ами, героїзмом, пiднесенням, незвичайнiстю? Ось вам нiч на новобудовi! Маєте! Гадаєте, просто викрик розiстеризованої жiнки? Не так злегка!.. Завжди важко добратися до правди. Вiн iшов напролом, за це його прозвали скептиком, всiмздавалося, що вгн... Але менше про це. Вдома його нiхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов по вiйнi матiр, але вона виявилася впертою, як i син, не захотiла повертатися туди, звiдки колись сама втекла. Жив у величезнiм батькiвськiм помешканнi, серед книжок, раритетiв (iкон не було, їх вивiз Адальберт Шнурре так само, як вивiз усю колекцiю з київських музеїв, i знайти краденi скарби так i не вдалося), над Отавою пiдсмiювалися: дивак, старий парубок, засохне коло своїх фресок i мозаїк... Зате на його лекцiї збiгалися студенти з усiх факультетiв, як бувало колись на батьковi лекцiї. Очевидно, перейшло йому в спадок. Сiв за стiл у великому, набитому книжками кабiнетi, трохи посидiв, поки стемнiло, запалив свiтло, став готуватися до завтрашньої лекцiї. Завжди готувався, хоч знав усе навилiт. Скажiмо, мiг би цiлий рiк читати студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усiма деталями, реалiями, в усiй дикостi й мальовничостi. Мiг би... Але не смiв. Поки не викiнчить початого батьком, заповiданого ним у ту нiч їхньої розмови пiсля батькового повернення з гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово комусь... Та й навiщо? Студентам треба викладати тiльки незаперечнi факти. Мiнiмум коментарiв. Тiльки натяки. Щоб училися самi робити висновки. А якi факти про Софiю? В лiтописi Нестора один рядок: "В лето 6545 заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и церковь святыя Софья, митрополью..." Бiльше нiчого. Тепер дев'ятсот рокiв здивувань i здогадiв. Ось останнє, що вiн принiс до своєї самотньої батькiвської квартири. Iсторiя мистецтв Антонiна Матейчика. Нiмецькою мовою. Прекрасне видання, пречудовi iлюстрацiї. Звiсно, є й про нашу Софiю: "Пiд час князювання Ярослава Мудрого в центрi нових мiських кварталiв Києва споруджується собор св. Софiї (1037) з умiлим застосуванням часткових бароккових форм. Софiйський собор засвiдчує нам, що руська церковна архiтектура вже з самого початку вiдрiзняється вiд вiзантiйської". Отак. "Часткове застосування бароккових форм". Тобто київськi майстри застосовували барокко вже тодi, коли його ще не було на свiтi, за кiлька столiть до появлення цього стилю? Чудасiя? Обмовка? Термiнологiчний дивогляд? Звичайно, можна прочитати на лекцiї таку цитату й потiм сорок хвилин кепкувати з автора. Але можна й iнакше. Просто не змiг автор знайти вiдповiдного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цiлої Європи, так випереджало час, що аж через кiлькасот рокiв з'явилося слово, але його стосували тодi вже десь до iншого; Софiйський собор опинився на узбiччях мистецьких шляхiв, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого столiття в Києвi невiдомi митцi знали таке, що й не снилося Європi, знали барокко! Поки Отава сидiв I роздумував над сторiнкою з "Iсторiї" Матейчика, рука йому машинально виводила на чистому аркушi якiсь лiтери. Зачудовано глянув на те, що писав. Тая 3икова... Зиковатая... Зиковатая... Ага, художниця, що виставила той розкричаний i дуже недовершений етюд. Прiзвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - є така спiвачка. Яке йому дiло до спiвачок, йому, старому парубку? Але справа не в прiзвищi? А в чому ж? А рука й далi виводила, групуючи слова в химернi комбiнацiї: Тая Зикова. Т. Аязикова. Таязик Ова (щось екзотичне, мов Iма Сумак або що). Т а язи ко в А. (Чоловiк? Справдi, якийсь чоловiк маскується пiд жiнку, щоб кинути шмат голої правди?) Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке . мистецтво? Це показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?) А потiм рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної поверхнi: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая... Прiзвище згубилося; та й не грало тенер ролi жодне прiзвище, важило саме iм'я - Тая. Адже та Тая з приморського мiста, з холодної приморської ночi теж була художниця? I гора чистих полотен у неї в кiмнатi. I сльози розпачу. Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої заготовленi холстини. Справдi, не могла, якщо вона така. Але звiдки вiн знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж вiн iконограф, iконолог i як там завгодно! Зiставивши всi факти... Якi факти? Просто чомусь здригається рука i без кiнця вимальовує те саме. Вiдкинув один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая... Вiдчуваючи, що збожеволiє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: "Є два - Є чотири". - "Голубчику, - зiтхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу, жду". - "А що роблять тi двiстi мiльйонiв, якi не мають телефону?" - не зовсiм доречно спитав Отава. "Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти обходишся без дружини", - вiдповiв йому товариш. "Ти не був на виставцi?" - спитав його Борис. "На якiй?" - "На художнiй". - "Ти ж знаєш, що я вiдвiдую лише виставки товарiв народного споживання, бо я єсть народ", - засмiявся товариш. "Даруй за турботи", - сказав Отава. "А може, ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. - Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражнi нiчого. Жiнка засне пiсля уколу, а ми зачинимося собi на кухнi i так потихеньку, не стукаючи фiгурами... То як? А вже настукаємося iншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?" - "Мабуть, прийду", - сказав Отава, якому нiкуди було подiтися з своїм божевiльним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая... А вранцi треба було на лекцiї. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрастi, звичайнiсiнька академiчна лекцiя. Бо й справдi: Софiя нiкуди не втече, стояла дев'ятсот рокiв, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день i без неї... Його батько вiддав вивченню цiєї святинi все життя, власне, й загинув заради Софiї, але хто б же то порiвнявся професоровi Гордiєвi Отавi у високостях його духу? А вiн тiльки син. Сини йдуть або ж далi за батькiв, або й нiкуди не йдуть, всяко буває... Але дорiвнятися? Нi, нi... Пiсля дванадцяти вiн майже побiг до виставочного павiльйону. Так нiби мiг вiдчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цiлу нiч. Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знову як i вчора, наткнувся поглядом на тiсно зоунутi спини, рiшуче попростував туди, брутально вдерся помiж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усiх i... Радо б вiдступив назад i втiк свiт за очi, але позаду тепер стояли тiсно тi, кого вiн тiльки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, вiн сам себе принiс у жертву, а їм, видно, конче потрiбна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висiв маленький, галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогоднi не висiло нiчого, тобто величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стiну вгорi, але внизу, де вчора крiзь недбало накиданi мазки злякано споглядало дiвча в довгiй нiчнiй сорочцi, сьогоднi було пусте мiсце. Як у приказцi: кружало - де лежало. Спантеличений Отава дурнувато всмiхнувся i справдi не знайшов нiчого лiпшого, як уголос повторити приказку: "Кружало - де лежало..." I тiльки потому побачив людей, що стояли пiвколом, замикаючи його в цьому просторi, i впiзнав одразу двох, яких уже знав, i знов у нього було бажання втекти звiдси свiт за очi, але знову змушений був тiльки переступити з ноги на ногу i вже зовсiм дурнуватим голосом промовив: - Здрастуйте, Таю, а я й не... Бо там стояла вона i дивилася на Отаву своїми рiзнобарвними очима i в найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховiсний посмiх. - Це ви? - сказала вона голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Ах, я й забула, що ви тут головний, спец... знавець, - навмисне поставила наголос на "а", щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли пересвiдчитися, чи виконано вашi рекомендацiї? Що ж, можете... - Я не знав, - знову повторив Отава, ще бiльше розгублюючись вiд присутностi Таї i вiд того, що етюд належав їй, i вiд того, що хтось звелiв прибрати етюд, аби не дратував вiдвiдувачiв своєю жорстокою правдою, i ще вiд присутностi тут чужих, невiдомих людей, якi дивилися на Отаву осудливо, нищiвно, так нiби саме вiн розпоряджався виставками i органiзував громадську думку... - Сi-сi, - просвiтило коло нього, - старий, ми од вашого Києва нiчого й не ждали.., Аж тодi, нарештi, Отава впiзнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тодi, в кiмнатi з великим вiкном, яке виходило на море... Як же це так? Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бiгла тодi з а ним, стукали її пiдбори по бiлих кам'яних плитах, вистукували мелодiю зближення, чарiвний, незабутнiй звук поспiху... А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара! - Я справдi нiчого не знав, - ще раз повторив Отава, i, мабуть, Тая повiрила йому, бо лиховiснi вогнi в її очах зникли, вона подала Борисовi руку i втомлено мовила: - Знайомтеся. Це все мої друзi. З Москви. Звiсно, було там два чи три художники. Безiменнi, але генiї, видно з усього. Перегризуть горло, аби тiльки був привiд вчепитися. Був редактор журналу "В" i "З", тобто вiдкритого i закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на вiдставного боксера. I, звичайно ж, чотирикутний поет. I все слухнянi, тихi перед Таїсою, без вихвалянь i вихилясiв. I справдi, чому б мала проганяти вiдсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а вiн покинув її тодi, лиш