я зазнати вiд безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити бiльшi страждання й наругу, анiж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя. - Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока його товаришi, бо вже знали всi, що Сивооковi за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейськiй столицi. - На конячий торг, - смiявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьорiння не виходило нiчого, хiба що звертав на себе увагу, але й без того вирiзнявся з-помiж усiх бранцiв свiтлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, - Є тут такий затишний з бiса форум, на якому ромеї проводять кiнськi ярмарки. Бувають там аж он якi конi! З Арголiди й Аттiки конi, що їх об'їжджували сини амазонок, конi з Каппадокiї, з Вiфiнiї, з Фрiгiї, конi з Сiцiлiї, про яких мовлено, що їх годували квiтками, такi вони були пещенi; рудi, мов лиси, лiвiйськi конi й сивi угорськi жеребцi, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також конi арабськi, турецькi, перськi або ж мiдiйськi, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумiєш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не зумiєш - загинеш. - Чорта б об'їздив, аби тiльки на волю! - сказав хтось позаду. З нього засмiялися, бо хилився од вiтру, такий був сла-• бий, як i всi. - Отож, - продовжував розповiдь Сивоок, - там бували конi, натертi оливою, вишкребенi срiбними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Конi - мов жiнки! А якi ноги мали! - Вiн з жалем поглянув на свої босi, закривавленi, побитi об камiнь ноги, на вкритi засохлою кров'ю й струпами ноги своїх товаришiв. - Чистi й досконалi ноги, винесенi з мандрiв i галопування по найсоковитiших травах свiту. Бо нема лiпшого, як побiгати по свiжiй зеленiй травi, братове! Конi знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастрiан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї не знають нi трави, нi соломи на пiдстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кiноький же гнiй. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложi! - А поспати б! - зiтхали, хто ще слухав Сивоока, вiдганяючи з душi похмуру стривоженiсть, яка густiше й густiше обсiдала бранцiв, що бiльше заглиблювалися вони в кам'янi нутровища ромейської столицi. - А ще нема в свiтi бiльшої розваги, як менджувати кiньми, - правив своєї Сивоок. - Купуєш якусь здохляку, а там - одвернувся, перекинув їй гриву на другий бiк, та розпушив хвоста, та пiдчистив копита - i вже продаєш як доброго скакуна. - От же бреше, - сказав хтось лiниво, аби лиш сказати, але Сивоок навiть зрадiв тому. запереченню, бо вже була зачiпка, обiзвався хтось живий з-помiж цих вмерлих од безконечних мук людей, вiн аж рвонувся до того чоловiка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замiрився списовищем. - Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто мого духу конi не зносять. Телесуються на самий мiй вид. Вибивають гопки, як тiльки я пiдходжу. - Тепер твiй дух не той, - сказав йому один з товаришiв по колодцi. - А чом би й не той? - пiдсмикнув Сивоок свою ясну бороду. - Дух у людинi завжди лишається той самий. То лиш тiло малiє або бiльшає. Але вiд тiла користь яка? А дух возносить тебе i на зеленi гори, i на саме небо... I на кiнський ярмарок он вознесе незабаром... Вiн добре знав, що на Амастрiанськiй площi вiдбуваються прилюднi страти, може, й ще хтось iз полонених вiдав про це, але нiхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кiнський торг на Амастрiанськiм форумi, сподiваючись у глибинi серця, що ведуть їх кудись в iнше мiсце, може, щоб просто показати столичним жителям як вiйськову здобич, бо тв столицi завжди повно нероб i дармоїдiв, яким потрiбнi видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилi видива, колишнi могутнi воїни, якi стрясали цiлою iмперiєю, воїни, що пройшли зi своїм царем Самуїлом по планинах i рiках, вмiли прорубуватися мерами крiзь найщiльнiшi ряди вiзантiйських катафрактiв, самою тiльки мужнiстю брали чужi твердинi, а свої боронили з такою затятiстю,- що взяти їх можна було лиш пiдступом i зрадою: Але хто й сподiвався, що женуть їх по головнiй вулицi Константинополя, щоб справити приємнiсть столичним натовпам, то помилявся навiть той, бо це ще було не все, найстрашнiше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тiй самiй Месi, але цього разу вже в лавах трiумфу. 