новки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль? I цей виклик i допит - теж одна з дiй умiло вiдрежисерованого кимось спектаклю? Але ким i навiщо? Який iнтерес являє для них вiдлюдькуватий професор, що ламав собi голову над якимись там мистецькими таємницями часiв Київської Русi? Був би вiн фiзик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технiкою, з авiацiєю, з моторами. А так - фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебiг подiй, що мали мiсце тисячу рокiв тому. Кого б це зацiкавило? Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кiлька разiв повторив, що наслiдки будуть звичайнi, зник, а професор Отава нарештi вже тепер усвiдомив собi похмурий змiст слiв "звичайнi наслiдки", бо значити це могло тiльки одне: смерть, кiнець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадкiв незвичайних i, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерiв, просто протиприродних. "А що, коли сказати йому про Шнурре? - вiдчаено подумав Отава. - Якщо цей тип i знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнiм есесiвським професором. Я ж скажу, що просто - його колега..." Гестапiвець, мовби передчуваючи несподiванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, вiн десь тiшився з свого великого вмiння наганяти страх на свої жертви, може, навiть спустився вниз, вийшов на вулицю i смачно пообiдав у ресторанi навпроти, на якому красувалася вивiска: "Тiльки для нiмцiв", - а потiм ще й дозволив собi невеличкий променад туди й сюди попiд пишними влiтку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нiчого не може бути лiпшого за дерева в кам'яному мiстi, це зондерфюрер, вихiдець з зеленої Тюрiнгiї, знав аж он як добре, а ще вiн знав, що людинi, окрiм здатностi милуватися деревами, квiтами, жiнками i мальовничими пейзажами, корисно час вiд часу лякатися, для цього лиш треба створити вiдповiднi умови, i всi на землi, власне, повиннi подiлятися на тих, що лякаються, бояться, i на тих, що створюють їм для цього належнi умови. Що ж до радянського професора, то вiн має умови просто винятковi, лишилося тiльки пересвiдчитися, до якого стану переляку той дiйшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху i негадано з'явився перед професором Отавою. - Ну, отже? - бадьоро вигукнув вiн. Професор розглядав внутрiшню в'язницю гестапо. Зондерфюрер пiдiйшов до нього, теж став дивитися в двiр, на загратованi вiконечка, якi в нього не викликали жодного вiдчуття, вiн дивився на них так само байдуже, як на кришки каналiзацiйних люкiв на вулицях мiста, скажiмо, або на що? Ну, це не грає жодної ролi. Хай уже малює собi приємнi картинки, споглядаючи на в'язничнi вiконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справдi так, базується на буйнiй уявi. - То що? - ще бадьорiше поспитав гестапiвець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловiк не може навiть вiдiрватися вiд споглядання свого ймовiрного житла, що було б ще далеко не гiршим кiнцем! - Вам вiдомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокiйно вiдходячи од вiкна. - Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати? - Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре? - Штурмбанфюрер Шнурре? - Вiн живе у тому самому будинку, що я. - Не грає ролi. - Ми з ним давнi колеги. - Може, ви ще скажете, що вiн - ваш спiльник? - Вiн вивiз мене з табору на Сирцi. - Припустимо. - Вiн мене шукав там дуже довго i вперто. - Якби вiн звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше. - Але тепер вiн буде розчарований, коли довiдається, -що надаремне вiдшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла... - Так, - сказав гестапiвець, - я довiдаюся. Чекати. Вiн вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленiстю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурi вiконечка внутрiшньої в'язницi. Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсiм про iнше або й зовсiм нi про що не думаєш, вiдчуваєш цiлковиту нездатнiсть твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як i той, що маєш перед собою. А коли перед тобою в'язниця - один iз найдавнiших людських винаходiв... Як то кажуть: "Не зарiкайся: i по мудрому чорт катається..." Нема забезпечень, нема гарантiй, а в його становищi - нема порятунку. Ще зовсiм недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кiнофiльми "Родина Оппенгейм", "Професор Мамлок" - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навiть не як вiддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тiльки вiддати голоси, кому належало, i ситуацiя була б зовсiм вiдмiнною. А в Iспанiї фашизм нiколи б не перемiг, якби захiднi держави не наклали ембарго на ввiз зброї, бо республiканцi задихалися без зброї, а фашистiв тим часом щедро i безкарно, цiлком безкарно i нахабно