знайшовши, покинув, нiчого не обiцяючи, нiчого не кажучи, попросту втiк, - може, й назавжди? I ця їхня зустрiч - чиста випадковiсть, а для Таїси потрiбно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як вiн, фресками та мозаїками, а потiм опiвночi дзвонити до товариша й вимолювати бодай партiю в шахи. - Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю нiч... Розумiв, що говорить зовсiм смiшно й непотрiбно. Якщо вони й ждали вiд нього слiв, то не таких. Вiн повинен був виправдуватися в iм'я свого мiста, повинен був виправдувати того невiдомого, що звелiв уночi зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали вiд нього зовсiм не таких слiв, може, й самi ще не вiдали, що б їм хотiлося почути вiд нього... - Якесь непорозумiння, - сказав Отава, - просто безглуздя... Тим бiльше, що цей етюдик... - Це великий твiр, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києвi, не можете зрозумiти! Не доросли! Я пишу сценарiй по цьому твору. I сам ставитиму фiльм. На студiї "Мосфiльм". Сi-сi! Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не вiдвела погляду, в глибинi її рiзнобарвних очей вiдчитувалася затятiсть. "Так, так, - миготiли звiдти вовчi вогники, - так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцiнувати в менi незвичайний талант, а ось люди, мої справжнi друзi, вони..." Згадалася ота, що про Хрещатик: "Суцiльний великий кошмар". Жiнка в мистецтвi завжди пiдозрiла. У неї нечистi намiри. Вона хоче подобатися. Будь-якою цiною. А може, навпаки? Пiдозрiлi чоловiки, що липнуть до жiнки, яка має справу з мистецтвом? I хочуть подобатися жiнцi? Чи не однаково? Всi хочуть подобатися. Вiн теж, мрiючи про велику роботу над розкриттям таємницi спорудження Софiї i всього... - Якщо ви справдi надаєте такої ваги, - почав Отава, звертаючись тiльки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крiм того, хотiлося говорити йому лише з нею, не помiчаючи її вiрних паладинiв. Тая твердо хитнула. Вона справдi надавала великої ваги. - А тим бiльше роздiляєте цю дурну балаканину, - вiн кивнув на чотирикутну шафу. - Здається, я наб'ю тобi морду, - сказав десь йому з-пiд руки поет. - Сi-сi! Це буде великий мордобiй, ще бiльший, анiж фiльм, який я поставлю за Таїним твором... - Тодi ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з мiсця, хоч усi були переконанi, що пiсля таких слiв вiн мусить якщо й не провалитися крiзь землю, то принаймнi бiгти з цього залу. Бувший редактор журналу "В" i "З" зашморгав носом, вугрувате обличчя вiдставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тiльки Тая намагалася бути спокiйною, i голос їй навiть не здригнувся, коли вона вимовила: - Дякую. - Я говорю серйозно, - так само з тихою злiстю продовжував Отава. - Менi вже не раз i не два доводилося чути про цi гак званi протести. Про це показування язика. У нас пiшла навiть мода: все, що визнається, - то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не те. Справжнє тiльки те, що вiдкидають. Невиданi твори, невиставленi картини, неприйнятi скульптури, покладенi на полицi кiнострiчки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, i талановитi речi, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, якi чомусь конче прагнуть вiдтручувати людей розумних i знаючих... - Але я не хочу вас бiльше слухати, - сказала вона i скомандувала своїм: - Ходiмо, "браття-населення..." Вони були слухнянi, як марiонетки. "Браття-населення"... Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стiну на мiсце того клятого етюдика - такий був виснажений i безрадний. Що тепер мав дiяти? На гадку приходили найвульгарнiшi речi: пiти напитися, розбити десь вiтрину, вилаяти мiлiцiонера. Ось коли самотнiсть мстилася йому повною мiрою. Знов шахи? Є два - Є чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свiжу розповiдь про Софiю i пiдготувати для завтрашньої лекцiї вiдповiдний коментар? Все життя коментуєш iнших. А навiщо? Вiн пiшов до мiнiстерства, став ходити по кiмнатах, допитуватися, хто звелiв зняти етюд Таї Зикової. Нiхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собi зняв. То й що? От подiя! Не таке знiмали. Щоправда, Отаву не хотiли дратувати. Все ж таки вчений. Iм'я. Знають за кордоном. Обiцяли розiбратися. Вiн знав, що нiхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, i пiшов до "Театрального", попросив свiй традицiйний обiд i зовсiм не традицiйнi для нього двiстi грамiв чогось мiцного. На приклад, горiлки з перцем. I сала з часником до неї на закуску. А ще цибулi. Ближче до реальностi. Довго обiдав. Згадалися чиїсь слова: "Культура - це пародiя й кохання". Тi, що навколо Таї, справдi, мов пародiя на людей. Але кохання... Де воно? Невже вiн мiг закохатися в цю жiнку? Тодi плакав увi снi. