмiялася. Але iнженер не образився. - У нас справдi колективна робота,- сказав вiн,- але давайте не про це. Ми тут вiдпочиваємо. Так давайте ж! За Москву i її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київi Прекрасне мiсто! - I велике мiсто,- додав, зiтхаючи, лiкар. - А хто з Києва? - спитала художниця. - Отава,пояснив iнженер,- i народився в Києвi, i вирiс, i батьки, i дiди - всi з Києва, ще, мабуть, вiд князiв. - Росли, як отава,- сказав Отава. - То це ви там усi куполи золотом покрили? - спитала художниця. - Без золота не можемо,- тим самим вiдповiв їй Отава,- це вже в нас у кровi. Спимо тiльки пiд золотими покрiвлями, як далай-лами. - Не знала, що потомственi кияни такi,-вдавано злякалася художниця. - Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсiм став сердитий. Все ж таки якийсь бiс штовхав його сьогоднi пiд ребро i весь час спонукав на хлоп'ячi вихватки. Художниця випила, налила ще келишок i знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стiльцi. - Тайко,сказала вона до художницi,- тобi ж не можна так багато пити. - А хiба це багато? - засмiялася художниця i знову налила собi. Раптом вона помiтила, що чиясь рука накрила келишок. Вона пiдвела очi, то була рука Отави. - Що це має означати? - спитала суворо художниця. - Раз вам не можна, то навiщо? - А звiдки ви знаєте, що не можна? - Ну, сказала ваша подруга. - Мiж iншим, її звуть Лiна, i вона декоратор з Великого театру. - Приємно, але однаково ви не пийте бiльше,- Отава наполягав, дедалi бiльше дивуючись свойтiоведiнцi. - А яке вам дiло? - художниця гнiвалася вже навсправжки. - Таїсо! Сi-сi! - нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотiв би тобi... - Ти менi не подобаєшся,- обрiзала його художниця,- i прекрасно знаєш про це! - Ну, тодi...- Поет заховав руки пiд стiл, нюхнув навiщось iз випитої чарки i притишеним, як завжди перед читанням вiршiв, голосом сказав: - Тодi я прочитаю вам усiм вiрш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! - I, не чекаючи нiчиєї згоди, вiн заплющив очi й почав: Якщо ти прокинешся рано-вранцi... Бiс i далi штовхав Отаву пiд бiк i доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетовi змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував: Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок... - Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,- повторив поет, вдаючи, що не помiтив Отавиної вихватки'.- Iснiгова бi-лiсть рiзоне тобi в очi... - I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi...- мерщiй встряв Отава. Художниця звела на Отаву просвiтленi вiд стримуваного реготу очi. Вони були досить дивнi в неї. Одне око сiроблакитне, а друге сiре, з брунатними цятками, якесь пiстряве, з гострим мало не вовчим блиском. - Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,- то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду. Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину. - А я роблю тiльки один удар,- сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за столу. Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через те, що один з них раптом перестав розумiти жарти. Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочекається, мовчки пiдiйшов до вiшалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на вулицю. Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями, розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi - єдине, чого тепер бажав. Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима, тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах пiдбори його черевикiв: стук-стук! I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм приємне вiдчуття, коли в темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганяє тебе хтось невiдомий. До того ж Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хiба що матиме ще довшi ноги. I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто, вiдчаєно, майже в безнадiї билося об твердi плити позад Отави, який iшов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так нiби вiн тiльки те й робив у своєму життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв з-помiж них один, той, що колись має почути його в вологiй холоднiй пiтьмi на безлюднiй алеї приморського мiста. Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу, мав цибатi, аж он якi; той, хто за ним намiрився гнатися, мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне спазматичне: ток-ток-токi-такий звук лунає лише тодi, як бiжить жiнка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тiло її в цей час заточує обережнi пiвкола, їй важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивнi ноги i вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiтає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед. I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший. Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже впала йому на плече. - Це ви? - вдаючи, нiби щойно впiзнав її, сказав черство Отава.- Що з вами? - Я гналася за вами. - Навiщо? Хто вас просив? - Ходiмо назад. До них. - Задля цього не варто було вам... - Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка - вiн типовий iдiот. Я його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не такий. Все обiйдеться. - Звiдки ви знаєте, який я? - Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей - теж... Знаєте, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне слово, чоловiкам хочеться подобатися... - В мене такого бажання не виникало... - Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася. - Берiться. Але туди я не пiду. - Гаразд. Тодi я залишуся з вами. - Навiщо? - Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити? - Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?.. - Бiльше двадцяти, але менше тридцятiї,- засмiялася вона. Вони пiшли далi вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грiлася бiля Отавиного лiктя, обоє мовчали, художниця ще й досi не погамувала своєї задиханостi, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподiваної супутницi, хоч i знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, Що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн їхнiй хвилюючий вигин. - З вами приємно мовчати,- першою обiзвалася художниця. - Так кажуть до дурнiв,- Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потеплiння! - Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо. - А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...