н вiд Рогнiди, а Святослав од Мальфредi-чехинi, та не Ярослава послав батько в близькi Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудростi, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за лiси й за рiки, мiж чудь i мерю, мiж бродникiв, якi втiкали з усiх князiвств, ховаючись од бояр, од переступiв i лихої долi. Але бог не полишив молодого князя i в тiй далекiй землi. "Справедливiсть твоя - як високi гори, суди твої - як глибiнь велика"._ Заврожаїлося на той час у Суздальщинi, i був хлiб дешевий, а вiд того й сила князева зросла. Хлiб був дешевий один рiк i другий, i молодого князя любили й величали, хоч i не його заслуга на врожай, але хлiб дешевий - i вже любов звiдусюди, i жити любо, i сили додається й потуги. Ярослав iз дружиною ходив на чудь i на мерю, вiдтiсняв їх з лiпших земель, роздавав угiддя своїм поблнжчим людям; до нього стiкалися вої, Мужi знатнi й просто голота, в нього мали притулок усi невдоволенi, вiн вивищувався над ними i ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами своїми i вчасно помiтив Ярославовi гордощi. На той час уже вмерла Рогнiда, а в Новгородi хитромудрi Добринi вкоротили вiку слабодухому Вишеславу. I ось ще сани з мертвим Вишеславом тiльки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир покликав Ярослава до себе i нарiк його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, якi однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав їм самого господа бога! "Боже мiй, боже! Чому опустив мене-став оддалеки вiд рятунку мого, вiд слiв мого стогнання"._ У Новгородi нiколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князевi належить право суду, але на князiвському судi повинен бути посланець од вiча. Судове мито дiлиться наполовину мiж князем i общиною. До всiх князевих людей приставленi люди вiчовi. Князевi належить данина для прикорму дружин i челядi, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те вiн повинен тiльки через новгородцiв. Посадникiв у пригороди посилає Новгород, i князь не може їх змiняти. Взагалi нiкого не мiг змiстити без згоди на те вiча, на якому збиралися всi маєтнi люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькi, кiнецькi старости, купцi, боярськi послуживцi. Князь вiд своєю рукою дружину i все вiйсько, але починати вiйну без згоди вiча не може. Князь повинен дотримуватися всiх старих i нових угод, укладених Новгородом, i не заважати торгiвлi. Сам може торгувати, але не через своїх людей, а через новгородцiв. Не має права набувати земельнi угiддя й будь-яку нерухомiсть анi собi, анi жонi, нi дружинi. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному мiстi, сидiв на своєму княжому дворi або в Ракомi, яку отримав у дарунок од Коснятнна, мiг, щоправда, вирушати в об'їзд земель i пригородiв, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподiльне право, але тим i обмежувалися всi його самостiйностi. На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону - чеську князiвну Анну, з якою мусив одружитися за велiнням Володимира, що тим самим забезпечував собi спокiй вiд найближчих сусiдiв. Анна не могла звикнути нi до страшних морозiв, од яких лопалися дерева в пущах i лунко гахкала перемерзла крига на озерах i рiках, наганяли на неї хворощi затяжнi осiннi дощi, наводили сум розбагненi шляхи. Не було радощiв нi їй у цiй землi, нi Ярославовi од такої жони. Єдиний син од Анни Їлля теж рiс, як i мати, слабосилий i нiкчемний. Серед рум'яних боярчат виглядiв якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порiвняннi з бiлотiлими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слiдом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тiлу та вродi, як отi найманцi варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми подругами - русокосими, мiцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря. "Врода розлилася по губах твоїх"._ Князь був нещасний у всьому, але звертався тiльки до бога, до нього самого: "Споглянь на горе моє i на труди мої i прости всi грiхи мої"._ Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь i водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, I нiхто не вiдбирав того звання, яке дається назавжди, на весь рiд, на всi його колiна. Раз так, то й Коснятин князь. Опрiч того, вважався двоюрiдним братом, браточадом, великому князевi Володимиру - отже, князь? Але на мiсце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, е тiльки племiнником Коснятиновим. Отож - хто вищий? Вихiд був єдиний, хоч i найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сiв той вiдразу на київському столi за великого князя, та ще й сiв за помiччю новгородцiв, за що мав вiддячити належно, найголовнiше ж - вибратися звiдси назавжди i назавжди звiльнити Новгород вiд присиланих з Києва княжат. Коснятин сказав про це