епiннi, де вiдпав шматочок штукатурки, помiтив зображення зiрки, а нижче - лики янголiв i серафимiв i грецькi лiтери. Це був благородний чоловiк! Вiн вiдразу збагнув, що став на шлях великого вiдкриття... Руський iмператор теж виявився людиною високої культури... Але що далi? Якийсь пiдрядчик наймає звичайних поденникiв, i тi залiзними стругами зшкрiбають iз фресок штукатурку. Варвари! - До речi, прiзвище того пiдрядчика було Фохт, - сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поiнформованостi, яку Шнурре виявив стосовно iсторiї вiдкриття в Софiї старовинних фресок. - Прiзвище не грає тут ролi, - вiдмахнувся Шнурре, - мене як ученого обурює тiльки варварство цих людей, їхня дикiсть, коли хочете... Але ще бiльше обурюють мене так званi художник ки, якi потiм "пiдмальовували" фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, iєромонах Iринарх з Лаври, священик собору Iосиф Жовтонозький... - Навiть їх можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творiв мистецтва. Це не те, що висадити в повiтря Успенський собор... - Я вже сказав, що це - трагiчно... Але Софiя цiла, i ви повиннi нам допомогти... Вiрнiше, ми вам допоможемо... Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумiю... Ви не хочете питати, ви не хочете спiвробiтничати з нами. Але зрозумiйте, що тут нашi iнтереси збiгаються. - Нiколи! - Отава знову пiдскочив. - Чуєте, нiколи! - Ви ще не чули моєї пропозицiї. - Однаково я вiдкидаю її! - I все ж вислухайте. - Шнурре вiдпив з келишка, витер губи, вiн тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженнi вiчнiсть, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого спiврозмовника, зняв зi свiчки нагар, постудив на опечений палець, мовив далi спокiйно й розважливо: - Ви трохи вiдреставрували фрески... Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тiльки й мiг уявляти вашу роботу... Можете не казати менi, я й так знаю, що реставрацiйними роботами керували ви... Але дозвольте й одне зауваження... Ви провадили цi роботи без якогось плану. Не видiляли головного й другоряднего. Не вели пошуку найцiннiшого в першу чергу, а вже потiм, що лишиться. Ви знехтували найголовнiшим принципом усiх вiдкрить: треба передовсiм вiдкривати великеї. Тiльки тодi прославишся. - Я не звик заробляти славу на чужiй працi, - спокiйно промовив Отава, вiдходячи в тiнь, - та й яка може бути ще слава поряд з генiальним художником, що творив дев'ятсот лiт тому? - Слава першовiдкривача - вам ще мало? Iєроглiфи без Шамполiона так i залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлiмана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але йдеться не про це... Я надто багато сьогоднi балакаю, але в мене був дуже важкий день. I все ж, бачите, не забув про вас i прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кiнця. Коротше: ми вам створимо всi умови, щоб ви прославились вiдкриттям чогось великого в соборi. Уявiть собi: генiальна, неповторна фреска, унiкум! - Можна подумати, що цiла нiмецька армiя вступила до Києва тiльки для того, щоб створити, як ви кажете, менi належнi умови для великого вiдкриття в Софiйському соборi. - Отава .вже вiдверто глузував з Шнурре, але той вiдкидав глузування, вiн настроєний був на серйозний, навiть урочистий лад, вiн пiдвiвся й проголосив, наче повноважний представник перед iноземним посланником або корпусом журналiстiв: - З завтрашнього дня в вашому розпорядженнi буде все необхiдне i ви повиннi вiдразу ж розпочати реставрацiйнi роботи з таким розрахунком, щоб вiдкрити тiльки найцiннiшi розписи в якнайкоротший строк. - Це потрiбно вам для блискавичного закiнчення вiйни? - поцiкавився Отава. - Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повiрте менi: ми й самi змогли б провести всi необхiднi роботи. З нашою точнiстю й терплячiстю, з нашим неперевершеним мистецьким досвiдом... - Що ж вас стримує? - Тепер Отава вже знав, чого вiд нього хочуть, вiн мiг спокiйно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а своїми намiрами, а отже, й страшним. - Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нiчого не можу вдiяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити i мене, i собор, i мiсто... Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не вiддати вороговi Києва, який для мене особисто є найбiльшою святинею нашої iсторiї, але раз так сталося... Тiльки вiдмовитися вiд будь-якого сприяння вороговi - ось i все. - Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицiю, - сказав Шнурре. - Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведiнки ще за колючим дротом, а потiм учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всi вашi чи там чиї б не були ворожi пропозицiї - тiльки нi! Бiльше нiчого. - Нiколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для вiдступу. -_ Не звик. - Ви ще не вислухали мене до кiнця. - Не бачу в тому потреби. - I все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривiально i недостойно навiть. Але ви маєте рацiю в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. I якщо сьогоднi ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планiв. На мiсцi Ленiнграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменiв. На мiсцi Москви ми насадимо бiр. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березовi гаї. Це так прекрасно: бiлi берези як спогад про колишню Русь. А на мiсцi Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землi. Найлiпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшеницi. Що ви на це скажете? - Нарештi ви заговорили справжньою своєю мовою. - Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хлiба, сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до однозначностi, до примiтиву. Нiякої iсторiї, нiяких спогадiв про минулу велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця. Що ви на це скажете? Отава мовчав. Вiн i сам це вже передумав сотнi й тисячi разiв, не вiрив, що таке може бути, але перебирав найгiршi припущення, готовий був до всього. Таки не стерпiв: - Брешете! Не вдасться! - Вашого народу вже немає. Україна вся завойована вiйськами фюрера. Але навiщо нам полiтичнi дискусiї? Ми з вами люди мистецтва й iсторiї. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невiдкладнi. Само провидiння послало мене, щоб не тiльки порятував вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав можливiсть реабiлiтацiї духовної. Вiдкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати нiхто. Ми органiзовуємо небачено великий музей свiтової культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж вмiстимо в музеї, а пiд ними напишемо: "Вiдкрита професором Отавою в Софiйському соборi в Києвi". Ви прославитесь на весь свiт. Зрозумiйте! Художники, якi будували цей собор, невiдомi. Цiлий свiт наповнений анонiмами, великими й нiкчемними. Але ви пiднiметесь над усiма! - Найбiльше пiднiмуся я в той день,. - повiльно промовив Отава, - коли всiх вас викинуть з моєї землi, з мого мiста, з мого життя. - Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армiя фюрера непереможна. Всi вашi сподiвання марнi. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж... - Я не боюся нiчого, - сказав Отава. - У вас є син. Ви повини подбати i про його майбутнє. - Не треба чiпати дитину. - На жаль, у зонi вiйськових дiй... - Прошу вас припинити, цю розмову, - втомлено промовив Отава, - однаково вiд мене вам нiчого не вдасться добитися. Нiякими погрозами'? - Гаразд, - розтав руками Шнурре, - шкодую, професоре Отава, я зробивусе, що мiг. Проявив максимум терпiння. - Так. Ви справдi виявили гiдне подиву терттi-ння. - Сподiваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, - йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре. - Може. Але за iнших обставин. - До побачення, - сказав нiмець. - Ви чуєте: я кажу до побачення. - Може. - Отава випроваджував його так, нiби сила тут була на його боцi, а не на боцi штурмбанфюрера. Коли повертався, зачинивши за нiмцем вхiднi .дверi, в темному коридорi обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотiв: - Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрiї - Ти що - пiдслухував? - суворо спитав його батько. - Трiшки. - Хiба я тебе вчив пiдслухувати? - Але ж я боявся, що цей тип тобi щось заподiє. -- Ну гаразд, гаразд. Iди спати. Двi безсоннi ночi пiдряд - це вже занадто навiть, для такого жвавого хлопця, як ти. - Що ти хочеш тепер робити? - спитав син. - Подумаю. В нас iз тобою безлiч часу, щоб думати. Поки що ж - до лiжка! На добранiч. -- Добранiч, батьку. А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Лiток. Вони довго шепотiли про вiщось з бабою Галею на кухнi, потiм баба Галя просунула голову до кiмнати, де спав Борис, спитала: - Не спиш? - Давно не сплю. - Ну, то пгди скажи професоровi, що кума казала... Розбили цих бусурманiв пiд Москвою... - Що-о? - закричав Борис, зiскакуючи з лiжка i пiдбiгаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримнiсть, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тодi вiн помчав до кабiнету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто думає, так нiби нiчого й не сталося, нiби Київ не окуповано, нiби немає на свiтi вiйни... Але ж вiн не знає йайголовнiшого! - Батьку! - щосили закричав Борис, влiтаючи до кабiнету. - Батьку, нашi розбили їх пiд Москвою i женуть, женуть!.. Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотiв цього над усе, ще не осягнув законiв вiйськової логiки (коли розбили, то .