бо Коснятин непомiтно кидав хитрi погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядiв, бо й сам вiдав, що має робити, швидко провiв долонею по теплому ведмедну на княжiй лавцi, поправив навiщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ i мокру шапку й зiгнавши воду з бороди та вусiв, потiм, що вже було й геть незвично, тiун закрутився-завертiвся, як иобитнй пес. Ярослав гнiвно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нiчого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кiнського поту, принесеного верхiвцями з собою, товстi свiчi в трирогому ставниковi замиготiли, мовби мали от-от погаснути. - Ну? - сказав Ярослав. - То що маєш? - Та,- зiтхнув Золоторукий, - якби ж воно та не те, а щоб ото... - Знаю тебе, - перепинив його князь. - Показуй! Огинаючись i зiтхаючи. Золоторукий пiшов у куток, вiдкрив важку, ковану залiзними шпугами скриню, довго длубався в нiй, щось узяв там нарештi, обережно понiс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от мiг випорхнути, або ж отруйну змiю, що кожної митi стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника. Низько нахилився над столиком, чаклував там далi, щось задзвенiло в нього пiд руками, тодi Золоторукий розiгнувся, вiдступив швидко вiд столика. Ярослав глянув. Перед ним на потемнiлiй дубовiй стiльницi лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподiванiсть була не в величинi и вазi того ланцюга, а в тому, як вiн був зроблений. Бо мiж кожними двома золотими ланцями крiпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свiжих i несподiваних барв, що князевi досi нiколи не доводилося й бачити, i зображено було емалями не святих i великомученикiв, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землi: тонкостаннi дiвчата й могутнi воїни, барвистi птахи й лютi звiрi, синi води, зеленi трави, непробивнi пущi, безмежне в своїй голубизнi небо i яснi квiти пiд ним. А внизу висiв на ланцюговi найбiльший медальйон iз зображенням святого Юрiя, долаючого змiя, саме того святого, що його iм'я привласнено Ярославу пiсля хрещення, князевого покровителя. - Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму життi, та тiльки не таке. - Дарунок вiд твоєї княжої милостi для свейського короля, - несмiливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути вiд нього бодай незначної пiдтримки. - Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообiцяв вiн видати свою дочку Iнгiгерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послiв руський князь. Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотiлося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навiть пошкодував вiн такої небаченої коштовностi для шведського Олафа, якого нiколи не бачив, а доньки його теж не бачив i тiльки повiрив брехням своїх варягiв. Та князь стримався, вiдступати вiд свого слова вже було пiзно, вiн любив приймати вирiшення без спонуки, а свататися до Iнгiгерди надумався вiн сам, отож усе мало йти так, як iшло, як почалося. Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрiсть: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князевi, недарма ж увiнчав його медальйоном з святим Юрiєм-змiєборцем. Готовий був на будь-якi пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин вiдразу зметикував, що лiпшого вiна за доньку, як отой чеп, жоден володар - анi поганський, анi християнський - свейському королевi не запропонує нiколи, тож i звелiв Золоторукому викласти сховану до часу коштовнiсть перед яснi князевi очi. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, якi тут умiльцi i якi, отже, князi в нiй. А вже потому хай вибирає собi зятя. Тому Ярослав, який спершу хотiв було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться: - Хто робив? - Люди мої, Носок i Бурмило, - скинувся той, готовий поставити i Носка, i Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою. - Гарно, гарно... I пiшов з пiдклiтi, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоцiненної краси. Коли всiлися на коней i Коснятин наблизився до князя, щоб дiзнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподiвано сказав: - Їдь собi. Хочу трохи прогулятися на лови. - Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник. - Мiй клепiт. Боїшся дощу - сиди в сухому. - Та нi, то тiльки так, слабiсть людська. Куди князь - туди й я. - Сиди вдома. Поїду з варягами. - Якi ж з варягiв ловчi, князю! - не стримався вiд здивування Коснятин. - Не бажаєш мене, то вiзьми хоч ловчих. Бо тi гультяї зайця тобi з-пiд куща не виженуть! Так i проїздиш марно в Звiринцi! - Моє дiло, - буркнув Ярослав i круто вiдвернув коня вiд посадника. Взяв з собою самих тiльки Ульва й Торда. I вже що то за лови, коли князь їде з мечем на перев'язi та з коротким мисливським ножем, а варяги - один iз списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князiвськi лови з таким скупим озброєнням! Але так було велено, так воно й зроблено. Троє верхiвцiв на потемнiлих вiд безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кiнцем по вулицi Великiй, налякана сторожа коло мiської брами вискочила на повiтання князя, але той тiльки недбало кивнув їм i повiв своїх варягiв далi, по Кожевницькiй вулицi, а потiм i в Звiринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався вiд вибризкiв, що летiли з-пiд копит княжого коня, а Торд плювався i щоразу хотiв щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його нiхто не слухав, та й вiн сам розумiв марнiсть своїх зусиль, чим далi вони вiд'їздили вiд города, тим кволiшi ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й вiн занурився в таку саму безнадiйну мовчанку, як його товариш Ульв. Ярослав досить легко вiдшукав озерце, де колись сидiв, роздумуючи над своїми не совсiм обачними вчинками, так само вiн махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бiк, де зустрiв тодi Забаву, кiлька разiв (що вже було й зовсiм незвично) озирнувся, щоб пересвiдчитися, що Торд i Ульв вiдстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелiсками, де вперше промайнула перед ним дiвоча постать.За цi кiлька тижнiв лiс оголився до невпiзнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославовi, що вiн був тут, а могло бути, що й не тут. Вiн уперто посилав коня в найгустiше плетиво гiлля й чагарiв, мокрi вiти хльоскали князя по обличчю, вiн вимучив коня, змучився сам i тiльки тодi, як зненацька помiтив, що вже тривалий час крутиться на одному мiсцi, зрозумiв нарештi, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справдi Забава сидiти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б i ждала, то не могло те тривати стiльки часу, та ще й у таку негоду. Вiн озирнувся, щоб покликати своїх вiрних варягiв, але тi або ж занадто точно дотримувалися його велiння зникнути з очей, або ж просто вiдстали десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лiсi, а що не мав чого робити, то пустив повiддя, сподiваючись, що розумний кiнь виведе його з Звiринця, хоч i не хотiлося повертатися на свiй холодний i непривiтний княжий двiр, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву. Згадав про сина Iллю, якого полишила йому небiжчиця Анна. Хирлявий, як i мати, хлопчик нагадував чимось Ярославовi його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, i в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дiтей i жон. Чомусь у цьому клятому лiсi з недавнiх пiр у всьому ставав похожий на свого отця: i в думах, i в зневазi до хворощiв навiть найближчих людей, i в бiсiвськiй похотi. А варяги Ярославовi тим часом трюхикали собi по Звiринцю, радi, що бодай на короткий час звiльнилися вiд капризного князя, але не дуже-то й задоволенi безцiльним вештанням пiд холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лiсi, зiгрiватися теплом, що йде вiд коня, дрiмати, похитуючись у сiдлi, нi про що не думаючи (це стосувалося, ясна рiч, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадцi, як перебiгала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дiвчина, i що ти їй гукнув, i що вона тобi вiдповiла, i як ти пообiцяв до неї довiдатися, а вона тобi що сказала, а ти їй - нiколи б не кiнчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокiйно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списовi перевагу перед будь-якою iншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрiм неодмiнного двосiчного меча, завжди за спиною висiв лук, бо в глибинi своєї досить-таки розвихреної душi той якимсь чином зумiв утримати переконання, що треба бути постiйним хоча б у виборi зброї i що набагато лiдше перестрiти нападника стрiлою здаля, анiж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердiшою буде рука i гострiшою зброя. Отак вони й трюхикали собi яо Звiринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарiв, пропливли перед ними гордi оленячi роги, пишнi, розгалуженi багатьма вiдростками роги, що майже зливалися з гiллям, недосвiдчене око їх би й не зауважило, олень бiг, не схнтуючн головою, вiн весь був невидимий, тiльки пливли понад оголенiстю галуззя його величнi роги, i цього сталося задосить, щоб зiркi очi варягiв умить запримiтили здобич, обидва верхiвцi, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повiддя, мовчки понукаючи коней, з обох вiдразу злетiла байдужiсть i сонливiсть, постатi в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помiтили, що й олень наддав ходу i намагається сховатися вiд них ще в густiших i вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєвi, здавлено вигукнув: - Стрiляй! Торд зiрвав лука, наклав стрiлу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому