з золотого й срiбного посуду. Була казочка про фiлософа, який, потрапивши в гостi до одного з таких константинопольських багачiв, довго дивився, куди б сплюнути, але не найшов такого мiсця i вимушений був плюнути хазяїновi в бороду. Сивоок зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, i йому теж кортiло вибрати таку бороду над унизаним перлами оплiччям i наплювати в неї з усiм смаком, - ото б було смiху, крику, обурення й погроз! Подумки Сивоок став вибирати пiдходящу бороду, хоч ще й не був певен, що неодмiнно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась робота, незабаром "борода" справдi пiдпливла до самих Сивоокових губ - бери та плюй! - то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо напахчена, чорна борода, яка розкiшно вирiзнювалася на тлi бузкового шовкового хiтона, i Сивоок втримався вiд спокуси тiльки тому, що не помiтив на хiтонi жодних прикрас. Тiльки застiбка-фiбула з щирого золота, але й тут впадало в око не саме золото, а форма фiбули. Орел пластаний, наче розп'ятий Iсус, роботи тонкої й вишуканої, розмiру також добрано вельми вдало, найдивовижнiше ж, орел не сприймався як царський знак, багатий поблиск золота на бузковому тлi хiтона в цього чоловiка не мав нiчого спiльного нi ч вiзантiйською розкiшшю напоказ, нi з сервiлi-стичними позначками, звичними серед того напахченого й чванькуватого тлуму, який обсiдав сьогоднi Сивоока. Борода в ромея була гарна, а орел ще лiпший, аж закортiло Сивооковi глянути пильнiше на цього чоловiка, та й у того, видно, цiкавостi до врятованого було бiльше, анiж у iнших, бо приступив вiн майже впритул до Сивоока, чутно було його неквапливий густий вiддих, сопiння, чи то погiрдливе, чи то вдоволене; стояв на землi мiцно, ледь розставивши могутнi, короткуватi, щоправда, ноги, взутi в ремiннi сандалiї, 'ноги якось теж вiдразу опинилися в полi зору Сивооковiм пiсля бороди й хiтона з орловидною фiбулою, а вже потому охопив вiн поглядом усю постать прийшлого i .переконався, що перед ним чоловiк не зовсiм звичайний, принаймнi зовнiшньо мав могутню величезну голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то водилося у ромеїв, нiякою шапкою, товстi, мов у арапа, губи, грубезного носяру i до всього цього великого, незграбного, грубого - довгастi, жiночої краси очi! В цьому чоловiковi було повно невiдповiдностей. Якщо вражали на циклопiчному обличчi просвiтленi майже неземною красою очi, то не менше зднвуваяня вятаикалзд i його руки: маленькi, бiлi, пещенi, дочеплеиi до атлетичного торса, який виказувався навiть пiд широким эитоташ, йоги ж, хоч дебелi й товстi, аж нiяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть, тулуба, вiд чого було враження, нiби чоловiка знизу пiдпиляли, вкоротили, як на тому ложi Прокруста. Якодо борода в нього являла взiрець дбайливостi й догляду, то чуб на головi мовби належав до iншого власника - такий безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тiла ждався трубний гол-ос, мов у день страшного суду, насправдi ж чоловiк заговорив до Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком. Вiн недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову босу ногу й поспитав: - То що? - Нога, - весело вiдповiв Сивоок, згадуючи свiй намiр наплювати цьому чоловiковi в його розкiшну бороду. - Дурню, - так само лагiдно, - поплямкуючи губами, наче пiсля солодкого, сказав чоловiк, - питаю тебе, що то там на пiску? На пiску було склубочення лiнiй. Покошланiсть чагарiв у нiчнiй пущi. Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре хоч не лiва. - Ото? - поспитав вiн. - А нiчого. Вiн провiв ногою - зiтер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня пiскова, незаймано-спокiйиа, мов у перший день творiння. Сивоок пiдморгнув до ромея i провiв пальцем на тiй поверхнi ногами кiлька лiнiй спокiйних i водночас бентежних своїми вигинами. Ромей розвiв руками, потiм обiперся в боки, похилив свою важезну голову правобiч, потiм лївобiч, неквапливо, зi смаком поплямкав товстими губами, обличчя йому взялося плямами заздрощiв i недовiр'я, але вiн перемiг у собi дух заздрощiв, сказав розважливо: - Тут щось е. Тiльки тодi виявилося, що вiн не сам, що його супроводжує, може, з пiвдесятка, а то й цiлий десяток людей, але всi вони не годилися стати й тiнню цього небуденного чоловiка, затертi, посполитi особистостi, непоказнi постатi, сiрi в людському зол наковiннi обличчя. Хтось там виткнувся з-пiд руки в чоловiка з орлячою фiбулою, хтось щось сказав, здається, було мовлено про той начерк, шо його, просто граючись, прокреслив Сивоок пальцем своєї босої ноги, може, потрактовано той начерк занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нiчого вiв не вартий.; за широкою спиною в чоловiка спалахнула цiла суперечка, в якiй однi доводили, що така лiнiя не варта нiчого, бо справжню цiннiсть має тiльки творене