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Нi про що не розпитав, нiчим не поцiкавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логiкою, з писаннями й виповiдями. А жива людина завжди складнiша й дорожча за всi наймудрiшi писання й виповiдi. Ну, та вже. Вiн згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нiчого їй не казав, навiть не був з нею знайомий. При зустрiчах в унiверситетських коридорах промовисто на неї дивився i в своїй наївностi гадав, що того досить. А потiм його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув: "Ох ти ж i влип!" "Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чистi..." "Та того, - не дав йому докiнчити Сашко. - По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки ти там ото зiтхав, то я вже..." Отава тодi жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, влiпили догану, але... Вiн вийшов iз ресторану не крiзь надвiрнi дверi, якi вже було замкнено через брак мiсць, а просто в готель, i тут йому спало на думку, що вiн би мiг... Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею i рудим Сашком, але хай навiть так. На нього, видно, подiяла з перцем, а може, в пiдсвiдомостi пролунав десь наказ, якiсь там моральнi гальма було вiдпущено, i професор Отава на якийсь час перестав бути тiльки професором, перетворився на звичайного чоловiка, може, навiть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська вiйськового часу, який, на вiдмiну вiд свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тодi, i якби батько хоч трохи був пiшов йому назустрiч, то - як знати - може, й уцiлiв би... Отава пiдiйшов до вiконця реєстрацiї i спитав, чи не зупинилися в готелi московськi художники. Йому вiдразу не вiдповiли, бо не так легко задовольнити цiкавiсть першого-лiпшого, хоч усi мешканцi готелю i заповнюють довжезнi анкети, де зазначено i хто вони, i звiдки, але нiхто тих анкет нiколи не читає, окрiм того, треба пам'ятати, що на реєстрацiї сидять люди зовсiм не для того, щоб вiдповiдати на запитання, i взагалi важко сказати, хто має це робити в готелi, може, й нiхто, бо кому це потрiбно-, але все ж таки якщо вже так товаришевi конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелi нiяких художникiв - нi московських, нi немосковських - не було, але можуть бути, от тодi, будь ласка, й приходьте та питайте. Ця балаканина ("та й не без моралi") трохи розважила Отаву, i вiн став обходити всi центральнi готелi вже цiлком свiдомо, - спершу "Iнтурист", потiм "Київ", далi "Москва", "Днiпро". В "Днiпрi" йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсi. Тодi вiн поїхав лiфтом на сьомий поверх, по дорозi пробуючи вгадати, в якiй колiр забарвлено цей поверх, бо в "Днiпрi" кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсi втiшила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова. - Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсiм ввiчливо сказала чергова. - Нi, я нi, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тiльки... - Так.,: так, - черговiй, видно, хотiлося виоравити .свою нетактовнiсть, - будь ласка... - Передайте їй, що її шукали i... питали... - То зараз i передати? - Нi, згодом... коли виходитиме...- А якщо тiльки завтра? - Нiчого. Однаково. Хай i завтра. Просто скажете. - Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цiкавiстю. - Дякую вам, - сказав Отава, - дякую i кланяюсь... - Чергова ще бiльше подивувалася. Бачила багато дивакiв. Але щоб отак кланялися? Iноземцi, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки. Отава пiшов додому. Знову Хрещатиком. Цiкаво: скiльки разiв киянин, який мешкає в центрi, проходить за своє життя по Хрещатику? Вiн ще вiдмикав дверi, коли почув у глибинi квартири телефонний дзвiнок. Мабуть, товариш шукав його на партiйку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогоднi ти мене. Так i минає життя. Взаємно, або, як колись казали нашi класики, обоюдно. Вiн причинив за собою дверi, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахiсти - люди терплячi. Хай подзвонить. Отава зняв нарештi трубку, сказав: - То що? Є два - Є чотири? - Це ви мене шукали? - спитала вона з того кiнця дроту, i в Отави так затремтiло все тiло, що вiн мало не впустив трубки. - Очевидно, - сказав змiненим голосом, нiби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку. - Слухайте,поквапливо мовила вона зовсiм-зовсiм близько _вiд нього, - я, здається, божеволiю... