ос? Невже цей новий i невiдомо жорстокий бог глумиться з людини навiть тодi, як вона доконує неймовiрного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смертi - вiн губить людей, знущаючись! - А вiзьмiть-но за ноги ту падализну та вiдтягнiть отуди в глину, - зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом своїх богiв! Го-го-го! Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потiм на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп'янiлого украшателя церков? - Ви ж, ви, молокососи! - загримiв купець. - Берiть його та швидше, допоки я... Вiн хотiв викричати якусь погрозу, але махнув рукою i занурив губи в кiвш з медом. Але Сивоок мовби тiльки й ждав нагоди, щоб на комусь зiгнати свою злiсть, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пиякiв, серед людського шумовиння, де на самому днi опинився той, хто мав бути понад усiм i поза всiм. - Не роби твої, щоб помикав нами! - ошалiлими очима блиснув хлопець на купця. - Га? - вiдiрвався той вiд ковша. - Не роби? А хто есте? Збiги задрипанi? Сопливцi! Зуба ведмежого повiсив на шию! Дам тобi, то проковтнеш i того ведмежого, i всi свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому! Вiд верхiвцiв, що закам'янiло спостерiгали, як їхнiй хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить вiдскочив на високому попелястому конi рудий з розбiйницькими очима, з лиховiсною повiльнiстю став видобувати з чорних пiхов меча. Але в Сивооковi прокинувся Родимiв сприт, поєднаний з дiдовою шаленiстю. Хлопець непостережно нi для кого метнувся наперерiз верхiвцевi, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, пiдняв його диби, i рудий Джурило з найбiльшого маху обемберився на землю. I хоч як мало пiшло на це часу, але Лучук, поки всi очi вкованi були в безпорадно цапуючого коня i падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрiлу i, цiлячись просто в очi знетямленому вiд пива i несподiваного перебiгу подiй купцевi, вигукнув: - Прошию всiх стрiлами, тiльки поворушiться! Джурило лежав постогнуючи в багнюцi. Кiнь схарапуджено впав на всi чотири, рвучись подалi вiд Сивоока, купцева сторожа заклякла в очiкуваннi нового, може, цього разу розумнiшого велiння вiд свого хазяїна. I той таки справдi пробився крiзь клубочiння захмелiлостi, брязнув ковшем об землю i, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав: - Ой отроки! Ой потiшили! Беру вас обох у свою сторожу! Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязi, що його рука могла от-от не витримати i стрiла так i свиснула-б купцевi межи очi. - Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам! - Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок. - Та ти що! - аж пiдскочив хмизонос. - Та хiба ж можна вiд такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пiшов у слугування! - А ми - не Київ, - сказав Сивоок. Джурило тим часом сiв i безпорадно зiпав ротом - нiяк не мiг ухопити вiддиху. - Всi знають купця Какору, - заревiв купець. - Какора сказав - камiнь! Любо менi й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви менi любi! I показали менi все, що вмiєте! Приймаю вас до себе i кладу добру гривню обом! - Не все ще показали, - проспiвав з буди Лучук. - Хочеш, твоєму коневi вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи лiве? - Кiнчик правого, а зачепиш коня - голову вiдiрву! - крикнув Какора. Свиснула стрiла -i кiнчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всiх роздвоївся кривавою китичкою. Хмизонос ляснув себе по стегнах. - Оце так! Самому князевi в лучники, в найпершi! Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад. - Отроки ви чи бiси суть? - промармотiв. - А стрельни ще раз. Он у того медовара в чiп од бочонка поцiлиш? Знову проспiвала стрiла i чорно захиталася в самiй серединi круглого чопика, на який показав Какора. - А перехреститися вмiєш? - спитав купець Лучука. - Не вмiє вiн, - вiдповiв за товариша Сивоок. - А ти? - А,я вмiю, бо бачив, як то роблять, та не хочу. - Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест i синiв своїх дванадцять охрестив, i всiх киян. А ще сказав: "Хто не прийде пiд нову вiру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом моїм буде". - Так ми ж не чули, як князь це мовив, - наївно сказав Лучук. Какора засмiявся, а хмизонос аж застрибав од веселощiв. - Хлопцiв для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Маєш менi подарунок пiднести за це! А ви, хлопцi, свiту побачите з Какорою - го-го! Такого свiту! - Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смiв вирiшувати. Сивоок хитнув головою. Пiдступив до кола пиякiв, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливостi очима, подумав: "Однаково втечемо! Втiкати! Втiкати! Вiд усiх!" А сам ще не вiдав, куди й нащо втiкати, але знав, що то його мета i щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночi, коли було вбито дiда Родима. Та чи ж можна втекти вiд краси, побачивши її бодай раз? 1941 РIК ОСIНЬ. КИЇВ. Але, моя душко, моє латiв'ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу. П. Пiкассо - Сподiваюся, ви пробачите менi цю маленьку мiстифiкацiю? - сказав Адальберт Шнурре професоровi Отавi, сiдаючи коло нього на задньому сидiннi попелястого "мерседеса". - Звичайно, якби вас розшукувала вiйськова влада, то все було б iнакше. Повiрте менiї досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби. - Знаю, - коротко кинув Отава. - Але вас шукав я, ваш давнiй опонент i колега, коли хочете. I тому я вигадав увесь цей жарт з лекцiями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тiльки милий жарт. Окрiм того, з огляду на вiйськовий час я змушений був до маскування. - Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесiвську форму професора Шнурре. - Коли хочете, до деякої мiри так. Хоча тут важать i погляди. Менi, наприклад, вiдомо, що радянськi професори не визнавали унiверситетських мантiй, шапочок, всього, що заведено в Європi ще з середнiх вiкiв. Я не помиляюся? - Нi. Ми вважали, що професори такi самi люди, як i решта. - Розумiю вас. Зрозумiйте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мiй народ зараз - у мундирах. Це наша вiра i нашi переконання. - Хiба всi - в есесiвських мундирах? - Не грає ролi. Але, коли хочете, в народi завжди є елiта. В своєму народi ви також належали до неї. - Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу? Адальберт Шнурре засмiявся: - З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонiмностi, яка дорiвнює небуттю. Професора Гордiя Отави немає нi по той бiк, нi по цей бiк фронту. Там його вважають зрадником i дезертиром, тут вважають безслiдно зниклим. - Звiдки ви знаєте, ким мене вважають по той бiк фронту? - Закони ймовiрностi. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є. - По-моєму, ви вважали себе теоретиком в iнших галузях. Ваша спецiальнiсть - давньохристиянське малярство. - А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. - Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цiй галузi. I перший мiй обов'язок був - врятувати вас для науки. I я це зробив. - Менi дякувати? - Я розумiю ваш стан. На вашому мiсцi я теж... Це справдi жахливо... Там... Хоч звiдти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я розумiю... Закони вiйськового часу - вони не для науки i не для людей науки. Але, хвала боговi, я все-таки зумiв витягти вас звiдти... Я навмисне молов дурницi, сподiваючись на вашу принциповiсть. I розрахунок виявився точним: ви не витерпiли. Професор Отава мовчав. - Звичайно, все було б набагато простiше, - смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, - вам тiльки треба було прийти до коменданта i назвати своє iм'я. Нiхто не закинув би вам спiвробiтництва з окупантами. Жодної вiйськової таємницi ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Вашi знання нiчим прислужитися доблеснiй армiї фюрера не можуть. Вашi iнтереси занадто вiддаленi вiд сучасностi, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабiнетi i спокiйно писати чергову сторiнку своїх спостережень над фресками Софiї київської. - Ви навiть знаєте, що я писав останнiм часом? - Догадуюсь. - Не можу вiдплатити вам взаємнiстю. Нiяк не мiг би здогадатися, що ви не тiльки професор, а й... - Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цiлком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європi новий лад. А ще точнiше: форма моя цiлком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Унiформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє. - Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалi бiльшим неспокоєм, бо машина, поволi проїхавши нескiнченну низку вулиць вiд Мельникова i до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софiя, а з другого ще й досi курiлися руїни будинкiв, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золотi ворота, повз оперу, вiйськовi регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого "мерседеса", вiн набирав бiльшого й бiльшого розгону, он уже правобiч видно червонi колони унiверситету, а в мокрому, задощеному парку - сумну постать Кобзаря в оточеннi багряного листя; далi професоровi Отавi не треба було й дивитися, серед найтемнiшої ночi, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманцi чи навiть вмираючи, вiн би показав на свiй будинок, на будинок, у якому народився, звiдки малюком ходив гратися в садочок, що став потiм Шевченковим парком, звiдки пiшов до школи й до унiверситету, i на першi побачення, i на першi гулi, i на найбiльшi щастя й найтяжчi нещастя виходив вiн з цього будинку, з квартири на третьому поверсi, великої професорської квартири з багатьма кiмнатами, якi всi загаченi