в природнiй потребi й невимушеностi, наприклад,. слiд птаха ва узбережжi, а чи доаовз гада в пусти-нi, що ж до такого несвiдомого варварського чину, як ото перед ними, то тут просто нема пiдстав серйозно говорити, а вже коди бути серйозними, то слiд визнати, що цей молодий варвар - звичайнiсiнький ошуканець, якщо й не чарiвник, беручи до уваги те, що сталося вчора з катом на Амастрiанському форумi. - Нi, тут-таки щось є, - так само ласкаво, але вперто повторив ромей, i Сивоок, щоб його втiшити ще бiльше, знов зiтер намальоване, показав усiм отим мудрагелям незайману чистiсть пiску, а потiм, цього разу вже рукою, провiв кiлька таких вiзерункiв, якi вмiв колись робити лише дiд Родим, та ще, може, тiтка Звенислава у городi його юностi - Радогостi. - Маєте, - обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з таким вдоволенням, нiби малював не Сивоок, а вiн сам, царським жестом вказував на вiзерунки, закликав тих своїх супутникiв до нової суиеречки, але тим зацiпило, вони тiльки переводили погляди з вiзерункiв на босого, зодягненого в бiлу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара. - Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? - спитав урочисто ромей Сивоока. - Я вмiю робити: це й без. тебе, - посмiхнувся той. - А чи знаєш ти, о темний варваре, про таємницi гармонiї барв? - Те, що зяаго, не в iдотио тобi. Ромей трохи вiдступив од Сивоока, вiдтручуючи тих, що позаду, а посеред нiта знову вибухнула колотнеча, обуренi голоси сплiталися в нерозбiрливе гудiння: "Агу-ага-агу-га-ага-агу..." Часто чулося повторюване майже всiма iм'я Агапiт, в гнiвливiй скоромовцi Сивоок не мiг добрати бiльше нiчого; зате передвiй ромей, видно, мав неабияку втiху од того дзижчання, вiк милостиво посмiхався, даючи своїм супутникам волю й час вибалакатися, а коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока: - Мене зовуть Агапiт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи антропосом, тобто чоловiком попросту, бо всi в мене чоловiки i я для них теж чоловiк, хоч i звуся Агапiтом. - Теж, маю iм'я, - вiдбуркнув Сивоок, - звуся Сивооком. - Хто ти єси? Болгарин? - Русич. - Неймовiрно, - лагiдно здивувався Агапiт i ще трохи вiдступив, шукаючи позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з розбiганими очицями, з рiденьною русявою борiдкою. - I в мене є русич. Мiщило. - Єдиноземець? - не пiдходячи ближче, баском спитав той.-- Звiдки ж? - А не знаю, - знизав Сивоок. - Як то не знаєш? Скажiмо, я з Києва. Кожна християнська душа має знати, звiдки вона, де її рiд. - Не християнин я, - збрехав Сивоок, якому цей Мiщило, хоч i справдi, судячи з мови, був земляком, якось вiдразу набрид. - Що ж, поганин? - Може, й поганин. - Як же втрапив до болгар? Чом з ними змiшався? - А не твоє то дiло. .Мiщило ображено замовк. - Побесiдували? - спитав Агапiт. - Це пречудове - така зустрiч! Вiн втiшався своєю великодушнiстю, йому, видно, самому здавалося, що все на свiтi залежить вiд його доброї волi й побажань, що всi подiї вiдбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстровi Агапiтовi, i ось, наприклад, цього русобородого чоловiка урятував вчора не хто iнший, як вiн, Агапiт, i сьогоднi вiдкрив у ньому великi здiбностi теж вiн, Агапiт, i болгарина, про якого вже другий день говорить цiлий Константинополь, перетворив на русича знов же таки вiн, Агапiт; ну, а вже що дав Сивооковi ще й єдиноземця на втiху, то хто б же то заперечував, що зробив це тiльки вiн, Агапiт. Якби на iншого, то склав би вiн цiлу пiсеньку з приспiвом, у якому повторювалося б слово Агапiт, але майстер був занадто повiльний у своїх словах i в думаннях, щоб аж дiйти до такої жвавостi, як складання чи виспiвування пiсеньок, радiсть i вдоволення вiн умiв виказати самим посмiхом, який вимальовувався на його товстих губах з виразнiстю, яка рiдко трапляється серед звичайних людей. В цей час подивитися на Сивоока прийшло кiлька незначних, як видно з їхнього одягу, свiтських i духовних вiзантiйських чинiв, i тут сталося зовсiм несподiване: Агапiт, попри всю його дебелiсть, легко крутнувся до них, вiйнув своєю хламидою, вдав уклiн, бо насправдi вклонитися через свою зовнiшню негнучкiсть не мiг, зате надолужив це гнучкiстю, сказати б, внутрiшньою, розвiв привiтально руками, вiдступив набiк, пропускаючи прийшлих до Сивоока, вiв себе так, мовби прийшли його найближчi друзi, хоч насправдi, виявилося, вiн їх уперше бачив, так само як вони його. Чиновники трохи знiтилися вiд присутностi такого вельможного пана, мерщiй прошмигнули повз Сивоока i розпрощалися з Агапiтом, а вiн ще нiби аж кинувся їх супроводжувати, а вже тiльки потому повернувся назад i ио-спитав Сивоока, зiгнавши з обличчя улесливiсть, даровану перед тим чиновникам: - То хочеш до мене? - Ще не знаю, чого можу хотiти, а чого не можу, - сказав той, дивуючись Агапiтовiй поведiнцi. - Не знаю, хто я: раб чи чоловiк, хоч рабом не почувався нiколи i не дiйду до цього. - В цьому щось є, - пiднiс пальця догори Агапiт, - це гарно сказано, а ще лiпше ти, чоловiче, вималював отi вiзерунки, на якi я ще трохи подивлюся. Це прекрасно! Говорю я. - Агапiт! I будеш ти серед моїх антропосiв, як тебе? Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватiсть, але з-за спини у Агапiта вивернувся Мiщило, нагадав своєму принципалу: - його звуть Сивоок. - Сивоок, - повторив, поплямкуючи губами, Агапiт. - Ну що ж, це iм'я теж може бути славним, як i Агапiт! I що може бути прекраснiшого, питаю я вас усiх? Видно, вiн часто звертався з такими запитаннями, нi до кого, власне, не надаючись зокрема, i звик, що нiхто й не повинен вiдповiдати, бо вiдразу по своєму вигуковi випустив на свої товстi маснi губи посмiшку вдоволення самим собою i цiлим свiтом, який видавався йому сповненим гармонiйностi, пiдняв край хiтона, змахнув ним, вiйнув злегка на Сивоока пахощами схiдних ароматiв i пiшов, забираючи за собою всiх своїх антропосiв. До всiх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з того? Не мiг вiдати Сивоок, що Агапiт з його неквапливiстю був по-слонячому впертий у своїх забаганках. I вже коли вiн намiрився мати в себе дивом врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина. Нiхто, ясна рiч, не хотiв стати на помiч Агапiтовi, та вiн i сам гаразд знав, що годi шукати кiнця будь-якої справи там, .де його не може бути, серед цих людей, якi мали пишнi титули й не менш пишний одяг тiльки завдяки тому, що цiле життя усувалися вiд вирiшення будь-яких справ, не сказали нi разу "так" або "нi". Мiг його виручити тiльки один чоловiк, i то сам iмператор. Доступитися до iмператора, якщо ти не належав до чинiв кувуклiя, вважалося справою малоймовiрною, знайти ж людей, що вiдстоювали б перед василевсом твої iнтереси, було ще важче. Та для Агапiта, здавалося, немає неможливого. Вiн мав золото, але золото мав багато хто. Зате нiхто не володiв такою впертою улесливiстю, як Агапiт. Вiн мiг тижнями чи й мiсяцями топтатися серед чинiв, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, вiн не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тiльки вихитрувати задумане для себе. Його вiдраювали вiд намiру просити в iмператора врятованого "бiлого болгарина", тобто русича, як той сам себе iменує. Навiщо? Хiба мало в Константинополi людей, щоб вибрати з них собi мiстiя, учня, а то й просто раба? Ювелiри на Аргiро-пратiї, мiдники на Халкопратiї, дуборiзи в Цангарiї - будь ласка! А так, хто б то йшов до iмператора з такою нiкчемною справою? - Так, так, - згоджувався Агапiт, - але!.. Вiн вимовляв це "але", пiдносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той палець, поки й спiврозмовник теж задирав голову, а тодi Агапiт спокiйно опускав собi руку i з спiвчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так нiби й не було отої паузи з розгляданням наставленого в небо пальця: - Але коли чоловiковi чогось захочеться, то треба вдовольнити те бажання, бо iнакше перестаєш бути чоловiком. - Важко й трудно, - зiтхав спiврозмовник. - Але не для такого чоловiка, як ви, - обдаровував його Агапiт такою посмiшкою, що тому здавалося, нiби його обнiмає красуня або ж обсипають золотими монетами. В Константинополi почалися осiннi врумалiї, iмператора можна було бачити тепер або ж у Триклiнi дев'ятнадцяти аку-вiтiв, де вiн возлежав за трапезою, де подавано тiльки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморськi фрукти в вазах з чистого золота i таких важких, що пiдiймати їх на столи доводилось на обшитих позолоченою шкiрою вiрьовках, перекинутих через блоки, хитро схованi пiд стелею Триклiна, але до трапези в Триклiнi дев'ятнадцяти акувiтiв запрошувано, згiдно з ритуалом, тiльки точно визначене коло людей, до яких Агапiт не належав, так само точно за приписами, якi йшли ще вiд попереднiх iмператорiв, добирано в супровiд царствуючiй особi на загороднi лови,.на грища в циканiстрiї, на кiннi прогулянки, на урочистi виходи до храмiв i монастирiв, навiть на iподром, де дивитися на iмператора могли вiдразу сто тисяч чоловiк, якi сидiли на мармурових лавах, але перебувати в кафисмi разом з iмператором мали право лише втаємниченi, довiренi, найближчi. Та, зрештою, якби навiть Агапiт i належав до того вузького кола iмператорського оточення, то всiляко б уникав двiрської метушняви, бо його велике тiло не виносило поспiху, а лiнива душа художника прагнула передовсiм спокою i волi для роздумiв. Мiг ще дозволити собi стояти осторонь вiд метушняви кувук-лiя ще й завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, божевiльного свiту, де все можна купити. Тож не дивно, що за кiлька днiв по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапiт улестив i пiдкупив, кого там треба, i василевсовi Константину, коли вiн був на