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись... - Так, - сказав вiн. Бiльше нiчого не мiг сказати, просто вникли всi слова, i вiдiбрало голос. Невже, о, невже справдi? Але ж це безглуздя! - Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й вiн. - Ну, - вiн завагався, - там... коло готелю... - Нi, тiльки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу... Вiн зрозумiв, що вона боїться зустрiнути свою братiю. "Браття-населення". - Тодi... - Вiн гарячково надумував мiсце. Адже вона вперше в Києвi. - Навпроти готелю, там водограї... Ви, мабуть, помiтили... - Не хочу водограїв... Видно, вона не хотiла мiж людей, прагнула самотини, тишi... Але де? Де? - Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдiть з готелю i праворуч прямо й прямо... Там побачите сходи перед музеєм... Два кам'янi леви... - Нi, нi, тiльки не музей! - Тодi пiднiмiться ще вище. Там величезний будинок Ради Мiнiстрiв. Зараз вечiр. Жодної людини. Камiнь i камiнь. - Ви теж, мабуть, камiнний, - сказала вона. - Гаразд. Коло камiння. - Я вже йду, - сказав вiн, лякаючись, що вона передумає. - За двадцять хвилин буду там. Отава прийшов перший, як i належиться чоловiковi, але Таї не було чомусь. Вiн почекав трохи й пiшов униз тротуаром, несподiвано зустрiв її вiдразу за кованою гратницею внутрiшнього двору Ради Мiнiстрiв. Тая дрижала вiд страху, мала холоднi руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала. - Все так якось вийшло, - почав вiн пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи вiдтягла Отаву ще нижче вулицею, тiльки там прошепотiла: - Я так перелякалася! - Чого? - Темряви, колон i... камiння... - Один мудрагель написав про цю споруду: "Будiвлi трохи шкодить надмiрна монументальнiсть i гiпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонiчного сенсу". - Перестаньте, - попросила вона. - Вже, - вiн спробував засмiятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дiвчиною. - Ми не будемо продовжувати нашу дискусiю про мистецтво? - Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не... то я пiду... - Даруйте, будь ласка, в мене справдi нестерпний характер... - Я, мабуть, справдi пiду, - несподiвано промовила вона, - бо все це нi до чого... Отава не знав, що й вiдповiсти. - По-моєму, ми обоє не зовсiм нормальнi, - врештi засмiявся вiн. - Не подумайте, що я iстеричка. Менi справдi хочеться щось зробити... Але... 3 тим етюдом... Просто дуже кортiло виставитися саме в цьому мiстi... - Приголомшити провiнцiю? - Нi. - Показати себе? - Нi. - Тодi що ж? - В мiстi, де... ви. - Вона стала й дивилася на нього крiзь темряву, але й крiзь темряву ясно просвiчували її дивнi очi з вовчими вогниками в глибинi. - Але я виявився неввiчливою свинею. - Свинi не бувають ввiчливими. - Не грає ролi... Менi здавалося... ще вiдтодi... Але це тепер минуло... Вiн розумiв, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жiнку коло себе, бо вона знову зникала вiд нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потiм якось машинально, як учора викреслював на паперi її iм'я, з опущеними руками пiдiйшов до неї впритул i доторкнувся губами до Таїного чола. Вона вiдступилася вiд нього мерщiй, нiчого не сказала, вiн теж мовчав, так постояли якийсь час, хтось iшов по тротуару знизу, кiлька пар, чувся смiх, пiдошви шаркали по асфальту, а Отавi здавалося, що то йому - по серцю. - Проведiть мене до готелю, - тихо попросила Тая. - Але з одною умовою. - Кажiть, згоджуюсь. - Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку. - Не втечу. - А завтра? Що буде завтра? - Не знаю. Вiн iшов потiм додому, знов Хрещатиком, знов серед вiчно святкових перехожих, мав юнацьку легкiсть у тiлi, вiрив i не вiрив, що може початися для нього зовсiм невiдоме життя. Потiм вийшов на Володимирську i завернув не додому, а до Софiї. Майже бiг вулицею до Богданової площi, точнiсiнько так, як бiг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно! РIК 1014 ОСIНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю. Лiтопись Нестора Це мiсто любило легенди, жило ними пiвтори тисячi лiт, народилося теж, власне, з легенди, яку привiз у вiтрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек iз Мегари в 658 роцi до нашої ери. Грека звали Вiзант, це було просте, нiчим не прославлене на тi часи iм'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для iсторiї. Вiн мiг би сидiти собi в рiдному мiстi, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рiдного берега, але вiн одважився податись назустрiч майбутньому, що так манливо висвiчувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Вiзант пiдмовив ще кiлькох мегарцiв, щоб не дратувати богiв, вони вирiшили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, i ось тепер пливли уперто на пiвнiч, шукаючи незаселених берегiв, мали тiльки молодiсть, вiтер у парусах та ще напуття дельфiйського оракула, досить дивне й несподiване: "Закладеш мiсто навпроти людей слiпих". В молодостi охоче пiддаються голосу долi, тому Вiзант без вагань вирушив на пошуки мiсця, де б мiг закласти мiсто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богiв, тож коли побачив бугристий виступ землi, який жадiбно занурювався в теплi води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до пiвнiчного