яти болгар голою силою, нiкого не слухав, не пiдпускав до себе, як завжди, не хотiв нiчиїх порад i намовлянь, все своє життя вiн зборював ворогiв силою, iнших способiв не знав i не вiрив у них, сила була його святощами, тому знов i знов велiв бити браму баранячими головами таранiв, довбати її камнеметами, кидав на смерть новi й новi тагми слухняних своїх воїнiв. Ночами ромеїв заїдали хмарища комарiв, що вилiтали з Струмешницьких болiт, у вiйську почалася пропасниця, захворiв сам iмператор, сумно свiтилися поодинокi багаття в вiзантiйському таборi, харчовi загони не встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькiй долинi. А в болгарiв на стiнi весело палахкотiли вогнища, клекотiла смола в мiдних котлах, якi миттю переверталися на голови напасникiв, як тiльки починався черговий приступ, гам лунали не тягучi пiснi-молитви, як у вiзантiйцiв, а вiдчайдушнi погуки, сам цар походжав серед захисникiв з сином Гаврилом-Радомиром i племiнником Iваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу Василiй розiб'є свою вперту ромейську голову об болгарську стiну попри його затятiсть, попри його чисельну перевагу, навiть попри втрату Самуїлом добiрного полку Несторицi, бо марнославний воєвода, порушуючи царське велiння, замислив узяти Солунь приступом, а не просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти пiдмога морем, i вона прийшла непомiченою для болгарiв, у Солунi зiбралася чимала сила вiзантiйського вiйська, болгари були розбитi вщент, сам тiльки Несториця з кiлькома недобитками прибiг до царя, схиляючи повинну голову, яку, як вiдомо, меч не сiче, але й пуття з неї, дурної, мало. Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стiни одну вежу i з верхнього майданчика сипонули закутiв залiзо воїни на стiну до болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зiпхнути нападникiв, мав ще силу в руках, попри свої сiмдесят лiт, не хотiв уникати найстрашнiшого, приготований був уже давно, поки ждав василевса, i на звитягу, й на смерть, тож i кинувся в саму сiчу, хоч як його вiдраювали найближчi, хоч як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали з усiх бокiв, i все ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив йому вухо, забив, паморокй. Са-муi'л упав, його пiдхопив син, винiс з бою i, взявши для прикриття п'ять тисяч воїнiв, швидко поскакав у Струмицю. Але й це не позначилося на болгарськiй оборонi. Вежу було вiдiпхнуто вiд стiни, ромеїв одбито, ундiонський перевал так само лишався непрохiдним для василейса, нiяка сила не могла пробитися крiзь загороду. Поставлену Самуїлом, але нiяка сила не могла тепер i вiдтягти вiд тої стiни Василiя. Iмператор не виходив з намету, нi з ким не хотiв говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими очима з-пiд чорних, де-не-де побитих сивизною брiв на протокелiотiв, мало їв, ще менше спав, i видавалося, що заповзявся вiн покласти тут усе своє вiйсько, щоб потiм або ж повернутися до Константинополя самотнiм, або й самому полягти в Клiдiонi. Десь у пiдхмарнiй Струмицi в тяжкiй непам'ятi лежав старий болгарський цар, стверджувалася вельми невчасно пiсня про їе, що "царят болен лежи", - так рано чи пiзно до кожного приходить та неуникна мить, коли всi справи свiту вирiшуються без твоєї участi, навiть найголовнiша справа твого життя розвивається або ж занапащується кимось iншим, i вже ти неспро-можен будь-що вдiяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань мiж буттям i небуттям i провалюєшся, западаєш у бездоннiсть, з якої ще не вертався нiхто. А тут, у Клiдiонськiй клiсурi, в пишному багатополому царському наметi, прикрашеному iмператорським стягом, 'лежав почорнiлий од пропасницi й призбираної тридцять лiт проти болгар упертої злостi другий старий чоловiк, i свiдомiсть тьмарила йому тiльки ота злiсть i чорна ненависть до великого народу, який не бажав пiдкорятися йому, iмператоровi всiх ромеїв. А чому той чи iнший народ має пiдкорятися такому або сякому iмператоровi? Над цим iмператори не задумуються. I вже якщо вирушають вони в походи на пiдбiй чи загарбання, то не люблять повертатися з порожнiми руками. А вiн тридцять рокiв невпинно виступав проти Болгарiї i тридцять рокiв повертався назад майже нi з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої Македонської iмператорської династiї Василiй Перший, через столiття кров Василiя Першого вiдродилася в жилах Василiя Другого, буйна, дика, зла кров багрянорадних дiтей, внукiв i правнукiв того молодого македонського селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнiм мiшком за плечима i заснув пiд стiнами столицi коло монастиря. Вiн подався до Царгорода тому, що мати його побачила вiщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тiнню весь їхнiй дiм. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звiр, мав невичерпнi запаси здоров'я, безтурботностi й упертостi, тож i потелiпався аж з-пiд Адрiанополя до столицi, прихопивши на всяк випадок звичайний порожнiй мiшок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожнiми руками там, де можна буде щось увiрвати. I поки вiн спав перед брамою монастиря святого Дiомида, куди його не пустили навiть ногою ступнути, iгуменовi, який пiсля трапези теж прилiг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос i той голос велить йому: "Пiди i введи до монастиря владику земного". Iгумен прокинувся i звелiв глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповiли, що там нiкого немає. Вiн знову задрiмав, але тепер, уже з'явився йому ангел господнiй i повторив тi самi слова: "Пiди й уведи..." Iгумен сам вийшов за монастирську браму, та, крiм босого молодого здоровила, який хрiп на сонечку, смачно пускаючи слину з губiв, нiкого не побачив i, творячи молитву, знову вернувся в свою келiю, сiв за священну книгу, але знову неждано заснув i побачив самого господа бога, який суворо поглядав на нього i сказав: "Пiди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то - iмператор". Тодi переляканий iгумен побiг за браму, розбудив молодого заброду, поцiлував йому руку i, вклоняючись, запросив до обителi. Там його вдягли в шовковий одяг, годували найлiпшими стравами, поїли найдорожчими винами, той пив i їв, материн сон збувався, його мiшок, судячи з усього, теж згодився; в тi часи нiхто нiчому не дивувався, життя було просте до смiшного: або тобi могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав iмператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи нещастя народитися у великiй державi, бо вважалося, що чим бiльша держава, тим бiльший безлад панує в нiй, i це, мовляв, од бога. Простодушний iгумен повiтав молодого босяка, як iмператора, вiн оддавав йому належну шану впродовж цiлого мiсяця, а той приймав i їдво, i питво, i шану, той нiчого не вiдав про таку рiч, як докори сумлiння, - раз йому провiщано стати iмператором, то що мав робити? Тiльки одне - стати рано чи пiзно iмператором Вiзантiї. Бо хiба ж не надягали задовго до нього багряної мантiї i не взували пурпурових сандалiй люди такi, як вiн сам, або й ще упослiдженiшi i нужденнiшi? Юстин був таким самим селянином з Македонiї i так само прийшов у Царград босий, з мiшком за плечима. Лев Перший був м'ясником. Лев Iсавр був ремiсником. Лев П'ятий i Михайло Другий - конюхами у великих вельмож. Василiй теж почав з конюхування, своїм умiнням приборкувати диких огирiв вiн припав до серця iмператоровi Михайловi Третьому, згодом вiн показав, що має не лише залiзнi кулаки, але й залiзну волю, нещадно розчистив собi мiсце при дворi, став соправителем, а потiм власноручно вбив Михайла i став iмператором, справдивши материн сон про золоте дерево i свою мандрiвку до Царграда з порожнiм мiшком, у який тепер убгав цiлу iмперiю. Мабуть, обiзвалося все те у Василiї Другiм, пiдхопив вiн порожнiй мiшок свого великого предка i не мiг тепер повертатися назад до столицi, не заповнивши того династичного мiшка, бо вже й так витратив на те тридцять лiт свого життя. Але, успадкувавши вiд свого предка впертiсть i затятiсть, вiн не мав жодної крихти хитрощiв, на якi той був здатен, якщо й не у вiйськовiй справi, то бодай у боротьбi за власнi вигоди. Сподiвався тiльки на силу, брав завжди силою, хотiв i тут вирiшити все тупим биттям у стiну, i нiхто не мiг вiдраяти iмператора вiд хибного замiру. Та знов, як тридцять лiт тому пiд Средцем, пробився в iмператорський намет посивiлий, порубаний у битвах, досвiдчений i вихитрений Никифор Ксифiя, колись протоспафарiй, а тепер пловдивський стратиг, i смiливо сказав iмператоровi: - Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхiдний шлях. I як там, пiд Средцем, ненависно поглянув на нього Василiй, бо нiхто не смiв втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потiм сказав, i слова його падали повiльнi i важкi: - Вiзьмеш мерiю стратiотiв i через чотири днi вдариш болгарам у спину. Iнакше - будеш ослiплений. Ксифiя вклонився й вийшов з намету. Вiн ще не знав, чи можна обiйти Беласицю, чи хоч ящiрка переповзе через це непрохiддя, нiхто не штовхав його до мелення язиком перед iмператором, але вiдступатися тепер було пiзно, i вiн повiв п'ять тисяч стратiонiв у дикi гори, а через п'ять днiв ударив захисникам Самуїлової стiни в спину, i болгари, з якими не було нi царя, нi царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усiм вiйськом пiшов на приступ iмператор, i клекотнява страшної битви пiднялася з тiсної клiсури до суворих мовчазних вершин, битва була нескiнченно довга, але ще довший був лiтнiй день тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого iндикта, до вечора все скiнчилося, хто полiг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне Самуї-лове вiйсько, яке вцiлiло, було затиснуте мiж кам'яною стiною i Струмешницьким болотом, роззброєне, вiйська