повиннi й гнати, переслiдувати, - просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снiгах безпорадно борсаються всi отi жалюгiддя в рiзнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пiлотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з усiма їхнiми позументами, нашивками, погонами, вiдзнаками, з їхнiми орлами й черепами. - Звiдки ти взяв? - повернув його до дiйсностi батько, - Це що - вигадка? Тодi Борис нарештi трохи заспокоївся i розповiв яро бабу Галю i її куму, пiсля чого радiсний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетiли з кабiнету й побiгли до кухнi, щоб розпитати куму з Лiток, почути вiд неї самої цю вiсть, кращої за яку не могло бути нiде на свiтi. Кума сидiла, порозпускавши всi свої хустки, розчервонiла попри холод на нетопленiй кухнi, настрiй у неї був такий, нiбито вона сама розгромила фашистiв пiд Москвою, а тепер сiла трохи перепочити, щоб гнати їх далi, i з Києва, i з усiєї нашої землi. - А цi ж безбатченки, - казала вона, - забрали в мене би-тон i аусвайс свiй паскудний забрали, кажуть: вже бiльше нiкс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києвi встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортiв йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже нашi їм дали ото пiд Москвою, а воно менi бреше, що в Києвi порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Лiтках через те... Баби злякалися тепер. Дiтей не впускають до Києва. Таке їм пiд Москвою нашi утворили! Хотiла я тому хвашистюрi сказати, що брешеш ти, собако, то тебе пiд Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недоєна... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тiльки й викручуюся, що нiмецькому коменданту молоко ношу, хай би вiн ним залився та подавився! Всi троє стояли, дивилися на куму з Лiток, нiхто не перебивав її, нiхто не перепитував, не цiкавився, звiдки вона дiзналася про подiї пiд Москвою, нiхто не пiддавав сумнiву її звiстку, бо кума з Лiток сприймалася як посланниця вiд широкого вiльного свiту в цьому стероризованому, вмираючому мiстi; вони повiрили б навiть вигадцi, аби тiльки та вигадка пiднiмала їх на духу, давала вiру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував подiї вчорашнього дня, для нього тепер зрозумiлою стала зайнятiсть Шнурре зранку, ввiчливiсть Оссендорфера, раптовий поспiх штурмбанфюрера в намаганнi схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софiї. Так, так, рони вже забiгали, мов рудi мишi, вони вже ладнаються до втечi й звiдси, тепер вони особливо небезпечнi, бо, втiкаючи, намагатимуться забрати з собою найбiльшi скарби i завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз i треба зробити все, щоб стати їм на завадi, поламати їхнi плани, не дати їм нiчого, захистити. Кожен на своєму мiсцi. I вiн теж! Так, як захищав собори вiд запалювальних бомб. Але тодi було легше, простiше. Там потрiбен був тiльки пiсок та ще безсоннi чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як? - Теперечки уже їм скоро кiнець, - казала кума з Лiток, - як не поморозяться тут до бiсячого батька, то витовчуть їх нашi. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово... А професор бився думкою в пошуках способiв протидiяти Шнурре. Як? Як? Коли навiть їх виженуть звiдси за тиждень (а чом би й нi!), то й то вони в своїй безсилiй злобi встигнуть висадити в повiтря весь Київ, нiчого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухiвку пiд Успенський собор. Бо й що їм наша iсторiя, наше мистецтво, душа народу нашого? Але як запобiгти? Як? I раптом прийшло рiшення. Вiн буде чергувати коло Софiї. Вдень i вночi. Скiльки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухiвку. Для такого собору потрiбно багато вибухiвки. Може, десяток або й сотня машин. Вiн не дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хiба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повiтря Софiя. Треба щось iнше. Треба комусь повiдомити, потiм... попросити чиєїсь помочi. Партизани? Але де вони? I чи вони тут є?.. Десь там когось розстрiляно, когось повiсили. Але чи то партизани? Тепер розстрiлюють i вiшають без провини, тисячi й сотнi тисяч. Висаджено мiст на Солом'янцi, зiрвано водокачку на станцiї. Але чи то партизани, чи поодинокi диверсанти? Та й хто знає, може, пiд Софiєю вже дрiмають руїнницькi заряди? Скiльки часу минуло, поки вiн сидiв за колючим дротом на Сирцi? Вiн перевiрить усе в соборi. Пристане на пропозицiю Шнурре тiльки для того, щоб перевiрити, чи немає в соборi вибухiвки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тодi? До куми з Лiток? До цiєї добродушної балакучої жiнки? Але ж це божевiлля - припускати, щоб тiтка, що постачала