моря, побачив довгу, схожу нл _рiг достатку затоку, в якiй, здавалося, вмiстилися б усi кораблi свiту, а на протилежному березi - фiнiкiйський город Халкедон, Вiзант зрозумiв значення слiв оракула: тiльки слiпi могли не помiтити цього благословенного шматка землi, неначе кинутого богами помiж Пропонтидою, Босфором i Золотим Рогом! Так було закладено мiсто на високому глиняному мисi. Перенесено з грецького судна триножник, над яким горiв вогонь, вивезений, за звичаєм предкiв, з Мегари, закинуто в море сiтi, впiймано першу рибину, згодом у бухтi, названiй Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невiдомостi перший дикий фракiєць i послав у намет, пiд яким горiв священний мегарський вогонь, першу стрiлу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападникiв, город ставав славний, у свiтi, а iм'я успадкував од свого засновника i звався - Вiзантiй. Мiсце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигiдним, але й клопiтливим. Усi вiйни чомусь iшли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарiй ставив тут свiй мiст з кораблiв, iдучи на грекiв; через Вiзантiй поверталися додому десять тисяч грецьких найманцiв Кiра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афiнам, будь-що прагнула поруйнувати Вiзантiй; Афiни ж, у свою чергу, щоб допекти Спартi, морили Вiзантiй голодом. Така доля всiх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбiльше багатства, але слiдом за ними йдуть тi, хто б хотiв багатства прибрати до рук. I якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнiм, щоб дати вiдсiч, або ж хитрим. Вiзантiйцi ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощi. Кiлька столiть балансували вони мiж слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, i це давало їм змогу не тiльки протривати, але й квiтнути, город розростався, багатiв, i вогонь Мегари, привезений Вiзантом пiд дiрявим парусом, тепер палахкотiв над золотим триножником у бiломармуровiй святинi. Але одного разу вiзантiйцi прорахувалися. У вiйнi двох римських цезарiв Септимiя Севера й Песценiя Нiгра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимiй, у якого в жилах текла дика кров дакiйцiв. Хоч як запекло боронилися вiзантiйцi (з жiночого волосся робили тетиви для лукiв, вiд голоду їли вбитих), однаково Септимiй узяв мiсто, перебив решту вцiлiлих мешканцiв, поруйнував усi будiвлi, звелiв збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимiй Север згодом вiдбудував Вiзантiй, бо не можна було знехтувати таким важливим мiсцем; але по-справжньому пiднявся город лиш за часiв iмператора Константина, який вирiшив перенести сюди столицю Римської iмперiї i назвав мiсто Новим Римом. Константин не належав до анголiв, - вiн був справжнiй римський iмператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив вiн за намовою другої своєї дружини Фавсти рiдного сина Крiс-па i дванадцятилiтнього сина своєї сестри, а потiм, довiдавшись, що то був наклеп, звелiв i саму Фавсту втопити в ваннi з окропом. Вiзантiй бачив жорстокiсть i перед тим, але то була чужа жорстокiсть, - тепер мали свого власного iмператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столицi має безлiч привiлеїв, найперший же - це неодмiнне й незаперечне право на розквiт. Константин вибудував палаци, храми, лазнi, акведуки, форуми, Августей, iподром, з Олiмпiї, Дельф, з Корiнфа й Афiн брали статуї, колони, мозаїки, все, що тiльки надавалося до перевезення, споруджували особливого розмiру кораблi, щоб переправити цi скарби до нової столицi, пограбували дощенту стародавнi храми Артемiди, Афродiти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повiтрi пiв-дугу мiж Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стiна, що захищала б мiсто од усiх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому вiд палацу форумi, що згодом дiстав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Грецiї багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схiд. У правiй руцi Аполлон тримав скiпетр, у лiвiй - бронзову кулю, мовби знак володарювання над цiлою землею. А внизу на колонi висiчено напис: "Господи Iсусе Христе, оберiгай наше мiсто". Хто б там пiсля всього пам'ятав, скiлькох звелiв убити. Константин, скiлькох кинуто на з'їдення левам iмператорського звiринця, скiльком вiдрубано голови, скiлькох набито на палi, а скiльком залито до нутра розтопленої мiдi чи свинцю! Вдячнi сучасники мерщiй прозвали Константина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з вiдповiдним написом. На медалi, так само як i на царських монетах, чеканено постать, що символiзувала благополуччя Константинополя: молода невiста на тронi, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку - дiадема з оборонних веж, в руках невiста тримала рiг достатку, а ногами спиралася на борт корабля. Так