iподромi, обережно сказано про бажання вiдомого будiвничого Агапiта викупити "бiлого болгарина". Iмператор страшенно розгнiвався за невчаснiсть i недоречнiсть такої просьби. - Яке менi дiло до якогось там болгарина чи хто вiн є, - закричав вiн, -_ коли я повинен знати: зачепиться права колiсниця за лiву на першому а чи на другому поворотi! Двi колiсницi, одна запряжена четвiркою коней бiлих, друга з кiньми перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевiльного крику сотнi тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побiля статуй i скульптурних груп, встановлених по подовженiй осi iподрому; вiзничi, розставивши ноги, заклякнувши в напруженнi, чимдуж натягували вiжки перед обелiском Феодосiя, що значив мiсце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити шалений розбiг коней, вмiло завернути майже на мiсцi, щоб потiм знову мчати по прямiй, але в зворотному напрямку, просто до центру iподрому, до iмператорської кафисми, але буде ще один поворот - i знов шалена гонитва по прямiй, i ще один заворот, i так двадцять три кола - сiмдесят двi стадiї, а тодi кiнець, мета i або ж вiнець переможця, або ж ганьба переможеного, i сто тисяч розпалених, одурiлих вiд крику константинопольцiв теж знали те саме, а ще вважали, що пiд обелiском Феодосiя чаклує нечиста сила, i галасували ще нестримнiше, i вiд того ревiння конi шалiли ще дужче, звiрiли, вiзничi вдiяти з ними нiчого не могли, колiсницi летiли, мов камiнь з пращi, стримати їх уже не могло нiчого, труби герольдiв оголошували про кожне чергове коло, вони звучали, мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кiнцем божевiльних гонiв, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колiсницi мчали поряд, нi та, нi друга не могли вирватися наперед бодай на лiкоть, катастрофа здавалася неминучою, iподром ревiв од захвату й передчуття прекрасної загибелi вiзничих i їхнiх коней, бiлих арабських i перських у яблуках; iмператор теж пiддався всезагальному шаловi, обличчя йому взялося червоними випiками, урочистi шати розхристалися, вiнець з'їхав набiк, з роззявленого рота на бороду стiкала. нитка слини, ще мить, ще пiвмитi, ще невловимiсть - i тодi колiсниця, запряжена четвiркою бiлих коней iмператорської чистої-пречистої мастi, якимсь незбагненним вистрибом опинилася. трохи попереду тої четвiрки, в яблуках, i першою обiгнула страшний стовп, забираючи собi весь простiр, який там був, а другiй колiсницi не лишилося й клаптя вiльного мiсця, вона опинилася помiж першою колiсницею i стовпом, перша колiсниця вимальовувала розлоге, запаморочливе коло, немов падаюче небесне тiло в своєму останньому свiтiннi, а друга ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, не було для неї мiсця, перськi в яблуках конi сахнулися вiд коней бiлої iмператорської мастi, колiсниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, вiзничий ще тримався в тому неймовiрному нахиловi до земної поверхнi, вiн прокреслив своїм тiлом смертельну дугу, колесо серед ревища, трiску й реготу вiдiрвалося, конi потягли колiсницю на одному колесi, потягли її перевернутою, плазом, потягли вiзничого, який теж упав i вилетiв з колiсницi, але ще тримався за вiжки, колiсниця розламувалася на лету, з неї летiло залiзо й дерево, вiзничого било об землю, било уламками, але вiн ще не випускав вiжок, перськi в яблуках конi, немов одержимi демонами, розтелесовано кидалися то в один бiк, то в другий, вони вже й не бiгли вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колiсницi й позбутися впертого вiзничого, їм це зайняло небагато часу, вони звiльнилися i тодi, враз заспокоївшись, потрюхикали собi слiдом за кiньми бiлими, якi вже долiтали до мети пiд трiумфуюче стогнання iподрому. Високопоставлений євнух багряним шовковим платком витер слину на iмператоровiй бородi, Константин пiдвiвся в своїй ложi, простягнув наослiп руку за вiнцем для звитяжця, йому вкладено в руку вiнець, це була прекрасна мить, тим прекраснiша, що перемогли конi бiлої iмператорської мастi; на iподромi завжди панував забобон щодо кiнських мастей: коней чорних, вороних, карих, гнiдих сюди не допускано, бо тi мастi вважано за кольори смертi, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще бiльше любили свiтлу перемогу, кожен з присутнiх заздалегiдь загадував собi якесь бажання, пов'язане з перемогою коней свiтлiшої мастi, коли ж такими ставали конi чистої iмператорської мастi, то це вважалося якнайлiпшою прикметою для всiх, найперше ж - для царствуючої особи. У iмператора в той день був прекрасний настрiй, завдяки чому пiдкуплений Агапiтом препозит знову нагадав Константиновi про "бiлого болгарина". - Але здається, ми придiлили його до якоїсь служби? - недбало мовив iмператор. Препозит був приготований на будь-яку вiдповiдь. - Його поставлено до нагляду за кiньми, - сказав вiн шанобливо, - але спожитку там вiд нього немає жодного, вiн поперелякував усiх коней. - Цього варвара лякаються навiть конi, - засмiявся iмператор:-- Коли так, то вiддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарiй золота. Його не обходило, хто саме внесе таку суму, вiн не знав Агапiта, мабуть, нiколи й не чув його iменi, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав iмператор усiх ромеїв тримати в головi чиєсь там iм'я? А кентинарiй за Сивоока, за якого ще вчора нiхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив iмператор просто через те, що хтось там виявив зацiкавленiсть "бiлим болгарином". А за цiкавiсть треба платити. 