були книжками, вiчно забитi книжками, стародруками, унiкатами, раритетами, лiтописами, цiнними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами i ще бог вiдає чим. Той будинок споруджував якийсь київський iнженер, який пробував змагатися з вiдомим київським архiтектором Городецьким, що иавибудовував по всьому мiсту чимало химер, стилiзуючись то пiд готику, то пiд барокко, а то пiд модерн. А цей iнженер, неспромо: хотiв надати будинковi якихось оригiнальних рис зовнi, вирiшив бити на ефект внутрiшнiй - вигадав неймовiрний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром i мозаїкою, поклав на сходи рiзноколiрний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вiкна, поставив яскравi вiтражi на теми Української iсторiї. Цим i обмежилася iнженерова фантазiя. Помешкання в цьому будинку не вiдзначалися нiчим, окрiм ординарного несмаку, були великi, неоковирнi, кiмнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим бiльше гармонiї, в довгих вузьких коридорах тодi було розминутися двом людям, вiкна були високi, але вузькi, не просвiчували великих кiмнат, там завжди панував пiвморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сидiлося й думзлося. Вони добрi були для схимникiв i вчених, але аж нiяк не надавалися для екзистенцiї людям простим, не пасували дозвичок, темпераментiв i уподобань. Може, саме через помешкання й у родинному життi професора Отави не все склалося... Але менше з цим. Не про це думав нинi Гордiй Отава, стривожено спостерiгаючи,як чужа машина, з чужим чоловiком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всiм свiтi, такого жаданого i водночас чимось вiдлякуючого _тепер будинку. - Куди ви мене везете? - знов повторив своє запитання професор Отава, i цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсiм гаразд орiєнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смiшними рiзьбленими башточками будинку, з спокiйною доброзичливiстю промовив: - Звичайно ж, до вас додому, колего Отава. - Звiдки ви знаєте, де мiй дiм? - зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч "мерседес" уже зупинився коло самого входу до будинку, i не було рацiї далi вдавати зневiру в поiнформованiсть професора-завойовника. - Ах, дорогий колего, - засмiявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще заздалегiдь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, якi мали вступити до Києва. Будь-що хотiв зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокiй. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всi вашi книги, все ваше - воно неторкане! Вiн промовив цi слова урочисто-пiднесеним тоном, але Гордiй Отава легко вчув у голосi Шнурре i нотки вмiло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справдi дбав тiльки про те, щоб захiистити свого колегу, вiдплатити професорською поряднiстю своєму сталому опонентовi й заочному знайомому? I все те, що вiн, Гордiй Отава, знищив мiсяць тому, не становило для Шнурре анi цiкавостi, анi тим бiльше предмета пошукувань? - Прошу. - Шнурре ввiчливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен iти позаду гостя, але вiдразу ж схаменувся, -хто тут хазяїн i хто гiсть - не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж нiяк не бажаним i не званим. Хазяїном перевдягненого в есесiвця професора звати теж зовсiм не випадало, тому професор Отава не став розводити церемонiй i, мовби не помiчаючи Адальберта Шнурре i його простягненої в супроводi руки, швидко перестрибнув тi кiлька схiдцiв, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вiтражному вестибюлi, твердо побрався по сходах. Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордiєвi Отавi, але все ж таки ледь вiдставав, а на площадцi другого поверху перед дверима помешкання академiка Писаренка зупинився i сказав у спину Отавi, не сподiваючись, що той затримається чи бодай обернеться: - Не буду вам сьогоднi заважати. Вiдпочиньте пiсля цього жаху. Там ви знайдете все потрiбне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканнi, власник якого... гм... втiк, здається... - Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава. Вiн пiдiйшов до дверей свого помешкання. Високi, наче монастирськi, дубовi дверi. Немудре рiзьблення. Тiльки тепер помiтив. Якiсь крученi стовпчики, примiтивнi площини. Жодного натяку на будь-який стиль. I латунна табличка з закрутистим написом: "Професор Отава". Марнота i смiхота! I цi дверi, i ця табличка, i цей напис, а надто ж - його становище. А все тому, що не змiг вiн отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вiрнiше - не зумiв. Нiколи нiчого не вмiв. Стукнув у дверi коротко i боязливо. Ждав терпляче, майже без надiї. I в добрi часи тут вiдчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кiлька разiв, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хiба що