постачали всiм необхiдним i Гiтлер, i Муссолiнi. В Iталiї фашизм уявлявсягй геть чимось оперетковим, з отiєю грою Муссолiнi пiд римських цезарiв, з його промовами з балкона Венецiанського палацу в Римi, з переодяганням в чорнi сорочки. Ясна рiч, ми усвiдомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з iснуючих нинi й з тих, що будь-коли iснували в iсторiї людства, але ми вiдчували i власну могутнiсть, ми бадьоро спiвали "Если завтра война..." i обiцяли бити ворога на його територiї, i заколисаний такою упевненiстю якийсь там професор Отава мiг дозволити собi розкiш займатися вивченням аж таких вiдлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокiйно й неквапом вiдтворював вiн у своїй уявi золотий вiк Київської Русi, вiдбував разом з давнiми майстрами мандрiвки по всiй землi, вкритiй пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусiєю, i нiхто йому не заважав, нiхто не ставив того за зле; шанобливiсть, якою оточувано його, на перший погляд дивацькi й не кожному потрiбнi заняття, впокоювала Гордiя Отаву дедал бiльше, вiн був переконаний, що так триватиме стiльки, скiльки має бути, нiщо не завадить йому викiнчити справу його життя, нiхто потiм не звинуватить його в тому, що вiн змарнував своє життя, прогайнував його, провiв у неробствi. Але щоб отакий дивний i сумний фiнал, безглуздо-трагiчний фiнал? I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вiчно актуальна пересторога... Шнурре примчав до гестапо сам. Вiн не покладався на тих запопадливих телепнiв, якi те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в'язницi. На ньому був сiрий цивiльний костюм, сiре ворсисте пальто, м'який капелюх, який вiн скинув, убiгши поперед зондерфюрера до кiмнати, до пiвтем-ної кiмнати, де Гордiй Отава ще й крiзь сутiнки намагався розгледiти внутрiшню гестапiвську в'язницю й снував свої невеселi думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як вiн довiз незiм'ятим з самої Нiмеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спiтнiв, поки вибiгав на четвертий поверх, бо вiн не мiг спокiйно пiдiйматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, вiн i не сподiвався на пiдтримку, цiлком випадково, ймовiрно, згадавши його iм'я, але серед людей науки мають iснувати певнi норми поводження, має бути, як то кажуть, солiдарнiсть, старi професори ще за його юностi вчили, що мiж ученими має бути солiдарнiсть навiть у помилках, як мiж святими й жiнками - в грiхах, хоча це можна було б вiднести й на карб державних дiячiв, якi то а незрозумiлою прискiпливiстю вишукують щонайменшi похибки один в одного, то раптом заплющують очi навiть на цiлком вiдвертий розбiй, але, хвала богу, з цим буде назавжди покiнчено, як тiльки в Європi, а там i в .цiлому свiтi запанує новий лад, встановлений доблесними нiмецькими вiйськами пiд мудрим проводом фюрера, бо нiмецька нацiя вiддавна вважається найсправедливiшою на землi, її великi мислителi, поети, музиканти заклали, як нiхто iнший, пiдвалини для гармонiйного правопорядку в свiтi, лишається тепер зробити ще одне зусилля i... Вiн говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отавi мiсцем коло поручнiв, бо ж однаково той не мiг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену мiцною дротяною сiткою, опрiч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (i вже вдруге, а якщо лiчити ще й випадок з сином, то втретє!), не було нi причин, нi тiм бiльше сенсу, якщо взагалi можна вiдшукати будь-який сенс у тому, щоб добровiльно розбивати голову, яку ще нiкому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!.. - на жаль, не вдавалося, хоч iнодi така потреба й вiдчувалася; iсторiя наводить нам безлiч прикладiв, i в даному випадку голова професора Отави теж належить iсторiї, так як належать iсторiї обличчя всiх великих державних мужiв, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранцi й не помiтив тої "прикраси") великим портретом Гiтлера з українським написом внизу: "Гiтлер-визволитель", - зеленаво-брунатнi вiдтiння, вiйськовий плащ з настовбурченим комiром, високий офiцерський кашкет, звiряче поличчя мiж зеленавiстю картуза й плаща, розмаханi штрихи, всезагальна колючiсть, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бiдна iсторiя! - невже їй нiчого бiльше привласнювати, окрiм таких мармиз? Але Гордiй Отава мовчав. Мiг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролi в них були такi, що в одного не затулявся рот вiд захвату своїми успiхами, своєю переможнiстю, а iнший мав тiльки мовчати або ж вiдповiдати на запитання, якi може поставити йому будь-хто з переможцiв, запитання найнесподiванiшi, найбезглуздiшi, найобразливiшi, найобурливiшi, однаково, його обов'язок тепер полягав тiльки в тому, щоб задовольняти цiкавiсть переможцiв, вволювати їхнi