ин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнiтючого переконання, що час тут зупинився навiки, роки не лiчаться, години не вiдмiрюються, тiльки днi течуть за днями в монотонностi молитов, у безнастанностi тяжкої працi, яка часто видається марною, бо не знаєш нiколи, кому, попаде i чи взагалi попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж цiлих мiсяцiв, а то й рокiв. Кiлька десяткiв здичавiлих вiд самотностi, зчерствiлих душами чоловiкiв. Нiколи не стриженi голови, волосся скручено в скуф'ю на потилицi, велетенськi чорнi й рудi бороди, ледве блищать очi за тим заростом i видаються носи. Зустрiчаючись, iноки цiлують навзаєм руки. Мабуть, нiхто з них не звiдав нiколи жiночого поцiлунку, а тепер i не звiдає бiльше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жiнок, а взагалi будь-якої iстоти жiночої статi. Не може тут бути нi курки, нi ослицi, братiя не п'є молока, не їсть яєць, гарячi страви забороненi також, щоб не розпалювати тiла. В монастирськiй трапезнiй на стiнi картина страшного суду, де карають грiшникiв, якi об'їда-лися й обпивалися за життя. Посеред трапезної - амвон, з якого хтось з iнокiв пiд час обiду має читати святе письмо, в той час як братiя квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлiбом, бо iгумен, що сидить кiнець столу, може щомитi задзвонити в пiдручний дзвiнок - i тодi кiнець обiдовi, треба молитися, i нiкому нема дiла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радiсть для багатьох, надто ж для тих, що виконують тiльки чорну роботу i нiколи не будуть втаємниченi у високе мистецтво творiння й здоблення книг. Сивооковi, який хоч i в поневiряннях та. важкiй роботi на Какору все ж звик до широкого вiльного свiту, обитель Святих архангелiв видалася гiршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усiма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти i його закопають отам, за кипарисами, пiд стiною, на крихiтному монастирському цвинтарi, де виднiється один лиш хрест, а потiм, через кiлька рокiв, викопають його кiстки, вiдокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик - "костницю", а на черепi напишуть над очними западинами iм'я власника i виставлять поряд з iншими в каплицi. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє пiсля прийняття хреста. Отут слiд сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок. У Какори кожен мiг мати свого бога. "За богiв ваших i грiхи вашi не вiдповiдаю!" - погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавцi бога Єгови, були мусульмани, найбiльше ж було таких, як Сивоок, - поганннiв, кожен пильнував своїх богiв, дотримувався своєї вiри, нiхто нiкому не ставав на завадi, нiхто нiкого не змушував до послуху, до прийняття своєї вiри. Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня i то без вагань i спротиву, iнакше б опинився за брамою монастиря, знов самотнiй i безсилий серед здичавiлої пустелi гiр i лiсiв. Iгумен закликав Сивоока до своєї келiї, посадив на грубий дерев'яний стiлець, не став дивуватися, що русич досi не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тiльки виклав йому дуже стисло неуникнiсть всемогутньої нової вiри. Христос сказав: "Iдiте й научайте всi народи". Святий Мефодiй, який рознiс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного пiвнiчного володаря i велiв йому сказати: "Добре було б, сину, аби дав охреститися добровiльно на своїй землi, iнакше-бо будеш взятий до неволi i змушений прийняти хрест на землi чужiй, згадаєш моє слово". Ще говорив iгумен, але то вже були тiльки вiдмiни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першiй могилi його життя, на могилi дiда Родима, i ще один хрест - на монастирському цвинтарi, над якимсь бiдолахою iноком. Отак жив, метався по свiту, десь бився, десь їв i пив, випадком поцiлував одну чи й бiльше жiнок, а скiнчилося все тим, що став помiж двома хрестами i далi йти нiкуди, замкнено твоє життя мiж цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оцi довколишнi гори, що нагнiтили, здається, увесь свiт. I от так, караючись у безнадiї i безвиходi, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення - Михаїла, мав тепер носити пiд грубою вовняною рясою на заяложенiй шворцi кипарисового хрестика, була тепер у нього нова вiра, на яку мiр опиратися, як старий на посох, i надiятися, як той на круту гору. Але радощiв нова вiра не принесла, дала тiльки пригнiченiсть духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, i, може, щоб забути цю неволю, вiдкинути її, так вiдважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу - здоблення книг i писання iкон на дерев'яних дошках, вiдкрив у собi здiбнiсть, породжену ненавистю, тодi як iгумен Гаврило зумовлював це щiро свiтленням заолуканого тавра. Що ж до неволi третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока i навiть не обителi Святих архангелiв, а цiлого Болгар ського царства, через що й вимагає розповiдi осiбної i докладнiшої. Повелося вже здавна, що в свiтi завжди є двi найбiльшi з-номiж усiх держави, i головне почуття, яке панує мiж ними, - це глибоке недовiр'я i тяжка ворожнеча, мов мiж тими бiблейськими братами Каїном i Авелем. Будь-якi порiвняння рискованi, але можна наважитися порiвняти. Болгарiя i Вiзантiя довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще в сьомому вiцi при iмператорi Костянтинi Погонатi були ганебно прогнанi з берегiв Дунаю, успадкованого Вiзантiєю вiд римлян, i навiть змушенi були платити данину болгарському царю. Коли двоє б'ються, майже завсiгди з'являється третiй, який спершу приглядається бiйцi, щоб згодом виступити в ролi торжествуючого пожинача плодiв перемоги. Так у час майже трьохсотлiтнього змагання мiж Вiзантiєю й Болгарiєю за морем виникла нова могутня держава - Руська, але вона була далеко, порiвнюючи з болгарами, що товклися на узбережжi Чорного моря i мало не пiд самими стiнами Царграда, тому вiзантiйськi iмператори спробували пiдбити руських князiв на спiльнi дiї проти болгар, i їм це навiть вдалося зробити, i князь Святослав, непереможний на той час воїн, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звiдти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про збереження своєї влади та залагодження своїх стосункiв з боярами - боїлами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не вiдаючи, зробив для Болгарiї найбiльшу послугу, внаслiдок якої болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславi, в глибокiй темницi пiд баштою-в'язницею, сидiв уже багато мiсяцiв хоробрий комiтопул Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нiбито за змову проти богом даного царя Болгарiї. Смуїл, а ще Давид, Мойсей i Аарон були комiтопулами, тобто синами по-ромейськи, комiта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридської областi Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий воєвода, а його сини виросли ще хоробрiшими i по смертi батька, успадкувавши кожен свiй город, стали вiдверто обурюватися нерiшучiстю царських синiв Бориса й Романа. Пiшли розмови про те, що Борис - цар незаконний, що треба б обрати гiдного царя, мався на увазi, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрiстю, - рисами, що їх царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате надiлений був натомiсть холодною жорстокiстю й душевною черствiстю, як .воно часто буває. Самуїл з кiлькома своїми вiрними людьми приїхав потаємно до столицi, але там був упiзнаний i кинутий у пiдземелля з жорстоким велiнням "не показувати в'язневi денного свiтла". Так би й зогнив там вiдважний молодий комiтопул, якби одної зимової ночi не пiдступили пiд стiни Преслава могутнi воїни, яких болгари звали тавроскiфами, i з страшними гуками пiшли на приступ. Озброєнi були важезними, в пiвтора раза довшими, нiж баченi досi, мечами, довжелезними списами, якi не ламалися вiд найбiльшого тягаря, а в лiвих руках несли щити, завбiльшки з дверi царського палацу. Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночi вже палили вогнища на вулицях Преслава i спокiйно собi вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до снiданку, а тим часом з города втiкав хто мiг, iншi ховали свої багатства, ще iншi користалися нагодою i набивали собi торби або й просто требуху, - добродушнi русичi нiкому не заважали, вони собi спочивали по добрiй роботi, сам князь був серед них i велiв нiкуди не поспiшати, бо вже навколо зима, тож лiпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому i, як видно, багатому городi та спокiйно перезимувати, а там буде видно: Самуїл утiк з башти тої ж самої ночi. Не мав сили вибратися з пiдземелля, його вивели пiд руки, йому знайшли коня i, мало не прив'язавши до сiдла, мерщiй випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братiв, набирався сил. Потiм було кiлька тяжких лiт для Болгарiї. Хоч Святослав вiдiйшов за Дунай, але ромеї зайняли вiдвойованi ним землi, розповсюдилися по Болгарськiй землi, мов пошесть, розiрвали країну на двi частини, захопивши всi схiднi областi, все морське узбережжя i Придунайськi землi. Тодi й пiднялися проти Вiзантiї захiднi болгари на чолi з братами-комiтопулами Давидом, самостiйнi нацiї - болгарська й македонська. Сучасниковi незвично читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажiмо, Охрид або ж Обитель, якi сьогоднi належать однiй з югославських республiк - Македонiї (Обитель тепер зветься Бiтоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи, пiдлеглi вiд нас на цiле тисячолiття. Це iсторичне минуле двох народiв - болгарського i македонського, Мойсевi, Аароном i Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловiки, жiнки, навiть