вже не iснувало, на мiзерному клаптиковi политої кров'ю землi скупчилося кiльканадцять тисяч зранених, знiвечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милiсть переможця. Торжестiю переможця? Вдоволення вiд виграгiої битви? Зверхнiсть над поконаними? Можна б перелiчувати безлiч вiдчуттiв, переживаних великими й малими звитяжцями у великих чи Малих вiйнах i битвах. Але тут iшлося не про звичайну вiйну, i перемiг у нiй не просто полководець чи володар - восторжествував заклятий ворог цiлого народу, i нiчого не мав вiн у своїй понурiй душi, окрiм нез'ясованої, як i його багатолiтня ворожнеча до болгар, жадоби помсти. Василiй покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не так доблестю, як жорстокiстю до поконаних, i про вiщось довго з ним говорив без свiдкiв, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова полководця Варда Склiра, який багато разiв пробував дiстатися на iмператорський трон, а потiм, востаннє розбитий Василiєм, прийшов у намет до iмператора, сивий, майже ослiплий вiд старощiв i важких походiв, i сказав своєму вороговi i побiдниковi: "Нiкому не довiряйся i лиш небагатьом вiдкривай свої задуми". I тої ночi Василiй вiдкрив свiй найлихiший з усiх вiдомих у дiях Вiзантiї задумiв самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довiдатися цiлий свiт. Катепан Куцукус з'явився другого дня в червонiй накидцi поверх свого звичного одягу, i це показувало, що його наречено главою всiх катiв ромейського вiйська. Потiм вiн зiбрав пiд свою оруду катiв, присяжних i просто охочих, взяв у помiч кiлька тагм вiйська, в долинi Ключа розпалено величезнi вогнища з дубових i букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгi мечi, дворогi вила, а воїни вiддiлили вiд полонених першу сотню нещасних i погнали туди, де їх ждала невiдом'iсть. Нiхто нiчого не бачив, не розбирав, вiд першого нелюдського крику здригнулися серця навiть у найжорстокiших ромейських воїнiв, а серед тисяч полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогiн, а там, од вогнищ, один з-перед одного рвалися болiснi, скаржливi вигуки: - Майчице! (Мамусю! (Болг.)_) - Очите ми! (Мої очi! (Болг.)_) - Изгоряха! (Згорiли!(Болг.)_) I жахний запах поповз од вогнищ, запах горiлої людської шкiри, вiн виповнював долину, його вже чули полоненi коло болота, сягав вiн i до узвишшя, де височiв пишний iмператорський намет i де в оточеннi почту непорушно стояв ромейський василевс. Там, коло вогнищ, нещаснi рвалися з рук воїнiв, благали пощади, проклинали своїх мучителiв, погрожували, а неквапливi кати з спокiйною дiловитiстю дiставали з вогню розжаренi мечi й вила i штрикали ними болгарам у вiчi, палили очi старим воїнам i молодим новобранцям, позбавляли зору i тих, хто вже набачився на дива сього свiту, i тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, нi горами, нi рiками, нi вродливими дiвочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь Н,а свiтi? Коли першу сотню полонених було ослiплено, катепан Купукус, який порядкував розправою, дав знак одному з катiв, i той останньому доведеному до нього бранцевi випiк лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю i вiдчаю, мався бути тепер поводирем своїм скалiченим браттям. .--. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил! Багато днiв точилася нелюдська розправа в долинi Стру-мешницi, Василiй вiддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотнi воїнiв Самуїла було ослiплено, i на кожну сотню придiлено одного одноокого поводиря, i слiпi, виючи вiд нестерпного болю, бо немає тяжчого i дикiшого болю для людини, анiж бiль вiд ослiплення, розбiгалися по горах i долах, частина однооких утекла вiд своїх слiпих побратимiв першої ж ночi (вдень вони втiкати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед бiлого дня i нiчого не бачать, тому вибрали для втечi темну нiч), а слiпi, позбавленi помочi, гинули в чорториях, забрiдали в непрохiднi дебрi, вмирали вiд голоду й спраги, неспроможнi знайти воду, вмирали вiд ран, вiд спеки, вiд диких звiрiв, бо були безсилiшi за малих дiтей i не вмiли захиститися навiть вiд бродячого пса, слiпi розходилися далi й далi, наганяючи жах на всю Болгарiю, вони минали рiднi домiвки, невпiзнанi й нещаснi, однi й геть,не вiдали, куди й за чим прямують, iншi заповзялися вiдшукати в своїй вiчнiй пiтьмi царя Самуїла, сподiваючись, що, може, вiн їх прихистить, пригорне, порятує. А Самуїл, який трохи вiдiйшов пiслярани i замкнувся на островi в Преспi, вже почув про василевсову перемогу в Клiдiо-нi, але ще нiчого не вiдав про ослiплених. Не знав" i про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи шляхами Болгарiї, i коли тисяча чи двi, а може, й десять тисяч слiпих стало на тiм боцi протоки, що вiддiляла Самуїлову столицю вiд берега, обiдраних, безпорадних, жалюгiдних, i племiнник Iван-Владислав