о менi прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не менi належить право вирiшувати, я можу тiльки згоджуватися або нi, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова. - Ви подобаєтесь менi бiльше й бiльше, мiй любий професоре, - пiдвiвся з свого iмператорського стiльчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене? Мiй Оссендорфер готує холостяцьку вечерю... - Дякую, менi б хотiлося спочити. - Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранцi. Все буде до ваших послуг. Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, вiн змертвiв. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокалiптичнi видiння кiнця свiту, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед рiзьбленим iконостасом сiмнадцятого столiття палахкотiло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягненi в довжелезнi, широкi, мов попiвськi ряси, зеленкуватi шинелi нiмецькi солдати, наставляли до полум'я руки з розчепiреними пальцями i безладно виспiвували: Warum die Mädchen lieben die Soldaten? Ja, waruni, ja, warum! Розчервонiлi морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кiптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловiсними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вiчного гармонiйного руху, який ще вчора оповивав тут професора i його сина, все заклякло й принишкло, навiть вiдлуння звукiв сьогоднi немає тут, i слова безглуздої пiсеньки, щойно викричанi, мовби знов падають назад, до чорно вiдкритих ротiв, до тих iдiотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову: Ja, warum, ja, warum! - Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескнявi виспiви солдатнi. Якась постать вiддiлилася вiд кола. - Я професор Отава, - сказав Гордiй, - вiдповiдаю за всi роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище i не смiти бiльше чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навiть найдикiшi люди в iсторiї. По-нiмецьки слово "собор" звучало багатозначно: "Дом". А. може, то так здалося Отавi? Може, передчував уже тодi вiн, що це буде його останнiй притулок, останнiй i вiчний дiм? РIК 1015 СЕРЕДЛIТТЯ. НОВГОРОД Но Бог не вдасть дьяволу радости. Лiтопис Нестора Високi свiчi в срiбному трисвiчнику горiли в княжiй ложницi до глибокої ночi. Ярослав читав привезену йому за великi грошi з Болгарiї книгу святого отця церкви Iоанна Дамаскина. "Нема нiчого вищого за розум, бо розум - свiтло душi, а нерозум'я - тьма. Як позбавлення свiтла творить тьму, так i позбавлення розуму по-темнює смисл. Безсмисленiсть властива тварям, людина ж без розуму - немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя iстини - Христа, в якому заключаються всi тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудростi, не вдовольнимося цим, але, з надiєю на успiх, будемо штовхатися в них". Князь вiдсунув книгу, довго дивився в свiтлий свiчний вогонь. Ждав, що, викликанi книжною премудрiстю, прийдуть власнi думки, але в головi стояла якась важка, гойдлива стiна, серце князевi билося пришвидшено, мов по довгому бiгу, насилу стримався вiд того, щоб не схопитися i справдi не бiгти кудись. Куди ж? Жив останнi мiсяцi в душевному сум'яттi, вiдчував розтерзанiсть в серцi. Закусив губу, знов пiдсунув книгу. "Хоча iстина не потребує барвистих прикрас, але вони необхiднi для заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Iстину треба дослiджувати не марнослав'ям, а смиренням". Якби ж то хто-небудь мiг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тiльки послух i догiдливiсть - повсюднi й почаснi супутники княжої влади. Хiба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищi. Йому потрiбна тiльки мудрiсть, тiльки просвiтленiсть розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, - геть! "Що є фiлософiя? Фiлософiя є страх божий, добродiтельне життя, уникнення грiха, удалiння вiд миру, пiзнання божественних i людських речей, вона вчить, як чоловiк дiлами своїми повинен наближатися до бога". Сiмдесят глав мала в собi книга велемудрого iнока з Єрусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собi нуртування кровi, аж