1942 РIК ЗИМА. КИЇВ Ношу тi шрамi насвоєму тiлi; вони живуть, вони кричать, i спiвають, i стримують мене. П. Пiкассо На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордiй Отава, добровiльно нiкуди бiльше не пiде. Щоправда, хлопець не мiг простити батьковi, що той сам, без примусу, тiльки пiдкоряючись папiрцевi, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордiй Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту нiч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: "Ignavita esi jacere, dum possis surgere" - малодушшя є лежати, коли можеш пiдвестися. Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, вiдчував пiд час учорашньої вечiрньої розмови з Гордiєм Отавою, що той не палає бажанням прибiгти сьогоднi на його поклик, та й гречностi а учорашнього нiмецького професора, а сьогоднiшнього функцiонера есесiвської машини стачило, видно, на самий тiльки вчорашнiй вечiр, а сьогоднi виповзла на поверхню звичайнiсiнька брутальнiсть; Шнурре не став ждати добровiльного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранцi конвой е особi свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордiєм Отавою, стукнув пiдборами, викинув наперед руку в фашистському повiтаннi, але не гаркнув, щоб професор вiдразу збирався i йшов за ним, а мовчки потупав до кабiнету, куди його так само мовчки повiв хазяїн, що взяв тепер собi за правило всi серйознi справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому мiсцi, де вiдчував себе якось мовби певнiше. Ординарець справдi трохи нiби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабiнетi, але вiдразу й опанував себе, знов викинув наперед руку ("Назвiть привiтання вкрали в стародавнiх римлян", - подумав про себе Гордiй Отава, згодом сказав це й синовi, як взагалi намагався дiлитись iз сином усiма своїми думками, вважаючи Бориса вже цiлком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) i вiдрекомендувався: - Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор. - Сiдайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсiм розумiю, якi послуги... Оссендорфер не сiв, тiльки шанобливо вклонився: видавався таким собi чемним юнаком, акуратно на продiл розчесане бiляве волосся, водянистi зляканi очi, довiрливо розхиленi уста; вiйськовий мундир йому зовсiм не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смiшне опудало, вiн i сам це, видно, знав бо щось нiби зiтхання вирвалося йому з грудей i слiдом за поклоном вiн вимовив: - Даруйте, що я в такому виглядi, але я на хвилинку. На дворi зима, тому доводиться... Справдi, вночi випав перший снiг, тихцем накрив окуповане мiсто бiлим холодом; для Гордiя Отави змiна пори року означала тiльки те, що минула вже цiла вiчнiсть з тих пiр, як почалася вiйна, бо ж тiльки подумати: лiто, осiнь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то вiн одразу знайшов собi забаву в тому, щоб дивитися в вiкно на фашистiв посеред заснiженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нiкчемних шинелях i мундирчиках, i мстиво думав: "То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!" До снiгу всi фашисти сприймалися суцiльною, одноликою масою, тепер, на бiлому тлi, раптом виявилося, що до Києва наповзло безлiч рiзновидiв цiєї поганi, бо коли навiть не брати було до уваги погонiв звичайних сукняних, без жодних вiдзнак i з срiбними галунами, погонiв офiцерських простих i плетених, як батiг, нашивок, позументiв, пов'язок iз гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудникiв, а тiльки зважати на колiр вбрання, то були тут усi можливi й неможливi кольори й вiдтiнки, були (i то найбiльше!) жаб'ячо-зеленi шинелi, якi, здається, носила переважна частина вiйськових, але був колiр також чорний, сталево-сiрий змiнювався глиняно-жовтим, були навiть мовби бузковi шинелi з петличками лимонного забарвлення, траплялися нiби вмоченi в синьку, був колiр свинцю i колiр вiконної замазки; якiсь високi чини кутали шиї в хутрянi комiри, чорнi й волохатi, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тiльки влiтку, i тепер цi строкатi вояки, згинаючись у три погибелi, перебiгали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Iнодi пробiгав по снiгу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, пiд