автоматники, яким доручено його пильнувати. Але ще не встиг вiн перебрати всiх своїх похмурих припущень, як дверi вiдтулилися на ту вiдстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крiзь щiлину блиснуло темне око, довго недовiрливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потiм зникло, ще раз майнуло в щiлинi, почулося "Ой боже ж мiй!", загримiв ланцюжок, дверi нечутно розчинилися, мiцнi руки баби Галi миттю всмикнули Гордiя Отаву в передпокiй, знову загримiли засуви, i лише тодi баба Галя сплеснула в долонi. - Ви чи не ви, Гордiю Всеволодовичу? - Я. - Та як же ж ви? Втекли? - Здається, ще не втiк. - То тiкайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут - так прямо в кабiнетi й спить. Все перерив. Правда, не взяв нiчого. Ну, а я в вiкно виглядаю. Думаю: побачу вас - гукну, щоб утiкали. I Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б воно й не було такого! - А Борис - вiн же в тiтки мав бути? - Де там. Прибiг у той день, як вас забрали. I не вдень, а вночi. Як уже й пробрався... - А ви тут як, бабо Галю? - Що?. Я? Та й не кажiть! А вам лучче втiкати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягнiться, бо хiба ж ото можна так. Професор... Ой боже ж мiй!.. А цi сюди пруть, пруть, харчi всякi, консерви, мурмелади, шоколади... I той, що в кабiнетi... - Шнурре? - Бiсяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр... I не вимовиш... Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашистi Я вже їх перебачила на своєму вiку! В дев'ятнадцятому такi-сякi в Києвi були... Лучче тiкайте, Гордiю Всеволодовичу! - Нiкуди я не втечу. Привезли вони мене з табору. - Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долонi. - Це вже щось замишляють! А ви ж? - А я, бабо Галю, мiсяць не спав, не їв, не вмивався i, здається, й дихати забув як... - Та все ж є! От тiльки тiкати вам треба! - Це я знаю. За пiвгодини сидiв у ваннi з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагрiти баба Галя, i думав над отим простим i таким виразним словом "утiкати"... Коли почалася вiйна, нiхто й у гадцi не мав кудись там утiкати. Хiба що найбiльшi боягузи. Але таких були одиницi. Всi лишалися на мiсцi, навiть пiд ворожими бомбами, навiть тодi, коли Iнформбюро стало перелiчувати назви нових та нових мiст, полишених фашистовi. Але фашистськi армiї розпанахували залiзними змiями танкових колон дедалi бiльшi простори нашої землi, i тодi якось непомiтно, так нiби воно завжди жило в побутi, мiльйонноусто залунало слово "евакуацiя". Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуацiя - чуже, якесь заспокiйливе, дуже мудре слово. Евакуювали i наукових працiвникiв. Передовсiм тих, у кого було цiнне наукове обладнання, себто технiкiв. Гуманiтарiї ходили по академiчних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодикiв, якi перебрали на себе весь клопiт по евакуюванню, але слова в цi днi важили мало, авторитети, науковi звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число "нетранспортабельних" учених. Саме такими i виявилися академiк Писаренко i професор Отава. У академiка була величезна бiблiотека українiстики, чи не найбагатша в країнi, а в Отави, окрiм великої кiлькостi стародрукiв i унiкатiв, була ще велика колекцiя староруських iкон, яку вiн хотiв будь-що врятувати. Кiнчилося тим, що до академiка Писаренка заскочив на машинi з фронту його син майор, вилаяв батька, силомiць посадовив його до машини, зiбрав старому в одну валiзку найне-обхiднiшi речi i гайда на Харкiв, поки ще була змога прорватися. Все вирiшилося одної червневої ночi, коли вiн як член загону самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було вiдчепитися, опинився на покрiвлi свого височенного будинку, опинився несамохiть, закинутий туди безглуздою потребою вiйськового часу, боязко тупцявся на похилостi покрiвлi, пiднесений над стривоженим Києвом, невмiло поправляв широку лямку новенького протигаза, навiщось пересипав у долонях пiсок з великого ящика, наготовлений для гасiння запалювальних бомб. Його оточували реальнi речi, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врештi побачити, як "прилетить отой фашистюра i як нашi його зiб'ють", але Гордiй Отава нiяк не мiг увiйти в свiт цих реалiїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом i над ним самим, i над його мiстом, i над усiм народом. А потiм сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудiння, наближалося, набирало на силi, пливло хвилями, якi грiзно билися в будинки, i вiд того, здавалося, все починало згойдуватися, повiльно й зловiсно згойдуватися, надто ж вiдчували це тi, хто був пiднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрiвлях, метався мiж вiдрами з водою i ящиками з пiском - цими найпримiтивнiшими знаряддями боротьби з найхимернiшими винаходами людського розуму, якi