вище золота, i вже коли ти не мав посудини, то й не мiг мати нi за якi багатства свiту. Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирiшив прибувати до табору рiвно десять хвилин на десяту, табiрнiй охоронi доводилося квапитися i закiнчувати апель за десять хвилин, нi на секунду пiзнiше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив точнiсть i за найменший вiдступ вiд неї вимагав якнайсуворiшого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всi - вiн виконував у Києвi дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайнi повноваження. Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм спiввiтчизникам ще двi-три хвилини на звершення клопiтливих апелевих справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом окрайцевi київської землi, дозволяв собi трохи помилуватися мальовничим виднокраєм, якого навiть вiн, досвiдчений мистецтвознавець, не мав з чим порiвняти. Хвилясто здiймалися лагiднi київськi узвишшя, порозрiзуванi спадистими ярами, i кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андрiївська чудо-церква на краю Старокиївської гори, .то, мов повстале з глибини тисячолiття вiзантiйське видиво, Денисiвський монастир, то схована у розхилку ярiв коло самих нiг професора Шнурре Кирилiвська церква, а далi, за Подолом i Куренiвкою, за покритою низькими осiннiми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував Днiпро i вгадувалася свiтла Десна, що зливалася з своїм древнiм отцем. Яке чудо! Професор зiтхнув од розчулення, дiставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотiв витерти самi очi, але не мiг же вiн виказувати перед усiма свого розчулення, вже лiпше послатися на вологiсть ранкових київських туманiв. Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв складаний парусиновий стiльчик i, завмерши в положеннi "струнко", ждав, поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, вiдкашлювався, прочищаючи горлянку для затяжної мови. Професор, а водночас i штурмбанфюрер, Шнурре сiдав, кивав денщиковi, дякуючи за стiльчик i даючи знак, що той може стояти вiльно, мило всмiхався до перекладача i вимовляв щоразу те саме: "Альзо, майне дамен унд герен", що означало: "Отже, мої дами й панове!" Потiм ще вiн питав, на чому ми зупинилися, так нiби все це вiдбувалося в унiверситетськiй аудиторiї i перед ним веселi студенти-буршi, а не змученi, вмираючi ув'язненi. Нiхто не вiдповiдав професоровi Шнурре, та вiн i не сподiвався на вiдповiдь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився минулого разу, i тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував свої дивовижнi табiрнi читання. Перша фраза була теж завжди та сама: "Як стверджував мiй сталий київский кореспондент професор Гордiй Отава", далi починалися варiацiї. - Як стверджував мiй сталий київський кореспондент професор Гордiй Отава, iсторичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось нiби нанизаним на єдиний стрижень рiвномiрно еволюцiонiзуючої "художньої волi", якогось послiдовного стилеперетворення, якоїсь етнографiчної формули, яка завжди зберiгає в собi елементи незникаючої традицiї. Як люди передають у спадок своїм дiтям усе краще, що мають, але водночас не дозволяють дiтям не бути схожими на себе, так i мистецтво в своєму невпинному розвитку завжди спирається на якiсь несхитнi пiдвалини, i в ньому завжди можна вiдшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожнiй горiховiй шкаралупi, якщо, звiсно, горiх не зiпсований. Звичайно, це погляди не новi, вже мiй спiввiтчизник Вельфлiн, який фактично першим створив науково послiдовну iсторiю мистецтв, своїм науковим методом, опертим на порiвняння елементiв i структур художнiх творiв, мимоволi наштовхнув на iдею невпинно еволюцiонiзуючого мистецтва. На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матерiалiста, вплинув i Чарльз Дарвiн з його теорiєю виникнення й розвитку видiв. Я примiтивiзую, але прошу зрозумiти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тiльки дошукуюся кореня його помилкових поглядiв. А що такi погляди помилковi, показує навiть не iсторiя, в яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя. Мав слушнiсть Дiльтей, який висмiював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'ятi, тому можлива неточнiсть) "витвореною в головi штучною логiчною пряжею, завислою в повiтрi i позбавленою грунту". Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогоднi може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Новi суспiльнi формацiї, якi приходять на змiну старим, вимагають i цiлковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом новi завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в сучасностi. В Європi встановлено новий порядок, принесений у вiдсталi колись країни i землi доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, i що маємо тепер, i що сподiваємося мати? Професор Шнурре заплющив очi. Вимальовував майбутнє мистецтва при "новому порядку", який запанує в Європi. - Яка тут еволюцiя? Яка поступовiсть розвитку? Геть усi пережитки, якi звуться традицiєю! Ми повиннi заявити, що вiд народження Iсуса Христа в свiтовому мистецтвi панувала лише одна традицiя i то - єврейсько-занепадницька. Нарештi ми зможемо очистити мистецтво, створити цiлком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити? Звичайно, кожен з них мiг би заперечити. Хоч би посилаючись на iмена великих нiмцiв, вiдомi всьому людству. Хоч би вказавши професоровi Шнурре на неймовiрну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже тiльки за те, що вiн надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо нiхто не знав ще й таємної мiсiї Шнурре в Києвi). Але тi змученi, голоднi, стероризованi, вiдданi на понищення люди, якi стояли перед професором Шнурре, мали в думках iнше, зосереджувалися в тi хвилi зовсiм не па абстрактних теорiях, а насамперед на вирiшеннi оголеного в усiй свонїй жорстокiй вiдвертостi питання: хто кого? Серцем вiдчували, що фашисти будуть поконанi, вiрилося тiльки в це, жилося тiльки цiєю надiєю, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневiру, а в ярах не вгавала катiвська стукотнява кулеметiв, а великi армiї десь вiдкочувалися й вiдкочувалися на схiд, i вже окупована була майже вся Україна i фашисти пiдходили до Москви. Окрiм того, всiм було вiдомо, що зiбрали їх тут зовсiм не для дискусiй з фашистським професором на теми з iсторiї мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: вiдшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманiтного, а насправдi рiзноманiтного, як кожне людське, середовища київського професора Гордiя Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам. За кiлька днiв до цього їх збирали не раз i не два, i начальник табору, зовнi байдужий, атлетично збудований офiцер, через перекладача звертався до них з такими словами: "Мiж вас знаходиться професор Гордiй Отава. Пропоную професоровi Отавi зголоситися табiрному командуванню добровiльно, при цьому обiцяючи йому збереження життя i цiлком цивiлiзоване з ним поводження". Коли ж професор Отава не вiдгукнувся на таку пропозицiю, звернення до в'язнiв набуло iншої форми: "Той, хто вкаже табiрному командуванню на професора Отаву, одержуватиме полiпшене харчування i буде переведений до табору, де є теплi сухi бараки i постiль для спання". Отже, покажи професора Отаву - i спатимеш на м'якому! Однак аматорiв м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, що тi, хто знав професора Отаву, не мали нiякого намiру виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборi люди, якi могли б спробувати вимiняти зайву порцiю баланди на професора, то вони нi сном нi духом не вiдали, де тут може переховуватися справжнiй професор, серед цих немитих, неголених, замазурених обдертюхiв. А може, й не треба так погано думати навiть про двох-трьох з усiх ув'язнених. Бо хоч люди не святi i всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не єдина для всiх кинутих за дрiт нагода довести вороговi свою твердiсть, незламнiсть i, коли хочете, зневагу. Не дiждавшись нiчого вiд своїх в'язнiв, комендант так само байдуже дав час для роздумiв до обiду, пригрозивши, що в разi мовчанки вiн розстрiляє кожного десятого. Однак цю його заяву зустрiнуто було майже скептично, якщо можна взагалi говорити про наявнiсть такого почуття в душах змучених i позiрно зломлених людей, комендантовi здалося навiть, що уловлює вiн то там, то там посмiшки на виснажених обличчях, i вiн зрозумiв, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хiба ж можна залякати людей, якi вже вмерли, а всi вони вважали себе мертвими з тої хвилi, як захоплено їхнє велике мiсто, а їх самих кинуто сюди або вiдразу загнано в глинища ярiв i розстрiляно. I хоч як намагався комендант виказати свою байдужiсть, але ве втримався i тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття i ще якесь доволi абстрактне поняття, бо досить добре вiдав, що навiть своєї теперiшньої погрози здiйснити не зможе i не розстрiляє нi десятого, нi сотого, нi взагалi жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звiдси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолi таємничої есесiвської команди. I через те, що професора Отаву не було знайдено нi до обiду, нi до самого вечора, нi вночi, хоч в'язнiв тримали на ногах до ранку, не даючи нiкому бодай присiсти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рiвно за десять хвилин пiсля початку апелю, щоб задемонструвати свiй власний метод вiдшукування професора Отави, якого вiн, на превеликий жаль, нiколи не бачив, але якого вельми добре знав. Так почалися дивовижнi лекцiї професора Шнурре на теми шляхiв розвитку мистецтва перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого року. Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекцiї на пустельному березi розшумленого моря, то й тодi б мiг сподiватися на якесь там вiдлуння, бо не всi б його слова тонули в розбурханiй стихiї: сякi-такi море б вiдкидало йому назад. Якби вiн викрикував свої просторiкування просто в глухий кам'яний мур, то, згiдно з законом вiдбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай i понiвечена та знеформлена. Якби и гукав нiчному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землi, а та б прикотила їх до професора луною. Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови цi люди, нiхто б не знайшов нi в живiй, нi в неживiй природi. Вони стояли не мертво - уважне професорове око це вiдзначало. То якесь сколихнення час вiд часу перебiгало по нерiвнiй шерензi, мовби зсудомлюванiй вiд болю, i тодi Шнурре знав, що то подiяли не його високi теорiї, а нелюдське виснаження i десь у глибинi хтось там мав упасти на землю, але його пiдтримували, водночас ховаючи вiд пильних очей наглядачiв i самого "лектора", то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до ярiв, де вже зранку починалося татакання кулеметiв. Але все це безмовно, нiхто не виказав видимої неуважностi, якось виходило навiть так, що всi пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навiть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було нiяких пiдстав скаржитися на невдячнiсть аудиторiї, його лекцiї пе переривалися жодним iнцидентом, спокiйним голосом, не пiдвищуючи тону, вiн вiдчитував черговий шматок, пiдводився, дякував за увагу, денщик складав його стiльчика, перекладач знiмав пенойе й протирав скельця, i вся трiйця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собi, щоб назавтра прибути знову. Професор Гордiй Отава теж стояв у шерензi приречених i теж мав слухати безглуздi лекцiї професора Шнурре. Та чи й чув вiн їх? Вiн, як i всi, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не бiлу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволенi губи, - вiн бачив Київ. Київ обставав його з усiх бокiв, вiн був у його коротких, уривчастих, страшних снах пiд холодними дощами, вiн був спершу великим, теплим, живим, всемогутнiм i нерушимим, як стiна Оранти в Софiйському соборi, здавалося Гордiєвi Отавi, що Київ ще простягає до них свої руки i ще пiдтримує їх бодай на духу, пiдтримує навiть тодi, коли вони вже падають, коли вже несила пiдвести змучене тiло i тiльки очi вперто летять догори i шукають i питають, i не вiрять: "Як же це? Чому?" Але днi сунулися в невпиннiй сiростi, хмари залягали весь Київ, залягали i налягали на нього щодалi дужче i бiльше, i в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цiвочками зневiра. Хтось тут був уже мертвий: або ж вiн сам, Гордiй Отава, або й цiлий Київ, бо нi один, нi другий не приходили на помiч один одному, кожен змагався в самотi, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням? I коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським мiстом i розчулено зiтхав у неубут-ньому захватi перед мальовничiстю київських пагорбiв i київських соборiв, для Гордiя Отави i його товаришiв то були найтяжчi хвилини. Бо тодi Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, монастирi на його задощених пагорбах стояли, мов каплицi смутку, i хрести на них - наче кiстлявi символи вмирання. Професор Шнурре мiг бачити тiльки те, що лежало перед очима, йому й того було задосить для вдоволення пихи переможця i переможця не простого, а з витонченим, високорозвине-ним художнiм смаком. А Гордiй Отава бачив увесь Київ так, неначе пiднiмала його дивна сила над мiстом, але все поймалося для нього сiрою iмлою, всi київськi гори схожi були чомусь на Байкову гору, в чiткiй розкресленостi центральних кварталiв i в милiй плутанинi маленьких вуличок i провулкiв знову було щось вiд цвинтарного змiшання порядку з безладдям, вiн мимоволi бiг думкою до тої алеї Байкового кладовища, де пiд чорною камiнною плитою спочивав його батько - Всеволод Отава, а ще давнiше на тому-самому кладовищi злiг його дiд Юрiй, iснувала неписана традицiя в родинi Отавiв - називати синiв тiльки слов'янськими iменами, це йшло вiд їхнього патрiотизму. Але чи вже така це ознака патрiотизму - неодмiнно вмирати в тому самому мiстi й бути похованому на тому самому кладовищi? В свої сорок шiсть рокiв професор Отава був далекий вiд думок про смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Києвi мiг бути вiдвертим. Не хотiв помирати перш за все тому, що мав малого сина i просто не мiг собi уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було по-перше?), не хотiв помирати просто задля самого себе. Бо хотiв жити! Перш за все жити, а вже потiм решта: його робота, його теорiї, його мрiї. Коли- його невiдь-чому схопили й кинули за дрiт, вiн спершу вважав, що це помилка. Але потiм