примхи, пiдтверджувати їхнi припущення, i все то без жодної спроби опору, бо з огляду на вiйськовий час вiн може бути вiднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрiбну запопадливiсть функцiонерiв гестапо, i якби тiльки вiн так вчасно не згадав про свого великодушного i, хвала богу, впливового колегу, то невiдомо, чим би все скiнчилося, i чи... Професор Отава вiдчував себе в ролi приреченого задовольняти забаганки переможцiв навiть тодi, коли вони покинули сiрий будинок гестапо, i коли вони вечеряли в ресторанi з написом на вхiдних дверях: "Тiльки для нiмцiв", i коли по вечерi Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацiрганг, тобто прогулянку до площi Богдана i навколо Софiї, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрiй цього не зовсiм щасливого, точнiше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, вiдкинути вiд себе рештки незгод, як вiдкидають непотрiбнi спогади, а що може лiпше надаватися до цього, анiж нiчна прогулянка навколо тисячолiтньої святинi слов'янського свiту. Найлютiший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордiя Отави, анiж пропонована йому пiсля всього прогулянка навколо Софiї: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному мiстi, серед темної ночi мав вiн ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити помiж фашистських вартових, що стовбичили там i там i сито вiдмурку-валися на паролi, проказуванi їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвiдомити з трагiчною остаточнiстю жорстоку iстину вiйни: мiсто не твоє, собор не твiй, святинi не твої, нiчого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо iснуєш ти, тiльки допоки володiєш своєю землею, своїми мiстами, своїми святинями, своєю батькiвщиною й дiдизною. - Я не пiду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвiницю i пiд ногами в них почулися кам'янi плити софiйського подвiр'я. - Але ? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це... Отава мовчки повернувся й пiшов назад. Вартовi пропустили його без паролiв. Шнурре теж не гнався вiдразу, дав Отавi вiдiйти трохи вiд собору, тiльки тодi наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив: - Я намагаюся зрозумiти вас, професоре Отава, i, здається, менi стає зрозумiлим. Але... життя йде своїм шляхом, попри нашi настроєвостi, нашi переживання, нашi симпатiї й антипатiї... Життя вимагає- Воно завжди вимагає вiд людини. Людина й народжується на свiт лише для того, щоб виконати якiсь обов'язки, i значення людини в свiтi визначається вагою обов'язкiв, покладених на неї i виконуваних нею. Iсторiя поклала на нас особливо тяжку мiсiю. Але... Ми гордо несемо її. Великi небеснi тiла в своєму навальному русi завжди затягують тiла меншi, дрiбнiшi, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслiдно... Тому я... Менi не хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби... Iм'я професора Отави знане цiлiй Європi... Воно не повинне... Ви розумiєте, що я хочу сказати. Але для цього... Отава мiг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всi його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцiкавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає вiн за свої доброчинства, якою цiною доведеться платити за всi тi рятувальнi акцiї, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по вiдношенню до радянського професора Отави. Але Гордiй Отава мовчав. - Звичайно, така розмова не для вулицi, - зiтхнув Шнурре, - але вже так склалося... Я мiг би зайти до вас, мiг би запросити вас до себе ("Так, так, - думав Отава, - ти все можеш, тобi все дозволено, ти сам собi пан, сам собi свиня, а от хто я тепер, i що, i навiщо?"), але... Нам треба для цього обрати нейтральну територiю ("Так нiби iснує нинi де-небудь нейтральна територiя!" - думав Отава), щоб жодна з сторiн не мала морального опертя i пiдтримки ("Ти певний, що я зламаний остаточно, що менi ждати пiдтримки нiзвiдки, що обставини притисли мене, знищили мене", - подумав Отава), тому я пропоную завтра вранцi зустрiтися просто в соборi, в цiй вашiй Софiї, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в якiй... Я хотiв сказати, в якiй вам i стiни помагатимуть, але вчасно згадав, що вiднинi цi стiни, як i стiни всього Києва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софiї ми з вами будемо в бiльш-менш однакових умовах i зможемо поговорити про дiло, я маю для вас вельми цiкаву пропозицiю i просив би дуже не вiдкладати цю розмову... Згода? - Не знаю, - сказав Отава. - Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятiй або навiть о десятiй ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково... ми можемо прийти сюди о десятiй... - Я не можу, - твердо промовив Отава. - Ну так, я розумiю вас. Вам би не хотiлося... Все ж таки в даному випадку я - окупант... Але не будемо афiшувати нашого знайомства i... Хай кожен з нас прийде сюди сам по собi... Домовимося так: я чекаю вас завтра вiд дев'ятої до десятої чи навiть до одинадцятої... Просто для невеличкої екскурсiї... Адже в листах ви стiльки разiв обiцяли показати коли-небудь менi софiйськi фрески й мозаїки. - Обставини змiнилися, - нагадав Отава. - Але не змiнилися ми, сподiваюся. - На жаль. - I все ж таки я.