штурмбанфюреровi Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами! I все ж. - Скажiть, будь ласка, - звернувся до куми з Лiток професор, - я мiг би, в разi потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самi бачите, може бути всього... - Та боже ж мiй! - сплеснула в долонi кума з Лiток, - Та ви тiльки бабi Галi скажiть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут i сидiти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в нашi лiси, бо тут же й голод, i холод, i хвашйстюри цi. - Нi, нi, - квапливо промовив Отава. - Я повинен бути тут, Я залишуся в Києвi, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне... Так професор Гордiй Отава прийняв рiшення створити свiй власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадiйному становищi вирiшення, нiким не вповноважений, окрiм власного сумлiння, нiким не посланий, нiким не пiдтримуваний, мав стати вiн, нiкому не знаний, на захист святинi свого народу перед силою, що переважала його в тисячi й мiльйони, може, разiв, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софiю, загубитися в пiтьмi столiть зi своїм iм'ям i з своїми стражданнями. Вiн кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академiка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але нiхто йому не вiдчинив: видно, тi десь поїхали, в них тепер були повнi руки роботи, вони квапилися награбувати в Києвi якомога бiльше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню мiсiю Шнурре: певно, того, як спецiалiста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником такої собi грабiжницької команди, що мала вивозити до Нiмеччини всi мистецькi цiнностi, знайденi в окупованому Києвi. Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софiї. Може, Шнурре там. Може, саме рознюхує, в якому мiсцi найперше здирати штукатурку в пошуках ще не вiдкритих шедеврiв, може, наставляє вже своїх нiмецьких реставраторiв... Але на подвiр'я Софiї Отаву не впустили. Не змiг вiн проникнути туди нi з Володимирської, де стояли два пикатi авто у матники, нi з площi Богдана, попiд дзвiницею, де теж стовбичило два охоронцi. Отава пiшов уздовж муру, що оточував Софiйське дворище, хотiв було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стiну, але по той бiк почулася нiмецька мова, там мовби марширували солдати, - скрiзь, по всьому Ки єву тепер марширували солдати; вiн знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахнувся iграшковою булавою, картинно здiймаючи над Києвом коня, а неподалiк од нього, не лякаючись нi чорного гетьманського огира, нi замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених нiмцiв i, щоб хоч трохи зiгрiтися, горланила дурну пiсеньку: Warum die Mädchen lieben die Soldaten? Ja, warum, ja, warum! Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten. Ja, darum, ja, darum! ' Чому дiвчата люблять солдатiв? Так, так, чому! Тому, що їм начхать на бомби i гранати. Так, так, тому! Сунуло площею рiзнобарвне воїнство, їхали машини з берлiнськими реєстрацiйними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблукiв - анi слiду того, що пiд Москвою їм вчинено страхiтливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звiдси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то вiн мiг поспитати когось, хто б мiг йому вiдповiсти. На жаль, був сам. Обрав добровiльну самотнiсть i тепер мав спокутувати цей вибiр. Людина, зрештою, платить за все. З Шнурре вiн побачився тiльки ввечерi. Той метався по Києву зi своїм ординарцем-асистентом цiлий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навiть з радiстю. - Так буде лiпше, мiй любий професоре, так буде лiпше, - муркотiв, пропускаючи Отаву поперед себе, а той iшов по знайомих колись кiмнатах академiка Писаренка i не впiзнав тут нiчого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблiв, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблi в стилi Людовiка XVI (де й набрали в Києвi такого!), дорогi вази датської порцеляни спокiйних тонiв надморського неба, в срiбних князiвських трисвiчниках стiкали воском височеннi свiчi, в кабiнетi - письмовий стiл в стилi рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним - дерев'яний стiлець iз спинкою, вирiзьбленою в формi двоголового орла, з меблiв росiйського iмператорського дому, а з цього боку - для вiдвiдувачiв - два фотелi, глибокi, спокiйнi, в тьмяному полиску темно-вишневої шкiри. - Сигари? Сигарети? - гостинно поспитав Шнурре. - Ах, я забув: ви не курите. Тодi - шнапс, коньяк, ром чи горiлка? Прошу сiдати. Радий вас бачити в доброму здоров'ї i... Вiн ще хотiв, мабуть, додати "з добрими намiрами", але Отава не став його слухати до кiнця, не сiдаючи, не вiдходячи вiд порога, похмуро промовив: - Я намагаюся обдумати вашу