напливали ближче й ближче в гудiннi фашистських лiтакiв. Ударили зенiтки, полохливо й поквапливо, зенiтнi прожектори в нiмотнiй панiчностi обмацували небо мiстично-блiдими променями, проревiли назустрiч фашистам нашi яструбки, потiм на кiнцi одного з прожекторних променiв зблиснув бiлий хрест ворожого лiтака, i вся земля закричала: "Бий його! Он вiн!", але фашист зiрвався з променя, потонув у пiтьмi, а натомiсть, пересилюючи гудiння моторiв, вибухи зенiтних набоїв, бубонiння кулеметiв, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, i те виття тривало так довго i було таке жахливе, що вже вiд нього самого можна було вмерти, не дiждавшись, що ж настане потiм. А далi грякнуло червоно-чорним в одному мiсцi, в другому, в третьому, i коло самих нiг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор вiд розгубленостi вхопив вiдро води i бурхнув у саму середину вогню, вiд чого все загорiлося ще дужче, заслоняючи вiд Отави весь свiт, i з того боку вогню прокричав до нього Борис: "Батьку! Пiсок!" Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пiсок, сипав пригорщами, пiску було мало, нiчого не мiг вдiяти з вогнем, сипав у цiлковитiй безнадiї, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, i вхопив її, i жадiбно гребнув нею пiску... Вiн сипав ще й тодi, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того i кричав, що вже годi. Отавi ввижалося, що горить увесь Київ, палають новi й старi будiвлi, тисячолiтнi собори, самi київськi гори пойнялися незгасним вогнем... I коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотiв: - Що? Вже? Не може бути! Вдень вiн побiг по мiсту. Найперше - до Софiї. Звiдти вивозили архiви. Вешталися заклопотанi люди, гудiли машини. Але професора Отаву цiкавило не те. Пiсок. Ящики з пiском. Мiшки з пiском. Знайшов якогось чоловiка, що зголосився вiдповiдальним. Той водив професора в найдальшi закапелки пiд куполами, показував: ось тут i тут, i ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестовi, трапезна, надворiтня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - пiску! Пiсок, пiсок!.. Вiн зумiв роздобути десь машину. Знайшов саперного капiтана, який народився у Владимир!, все життя мрiяв попасти до Києва, побачити його собори, Днiпро, Либiдь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те пiвнiчне руське мiсто дух пiвденного Києва. I рiчку у Владимирi назвав Либiддю, i пагорби для поселень i соборiв вибрав схожi, i собори намагався вибудувати, як у Києвi. Капiтан, порушуючи закони вiйськового часу, видiлив для Отави тритонку, i несамовитий професор метався по Києву, звозячи мiшки з пiском до Лаври. Потiм хтось iз знайомих сказав йому, що з Софiї архiв уже вивезли i тепер собор кинуто напризволяще. Вiн метнувся. туди. Там справдi вже не було людей, а пiску видалося йому вкрай мало, просто мiзерiя. Та капiтан далi не мiг помагати диваковi професоровi, його частина мала просуватися кудись далi ("змiнювати дислокацiю", - пояснив вiн), лишити Отавi тритонку, попри всю свою закоханiсть у Київ, капiтан-владимирiвець (русявий красень з блакитними очима) не мiг - iнакше-бо йому загрожував трибунал, - тодi професор купив на Євбазi (де тодi можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, вiддав за неї шаленi грошi, всi свої довоєннi заощадження без вагання вiддав неголеному невмивацi, який почував себе паном тiльки тому, що мав коняку (може, навiть украв її), тодi як нiхто бiльше не мiг i мрiяти про такий скарб, бо коняка - то був засiб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися. Але ж Отава й у гадцi не .мав утiкати чи рятуватися. Вiн гасав по Києву на своєму возi i знай збирав мiшки з пiском та возив їх до Софiї, вiн виканючував пiсок, iнодi просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому дiлi всi засоби дозволенi, незабаром його знали в усьому мiстi i називали "професор з конякою" або ж: "Отой професор, що пiсок краде". Коняку в нього реквiзували. Ще й пригрозили, коли вiн розкричався про антипатрiотизм i варварство майора, який допустився такого насильства над професором. В Святошинi, Голосiївському лiсi київськi ополченцi готував лися до захисту мiста на крайнiй випадок. Для Отави крайнiй випадок уже настав. Вiн спробував записатися в ополченцi. Але натрапив на якогось аж надто спокiйного командира, який порадив професоровi евакуюватися, поки є час. - Такими людьми не маємо права рискувати, - сказав вiн. В академiї Отавi пояснили, що вiн пропустив свою чергу. - Та менi самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого хлопця якось... Та ще iкони... У мене велика колекцiя... Це ж цiннiсть. Хтось порадив Отавi податися на товарну станцiю, звiдки вiдправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися. Професор з малим Борисом, якого мiцно тримав за руку, пiвдня штовхався