дуже просив би вас... - Вам не треба мене просити... В ваших руках могутнi засобя примусу... - Не стану ж я вдаватися до цих засобiв, щоб мого колегу... - Вважайте, що ми не колеги, а вороги. - Я б не хотiв цього. - В даному випадку вiд хотiння окремих людей нiчого не залежить. Пiсля того як до мого рiдного мiста вступили чужi вiйська, кожен, хто до них належить, мiй ворог. - Смiливо сказано. Але я розумiю: ви менi довiряєте, i це мене тiшить. - Кажу те, що думаю. - Але в таборi, наприклад, ви не висловлювалися так вiдверто. - Найбiльша трагедiя табiрного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там нiхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалi тебе нiхто нi про що не питає, людину там розглядають просто як матерiал для знущань i знищень, i це нестерпно. - Але я визволив вас з табору, i ви можете висловитися до кiнця. - От я й висловлююсь, - Отава спробував засмiятися, але в нього нiчого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болiсну гримасу, що мала правити за усмiх. - Менi все-таки хочеться, щоб ми зустрiлися завтра в Софiї. Для нас з вами - це прекрасне мiсце для розмов. Просто вимрiяне. - Не можу подiлити вашого переконання. - Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозицiя для вас. - Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицiй ваших... не можу прийняти... - Але ж, професоре Отава, - змiненим голосом сказав Швурре, - якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старiший за вас i знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрiй свого життя i коли думаєш тiльки про те, щоб скiнчити розпочати. Вiдчуття того грецького воїна, який добiгав до Афiн, щоб передати вiсть про перемогу пiд Марафоном. Вичерпанiсть i нестача часу. Жах! Ви мене розумiєте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжнiй учений, ви - людина одної пристрастi, одної мети. - Вiйна зашкодила не тiльки менi, - нагадав Отава, - а цiлому народовi моєму. - Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! - вигукнув Шнурре. Цього разу Отава спромiгся навiть на посмiшку. Бо хто б же, який учений, силомiць висмикнутий зi звичного трибу життя, мерщiй не поспитав би пiсля цього: "Дозвольте, а як вия ще зробите?" Бо живеш на землi не самою працею, не тiльки роботою, яку взяв на себе, а передовсiм твердим переконанням своєї незамiнимостi. Якщо не зроблю я, то й нiхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зi мною цiлий окремий свiт, вiдновити який нiкому не дано. Але якщо вмирає, гине цiлий той свiт, у якому ти жив? Чи має тодi сенс твоє поодиноке буття i чи потрiбна будь-кому твоя, нехай i найунiкальнiша робота, коли вона не слугує на-хистовi, порятунковi, оборонi твого питомого свiту? Отава посмiхнувся навiть не з наївної прямолiнiйностi вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато рокiв тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала стати змiстом цiлого його життя. Назва ось яка: "До питання про авторство художникiв, якi здобили Софiю київську". До питання, до питання... Це звучало смiшно сьогоднi, коли фашистам здано мiльйонний Київ i всю Україну, коли танки Гудерiана рвуться до Москви, коли оточено Ленiнград, коли за колючими дротами тисячi, а може, й мiльйони, коли в ярах i перелiсках вдень i вночi розстрiлювано безвинних людей, коли... До питання... Ще добре, що були вони вже на сходах i Отава не встиг наговорити Шнурре такого, пiсля чого знову (тепер уже навiки) опинився б у гестапо. Але рятiвнi сходи в пiвтемрявi вели Отаву нагору, вiн мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотiв поклонитися, i пiшов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, i все ж не витерпiв, гукнув ще:. - Отже, завтра я жду вас до одинадцятої. Борис одчинив батьковi ще до того, як той стукнув у дверi. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до крокiв на сходах. Був аж синiй од виснаги, очi йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вiрив, що батько повернувся цiлий i неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвiдчився в марностi своїх побоювань, однаково не змiг зiгнати з обличчя стурбованостi й болю. Вихований без матерi, Борис не звик до виявiв чулостi, тому й не кинувся до батька в обiйми, хоч як хотiлося хлопцевi, навiть не повiтав батька вигуком радостi, хоч той вигук рвався йому з грудей, навiть не спромiгся зачинити за батьком дверей. Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освiтленому квадратi кухонних дверей, побачив бабу Галю з свiчкою в руках. - Все гаразд, - обом вiдразу сказав Отава, а потiм обiйняв сина за худенькi плечi й повiв до кабiнету. - Сiдай он там, - вказав синовi на венецiанське крiсло, усвiдомлюючи, може, вперше в своєму життi безглуздя всього, що його оточувало: i багатого зiбрання iкон, i книжкових раритетiв, i спорохнявiлих манускриптiв, i цього венецiанського крiсла, яке рiзьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, вiн зробив за життя всього лиш кiлька таких крiсел, одне зберiгається в Ермiтажi, ще одне десь у Англiї, i ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цiлковитою дурницею, тепер це смiшно й жалюгiдно. Борис сiв на краєчку крiсла, мов чужий, дивився на батька ще й досi наполоханими очима, потiм сказав, i в голосi в нього був докiр: - Я думав, що ти не вернешся. - Могло статися, - спокiйно вiдмовив Отава. - Не треба було ходити до гестапо! - ожвавлюючись, сказав Борис. - Пiзно чую слушну раду, - Отава теж сiв. Вони обидва поверталися до життя, мiж ними вже проскочила iскра iронiї, такої характерної в їхнiх стосунках; Отава помiтив у Бориса iронiчнiсть ще змалечку i свiдомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотiв передовсiм мати сина розумним. - Але куди б же я мав iти? - поспитав батько. -Втiкати! - Борис зiскочив з крiсла, пробiгся по кабiнету, став навпроти батька. - Втiкати на фронт, ось! - Пiзно, - вже без тiнi iронiї; навiть утомлено, чого не треба було б собi дозволяти, вимовив Отава, - справи мої, Борисе, не полiпшилися й пiсля того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досi за дротом, а ти з другого боку. - Нащо! - вигукнув син. - Нащо це тобi? - Уявляй, бо так воно є, - спокiйно вiв далi Отава, - i прошу тебе, вислухай усе, що я сьогоднi казатиму, i запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, тобi доведеться докiнчувати те, що я почав багато рокiв тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш... На жаль, я нiчого не можу тобi дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по вiйнi... В iнститутських сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це знаєш... Але я розповiм тобi... - Ну що ти, батьку. - Хлопець пiдiйшов до батька зовсiм близько, вiя мужньо долав бар'єр стриманостi, вiн сповнювався чулiстю, його обличчя вiдм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, вiн стояв коло Гордiя майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнiшнiх виявлень чулостi, надто добре знали цiну жестам, однак цього разу все мало бути iнакше, нiж завжди, i все сталося справдi iнакше, батько простягнув одразу навiть не одну, а обидвi руки, а син майже впав до нього в обiйми i, ховаючи на батькiвських грудях обличчя, захлинаючись вiд слiз, майже закричав: - Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш! - Треба, - твердо мовив Отава, - ти сам бачиш усе. Хто знає, може, доведеться побачити ще бiльше жорстокостi вiйни... Але ти повинен знати, що е речi, якi перетривають... Iсторiю народу не можна знищити... До самого ранку вони не сняли, i Отава розповiдав Борисовi про Сивоока. РIК 1015 ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, приведе Варягы, бояся отца своего. Лiтопис Нестора Ще не почувався князем, був просто дитиною, немiчною i зболеною, найнещаснiшою в княжому теремi; ще не усвiдомлюючи всiх кривд, яких завдано йому вiд народження (або ще й до того!), обурювався, що має розпочинати своє життя в нестерпностi болю, i кричав, кричав, аж синiло йому вiд напруги малюсiньке личко. Зачатий у зненавистi, народжений на калiцтво. Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опiкувався всiм плодючим i ростучим, але тiльки згодом малий князь збагне, скiльки глумлiння для нього в тому iменi, i вiдтодi почнуться довгi роки тяжкої ненавистi до батька - великого князя Володимира. Ненависть прийшла передовсiм од матерi, Рогнiди, прийшла в нiчному притаєному шепотi, прийшла з переповiданою так i отак похмурою повiстю про напад Володимира на князiвство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода i братiв Рогнiдиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогнiду, мов пiдложницю, а потiм кинув заввагонiлу, подався до Києва вiдвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з свiту ще вiдтодi, як горда Рогнiда вiдмовила йому в жениханнi, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу". Рiч неймовiрна: пiд той материн шепiт малий Ярослав ладен був забути власного батька i всю свою дитячу прихильнiсть вiддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так спiвчутливо розповiдала. А рiдний батько виступав лише забiякою й убивцем, бо позбавив життя не