поки заснув сном тяжким i уривчастим пiсля пiзнього читання. Вже вдарили першi морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вiстей, але вiстей не було нi з Києва, нi з варяг, зате, мовби в передчуттi возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандрованi iноки, святi люди, якi бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всiй Руськiй землi чудеса, бачити якi вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимi на мiсцi розп'яття Iсуса Христа розщiлину, крiзь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидiв, де вiн склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Iсус бесiдував з самарянкою. Найбiльшим же чудом була в Єрусалимi свiтлiсть, яка низходить з неба в час вечiрнiй у велику суботу i запалює кадила. Свiтлiсть та схожа на кiновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються вiд неї тiльки православнi. Пiдносили свiчку, запалену од того небесного свiтiння, до бороди, але борода не горiла. Прочан кликано на учти княжi, мiсця їм вiдводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковшi з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святi люди вдовольнялися самим хлiбом та водою, клали смиренно на дубовий стiл свої нiколи не митi руки, покорченi вiд ломоти в кiстках, з порепаною, подiбною до волової, шкiрою, ворочали повiльно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, вiдрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловiцьку красу бiсiвському жiночому безборiдству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вiчне. Ум, вiддаляючись од усього зовнiшнього i скупчуючись у внутрiшньому, повертається до себе, тобто з'єднується зi своїм словом, що перебуває в думцi по естеству, через слово з'єднується з молитвою i молитвою восходить в розум божий з усiєю силою любовi й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов i, щоб не збитися з лiку, клав за пазуху триста камiнцiв, викидаючи по одному пiсля прочитання молитви. А щоб з'єднатися з богом у думах своїх, уникати треба ринкiв, городiв i людського шуму, бо нема на свiтi бiльшої пагуби, нiж людський гомiн, грища, смiх i кощунства. Втiкай звiдти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святi отцi-печерники, або в дуплах дерев, як iноки-дендрити, хто й на Стовпi стояв, як Симеон-стовпник, i нiякi зваби землi не змусили його спуститися звiдти, а iншi ходять нагi, ще iншi лежать на землi й не пiдводяться, бо пiдвестися можеш тiльки для грiха, а тi носять залiзнi вериги з мiдними хрестами на голому тiлi, i не було мук, яких не витерпiли задля очищення вiд грiховностi. Святого Макарiя, коли той займався рукодiллям, укусив комар. Макарiй задавив комара, а потiм, розкаявшись у своїй нетерпимостi, осудив себе на шiсть мiсяцiв сидiти голим коло болота. Комарi покусали його так, що впiзнали Макарiя тiльки по голосу, думали - прокажений. Iноки виносили стiльки скорботи й печалi, що людськими устами навiть i висловити незмога. Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а вона дається тiльки знищенням плотi. Був святий чоловiк, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсiм, не i'лягав i не сiдав, а для бiльшої бадьоростi тримав у руках ка-, мiнь, щоб той своїм падiнням будив його, не давав заснути, їжу приймали тiльки найпростiшу i то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одолiють хворощi, то й зовсiм не вживай їжi, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловiк, iжщо їв тiльки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвiт, приходять i щезають. А чоловiк сотворений для небесних благ, тож повинен вiдчувати вiдразу до всього земного. А в князя перед очима стояло тiльки земне, хоч що там розповiдали монахи. Не чув смороду вiд немитих странникiв, бо пахло йому свiжою стружкою звiдти, де новгородськi теслi стругали дошки для човнiв i насадiв, i Ярослав сам щодень перелiчував новi судна, знав-бо гаразд: iти на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зумiє все своє вiйсько посадити на кораблецi, то вийде навстрiч великому князевi неждано й негадане. Дзвенiли йому молоти в задимлених кузнях, а крiзь те дзвенiння пролунювалася гарна та бадьора пiсенька: Кували мечi два ковалi, Гей, два ковалi да три помагалi, Да од недiлi да й знов до недiлi... А мечi кувалися для простих воїв за день, а для воєвод - i по сiм днiв. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилi. Коваль другої руки вирiвнював i вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечiв, поряд з яблуком i перехрестям, чеканив ще звiрiв а чи птахiв. А потiм згадувався зненацька Ярославовi чудський божок Тур - мiдний iдол у образi чоловiка, що має коняче соромне тiло, бiсiвськi грища довкола Тура посеред снiгiв, у причаєних пущах. I яке їм було дiло у їхнiх солодких утiхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жiнки, вiдкидають плотську любов i живуть серед пальм! З дитинства ненавидячи своє недосконале тiло, прикутий до лiжка, Ярослав крiзь вiконце вдивлявся в довколишнiй свiт, бачив його буйнiсть, його нестримнiсть у розвагах, його жадобу до втiх i радощiв. Може, тодi, в заздрощах, зненавидiв усе те i возрадувався, прочитавши у старiй книзi про древнiх есеїв: "Хоч у це й важко повiрити, протягом тисяч поколiнь iснує вiчний рiд, в якому нiхто не народжується, бо вiдраза до життя серед iнших людей сприяє збiльшенню їхньої кiлькостi". Але потiм став на ноги, сам спiзнав принади життя, для нього стало вiдкритим i доступним усе суще, вiдчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чистi розмiрковування, бажання намножувалися щодень, князiвська влада несла безлiч турбот, але дарувала вона й безлiч поваб, вiд яких несила було вiдмовитися. I ось демони протирiччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далi до святих людей, якi несуть з собою божу мудрiсть. А водночас, спраглий принад життя в найпростiшому їхньому виявленнi, пiдштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, i то тодi намагався замолити грiхи свої. Так i крутився в диявольському колi безвиходi. Сказано ж бо в самого бога: "Не буде мiй дух переважувати в людинi, бо вона - тiло". Пiсля тої дощової ночi, проведеної в Пеньковiй хижi, князь кiлька днiв постився i молився гаряче й ревно, а потiм, коли надворi була ще бiльша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зiрвався посеред ночi просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кiнець, до Звiринця, за рiчку Гзень. В темнiй хижi ледь жеврiли залишки вогнища, Забава спала пiд глухою стiною, Пенька не було, звично вiявся десь по лiсах або ж пробував свiжозвареного пива на Загород-ському кiнцi. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зi сну неголосно скрикнула, смiялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижi, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на виднотi, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, понiс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сiдло, сказав хрипко: "Тримайся за мене мiцно". Вона притулилася до нього, вiн вiдчув пал її молодого тiла навiть крiзь змокрiлу одiж, кров у ньому гудiла й клекотала темно й вiдчаєно, вiн боявся вже не так за дiвчину, як за себе, попросив знову: "Обiйми мене за шию!" Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: "Обiйми обома руками". Забава засмiялася ще тихiше, сказала крiзь той бiсiвський смiх: "А не маю ж обох". Ярослав не зрозумiв спершу. "Як то не маєш?" - "А так. Однорука я. Лiву руку тiльки маю. Ведмiдь ще малою покалiчив". Вiн не повiрив. "Як то? Ти ж була з двома..." Забава смiялася заливчасте й знущальне. "Слiпий був, княже. Заслiплений i здурiлий". Вiн аж одсахнувся од неї. Справдi бiсiвське зiлля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помiтив тодi? Але ж обiймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тiло! I її серце простукувалося просто до його серця. "Ну, обiйми мене мiцнiше хоч однiєю рукою", - попросив вiн. Забава послухалась. "З одною рукою ти теж менi люба. Назву тебе Однорукою". Вона смiялася й далi. Кiнь обережно ступав помiж темними деревами. "Назву тебе Шуйця, - сказав князь, - нi в кого не буде такого ймення!" - "А_ менi однаково",- засмiялася