серед панiчної нерозбернхи, яка панувала на товарнiй станцiї, нiкого не мiг знайти, нiхто йому нiчого не мiг не те що пообiцяти, а навiть порадити. Всi розмови, якi вiн затiвав з тим чи iншим порiзно вiдповiдальним чоловiком, приблизно були такi: - Товаришу, нема часу. Кажiть конкретно: що вам треба? - Ну, хоча б вагон. - Вагон? - Так. Всього один. - Один вагон? Цiлий вагон? - Ну, хоча б отой, невеличкий, двовiсний. - Невеличкий! Це вiн називає - невеличкий! - У мене колекцiя. Цiннiсть. Державної ваги. - Люди - от наша найбiльша цiннiсть. У мене мiсця в вагонi бодай для одного чоловiка нема! Ясно? Отава знов метнувся до академiї, але там уже все закiнчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабiнетах не було вже енергiйних молодикiв, пiдлогу в коридорах встеляли непотрiбнi папери, якi неприємно шурхотiли пiд ногами. Професоровi попався молодий науковий спiвробiтник Бузина, радiсно вхопив Отаву за лiкоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю! Вiдправляю iнститутськi сейфи. Треба, щоб ви здали всi лiтописи й лiтературу, яка є лише в одному примiрнику. - Я вже це здав. - Отавi не дуже хотiлося мати справу з Бузиною. - I ви прекрасно про це знаєте, - Так, так, але я думав... - Не помiчав за вами цiєї здатностi давнiше. - Я хотiв допомогти вам, товаришу професор. - I так допомогли, що я нiчого не можу... евакуювати.., Покинути все вороговi? - Що вдiєш? - Бузина розвiв руками. - Ми повиннi рятувати найцiннiше. - А хто це визначає? - Ну... всi ми... - Наприклад, ви їдете коло сейфiв... А чи е мiсце хоча б для мене? - Я не... я не компетентний, товаришу професор, але мiсце повинне бути... - Повинне? Дякую вам! Отава вклонявся i швидко побiг униз по сходах. Куди квапився - i сам не знав. Ще кiлька днiв метався по Києву. Евакуюватися? Але ж вiн не можеi Вiн не така цiннiсть, як Бузина! Бузину Отава зненавидiв ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в iнститутi, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Нiщо до материка науки, але й тiльки. Одвiчною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимiсть i до злих, i до нездатних. "Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, i одружився вiн так само з байдужою випадковiстю, i дружину собi не вибирав, а просто взяв, а потiм виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так i заявила: "Не можу я серед цих iкон! Менi люди потрiбнi!.." Тiльки й змiг, що випросити у неї сина. А Бузина - що Бузина? Так i жив би собi в своїй непомiтностi, може, ще й добрим чоловiком уважався, але сталася подiя, що показала в Бузинi нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькi до вiдрази. Отавин колега професор Паливода пiдготував до видання великий кольоровий альбом з софiйськими i михайлiвськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навiть за кордоном, здається, обiцяли повезти його на всесвiтню виставку в Нью-Йорк. Передмова i коментар до альбома друкувалися шiстьма мовами. Подiя! Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарiв, десь зник. Згодом в iнститутi було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керiвникiв iнституту. - Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав вiн. - Не розумiю, - обережно промовив Отава. - Альбом цей ваш... цi... як їх?.. Мозаїки... Отава якось не мiг вiдразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а вiдстань у часi - неймовiрна: мозаїки робилися в одинадцятому столiттi, а професора Паливоди не стало в двадцятому. - Мозаїки нашi унiкальнi, - цiлком щиро сказав Отава. Молодий керiвник в душi подивувався професоровiй наївностi, але не виказував цього. - Це я знаю, - так само стурбовано мовив вiн. - Але ж цей... як його?.. Паливода... Пiдвiв вiн нас... Не тiєю людиною виявився... - Вчений вiн був бездоганний! - твердо сказав Отава. - А я хiба що? - подивувався молодий керiвник. - Я теж нiчого як про вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан". Отава знизав плечима. Цитата була не зовсiм точна, але яке це, зрештою, мало значення? - Так що ж ми будемо робити з цими... як їх?.. з мозаїками? - знову затяг своєї молодик. - Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумнiву. - А я хiба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всi вже знають. Вже тираж готовий. - То в чому ж справа? - Отава вдавав, що нiяк не збагне, до чого хилить його спiврозмовник. - А Паливода! - схопився той i пробiгся по кабiнету. Отава мовчав, i керiвниковi сподобалася його злякана мовчанка. - Я розумiю, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, i от є така думка, - вiн пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви пiдписали передмову i коментар до цих... як їх?.. мозаїк, значить, замiсть Паливоди... Ви вiдомий спецiалiст, вас скрiзь знають. Та ще й, - вiн засмiявся