пропозицiю, але перш нiж сказати про своє рiшення, повинен оглянути Софiю, щоб пересвiдчитися, що там не завдано нiякої шкоди. Не казав "прошу", взагалi нiчого не просив - вимагав, i Шнурре чи то вдав, що не помiчає iмперативного тону, чи то просто вирiшив не зважати на форму, в якiй висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слiв, вiн зрадiло розвiв руками, пiшов до Отави, нiби хотiв його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув: - Завтра вранцi ви матимете перепустку для проходу в собор вдень i вночi i можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно! - Перепустку також для мого сина Бориса, - так само похмуро мовив Отава, - вiн мiй помiчник. Без нього я не можу. - Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так вiдпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогоднi з Вiдня передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре. - Я слухаю її тепер щодня, - сказав Отава i, не прощаючись, пiшов до виходу, даючи штурмбанфюреровi на дозвiллi ламати голову над питанням, яку ж саме музику слухає радянський професор: чи то солдатськi спiви на вулицях, чи то притаєну, задушену музику власного серця, що прагне волi, чи, може, й пiдпiльне радiо, яке в цi днi передає для всiх радянських людей найвищу музику - музику першої великої перемоги пiд Москвою. Але в Шнурре було повно своїх клопотiв, щоб задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловiка, який однаково ж завтра стане спiльником. - Оссендорфер! - покликав вiн бадьоро. В соборi було холодно, темно i тихо. Тут можна забути про I колотнечi й незатишнiсть довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор сам являє собою iдеальну замкненiсть, згармонiйовану рересленiсть простору. Собор має власне життя, навiть покинутий людьми i служебками. Усерединi, за товстелезними кам'яними стiнами, вiн зостається вiчно рухомим, з тiсних придавленостей тектонiчної маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки злiтають у центральному куполi в безвiсть, неосяжну оком, вiд центральної нави правобiч i лiвобiч вiдбiгають нави боковi, нави гармонiйно з'єднуються, сполучаються, непомiтно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування ритмiчне, мов мелодiя елегiйного вiрша, що спирається на постiйно триваючу змiннiсть. В цьому соборi можна ходити без кiнця так само, як довкола замкненої в своїй вiчнiй красi мармурової колони, i дивитися теж без кiнця, як той легендарний Нарцiс на своє вiдбиття в нескаламученiй водi. Камiння вийшло з простору, i простiр вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяяннi смальти струмують, мов зорi на небеснiй банi, важкий похмурий блиск золота на рiзьбленому iконостасi пiдпирає Євхаристiю з апостолами, що в знервованому поспiху прямують до святого хлiба, i тiльки Марiя Оранта з руками, пiднесеними чи то в благословеннi, чи то в намаганнi захистити людей од лиха, здається непорушною пiд склепiнчатою конхою центральної абсиди, але потiм помiчаєш, що й вона теж прагне вирватися з-пiд того тисячолiтнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вiчний самодостатнiй рух, який (єдиний) може порятувати вiд дрiбних, буденних, нiкчемних клопотiв щоденностi, вiд злочинностi, бруду, зрад, ганьби. |Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за житло для бога - вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував державнiсть Київської Русi, може, тому й не боялися звинувачень у богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Київ i найперше плюндрували собор Софiї, i кожен намагався зiтерти його з земної поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не будований був, а вирiс iз щедрої київської землi, став її продовженням, гучним її криком, її спiвом, мелодiєю, барвою. Диво! "Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и -церковь святыя Софии", - це лiтописець. Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях i кровi, може з урочистим спiвом i радiстю, - хоч як там було, але пiднявся вiн у тiй землi, яка не знала кам'яних споруд, у землi, яку називали землею багатьох городiв, та були то городи дерев'янi, горiли вони так часто, що не встигала потемнiти ще й стружка на нових будiвлях; i от над цими дерев'яними городами, над звичною нетривалiстю й тимчасовiстю вознеслося рожеве кам'яне диво: небаченої величi й краси храм, який за розмiрами поступався лише константинопольськiй Софiї, а за Своїм внутрiшнiм i зовнiшнiм убранством, за своєю пишнотою i барвистiстю не мав рiвних у цiлому свiтi. "Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада", - це Iларiон, при якому будувалася Софiя, єдиний учасник, голос якого дiйшов до нас крiзь вiки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. I