'Трiумф розпочали чини синклiту. Вони йшли пiшки, надаючи всьому шеству тої повiльностi, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синклiту' в рожевому хiтонi з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвiтами лором, в бiлiй хламидi, облямованiй золотими галунами, з двома тавлiями золотої парчi з листочками плюща. Синклiтики й сiленцiарiї теж усi в бiлих хламидах з золотими тавлiями. За синклiтом iшов загiн сурмачiв, добраних один в один, одягнених в сукнянi скараники, прошитi золотими нитками з зображенням iмператорiв спереду на високих тронах, а позаду - на ще вищих конях. Срiбнi сурми вигравали трiумфальнi маршi не тай для надання ладу походовi, як для того, щоб привернути увагу натовпiв, прикликати ще тих, хто запiзнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячi мули тягли важкi повози, наладованi вiйськовою здобиччю, присланою з Болгарiї iмператором Васи-лiєм. Кiннi екскувiти, вбранi в царськi барви, охороняли цiнний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цiлi стоси золотих i срiбних монет i зливкiв, дорога зброя, коштовнi оздоби й одяг, клейноти царськi й болярськi, золотий i срiбний посуд дивної чеканки болгарських умiльцiв, ожерелля з перлiв, бурштину, агату, сердолiкiв, кiнська збруя з золотими i срiбними украсами, з бiрюзою i рубiнами, штиби свинцю й олова, рiзьбленi з рiдкiсних сортiв дерева предмети, яких у Константинополi й не бачено нiколи, рибальськi сiтi й весла, хутра й вовна, високi сосуди з вином. . Слiдом котилися штудерно поцяцькованi колiсницi з вилiпленими на них зображеннями найбiльших твердинь Болгарiї: - Струмицi, Водена, Средця, Вiдина, ще iнше колiсницi мовби зображали окремi болгарськi провiнцiї, як їх називано у Вiзантiї: Преспа, Пелагонiя, Соск, Молiс. Потiк повозiв i колiсниць переривався походом болгарських воєвод i священикiв, якi перекинулися на бiк ромейського iмператора. Воєводи й бояри в одязi мишачого кольору несли поперед себе подушечки з покладеними на них золотими вiнцями, а священики тримали в руках хрести й книги, i ще безлiч коштовно оправлених книг везено позад них на довгому возi з чотирикiнним запрягом. Далi йшов загiн флейтистiв-пайгнiстiв. У голубих хлацидах. Флейтисти вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними сунуло стадо зi ста бiлих бикiв, а потiм котилася низькими бiлими валами тисяча болгарських овець. Погоничами бикiв i овець були воїни з загону Сiрiйця, так само запорошенi й оброслi, так само пропiтнявiлi й захриплi, як у довгому переходi перед тим, їхня темна, аж нiяк не парадна, зношена вiйськова одiж, весь їхнiй обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще бiльше пiдкреслювали бiлiсть тварин, якi завтра мали стати здобиччю константинопольських рiзникiв, отих самих, якi гордо виступали позад овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами, в чорних шкiряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима. Далi атлети вели на ланцюгах кiлькох ведмедiв, упiйманих у болгарських шумах, звiрi погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвенiли, злякано скрикували з бокiв меси ромейки, але атлети мiцно тримали ведмедiв, мовби показуючи тим, що найбiльше страховисько нiчого не варте, коли воно закуте в залiзо. I то таки була правда, бо вiдразу за приборканими ведмедями чалапкало тисячу бранцiв, ще недавно грiзних воїнiв, а тепер безсилих i вiдданих на милiсть звитяжцiв. Звитяжцi йшли по боках такi самi, як i тi, що супроводжували гнаних на зарiз бикiв i овець, велемудрi євнухи-препозити iмператорського двору продумали все аж геть як умiло, будь-який дурень iз константинопольських роззяв мiг без зусиль провести в своїй пустiй головi зiставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч i мали людську подобу i, може, надiленi були даром слова, але заслуговували на ту саму шану, що й звiрина. Бо й що там мова, коли лунає всемогутнiй дзвiн зброї! А ромей-ська зброя - найславнiша в свiтi! Замикали похiд бранцiв таємничо-загрозливi люди. Всi, як один, безбородi, всi з дивними дворогими вилами на плечах, всi зодягненi в однаковi голубi з золотим шиттям безрукавки, пiдперезанi широкими червоними хустками, поверх безрукавок мали блiдо-голубi грецькi плащi-епiлорики, на головах - башлики з тої самої тканини, що й безрукавки, йшли збайдужiлi, з пустими, мовби бiлими очима; ромеї впiзнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухiв, якi марно намагалися приховати свою похмурiсть за небесним вбранням так само, як не могли втаїти свою безбородiсть перед тисяччю чорних закудланих велетенських болгарських борiд, - неважко було здогадатися, хто такi отi євнухи. Сивоок, власне, вiдразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам? Тяжкий сморiд хмарою повз над колоною бранцiв, тому в трiумфальному шествi зроблено невеличку перерву, по Месi пройшли храмовi служки з кадильницями, в яких згоряли миров ладан i схiднi пахощi, а вже тiльки потому з'явився в трiумфi сам царствений Константин, усмiхнений до натовпiв, в правiй руцi тримаючи лаврову гiлку, а в лiвiй - берло з слонової кiстки, саджене смарагдами й дiамантами, з велетенським рубiном зверху. Два препозити вели iмператорського коня, а вiд тих двох розпочиналися двi шеренги препозитiв в свiтло-зеленiм одязi, гаптованiм левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспiху, i в такт