Ярославовi з своєю посмiшкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад: - Новгородська земля велика й багата, але все вiдбирає в тебе, княже, великий князь, батько твiй. - Не все, знаєш добре, - вiдповiв Ярослав, - з трьох тисяч гривен данини тисячу лишаємо собi. - Ледве стачає на прокорм дружини, - пiдхопив Коснятин, - а подумай, княже, якби ти мав ще й тi двi тисячi на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва! - Грiх iти проти отця свого, - суворо глянув на нього князь. - Можна б потроїти дружину, - вiв своє Коснятин, - нiде нiхто не мав би такої дружини. Ярослав одповiв йому словами з псалтиря: . "3лоба його обернеться на головi його, i насильство його впаде на тiм'я його"._ - Якщо чоловiк до тисячi гривен має ще двi тисячi,- засмiявся Коснятин, - то вiн не лякається нiчого в свiтi! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудростi! Вiн бiльше не нагадував про цю розмову, але в кiнцi лiта, коли треба було вiдсилати Києву щорiчну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторiй гридницi, перемiрюючи її вздовж i впоперек, потiм сказав: - Довго думав я, довго й тяжко. I велю так: не давати гривен Києву. Коснявин мовчав, зляканий i зрадiлий. Тодi Ярослав пiдiйшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотiв труснути посадника за груди, але тiльки потримався, похмуро молвив:_ -_ Споряджай слiв до князя Володимира з цiєю вiстю! A сам вiдправив певних людей до варягiв, прикликаючи до У$ебе на службу найславнiшого з них - Еймунда. "Не згадуй про грiхи молодостi моєї, нi про переступи мої, гадай мене по благодатi твоїй, задля доброти твоєї, господи!"_ Ще довго сидiв Ярослав над озеречком, ноги йому зовсiм коцюбли в просиненiй першими осiннiми прихолодками водi, а вiн уперто не помiчав того, ворушив губи в молитвi, загинав iльцi на руках, перелiчуючи всi грiхи, неправди й кривди, заiнi йому, його матерi, його сестрам i братам батьком їхнiм, iиким князем Володимиром. Неподалеку мiж деревами знов замаячили верхiвцi. Поволi їздили його тiлохранителi - варяги Ульв i Торд. Десь весь час кружляли довкола, вiдiгнанi князем, звиклi до його незваних примх, але не втерпiли, вирiшили навiдати свого хлiщя. Iншим разом Ярослав би втiшився вiрностi своїх панiв, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на смiх а одержав iм'я славетного скальда, про спiвучiсть якого вiдано в пiвнiчних краях легенди; розважав князя i Торд, помолодший за Ульва, головне ж - балакучий безмiрно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дiвчат, з яких вiн чомусь особливо вирiзняв неодмiнно бiлявих i тонконогих i часто навiть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородцi недвозначно обiцяли поперебивати Тордовi ноги. Але нянi князевi не хотiлося бачити варягiв. Вiн махнув їм рукою, щоб їхали геть, тi слухняно завернули коней, знову зникли в перелiску. I ще й ще сидiв Ярослав над озерцем, перешiптуючи слова з священних книг i вiдчуваючи таку холодну самотнiсть, хоч вiзьми та в воду. Прив'язаний до найближчої берези князiв кiнь тихо поскубував траву, iнодi скидав голову, прислухаючись до лiсу, так нiби ждав повернення отої гарної низки верхiвцiв або хоч двох вершникiв-варягiв, знов виловлював м'якими губами трохи згiрклу передосiнню травицю, а коли вже нiчого було бiльше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заiржав, нагадуючи хазяїновi, що вже час їхати або слiдом за ловцями, або й просто собi додому. Тодi Ярослав пiдвiвся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима вiд холоду, загнуздав коня, пiдтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сiдло, смикнув за повiд, не розбираючи навiть, за який - за правий чи за лiвий, бо куди їхати, куди скакати - Ярославовi було однаково. Кiнь радо зiрвався з мiсця, понiс князя помiж деревами, вибираючи вже на свiй конячий розсуд вiльнiший простiр. Ярослав i далi був задуманий, i далi ворушилися його уста в молитвах. "Лице мое запалося вiд смутку й постарiлось задля всiх ворогiв моїх"._ А кiнь, не спонукуваний i не гнаний, сам наддав ходи, полетiв i геть божевiльне; перед очима князя перестрибували бiлi береза й замшiлi вiльхл, чiпкi чагарi лише здалеку намiрялися своїми колючими вiтами i безсило вiдскакували в боки, м'яко тупотiли по зеленому моху хiнськi копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вiтер, аж ставало весело Ярославовi, i вiн уперше за сьогоднi посмiхнувся i згадав, що молодий ще зовсiм - тридцять i п'ять лiт якихось, i аби не князiвська поважнiсть, то гукнув би оце на весь лiс, i -пiдвiвся б у стременах, i... Збоку, на галявинi, щось майнуло, дивїiо-бiле й бентежне, князь рвонув повiддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бiк, у другий. Гнав коня просто на кущi, трiщало пiд конячим черевом, хльоскало князя