стояв вiн посеред темряви, чвар, бiдностi й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки вiд його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне поколiння намагалося чимсь прикрасити Софiю, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивiсть i збагачував собор дорогоцiнним посудом, коштовними ризами i рiдкiсними книгами. Вперше пiдняли на собор руку князi, що вийшли з тої самої Суздальської землi, де колись княжив творець Софiї Ярослав Мудрий. У 1169 роцi Андрiй, якого згодой - 6 iронiя! - названо Боготлюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти пiвнiчноруських князiв на чолi з своїм сином Мстиславом. Лиш два днi тривала облога Києва, а на третiй день, дванадцятого березня, пiсля приступу Київ узято, чого не бувало до того нiколи. Карамзiн у своїй "Истории государства Российского" з болем написав про цей день: "Победители, к стыду своєму, забыли, что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола" (т. II, 316). Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбiльшi святощi в засновуванiй ним столицi Володимирi (так i вкрадена з Києва славнозаiсна iкона божої матерi перейшла до iсторiї пiд назвою Володимирської). Так нiби не один бог був для всiх князiв. Але треба називати речi своїми iменами. Якщо пограбував "мать городов российских" i-найдивнiший собор нашої землi один князь i його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й iншим? Через тридцять два роки, в сiчнi 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привiв собi на пiдмогу ще й половцiв з ханами Кончаком i Данилом Кобяковичем. Гiрко плакав лiтописець над долею Києва: "И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли... Митрополию святую Софию, и Десятинную святую - Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон". В 1240 роцi Київ був знесений з лиця землi Батиєм. Завалилася навiть Десятинна церква, у якiй пробували знайти свiй останнiй рятунок вiд татарської орди старi, жiнки i дiти. I тiльки Софiя, сплюндрована, обдерта зсередини, вцiлiла, стояла над пожарищем, над попелом i руйновищем, i пiдносила бого-матiр свої руки в молiннi за Київ на стiнi, поставленiй древнiм будiвничим так мiцно, що не взяли її татарськi пороки. Тодi й названо ту стiну Нерушимою, бо повiрили люди, що вiчно •стоятиме цей великий i предивний собор i вiчно здiйматиме, захищаючи їх, свої руки, створена великим художником першо-вiкiв скорботноока жiнка. Стояв собор i при князевi литовському Гедiмiнi, що зайняв Київ через вiсiмдесят лiт пiсля Батия, i при татарському хановi Едигею, який грабував Софiю вже в 1416 роцi, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собi кримський хан Менглi-Гiрей 1482 року. Коли вже нiчого було грабувати, лишилися самi тiльки стiни З ледь помiтними пiд патиною столiть фресками i мозаїками, яких видовбувати нiхто не став, - мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабiжники ж завжди квапляться (чому доказ i нетерплячка Шнурре, який хотiв би за мiсяць знайти пiд давнiми записуваннями найдорогоцiннiшу фреску в соборi i, мерщiй вирiзавши її, вiдправити в свiй фатерлянд), тодi настали часи, коли однi прагнули якось, вiдбудувати собор, iншi ж намагалися будь-що полишити в ньому свої слiди. Так, унiати, якi володiли Софiєю тридцять шiсть лiт,-не здобулися бiльше нi на що, як забiлити вапном усi фрески, й мозаїки, i грецькi написи, якi дратували їхнє око, звичне до латини. Владика Молдавський Петро Могила, що через шiсть рокiв I Пiсля унiатiв став київським митрополитом, був першим, хто вiдбудував i змiцнив собор, перед тим столiттями плюндрований i знищуваний. Вiн пiдтримав древнi стiни контрфорсами, вибудував новi арки в захiднiй частинi храму, поставив вiльна нових куполiв i фронтонiв, полагодив старi куполи, надбудував верхнi галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками i фресками зсередини, хоч, здається, зовнiшнi розписи на той час уже були понищенi. Семи рокiв не дожив Петро Могила до великого дня. Вiн помер, маючи всього лиш п'ятдесят рокiв. Сiм останнiх рокiв свого життя вiддав прикрашенню й вiдбудовi Києва, найперше ж - великої Софiї, мовби передчуваючи день шiстнадцятого сiчня 1654 року, коли в соборi митрополит Сильвестр Косов при гетьманi Богданi Хмельницькому i послах царя Олексiя Михайловича звершив урочисту вiдправу на честь присдиання України до Росiї. Ще сто рокiв - i вже останнiй великий будiвничий i прикрашатель собору митрополит Рафаїл Заборовський наставив у Софiї ось цей рiзьблений визолочений iконостас, зроблений карпатськими дуборiзами, серед яких минуло дитинство самого Ра-фаїла, поставив срiбнi царськi врата (де вони тепер?), збудував велику Софiйську дзвiницю з дзвонами, найбiльший