зрозумiв, що всi, хто з ним був, думають так само, i повинен був, як чоловiк мислячий, зiзнатися перед самим собою, що помилки немає жодної, - є жорстока закономiрнiсть вiйни. То вже iнша мова, що сама вiйна - найжахливiша помилка людства, але не тут i не тепер доводити комусь цю iстину. I, ставши жертвою стихiйностi, професор Отава на довгий час сам пiддався невизначеностi, вiн плавав у якiйсь порожнечi, з якої не бачив виходу, з цiлковитою байдужiстю зустрiв намагання нiмцiв вивудити його з табору для якихось своїх цiлей, i хоч це обiцяло, може, життя, хто мiг таким чином уцiлiти (ймовiрно, тiльки ймовiрно!) - не вiдгукнувся i навiть прирiк собi в думцi, що коли його хтось видасть, то вiн не вiдкриється фашистам, навiть будучи розiп'ятий на хрестi. Може, саме тому перших два чи три днi Гордiй Отава абсолютно не чув, не розрiзняв жодного слова з "лекцiй" Адальбер-та Шнурре. Вiн стояв десь збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свiй Київ, i з його уст виплiталося щось - чи то бiль, чи то посмiшка вiд дорогого спогаду, а чи глумливiсть, адресована отому чоловiковi в есесiвському мундирi, чоловiковi, який перед вiйною, ще зовсiм недавно, називав себе професором i з незбагненним запалом ув'язувався на сторiнках наукових журналiв у гострi суперечки з питань мистецтва. Тепер його власна наукова суперечка, яку вiв перед вiйною з професором Шнурре, видавалася Гордiєвi Отавi цiлком чужою, непотрiбною, вона стояла десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою iстотою, вона прибирала то вигляд сумної заплаканої жiнки з безпораднiстю в пiднесених руках, то ставала дивною двоголовою iстотою, мов прадавня Горгона, i тi двi голови намагалися загризти одна одну, а поряд iз цiєю зматерiалiзованою суперечкою вставали з одного боку чемнi й взаємно ввiчливi професори Отава i Шнурре, в середньовiчних мантiях, обшитих горностаєм, неначе у володарiв, а з другого боку теж Шнурре i Отава, але вже в нинiшньому станi, вже як запеклi смертельнi вороги, один там, на пiдвищеннi, охоронюваний силою i зброєю, а другий внизу, кинутий аж до найбiльших глибин, де життя межує зi смертю, полишений на власнi сили, на самого себе. А колись же було все так розмiрене конкретно, так спокiйно й неквапно, їхнi статтi навперемiн з'являлися в журналi, що виходив один раз на квартал, тобто всього лиш чотири рази на рiк. Журнал, як бiльшiсть суто академiчних нiмецьких видань, розрахованих на всеєвропейську аудиторiю, мав назву з неодмiнним "фюр": "Цейтшрiфт фюр..." От тобi й фюр, от тобi й цур, от тобi й пек! Хто б мiг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом? Професоровi Отавi навiть докоряли за те, що його науковi iнтереси скупченi на занадто вiдлеглих у часi проблемах. Кому це може бути цiкаво - початки християнського мистецтва? Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невiдомим марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у нiмецькому журналi з великою статтею, де викладав "свою теорiю" про характер малярства первiсних християн у римських катакомбах. Теорiя була досить немудра. Шнурре намагався довести первiсно близький зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи iмператорiв. Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як i взагалi тодi прикрашалися живописом рiзнi примiщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити найвиразнiше: стiни роздiлялися лiнiями i обрамленням на рiзнi поля, а вже цi останнi пожвавлювалися мiфологiчними фiгурками. З цими чисто язичеськими декоративними схемами переплiталися християнськi мотиви, численнi символи i натяки, молiльники "оранти" й iншi постатi, а також маленькi бiблейськi сценки по вибору, вплив на яких виявила лiтургiя мертвих. Погляди цi були помилковi, до того ж належали вони зовсiм не професоровi Шнурре, а нiмецькому вченому Вiльперту, який ще 1903 року видав у Фрейбурзi прекраснi кольоровi таблицi "Малярство катакомб Риму" i тодi ж таки висловив свої мiркування про це малярство, якi тепер повторював професор Шнурре, повторював у всiй помилковостi, однак забувши згадати про справжнього автора. Свого листа до редакцiї журналу професор Отава так i розпочав: "Ще Вiльперт..." I якраз ця перша фраза в публiкацiї загубилася. Редакцiя видрукувала посутнi заперечення київського професора, а щоб хоч якось усправедливити свiй вчинок щодо першої фрази, в кiнцi було додано примiтку, що, певно, київський колега в своїх дослiдженнях користувався не досить виразними матерiалами i не мав пiд рукою прекрасних таблиць Вiльперта, а тому, мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офiрувати своєму опонентовi примiрник фрейбурзької публiкацiї, за що редакцiя складає йому найглибшу подяку. Справдi, на київську адресу Отави прийшла бандероль, у якiй вiн знайшов таблицi Вiльперта i надзвичайно ввiчливигй листа вiд професора Шнурре, який пробачався за нетактовнiсть журналу i просив прийняти цей щирий дарунок вiд нього як запоруку їхньої творчої дружби, е цетера, е цетера, е цетера. Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава зазначив, що таблицi Вiльперта вiн у своєму розпорядженнi мав i перед тим, окрiм того, в Москвi є пречудовi акварелi Реймана, якi дають набагато краще уявлення про характер катакомбного малярства, анiж Вiльпертова публiкацiя. I, може, саме завдяки тим акварелям вiн прийшов до висновку про рiзку вiдмiннiсть мiж характером мистецтва катакомб i помпейським стiнописом. Так вiдбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму, публiковану й далi в квартальнику, i невидиму, що замкнулася в листуваннi. В журналi професор Шнурре знов i знов доводив тезу про невпиннiсть розвитку мистецтва, вiдкидав категорично поняття "нове мистецтво" на тiй пiдставi, що кожне так зване "нове мистецтво" гнiздиться в старому, виходить з нього бiльшiстю своїх елементiв, народжується в старому, як дитина в материнському лонi. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже останнє породило мистецтво християнське. З iншого боку маємо досить цiкаву вiдповiднiсть мiж розквiтом мистецтва i розквiтом держави. I якщо розквiт одного ладу автоматично перекреслює всi досягнення попереднього, що ми мали з греками, римлянами, а потiм з християнськими iмператорами, то мистецтво, яке гармонiйно вiддзеркалює велич влади, пiдкоряється iснуючiй владi, виходить своїми джерелами з мистецтва влади, вiдкиненої, знищеної. Це вiчний парадокс мистецтв, i вченi повиннi примиритися з ним. Професор Отава i в гадцi не мав подiляти сумирнiсть свого марбузького колеги. Та й чому? Хiба розквiт грецького мистецтва не припадає на початок полiтичного занепаду колись всемогутньої Грецiї? Хiба Платон, який прагнув вибудувати теорiю iдеальної держави, не оголосив художникiв "понадкомплектними громадянами" i не домагався остракiзму за межi Афiн усiх справдi талановитих художникiв? Де ж тут гармонiя мiж владою i мистецтвом, де вiдповiднiсть їхнього розвитку? Якщо взяти грекiв i римлян, то позiрно в їхньому мистецтвi мовби справдi простежується невпиннiсть розвитку. Але це тiльки в окремих елементах. Коли ж розглянемо цiле, то неважко помiтити абсолютну несхожiсть, навiть кричущi протирiччя. Якщо в грекiв - цiлковитий розрив мiж владою i мистецтвом, то мистецтво iмператорського Риму майже цiлком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху i велич у владi. Рим панував над свiтом, вiн прагнув протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя iнше, яке базувалося на владi, державному авторитетi i правовому порядку. Тому з'являються такi споруди, як терми Тiта, прибудови Домiцiана до iмператорського палацу на Палатинi, дiм Флавiїв - велетенськi зали, цiлi комплекси небачених склепiнчастих примiщень. Мистецтво мовби вiдчувало надмiр прихованих сил, якi хоч i панують, але вже ведуть до загибелi. Звiдси якась бароккова несамовитiсть матерiальної гри сил аж до руйнування стародавнiх моментiв рiвноваги. Рвуться всi гармонiйнi зв'язки, пропорцiї виростають до гiгантських розмiрiв. Взяти хоча б арки Трояна в Анконi й Тiмгадi, спорудженi Андрiаном мiськi ворота в Адалiї.Дiоклетiанiв палац у Сплiтi, будiвлi в Гератi, Пальмiрi, храм у Баальбеку з його небачено гiгантськими колонами i скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два поверхи. Порушується взаємодiя мiж архiтектурними формами i навколишнiм простором, i як цiлковите торжество цього розриву, трактованого з майже примiтивною обмеженiстю, вигадується трiумфальна колона, яка вже нiчого не пiдтримує, не має вiдношення до будь-якої споруди i навiть не пронизує простiр, як то мали ми на прикладi єгипетських обелiскiв, а покликана слугувати iдеї про-пагаторськiй, дифiрамбiчнiй. I в той час, як нагорi тонув у розкошах i в надмiрностях iмператорський Рим, внизу, в сухих кам'янистих пiдземеллях, народжувалося щось нове, всемогутнє, як отi постатi орант з молитовно пiднесеними руками. Бiйтеся пiднесених у молитвi рук! Рука пiднесена - рука занесена. Рано чи пiзно така рука падає вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмiнно шкулька, погрозлива. Народжується мистецтво цiлковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас iснуючих. Супроти важезних iдолiв, гармонiйних героїв i самовдоволених, буйних у своїй плотськiй силi богiв тут виступає безплотна духовнiсть, легка окриленiсть духу. Плоскi, позбавленi щонайменших натякiв рельєфностi постатi виформовуються, виникають iз стiн, мов тiнi або привиди, мов згущенi молитви. Мета живопису - не давати розкошування очам, а закликати до молитви i пiднiмати душi в очiкуваннi переднакресленого людству вибавлення з грiхiв i страждань. Тому надзвичайно обмежена кiлькiсть типiв, майже вiдсутнi рухомi, живi композицiї, постатi з'являються