прибiг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелiв: - Пустiть їх сюди. Вiн вийшов на берег, щоб зустрiнути першого човна з слiпими, стояв коло самої води, старий, посивiлий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар стояв без шапки i зболеними очима дивився на своїх колишнiх воїнiв. Вони вивалювалися з човнiв брудними, смердючими купами лахмiття, иглрикритих кiсток, незагоєнi очi їхнi кривавилися, роз'ятрюючи старе цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима: - О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли... Самуїл простягав до них руки, гладив їхнi зачучвиренi голови, плакав разом з ними: - Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой... I став на колiна перед слiпими, а потiм осунувся на пiсок i вмер. Так розповiдають ще й сьогоднi болгари, i так воно й було. А Василiя Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, i з цим похмурим прiзвиськом вiн i ввiйшов до iсторiї i лишився там поряд з усiма iншими, яких людство дбайливо зберiгає в своїй пам'ятi, видно, для того, щоб не з'являлися бiльше на землi такi виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсiм нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й бiльш, але ще не гине. На цьому можна б вважати скiнченою повiсть про iсторичнi прiзвиська, якби не Сивоок, який мав необережнiсть народитися саме в цi каламутнi часи i необачно пхався в самий вир подiй того знавiснiлого столiття. Вiдгуки битви в Клiдiонськiм перевалi долинули й до монастиря Святих архангелiв, iгумен Гаврило правив молебнi за побiду над ромеями, молилися денно i нощно iноки... "Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амiнь". Облишено всi щоденнi справи, нарештi, покiнчено з роздвоєнiстю, яка дивувала Сивоока в iноках: моляться i водночас твердо стоять на землi, займаються справами земними, носять дрова, випiкають хлiб, переписують книги, плiткують один про одного, смачно сплять i солодко впиваються вином, викраденим з монастирських пiдвалiв. Але нiяк не мiг вiн збагнути, як можуть цi нещаснi iноки вимолювати в свого бога порятунку для рiдної землi, коли в них бог - спiльний з ромеями, i десь у ромейських монастирях так само тисячi немитих чорноризцiв здiймають закудланi бороди до неба i благають того самого, що й затривоженi болгарськi браття. Що ж то за бог, який умiє слугувати вiдразу двом ворогуючим народам, i чи справдi вiн такий всемогутнiй, i хитрий, та меткий, щоб устигав давати i нашим i вашим? I як вiн це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дiвка, чи що? Вiд пророка Iсайї: "Роде лиходiїв, сини погибелi..." Про кого це? Болгари - про вiзантiйцiв, а тi - про болгар? Що ж то за святi слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди хочеш, залежно вiд того, в чиїх руках опиниться? Або: "Оце ж годi вам надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях, бо й що вiн значить?" А Сивоок звик покладатися саме на чоловiка, на власну силу, на мiць своїх рук i плечей, йому смiшно було тепер дивитися на здоровенних бороданiв, що стояли навколiшки в темнiй монастирськiй церковцi й безпорадно здiймали неспрацьованi руки догори в той час, як десь їхнi брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в цi ведмежi лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить битва, й собi? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очiкуваннi перебiгу подiй, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тiльки там справжня воля, справжнiй розмах для сили, тiльки там вiдчуваєш себе живучим i несмертельним. Вiн став нишком намовляти декого з iнокiв дременути з монастиря, сам не вiрив у свої намовляння, та вийшло, що iноки тiльки й ждали -поштовху зовнi, їм саме не стачало такого свавiльного чоловiка, як приблудний рус, вони охоче пристали до думки покинути сподiвання на бога та спробувати й самим прислужитися землi, що їх спородила i дала їм силу. Звiсно, Сивоок мiг би податися за далекi гори й сам, вiн легко вмовив своїх перших знайомих Тале i Груйо, але хотiлося вирвати з тихої обителi якомога бiльше здорових iнокiв, бо хоч i сам просидiв тут пару лiт, так i не змiг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосiб. Вiн казав одному: "З тiєю силою, чоловiче, можна розiгнати цiлу сотню ромеїв!" Казав другому: "А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: "Хiба ж знає хто лiпше за тебе гори!" Припрошував четвертого: "А вип'ємо, брате, та й гайнемо собi!" Ще iншому пропонував: "Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!" А того просто лякав: "Доберуться ромеї й сюди, попалять вав i потопчуть. Чого ждати!" Може, хто й донiс iгуменовi про Божидаровi намовляння, але отець Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нiчого не помiчав, i ключник монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасiв з комiр, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була цiла