вiттям, нарештi, вирвалися на вiльнiше мiсце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелiсок i тiльки й угледiв на протилежному кiнцi нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, вiд чого кров князевi вся зiбралася в серцi й глухо, загрозливо заклекотiла. Був ловцем на звiра, а мав стати ким? Вiдчайдушне погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стiною хащiв, тодi зiскочив на землю i, нi про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурiлий юнак, полiз_ у кущi, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що! "В тiснотi робив ти менi простiр"._ Але це була остання згадка про бога. Далi не було кi богiв, нi бiсiв, не було нi турбот, нi клопотiв, нi зненавистi, нi бiдкання, а тiльки те, за чим гнався, що хотiв допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того лринадливого духу. Ламав кущi, мов дикий тур, проламувався наперед з вiдчайдушною силою, весь налився темною силою - в руках, у тулубi, в ногах, колись таких немiчних i калiчних. I нарештi побачив знову попереду бiле маево, гукнув охрипло, здавлено: - Стiй! Воно бiгло далi, не зупинялося, не озиралося. - Стiй! Втiкало, мовби й не чуло. Бiгло легко, не торкалося землi, летiло помiж кущами, вже випурхувало на вiльний простiр, який бiлiв помiж березняками, саме бiле й нiжне, як береза. - Стiй, бо вб'ю! Аж тодi стадо злякане, i вiн набiг на нього загрозливий, задиханий, зачамрiлнв, озвалася в ньому батькiвська кров, загримiла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима;- i отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не вiдаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув i зрозумiв свого непутящого батька, вперше за своє життя йому вiдкрилося те, що, мабуть, не раз i не десять разiв переживав колись Володимир, i Ярослав пробачив своєму батьковi все лихе й недобре, виправдав усi грiхи його. I все те - лиш за один доторк до тiла, що в кожнiй своїй найменшiй малостi було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана вiд довгої втечi дiвчина. Неначе вибiгла з дивної казки. Або: якби лiс, з усiма , своїми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вiчною свiжiстю й бадьорiстю, з своїми буйними соками мiг перевтiлитися, скупчитися в однiй-єдинiй iстотi, то саме отака дiвчина могла б бути його породженням, але тодi лiс мав би зникнути, вiд нього б нiчого не лишилося, вже витрачене було б на оце створiння. Однак лiс жив i далi, а в ньому знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було нi князя, нi iншого чоловiка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а ста" знетямлений, задивлений, овдниений вiд .усiх складностей свiту, i якби мiг укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хiба що таке: "О велика мудрiсть сущого?" Вже Ярослав нездатен був нi мовити, нi бодай ворухнути князь. Не одтав одягу на дiвчинi, не запримiчав на нiй нiчого,нi зажував нiчого, не мiг би навiть сказати,чи висока вона, хоч i дивився на неї згори вниз, не мiг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, вiн просто вiдчував усю її в її цiлостi, вiя дихав нею, бачив же тiльки обличчя, та навiть i не обличчя, а шкiру, власне, й не шкiру на обличчi, а якусь незвичайну свiжiсть, незайманiсть, чистоту, вiд яких зайшлося йому серце i свiт iшов обертом дедалi швидше й швидше. Мов слiпий, простягнув вiн обидвi руки, повiльно, несмiливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його вiд усiх нещасть, вiд найбiльшого лиха, тiльки один доторк, ось так починається й так кiнчається свiт, а бiльше лема нiчого, i не повинно бути, i нiчого бiльше й не треба - в цьому найбiльша мудрiсть; i як добре, що чоловiковi все ж таки вiдкривається, хоч i пiзно iнодi, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судiть i не судимi будете! А нинi тiльки мовчазний доторк до цього чуда - i вмить щезнуть усi незгоди, i в душi озветься смiх, буйнощi заллють усе тiло, як ллються звiдусюди в лiсi пронизливi повiви живого духу! Його руки поволi допливали до бiлої постатi, вiн бачив тепер не саму тiльки непередавану свiжiсть, його вразив вогонь i розум у її сiрих, чорно розiскрених очах, але це сталося згодом, пiзнiше, тодi, як вона вiдiпхнула його руки, коли вiн усе ж доторкнувся хоч її руки, вiдчув кiнцями пальцiв усю її, ще бiльше зшаленiв, але водночас мовби найшло на нього прозрiння, i вiн побачив тодi її очi, її губи, побачив її всю - невисоку, щедротiлу, в простiй полотнянiй одежi, а ще побачив її шию, довгу й нiжну, у широкому вирiзi грубої сорочки, i йому захотiлося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої тканини, i вiн незграбно похилився, так нiби й досi залишався малим калiчкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, i вiн шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борiдка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набiк, але всi тi миттєвi приготування звелися на нiщо, бо дiвчина знов м'яко, але вперто вiдтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гнiву: - Ану ж бо не... Вiн став геть безпорадний. Хотiв би й заплакати, але давно розучився, став би на колiна, але звик ставати на колiна лише перед богом i не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дiвчина була для нього вище за бога i за все, що було й чого не було. Вiн мовчки похилився на неї всiм своїм тiлом, майже падав, мов пiдтятий бажанням, i вона знов наставила навпроти своє дуже плече, стримала його падiння, знов мовила: - I чого б я ото? Говорила, мабуть, бiльше для себе, бо вже встигла зауважити, що вiн нiчого не чує, нездатен нi на мову, нi на слухання, знала, що й утекти тепер би могла вiд нього легко, бо не спромiгся б той на погоню, але не втiкала i не вiдступала вiд нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, i вiяла на князя чарами свого тiла, каламутила йому розум i душу, отруювала його темною звабою, i в невинному розхилi її уст не почувалося, що чинить те навмисне,- просто виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було вiд незвичностi пригоди. Вiн знову схитнувся вже на другий бiк, i тодi вона, видно схаменувшись нарештi, може запримiтившiї його дорогi шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловiком, вiдхитнулася вiд князя, ступнула двiчi назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився i мав би впасти, якби' дiвчина вчасно не пiдтримала його, але вiн все ж таки умудрився налягти на неї всiєю своею вагою i повис на плечi в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, пiдстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дiвчинi було й лячно, i смiшно трохи водночас, вона таки спромоглася вiдiпхнути дивного нападника, вiдскочила вiд нього, гукнула крiзь смiх: - Ой набрид! - Ну, - пробурмотiв нарештi Ярослав, - навiщо? - Звiдки такий узявся! - поправляючи на собi сорочку i i благеньке корзно, скривила губи дiвчина. - Ганяєшся тут по лiсi. Вiн знову мовчки пiшов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землi ломаку, замахнулася: - Не пiдходь, бо!.. Очi їй смiялися, видно, сама розумiла, який безглуздий її захист вiд дужого, озброєного мечем i мисливським ножем чоловiка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла вiдчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловiком безмiрно. - Тiльки ступни - кричатиму! До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщiй висипати на безтямного чоловiка, перш нiж той схаменеться i перестане бути таким нiкчемним тюхтiєм, яким показав себе ось зараз. - I забирайся звiдси! - додала ще смiливiше. У князя пройшло перше запаморочення, його тiпала мовби лихоманка, вiдчував, що будь-якi переговори безглуздi, але не мав нiчого лiпшого, тому вдався до вмовляння: - Ну нащо ти так? - А ти нащо? - Я... ти... як тебе звати? - Старий будеш! Повинна б... А нiчого я не винна! Та ти слухай... Не хочу слухати! - Ну... - Вiн не знав, як до неї й пiдступитися, - Ти знаєш, хто я? - Не хочу знати! - Можеш хоч здогадатися. - Не мала клопоту! -- Але ж я для тебе мiг би... - Сама все можу! Вiд неї вiдскакували всi слова: нi погроз, нi обiцянок для неї не iснувало. - Все ж таки як тебе звуть? - спитав вiн, намагаючись посмiхнутися. - Я - Юрiй. А ти? - А я - ось вона! Дiвчина випнула повнi груди пiд полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тiло вiльно ходило пiд широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, вiн рвонув з пiхов меча, доскочив до дiвчини, захрипло вигукнув: - Кажи, бо потну? Вона злякалася навсправжки, очi їй розширилися, чорнi iскорки повистрибували з них геть, лишилася тiльки безмежна сiрiсть, дiвчина наставила руки, так нiби могла ними захиститися вiд меча, слухняно прошепотiла: - Забава. - Що? - кинувши так i не видобутий меч назад у пiхви i хапаючи її мiцно за плечi, поспитав Ярослав. - Що? - Звуть мене так. Забава. - Чому так? - Батько так назвав. Ми в лiсi живемо, самi. Нiкого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою. - А нинi що? - I нинi. - Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь? - Не знаю. - То й лiпше. Вподобав я тебе вельми. - Ну, - вона вив'юяилася з-пiд його рук, вiдскочила набiк, - їдь собi далi, поки я тебе не знаю. - Повинна спiзнати. - А не хочу. - Я для тебе все зроблю. - А що ти для мене зробиш? - Ну... - Князь знiтився: бо й що мiг для неї зробити. - Бояринею тебе вчиню! - А не треба менi бояринi! - Що б тобi треба? - А нiчого! - Ну, не втiкай вiд мене. - А ги не пiдходь. На Ярослава знов напливала темна лють. Навiщо зачепився з цiєю дурною розмовою? Треба було вiдразу зiм'яти, згнiтити, треба було, треба... ох! Вiн сказав благаюче: - Прошу тебе вельми. Постiй лиш коло мене. Трохи. - А їдь собi, - сказала вона жорстоко. - Он тебе шукають. Справдi, вiддалеки чулися крик, заiржали в лiсi конi, вiдгукнувся до них князiв кiнь. - Побачать тебе тут - буде тобi, - мигано посмiхнулася Забава. - А я не боюся нiкого, - сказав вiн, мой останнiй хвалько. - Я над ними всiма, а не вони надi мною. Ну, то пiдiйдеш? - Не хочу. - Тiльки потримати тебе за руку, - Чого захотiв. - Аго-ов! Княже! - зачувся за гущавина и Косняганiв могутнiй голос. - Княже Ярославе! В очах Забави промайнула заншаденiсть._ -_ То ти - князь? - Князь. Iди до мене. - Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! - вона засмiялася й кинулася в гущавину. Тiльки й слiду. А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрiзь чагарi посланi Коснягином ловцi й варяги. - Чого претесь! - гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаi, коли вийшов до коней, сердито мовив: - Вiдвикай зирита за князем. Негоже чиниш. - Злякалися за тебе, свiтлий князю, - дикувато мовив Кослятии. - Не маленький, сам собi зараджу. Обдумав усе нинi. Веля кувати мечi та списи i возити стрiлу i ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ._ Вiн махнув верхiвцям, щоб вiдстали, подимили їх з Коснятином на самотi, продовжував: - А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два лiта, як моя Анна, царство їй небесне, покинула меие i перейшла в божi чертоги, а менi на цiм свiтi гяжжi а самiтно. - Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин. - Ти не в лiк. Грубий еся й плотояден. - Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе... - Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене вiдкрите, нiщо не ховається вiд очеi моїх. Раз я на отця свого пiднявся, то вже... - Отець твiй погряз у грiхах, в бiсiвськiй духотi... - Отець мiй старий уже чоловiк i великiй чоловiк. Нiхто йому не дорiвняється. А грiшнi всi ми суть кожен народжуе. Возятн стрiлу - новгородський зiичад, який взятав оголонення вiйвається з бiсами i живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дiйде? Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення. "А знав би ти ще про Забаву!" - мстиво подумав вiн, а вголос поспитав: - Хтось тут стереже твої ловища? - Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй i гультяй страшенний. Сьогоднi й геть зник десь. Через нього й не вполювали нiчого. Марно проїздили. - Невмiлi ловцi. А .тому твоєму - треба б помiчника. - Обiйдеться. Зледащiв i без помiчникiв, а дай - то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках! Князевi так i наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко вiдiйшов од простого люду, власне, боярин тiльки в першому колiнi, але вирiшив за лiпше змовчати, бо вже не хотiлося нi про що мовити з посадником, знов вiн увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащi, щоб розшукати оту, з розiскреними сiрими очима, з щедрим тiлом, що буйною хвилею ходить пiд широким простим одягом. Але посадник не вiдав, що дiється в князевiй душi, вiн по-своєму витлумачив оте Ярославове сидiння край озера та пiзнiше блукання самотою по лiсу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну вiдмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рiдного батька, проти великого князя Володимира, проти якого нiхто не мiг вистояти, навiть самi ромейськi iмператори запобiгали його милостi. Та вже раз надумався Ярослав ще й iти на батька свого вiйною, то не слiд було знехтувати цим намiром, хоч i вiрити миттєвому спалаху Коснятин теж не мiг, бо знав, як часто Ярослав вiдходить од своїх намiрiв, охоловши й розваживши все заново... - Вiче треба збирати задля вiйни, - сказав посадник обережно. - А збирай, - байдуже вiдгукнувся князь. - Коло Софiї чи на княжому дворi? - Збирайтеся на Софiйськiй сторонi. Негоже менi пiднiмати вiче проти отця свого. Та й натурчали вже менi повнi вуха своїм криком новгородським. Вдарив коня, вiдскакав од Коснятина. Вiддалявся од мiсця, що стало для нього найблагословеннiшим, а волiв би вернутися назад, знову знайти Забаву - ще й досi чув її голос, дзвенiли йому останнi слова визивно й обiцяюче: "Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати..." Можеш приїхати, можеш приїхати... Повернувшись на княжий двiр, Ярослав звелiв одслужити в двiрськiй церквi вечерню. Довго стояв навколiшках серед темної, ледь освiтлюваної благенькими вогниками свiчок церковцi, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покiйницi матерi i до покiйницi жони, яка лежала десь у дубовiй корстi в дубовому ж соборi Софiї на тому боцi Волхова, i якщо вийти оце з церковцi й стати на березi тихоплинної тьмяної рiчки, то вгадаєш у темнощах софiйський пагорб за Волховом, а на пагорбi - тринадцятиглаве диво, возведене за велiнням князя Володимира в рiк, коли