тiльки старого Рогволода i його синiв, але й рiдного брата свого Ярополка i звелiв те чинити в передсiнку княжої гридницi, сидiв, певно, в своєму крiслi посеред гридницi й слухав, як у сiнях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку пiдлогу. - А йому ж було боляче? - питав хлопець матiр. - Завжди боляче, коли вбивають? Вiн знав, що таке бiль, бо мав од народження вивихнутi ноги; ноги йому зовсiм не пiдкорялися, вони собi жили окремiшнiм життям, вiн мiг тiльки повзати, пiдтягуючись на руках, вся його надiя була на руки та на плечi, а з ногами не виходило нiчого - не помагали анi молитви, нi молебнi, нi свячена вода, нi купелi в травах, нi заморське питво. Зате, прикутий до постелi, начувся всього стiльки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна рiч, про батька, якому Рогнiда нiколи не могла простити зла, нiколи, нiколи! Узяв гвалтом пiсля вбивства рiдних, а потiм кинув її в Полоцьку i вже в Києвi, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собi в пiдложницi а чи й у жони, але й того видалося замало розпусниковi, бо як народився вiд грекинi Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиiда розрiшилася Iзяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тiльки одного сина Вишеслава i впала в немилiсть i вiд. 'Правлена була назад до Чехiї в якийсь монастир, а Рогаiду привезено до Києва i пошановано нарештi як справжню княгиню, i вже тодi спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але вiд того не сповнилася любов'ю до Володимира i кожному i 8 синiв, ще той i не розумiв нiчого, вже нашiптувала про свою зневагу, про свiй бiль, i так вони й росли серед тої дивної глибоко затамованої ворожостi материної до батька i серед цiлковитої байдужостi батькової до них i до матерi, бо рiдко бачили князя Володимира; мав вiн завжди безлiч клопотiв, частiше був у походах, анiж у Києвi, збирав землi, впокорював непокiрливих, дбав невiдь про що й за що, а дiти його росли без ласки й любовi, всi рiзнi, вiд рiзних матерiв, з'єднанi самим тiльки батьком, а так - рiзноплеменнi й рiзномовнiї вiд грекинi Яро-полкової - Святополк, вiд Рогнiди - Iзяслав, Мстислав, Ярослав i Всеволод, вiд чехинi Любушi - Вишеслав, вiд чехинi Мальфредi - Святослав, Судислав, Позвiзд, вiд болгаринi з царського роду Симеонового - Борис i Глiб, вiд ромейської царiвни Анни не було дiтей, зате вiд нiмкенi, з якою Володимир одружився в лiто 6519, народився син Станiслав i дочка Марiя-Добронiга. Ярослав i не знав їх майже нiкого, жив коло матерi, мав свiй бiль, катувався своєю непорушнiстю; як тiльки став розумiти навколишнiй свiт, вже зненавидiв його, хоч i прагнув усього, що було йому недоступне, хотiлося йому смiху, бiганини, крикняви, веселого вовтузiння, всього того, що бачив, коли пiдноси-.ли його до вiконечка княжого терема i вiн визирав на київську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дiтлашня, бiгали собаки, котилися повози, iржали конi, вешталися сюди й туди всiлякi нероби або ж тяжко згиналися пiд вагою носiї, де проходили й проїздили верхи на конях пиховитi дружинники, пленталися втомленi, збайдужiлi до всього навкруги приведенi з далеких погостiв вої, викрасовувалися в своїх заморських нарядах багатi гостi, пропливали, мов пишнi пави, київськi красунi в паволоках, узороччi а чи й просто в бiлих полотняних уборах, якi однаково не псували їхньої вроди, а ща дужче увипуклювали. А ще у вiдкрите вiконце, окрiм голосiв i звабливих згукiв, вливався київський дух, вiд якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотiлося йому чогось незбагненного, i вiд тої дикої незбагненностi находив на нього приступ шалу, i Ярослав кричав до хрипу, до посинiння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклi груди, аж гуло, задихався вiд лютi на все живе, здорове, нескалiчене. - Не туди б'єш, князю, - смiявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крiзь вiдчинене вiкно княжого терема з якоюсь там молодичкою, - ось сюди влучай! Отакi Будеш добрим князем, ого! З чотирьох лiт Рогнiда приставила до Ярослава вчителiв грецьких, болгарських, варязьких i навiть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досi, а Будий став коло князя вже пiзнiше, дивуючись кмiтливостi малого, досить швидко навчив його руських рєз, але передовсiм заповзявся поставити Ярослава на ноги. - Ти тiльки мене слухай, то буде в нас з тобою дiло, - казав Будий. - Ось я повiдаю тобi про богатиря нашого, який сидiв сиднем у хатi тридцять й три роки, а потiм... Вiн не давав спочинку малому князевi, примушував того згинати й розгинати ноги безлiч разiв, м'яв йому литочки своїми ведмежої сили лапами, пiдводив на ноги, а потiм швидко випускав Ярослава з рук i той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пiнився, але Вудий не зважав i