нiс i пiдборiддя, швидко прицiлився i, ледь вiдвiвши руку влiво, пустив коротку мiцну стрiлу туди, де ще ви-красовувалися мiж вiттями дерев високi оленячi роги. Було видно, як хижо летить туди стрiла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцiлений стрiлою, пiдскочив, вiд чого сколихнулися болiсно над заростями його величнi роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое мiсце й полетiли помiж вiттям швидше и швидше, мов на полозках. - Бий! - вiдчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирiшивши порушити свою вiчну мовчазнiсть, Торд пустив навздогiн оленевi ще одну стрiлу, але тон i далi летiв, неторканий i нестримний, гордо й зневажливо. Тодi варяги вдарили коней у боки й помчали слiдом, хоч i розумiли всю безглуздiсть такої погонi, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була нiяка. Вони гналися за оленем в безнадiї, просто за звичкою доводити до кiнця справу, навiть приречену на неуспiх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню вiру й терплячiсть, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бiгу впав, так нiби провалився крiзь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звiра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кiлька вершникiв вирвалися з вiльшаника наперерiз варягам, i тi несамохiть притримали коней, бо серед верхiвцiв упiзнали посадника Коснятина. Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустрiч Ульву i Торду. Впоперек сiдла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у кровi, шапка йому збилася набiк, в русявiй бородi заплутався жовтий листок з берези, де й подiлася чепурнiсть i прибранiсть посадника. Зате був радий Коснятин i торжествуючий, вивозячи назустрiч княжим охоронцям свою здобич, хотiв похвалитися перед князем своєю вмiлiстю й здобичливiстю, але враз смикнув за повiддя, не запримiтивши посеред варягiв Ярослава, здивовано поспитав: - Де князь? Варяги схитнули плечима: хто ж йаго вiдає? - Ви ж з ним їхали! Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужiстю, мовби нi сном нi духом не вiдав про iснування якогось там князя. - Де вiн? - не вiдставав Коснятин. - Звелiв нам їхати, - врештi спромiгся на слово Торд. - Куди? - Я забув, - щиро мовив варяг. - Сказав нам: пiд... кудись пiд... а куди? - Може, пiд три чорти? - засмiявся врештi й посадник. - А таки, мабуть. - То де ж його шукати? Варяги визнали за лiпше знову змовчати. А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись i втративши будь-яку надiю вибратися з осточортiлого Звiринця, забачив попереду за обрiдними деревами на невисокому пiщаному бугрi стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонiв, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справдi щось путяще. Кiнь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, вiн був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхiвця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив вiн пронизливими пахощами того ясного осiннього лiсу, де вперше спiткав дивовижну дiвчину, що вирвала його з багатолiтньої сплячки, пожбурила в свiт грiховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий. Кiнь, вибравшись нарештi на пiщаний схил, радiсно заiржав, i, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижi виповзла на свiт божий чудернацька постать. То був невисокий, обiдраний дощенту чоловiчок. Замiсть корзна мав на собi якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, вiд дощу, а може, слугувала й за одiж на зиму. Ярослав пiд'їхав ближче. Не хотiв бачити тут жодної живої iстоти, окрiм тої, заради кого подався до лiсу, отож не мав у душi бодай крихти милостi чи жалю до цього упослiдженого обдертюха. Не розжалобили князя нi добрi, майже дитячi очi незнайомого, свiтлi, як весняна днина, нi сколошканий рудуватий зарiст, у якому ховалося, певно, нiколи ге вмиване лице, нi подобизна зброї, триманої чоловiчком у бруднiй правицi, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа. - Хто такий? - грiзно поспитав князь, мало не топчучи чоловiчка конем. - Ловища... доглядаю... - несподiвано дзвiнким, молодим голосом вiдповiв той. - А чому такий... розтерзаний? - Бо ж тiльки у вовка золота головка, - смiливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима. - Холопе! - гнiвно крикнув Ярослав, пiдiймаючи коня над доглядником. - Та чи вiдаєш? Не договорив, бо вiдхилилися в хижi грубо збитi з обаполiв дверi i на порозi стало бiле видиво. Стояла, незважаючи на холоднечу, в самiй полотнянiй сорочцi. З просторого вирiзу нiжно випростувалася тонка прекрасна шия, нiчим не вкрита русява голiвка недбало виставлялася пiд дощ; неначе зрадiлий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дiвчинi на голову, стiкав по обличчю, по шиї, вiльно впливав у той недоладно широкий вирiз, аж князевi