хрестив вiн своїх синiв у Києвi i киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночi новгородськi восени темнi й непрозiрливi, то тiльки в Києвi були колись ночi, що свiтилися, i з київських гiр видно було в далекi свiти, i малому Ярославу вiдкривалися в тi ночi найдальшi землi з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущi герої, йшли до нього крiзь тi просвiтленi ночi мудрецi з найдавнiших давнин, бiлiли мармуровi городи, храми, саркофаги славетних царiв i войовникiв. Бачив вiн це все й звiдси, з-над берега темного Волхова, з-за болiт i лiсiв, летiв через бездорiжжя й непрохiдь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвiтленого книжною мудрiстю, вознесеного високими iстинами! А коли вийшов з церковцi, де ждав його вiрний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пiтьма нахлинула на нього, мов чорна вода, i не смолоскипи, несенi челядинцями по боках, просвiтлювали чорноту князевi, не свiтлi iстини, про якi думалося в молитвах, - нi! - солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжествi його свiжостi й молодостi, i князь несмiливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одiгнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирiшив, що князь нiкого не хоче пускати перед очi, i тому, коли в переходах до князiвських покоїв траплявся хтось з челядi, проскакувала товста ключниця або лопотiла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальнi, тупав своїм величезним чоботом, гнiвно сичав: - А геть менi з-перед очей! До глупої ночi в опочивальнi у Ярослава горiв трисвiчник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, i очi його мимоволi наштовхувалися на рядки: "Слухай, дочка, i глянь та_ й прихили ухо твое i забудь про нарiд твiй м батька твого!_ I буде люба врода твоя царевi; якщо вiн Господь твiй, то поклонися йому чесно."_ Вiн повертався назад, вичитував слова для пiдкрiплення своїх. великих замiрiв, прагнув одiгнати вiд себе суєтне: "Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї i величчя твого. I в потун твоїй iди щасливо задля правди, i лагiдностi, i справедливостi..."_ Очi ж самi перебiгали нижче i вичитували те, в бажаннi чого сам собi боявся признатися: "У пишних шатах поведуть її до царя..."_ Заснув князь перед самим свiтанком i чи й спав чи й не спав, а ще й не еiрiло, розколошкав усiх челядинцiа знов стояв навколiшки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у головi слова: "Поспiши, воссядь на колiсницю заради iстини, покiрливостi й правди"._ Зранку почалася справжня осiнь. Мiж темним Небом i темною землею провисли важкi водянi запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемнiли лiсовi озерця, захлющало в пущах i багнах, Поналивалися всi щонайменшi внямки й заглибини, але не радiсна прозорiсть i. ласкавiсть жила в тих водах, як то буває повеснi а похмура стривоженiсть, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цiлковитої вiдiрваностi Новгорода вiд усього свiту. Справдi-бо: порозпливалися й тi непевнi дороги посеред лiсiв i болiт, якими з горем-бiдою добиралися влiтку до Новгорода купцi, непрохiдними ставали волоки помiж рiками й озерами, вже не видно було на широкому Волховi рiзнобарвних парусiв, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертiлися помiж них учанц мокло пiл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацiзнiлий вiдчайдуха купець, який привiз кiльканадцять бочок рiдкiсного фрязького вина, бiгав во слизьких дерев'яних мiстах пристанi, ловив за воли збайдужiлих вантажникiв, благав обiляв погрожував. Ярославовi не сидiлося на княжому дворi. Зраиая велiв сiдлати коней, у супроводi почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно i князя, i його супровiд. Дерев'яцi кругляки отоними мощено вулицi, ослизли так, що падали iнодi навiть кованi конi, подекуди кругляки порозходилися, в утворених промiжках збиралася брудна вода, звiдти чвиркало багном коли попадало туди кiнське копито, по обличчях їздцiа, спливали патьоки бруду, грязюка лiпилася на коштовну одiж, залiплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помiчав, їхаа попереду на нього не бризкав нiхто, навиаки, його кiнь обкувуцац заднiх цiлимн потоками холодної брудної води, а князевi ьсе нетеопе-ливилося, вiн пiдганяв та пiдганяв коня, хотiв устигнути успеть добачити все самому, перевiрити, помацати рукам, пересвiя'итися. Бо якщо встигли пробратися крiзь негоду його вирпи i нести до князя Володимира вiсть про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без вiдплати б покари такий свавiльний вчинок, збиратиме вiйсько да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стiл.