осiннiми дощами такий показний, а сьогоднi жалюгiдний i смiшний. Ноги у вояк для першого дня зими взутi були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, iнодi можна було побачити навiть бiлi бурки у тих, хто мав хутрянi комiри на шинелях, але на головах творився смiх i грiх. Бундючнi картузи нагадували тепер решета, повнi холоду, до пiлоток дочiплювано круглi сукнянi латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вмiщалися пiд тими латочками, великi нiмецькi вуха стирчали з-пiд зелених накривок, почервонiлi вiд морозу, набубнявiлi, неначе в утопленикiв. Лiпше себе, мабуть, почували тi, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, якi вiдкочувалися. Але, маючи вуха в теплi, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злiсть за те, що в нього вiдiбрано якусь там частину тiла, з усiєю силою накидався на все незахищене, а нiс пiд довгим козирком опинявся на такому собi протязi i вже тут мороз потiшався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов калiка, з якоюсь аж заздрiстю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковiй мiрi, але сам не наважувався пiддати й себе такому випробуванню, а тiльки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбiльшу заздрiсть, ясна рiч, викликали всi тi, хто котив по вулицi в закритiй машинi, а коли тим треба було визирнути назовнi i вони вiдхиляли дверцята й висовували на свiт божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, нiс чи голова мерщiй ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далi, так нiби прагнула доскочити до того мiсця, де зима вiдразу скiнчиться й настане тепло, не буде снiгу, головне ж - не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну нiч такий запеклий, неначе уклав угоду про вiйськове спiвробiтництво з бiльшовиками. I все оте рiзнокольорове гаддя бiгло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київськiй вулицi, i все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На заснiжених вулицях Києва вiдбувався великий спектакль марiонеток, який був би смiшний, якби не стояла за ним жахлива трагедiя поневоленого мiста. Єфрейтор Оссендорфер ще бiльше знiяковiв пiсля свого посилання на зиму, яке Гордiй Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку мiж книжковими шафами й великим вiкном, що виходило на вулицю, в лiк не йшов, та й не збирався вiн перед ординарцем фашистського офiцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим бiльше - думок. - Професор Шнурре перепрошує, але... - знов почав було єфрейтор, але тут Гордiй Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на пiвсловi. - Професор? - здивовано пiдвiв вiн брови. - Ви хотiли сказати: штурмбанфюрер Шнурре? Вiд ординарцевого роздратованого нахабства, з яким вiн ще кiлька днiв тому зустрiчав Гордiя Отаву на порозi квартири академiка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввiчливiсть i знiяковiння, доведено до цiлковитого самознищення. - Так, - охоче згодився вiн з Отавою, - професор Шнурре справдi - штурмбанфюрер, але це просто для зручностi, бо такi вимоги часу, так само як i я - єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собi асистент професора Шнурре ще з Марбурзького унiверситету, i менi вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дiй, тобто я хотiв сказати - нашої визвольної вiйни... - Ви хотiли щось передати вiд штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив його Отава. - Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогоднi невiдкладнi справи примушують його... Ваше побачення тим часом вiдкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових iнтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете... Що ж до професора Шнурре, то, як тiльки вiн звiльниться вiд своїх пильних службових справ, вiн вiдразу повiдомить вас... Хоч у помешканнi було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрiв од довгої заплутаної промови, мерщiй розкланявся, натягнув на голову пiлотку, стукнув каблуками. - До речi, - навздогiн єфрейторовi промовив Отава, - передайте штурмбанфюреровi, що я не збираюся сьогоднi анi до нього, анi будь-куди взагалi. I не маю намiру й надалi. Так i передайте, прошу вас... Оссендорфер тупотiв чобiтьми по довгому коридору з староруськими iконами, вiн мовби втiкав од професорових слiв, не хотiв їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, вiн i далi зостався чемним, ввiчливим, делiкатним у поводженнi асистентом з старовинного нiмецького унiверситету. - Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора i потираючи руки чи то вiд холоду, чи то вiд нервового збудження. - Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис. - На жаль, мене нiхто не питає, хочу я зв'язуватися чи нi. Гак само нiхто не питав усiх, хто жив у Києвi, на Українi, в Бiлорусiї, Прибалтнцi. Ти чув, що