недорослi дiти, озброювалися хто чим мiг, йшли не кликанi й не званi, наганяюча переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися вороговi заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра - Борис i Роман, втечею хотiли порятувати своє життя, i нiчого лiпшого не вигадали, як утiкати до Вiзантiї. Але на гiрському перевалi Бориса, перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рiдної землi й проголосили царем. Царiв та iмператорiв часто називають так чи iнакше, скажiмо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такi назвиська походять вiд лизоблюдiв, тому iсторiя, коли й зберiгає їх згодом, ставиться до таких прiзвиськ з вiдповiдною долею скептицизму. Зате якщо вже влiпить прiзвисько своєму володаревi народ, то протриває воно вiчно i буде вичерпнiше за всi описи придворних лiтописцiв i славохвальства найманих iсторикiв. Щоправда, прiзвиська, на-дiлюванi народом, здебiльшого мають характер осудливий, але тут уже нiчого не вдiєш: правда завжди жорстока. Звучать тi прiзвиська приблизно так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так i знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: "Диявол". Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнiшностi, але й характеру, яким не вiдзначався, точнiше, й зовсiм його не мав. I хоч iменувався царем усiх болгар, влада фактично була в руках вiдважних братiв-комiтопулiв, якi не шкодували життя, аби лиш визволити рiдну землю вiд ромеїв. У запеклих битвах загинули два брати - Давид i Мойсей, а мiж тими двома, що лишилися, неодмiнно мав розiгратися спектакль, вiдрежисерований ще тим невiдомим, але генiальним режисером, який створював колись бiблiйний роздiл про Каїна i Авєля. Старший з-помiж двох комiтопулiв - Аарон, який мав пiд своєю владою Средець з околицею, вирiшив, що саме вiн, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нiчим не мiг засвiдчити своїх переваг над Самуїлом: анi особистою вiдвагою, анi любов'ю до рiдної землi, анi незвичайними якостями людськими, то й вирiшив шукати пiдтримки не деiнде, а в, самого вiзантiйського iмператора. Заплутана то була i лиха справа. Вiзантiйський iмператор Василiй Другий Македонянин, який вiд дня свого вступу на престол мав повнi руки клопотiв з придушенням заколоту полководця Варда Склiра i з придворними iнтригами першого мiнiстра євнуха Василя, не мiг виступати проти Болгарiї зброй-яр, а вдався до вiйни таємної. Маючи скрiзь своїх вивiдникiв, вiн незабаром довiдався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої дружини Агати, i переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло своєї коханки Бiляни, для якої на одному з островiв малого Преспанського озера навiть звелiв спорудити городок i церкву. Iмператор пiдiслав Самуїловi з Iталiї двох досвiдчених зиж-дителiв, захопив того будiвничими справами аж так, що Самуїл на кiлька рокiв облишив вiйськовi походи i спорудив на Малому озерi цiле мiсто, яке назвав Преспою i перенiс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя вiддати якiйсь однiй лише пристрастi, надто ж коли нею з дитинства ще заволодiла ненависть до ворогiв рiдної землi, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пiшов на ромеїв, взяв Фракiю, Македонiю, околицi Фессалонiк, Фессалiю, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларiсса, далi визволив усю Дунайську Болгарiю, опрiч окремих городкiв на чолi з вiзантiйськими топархами. А Василiй Другий тим часом дiяв з iншого боку. Вiн послав у Средець до Аароиової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про їхнього сина Iвана-Владислава i хотiв би породичатися для щастя царстве-ної сестри iмператорiв Константина i його, Василiя, Анни. Ясна рiч, змiст листа вiдразу став вiдомий Аароновi, Аарон негайно звелiв дружинi вiдписати ромейському iмператоровi, запевнивши його у вiдданостi й любовi. Через гiрськi перевали пiшли гiнцi вiд Средця до Царграда i назад, але лихо в тiм, що саме тодi ж вiзантiйськi iмператори Василiй i Константин пообiцяли вiддати свою сестру Анну за київського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамiн скiлькись там тисяч воїнiв, таких необхiдних для боротьби проти непокiрних узурпаторiв, що то в однiй, то в другiй вiзантiйськiй провiнцiї проголошували себе iмператорами i все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвiку в ромейському царствi водиться так: хто оволодiває Царградом i Великим палацом, на того надягають багряницю i взувають йому багрянi сандалiї. Аврановi ж хотiлося породичатися з iмператорами, за це вiн обiцяв одкрити їхнiм вiйськам усi гiрськi проходи в Болгарiю з тим, щоб на списах ромейських воїнiв стати самому болгарським царем. З одної Анни навiть два iмператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк випадок для