Болгарiя! Отак i зiбрав Сивоок-Божидар iнока до iнока i тихого теплого досвiтку вивiв свою братiю за монастирську браму i вперше за два роки знов був на волi, мiг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наослiп, а ведений визначеною метою i не сам, а з цiлим товариством вiдчайдухiв, приготованих на все добре й зле. Одягненi в шкури, в грубi вовнянi або полотнянi дрехи, з шкiряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взутi в косматi опiнцi, а то й зовсiм босi, озброєнi сяк-так - саморобними списами, важкими палицями, двома чи трьома на всiх мечами - вони побiгли по горах так нагально, неначе саме їм належало вирiшити наслiдок найбiльшої сутички покiж вiйськами ромеїв i болгар. Вони майже не спали, їли на бiгу, в несамовитому поспiху припадали до води, коли траплявся по путi струмок, квапилися далi, пiдганяючи один одного покриком: - Вървете, вървете, люди божи! Та хоч як поспiшали, однаково запiзнилися, щоб стати бодай чимось у помочi захисникам Клiдiону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсiм надаремно, бо, не вiдаючи, йшли назустрiч власнiй загибелi. Бо вже вершив у долинi Струмешницi свою дику помсту Василiй Другий, i вже першi сотнi слiпих ударилися в розпуцi в рiднi гори, i згодом кiльканадцятеро вцiлiлих чудом добереться до глухої обителi Святих архангелiв, i отець Гаврило прийме їх на мiсце блудних своїх синiв, що втекли в невiдомiсть, i через багато лiт пролине чутка про дивний монастир у непрохiдних горах, монастир слiпих iнокiв, але не про те мова. Василеве послав до Царграда гiнцiв з вiстю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гiнцiв з новелою до брата Костянтина i до жителiв Константинополя, що починалася так: "Наша царственiсть Василiй Другий, iмператор ромеїв, брат iмператора Константина, всiм, хто прочитає або вислухає цю новелу, шлю наше повiтання..." Далi василевс повiдомляв, що на вiдзнаку своєї великої перемоги вiн посилає жителям царственого града тисячу полонених варварiв, якi повиннi бути ослiпленi другого дня по тому, як приведенi будуть до столицi, на Амастрiанському форумi, згiдно зi звичаями, а також з "Книгою церемонiй" iмператора Константина Багрянородного, i хай це буде найбiльшим трiумфом для жителiв царственого града i вдячнiстю для доблестi вiйська, що адобуло для Вiзантiї жадану перемогу, освячену богом. Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришiв на ослiплення в долинi Струмешницi, вирушила в далекий похiд, в кiнцi якого чекала їх нелюдська покара, але про те нiхто з них не знав, а хто й здогадувався, то вiдганяв од себе лихi думки, бо людинi завжди хочеться сподiватися лiпшого i не вiрить вона в смерть навiть тодi, коли стоїть у ямi або пiд зашморгом шибеницi. Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сiрiйця Комiскорта, чоловiка дрiбного тiлом i душею, лихого вдачею i заздрiсного до всього на свiтi. У походах вiн вершив роль наглядача стратигового намету, в битвах нiколи прямої участi не брав, отож не брав нiколи й здобичi, а тiльки лiчив та дiлив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже i задихаючись од злостi й заздрощiв. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей i до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-пiд того волосся видобувався так само колючий голос, i якби можна було вилущити з Комiскорта душу, то й душа його неодмiнно мала бути колючою, мов їжак або ж отой залiзний трибол, що його кидають пiд копита кiннотi, щоб ранити коней. Комiскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, вiн затямив собi тiльки одне: до столицi треба привести рiвно тисячу болгар - нi бiльше нi менще. Тому головне його заняття впродовж усiєї путi полягало на безперервнiй лiчбi полонених, їх перераховували вранцi й удень, увечерi й уночi, перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, i пiсля того пильнувати болгар, власне, було зовсiм неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремiнням, яке всi вiзантiйцi завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на вiйну, бо завжди сподiвалися захопити собi невiльникiв так само, як набити повну шкiряну торбу коштовними речами, ремiняччя у ромеїв було мiцне-премiцне, вмiло розставленi охоронцi нiколи не спали, Сiрiйцевi Комiскортовi, здавалося, не слiд би й турбуватися за цiлiсть своїх бранцiв, а бiльше дбати за те, щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Адрiанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого трiумфу вiзантiйської зброї. Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Комiскортовi доповiли, що до тисячi не вистачає кiльканадцять чоловiк. - Де подiлися? - проскрипiв Сiрiєць. Йому перелiчено, де i як, вiд яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кiлька днiв виявилася нестача трьох полонених, що зникли невiдь-куди i як. "Втекли!" - пiнився Комiскорт, хоч сам не вiрив, що будь-хто мiг утекти з-пiд такого пильного стереження. Адже подумати тiльки: один на одного! Всi полоненi зв'язанi. Голоднi й виснаженi до краю. Окрiм того, не мають куди втiкати, бо скрiзь - ромейська сила. Болгарiї вже нема. I все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що чоловiк може втекти звiдусiль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосiб визволитися. Комiскорт зiбрав своїх пентеконтархiв, лохагiв i декархiв i коротко звелiв: - Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячi перших болгар, якi попадуться пiд руку. Важливе число. Бiльше нiчого. Вiн ошкiрився, зуби в нього теж були гострi, як у рисi. I ще того дня Сивоокова дружина зiткнулася з сумним походом. Iноки пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь i, певно б, поминули полонених, але один з iнокiв нюхливо повiв лицем навпроти вiтру i сказав: - Миризмата н-а човека отдалеко се усеща... А за якийсь час вони й справдi побачили внизу, на одному з закрутiв великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повiльно просувалася їм навстрiч. - Пiду погляну! - рвонувся туди Сивоок. - Ще те убият, - спробував притримати його Тале. - Не так воно просто - мене вбити! - засмiявся Сивоок, виважуючи пудову сучкувату палицю, якою мiг би звалити коня. Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня вiзантiйська сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тiльки помiтить бодай одного заблуканого болгарина, зауважила монахiв, i на гору подерлося звiдусюди з сотню запеклих ловцiв на людей. Недосвiдченi й простодушнi iноки не дуже прислухалися до тривожних покрикiв Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бiк, потрюхикали вниз, сподiваючись, що той, хто бiжить униз, завжди набере бiльшого розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що вiзантiйцi опинилися i над ними, i з одного боку, й з другого, а внизу вже пiдтягалася на шлях уся Сiрiйцева тисяча, з якою годi було й думати змагатися; мiсцевiсть нагадувала величезний сiрий полумисок, нiде сховатися, нiкуди втекти, скрiзь тебе видно, людина серед голого, мертвого камiння, мов муха на мисцi, але муха може хоч злетiти. А що може людина? Не було ради, бiднi iноки заметалися в безвиходi, вони забули й про свою якусь там зброю, i про свою силу, тiльки Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподiваючись пробитись, i таки звалив кiлькох, i вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втiкати; але тут набiгло вiдразу кiлька десяткiв розiзлених, заслинених бороданiв, Сивоока вправно перечепили ремiнним зашморгом, вiн упав, а зверху навалилася цiла купа задиханих, спiтнiлих, диких од ненавистi людей. Його скрутили ремiняччям, звели на ноги, вiн легко розтурив самими плечима всiх, як тiльки став на ноги, тодi вiзантiйцi прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубцiв i так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силi звiра. Першу здобич треба було показати самому Комiскорту, той сидiв верхи на конi, на головi, хоч нестерпно пекло сонце, мав залiзний золочений шолом з бiлою гривою, i ото тiльки й було на ньому бiлого, а решта чорне, їжакувате, вiдворотне. - На колiна! - гукнув Сивооковi хтось iз ромеїв, що знав по-болгарському, i чорний їздець ошкiрив гострi, бiлi аж до синяви зуби, вдоволений швидким виконанням свого велiння, а Сивоок тiльки глянув на нього - i вiдвернув голову, i побачив, що ведуть до нього так само скручених ремiняччям його товаришiв, нещасних iнокiв, у високих клобурцях, у вовняних i полотняних подертих дрехах, нещасних i упослiджених, i тодi вiн знову смiливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив: - Аз падам на колена само пред бога! - Вiн не болгарин, вiн не болгарин!-- закричали iноки, добiгаючи до Сивоока, сподiваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають iнокiв i вiдпустять його, гордо пiдвiв голову й гукнув: - Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин! 1965 РIК ВЕСНА. КИЇВ Ще один такий день, i буде вальми погано. П. Пiкассо Цього року в Києвi було вiдкрито виставку московських художникiв. Вiдкривалася вона у Республiканському виставочному павiльйонi, який ще кiлька рокiв тому був гаражем, а до революцiї, здається, слугував як каретний сарай для Iнституту благородних дiвиць; потiм якийсь розумний чоловiк здогадався, що в такому мiсцi все ж таки грiх держати гараж, машин.i звiдти вивели, прийшли проектувальники i всi, хто там потрiбен, а пiсля них будiвельники довго щось там мудрували, долiпили до колишнього гаража якийсь фронтончик, якiсь навiть колони, що вже й геть було смiшно, але всерединi вийшло дуже гарно примiщення з скляною покрiвлею, з просторими залами, i вже тепер усi й забули, що тут колись було, зате всi знають, де виставочний павiльйон, i там частенько бувають речi досить цiкавi. Звичайно ж, Борис Отава пiшов на вiдкриття виставки, товпився в юрмi нетерплячих, слухаючи короткi, як завжди в художникiв, промови, дивився, як мiнiстр перерiзає стрiчку, як розводить гостинно руками, закликаючи всiх: "Друзi мої, запрошуємо вас...", потiм ходив по залах, дивився картини, що но вiдiбрало в нього багато часу, здається, стояв отам знадвору й слухав промови довше, анiж ходив тепер пв залах, бо звик вiдразу знаходити на кожнiй виставцi рiч, яка чимось вражала, ще здалеку вирiзняв її з решти, обходив з усiх бокiв, дивився то звiдти, то звiдти; дiяла така рiч на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж. вдовольняла, пiсля того мерщiй пробiгав туди .