i плив одтодi Константинополь далi й далi, змiнювалися в палацах iмператори, в короткiм часi мiсто вже не вмiщалося в тiсному обширi, окресленому стiною Константина, i новий iмператор Феодосiй (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато лiт був попихачем своєї жони Євдоксiї) звелiв провести новi мури, якi було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосiя. Iмператор Юстiнiан пiсля розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Нiка, вирiшив зробити столицю ще кращою, нiж за часiв Константина, i серед iнших чудес спорудив найбiльше чудо тодiшнього свiту - храм святої Софiї. Однi будували, другi - руйнували. Як сказав поет: "Той мурує, той руйнує..." У восьмому столiттi iмператор Лев Iсавр досить дбайливо винищував iкони, а що слово "iкона" означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скiльки шедеврiв навiки втрачено для людства у тiй "iдеологiчнiй боротьбi". Окрiм того, Iсавру не сподобалася константинопольська книгозбiрня, заснована ще Константином i розширена iншими iмператорами, особливо Юлiаном. Там налiчувалося до тридцями шести тисяч рукописiв, серед яких були й найдавнiшi, вивезенi з Риму, Грецiї i Єгипту, зберiгалася там легендарна драконова шкiра в сто двадцять футiв завдовжки з записом творiв Гомера. Лев Iсавр звелiв спалити книгозбiрню разом з ученими, якi там були! Щоправда, Феодосiй, який, щоб заробити прiзвисько Великого, чимало сил вiддав жорстокому переслiдуванню i нищенню поганства i християнських єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб мiцно засiсти на сторiнках iсторiї, звелiв зруйнувати славетну Александрiйську бiблiотеку. Вона була заснована при храмi Серапiса Птоломеєм Фiсконом i поповнена Марком Антонiєм перевезеною для Клеопатри бiблiотекою Пер-гама, що складалася з 200 тисяч книг i збiткiв. Там була зiбрана мудрiсть усього дотихчасового свiту. (До речi, пергамська книгозбiрня виникла свого часу як свiдчення культурного суперництва мiж Александрiєю i Пергамом. Коли Птоломей Фiла-дельф заснував у Брухiонi - аристократичнiй частинi Александрiї - першу велику бiблiотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у своїй столицi. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпiфан заборонив вивiз папiрусу, на якому тодi писано. Тодi Євмен, шукаючи матерiалу для письма, винайшов те, що вiдоме тепер пiд iменням "пергамен", тобто ягнячу або телячу вiдповiдним чином виготовлену шкiру). Феодосiй видав указ про знищення цього осередку поганських знань. Про iмператорiв можна розповiдати довго. Повелiвали, ходили в золотi й шовках, розпоряджалися багатствами iмперiї, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керiвниками, безгрiшними суддями дiл божих i людських. А судили жорстоко, безжально, навiть однi одних. Скажiмо, був такий iмператор Маврикiй, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дiтей i дуже їх любив. Коли iмператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, вiн не просто розправився з попередником, а звелiв убити у нього перед очима всiх дiтей, а вже потiм стратити самого. Незабаром iсторiя повторилася. Царський трон захопив Iраклiй. Фоку за бороду витягли з iмператорського палацу i пiд наглядом нового володаря вiдрубали йому голову. Iраклiй увiйшов до iсторiї, ясна рiч, не за те, що витягав з палацу свого попередника за бороду й кидав його пiд воїнськi мечi, - йому належить новела про введення в Вiзантiйськiй iмперiї на мiсце мови латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому Константинополi й бiльшостi фем грецька мова вже давно увiйшла до побуту, а латинська iснувала тiльки як державна умовнiсть. Але заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою iмператора Константина Багрянородного стала його "Книга церемонiй", що принаймнi позбавила клопоту всiх наступних iмператорiв ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистостi, бо ж панувало переконання, що Вiзантiйська iмперiя вмить розвалиться, як тiльки в складному й одвiку усталеному ритуалi двiрських i столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено не так. Особливо пишався своїм дiлом царствуючий разом з Василiєм Другим його молодший на два роки брат, iмператор Константин. У довгому списку вiзантiйських iмператорiв значився як Константин Восьмий. Це свiдчило, як часто повторювалося серед iмператорiв iм'я Константин, а ще свiдчило про те, що народ вiзантiйський, певно ж, любив лiтеру К. Константин ще замолоду дiйшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати нi про що, окрiм дотримання хоч на перший погляд i обтяжливого, але, зрештою, приємного iмператорського способу буття, тобто влаштовувати урочистi церемонiї, пишнi лови в околицях Константинополя, iгрища на iподромi, ганяти м'яч на циканiстрiї, грати в костi, їсти, пити, розважатися, любити