київського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирiшено було послати в Средець iз вiдповiдним царським почтом, у супроводi митрополита севастiйського, якусь константинопольську повiю, на ймення Анна, i тим самим обдурити марнославного комiтопула. Iвановi-Владиславовi було на той час дванадцять рокiв, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати до уваги всi тi майбутнi вигоди, яких вiд високого шлюбу очiкувано. Однак повiя, впившись болгарським вином, проговорилася i з ганьбою була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усiм не бруднити об неї руки. Зате севастiйського митрополита за покриття такої пiдлої неправди Аарон власноручно зарiзав ножем там-таки при весiльнiй учтi. Так похмурий i мстивий Василiй Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати його дрiбне марнослав'я i водночас мати зачiпку для вiйни з комiтом Средця, проти царя Болгарiї Романа. Хоч який продажний був чоловiк Аарон Мокрий, але й на нього найшла затятiсть, i, коли через чотири роки Василiй Другий пiдiйшов з вiйськом пiд стiни Средця, комiт не вiдчинив перед ним гостинно брам, а закликав своїх горожан до якнайза-пеклiшого опору, а сам мерщiй послав за помiччю до брата Самуїла, якого ще недавно хотiв зрадити. Ромейський iмператор ще не знав Болгарiї i став пiд Средцем в мiсяцi заревi, коли сонце пече без милосердя, коли пересихають гiрськi рiчки, вигорають трави, навiть лiси не витримують спеки i гублять лист i стоять сумнi, розпачливо вмираючi вiд небесного палу. А на захисникiв Средця мовби й не дiяло сонце, вони вiдбивали, всi приступи ромеїв, не помагали нападникам нi пристiннi штурмовi вежi, нi стiнобитнi тарани, нi катапульти, що метали в город важуче камiння. Iмператор вимушений був вiдступити i швидко повiв свої тегми старою дорогою на Пловдив через Траяновi ворота - вузький прохiд мiж стрiмкими планинами. Самуїл iшов за iмператором назирцi. Через стрiмнини й доли-ща, через скелi й зрадливi осипи гналися болгари за ворогами, невидимi, вони весь час тяжiли над ромеями, мов кара, мов отi страхiтливi гiрськi кряжi, якi дедалi тiснiше змикалися попереду, примушуючи вiзантiйське вiйсько видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими воротами була ще одна тiснина - глибоке гiрське долище, на днi якого звивалася шумка рiчечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що вгорi орел перекривав його крильми. Досвiдчений воїн чимдуж прагне покинути таке непевне мiсце, але iмператоровi раптом забаглося стати на нiчлiг саме в тiй тiснинi - чи то привабила його чиста жива вода, якої так давно не бачило його вiйсько, чи то керувався просто впертiстю, важко сказати, бо Василiй нiкому не збирався давати звiту в своїх вчинках, до iмператорського намету мали право входити тiльки молодi протокелiоти, що слугували "Василiю, коли ж пiд Средцем пiсля виснажливих i марних приступiв ромейського вiйська до намету наважився, незваний, пробитися протоспафарiй Никифор Ксифiя, то iмператор спершу хотiв його просто вигнати, потiм дозволив говорити, буркнувши, .аби той не розбалакував довго, а що в Ксифiї всiх балачок тiльки й було, що сказати про вiдступ, то Василiй похмуро всмiхнувся i мовив: - Запам'ятай, що то твоя вимога - про вiдступ. Сам я нiколи б не вимовив цих слiв. Тут саме час трохи сказати про Василiя Другого Македонянина. Вiн був онуком iмператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести своє справдi царське походження, бо всi дiти вiзантiйських iмператорiв народжувалися у Багрянiй палатi, але лише в тому випадку, коли iмператори перебували в законному шлюбi. Мати ж Константина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною iмператора Льва Шостого, i патрiарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався мовби незаконнонаро-дженим, простiше кажучи байстрюком. Таким був дiд Василiя Другого. Щоб засвiдчити своє високе походження, Константин Багрянородний намагався вивищитися над усiма своєю вченiстю. Вiн написав "Книгу церемонiй", у якiй учив, як цар повинен говорити, ходити, триматися, сидiти, посмiхатися, одягатися, ще лишив по собi книги "Про феми" i "Про управлiння державою", хоч сам тим мистецтвом так i не оволодiв, про що свiдчив безлад, який настав по його смертi. Не виказав Константин i великої мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його самого i сина Романа, коли одружив того на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з Лаконiї, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню взяла собi iм'я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а ще - справдi диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши iмператрицею по смертi Константина, якого, здається, отруїла, - це прогнала стару царицю Єлену i п'ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi доньки Романовi, отруїла й