наївно, по-парубочому, - i прiзвища ж у вас козацькi: Отава, Паливода... - Нi, я не можу цього зробити, - пiдвiвся Отава. - Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокiйно подумайте... - Нi! - Отава вже йшов до дверей. - Але ж, товаришу професор... - Нiколи! Я тiльки вчений. Моя спецiальнiсть - стародавнє мистецтво. - Але ми з вами... - Я не можу продовжувати цiєї розмови. - Отава вже тримався за дверну ручку. - Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили? - Не знаю. Не можу вам бути корисний. А за два днi до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорi вiн влип очима в розвiшанi на високих, помальованих начорно стiнах iкони, в захватi вибухнув: - Товаришу професор, я схиляюся перед вами! - Ну навiщо аж такi суперлятиви? - знiяковiв Отава, незвичний нi до висловлювання, нi до слухання неприхованих комплiментiв. - Але ж таке багатство! - розливався в своєму захватi Бузина. - А це чорне тло! Це ж просто чудо. Отава сам вигадав чорне тло для iкон у коридорi, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось iснувати в музеї, але вже в чорнотi могили - аж нiяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, i в Отави мимоволi закралася симпатiя до молодого науковця. Вiн глянув на нього пильнiше i помiтив, що той має досить показну зовнiшнiсть. Високий, мiцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усi отi лисiючi i геть лисi, великi виразнi очi, мов на фресцi. Щоб якось виявити свою прихильнiсть до гостя. Отава спробував пожартувати: - У нас збiгаються смаки, колего. Чи не тому, що нашi прiзвища мають у собi якусь спiльноту. Вони - рослинного походження. - Справдi, - зрадiв Бузина. - А от у нас у класi, коли я вчився в школi, було повно прiзвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик. - Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавнiшi, - висловив припущення професор. - А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга. - I вже тiльки потому маємо прiзвища, похiднi вiд професiй: гончар, швець, стельмах, мiняйло, кравець, коваль, лупiй, орач. Мiж iншим, за цим принципом надавано згодом повторнi iмена християнським святим. Iлля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рiдкiсну iкону з зображенням Iллi-пустельника. Звернiть увагу на тло. Чи ви бачили iкону, написану мовби не на липовiй дошцi, а на старiй слоновiй кiстцi? Гляньте. Цiлковита iлюзiя зжовклої слонової кiстки. I цей тон зберiгся неза-тьмарений з одинадцятого столiття. Ви можете уявити? - Очевидно, iкона була вкрита пiзнiшими записами? - висловив здогад Бузина. - Вiсiм шарiв олiфи! - вигукнув професор. - Я зняв їх один за одним сам, не довiряючи жодному реставраторовi. - Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столiттi. I те, що колись здавалося злом i варварством, тепер обернулося на користь,- вголос мiркував Бузина. Професор подивився на молодого науковця ще з бiльшою симпатiєю. Здається, вiн зовсiм не такий i безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в iконах. Вже тiльки за це йому все може пробачитися. - Навiть Пушкiн, - вже й зовсiм розiйшовся Бузина, - навiть Пушкiн! Пам'ятаєте: "Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит..." Не зрозумiв великий росiйський поет. Бо що робив художник-варвар? Вiн покривав олiфою стару iкону, щоб уберегти її вiд псування. А олiфа через якихось там i вiсiмсот рокiв темнiла, i вже новий "художник-варвар" замальовував цю потемнiлу iкону своїм сюжетом i теж покривав його олiфою. I так пiд отими темними напластуваннями жила собi древня iкона, поки такий чарiвник, як ви, Гордiю Всеволодовичу, не визволили її, не показали свiтовi. - А тепер я покажу вам i зовсiм неймовiрну рiч, - таємниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластинi, зробленiй з турячих рогiв. Чули ви коли-небудь про таке? - Нiколи не чув, - в тон професоровi мовив Бузина, випружуючи своє треноване тiло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном. Зображення поганського святого жило тiльки в уявi професора Отави. А на широкiй, справдi мистецьки зробленiй роговiй дошцi збереглися лише невиразнi барвнi плями. - Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця рiч має понад тисячу рокiв. До того ж викопана з землi. - Нiхто її не зберiгав, - знову навернув на улюблену тему Бузина. - Так, нiхто не зберiгав, нiхто не цiкавився. Як, мiж iншим, у нас зараз старовинними iконами. - Нi, нi, народ повинен знати свої скарби. Все належить народовi, - поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальнiшi, знов з симпатiєю поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душi свого спiвбесiдника i вмить настроювався на його лад. Хто це мiг казати йому, що Бузина сякий i такий, тупий i недалекий! Яка низькопробна брехняi - До речi, я хотiв з вами порадитися щодо одного видання, - обережно промовив Бузина, поцмокуючи вiд захоплення перед iконою Юрiя-змiєборця, де Юрiй у червоних шатах на карому конi разив вогнедишного дракона.