Вiн знає цiну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звiдси київських прийшлих князiв, не зупиняючись яi перед чим; тодi Володимира намовили виступити проти рiдного брата Ярополка, тепер пiшли ще й далi, вже поставивши енна проти рiдного батька, - i все те, аби лиш вивiльнитися з-пiд чужої оаiки, жити самим, володiти своїм городом, своїми багатствами, угiддями, людом. Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие вiдлучався од князя, завжди був или ньому, ще тодi, як Ярослав вершит свою ранiшню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бiк Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свiй двiр, оадьоро мокнув пiд дощем, жартував, сам розкотисто смiявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоцi - пещено бiлий, червоногубий, а здоров'я в ньому так i двигтiло. Виходив iз церквя князь, був сiрий ва обличчi, тiльки тьмяно червонiв йому великий набряклий нiс, ваяитi каламуттю вiд недосипання очi перебiгали з заводiяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, iнодi князь не витримував i вiд споглядання цих двох веселих людей сам посмiхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частiше набурмосено проходив нова них, велiв подавати коней i метався по городу до самого обiду, так i не маючи рiсочки в ротi, доскiиуючись до всього, недовiрливо приглядаючись до посадника, який тiльки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком: - Все йде на лад, мiй князю! З божою жiччю, князю!! Їздили на Плотницький кiнець, де пiд довгими навiсами умiлi майстри робили лодьї для походу. На Загородсьхому кiйдi, де серед кривулястих, вщерть залитих рiдкям багном вуличок кояi брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолицi вiд кiптяви ковалi кують мечi, списи, рогатий. Скрiзь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кiивськi старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотiв що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький i випереджав князя у його намiрi, Косиятин незомiтно всмiхався пiд дяшйим русявим усом, а Ярослав ще бiльше темнiв лицем, супився, але не мовив нiчого, повертав коня, їхав далi. Коснятин показав князевi готування даруизгiв для свейського короля, щоб прихилити його серце i серце його доньки їнгiгердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найлiпшi двiнськi хутра: чорнi куди, соболi. бобри, веретища з нiжного козиного пуху, рiзнобарвяяй тiм своїх) власного виробу i привезення аж вiд сараошгiв, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах дiжечки й цебрики просолених лососiв, привезе олоччя,_ могутню рибу, яка ловиться тiльки в крижанiй. Ее наймiцнiшi сiтi, дається до рук лише вiдчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає нi в якiй землi, окрiм землi Новгородської. Були ще там фландрськi сукна i ромейськi паволоки, були мечi! з дорогими рукоятями, з пiхвами, обсипаними коштовними каменями, були вiзантiйськi ларцi з слонової кiстки i сiрiйськi склянi кубки, дивно здобленi крилатими кiньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарiї, але ж не було нiчого новгородського! - Не бачу нашого нiчого, - повернувся князь до Коснятина. - Чи й не готуєш, посаднику? Хитрий Коснятин вдав, нiби запитання Ярославове застало його зненацька, розвiв руками: - Та ми ж... Та бач... Хiба, може, в ковницi якiсь там набищицi... Добре вiдав, як полюбляє князь одвiдувати свою ковницю, i вже заздалегiдь пускав попiд пишним усом усмiх задоволення. Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укрiплень. Мiстилася, щоправда, на княжому дворi, коло самого Волхова, але сама по собi теж була двором, оточеним високими стiнами з мiцних дубових колод, з двома великими надворiтнiми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповiтний двiр пильнувала вiрна сторожа з варягiв, яким Ярослав довiряв найбiльше, там вони й жили у великiй i теплiй хижi, прибудованiй майже до самих ворiт. Далi на не досить просторому дворищi розташовувалися низькi, вкопанi в землю мало не по саму покрiвлю комори, а за ними височiла довга дерев'яна будiвля, верх якої правив за житло для княжих умiльцiв, а пiдклiть була власне ковницею. Роздiлена дерев'яними перегородками на неоднакової величини примiщення, пiдклiть мiстила в собi все потрiбне для перетворення простих виливкiв золота чи срiбла на коштовнi гривнi, пречудовi прикраси, посуд, а то й просто собi химернi дрiбнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений просто в пiдклiть, постачав необхiдну тут воду, для свiтла не шкодовано воскових свiчок, але тим i обмежувалися всi розкошi для людей княжої ковницi. Тут панували суворi правила; коло входу до пiдклiтi вдень i вночi стовбичили суворi варязькi воїни з оголеними мечами, анi ввiйти, анi вийти без дозволу тiуна, якого прозвали Золоторуким, нiхто не мiг, люди сидiли в тiснiй, задушливiй, мокрiй пiдклiтi з раннього досвiтку до пiзньої ночi, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вiльна