їхнiй ходi причаєно просувалися вперед леви на одязi, мовби вершили дозор навколо священної особи iмператора, i вiд того Константин був ще усмiхненiший, ще вдоволенiший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий i сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усмiхнений. За iмператором на конях, покритих дорогоцiнними чепраками, їхали магiстри, патрикiї, з ними, теж верхами, спафарiї-євнухи з мечами i спафарiї бородатi з спафоваклiями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерiї варязькi, цакони з фiгурами левiв на панцирах, турки-вардарiоти в червоних плащах i високих ковпаках лимонного кольору з палицями-манк-лавiями на поясi й жезлами в руках. Згiдно з "Книгою церемонiй" Константина Багрянородного, належалося ще в час iмператорського походу вести попереду на вiдстанi двох польотiв стрiли коней царських числом сто або й Двiстi з пурпуровими чепраками й воркадiями. Але цього припису не дотримано через надмiрну видовженiсть трiумфального походу, зате не роблено вiдступiв од правила, за яким iмператор повинен був зупинятися, починаючи од ворiт Халки й Августея, коло Мiлiя, коло церкви Iвана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло Преторiя i на антифорумi, а потiм i на самому форумi Константина. Скрiзь вислухував iмператор акламацiї й актологiї, тобто славослов'я, вiд дiмiв, що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут мiми або рядженi скурри, скамрахи або масхари, атлети, блазнi, потiшники. Пiсля форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфiрної колони, iмператор ще мав слухати привiтання у Великому Емфолосi, для чого довелося трiумфальний похiд провести трохи вбiк, а потiм вертатися назад, щоб пройти Арто-полiю з її хлiбними рядами, де у вмираючих вiд виснаги болгарських бранцiв пахощi свiжого хлiба викликали спазми, а Константина величали з особливою стараннiстю i найбiльше кричали хвалу дармоїди, якi тiльки й знають, аби жерти, та пити, та втiшатися. Пiсля цього трiумф вилився на форум Тавра - найбiльшу площу Константинополя з височенною витою колоною iмператора Феодосiя посерединi. Iмператор Константин, дбаючи за розваги для натовпiв, часто велiв кидати з тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непере-даване. На форумi Тавра трiумфальна процесiя роздвоїлася. Поки iмператора приймали коло Модiя, а потiм коло церкви Дiви Дiакониси, де вiн потiм разом iз патрiархом трапезував, з колони трiумфу вилучено болгарських бранцiв i спрямовано їх до Фiладельфiю, а основний похiд тривав далi вниз по вулицi, що вела до форуму Бика. Поперед бранцiв пущено лиш сурмачiв, а позаду так само в похмурiй байдужостi сунули дивнi євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й рiзко, мов хижi птахи, воїни, вже не стримуванi урочистiстю загального походу, дали волю своїй злостi, гнали полонених мало не бiгцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбiльше сил, нiхто не мiг збагнути, навiщо ця перестановка, нiхто не знав, куди так кваплять їх охоронцi, може, тiльки Сивоок нарештi з усiєю жахною виразнiстю збагнув те, чого найбiльше лякався: їх справдi гнали до Амастрiанського форуму, який сьогоднi мав стати не мiсцем кiнського ярмарку, як завжди, а мiсцем страт. Перед входом у Фiладельфiй височiли встановленi на тетра-пiлонi у виглядi арки двi великi бронвi. Приреченi мали пройти пiд тими руками; власне, наняви рiмар i не помiтив дивної арки, бо скiльки вже пройтягував емволiв, форумiв, вулиць, зате Сивоок аж надто знав, що то за знак, вiн мимоволi вiдхитнувся назад. B пропустити поперед себе бодай кiлька пар, але старий шкураток, ромейський воїн, який давно вже запримiтив Сивоока й переслiдував його чи не половину дороги до столицi, зауважив хитрощi "бiлого болгарина" (так прозвали його ромеї) i з проклятьбою виставив його в найпершi ряди. Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, воїнами, вельможним панством i придурками, що витанцьовували й погукували свої блазенськi прика-зочки. В останню мить їхню колону теж роздiлено, вiдокремлено тiльки переднiх, вiдлiчивши рiвно сотню, а решту зупинено на форумi чи то в очiкуваннi черги, а чи й помилувано. Бо той, кто лишався по цей бiк бронзових "Рук", прозваних вiзантiйцями. "Руками милосердя", мiг уникнути кари, пройшовши ж попiд руками, ти втрачав будь-яку надiю на вибавлення. "Дати б звiдси дьорки!" - востаннє здобувся на бадьорiння Сивоок, проходячи якраз помiж бронзових "Рук" i опиняючись, отже, на своїй, може, останнiй путi, з якої нема вороття. Сурми кричали погрозливо й злiсно. Сторожа гнала бранцiв униз по вулицi швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужi євнухи в розцяцькованому вбраннi. Лиховiсне мовчали тлуми обабiч вулицi. Вже не чутно тут було величальних погукiв, завмерли бучнi спiви, не викаблучувалися блазнi й потiшники. Тут панувала сувора скупченiсть, очiкування