вже бої йдуть пiд Москвою? - Я вже чув, що вони разiв сто зайняли Москву, а потiм чомусь знову ведуть бої за неї, - вiдбуркнув Борис. - Якщо вони вiзьмуть Москву, нам усiм кiнець. - А чому ти вважаєш, що вони вiзьмуть Москву? - спитав син. - Я не вважаю, кажу тiльки, що буде, якщо вони вiзьмуть. - Ти як хочеш, а я не вiрю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис. - Мученики завжди мудрiшi за тиранiв, тому й стають мучениками, - сказав тихо Гордiй Отава. - На жаль, мудрих нiколи не слухають тi, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однаковi переконання. Давай лiпше подумаємо, що робити далi. - Втiкати, - сказав Борис. - I то якнайшвидше. - Гаразд. Куди втiкати? - Ну... В лiс... до партизанiв... - Вони лишили тобi свою адресу? - Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанiв? - Якщо це так легко, тодi фашисти вже давно їх познаходили. Борис не знав, що вiдповiдати. Йому хотiлося врятувати батька, все б вiн вiддав за цей порятунок, вiн би виступив проти цiлої фашистської армiї, якби мiг захистити батька, але якщо розiбратися, то що вiн мiг? I що мiг тепер його батько, який i в мирнi часи не вiдзначався надмiрним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївнiсть у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теорiями i роздумуваннями. Вiн уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Лiток, чи не змогла б вона часом через знайомих еiльчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великi очi, вiдхрещувалася вiд самої згадки про партизанiв казала: "Цур тобi, пека!" Баба Галя й собi махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справдi так боялися перед нiмцями, а може, просто не довiряли професоровi, якого, бач, самi фашисти визволили з концтабору, не зачiпали його помешкання, постачали харчами, так нiби вiн був для них своєю людиною, їхнiм прислужником. Але сьогоднi, пiсля всiх учорашнiх подiй, пiсля нiчної розмови з батьком, пiсля того як вiн, власне, виклав синовi свiй науковий заповiт, передав йому все недокiнчене, так нiби мав iти на шибеницю, Борис вiдчув таку безнадiю в серцi, такий розпач, так щось ридало в ньому, пiдступаючи до самого горла, що не втерпiв вiн i знову вирiшив просити тiтку з Лiток бодай вивести їх з батьком iз Києва, сховати десь у селi, чи в лiсi, чи в чорта в зубах, аби тiльки не лишатися бiльше в Києвi, в цьому великому мертвому мiстi,' де людина вiдчуває себе, мов у тiснiй пастцi, з якої є один вихiд, та й той - на смерть. Якраз на той день кума з Лiток не прибилася до них. Чи то снiг став на завадi, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всi виїзди з Києва, бо вiйськовий комендант мiста видав наказ про заборону пiд страхом смертної кари вiддавати, приймати, продавати, купувати або мiняти м'ясо, молоко, масло; всiх, хто намагався провезти до Києва (вивозити нiхто не пробував, бо нiчого було вивозити) будь-якi продукти, затримувано, у одних просто вiдбирали все й турили їх у шию, iнших кидали за дрiт Дарницького концтабору, ще iнших просто розстрiлювали; кума з Лiток прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив свiженьке молочко, iнодi за кумою до Лiток посилали навiть машину, але сьогоднi не було нi молока, нi куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисовi тiтка з Лiток знадобилася б аж он як, та вдiяти нiчого не мiг, тiльки закинув здалеку бабi Галi про свiй клопiт, але вона вiдбулася зiтханнячком, - на тому й кiнець. А ввечерi прийшов штурбанфюрер Шнурре i нарештi розкрив свої карти. Вiн принiс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напiдпитку, ром, видно, бiльше призначався для Гордiя Отави, але той сказав, що пити не буде. - Може, ви звикли до руської горiлки? - посмiхаючись, запитав Шнурре. - То я звелю принести горiлки. Ми маємо в своєму розпорядженнi все. - Дякую, не п'ю я горiлки, - спокiйно вiдмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженнi. Шнурре все ж налив келишок i для професора Отави, сам випив, трохи посидiв, дивлячись у куток, де вранцi сидiв Борис, а тепер залягла тiльки темрява, бо в кабiнетi горiла на столi одна-єдина свiчка, електрики в Києвi не було, як не було води, тепла, хлiба, не було життя. - Ви можете не економити свiчки, - сказав Шнурре, - я дам розпорядження, щоб вам їх постачали, - Дякую, не треба, - вiдповiв Отава, дивуючись, як вiн може ще вiдповiдати цьому фашистовi, чому не замовкає зовсiм, хай собi той говорить сам до себе, хай звiдає всю глибину й силу неваги, яку до нього вiдчувають усi тi, до кого вiн прийшов, не як ординарний професор провiнцiйного нiмецького унiверситету, а як загарбник i кат. . - Я розумiю вашi почуття, - мовби вгадуючи Отавинi думки, зiтхнув Шнурре. - Але вiйна є вiйна i життя є життя, вiд цього нiкуди не втечеш, мiй любий професоре. Якщо вам не хочеться пiдтримувати зi мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кiнця, i вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогоднi такий день, коли я повинен сказати вам усе, не вiдкладаючи надалi. Згодом коли-небудь ви зрозумiєте, чому саме сьогоднi, хоча, загалом кажучи, це не грає ролi в тiй справi, яка цiкавить мене i в якiй повиннi бути зрештою, зацiкавленi й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги... - Вороги, - нагадав Отава. - Ну так. З огляду на вiйськовий час. Але як ученi... - Ви есесiвський офiцер, - знову нагадав Отава, якому давало втiху отак перебивати фашиста в найнесподiванiших мiсцях, дошкуляючи йому хоч цим. - Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб мiж нами не було нерiвностi: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однаковi умови. - Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, i про того, кому надягають зашморг, - знову втрутився Отава. - Не треба занадто похмуро дивитися на речi, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених... - Чомусь менi здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирцi, а не в Дарницi, скажiмо, де концтабiр набагато бiльший, отже, бiльше шансiв, що я мiг опинитися саме там? - Iнтуїцiя. Це була справдi гра, в якiй єдиною ставкою був порятунок професора Отави. - Навiщо? - Зараз дiйдемо до сутi справи, одну лиш мить, мiй любий професоре. Терпiння, терпiння... Як часто людям не вистачає цiєї дорогоцiнної якостi, через що стаються речi непоправнi. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повiтря... - Вами ж самими... - Не грає ролi - ми його висадили в повiтря чи вашi. Але чому? Тiльки тому, що комусь не вистачило терпцю розмiнувати один чи два будинки, простiшим здалося пiдiрвати їх,, а коли вже пiдiрвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом i ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг помилуватися цим чудом... Здається, кiнець одинадцятого столiття, срiбнi царськi врата, срiбнi гробницi, парчевi плащаницi з дарчими написами руських царiв i українських гетьманiв, старовиннi євангелiї в коштовних оправах, вiвтар i жертовник, оздобленi рiзьб-ленними масивними срiбними дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тiссо, i вашi партизани... - Ви певнi цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не мiг i слухати, лiпше б його самого тiєю вибухiвкою пошматовано на стряпки. - Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухiвка. Зрештою, все, що попадає в район вiйськових дiй, може бути знищене, але потрiбно все ж таки якесь терпiння, необхiдне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який пiдлягає неминучому знищенню... - Може, у ваших планах Софiя теж пiдлягає цьому. - Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його. - Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софiю. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На нiй збiгаються нашi з вами iнтереси. - Не бачу, - сказав Отава. - Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усiєю вiдвертiстю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз пiдтверджувати мою квалiфiкацiю, отож коли б я захотiв i взявся сам, то... Але я подумав так: чому б не зробити доброго дiла, чому б не допомогти своєму колезi професоровi Отавi, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?.. - Я не просив у вас нiчого, - нагадав Отава. - Точно. Ви не просили, професоре. Але уявiть собi: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. I прошу, враховуючи вашi науковi зацiкавлення, - нi бiльше нi менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рiвнi... - Психологи стверджують, - насмiшкувато зауважив Отава, - що мiж людьми, якi перебувають на тому самому рiвнi, панують вiдштовхувальнi тенденцiї... - Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тiльки не вiдштовхуюсь вiд вас, навпаки... Нас iз вами єднає Софiя, точнiше, її фрески, може, єдинi в свiтi фрески одинадцятого столiття, прекрасно збереженi... - Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись iз крiсла i мало не кидаючись на Шнурре. - Заспокойтесь, мiй любий професоре, вашим фрескам нiчого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всi вони схованi пiд шрамом пiзнiших записувань. Попередники вашi, на жаль, не вiдзначалися пiєтетом до старовини. Свого часу знехтувано навiть вказiвку самого росiйського iмператора Миколи Першого, який, оглядаючи вiдкритi в Георгiївському придiлi Софiї древнi фрески, сказав митрополиту Фiларетовi: "Фрески цi слiд лишити в такому виглядi, як вони є, без поновлення". Але така вже художницька натура: будь-що, навiть попри найсуворiшу заборону, виказати свої так званi здiбностi, лишити по собi слiд, навiть коли то буде слiд нездарний, варварський. Крiзь столiття бачу я протоiєрея цього собору Тимофiя Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того мiсця на малому скл