- Вiн мало не сказав "подякувати вам", але стримався, хоч i вiдчував наплив якоїсь iгезнаної теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати їй якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти їй, що нiколи не забуде цiєї ночi, не забуде старого платана, твердих бiлих плит, що стелилися повз нього в холодну вiльготну темряву, i перестуку її каблукiв по тих плитах. - Ви мене...- почав вiн, але знов не докiнчив. - Налякала? - засмiялася художниця. - Нi,- вiн нарештi наважився,- здивували. - Ото,вона, здається, зрадiла,- вас здивувати не так легко. - Чому ви так вирiшили? - А я знаю про вас усе. Крiм iменi. - Отава,-сказав вiн.- Ви ж чули там, у кафе. - А iм'я? - Досить i Отави. Звiть, як усi. - Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попiвну. А батькз мiй-металiст. Ще .й зараз-на заводi. А в дочки-так смiшне iм'я. Вона непомiтно втягувала його в розмову на теми, яких вiн завжди уникав, вважаючи їх дрiб'язковими i не вартими уваги. Сам собi дивуючись, Отава заперечив: - Чому ж смiшне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього iменi. Воно йде вiд слов'янського-Богорис. Певно, мiй батько хотiв, щоб у менi були якiсь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливостi - теж. - Чому ви вважаєте, що боги повиннi бути неодмiнно вродливi? - Такими їх малювали. Починаючи вiд стародавнiх грекiв. - Грецькiї боги не вродливi-вони зжiноченi, солодкавi. - Вам до вподоби вавiлонськi бикочоловiки? - Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому пiд лiкоть теплою долонею.Якщо вам не хочеться зi мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажiть. Вона забрала свою руку вiд нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво бiлiло в темрявi. - I взагалi не треба нiчого. Ви зараз почнете дякувати менi за добре серце, скажете, що нiколи не забудете, як кинулася в нiч слiдом за вами, по сутi, абсолютно незнайомим чоловiком, як гналася за вами тiльки для того, щоб... Але не будемо про це... - Звiдки ви все знаєте?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь мiстицизм. - Я все знаю,- вона засмiялася десь на вiдстанi, i Отава уявив, як вигинаються її лукавi уста, i йому вперше в життi стало страшно вiд близькостi жiнки. "Треба її прогнати",- подумав вiн зненацька, намагаючись вiдтiснити кудись у найдальший куток пам'ятi те, що вiдбулося перед цим. I ще подумав: "Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всi мої плани, головне ж - ламати мiй характер, бо вiн уже зламаний назавжди одним тiльки її вчинком. А що ж буде далi?" - Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати вiд себе? - спитала вона його, ще далi вiдходячи на край дорiжки.- Скажiть - i я повернуся до того товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли менi заважають. Вiн спромiгся приховати новий вибух здивування її неймовiрним даром читати думки i спробував звести все до жарту: - Хай уже мої товаришi догризають там вашу подругу. - А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди зумiє вислизнути. - Велике вмiння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь. Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм пiдйом, але для пiшоходiв воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого. Двiчi обганяли їх таксi, повнi пасажирiв. Згодом ,у свiтлянiй смузi, що її кидав на шосе лiхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвiтленiшому мiсцi i цiлувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де свiтло, де темно, а то, може, просто вони зовсiм юнi i заповзялися отак перерахувати своїми поцiлунками всi слiди лiхтарiв на нiчному шосе i йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога нiколи не кiнчається. I вiн, Отава, теж мiг вигадати щось схоже, наприклад, цiлувати Таїсу на кожному новому закрутi дороги, цiлувати її лукавi уста i мовчати, мовчати. Вiн завжди боявся жiнок через їхню балакучiсть, їх треба було забалакувати майже до втрати свiдомостi - лише тодi вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жiнки iнтелiгентнi. У них завжди було повно претензiй до кожного нового знайомого, взагалi до цiлого свiту, їм чогось хотiлося, вони неодмiнно мали залiзти тобi в душу, вивiдати всi твої думки. Може, вiн був несправедливий, отак мiркуючи про жiнок, але вже так воно склалося здавна, i перебороти себе Отава не вмiв i не мiг. Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обоє вдали, нiби нiчого не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по своєму боцi шосе, i мовчали вперто й затято, неначе вороги. - Пробачте,перший не втерпiв Отава,- я дуже рiзкий i навiть грубий чоловiк. - Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд колеса першої машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй - i ви звiльнитеся вiд мого надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися... цiлковите безглуздя, але... Знаєте, в мене зiрке око... Навiть зараз у темрявi... Хоча темрява - це тiльки для невтаємничених, а для художникiв - це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач, я вже починаю читати вам лекцiї, перебираючи ваш хлiб. - Я не читаю лекцiй,- сказав Отава. -Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю на вас нiякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усi, бiлу сорочку й краватку i, як усi, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... I знов не знаю: цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не було ще... Зрозумiйте мене: я художниця... - Я вас розумiю,- сказав Отава,- розумiю, бо я теж майже художник... - Менi казали, що ви iсторик... - Навiть професор i доктор iсторичних наук,- майже сердито промовив Отава,- але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають i докторами, i професорами... - Ви хочете пiдкреслити, що ви - не ординарний професор i доктор? - змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi, якої вона допустилася з Отавою. - Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч i знаю, що це, майже неможливо. - Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцiї. У нас, в Москвi, пошесть серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу - деякi на цьому навiть заробляють. - Не вгадали. Зовсiм не iкони. - Архiтектура? Як у Нестора: "Откуду єсть пошла Русская земля i откуду малометражнi квартири стали єсть?" Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах. - Теж не вгадали. - Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв. Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз - вже вкотре-здивувала його своєю проникливiстю. - Добре, я вiдплачу вам тим самим,- сказав вiн, переходячи до неї по шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на її рукавi.-_ Ви мало не щодня ходи