з яких важив вiсiмсот пудi'в. Можна б згадати, скiльки полiтичних пристрастей i чвар розбилося об стiни цього собору, скiлькох бачив вiн можикх, скiлькох нападникiв i молiльникiв. Багато рук будувало й захищало собор, ще бiльше рук, мабуть, замахувалося иа нього, але, мабуть, нiколи ще не нависала над Софiєю така загроза, як нинi, бо й вiйни, здається, такої не звала нi наша земля, нi цiле людство. Колись були просто невмiлi примiтивнi грабiжники, тепер насунули озброєнi всiма досягненнями науки и технiки канiбали, якi, грабуючи, мерщiй затирають усi слiди по грабункад, та ще й пiдводять пiд свою зловiсну дiяльнiсть теорiї про так звану вищiсть нiмецького духу. Гордiй Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посерединi собору, потiм вони повiльно пiшли помiж камiнними, всуцiль обписаними фресками стовпами, пiшли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря, двоє людей, загублених серед мовчазної пишноти, серед вiчного струмування гармонiї, їхнi кроки вiдлунювалися десь далеко позаду, луна гримiла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залiзних плитках пiдлоги, собор видавався безмiрним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звiдки вони розпочинали своє ходiння, звелiв йому стерегти вхiд од нежданих вiдвiдувачiв, якими тепер могли бути тiльки вороги, а сам вирушив у новi мандри, задля яких, власне, й добувався до собору. Вiн зiйшов на хори, обстукав там кожну пiдпору, кожен вiдомий йому тайник, оглянув примiщення, де зберiгалася фрески, вяртзанi з стiн зруйнованого через його провину Михаїйлiвського монастиря; фресок там не було, взагалi нiчого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивiз для музею фюрера першi свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено -бiльше, тепер iшлося про те, щоб не втратити, може, найголовнишого. Вiн забрався аж пiд куполи, оглянув усi горнища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягiв, обмацував кожен пiдозрiлий предмет, розривав кожну купу лахмiття, дряпаючи руки, розкидав звалища будiвельного мотлоху. Вiн проник у пiдземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерiгалися мiн або засiдки, тут мiг вiльно просуватися тiльки вiн, бо перед його очима вiдбувалися розкопки, якi перервано вiйною, вiн сам уперто вимальовував плани софiйських пiдземель, намагаючись вiдтворити їх у первiсному виглядi й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навiть воно давно вже очищене грабiжниками, хай вiн спiзнився на кiлькасої рокiв, як спiзнювалися на цiлi тисячолiття всi археологи, якi розкопували гробницi єгипетських фараонiв, знаходячи в них тiльки слiди перебування метких доiсторичних злодiїв. Але як знати? Може, як тому англiйцевi, що врештi знайшов у Долинi Царiв запечатану всiма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити i його лопата теж вдарилася б о камiнь тисячолiтнього склепiння, пiд яким лежать покладенi за велiнням Ярослава першi книги Київської Русi, i перший, єдино правдивий лiтопис, i всi записи, що стосувалися спорудження собору i загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надiрваним iм'ям i недописаним словом? Вiн стояв у темному, холодному, вiльготному пiдземеллi перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимрiяний хiдник, що вiв до святая святих. У такiй глинi багато лiт тому ще молодий Гордiй Отава знайшов засмолений горщик, який врiс помiж корiнням старезного, безлiч разiв зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його корiння вже безпорадно звисала з кручi, вiн ждав свого кiнця, i той кiнець прилетiв з ураганом i зливою; з-пiд дуба вимило рештки землi, за яку вiн тримався, дерево тяжко звалилося набiк, вивергаючи з глибини новi маси глини, i тодi хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корiнням, немов старечими, але ще мiцними в своїй упертостi руками, а що в iнститутi Отава був наймолодший i в таку негоду не хотiлося бiгти через усе мiсто за переляканою дiвчиною, яка прибiгла з криком, що знайшла щось дуже iсторичне, то й послано саме Отаву. Дев'ятсот рокiв майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспiранта Гордiя Отаву, нiс до нащадкiв велику тайну, якою знехтувала iсторiя, примхлива й перебiрлива. Дяка тому далекому предковi, що керувався в своїх дiях ветхозавiтною настановою пророка Iєремiї: "Возьми сi записi та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час". Передержалися не зовсiм. Волога проникла навiть крiзь-обпалену глину, зiпсувала половину пергамену, вцiлiло тiльки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отавi роботу на цiле життя. I то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всi його пошуки, зiставлення, здогадки, найстрашнiше