страшного, невiдворотного. I полоненi майже бiгцем, з останнiх сил, майже вмираючi впадають до тiсного Амастрiанського форуму, обставленого царською гвардiєю, позад якої вирують людськi юрмовиська. Посеред форуму метушливi якiсь люди, одягненi так само, як i євнухи позад бранцiв, тiльки що без золотого шитва на вбраннi, клопочуться коло переносних горнiв, повних дочервона розпеченого вугiлля, а на землi побiля горнiв розкидано товстезнi ланцюги, важучi такi, що самим тiльки своїм тягарем здатнi придушити чоловiка. Тодi бранцiв зупинено. Не було куди йти далi. 3-позаду неквапом вийшли євнухи в блiдо-голубих епiлориках, їм. назустрiч од горнiв кинулися тi роздмухувальники пекельного вогню, i стало всiм видно, що всi вони - бородатi на вiдмiну вiд євнухiв, але всi шанобливо схилялися перед безбородими, бо були, видно, лиш помiчниками загадкових царських євнухiв, i справдi безбородi передали бородатим свої коротенькi дворогi вила, помiчники повернулися до горнiв i миттю всунули тi вила в жар, а Сивоок уже знав тепер добре, що нiякi то не вила, а звичайнiсiнькi жигала, якими ромейськi кати випiкають приреченим очi, i йому вперше в життi стало так страшно, що й сам не вiдав, що б зробив: чи то розридався, чи заревiв дико, чи кинувся на своїх ворогiв, якби мав змогу? Вiн оббiгав поглядом своїх дивно сивих очей тiсний форум, рiзонуло його по самому серцю буйнiстю барв на святкових шатах, м'якою осiнньою позолотою покривало довколишнi будiвлi сонце з дивно блакитного неба; нiколи, здається, не був ще свiт таким лагiдно-барвистим для Сивоока, як сьогоднi, але нiколи не ставав вiн i таким безжальним до нього, бо лiпше б вiдразу його вбили, анiж мали позбавити найдорожчого - очей! Горнiв було десять, i полонених сторожа швидко розштовхала на десять десяток i виставила кожну навпроти "свого" ката, євнухи спокiйно здiймали плащi, передаючи їх своїм помiчникам, яких ставало бiльше й бiльше, опiсля робили натовпам вкiсь лiнивовiтальнi помахи руками, од чого юрмовища навколо площi вiдразу зламали мовчазнiсть i заревли вiд нетерплячки, бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого рання, однак iмператорськi кати надто добре знали свою справу, щоб вважати на пiд'юджування юрби; вони так само спокiйно i розважливо пiдходили до горнiв, дiставали звiдти розпеченi начервоно жигала, пiдiймали їх, повертали сяк i так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потiм знову засовували жигала в жар, заплющивши очi, складали на грудях руки: чи то молилися, чи то просто ждали вiдповiдної хвилi, а хвилею тою мало бути появлення iмператора i знак, одержаний вiд царственої десницi. Iмператор же, вiдтрапезувавши з патрiархом (щоб не согрiшити скоромним, святий отець пригощав царя приправленою з далекої Русi дивною рибою осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами, i Константин, який любив попоїсти, зустрiв воiстину царську рибу плесканням у долонi, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою церкви, якому не годилося бути на караннi ворожих болгар, i переоблачився в багряний, тяжко шитий золотом i обнизаний перлами й самоцвiтами коловiй (в багряному коловiї завжди зображувано розп'ятого Iсуса Христа, страждання i царственiсть поєднувалися в цiй накидцi), замiсть вiнця надяг тогу, або тiару, i в супроводi чинiв кувуклiя в багряних сагiях прибув на форум, щоб стати свiдком вершини сьогоднiшнього трiумфу. Там вiн зiйшов з коня й сiв на золоту кафисму, а по боках знов стали в два ряди препозити з левами на скарамангiях, позаду ж вишикувалися спафарiї з сокирами й мечами, мечi й сокири тримали однаково: мов дрюччя на плечах, щоб бути щомитi готовими посiкти на локшину кожного, хто наважиться загрожувати священнiй особi iмператора. Знов усе було пишно й барвисто, як i з самого ранку, знов урочисто й пiднесено виголошували дiмархи венетiв i прасинiв належнi повiтання, повторюванi, згiдно з правилами церемонiї, точно визначене число разiв: "Хай милує тебе бог, iмператоре" - 60 разiв, "Завжди твої раби, iмператоре!" - 50 разiв, "Iмперiя з тобою, василевсе!" - 40 разiв, а всього двiстi тридцять п'ять проголошень. Константин слухав, заплющивши очi, вiн усмiхався, вiн завжди вважався веселим iмператором, над усе любив церемонiї i царськi пишноти, йому подобалося виконувати тiльки ту половину царських обов'язкiв, яка несе насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудiв царських по втихомирюванню й звойовуванню ворогiв, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгiвлi й ремеслах, - цим вiн з легкою душею поступався на користь свого царственого брата, слушно розмiрковуючи, що лiпше хай Василiй добуває золото, а вiн, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками. А ще: вiдвiдував щодня банi, катався верхи, мiняючи по кiлька разiв на день коней, їздив на лови в Каллiкратiю, знудьговано оглядав портики вздовж