хвиля, роботи завжди було зава-помi розтоплювали золото й срiбло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривнi, то княжi забаганки: сьогоднi - лютого звiра на пiдставцi, взавтра - ошатну дiву небаченої краси, позавтра - якогось святого або воїна. Золотоковцi кували хитромудрi вериги-чепи, якi прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на тонких стiнках ковшiв i чаш зображення птиць, риб i звiрiв, однi виковували з чистого золота гарнi ковчежцi, якi потiм прикрашалися рiзнобарвною емаллю, другi виводили тонкi вiзерунки на срiбних релiкварiях, ще третi ламали голову над жiночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, - i кожен намагався створити щось таке, чого ще нiхто не творив i не бачив, кожному хотiлося бодай на недовгий час опинитися у вiльному свiтi краси, викликаному власною уявою, вiдчути себе неподiльним володарем, паном, вiльним у всьому, бо справжню волю дає тiльки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цiлому свiтi. Ярослав з почтом заїхав на двiр ковницi, але в пiдклiть взяв з собою лиш Коснятина. А своїм варягам-тiлохранителям, та навiть Будиiо махнув рукою: залишайтесь на дворi. Воєвода засмiявся: -- Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го! Золоторукий низько вклонявся князевi, стоячи посеред двох варягiв з оголеними мечами. Так нiби приречений на страту вимолював собi прощення. Але враження це пропадало, як тiльки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кiстляве, вилицi пiдпирають очi двома рiзкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкiрi з-пiд сизо-чорних вусiв, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на головi, яка, певно, нiколи не знає шапки, а з-пiд того волосся гостро зблискують очi, пронизливi й несамовитi, - кожен розбiйник радо згодився б мати такi очi. Найдивнiше ж починалося тодi, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватiсть, що так гостро просвiчувалася в поглядi, несамовитiсть поступалася мiсцем нерiшучостi, голос вiн мав лагiдний, добрий, вiчнi сумнiви щодо викiнченостi й досконалостi ввiреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо вiн навiть показував князевi рiч, що її не знайти в усьому свiтi, то й тодi вiн тикав i микав, злякано щулився, так нiби ждав прочухана, мерщiй бурмотiв: - Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще... А сам же був талановитий, як чорт, умiв, може, найбiльше з усiх своїх людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потiм привiз i сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тiльки руська, малося там щось i вiд степовикiв; батько його, втеклии вiд боярина з-пiд Чернiгова, в своєму бродництвi напоткав десь печенiзьку красуню, з якою вчинив грiх, а потiм утiк з нею на Дунай до болгар, звiдки перемандрував до угрiв,_ десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києвi, вже в похилому вiцi, без дружини, яка не витерпiла неволi й померла, зате з сином, у якому змiшана кров вибухнула незвичайним умiнням до золотого й срiбного дiла. Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмiв завжди прийняти Ярослава в ковницi саме так, як тому бажалося. Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею - низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Iнодi князь по молитвi приходив до ковницi просто з церкви, i тодi Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш рiч, щоб потiшила вона княжi очi, заспокоїла його душу. I тодi клалося туди найкоштовнiше, най-тонше зроблене: предивної емалi золотий хрест, саджений по кiнцях сапфiрами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цiлої волостi; Христос, вирiзьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований вiйок; ще не викiнчений золотий оклад для книги з двома рядами перлiв, бiлих i рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабiч хреста чеканки благородної й довершеної. Коли ж забродив князь до ковницi у веселощах, тодi Золоторукий, зiтхаючи i випрошуючи прощення за недбалiсть i лiнощi свої власнi та його людей, навалював на столик коло Ярославових нiг цiлi гори золотих i срiбних прикрас, посуду, iконок, хрестiв, ковчежцiв, лариiв, скриньок, i князь наослiп простягав руку до тої гори, витягав звiдти то одну рiч, то другу, вiдводив її далi вiд очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенiв срiблом i золотом, мовби грiв руки в ярiючiм сяйвi коштовностей, сидiв так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав: - Гарно, гарно, Золоторуче. А тому, здається, нiчого бiльше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав помiж двох варягiв з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмiннi. Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленiсть з К-оснятином, домовленiсть про те, як приймати Ярослава,