вперто робив своє. - Скоро станеш на ноги, - втiшав вiн Ярослава, - i стоятимеш так мiцно, як, може, нiхто iнший. Ярослав тiльки блiдо всмiхався на таку солодку брехню, але, як тiльки знов доводилося йому падати, весь тiпався вiд злостi, вистукував кулачками по чому попадя, кричав: - Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зiтнути тобi голову! Ти мене знатимеш! А потiм була та жахлива нiч, коли батько, князь Володимир, привiз собi з Корсуня нову жону, ромейську царiвну Анну, перезрiлу грекиню, яка пересидiлася в невiстках коло своїх братiв-iмператорiв Василя й Константина. Певно, потрiбна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогнiда вбачала в тому самий тiльки блуд свого мужа, в безсилiй злостi спостерiгала, як Володимир рiк тому виходив аж до порогiв, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всiх близьких i далеких, а як тiльки зiйшла крига з Днiпра, спорядив похiд на Корсунь i довго звойовував мiсто, а потiм ще ждав, поки iмператори з Царгорода пришлють йому Анну, i, нарештi, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, i сам уже не просто собi князь, а мовби цар усiєї землi Руської, яку скупчив i утвердив своїми походами та дбанням, i отак уночi, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бородi пахощами вiд заморської царiвни, прийшов до Рогнiди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сiдаючи, стовбичачи в напiвтьмi, в розблиску двох свiчок, запалених коло Рогнiдиного ложа: - Маю жону, царицю Анну, i не можу тепер мати бiльше нiкого, так велить новий мiй бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собi мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож. Тодi Рогнiда зiскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгiй бiлiй сорочцi, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його вiд Ярослава своєю постаттю, вiн бачив саму тiльки матiр i чув тiльки її голос: - Була-бо царицею i не хочу бути рабою нiкому на землi, а лиш боговi! - Ти княгиня! - закричав малий князь так, як вiн кричав тiльки на Будия.- Воiстину ти цариця всiм царицям, моя мамо! I вiн вiдчаєно виштовхнувся руками з нагрiтої постелi, - руки мав напрочуд дужi як на його вiсiм лiт, силою дорiвнював чи й не дорослому мужу, - поштовх рук був такий несподiваний для нього самого, iдо вiн сiв i простягнув ноги, як то роблять усi здоровi люди, а потiм подався на край ложа i вже не мiг стриматися, вже ноги самi послизнули по м'якому хутрi, вже вiдкинуто легку ковдру з бiлячих шкурок, i вперше в своєму життi князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотiло вiд страху й напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася i вiн помре, але нiчого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з вiдвертим страхом, Рогнiда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечi, щоб не дати впасти, але вiн стояв i далi, навiть змiг спробувати вiдгорнути вiд себе матiр, але зробив те для годиться, н-е мав сили нi на що бiльше, окрiм цього першого в життi стояння на власних ногах, не мiг навiть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати з себе не змiг би. Князь Володимир ще трохи постояв остовпiло, потiм важко повернувся й хильцем посунув з палати. А Ярослав вiдтодi почав потроху ходити, пiдтримуваний i навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб нiхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтiч, все гойдалося перед очима, i якби не його неймовiрна впертiсть, то чи й навчився б як слiд ступати по землi, але мав невичерпнi заряди наполегливостi, яка передалася йому чи то вiд численних навчителiв, чи то вiд батька, що в своїх державних дiлах не знав нi впину, нi спочинку, чи то вiд матерi з її невтишимою зненавистю до князя Володимира. Так вiдтодi й затямив собi: треба бути впертим в усякому дiлi - i в зненавистi, i в любовi, та навiть у дрiб'язку. ...Князь Ярослав сидiв над гарним озерцем - синювата латочка серед старих бiлих берiз, сидiв уже давно, не помiчав, що його чоботи з дорогого тiму, садженi по швах i на пiдборах самоцвiтами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння i в ямки набiгло води, м'яка шкiра розмокла, ноги князевi, власне, викупу-валися в водi, але вiн того не зауважував, а може, так було ще й лiпше, бо Холод у ногах вiдтягував пекучi думки, якими нуртувалася князева голова. Байдуже вдивлявся в несхитну гладiнь озеречка, бачив у нiй своє вiдбиття - мiцна голова на зашироких плечах, важких, мов камiнних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко схованi пiд кудлатими бровами очi з гострим поглядом. Бачив себе i не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливiсть, про свої холоднi очi, про камiнну суворiсть свого обличчя. У воїв i книжникiв холоднi очi. А вiн був книжник ще з тих лiт, коли непорушно лежав у материних покоях, вiн ховався вiд веселих, безтурботних здорових людей зi своїм нещастям за книги, читав про .