чоловiка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла замiж за чоловiка, старiшого за неї на тридцять рокiв, через п'ять рокiв зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця iмператором, а коли той зрiкся її й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром вмер, висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом. Може, набачившись змалку всього наймерзеннiшого вiд власної матерi, Василiй назавжди зненавидiв людську породу, надто ж - жiнок, через що нiколи не одружувався, хоч ходили темнi чутки, що останнє з'ясовувалося трохи iнакше: мовляв, щомiсяця раз або двiчi в покої до iмператора тайкома приводили вродливих юнакiв; мабуть, вiн страждав од тої розпусної слабостi, боровся з нею i не мiг збороти, через що втiкав iз столицi у новi та новi походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залiзо тiльки вузький обруч i нараменники з бiлого золота i золотої в'язi пояс виказували його високе становище. Звiсно, таке пояснення завойовницьких походiв ромейського iмператора може видатися досить поверховим i наївним, але така вже сила пересудiв: часто-густо вони затемнюють найважливiшi подiї, а коли взяти до уваги, що бодай найменша iстина не дається без певних зусиль, то й стане зрозумiлим схильнiсть бiльшостi охоче пiддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто - безглуздям. На той час, коли Василiй звелiв зупинятися на нiчлiг у небезпечнiй тiснинi за Траяновими воротами, ще до кiнця нiхто не знав iмператорового характеру, вiдали тiльки, що заперечувати йому марно. Та й хто б мiг заперечувати? В свої тридцять рокiв iмператор ще не вважався досвiдченим воїном, а недосвiдченiсть завжди породжує впертiсть. Щоправда, впертiсть породжується ще в людинi тодi, коли немає заперечень навколо; а якi ж можуть бути заперечення проти волi найвищої царственостi? Отак з тисячу рокiв тому найдосвiдченiшi воїни й полководцi ромейськi не спали ночi, тривожно дослухаючись до крутих стрiмнин зрадливих болгарських гiр; Самуїл зiбрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на двi-три години i в темрявi перед досвiтком ударив на ромеїв. Молодий воєвода сам пiднiмав зi сну потомлених войникiв, тихо говорив то там, то там про ворога: - Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим. А потiм перший пiшов униз, закликаючи болгар: - Хайде, хайде, деца! З тим погуком "хайде, хайде" навалилися звiдусiль болгари на тiсно збитий табiр ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхнiй силi, стали нищити крайнiх за крайнiми, ряд за рядом, в похмурому передсвiтi серед дикої звированостi людської страшно зблискували мечi, сокири, пiднiмалися списи, палицi, бойнi вила, та все то була здебiльшого зброя болгарська, бо ромеї, зiм'ятi, розгубленi, перестрашенi, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхнiх начальникiв не було видно, iмператорiв намет на узвишшi болгари захопили вже з першого натиску, так що Василiй насилу здолав утекти, ховаючись за велетенськi щити з буйволячої шкi-ри своєї вiрменської пiхоти, двi тагми якої вдень i вночi неод-лучно перебували коло iмператора. Все було втрачено Василiєм Другим у тiй битвi: вiйсько, казна, обоз, честь, тiльки злiсть на болгарiв не пропала в понурiй душi iмператора, а розпалилася ще чорнiшим вогнем. Хто б то мiг подумати, що не мине й року пiсля ганебного розгрому коло Траяиових ворiт, а Василiй одержить з тої ж таки Болгарiї листа, в якому йому обiцятимуть всiляку помiч, пiдтримку й любов? Лист був вiд Аарона Мокрого. Той злякався братової могутностi, шашiль заздрощiв точив йому душу, вiн готовий був покласти до нiг ромейського iмператора всю свою землю, всi її гори й лiси, всi рiки, поставити на колiна весь народ, аби тiльки Вiзантiя помогла йому стати царем Болгарiї. Василiй мерщiй вiдписав Аароновi, називав його братом, обiцяв усе, що той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту iмператорську печать вартiстю в три або й чотири золотi номйсми - вирiзнення, що його удостоювався згiдно з "Книгою церемонiй" iмператорового дiда Костянтина Багрянородного хiба що найсвятiший римський папа - духовний отець iмператора; якщо ж брати свiтських повелителiв, то така печать належалася: високоповажному, найблагороднiшому i знатному повелителю агарян - халiфу Багдадському, емiру Єгипту, двом вiрменським государям - царю царiв Вiрменiї i правителю Вашпукарана, а ще царю Iверiї, що носив вiзантiйський титул куропалата, потiм ексусiократору Аланiї, i от до них мав долучитися вiн, Аарон Мокрий, в недалекому майбутнi ньому цар Болгарiї, божою милiстю государ всехристиянського народу болгар, василевс i духовний брат всемогутнiх iмператорiв Вiзантiї. Знову власноручно складав Аарон листа до Василiя, знов тайкома спорядив вiрних гiнцiв до Константинополя, але на перевалi гiнцiв перехопили приставленi