й сюди, ще раз на прощання повертався до роботи, яка чимось звернула на себе увагу, - i по виставцi. Художники завжди лишаються самi собою. Однi все життя малюють паруси, мабуть, щоб нагадати про нестримнiсть вiтру, який несе нас кудись далi й далi, другi, мовби для спростування вiдомої приказки про торiшнiй снiг, все малюють собi снiг, тi зображають коней, а тi - жiнок. Так само й виставки, уподiбнюючись до художникiв, набули певної сталостi, на кожнiй неодмiнно побачиш литкастих доярок, що, попiдтикувавши ряснi спiдницi, позують художниковi, стерильно бiлих медсестер з рум'янцями на щоках, монтажникiв, картинно разташованих,на самих кiнчиках сталевих конструкцiй, знайдете там гори в нестерпних барвах i море, автори якого марно конкурують з Айвазовським, зустрiнешся там i ще з деякими обов'язковими сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, але вже, мабуть, годi, бо перелiк можна продовжувати без кiнця. Борис проскочив повз етюди московських художникiв, що мало чим рiзнилися вiд етюдiв художникiв київських, трохи помилувався акварельками, якi називалися "Моя московська вуличка", але для серця навсправжки нiчого не знайшов i подум-.ки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж iз самої .Москви - i не привезти нiчого! Але вчасно схаменувся, бо на виставцi щось таки було цiкаве для людей, а вiн у загальнiй лiк не йшов, вiн мав смак зiпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по саме нiкуди; людина, яка пробує вмiстити в собi мистецтво свого народу за тисячу рокiв, неодмiнно вибивається з нормального сприймання, це вже якийсь збоченець, якась аномалiя, отож йому лiпше забиратися мовчки звiдси i не псувати настрою нi самому собi, нi будь-кому iншому, бо якщо вiн поштовхається тут, то зустрiнуться знайомi, почнуть розпитувати, що i як, вiн щось ляпне рiзке, i назавтра знов казатимуть: "Там отой Отава таке-е..." Iшов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнiшому мiсцi, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, вiн не звернув на них уваги, то могли бути навiть його студенти, яких вiн одпустив з лекцiї, щоб тi вiдвiдали виставку, але тепер це не грало нiякої ролi. Коли майже порiвнявся з ними, юнаки розступилися i спокiйно пiшли собi далi вздовж стiн, а на мiсцi, яке вони затуляли своїми спинами, пiд величезним мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився) зовсiм непомiтна вiдкрилася раптом невеличка картинка в скромнiй рамцi з погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на прямокутнику полотна, якiсь недбало кинутi фарби, видно, справдi недовершений етюд, шкiц до чогось або й просто кiлька помахiв пензлем - чого не буває на виставках, а ще коли вони звiдкись привезенi, а ще коли привезенi з мiста трохи бiльшого до мiста трохи меншого i рукою якогось з авторiв мимоволi водить почуття зверхностi, бо художникам (посереднiм, звiсно) завжди чомусь здається, що чим у бiльшому мiстi вони мешкають, тим i самi стають бiльшими. Отава пiдiйшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось було. Вiн став i зовсiм упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не вiдзначався розмiром i виразнiстю, автор мовби навмисне змазав усе, як у модернiй фотографiї, щоб не всяк i розiбрав, що воно там i як замальовано. Розмазано - зеленi лапи велетенської сосни, а може, кедр - це в самому рiжку картини, видно, для створення мiсцевого колориту. Ще "для колориту" десь на задньому планi з-помiж вiття визирає щось гостре - чи то кран, чи сталева конструкцiя, одне слово, будiвництво. Власне ж, на етюдi зображено внутрiшнiсть великого намету. Нiч. Кiлька лiжок. Намет, видно, для дiвчат, бо на лiжках, укритi по саме пiдборiддя, дiвчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, коли в кожної на лiжку, поверх ковдри, в куфайках i в валянках лежать здоровеннi хлопцi, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любовi, на пiдошвах валянок у них ще снiг, видно, прийшли вони всi разом, змовившись, щоб веселiше й охочiше було, один навiть не здогадався скинути бодай шапку i лежить, наче вбитий на фронтi солдат; немає хлопця лише на одному лiжку, але й дiвчини там теж немає, вона в самiй тiльки нiчнiй сорочцi, боса, зiщулившись од