вулиць, визираючи гарненьке жiноче личко, був присутнiй на всiх ристалищах на iподромi (спорудженому ще Септимiем Севером, а по-справжньому розбудованим i прикрашеним Константаном Першим, прозваним Великим, бо великим насправдi був), любив жiнок, любив попоїсти, сам навiть вигадував потрави, грав у костi, любив усi розваги i, як усi любителi розваг, був жорстоким чоловiком, хоч i ховав ту жорстокiсть за вдаваними веселощами. Поки дiмархи виспiвували свої акламацiї, Константан, по-плямкуючи губами вiд вдоволення, ще й досi живучи згадкою про пишного осетра, якого вони роздiлили з патрiархом пiд бiле холодне вино, прислане в здобичi з Пелагонiї, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по болгарських бранцях, сподiваючись пильнiше приглянутися до них в час екзекуцiї, озирнувся на свiй почет, мовби впевнюючись у дотриманнi всiх приписiв. Так, все бездоганно, все прекрасно, все вiдбувається агiдно з церемонiалом, виробленим за багато вiкiв. Ось вiн, iмператор усiх ромеїв, сидить у золотiй кафисмi, на самiй виднотi перед вiйськом, гетерiями i народом, перед приреченими на страту жалюгiдними ворогами; по боках вiд кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна, що вiзантiйський iмператор повинен показувати свою царственiсть спершу перед безбородими, а вже потiм перед бородатими, стемму ж василевс нiколи не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих безбородих на головах червонi скiадiї, у двох iнших - бiлi ковпаки. Один євнух одягнений в широке рукавне платно блiдо-зеленої парчi, гаптоване великими колами, всерединi яких стоять леви. Це - препозит. Iншi три в синiх стихарях краплених бiлими крапками, в червоних мантiях, вишитих лiлiями, i з двома золотими тавлiями на грудях. Це чини суду й справедливостi, першi виконавцi волi василевса. їхнi парчевi мантiї тiсно облягають постать i наглухо застебнутi двома круглими фiбулами коло самого комiра. Руки затисненi пiд цими мiшковидними мантiями-тампарiями так, що євнухи навiть вiдстебнути фiбули нездатнi, а вже щоб добути меч та вдарити iмператора - то й поготiв. Довiряй, але й остерiгайся! Константан усмiхається, знов прикриває повiками очi, згадує патрiаршого осетра i, мовби повторюючи жест на його повiтання, лiниво ляскає в долонi: лясь-лясь. Тодi й починається те, заради чого пiднято сьогоднi всiх чинiв iмператорського двору числом вiсiмнадцять - вищих сановникiв, шiстдесят - головних чинiв та ще п'ятсот чинiв нижчих, - i всiм видано з царського вестiарiя параднi строї, такi ошатнi й коштовнi, що за них можна б купити цiлу державу, якби вона десь продавалася. I все оте сяяння золота, парчi, весь отой багрянець, всi перли, самоцвiти, шовки-влатiї, срiбло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастрiанському форумi, пiдручнi катiв-євнухiв вихопили з кожного десятка болгарських бранцiв по одному, з допомогою воїнiв потягли їх до горнiв, повалили на землю, пригнiтили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнiв розпеченi до бiлого жигала i серед лиховiсної мовчанки, яка зависла над форумом, пiшли до приречених. Тiльки дзвенiли ланцюги на нещасних, якi мовчки борсалися, напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителiв, силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на бiлий свiт, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навiть того, кати твердо пiдходили ближче й блiжче до полонених, була страхiтлива дружнiсть у їхнiх рухах, точно вивiреним жестом кожен з них опустив своє жигало, i над тiсним форумом вдарило тисячоголосе ревiння вдоволених початком видовиська ромеїв, i потонули в ньому нелюдськi скрики болю перших ослiплених болгар. Сивоок стояв третiм у своїй десятцi. Тепер не дивився довкола, мав очi, втупленi тiльки вперед, тiльки туди, де творилося найстрашнiше, бачив як позбавили зору перших, потiм з-перед нього вхопили наступного, хрипiли в поспiху помiчники катiв, дзвенiли ланцюги, рознiсся над форумом перший пах горiлої людської шкiри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що дiялося, мовби його не обходило, вiн теж нiби перетворився на глядача, як отi ромеї в пишному одязi, взятому з iмператорських комiр задля свята, так нiби в простому вбраннi не можна дивитися, як випiкають людям очi, не той буде смак, чи що. Йому не вiрилося. Як же так? Чому? Навiть забув, що не болгарин, що не пiдлягає покарi за болгарськi грiхи, хоч i якi там грiхи в людей, якi не хотiли надягати на себе чуже ярмо. Думав тiльки про те неминуче, що мало статися. Вiн востаннє побачив сонце, свiтло, вогонь, i той вогонь, що стiльки разiв приносив йому найбiльшу радiсть, стане для нього прокляттям, навiки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так i пiде в пiтьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очi найбарвистiшi дива землi,-- кому до того дiло? I в тi останнi хвилi, що лишалися йому