жiнок. Щоправда, iмператор ще мав, очевидячки, дбати й за iнше. Стежити, щоб провiнцiї справно виплачували належну данину, щоб у столицi завжди вдосталь було хлiба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгiвлi й ходити в походи проти ворогiв, якi вiчно обсiдали iмперiю звiдусюди, гострячи зуби на її багатства. Але жена небi бог, i все земне в помислах i волi його. Вищi сили розпоряджалися так, що Василiй успадкував од своєї матерi Феофано залiзну руку i смак до завойовування й володарювання, а Константиновi дiсталася од матерi тiльки зовнiшнiсть, натурою ж подiбен був до дiда свого Константина Багрянородного, який теж колись вiддав усе управлiння державою в руки всемогутнiх придворних євнухiв, а сам поринув у книжну мудрiсть. I от поки один iмператор в своєму чорному залiзному вбраннi роками пропадав у вiйськових походах, навiть не з'являючись в столицi, його брат виконував усе iнше, що належалося iмператорам для пiдтримання зовнiшнього, показного блиску, царствування, для вдоволення константинопольських натовпiв i заслiплення iноземних гостей. Тож як зрадiв Константан, коли прибули вiд царственого брата гiнцi з хрисовулом, у якому повiдомлялося про перемогу в Клiдiонськiй клiсурi, а потiм прискакали новi гiнцi з вiстю про тисячу болгарських бранцiв, дарованих Василiєм для трiумфу в столицi. Вiн вирiшив доповнити свого дiда! З'єднати вiзантiйську церемонiю iмператорського виходу з трiумфом римських цезарiв. Препозитам велено розробити послiдовнiсть всiх дiй торжества. Сам iмператор власноручним пiдписом червоним чорнилом скрiпив послання до народу Константинополя. Почалися великi готування, що набули найбiльшого поспiху в останню нiч перед трiумфом. Сам єпарх Константинополя Роман Аргiр стежив за тим, щоб Меса i всi форуми, по яких пройде трiумфальна процесiя, були прикрашенi лавром i плющем, ергастерiї завiшанi шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срiбла, будинки - перськими килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувiтори, протостратори, готували убiр для царського коня, на Амастрiнському форумi теж iшли приготування, але то вже належало до справ похмурих i таємних, про якi завчасно нiхто не мав нi вiдати, нi говорити. Iмператор спав ту нiч пречудово. Вiн уже перебрався з Перлової палати в Карисiйський зал, де була зимова опочивальня, захищена вiд рiзких вiтрiв Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополi тепла осiнь, але Константин, як i брат його Василiй, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальнi, а в лiтню спеку лiпше почувався в Перловiй палатi - золоте склепiння, пiдтримуване чотирма мармуровими колонами, i довкола мозаїки з сценами iмператорських ловiв, а з обох бокiв спальнi - галереї, що виводять у сад, сповнений благо-ухань i пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою державною подiєю спочивати в головнiй спальнi Великого палацу - мозаїчна пiдлога з зображенням царської птицi, павича з блискучим пiр'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру - чотири орли, готовi до польоту iмператорськi птахи, на стiнi - iмператорська родина засновника Македонської династiї Василiя. Руки у всiх простягнутi до хреста - символа вибавлення. Але зжiночений iмператор вимушений був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож нiч перед трiумфом провiв у зимовiй спальнi, здобленiй карисiйським мармуром. А болгар, голодних i спраглих, тримали на ногах цiлу нiч по той бiк мiської стiни, а рано-вранцi, мабуть, саме тодi, як кито-нiт надягав iмператоровi шитi червоними орлами й царськими знаками тувiї, воїни погнали через Харисiйськi ворота в мiсто, i вони пiшли по довгiй Месi, обiрванi, бруднi, зарослi до самих очей, вони смердiли вiд бруду, i ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упослiджених, i багатi вiзантiйцi затикали носи й вiдверталися, бурмочучи: "Смердючi кожоїди!" А болгари важко човгали по бiлих мармурових плитах найрозкiшнiшої на землi вулицi, йшли побiля високих будинкiв, прикрашених портиками, йшли повз ергастерiї, схованi пiд глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало вiзантiйського багатства й розкошiв, i якби не похмурi Комiскортовi охоронцi, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серцi Константинополя, але воїни йшли з бокiв густо й сторожко, а болгари були такi нужденнi, в такi мiцнi колодки були всi пов'язанi, що навiть у найодважнiших i найбадьорiших iз бранцiв опускалися плечi й одверталися погляди вiд усiх отих шовкiв i килимiв, од золота й срiбла, од плюща й лаврiв. Але чим ближче до центру мiста просувалися вони, тим тiснiше обступала їх пишнота, вiд якої наморочилося в головi i не хотiлося дихати, а хотiлось просто впасти отут i вмерти, не очiкуючи, що буде далi, якої наруги доведетьс