Самуїлом до брата вивiдники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл з полком кiнноти прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина Iвана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись вiд лiтньої спеки, виїхав два днi тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне лiтовисько над водами. Знов стояв пекельний мiсяць зарев над планинами, як i торiк, в час ромейської навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищi, трiскалися розпеченi скелi, нападав шал на все живе. Самуїл розумiв, як небезпечно пiддатися всезагальнiй ошалiлостi, але твердо знав також i те, що зрада має бути покарана, хоч би йшлося про рiдного батька, про сина чи й про самого себе. Зрадником був його рiдний брат Аарон, отож вiн мусив розплатитися за свою зраду так, як то вирiшать лiпшi люди й воїни Средця. А що вiд зрадника може виплодитися тiльки зрадник, то належало вирiшити вiдразу й про долю цiлої родини Ааронової - дружини його. Варвари, сина Iвана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще тої самої ночi, складався вiн з одного слова: "Смерть", списання вироку не займало багато часу, вдосвiта Самуїл з групою вершникiв уже скакав на Розметаницю, а в покої, де бавилися, нiчого не вiдаючи, братовчеда Iван-Владислав i Самуїлiв син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець, прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять рокiв, уже тодi вiн мiг позмагатися з будь-ким i силою, i вмiнням володiти зброєю. Вiн оголив меча, звелiв воїнам розступитися, вивiв з палацу Iвана-Владислава, взяв на конюшнi четверо коней, щоб мати змiнних у довгiй дорозi, i утiк на Охрид. Через двадцять рокiв, коли по смертi Самуїла Гаврило-Радомир вiнчається на царя Болгарiї, врятований ним Аронiв син пiдiшле на ловах лучника, i той встрелить Гаврила, вiдплативши за добре дiло. I, може, вмираючи вiд пiдступної стрiли, згадає Гаврило-Радомир ту далеку нiч у Средцi, згадає, як тулився до нього i хлипав перестрашений шiстнадцятилiтнiй Iван-Владислав, благаючи про порятунок, i спливуть у затухаючiй свiдомостi Гавриловiй суворi слова старого болгарського покону: "Кат погубить зрадника i родину його з жонами й дiтьми, щоб не народився вiд зрадника зрадник". Але то син Самуїлiв, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути послiдовним у найтяжчiй i найбезжальнiшiй помстi, коли йдеться про царство, про народ i рiдну землю. Ще десять лiт поминуло в безнастанних битвах комiта Самуїла проти ромеїв, поки нарештi на рiчцi Сперхей у Елладi досвiдчений полководець ромеїв Никифор Уран завдав першої тяжкої поразки непереможним доти болгарам. Але ще й пiсля того Василiй Другий не наважувався пiти в землю, де колись був так ганебно розбитий i де всi його пiдступи були вчасно розгаданi, аж, нарештi, в тисяча першiм роцi, полагодивши всi справи в своєму власному царствi, забезпечившись миром з боку єгипетського фатiмiда емiра Ал-Хакiма, ромейський iмператор проголосив: - А тепер - болгари! Вiн пiшов на Самуїла, що вже кiлька рокiв перед тим був вiнчаний на царя по Романовiй смертi, з Солуня, маючи намiр брати одну по однiй фортецi нижнього царства, i це йому вiдразу вдалося, бо воєвода першої твердинi Сервiї Добромир, близький родич Самуїлiв, забачивши пiд стiнами свого невеличкого укрiплення багатотисячнi тегми i мерiї вiзантiйськi, розчинив ворота i здався на милiсть ромейського iмператора. Той назвав його своїм антипатом, дав дозвiл Добромиру бути присутнiм на царських трапезах, поставив свого намiсника в Сервiї i пiшов далi на Воден. Але й Самуїл не гаяв часу i послав уповноваженим до воденської залоги Iвана-Владислава, який, щоб вiдiбрати в будь-кого з воденцiв намiр до здачi, звелiв перебити всiх ромеїв, що мешкали у Воденi, старих, жiнок i _дiтей, i трупи їхнi кинути в клекотливi водоспади, що проривалися крiзь город i випливали спокiйною рiкою на рiвнину, де стояло вiзантiйське вiйсько. I хоч Василiю доповiли про тi трупи, iмператор не велiв iти на приступ, а так само, як у Сервiї, послав двох сурмачiв i бирича пiд браму йодена, i сурмачi довго вигравали на своїх срiбних трубах, а потiм бирич, напинаючи жили на шиї, став гукати, звертаючись до Iвана-Влади-слава, про присутнiсть якого вже було вiдомо: - Ти, княже, сину Ааронiв, поки стоятимеш коло вбивцi твого батька i пiдкорятимешся йому? Вiдкрий, княже, сей город i одержиш царську милiсть i любов! Воденський воєвода Драгшан вiдповiв ромеям: - Тук няма курви като Добромира! Тодi ромеї заспiвали бойовий тропар "Спаси, господи, люди твоя" i подерлися на стiни Водена. Пiсля падiння крiпостi Iван-Владислав зумiв утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василiй звелiв набити на палю. Iмператор пiшов далi, беручи по дорозi одну за другою твердинi i руйнуючи їх. Ромеї, що