ж - знищити самий собор! Але вiн не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софiю ще не начинено руїнницькою вибухiвкою (видно, їм справдi залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава мiг спокiйнiше й розважливiше обдумати свiй намiр зберегти собор. Передовсiм не слiд було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тiльки здавалося, нiби вiн використовує радянського професора, насправдi ж - використати фашиста самому, перетворити його на мимовiльного свого помiчника й спiльника. Знову був вечiрнiй вiзит до штурмбанфюрера, до помешкання академiка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унiкальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сiсти в один з вигiдних шкiряних фотелiв, з насолодою доторкувався до рипучої шкiри: шкiра пахла старим звичним життям, в кiмнатi було тепло, бо нiмцi нарештi вiдремонтували нагрiвання для цього будинку, заселеного високими функцiонерами, знайдено паливо, i ось сьогоднi зранку ця оселя стала одним з осередкiв блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києвi. А фотель так приємно холодив у теплiй кiмнатi, гарно було б посидiти тут, прикривши очi повiками, подумати про своє. Шнурре ввiмкнув "Телефункен", з приймача текла просвiтлена моцартiвська мелодiя, ще десь у Європi знаходилися не зачепленi вiйною музиканти, i диригент ставав за пульт у незмiнному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженостi, i скрипалi пiдсовували пiд свої Пiдборiддя складенi вчетверо бiлi хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкiнцi диригент вдячно потискував руку першiй скрипцi, вклонявся оркестрантам... - Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь внутрiшньо випружившись, ждав, що той скаже,- я оглянув собор... - I! - не витерпiв усе-таки Шнурре. - В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали... - Ви про деякi речi, що там зберiгалися? - перебив його Шнурре. - Ми їх просто заховали в надiйному мiсцi... Отава не став уточнювати, яке те "надiйне мiсце", бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося. - Як ви, очевидно, розумiєте, - повiв вiн обережно далi, - менi потрiбнi робiтники. Досвiдченi реставратори. Люди, що знають свою справу... - Неодмiнно, неодмiнно, - окивав головою Шнурре. - Я не знаю, чи пощастить менi розшукати моїх спiвробiтникiв, з якими я вiв реставрацiйнi роботи перед вiйною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києвi, .ди пiшли на фронт, чи, може, вбитi, арештованi... - Я про це подумав уже, - сказав Шнурре. - Трохи передчасно. - Отава не мав намiру поступатися будь у чому. - Людей повинен добирати я сам. Раз я вiдповiдаю... . - Мiй любий професоре, - Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидвi лопатки, - дозвольте нагадати вам, що вiдповiдаю все ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосереднє виконання вiдповiдаєте й ви, але, є вища вiдповiдальнiсть, тягар якої лягає тiльки на мої плечi. Тому я повинен був заздалегiдь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхiдну кiлькiсть людей, це досвiдченi, висококвалiфiкованi реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вмiїнi i в їхньому працелюбствi... - Хто цi люди? - стривожено спитав Отава. - Це прекраснi нiмецькi реставратори, щоправда, на них солдатськi мундири, але тут уже нiчого не вдiєш, та й не грає ролi, в якому мундирi той, хто виконує свою роботу вмiло й ретельно. - Але мої помiчники... - Про це не може бути мови. Окрiм вас, до собору не буде впущено жодного з мiсцевих жителiв! Це святиня мистецтва, i ми не можемо рискувати! Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Вiн метався в безвиходi. Що робити? Знову вiдмовлятися? Плюнути цьому есесiвському професоровi в пику? Кинутися на нього? То й що? Хiба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолi бригади єфрейторiв-реставраторiв. Якщо в Києвi є пiдпiльники, вони повиннi вистежити його в першi ж днi робiт i вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвiдчених нiмецьких реставраторiв у Софiйському соборi! Вiдкриття унiкальних фресок, зробленi професором Отавою з допомогою групи високотехнiчних нiмецьких реставраторiв! Тепер усi його зусилля видавалися йому так само наївними, як отi крадiжки мiшкiв з пiском в першi тижнi вiйни. Поки вiн тягав пiсок, ждул фашистiв з повiтря, вони ввiйшли до Києва з землi. Вiн намагався рятувати собори з покрiвлi, а вороги заклали тонни вiбухiвки в пiдземеллях, i Успенський собор злетiв у повiтря, виився уламок стiни з скорботними постатями фрескових андiв. Але вiдступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївностi! - Гаразд, - сказав, пiдводячись з нагрiтого фотеля, Отава, - не приховаю, щ