страждання, про великомученикiв, про подвиги, про великi дiяння, великi пристрастi i великi зради - i цього було досить для нього. Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком i всiма довколишнiми людьми. Мав завжди безлiч часу для засвоєння книжних премудростей, а потiм настав день, коли Ярослав вiдчув свою зверхнiсть не тiльки над такими, як сам, а навiть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, - i тодi вперше закрутилася в душi хробачком приваблива думка про те, що тiльки вiн згодом повинен панувати в цiй великiй землi. Покрепу такiй думцi давав i новий бог, взятий князем Володимиром вiд ромеїв, - бог Христос, жорстокий до всiх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих. "Чоловiк, що має повагу, а розумi не має, зрiвняється скоту, що на зарiзь_ Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував вiн байдужих у своїй добротi до всiх без винятку слов'янських перунiв, стрибогiв, ярил i велесiв. Мовчки вигрiвалися собi на сонечку, терпляче зносили дошкульнi осiннi хльости, набурмосено стрiчали холоднi зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, смiявся, плакав, народжував, помирав, сiяв жито i просо, ходив на лови, i все те в якiйсь заведенiй з давнiх передвiкiв кругойдучостi, з яловою думкою, без вознесiння духа. А тим часом свiтом заволодiвав новий всемогутнiй бог - Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу. "Не.ма мiж богами такого, як ти, господи, I нiщо не рiвняється дiлам твоїм"._ Здалеку зачулися стривоженi вигуки, мiж деревами в шаленiм гонi наближалися вершники на добрих конях, дзвенiла збруя i зброя. Запримiтивши князя, верхiвцi стримали коней i збилися оддалiк у тiсну рухливу купу, а вiд неї вiдокремився один, на бiлiм високiм конi, одягнений ошатно, смiливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою їздою: - Насилу знайшли тебе, княже! Свїтловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пеiденою долонею по крутiй коневiй шиї. Коснятин, син Добринi, батькового уя. Доводився Ярославовi дядьком, якщо розiбратися. Був трохи старший i роками, головне ж - переважав хитрощами. - Та в тебе ноги у водi! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покiнчити з мовчазною насупленiстю князевою. - Мої ноги, - суворо мовив Ярослав. - Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманiше сказав Коснятин, який зрозумiв, що Ярославовi не до вподоби гуки й тюки. - Коли князь захоче, то може й у кризi сидiти, - знов обiрвав його Ярослав. - Їдьте собi, а я ще посиджу. -_ Нагнали ж такого оленя, - зiтхнув Коснятин. - Наженiть ще. їдь! - Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою. - Повертайтесь. Коснятин тихо вiд'їхав од князя, вже тiльки тодi пiдняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як вiн змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, мiж деревами гарно вирiзьблювалися летючi постатi коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видiння щезло, князь зостався сам. "Доки носити менi щодня думу в душi моїй, журбу в серцi иоїм? Доки буде пiднiматись ворог мiй надо мною?"_ Коснятин був сином Добринi, того самого Добринi, який кинув Рогнiду до нiг молодого тодi князя Володимира i намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залiчувався до ворогiв князевих. А що не застав його живого в Новгородi, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добринi Коснятина. А той вiд батька перейняв зневажливу зверхнiсть до Володи-мирового роду, хоч i ховав це за дбайливiстю й уважнiстю, найбiльше ж - за хитрощами. Добринi ображенi були князем Володимиром i обдуренi. Бо спершу Володимир на знак вдячностi до свого уя, рiдного брата матерi своєї Малушi, проголосив того князем у Новгородi, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синiв, .що їх наплодив од незлiченних жон, то забув про свою обiтницю перед Добринею i найменував князем у Новгородi свого старшого сина Вишеслава. Дiяв тодi Володимир швидко й хитро. Найстаршому синовi од Рогнiди Iзяславу, який мав би право сiсти на батькiв стiл у Києвi, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогнiду, насправдi ж - вiдiбрав в Iзяслава всi сподiвання на повернення до Києва, бо Полоцьк було проголошено князiвством самостiйним, незалежним од влади великого князя. Iншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушнi люди, i, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм удiли без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Iзяславу - Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тодi як несправжнього сина вiд Ярополкової грекинi, Святополка, посадив у близькому вiд Києва Туровi: хоч Ярослав був си