холоду, переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який пiдпирає намет, i рука її на вимикачевi, тiльки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на скрученому шнурi, засвiтилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим свiтлом цю дивну, страшну в своїй невигаданостi картину. Отава глянув на пiдпис. Чорнi, хапливо розмазанi лiтери: Тая Зикова. Жiнка. Жiнки завжди правдивiшi, вони ближче стоять до речей остаточних - народжень, умирань, через те їм не властива чоловiча обережнiсть i намагання приховувати навiть те, чого не слiд приховувати. Однак ця жiнка була розмашисто смiливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивiться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не вiдвертайтеся! Борис вiдiйшов трохи назад - етюд втратив свою виразнiсть, був просто барвною плямою. Його слiд дивитися лише зблизька. Але знов у той куток пропхалося кiлька юнакiв i дiвчат, знову зсунулися докупи спини i стояли довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз i не два отак зсуватимуться юнацькi спини, i, може, отой клаптик закиданого фарбами полотна чогось навчить усiх, хто до нього пiдiйде, i хоч прихильникiв моралiстики в мистецтвi частенько гудять, але нехай - професор ладен був стати моралiстом заради того дивного своєю неприкритою правдою етюдика, написаного невiдомою для нього художницею. Iшов додому поволi. Над Хрещатиком тремтiв прозорий травневий вечiр. Перламутрова просвiтленiсть. Безлiч святково одягнених людей. Тепер завжди на Хрещатику безлiч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вiчне свято. Бульвар пiднято над рiвнем вулицi, i коли спостерiгаєш знизу за тими, хто прогулюється вгорi по бульвару, то здаються вони всi нереально видовженими, нiби на картинах Ель Греко. Будинки кольору свiтлої глини, трохи поцяцькованi, але, може, так i треба. Все це якось дивно пасує до непередавано нiжної просвiтленостi, в якiй купаються i витребенькуватi будинки, i зеленi дерева у блiдо-рожевому цвiтiннi, i святковi люди. П'ять рокiв тому тут була одна досить вiдома iноземка зi своїм ще бiльш вiдомим чоловiком. Отава, тодi ще доцент, показував їм Софiю, вони кивали головами: "Так, так, о так, це справдi..." Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про руїни i вiдбудову, коли ми були голi й босi, голоднi й холоднi, а все ж таки вiдновили цю вулицю в пишнотi й закоханостi. Згодом iноземка прислала Отавi свої двотомнi мемуари, що кiнчалися меланхолiйним пасажем про марнiсть людської досвiдченостi, про скороминучiсть усього прекрасного, що ти напризбируєш за життя. Вона писала: "Але те неповторне зiбрання, все, чого досягла сама, з усiєю логiкою i з усiєю випадковiстю - пекiнська опера, арени в Гуельвi, кандомбль в Байї, бархани в Ель-Уед, алея Вабансiя, свiтання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч кубинцiв, сiрчане небо над морем хмар, багряний мiсяць над Пiреєм, червоне сонце, що пiдiймається над пустинею, Торчелло, Рим - всi тi речi, про якi розповiдала, i всi iншi, про якi не говорила, - все те нiколи, нiколи не вiдновиться. Аби ж принаймнi додало багатства землi, якби дало початок... Чому? Узгiр'ю? Ракетi? Але нi, нiчого не буде". А за два десятки сторiнок перед цим сумним закiнченням сказано про Хрещатик: "Головна вулиця - суцiльний великий кошмар". Мабуть, i про Софiю та жiнка написала б щось рiзке й несправедливе в своїй самозакоханостi, але не могла цього зробити, бо Софiю вже освячено дев'ятсотлiтнiм визнанням, а неписанi правила споживацько-мистецького снобiзму наказують схиляти голову перед тим, перед чим схилялися або схиляються всi. А що е мистецтво? Чи тiльки звичне, усталене, канонiзоване, занесене до всiх каталогiв, чи неодмiнно нове? Адже все колись було новим, все мало свiй початок. А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти бога. Проти власного безсилля. Проти нiкчемностi. Апологетика прикiнчує мистецтво. Розцяцькованiсть чужа людському єству. Мовби вiртуозна iмпотенцiя. Але... Протест має бути пiдкрiплений талановитiстю. Протестуючи, треба запропонувати щось навзамiн. А не просто голий викрик, хай хоч i найщирiший. Вiд жiнок, на жаль, це iнодi можна почути. Жiнки ближче до речей остаточних... Ага, вже думав про те... Але справдi так воно є. Одна з'явилася на Хрещатику, щоб дописати свої мемуари, об'їздила весь свiт, нiчого не вiдкрила нового, топтала тисячолiтнi стежки пiлiгримiв i глобтротерiв: Пiрей,. Прованс, червоне сонце над пустинею, фараонiв i легiонiв Цезаря, римськi форуми, бра-зiльськi гiтари... То й що? Розiзлена браком власної оригiнальностi, вирiшила кинути бодай щось. Ах, ви захоплюєтеся своїм Хрещатиком? То майте ж: "Суцiльний великий кошмар". Дяка! Ви маєте свою меланхолiю, ми маємо Хрещатик. Так само було колись, може, й з Софiєю, однак усi меланхолiки повмирали, а Софiя стоїть. Тодi ще одна: ага, ви всi марите новобудов