- Йдеться про збереження цiнностей i... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на оте покривання iкон олiфою... - То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крiсло венецiанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свiй робочий стiлець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре рiзьблене крiсло, в якому втонув. Червонястi маври несли на мiцних своїх плечах пiдлокiтники, на високiй спинцi вигравалися козлоногi фавни, з-пiд рiзьблених нiжок визирали ще якiсь почавленi мiфологiчнi мордяки. Десь триста або чотириста рокiв тому везли через адрiатику до Венецiї далматинськi дуби, i майстер, стоячи на березi каналу, ще здалеку вибирав собi деревину, велiв допровадити її до своєї майстернi i вже там засiдав за роботу i мудрував над одним таким крiслом рiк, а то й кiлька рокiв, i життя його вимiрювалося не кiлькiстю прожитих рокiв, а кiлькiстю зроблених чудо-крiсел, як у Страдiварiуса - кiлькiстю скрипок. - Вмiли колись люди робити речi, - зiтхнув Бузина. - Видно досвiдчену руку. Заздрю досвiдченим людям. Тiльки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордiю Всеволодовичу. - Помиляєтесь, дорогий мiй, - роздумливо промовив професор, - колись, у вашi роки, я теж думав. I, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, бiльше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалi бiльше лишається недокiн-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикiнчених справах i задумах, задихаєшся вiд браку часу i сили, робиш усе сяк-так, i дедалi гiрше, дедалi поверховiше, життя перетворюється на якийсь божевiльний галоп. I здається тобi, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо i спокiйно, то хiба що в найранiшому дитинствi, коли шморгав носом, сопiв, колупався в вусi, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого пiску. - Яз вами не згоден, - рiшуче заперечив Бузина. - Ви так багато зробили. - А от поживете ще тi двадцять чи п'ятнадцять рокiв, якi нас з вами роздiляють, i пересвiдчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор. - Але ми забалакались. Ви щось хотiли. Прошу вас. Йдеться про дуже важливе. - Бузина не мiг добрати слiв. - Я хотiв з вами порадитися, Гордiю Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я цiную i поважаю... Ваш авторитет... - Не треба про це, - спинив його професор. - Лiпше про дiло. - Бачте, це таке делiкатне питання... Йдеться про... як їх... Про мозаїки... - Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? - швидко докинув професор, якому вiдразу вчулося в мовi Бузини щось вiд отого молодого керiвника, з яким недавно мав бесiду. - Так, так, - зрадiв Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна цiннiсть, про яку люди повиннi знати. Не видати такий альбом - був би злочин. - Злочин,згодився професор. - Що б про нас казали нашi нащадки? - Справдi, вони б сказали щось дуже зле. - Тому ми повиннi докласти всiх зусиль, щоб вiн був виданий. - Як менi вiдомо, нiяких зусиль не треба, - спокiйно промовив професор,- альбом уже вiддруковано, i цiлий тираж лежить у друкарнi. - Так, але... - Бузина затявся, однак вiдразу ж, перехилившись через пiдтримуваний рiзьбленим мавром пiдлокiтник до Отави, гаряче зашепотiв: - Але ж там стоїть прiзвище Паливоди... - То й що? - Отава вдавав, що нiчого не знає. - Але ж вiн ворог народу. - Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками i бути ворогом народу. Для мене це - незбагненне! - Вороги пiдступнi! - Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений. -З прiзвищем Паливоди альбом вийти не може. - То що ж я можу вдiяти? - професор пiдвiвся так само, як у кабiнетi молодого керiвника. Але Бузина сидiв i далi в венецiанському крiслi. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звiдси не втече, як утiк з тiєї установи, та й нащо б мав утiкати з власного дому? - Менi запропонували поставити своє прiзвище пiд передмовою, - скромно мовив Бузина. - Вам? - Щоб зберегти думки професора Паливоди. - Але ж то не вашi думки, а професора Паливоди! - Iм'я нiчого не важить. Для людства головне - цiннiсть. Авторством нiхто нiколи не цiкавиться. Хiба не однаково, хто винайшов колесо. - Гаразд. Уявiмо, що я пристав до вашого цинiзму. Але ж професор Паливода - ворог народу! - Так. - А раз вiн ворог, то й усi його думки - ворожi! Нащо ж їх зберiгати? Тодi напишiть самi передмову й коментарi! - Отава вiдверто знущався з Бузини. Та не на такого напав. - Думки можуть мати об'єктивну цiннiсть, навiть якщо вони належать вороговi. - Видно було, що Бузина добре пiдготувався до розмови з професором. - Тодi я не розумiю, чому ви до мене прийшли. - Щоб спитати вашої поради. - Але