захотiлося кинутися й прикрити дiвчину вiд холодних патьокiв, мав би вхопити її в обiйми, занести до теплої хижi, занести на край свiту. Вiн забув про чоловiчка, не спробував навiть здогадатися, що то мiг бути батько Забавi, просто поминув його, як стовп або кущ, зiстрибнув з коня i, засоромлено якось зцiджуючи жменею воду з бороди, пiдбiг до Забави. - Ще приїхав, - без подиву вiдзначила дiвчина. - Здрастуй, - сказав князь. - Чого забився в таку непогодь? - Вона вiдверто глузувала з нього. Ярослав, змiшаний, мовчав. - То що повiдаєш? - вже суворiше поспитала дiвчина. - Може... - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси... - Он її скiльки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лиснiла вiд води. - Намокнеш, - нагадав їй Ярослав. - Не глиняна. - Застуда вiзьме... - Хай вона моїх ворогiв вiзьме. - А хiба в тебе є вороги? - Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогiв не має. Вiн здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скiльки днiв. - Не стiй на дощi, - сказав майже благальне. - А коли хочу стояти! - Холодно ж. - А холодно - то зроби менi тепло, якщо ти такий! Вiдчуваючи, що чинить найбiльшу дурницю, на яку тiльки спроможен, Ярослав пiдступив до Забави, рвучко скинув з себе шкiряний дебелий плащ, яким захищався вiд дощу, обгорнув ним дiвчину, а сам лишився у своєму дорогому князiвському вбраннi, певно, був безмiрно смiшний i жалюгiдний: стоїть пiд дощем бородатий чоловiк у шитому золотом корзнi, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем i так само коштовним мисливським ножем на широкому поясi, поцяцькованому важкими срiбними украсами. Однак спершу було саме тiльки вiдчуття приємностi, доброго дiла, спершу вiн у цiлковитому забуттi дивився на дiвчину, весь вiддавшись темному плину пристрастi, а думка про себе, почуття незручностi й сорому з'явилося тодi, коли позаду запирхали конi, заляскотiла в струмку вода пiд копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинiв: - Пресвiтлий князю, насилу знайшли тебе! Ярослав повернув до посадника стемнiле вiд ненавистi обличчя. На нього дивилися мертвi очi оленя, перекинутого через луку Коснятинового сiдла. Забава з цiкавiстю переводила погляд iз князя на посадника, ждала, що буде. Але вмiшався третiй, про якого всi забули. Заволохатiлий чоловiчок просунувся мiж князем i посадником, який силкувався злiзти з коня, але нiяк не мiг випручатися з-пiд оленячої тушi. - То ти князь? - спитав чоловiчок Ярослава. - Чом же не повiдав, хоч би на колiна перед тобою впав. А тепер пiзно. Розхотiлося. - Iди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин. - А чому б мав iти, коли то моя хижа. - Може, й дiвка твоя? - Коснятин нарештi злiз з коня, виважував на плече оленя. - Таки ж моя. А тiльки тобi - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадниковi. - Не вештайся пiд ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобi, князю, цим оленем... Ярослав збагнув, що суворiсть тут недоречна, треба було зводити все на жартiвливу пригоду, тому вiдступився з дороги, показав на Забаву. - Подаруй свого оленя дiвчинi. Посадник, зрадiлий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як iнакше можна було пояснити його з'явлення в лiсi пiсля того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних нiг, вклонився дiвчинi. - За княжим велiнням. Даруємо тобi. - А нащо вiн менi? - Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин. - Берн, дурна дiвко! - гукнув Пеньок. - Князь наш щедрий, - сказав посадник. - А хай би князь i оббiлував, - засмiялася Забава. - Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин. - А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дiвчина. - Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославiв норов, боявся спалаху, який мiг от-от вибухнути. - Нi, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмiєш, князю? Батьку, поможи нашому... - Не треба помочi, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю... - Князю, - докiрливо мовив посадник, - як же то? - Мiн клопiт! Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижi, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собi оленя на плечi, легко понiс його до дверей. - Вiдчиняй, - крикнув Забавi. Сам почувався молодим i дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвiнка сила струмувала йому в кожнiй жилочцi. Не було нiкого на свiтi. Тiльки вiн i ця дiвчина - мов божий дарунок i безсмертний грiх? - Несiть ялинячта! - ще гукнув назад до варягiв i посад-никових ловчих, а Забавi звелiв: - Розводь бiльший вогонь! Багаття! Жару! Смiливо розрiзав шкуру на вбитiй тваринi, вправними рухами став бiлувати тушу. Пахло хвоєю вiд пiдстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощi Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижi, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославовi вимальовувався з того диму образ дiвчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорiлися, Коснятин звелiв принести з тоболiв бочоночок, повний мiцного меду, дiстав з-за халяви обкованого срiблом рога, пiднiс першому князевi, але той плечем показав на Забаву, дiвчина вiдмовлятися не стала, вихилила рiг, обтерла губи, сказала: - Смачно. Дрова трiскотiли, полум'я звивалося аж до самої димової сiтки пiд стелею, в хижi стало свiтло, випили, здоб зiгрiтися, i князь, i Коснятин, i варяги, i ловчi, перепало й Пеньковi. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, вiдiйшовши ще далi, розчiсувала простим дерев'яним гребiнцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лiсом, чистотою i ще чимось, чим тiльки й може пахнути волосся в такой небувалої дiвчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощiв, його руки натрапляли на загуслi кiм'яхи кровi, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потiм недбало викладав нутрощi в пiдставлену Пеньком велику череп'яну миску, потiм вирiзав з тушi найсоковитiшi шматки i передавав їх Забавi, розчесанiй, вимитiй, вiдсвiженiй, у сухiй полотнянiй сорочцi, вмiло пiдтиканiй, так що не заважала вона рухатися i водночас вiдкривала всю привабливiсть дiвочої постатi. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з помiччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закiнчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частiше кидати погляди на дiвчину, бачив її мiцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до лiктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося вiд вигравання полум'яних вiдблискiв на обличчi в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим i молодшим, вкiнець, здурiлим, ошалiлим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелiвши, чи вдаючи захмелiлого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лiд-ставляв до полум'я свої мокрi дорогi чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом: - От то ж не кума, А що довга пелена. Пеньок, шкiрячи жовтi зуби з рудих своїх хащiв, задерикувато пiдхопив несподiваним у його малому тiлi дзвiнким голосом: - Ото ж метi кумася, Що пiдтнкаласї! А- там уже вдвох вони, посадник i простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспiвку до кiнця: - I пiдтикалася, I пiдсмикалася, Ще й пiдперезалася - Менi сподобалася! Спiвали про князя - знав це й вiн, i всi, хто був у хижi. Та Ярослав i не робив таємницi з свого захоплення. Поки тi вигорланювали свою приспiвку, вiн iз закривавлешiми руками, забруднений I спiтнiлий вiд незвичної роботи пiдiйшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав: - Поїдеш зi мною сьогоднi? - Куди? - вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосi нi здивування, нi ляку, нi навiть цiкавостi, спитала, аби спитати. - Зi мною, - повторив вiн, ще й-сам гаразд не вiдаючи, куди й як вiн повезе дiвчину. - А цi? - очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогнi, але князь зрозумiв, що йдеться про посадника i всiх, хто тут, у хижi' - Не зважай, - сказав вiн недбало. - А я зважаю, - сказала вона. - Вiдiйди. М'ясо погорить. - То як? - вiн не вiдходив. - Сказала ж. Iншим разом. - Я не можу. - Тi двоє замовкли, i князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тiльки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижi пiсля їхнього спiву. Тут не те що слово - кожен подих чутно. I Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової: Прийди-прийди - сама буду! Я з спiдницi зроблю путо, З передника зроблю дверi... - А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так нiби прагнула вiдгородитися вiд Ярослава. - Сам не можу. Важко менi самому. Князевi завжди важко. У всьому. - Ото менi клопоти - князем бутиi - Вона засмiялася. Ярослав зовсiм близько побачив її нагрiту вогнем щоку, незбориме бажання нiжностi залило йому душу, з найпохмурiших закуткiв серця пощезало все зле й недобрй, вiн схилився до тої щоки i несмiливо, мов хлопчик, прошепотiв: - Тiльки доторкнути до твоєї щоки. На них дивилися всi, хто був у хижi. Коснятин перестав спiвати, але князь того не зауважив. Нiчого тепер не чув, опрiч ревiння власної кровi в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж пiдвiвся i розтулив рота вiд непогамовної цiкавостi, навiть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложi i, може, вперше в життi пошкодував, що вiдiбрали в нього боги пiсенний дар його великих предкiв, бо ж лiпшої нагоди для складання величальної пiснi красi й силi годi й шукати! Та однаково князь ще стримував себе, вiн не кинувся на Забаву, не зiм'яв її в кам'яно-мiцних своїх обiймах, вiн навiть не наважився поцiлувати дiвчину, а лиш тернув усами по нiжнiй щоцi, весь струснувшись вiд того доторку, i вiдступив у потемки, витираючи закривавленi руки об золоте шиття свого корзна. Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати його на дерев'яних мисках перед посадником i варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дiвчину. А Ярослав не виходив з темнощiв, стояв там дивно збайдужiлий, не хотiлося йому нi до вогню, нi до їдва та питва, нi навiть до дiвчини, щемка спустошенiсть настала в його серцi, вiдворотне вiдчуття непотрiбностi, нижчостi навалилося на нього, знайоме ще з тих давнiх лiт дитинства, коли лежав самотнiм калiчкою в задушливих княжих покоях. Було тодi так. Прокидався iнодi вранцi, а прокидатися не хотiлося i не через невиспанiсть, а просто - не бажалося жити далi. Бо й навiщо? Вiд народження був князем. Але ж чи був? I чи взагалi можна бути князем вiд народження i чому? Опрiч того, що ж ти за князь, коли без нiг? Приходив Будий, вiдразу вловлював пригнiченiсть у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував: - Агей, князю, ворушись веселiше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже нашi ноги он якi мiцнi! Ще трохи терпцю - i вже! А малий лежав i думав: ну й що? Коли й стане вiн на ноги їздитиме верхи на конi? А стане вiд цього щасливiшим? Доведе комусь,- що вiн вiд народження справдi князь i. справдi має прало карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людськi долi й людськi душi? Хiба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? 1 чому? I навiщо? Бо ж люди всi однаковi, тiльки є веселi, щасливi, здоровi, а е нещаснi, немiчнi, як от вiн. Який же з нього князь i який володар? - Iди геть! - кричав вiн на Будия, вiдвертаючись до стiни, зариваючись у м'якi бiлячi ковдри. - Забирайся, а то звелю зiтнути твою дурну голову! Такi напади повторювалися й пiзнiше, були тяжчi й легшi, але завжди однаково болючi, незбагненнi. Таке було й цього разу. - Iди, князю, спробуймо смаженини, - зледащiлим вiд теп-. ла й меду голосом покликав Коснятин. - Ця дiвка вмiє смажити оленину, як нiхто. Бо в неї ж батько Пеньок, а цей чоловiк знається на дичинi. Просимо, князю. Ярослав хотiв сказати посадниковi щось рiзке й грубе, але стримався, прикусив губу, мовчки пiшов до дверей, i здалося йому навiть, що ступає нетвердо, що в ноги повернулася давня хворiсть, вiн захитався i мусив обiпертися об одвiрок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижi. Нi'хто не насмiлився його стримувати. Тiльки Забава, коли вже Ярослав причинив за собою дверi, вхопила шкiряний кнш жий плащ, який сушився з другого боку вогнища, i, як була - боса, в самiй сорочцi, метнулася надвiр. - Князю, накривку забув! - гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стiни, так нiби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Нi мови вiд нього, нi поруху бiльше. - Дурний єси, князю! - засмiялася Забава i, вiйнувши сорочкою, щезла в теплiй хижi. РIК 1014 ЛIТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути. Лiтопис Нестора Навiть царства мають свої долi - щасливi або лихi, а люди й поготiв. Якби тому хлопчиковi, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко вiд рiдної землi опиниться вiн колись, не повiрив би нiзащо сам, та й нiхто б не повiрив. А ось тепер звався Божндар, i в монастирi Святi архангели сидiв над здобленням дорогих пергаменних книг, дiйшовши цього вмiння всього лиш за два роки, що вже було рiччю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тiльки вiд бога могло найти на чоловiка таке небувале вмiння. Вiн ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпiвшись у тяганинi по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки вiддав тодi в Радогостi хлопця зажерливому бабонюху Какорi, i Сивоок опинився серед най-упослiдженiших купцевих робiв. Мав тягати на собi вози в гиблих мiсцях, де грузли конi; до чужих городiв, де мито бралося з воза, хитрий Какора велiв заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повiльно й одноманiтно, кiлька разiв Сивоок пробував утiкати, але Какора ловив його досить легко, бо скрiзь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, i не встигав Сивоок проспати бодай одну нiч на волi, як знов, скручений i збитий на синець, опинявся в ненависному обозi. Мiж Какорою i Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторiчному змаганню зайшли великi змiни й у Сивооковiм характерi. Вiдлюдькува-тiсть замiнилася балакучiстю, стриманiсть - буйнощами, похмурiсть - веселiстю. Так нiби переймав Сивоок усе лiпше, що було в його найзапеклiшого ворога - Какори, i вже мiг тепер не тiльки перекривляти купця, не тiльки, дратуючи свого хазяїна, перепити його iнодi, не тiльки поблазнювати в побрехеньках, а й справдi розвеселити найпохмурiшу душу, пiдбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бiдою. Какора мрiяв про