вмiли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: "Да няма къде да се криє ни едно българско кучеi". Так Василiй розтяв навпiл Болгарiю i вийшов на Дунай, взявши в облогу найбiльшу дунайську твердиню Вiдин. Вiйна велася дивним робом. Здавалося б найпростiше: Самуїл мав з вiйськом напасти на ромеїв пiд Вiдином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спiльно, та насправдi болгарськi сили були набагато меншi за вiзантiйськi, царевi доводилося покладатися тiльки на вiрнiсть своїх воєвод i мужнiсть залог, сам же вiн, щоб хоч якимось чином вiдвернути увагу Василiя i спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити iмператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Iвацем у Скопле, несподiвано вторгся в ромейськi землi й понад Бiлим морем, тримаючись осторонь шляху мiж Солунем i Царградом, пiшов на город Одрин. Вздовж рiки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потiм спинився за два поприща вiд города i якийсь час стояв, мовби намiрюючись повернути на Царград, який, власне, нiчим i нiким не був прикритий, якщо брати до уваги, що iмператор Василiй ще й досi туп-цювався пiд стiнами Вiдина, а його брат, iмператор Костянтин, хоч i перебував у столицi, до вiйськової справи не мав жодного вiдношення i виходив у поле хiба що на лови перепiлок. Кастрофiлакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши, вiдчинив городську браму, бо на успення богородицi в Одринi щороку вiдбувався великий собор для цiлої Адрiанопольської феми, в городi розпочалися торги, лунали пiснi, музика, лилося вино, i ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподiвано опинилися перед стiнами города, залога якого складала ледве що тисячу, опiр ромеїв був недовгий, бо Iван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообiцяв своїм людям тиждень вiльного грабунку в Одринi, якщо вони його вiзьмуть, i найбiльшi вiдчайдухи проникли в город вiдразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське вiйсько ввiрвалося в сп'янiлий i нажаханий Одрин, розпочався грабiж, обiцяний Iваном-Владиславом, потiм їдво й питво, потiм гвалт. Було це в мiсяцi руєнi, мiсяцi щедрот земних i небесної лагiдi, болгари верталися вiд Одрина ситi й обтяженi здобиччю, а тим часом Василiй зрадою взяв Вiдин I розташувався там на зиму. Перезимувавши у Вiдинi, Василiй пройшов Маторiєвi гори, спустився в долину Тiмак, а звiдти на Нiш i досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два вiйська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василiй на лiвому березi Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхнiй порух, виставляли сторожу в загро-жених мiсцях. Але темної ночi тисяча ромеїв голi, з мечами перепливли Вардар, а на правому березi, там, де ромеї мали пробиватися до сущi, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолюванi царським зятем Ашотом Таронiтом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорiя Та-ронiта. Соннi болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись нiччю, вiдступив з вiйськом у гори, сховався в старих лiсах i дебрях, куди iмператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подiю коло Траянових ворiт. I хоч Василiй вимушений був у тисяча четвертому роцi покинути Болгарiю, щоб стати з вiйськом проти арабських племен i сусiднiх з ними емiрiв, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мiзiя з Преславом i Вiдином, нижнє царство - нижче Водена, Верея, Сервiя, Ларiсса, все твердинi, де пройшов з тагмами Василiй, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, послiпленi ромеями колишнi царськi воїни ходили по дорогах вiд села до села, випрошували трохи хлiба i вина до хлiба, сумно виспiвували: Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе... А старий цар ще не здавався. Пустив гiнцiв по всiх усюдах, зiбрав до вiйська чоловiкiв од вiсiмнадцяти до п'ятдесяти рокiв, поставив свої сили в Охридi, Скопле, Средцi, iнодi виходив у ромейсьхi землi мiж Вардаром i Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тiльки немiчних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кiлька ночей, зачни нового воїна для болгарського царя - i назад. Занепадала земля. Нiкому було сiяти хлiб, стригти овець, вбирати виногрона. Пiшли жебраки по крем'янистих тропах гiрської землi, з'явилися розбiйники i волоцюги. Самуїл не зважав нi на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повиннi вони зiйтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на свiтi немає бiльше таких тяжких i довголiтнiх ворогiв, як вiн i ромейський iмператор, а раз так, то не можуть вони, поки живi, не звести обрахункiв, бо йдеться про вищий принцип: служiння рiднiй землi. А Василiй не йшов. Теж, певдо, вiдав, що всi його справи й клопоти малiють поруч з головною справою життя - боротьбою з болгарами, - i вже не мiг iти