перед нами в непорушнiй фронтальностi, панування шаблонiв у зображеннях постатей, якась мовби абревiатура, мистецький умовний код. Що це? Збiднення iснуючого мистецтва? Нездарнiсть катакомбних художникiв? Але нездари завжди намагаються наслiдувати вже iспуюие. Отже, вони мали б копiювати античнi взiрцi. А цi - нi. Були цiлковито оригiнальнi. Не схожi нi на кого. Було нове мистецтво. Нi примiтивне, нi старосхiдне, нi народнообрядове. Нове, революцiонiзуюче, як кожне справжнє мистецтво. Найцiкавiше ж: не пiдтримуване нiким, найперше владою, бо влади первiснi християни не мали жодної, були переслiдуванi, iмператори для ї забави в цирках велiли кидати їх на роздертя диким звiрам, Дiоклетiан скомандував цiлому вiйську випустити стрiли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тiльки за те, що той наважився сказати серед воїнiв слово на захист нової вiри. i Але ж пiсля Костянтина християнське мистецтво виказує свої незаперечнi зв'язки з античнiстю, заперечував Отавi професор Шнурре. Святi, як i в античному свiтi, спускаються на землю. Вседержитель-пантократор возсiдає на тронi, судить, видає закони подiбно до. Зевса, а також до царя земного. Бiблiйськi сюжети знаходять своє вiдбиття в багатофiгурних композицiях, якi вельми нагадують зображення подвигiв античних героїв. Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається запозичити у старої все перевiрене, стале, несхитне. Iнодi вона цим i вдовольняється, iнодi намагається виробити свої власнi цiнностi. Те саме маємо й з християнством. Якщо в четвертому столiттi справдi вiдчувалася досить виразно реакцiя класичного мистецтва, то вже в п'ятому столiттi настає злам, часткове повернення до епохи первiсних символiв i чистої духовностi. В мозаїках Равенни i мiнiатюрах кодекса Россано замикається коло переоцiнки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярствi. Дискусiя тривала, а водночас продовжувалося листування мiж Марбургом i Києвом, професор Шнурре питав, чи доводилося професоровi Отавi бувати в Равеннi i милуватися чудом Сан-Вiтале i Аполлiнарiя Нового; Отава, з прикрiстю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав, чи має уявлення його колега про нечуванi багатства київських соборiв i церков, про мозаїки й фрески Софiї, Успенського собору, Михайлiвського монастиря. Ясна рiч, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про те, що ховається в золотому мороку київських соборiв, бо всi публiкацiї, якi досi були, - це жалюгiддя, просто нiщо, i коли колега Отава буде такий ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий... А тепер нема нiчого. Нема Києва, а тiльки накрите безнадiйно сiрим хмаровинням величезне цвинтарище. I не Гордiй Отава стоїть у понiвеченiй шерензi, а сама його еманацiя, невиразна iмлистiсть, i Шнурре також не було, а було пусте мiсце на узвишшi перед ним, i з того пустого мiсця долинали безглуздi слова, в яких годi було добрати сенсу. Це могло тривати, аж поки професоровi Шнурре набридне просторiкувати, i вiн, нiчого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на знищення цих невдячних слухачiв, якi так i не спромоглися виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву. Але десь на третiй, а може, на п'ятий день пiсля початку лекцiй професора Шнурре Гордiй Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, якi збираються по другий бiк дроту, i, не вiрячи власним очам, спостерiг серед старих i молодих жiнок, серед дiтей i сивих дiдiв високого худого хлопця в сiрому пальтечку i насуненiй на самi брови кепцi. Нiчого нового в тому фактi, що до табору приходять з волi люди, для Гордiя Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими i кинутими за дрiт, йшли в надiї побачити когось рiдного або знайомого, знайти дорогi очi, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самi голоднi, намагалися прокинути крiзь дроти бодай варену картоплину або окраєць хлiба, такого тепер несподiвано рiдкiсного в Києвi i на Українi. За дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допiзна, їх не лякали погрози варти, їх не могли вiдiгнати пострiли, їм доконечно треба було знайти, i нiхто не мав сили перешкодити їм у їхнiй великiй, найчастiше безнадiйнiй справi. I вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайденi дивилися на тих, хто вже не мiг знайти, i мiж ними встановилося днзне спiвiснування, якась паралельна екзистенцiя, i тi й тi були невiльнi, хоч однi були киненi за колючий дрiт, а другi прийшли до нього добровiльно i стояли там без примусу, неначе своєрiдне вiддзеркалення ув'язнених. Але ж той хлопець у кепцi i в сiрiм пальтечку - то був син Гордiя Отави, Борис, Борисик, Боря! I як тiльки професор Отава побачив по той бiк колючого дроту свого сина, як тiльки пересвiдчився, що то справдi вiн, як тiльки помiтив, що Борис неклiпно вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докiрливо, так нiби питає, чому все так сталося, чому вiн не мiг вивезти його з Києва, чому сам опинився тут, а найголовнiше - чому мовчки терпить оте варзякання есесiвського офiцера, який перебрiхує всi думки професора Отави, привласнює його погляди. I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивистої немертвої шеренги i, звертаючись до своїх товаришiв тут i там, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув: - Брехня! Вiн усе бреше! А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй стриманостi, вже спокiйнiше повторив: - Все, що вiн тут казав, - i кивнув у бiк професора Шнурре, - неправда. Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави. РIК 1004 ВЕСНА. КИЇВ И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не свеми, на небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида, ли красоты такоя, и недоумеем бо сказати... Мы у бо не можем забыти красоты тоя... Лiтопис Нестора Коло пристанi на Почайнi товкся гулящий київський люд, пiд пильним наглядом господарiв вивантажувалися купецькi лодьї, лiньки погукували маленькi радимичi, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнiв, вище, попiд гору, курiлися кузнi, у великих закiптюжених казанах плавили олово i свинець для покрiвель, по узвозу до города тягли довгi колоди i камiннi брили, повсюду вешталася дiтлашня, поважно проходили жони, зодягненi за київською модою так, щоб усе було закрите й приховане, навiть обличчя бiлiло самою лиш смужкою, де очi, iнодi проїздив верхiвець з княжої дружини, зблискував зброєю, погрозливо наставляв наперед бороду, вiдрощену на грецький взiрець. Перевiзник вiдразу запримiтив, що хлопцi вперше попадають до Києва, бо занадто цiкаво зирять туди й сюди, та й, опрiч того, мають досить дивацький вигляд - з нiг до голови загорнутi в звiринi шкури, самi теж наїжаченi, мов дики з пущi, в одного через плече лук i два пуки чорних коротеньких стрiл, у другого - важезна гудзувата палиця, а на шиї на мiцному мотузковi висить ведмежий зуб, штучно вправлений у золото. Прискаливши око, перевiзник загарував з прибульцiв таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських порядкiв, бо той, з ведмежим зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до шкiряного мiха, метнув звiдти просто пiд ноги перевiзниковi дорогу шкурку, i обидва, не озираючись, гайнули вгору до города. Ноги їм наослiп iшли врозкид по пiщанiй роз'їждженiй дорозi, а голови в обох були задранi догори i очi втупленi в те диво, що висiло в небi, мов барвиста хмара. На самому навершi круглої гори, срiблястої вiд пiску знизу i ласкаво-зеленої по бiчних спадах, неприступно кострубатилися дубовi клiтi, заваленi темною землею, а за валом бiлiли чистим струганим деревом просторi будiвлi, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате iншi будiвлi, викладенi з сiрого, як соколине крило, i з рожевого, мов усмiх, каменю, врiзалися в саме небо, i теж, як уся гора, круглилися чудними покрiвлями, над якими Сивоок вiдразу постерiг хрести i вхопив свого товариша за руку. - Поглянь. - Ге, - сказав Лучук, мовби вiн уже вдесяте йде до Києва, - ще й не те побачимо... Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висiла мiж небом i круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило слiпучо в рожевий летючий камiнь, розблисло гарячим приском з його круглих верхiв, де перед тим хижо чорнiли костистi хрести. Хрести горiли червiнню, вони мовби кружляли в голубому небi, пливли в повiльному золотому iгрищi, вони жили окремо вiд дивного города, вiд срiблясто-зеленої гори, вiд Днiпра, вiд усiх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплiй водi, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз. - Стiльки золота, - прошепотiв Лучук. Сивоок на мить перевiв погляд на сонце i, заслiплений, знов глянув на хрести, але тепер вони, як i перед тим, показалися йому чорними аж до здригання. Повз них прокотився вiзок з товарами якогось iз гостей, погонич щосили вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж трiщало. Потiм пройшов чоловiк, захований пiд великою в'язкою хмизу, видно було самi його ноги, для рiвноваги розставлюванi широко й твердо, чоловiк iшов неквапом, в'язка погуцувала в такт його ходi, так наче той захований хмизонос припрошував хлопцiв: "Ану ж бо ходiмо, чого стали?" I вони пiшли слiдом. Узвiз вище ставав крутiший, тому був вимощений тут дерев'яними кругляками, купецький вiз попереду важко загуркотiв на дерев'яному помостi, натужилися, певно чи не з останнiх сил, купець i його служка, пiдставляли плечi пiд ручицi, вiдчайдушне погукували, звертали благально почервонiлi лиця назад, до хлопцiв, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли випхатися по крутизнi, але хлопцi ще не знали тутешнiх звичаїв i не наважувалися бiгти на помiч, а хмизонос iшов собi так само повiльно, так само широко розставляв для рiвноваги ноги, потрюхикував в'язкою i, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопцiв, чи просто голосно виповiдав свою думку: "А не накладай стiльки, не будь жаднюгою! Хочеш всi товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож i лопайся тут, на узвозi! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!" Город нависав над ними потужним валом, пiдпертим дубовими городнями, бiлi дерев'янi будiвлi ледь визирали звiдти, зате кам'яницi з хрестами i без хрестiв ще неначе поближчали, ще дужче врiзалися в небо, а збоку виднiлися ще химернi дерев'янi церкви, теж з хрестами над круглими покрiвлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ? Жили собi в добрих людей-поднiпрян, помагали їм перетягати купецькi лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не пострiти князiвських ловчих. Там панував ще прадiдiвський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Днiпрi сила всякого люду, смiливi й чеснi, головне ж - вiльнi самi, вмiли поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. I там були пiски i були дебрi, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестiв отих не було, що мiняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А вiн нiколи не забуде дiда Родима, який загинув пiд хрестом. - Поцiлив би в хреста хоч одного? - спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись. - А не дострелю ж, - недбало вiдповiв той.: Купецький вiз уже проїздив першi ворота. Збитi з необхватних колод, невiдь-якою силою вiдчинюванi й зачинюванi, вони важко висiли в прорубi валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крiзь них, щоб вiдразу з оглушливим рипiнням зачинитися й навiки вiдтяти шлях до волi, як то було колись з Сивооком у Ситника. Але ворота спокiйно собi висiли, не зачиняючись, вiз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався помiж високими дубовими клiтями, i аж тодi хлопцi вздрiли, що по той бiк ворiт стоїть сторожа. Два бородатi здорованi, в товстих мисюрках на головешках, обвiшанi товстими дошками, якi мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгi списи, i, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе i купецький вiз, i чоловiка з хмизом. Враження було таке невiдступне, що Лучук аж лука свого посунув далi за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з правої руки в лiву, але вчасно збагнув, що це нiчого не змiнює в його становищi, бо лiвий дружинник дивився на нього так само пильно, як i правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде пiдкористiше, тому знов узяв палицю в праву руку. Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопцi перебирали ногами нi живi нi мертвi, давно вже вони не вiдчували себе такими ще зовсiм малими, як отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставленi сiтi, як оце-тепер. Iшли, й кожен подумки молився своєму боговi, хоч , i не був певен, що його маленький добрий лiсовий або водяний бог може змагатися з хижим i твердим богом, який попростромлював усе небо над Києвом хрещатими знаками своєї сили. Однак запханi мiж дерев'янi дошки приворiтнi, сторожi дивилися й далi собi вниз за ворота, хоч хлопцi вже минали їх, здається, вони й не помiтили двох закушканих у шкури. прибульцiв. А хлопцiв од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, i не було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний мiст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинцi, стояло кiлька мiцних великих хиж, мiж якими блукали такi само бороданi, як отi коло ворiт, сидiли на сонечку, грали мiж собою, стрiляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивникiв. Сивоок i Лучук мерщiй подалися слiдом за хмизоносом, який теж, видно, не мав намiру затримуватися тут, серед озброєних, знiчевлених лежнiв, яким нiчого не варто було проткнути чоловiка списом або врубати мечем, тiльки щоб хоч трохи розважитися. До самого Києва вели ще однi ворота, обкутi залiзом, чорнi, мов кажанячi крила, якiсь нависаючi, так що, мабуть, зачинялися вони самi собою, як тiльки вiдчiпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне кругостiнне урвища пролягав дерев'яний мiст. Купецький повiз уже вигуркував колесами на тому кiнцi моста, там якiсь спритнярi метали з нього раз i два на мито. А на цьому, просто пiд чорними крилами ворiт, стояло ще двоє сторожiв, але вже не таких, як отi, коло дерев'яних ворiт, а закутi в залiзо, в мiцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку вiд кистi аж по лiкоть, а зброю мали таку: в одного - широкий двосiчний меч, схожий на той, що його колись мав дiд Родим, тiльки коротший i, мабуть легший, а в другого - гострий шестопер, замашний i вицяцькуваний по держалну. Цi стояли не соннi, а знудьгованi, не помiчали нiкого, не дивилися нi на кого,- але, коли хлопцям уже видавалося, що во