те, щоб обдурити всiх купцiв, якi тiльки е. Мало йому було виправ у чехи i до угрiв, мало було плавання по Днiпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврiю аж до Царграда. Вiн ще вирiшив сушею добратися до далекого Солуня - найпершого суперника в торгiвлi з Константинополем - i отак, не заходячи до столицi ромейського царства, просто вiд Мессемврiї, перевантаживши свiй товар з лодьїв на вози, повiв свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов вiд Царграда до Солуня. Сивоок вже й до того багато разiв бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселенi людом, а де люди, там дiяло Какорине золото-срiбло, отож для втечi мав шукати чогось iншого, а чого саме - не вiдав гаразд, перепробувавши i степ, i пущу, i камiнь. Але таких диких гiр, такого спаленого сонцем камiння, такого безлюддя ще не бачив нiколи i тому твердо вирiшив, що втече нарештi вiд Какори хоч тут, i втече назавжди. Навiть померти вiд голоду й спраги в отих пiднебесних, бiлих вiд спекоти горах вважав за лiпше, анiж ковтати гаияюгу в настогидлiй валцi, дивитися наненависну, розгойдану на коневi могутню постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спiв про теплих жон i мiцнi меди. Вони переправилися через рiчку Хебар, пiшли понад морем, що його болгари прозвали Бiлим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтеплiше i найнiжнiше, вони поступово заглиблювалися в гори, бiлий (не ласкавий, нi!) пил стояв над шляхом удень i вночi, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був мiсяць зарев, мiсяць безжальної спеки, на гiрських шляхах траплялися тiльки загони ромейських воїнiв, яким пильно треба було перебратися з одного мiсця в друге, заблуканi подорожувачi, мiсцевi мешканцi на терплячих вiслюках. Що ж до купецьких обозiв, то Какорз тут майже не мав суперникiв, бо всi надавали перевагу морю, пливли до Солуня на 'лодьях, хiба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адрiанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку вiдбувався в городi на день успения богородицi, або ж зустрiчали короткi валки з товарами з Мосинополя. В самому Лiїнсинополi були торги, пiснi, музика, грiх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору iнодi находила бичача впертiсть; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, i ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камiнь, i безжальне полинно-сиве небо, i перемелений , тисячами колiс, перетоптаний тисячами нiг, перевiяний усiма вiтраци ядучий бiлий пил, од якого нема порятунку нi вдень, нi вночi, а дорога ще пустельнiша, бо саме вершина мiсяця зарева, коли все живе ховається в затiнок i тiльки ящiрки переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорi плавають: цятки байдужих гiрських птахiв. Шалiли вiд спеки люди, ледве пересувалися конi, вiслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипiли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребцi попереду: чого вiн хоче, якого виторгу, звiдкiля слави? А що Сивоока обходила тiльки власна свобода, то вiн не став очiкувати, чим закiнчиться божевiльний похiд за купецьким щастям, вибрав найпустельнiше мiсце i ще звечора, щоб за нiч устигти якомога далi вiдбiгти вiд царградського шляху, подався правобiч у гори. Хоч дерся без перепочинку цiлу нiч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед бiлого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрiчних селян-ромеїв на вiслюках, ще далi, наздоганяючи Какору, поспiшав, поки не припекло дуже сонце, з боку Мосинополя. Невеликий кiнний загiн ромейської легкої кiнноти, навколо себе Сивоок бачив тiльки голий камiнь, безнадiйно сiрий, вже по сходi сонця розпечений до нестями, нiкуди було сховатися, Нi за що зачепитися не те що рукою - оком навiть! Йому стало страшно, був нiби розiп'ятий на сiрiй кам'янiй стiнi, виставлений i-сонцю, i людям, що об'єдналися проти нього у ворожу спiлку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелi, лякаючись, що з шляху його помiтять i Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визмiювалася далi й далi, гублячись за повiльними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щiльнiше й щiльнiше, вiн видобувся на рiвнiший виступ, окинув поглядом камiнне царство, яке йому тепер належало (а може, вiн належав йому), i вперто побрався вище. Навколо була воля. Може, вперше з часiв спiльних мандрiв з маленьким Лучуком. Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повiльно, здалеку запримiчав нечастi тут людськi поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гiрськi рiчки, тiльки, на жаль, рiчок траплялося занадто мало, i найбiльше страждав Сивоок од спраги, бо iнодi день i два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабiжники, навалилися, коли вiн спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, видно, не мали заздалегiдь домовленостi, як дiяти, i це врятувало Сивоока, вiн розметав нападникiв i, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тiкати вiн умiв вiд бога i вiд диявола! Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрi люди, свої то браття, не видадуть його нiкому, бо нiкого не бояться. Обiрвався й знесилився. Чи добрався до Болгарiї, чи не добрався, знати не мiг, бо зрештою попав у такi непролазнi хащi, що вже не те що людини, а й звiра не запримiчав. Лiси ставали густiшi й густiшi, видно, десь недалеко мала бути велика рiчка, однак Сивоок iшов уже багато днiв, а рiчки не було, iнодi крiзь камiнь пробивався струмок, що вiдразу ж i губився в каменi, пекельна задуха стояла в лiсах; в безнадiї Сивоок молив богiв, щоб послали вони йому навiть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що перемiряє вiн отак цiле Болгарське царство з пiвдня аж до самого Дунаю, нiкого не спiткавши, нiкого не забачивши. Вибрiв на берег рiчки зовсiм негадано, та ще й опинився вiдразу пiд крутою стiною, складеною з грубих кам'яних брил. I хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволi позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш нiж наважився знов вийти до рiчки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподiване в цiм дикiм краю укрiплення. I коли, впершись руками в круглi голишi, схилився над водою i ще не вмочив навiть губ, почув зовсiм близько позаду неголосне: - Чедо! (Хлопче! (Болг.)_) Вiн озирнувся, але нiкого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого стрiчного, знов нахилився над водою, став пити. - Чедо! - озвалося знову позад нього. - Хей, Божидар! На тебе думам! (Хлопче! Гей, Божидареї Тобi кажу! (Болг.)_) Сивоок скочив на рiвнi, повернувся до дерев, звiдки виразно чувся людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замiсть списа. З-за дерев вийшло два бородатих, аж смiх брав, чоловiки, в грубих темних киреях, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, за якими в обох поблискували сокири з довгими пiдручними сокирищами. - Защо се плашиш? (Чого лякаєшся? (Болг.)_) - посмiхаючись в найглибшому глибi своєї дрiмучої бороди, ласкаво спитав один з них. Так Сивоок опинився серед братiї монастиря Святi архангели. Два iнокн - Дем'ян i Костянтин, а простiше, Тале i Груйо - вийшли того ранку до лiсу врубати дров i спiткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них сам бог, а згодом iгумен монастиря Гаврило ще бiльше переконався в слушностi того iменi для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську i ромейську грамоту, а ще легше - велике вмiння прикрашувати книги i писати iкони, вмiння, яке дається людям так рiдко i дається вже справдi самим богом. Сивоок i сам не знав: чи то справдi дар вiд народження, а чи вибухнули в ньому незвичнi здiбностi, викликанi вiдчаєм. Бо втiкав з неволi одної, а попав у неволю потрiйну. Перша неволя - монастир. Найпохмурiше серце завмерло б од самого погляду на цю сувору обитель. Гори, лiси, непролаз-зя. Краєвид мовби од сотворiння свiту: здиблене громаддя, вiковiчна кошлатiсть дерев, чорнi громи вод у печерах i чорториях. А над усiм цим, у кам'янiй пiдхмарностi, схований за непробивними, не знати ким i коли складеними з сiрих гранiтних брил височезними стiнами - нужденний клаптик землi, шершавi, кiстково-твердi цвинтарнi кипариси, довгi ряди видовбаних у материковiй стiнi гнiзд-келiй. Келiї громадилися одна зверх одної кiлькома поверхами так, що ставало лячно вiд самої думки про людське животiння в отих щонайвищих норах, але згодом ти пересвiдчувався в хибностi свого першого враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбiльшу спеку вiяло гiрською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи пiднестися над рiвнем цього пристанища, видовбавши собi келiй над рештою братiї, то мав. змогу найпершим зустрiчати прохолоднi потоки благословенного болгарського бiлого вiтру, якого так не стачало людинi внизу. Сивоок мав довбати собi келiю сам, бо тут марно було сподiватися на готове, i вибрав мiсце найхолоднiше, як i личило прихiдцевi з далекої пiвнiчної країни. Бив камiнь i забував про всi нещастя, яких зазнав досi, ладен був день i нiч не вiдходити вiд тяжкої роботи, аби лиш знайти забуття i спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозумiння, що в Святих архангелах iснують твердi правила, якi не дано нiкому порушувати. Передовсiм правила стосувалися молитов. Посеред монастирського дворика стояла стара камiнна церква - протатон. Стук у велику дерев'яну колоду скликав кiлькаразово щодоби все населення обителi до молитви, до речi, також опiвночi, коли кволий голос людини найчутнiший для бога. Неодмiнною молитвою вiдмiчався також, схiд сонця, вiд якого тут розпочинали вiдлiк год