в ту незламну країну без найретєльнiших приготувань, не давши гаразду в своїй величезнiї iмперiї, не втихомиривши сусiдiв, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом i розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин. I так минав рiк за роком, лiто йшло за лiтом. I треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненнi до волi потрапити до цiєї згорьованої землi, яка в скорому часi мала перетворитися на суцiльну велику неволю, може, найбiльшу в тодiшньому свiтi. Той, хто хоче слухати iсторiї, повинен озброїтися терплячiстю. По веснi тисяча чотирнадцятого року вiрнi люди донесли Са-муїловi, що цього лiта слiд ждати василевса. Ромеї могли ввiйти в Болгарiю двома шляхами: з Андрiанополн на Пловдив, через Траяновi ворота, або ж з Мосинополя i Солуня край рiци Струмешниця i далi через Рупельський перевал, помiж Беласицею i горою Сегнел. Траяновi ворота для Василiя назавжди полишалися мiсцем ганьби, вiн щоразу уникав їх, певно ж, мав обiйти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмицi, за Рупельським перевалом. Знов, як i всi роки перед тим, у василевса була значна перевага у вiйську. Василiй зiбрав сiмдесят тисяч воїнiв, тодi як у Самуїла налiчувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен iз них обрав властивий спосiб дiяння: Василiй перся напролом, упевнений у незборимостi своєї сили, а Самуїл брав розумом i хитрощами. Вiн не став замикатися в захмарнiй твердинi Струмицi, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бiй вiзантiйцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця i не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним цiле царство, стоїть Болгарiя, що за неї полягли його брати Мойсей i Давид, вiн сам стратив рiдного брата Аарона, Болгарiя, якiй вiн вiддав сiмдесят лiт свого життя, яку довiв до найбiльшої могутностi, а тепер мав або все втратити, або ж вiдстояти. Самуїл вибрав найзручнiшу тiснину мiж горами Беласиця i Огражден по течiї рiчки Струмешииця i звелiв будувати мiж двома хребтами високу непробивну стiну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи - клiсура Клiдiон. Хто хотiв проникнути в Болгарiю, неодмiнно мав пройти крiзь Клiдiон, а пройти тепер не мiг тут нiхто, бо клiсуру перетинала страхiтлива стiна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського вiйська, на стiнi горiли незгаснi вогнища, в мiдних котлах клекотiла смола i олiя, на площадках височiли гори камiння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмiлi стрiльцi з скорострiльними кутригурськими луками. Василiй знав про перепону в клiсурi Клiдiон, але не повернув назад, уперто просувався до мiсця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський цар послав тритисячний полк на чолi з воєводою Несторицею в тил ромеям пiд Солунь, щоб, стосую-чи свiй давнiй спосiб, вiдвернути увагу василевса, налякати його можливiстю оточення, роздiлити вiзантiйськi сили. Битва пiд Солунем i в тiснинi Ключ почалася водночас. Iмператор спершу послав пiд стiну сурмачiв з глашатаями, щоб запропонували болгарам вiдчинити браму й пустити ромеїв, але на стiнi не стали слухати биричiв, звiдти полетiло камiння, чулися свисти й гуки. - Виждате ли това нещо? - показуючи велетенського меча, ревiв якийсь богатир до ромеїв. - Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар! Iмператор, щоб запалити своє вiйсько, сам пiд'їхав пiд стiну в супроводi молодих протокелiотiв i сивих спафарiїв, був, як i завжди, закований, у темне залiзо, тiльки поблискували бiлим золотом нечисленнi царськi iнсигнiї на ньому, та ще в бiлого iмператорового коня хвiст i грива викрашенi були перською хною пiд багрець, щоб нагадувати царствеi! барви, привласненi ва-силевсу. - Ти си копиле й майка ти беше дрипла! - закричали iмператоровi з стiни. Злi стрiли полетiли на василевса, переляканi протокелiоти благали iмператора, щоб вiн хоч трохи вiд'їхав далi вiд небезпеки, але Василiй уперто стояв пiд стiною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, здається, собi на руки, якi стискували луку сiдла. .- Хей, - гукали йому з стiни болгари,- ти слез долу и не чекай да те смъкнем с кука! Тодi Василiй махнув рукою, даючи знак iти на приступ, i од'їхав назад до свого намету, щоб стежити за перебiгом битви. Ромеї заспiвали бойовий тропар i посунули по зеленiй луцi, тягли великi дерев'янi плоти, щоб перекрити рiв попiд стiною, везли запряженi кожна кiльканадцятьма волами пристiннi вежi, несли високi драбини, котили довжелезнi колоди, щоб по них дертися на стiну, пiдсовували катапульти для метання камiння, наставляли на браму велетенський таран з залiзною баранячою головою на кiнцi. Так почалася ця остання битва. Тридцять шiсть днiв уперто, невiдступне, затято бив iмператор стiну в Клiдiонськiй клiсурi, слав новi й новi тисячi на приступ, хотiв уз