вона. "Будеш завжди коло мене", - пообiцяв Ярослав. "Чому б мала коло тебе бути?" - "Бо вподобав тебе". - "Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?" - "А куди б ти хотiла?" Лiпше б не питав. Не знав, що викличе в нiй тими словами пекельний вибух, який струсне їi тiлом, наллє його твердою холоднiстю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, смiх їй урвався вмить. "Що? - крикнула вона гнiвно. - Нiкуди! Нiкуди, чуєш, князю!" - "Ну, що ти, - спробував вiн її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, - якщо не хочеш на княжий двiр у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, нiхто не вiдатиме, будеш там..." - "А не буду : ж, нiгде не буду твоєю пiдложницею! - крикнула вона майже вiдчаєно, майже крiзь сльози, якi теж незбагненними лишилися'для князя. - Буду завжди собою, вiльною, не хочу нiчого вiд тебе!" Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сiдла, втонула в пiтьмi, мов у чорнiй прiрвi. -- Шуйцю! - злякано якось гукнув Ярослав. - Забаво! Куди? • Вона зникла вiд нього, мовби й не було її зовсiм на свiтi. - Вiзьми хоч корзiто, застудишся! - ще гукнув у безнадiю пiтьми. Нi слуху, нi мови. Тодi вiн, озвiрiлий, поскакав на Неревський кiнець до садиби посадника, люто гримiв у високi дерев'янi ворота, пiдняв усiх, викликав пiд дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами перенiженого Коснятина, сказав з понурою твердiстю: - Звели вибудувати для мене дворище в гарному мiсцi за Звiринцем в далеких пущах, i то швидко i гарно. А ще: нiхто щоб не вiдав, окрiм тебе та мене. Не було на свiтi таких теслiв, як новгородськi! В короткiм часi став у лiсовому задаллi, мовби вичарувании, просторий двiр, оточений дубовим гостроколом, з приворiтною i нарiжними башточками, в дерев'яних вiзерунках, а в тому дворi - дiм багатий з колод свiтлих i дзвiнких, з просторими пiдклiтями, i комори, стайнi, варницi, й погреби, i дванадцять берiз бiлих як снiг на дворищi, - старалися теслi, а ще бiльше старався Коснятин, щоб догодити князевi, але не догодив, бо як привiз Ярослава, той нiчого не мовив, тiльки спитав невдоволено: - А церква? - Думав, не ти тут житимеш, князю, - довiрливо сказав Коснятин. - Роби, що велять. Церкву ставили стрiлчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби помолитися одному або двом, i хоч нiхто й не знав, навiщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрi теслi, помахуючи лискучими сокирами аж пiд самою бородою в бога, виспiвували соромiцьких пiсеньок, але й на те не зважав князь i знов зiрвався з молитви i притрушеною снiжком нiччю летiв самотою до убогої хижi, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночi й не спала, вiдразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далi батька, i вони стали на морозi, коло згаряченого навальним бiгом коня, знов Ярославовi одiбрало мову й розум, гула йому в головi темна, важка кров, а Шуйця смiялася зривисте, звабливо, вiн згорнув її в свої ведмедячi обiйми, аж усе в нiй затрiщало, але дiвчина не скрикнула, не випручалася, тодi вiн пiдсадив її на сiдло; все повторювалося так само, як i в дощову осiнню нiч, тiльки що тепер стояла над землею морозяна прозорiсть, а внизу бiлiли снiги, i дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далi й далi; може, через те Шуйця й не питала, куди вiн везе її, сидiла мовчки, горнулася до Ярослава, обiймала його за шию своєю шуйцею, iнодi визмiювалося її молоде тiло в смiховi, князь дурiв бiльше й бiльше вiд її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, вiдсахнулася вона вiд Ярослава, гукнула з ненавистю: - Знов везеш мене кудись! - Сама там будеш; - сказав вiн, мало не жебруюче, - клянусь тобi всiма святими. Сама й вiльна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш... - Нiким не хочу - тiльки собою. - Собою будеш... - А куди? - I сам не знаю. - То вже лiпше. - А я вже сам не свiй. - Ще лiпше. - Не князь, i не Юрiй, i не Ярослав. - Оце... Вона не зiстрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потiм ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темнi очi. - Та не пробуй обдурити. Як тiльки помiчу - втечу одразуi - Не втiкай, - попросив вiн, - не обману. Повiр менi. - Якщо не князь те мовить - вовiрю. - Не князь. Чоловiк. Шуйця обняла його за шию. Так i їхали далi. Вже свiтало, коли добралися до нової садиби. Соянi теслi, в робочому своєму поспiху, ладналися пiднiматися пiд небо, лоскотати боговi бороду сокирами, а ще бiльше - соромiцькими приспiвками. Бiлi берези височiли за дубовим гостроколом, бiлi берези пiдступали звiдусiль i тут, на вiльнiй волi. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, - зроблено лиш для неї, ще не звiдане почуття власностi мало її турбувало, спитала тiльки: - Там хтось є? Слуги? - Теслi. Добудовують церкву. - Нащо вона? -_ Для бога. - Обiйшовся б твiй бог i без церкви. - Грiх. - А я? - I ти грiх. - Тодi загорни мене в ведмедно, щоб нiхто не вгадав, що везеш. - I так знатимуть, - А я не хечу. - Рота людям не затулиш. - А ти ж князь - затули. Скажи: одiрвеш язика кожному... - Звелю. - То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх! Вiн поцiлував її в губи, вперше наважився, поцiлунок був - нiби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потiм згрiб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сiдла, мов щось неживе, i так в'їхав у ворота, догiдливо вiдчиненi сторожем; йому хотiли помогти зняти ношу з сiдла й занести до терема, але Ярослав суворо звелiв: - Одiйдiть, сам. I не пускати до мене нiкого. Невже це було насправдi? Невже з ним?.. Нiчого не мiг пригадати. Окрiм тихого свiтiння її тiла та ще - як у знемозi вiдкидала вона голову, i шия їй видовжува-- лась нiжно-нiїкно, i на устах жив лукавий посмiх, i тiло свiтилося так, що вiн з стогоном затуляв долонями очi, але й крiзь пальцi било йому свiтiння її тiла, знов i знов, без кiнця, свiтiння спiваюче, баламутне, приголомшливе. Одiрвавшись од неї, вiн побiг до недобудованої церкви, ревно молився пiд глумливi виспiви теслiв згори, там його й знайшов Коснятин, який привiз звiстку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолi, але князь, видно, й не слухав i не чув нiчого, не заводячи посадника до примiщення, просто на морозi передав йому свої повелiння: - Лишуся тут. Прибери всiх звiдси, i то без погайки. - Не викiнчили ще церкву. - Хай так стоїть. I всiх прибери чоловiкiв. Постав жiнок. Самих жiнок. I служебок, i до робiт, i до сторожi. - Такого дива й не бачено. - Коснятин не ховав усмiху на соковитих своїх губах. - Роби, що велять. - А варяги? - Якi варяги? - Прибула дружина. Еймунд-воєвода. - Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся - радитись будемо. - На Поромониному дворi їх розташував. - То й гаразд. Жди мене. - Довго тут будеш, князю? - Не знаю. Бог знає всевидячий i всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйцi, застав її в сльозах; може, вiдчула вона в самотинi весь страх содiяиого з цим чужим, зовсiм не знаним їй чоловiком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злостi на саму себе й ня нього. Ярославовi стало шкода дiвчини, вiн кутав її в бiлячу ковдру, витирав їй сльози мiцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч i писало. - Одружився б на тобi, - сказав, зiтхнувши, - але князiвство вимагає вiд чоловiка бiльше, нiж йому хочеться. - А й не треба менi твого князiвства, - вiдмовила вона крiзь схлипування. - Багато чого стоїть помiж людьми, перебореш - тодi радiсть, але не завжди є змога усунути те, що роздiляє. Може, я теж не радий князiвству, та ждуть мене дiла ще бiльшi. - Нудний ти й нецiкавий, коли князь, - сказала вона злiсно. - А вподобала ж у менi кого? Не князя хiба? - спитав вiн, трохи ображений. - Мужа вподобала. Одурiння твоє найшло й на мене. - Будеш завжди зi мною. В походах i в городах. - Лишуся тут. Гарно вигадав оце обiйстя. Далеко вiд усiх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу. - Аби ж то могла стати моєю жоною... - Не стала б нiколи. Не хочу роззувати нiкого. Волю волiю... Тодi вiн сказав їй про своє велiння. Щоб жила тут з самим жiноцтвом. - Щоб їх тiльки небагато. I ненабридливих, - сказала вона - Господинею над ними