перед тим, як потягнуть i його до ланцюгiв, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикiшою зненавистю до всiх отих потопаючих у коштовностях блазнiв, йому хотiлося бодай чимось показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгiв i зависли на ньому, щоб звалити на землю, вiн струснув їх з себе, зцiпивши зуби, випростався, весь випружився назустрiч катовi, що вже нiс своє розпечене жигало, а тлуми заревли вiд насолоди й розкошi: "Вiдмовився!", "Вiдмовився вiд ланцюгiв!", "Бiлий болгарин" вiдмовився!" Iмператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб вiдiйшли вiд Сивоока, василевсовi теж було цiкаво подивитися на цей нещоденний прояв мужностi, вiн виставив наперед себе долонi, щоб заляскати в них, як тiльки звершиться неминуче над бiлим болгарином, всi тепер стежили тiльки за Сивооком i за катом, який наближався до приреченого. Кат вiдчув увесь надмiр скупчення уваги на ньому, вiн намагався бути якомога байдужiшим i спокiйнiшим у своїх рухах, ще нiколи не доводилося йому ставати бодай на мить найголовнiшою дiйовою особою в столичних дiлах, а вiн давно мрiяв про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим свiтом, вiн тяжко ненавидiв усе живуще, вiд найубогiшого жебрака до самого ва-силевса, ненавидiв усе за те, що не був такий, як усi, за своє калiцтво, за свою неповноцiннiсть. Колись давно, ще за iншого iмператора, вiн не був катом, був юнаком з багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дiвчину, а що вона не пiддавалася на його вмовляння, то заманив її в дiм до свого приятеля, i там удвох з приятелем згвалтували ту непокiрну дурепу. Все обiйшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливовi й багатi родичi, про справу стало вiдомо iмператоровi, молодих винуватцiв кинуто до в'язницi, де вони довiдалися про повелiння василевса: їх обох мали спалити живцем на форумi Бика. Тодi вiн випросив у сторожi ножа, безжально вiдпанахав собi все соромiцьке причандалля врiвень iз черевом i передав iмператоровi з словами: "Хочу служити твоїй царственостi головою, а не соромом, який я одрiзав сам собi. Те, що грiшило, те й покарано, за вiщо ж хочеш позбавити життя мене, бiдного?" Iмператоровi сподобалася мужнiсть розпусного юнака, вiн звелiв його вилiкувати й зарахувати до двiрської служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумi Бика, хоч провина його була набагато меншою. Довгi роки прожив кат у цiлковитiй невiдомостi, загублений серед безлiчi євнухiв, якими аж кишiв Великий палац, плекаючи, як усi євнухи, мрiю вiдплатити свiтовi за свою ганебну вiдмiннiсть вiд усiх iнших людей; йому ще пощастило в службi, вiн сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катiвське ремесло, але незабаром переконався, що вiд тривалого заняття тим самим дiлом злiсть з нього кудись зникає, не вiдчував тепер нiчого, крiм утоми й байдужостi, далi тримався за своє ремесло, бо нездатен був бiльше нi до чого, боявся, щоб не вiдiбрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельнiших катiв. Але сьогоднi в ньому прокинулося давнє, сьогоднi на ньому схрестилися всi погляди, сам iмператор стежить за кожним його порухом, сьогоднi вiн їм усiм вiдплатить за свою неповноцiннiсть, вiн покаже, як це робиться, вони ще нiколи не бачили i, мабуть, нiколи й не побачать такого вправного, такого точного й нещадимого ката, як вiн. Ось вiн їм покаже. I кат iшов на Сивоока всiма своїми роками ганьби, приниження, нiс до нього всю свою нерозхлюпану злiсть, жигало стало мовби продовженням його рук, вiн посував його наперед себе,_ неначе свою вiдплату, а отой дивно "бiлий молодий болгарин", що кинув виклик долi, мав стати для нього втiленням виплеканої в катовiм серцi помсти. Iмператор занiс долонi для плескання мужньому болгариновi за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: вiдмовитися вiд ланцюгiв i стоячи зустрiти найстрашнiшу кару! Константин хотiв належно поцiнувати поводження "бiлого болгарина", iмператоровi долонi мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне залiзо випалить бранцевi очi; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, кат iшов швидше й швидше, всiм було видно затятiсть на його безбородiм обличчi, всi бачили, як вправно нацiлюється вiн своїм жигалом у очi полоненому... I тут сталося чудо. Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спiткнувшись на рiвному, спрожогу зупинився i став присiдати повiльно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а вiн осiдав нижче й нижче, потiм незграбно перекинувся на лiкоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положеннi, але не спромiгся й на це, впав навзнак i лежав так, нiби ждав, що прийде iнший кат i випече очi тепер уже йому самому. Нiхто нiчого не мiг збагнути, не розумiв, що сталося, й сам Сивоок. Вiн уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, вiдчував його палання в себе на обличчi, зосередився на одному лиш намаганнi - не заплющити очей, ще бодай раз глянути на свiт, хоч уже не бачив нiчого, окрiм тої ядучої червоностi, яка наближалася невiдворотно. I зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив вiн у глибинi очей приреченого весь жах i всю незмiряну злочиннiсть зробленого ним за довгi роки вiрного служiння василевсам? Та де там! Просто серце в ката вiд надмiрного напруження розiгрiлося злiстю так, що притягло до себе з усього тiла зайву речовину i шкiдливi соки. Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати лiкiв з перцю, кинули кров з руки - вiн не подавав ознак життя. Тодi його вiдтягли набiк, щоб не заважав, а на мiсце ката став один з його пiдручних, знову вклав жигало до горна, а звiдти вихопив нове, i Сивоок все те вiдмiчав, так нiби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'янiння, вiн знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, i його теж вiдтягнуть, як здохляку. Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свiдком такого чуда, i через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам iмператор трохи розгубився вiд такого дивного збiгу обставин, вiн не змiг подолати своєї розгубленостi вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревiв у одне горло: "Помилування! Милосердя!" Новий кат уже йшов до Сивоока, вiн не прислухався до того, що там реве натовп, тодi iмператор, щоб не було запiзно i щоб не прогнiвити милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече бiлому болгарину, махнув рукою, щоб кат зупинився, i весь форум загойдався од привiтальних крикiв на честь василевса Константина, найдобрiшого i найсправедливiшого серед царствених, кат вiдiйшов назад, Сивоока вiдвели вбiк, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, вiддаля поставили навпроти iмператора, який кинув на нього погляд цiкавостi i щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до бiлого болгарина вже найбiльшу ласку як до обранця високого Провидiння, i довго потiм в столицi розповiдали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно бiлявого болгарина i послав йому порятунок. Сивоок не достояв до кiнця на форумi, не бачив вiн, як ослiплено першу сотню i дано їй одноокого поводиря, як введено з Фiладельфiю нову сотню, далi ще й ще, до самої ночi продовжувалося страшне дiло на Амастрiанському форумi. Константинополь вдовольняв свою жадобу кровi й знущань над беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом i василевсом, ведено через усе мiсто ще для одного трiумфу, цiлi юрмища збiгалися, щоб подивитися на нього, його похiд через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путi годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квiти, а хтось плювався, зустрiнутi на Месi блазнi спробували увiнчати голову Сивооковi баранячими кишками, але вiн розкидав блазнiв з такою самою силою, як перед тим на -форумi розжбурляв катiвських пiдручних, нарештi, приведено його до iмператорських конюшень, де супровiдники передали бiлого болгарина до рук протостратора з iмператорським повелiнням вимити бранця в банi, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшнi. Протостратор щось сказав Сивооковi, до того долинали ро. мейськi слова, бiльшiсть з яких вiн, здається, розумiв, але хiба йому було тепер до того, хiба обходили його якiсь слова, хiба потрiбно йому було тепер будь-що? Вiн дивився знетямлено на протостратора i мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю долею, а над долею своїх товаришiв, що гинули десь на тiсному, обступленому з усiх бокiв розбещеними натовпами Амастрiанському форумi, вiн плакав мовчки, а в душi в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночi посеред грузького невiдомого шляху. Протостратор, як i той кат з Амастрiанського форуму, був євнух, так само ненавидiв вiн усiх бородатих, бо ненависть у дрiбних душею завжди зароджується до тих, якi мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом вiн пробачав його бороду, i його молодiсть, i його дику силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба начальниковi, коли його пiдлеглий добровiльно виставляє себе на посмiх своїми слiзьми? Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбi чужого трiумфу, в мучеництвi товаришiв на тiсному, обставленому хижими натовпами форумi, в дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, бiльше над тими, хто зазнав муки вiд рук безбородих катiв, - а потiм судилося Сивооковi розчинитися в анонiмовостi сотень iмператорських прислужникiв, цих зодягнених у кумедно поцяцькованi шати, що повиннi були засвiдчувати чиюсь там могутнiсть; йому вiдведено один цей лихий, трагiчно-щасливий день, щоб опiсля зiтерти будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймнi так мiркував той Протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тiльки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там - хай зникне серед таких упослiджених i затурканих, яких приставлено було до коней, догляданих для колiсниць, i до коней верхових, до коней самого iмператора i до коней кувуклiю, хай собi надягне належний за приписами одяг: червонi чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак, перськi хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай раз сiсти на коня з цих конюшень, - а вже коли на людину надягнено так чи iнакше позначену одiж, то не лишається вiд людини нiчого, а є тiльки вдягачка, яка свiдчить про мiсце її власника в складному, позiрно заплутаному, а насправдi точно розмiреному свiтi царственого мiста. Але нiхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а вiн, виявилося, i в гадцi не мав покладатися на когось там. Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотiв. - Обiйдуся, - сказав просто. - Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої бiлi, а не з александрiйського царського полотна, та мiцнi чоботи, та якусь-просту вдягачку, найлiпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, тiльки iмператор має там сяке-таке... Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути на Сивоока, обiзвати його сяким-таким болгарином, тодi Сивоок розсмiявся йому просто в нiс: - Не так злегка i не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опрiч усього, русич, а з руським князем у ваших Iмператорiв мир, отож годилося б менi пiднести скаргу проти Того вашого Комiскорта, який ловив до своєї тисячi людей на всiх шляхах i кого вiн привiв до столицi, того не знає й дух святий, не те що там хтось... Євнухи смiялися. Смiялися з незграбної ромейської мови Си-воокової, смiялися з його сподiвань на те, що хтось там стане слухати його оскарження i вимагатиме справедливостi для такого вiдчайдушного брехуна, або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарiї чи Македонiї? Упiйманий - бранець, а раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей - молись боговi, дякуй iмператоровi. Послано на конюшню - шануйся, щоб не накликати нової бiди на свою дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню? Темний i затурканий єси, отож таки справдi мiсце тобi - серед коней, i то на роботi най-бруднiшiй: вичищати гнiй, вишкрiбати дошки в станках, жити тобi теж на конюшнi, засинаючи на купi теплого гною, знову ж таки дякуючи боговi, що послав пiд боки таку теплу i м'яку Пiдстилку. Вже на кiнець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшнi, але вiдразу ж забрано звiдти, бо сталася дивна рiч: конi не зносили нового конюха. Перелякано хропли, iржали, рвалися з прив'язi, били копитами в станки,- в конюшнi творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила. Як тiльки виведено звiдти Сивоока, конi стихли. Щоб упевнитися, його знов послано - в конюшнi зачалося ще несамовитiше. - То як, панове ромеї? - реготав Сивоок. - Чують вашi конячки руський дух чи нi? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж? I чи то ця подiя ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й чудесного його зцiлення, то другого дня посунула дивитися на нього маса всiлякого столичного люду вiд найвищих верхiв аж до звичайнiсiньких пройдисвiтiв, i вже тут нi про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок сидiв собi на сонечку, зодягнений у довгу бiлу сорочку, з накинутим на плечi коловi-єм, насмiшкувато мружився на прибуваючих, знiчев'я викреслював пальцем босої ноги вiзерунки на пiску, iнодi вступав з ким-небудь у бесiду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудростi, або ж трохи зневажливо, з пiдсмiхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще не навчився, ненавидiти ж мав дедалi бiльше пiдстав, але про це, ясна рiч, говорити вважав тут зайвим. Прибували магiстри й воєначальники, придворнi дами i вельможне панство, хазяїни ергастерiїв i махлярi, що на час лишали навiть свої столики в портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на тi чудом врятованi очi. Нiхто з них не знав, що то очi художника. Бо хiба ж про це можна взагалi дiзнатися? Хiба в художникiв не такi очi, як у всiх? Навiть сам Сивоок, хоч i вiдав про властивiсть своїх очей жадiбно вбирати всi барви, якби сказав йому хтось, що вiн, може, й великий художник, засмiявся б так само легковажно, як учора, коли йому обiцяно долю конюха. Власне, хто там i придивлявся до його очей? Хотiли просто глянути на врятованого. Сивоок став на день чи на два для всiєї столицi такою собi химерою, яку грiх було б не побачити; цього вимагали неписанi закони знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину, може, людьми, якi задихалися вiд розкошiв, отих, що ходили в шовкових, золото-тканних шатах, кроплених схiдними ароматами, жили в домах з позолоченими покрiвлями, з дверима слонової кiстки, мозаїчними пiдлогами, спали на лiжках з слонової кiстки, їли