будеш. - Не знаю, що то. - Коли взнаєш, сподобається. - Хто ж то зна... - А не знудьгуєшся тут? - Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там менi й любо. Там найбiльша воля. Серед дерев та звiрiв. - Як приїздитиму - ждатимеш мене? - Приїдеш - тодi й побачу. А тепер ще не вiдаю. Вона вiдганяла його вiд себе своєю непокiрливiстю, насправдi ще бiльше притягуючи й приваблюючи. Вiн знов махнув на всi справи в Новгородi, i знов було те саме каламутне сп'янiння й знетямлення, аж поки, зцiпивши зуби, нагнав собi в серце гнiвливостi на самого себе й спромiгся вiдiрватись од Шуйцi. Залишив недокiнчену церкву (чи й буде коли докiнчена!) i недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кiнця жiнку, милу твоєму серцю!). В Новгородi стрiв його з почтом Косцятин, князь велiв їхати одразу до варягiв, на Поромонин двiр, що в Славенському кiнцi. Мав слабiсть до варягiв чи не таку, як до мандрiвних iнокiв, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе свiт, як i святi люди, тiльки що однi помiчали самi лиш чудеса божi, а цi вiчнi вої не знали нiчого, опрiч срiбла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жiноцтва, бо й навiщо ж тодi живе на свiтi воїн i за що йому класти живiт свiй, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами! Поромоня був собi простий тесля, як i батько, й дiд його, як увесь рiд споконвiку. Не знав вiн нiчого, окрiм добре вигостре-ноi сокири, тесав умiло стовпи й обаполи, ставив клiтi, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримiтив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгородi палату з кiлькома печами й високими цегляними димницями над покрiвлею; i ось у Поромо-нi стали зупинятися спершу купцi, застуканi в Новгородi зимовими хурделигами, а потiм наймано його двiр для дружини, триманої Ярославом, бо лiпшого примiщення годi було шукати, Поромоня ж ще вгадав i те, що варяги люблять бути купно, не дiляться на воєвод i рядових воїв, не вiрять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будiвлi, а князевi було вiльно прк-кликувати варягiв об кожнiй порi. Гадав Ярослав, що цього разу варяги роздiляться, бо мали ж прибути з дружиною мужi вельми славнi, бувалi й вiдомi, але Коснятин сказав, що всi стали в Поромонi i що Еймунд привiв ще не всю дружину, а тiльки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повеснi прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережнiсть Еймундова викликана не зовсiм звичним дiлом, на яке їх вербовано (син мав iти проти рiдного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на свiтi такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотiли. Довге низьке примiщення, стеля з дубових товстих сволокiв, товстi дубовi пiдпори-стовпи, крiзь затягненi, риб'ячими мiхурами вiконця-визирки сочиться тьмяне свiтло зимового дня. Коло розпалених печей бородатi, всi, як один, русявi й свiтлоокi варяги сушать одяг, важка задуха стоїть пiд низькою стелею, залягає по всiх кутках, i, мовби прагнучи розiгнати ту задуху, сидять за довжезним столом кiльканадцять плечистих, так само русявих i яснооких, сидять, повiдкладавши набiк мечi, порозстiбавши сорочки, наливають з барил вино, цiдять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомiн б'ється понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповiдає мовби сам до себе, бо його нiхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачiв; тi, що сушать свiй одяг, хоч i мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатнi; далi, в другiй половинi примiщення, на поставлених в два поверхи однi над одними дерев'яних полатях спить кiлька чи то п'яних, чи то просто втомлених вiд швендяння по Новгороду, але до сонних мова вiдома: пролiтає над ними неторкане. Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому мiсце, але жоден не пiдводиться, бо, по-перше, лiньки, а по-друге, надмiрна шаноба зараз ще нi до чого, треба набивати собi цiну. Але набиває собi цiну кожен. Князь теж знає ряди, вiн i не думає всiдатися поруч з цими питухами, вiй стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокiйно позирає туди й сюди, вiн не гнiвається за неповагу, бо тут його гнiв пропаде марне, для цих людей вiн не князь, для них i сам господь бог иє бог, а чорт - не диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тiльки блиск золота. - То що? - не витримує врештi князь, бо варяги потрiбнiш! йому, нiж вiн варягам, для них по свiтах чимало знайдеться i князiв, i королiв, i василевсiв, для нього ж вибору нема, та й звик вiн мати справу з цими суворими пiвнiчними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообiцяють, бо нема в них схiдної пiдступностi й вiроломства. - Ось той - Еймунд, - показує Коснятил на розмаханого, бистрого в поглядi бороданя в простiй сорочцi з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечi густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий i мiцний, що ве прорубаєш крiзь нього й мечем, а з другого - круглої беродтїй здоровань з нашитим на каптанi нагрудним кружалом з щирого золота, посерединi ж того золотого круга - емаллю зробленi, мов живi, два ока, тiльки не голубi, як у варяга, а горiховi, з поблисквм, нiби в ромея. У Еймунда ж - нiяких прикрас, тiльки на лiвiй рунд на пальцi - золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовiрного розмiру, як голубине яйце, бiло-рожева перлина. - То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси правицю, чи як? Ейжувд пiдвiвся. Був трохи вищий за Ярослава i старiший, мабуть, також вбився вже в тi мужськi лiта, коли вагання вiдкинуто поза себе, коли простуєш тiльки вперед, докладаючись лише на власнi сили й на свiй набутий у життi сирит,. i якщо були в тобi зародки хитрощiв, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли пiдступнiстю вiдзначався вже замолоду, то закостенiє вона в тобi тепер, хижiсть же стане безжальною, хоч би чим прикривалася. У варяга все приховувалося за розмаханiстю в рухах i шмиг-ливiстю очей. Браво пiдхопив вiн княжу долоню, став потискувати Ярославовi пальцi, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очi, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то нiби знизу, то нiби згори, i все те - не схиляючи голови, зовсiм непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тiльки очима. Князь витримав першi потиски Еймундовi, давоиув i сам; той вiдповiв новим стиском, Ярослав наддав i собi, розбiга-нi очi закружляли ще невловимiше, ще дивнiше, але Ярослав знав, що не зiб'ють вони ного з пантелику: вiн-бо зазнав не таких очей, стояли й досi перед його поглядом дикi очi непоюрної Шуйцi, свiтилися так само загадково й дивно, як усе її тiло, - то що вже тут хитрi заморськi очиська. - Не тужся, воєводо, - сказав спокiйно князь, - не пересидиш мене в руках, в iншому чомусь - то може, але не в руках. - А коли випущу на тебе Гарду-Катiллу? - вкрадливо поспитав його Еймунд, несподiваним для його тiла тонким голосом i кивнув на того, що з очима на золотому колi. - Кого хоч випускай, маю руки мiцнi, як залiзо,- не випускаючи його долонi, сказав Ярослав. - То що? Рядитись будемо? - Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече вiд нас ряд, а ти, князю, сiдай з нами та випий, як воно водиться... А ось мої люди. Гарда-Катiлла, який служив у самого iмператора ромеїв i має вiдзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битвi, де нигло бiльш як шiсть тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: пiсля такої битви стають новi королi й iмператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пiснi. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобi, князю, а там далi сидять Рагнар i Аскелл, а ще Б'єрк... Ярослав сiв мiж Еймундом i Хакоиом в золотiй лудi. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти. Князь вiльно говорив по-варязькому, i це воїнам, якi вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душi. Безладний гамiр за столом сам по собi стих, запанувала тиша, зiмкнулися в коло кубки, поставцi й ковшi, пiдiйшли тi, що вовтузилися коло печей, кiлька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потiм Еймунд сказав: - Маєш, князю, воїнiв найдосвiдченiших у цiлiй Європi. От Гарда-Катiлла. Служив ромейським iмператорам, а то - нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бiк, бо там... - У ромеїв нинi твердо сидять василевси Василiй i Константин, - перебив його не зовсiм гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києвi досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир. - Чував я, що в хозарiв звичай гарний є, - посмiхнувся Еймунд, - за тим звичаєм каган їхнiй не може правити бiльше як сорок лiт, бо розум його вiд такого тривалого володарювання слабне i розсудок потьмарюється... - А коли каган не поступається владою? - поспитав хитро Коснятин. - Тодi зв'язують його волосяним арканом i вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу... - Хозари вiд нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесiда на справи київськi. - А от чи був хто з вас у наших сусiдiв? Польський Болеслав вирiс на потужного володаря... - Хакон знає, - сказав Еймунд,- кажу ж тобi, князю, що бували ми скрiзь, без нас нiде нiчого... - Болеслава не люблю. - Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака. - А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, - засмiявся Еймунд. - Поки ми стояли в Йомсборзi, то начулися про Болеслава, - додав хтось iз Хаконових товаришiв, - а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею... - Не люблю! - стукнув поставцем об стiл Хакон. - По менi - так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди - на груди! - Вiн випнув свої широкi груди, повiв плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд пострiляв туди й сюди своїми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмiшкою: - Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда. - Я добув свою золоту луду в чесному бою! - гукнув Хакон. - Хай би так добув Болеслав своє королiвство! Його батько Мiшкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смертi своїй заповiдав державу синам вiд другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дiтрiха, - Мiшку, Святополку й Ламберту. Землю полян було роздiлено на три частини. I що? Трьох лiт не минуло, як Болеслав, що не мав нiчого, з лисячою хитрiстю зумiв з'єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами... - Старший син успадковує владу. Такий звичай, - поважно докинув Коснятин. -Звичай? - повернувся до нього Хакон. - А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як вiдплатив Болеслав своїм найближчим помiчникам, у захопленнi влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землi до володiння? Просто ослiпив, та й геть! - Не була то кара найсуворiша, як, скажiмо, повiшення або вiдсiчення носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин. - А потiм запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехiю, - Хакон розпалювався бiльше й бiльше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нiчого до знатностi й слави без варязької помочi, не витративши, отже, на чужоземних найманцiв анi шеляга. - Може, згадав, що його мати Добравка походила вiд чеських князiв. Лестощами заманив володаря Чехiї Болеслава Рудого до Кракова й там ослiпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собi "пхи". Перед тим позбавив мужськостi одного з своїх суперникiв, другого пробував задушити, потiм зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий пiст, не лякаючись грiха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через мiсяць мав утiкати з Праги, бо виявився ще кровожернiший за їхнього власного Болеслава... А з германським iмператором! Цей Болеслав скiльки разiв укладав угоди за германцями, а другого дня пiдступно бив їм у спину... - Чув, що Болеслав ще шестилiтньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлiнбурзi в германського iмператора, тож мав свої обрахунки з германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всi цi iсторiї, в яких багато що перегукувалося з подiями в його рiднiй землi. Бо хiба ж Найстарший син Святославiв Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пiшов на брата свого, який сидiв у Деревлянськiй землi, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й вiдплатив Ярополковi його ж грошем. А вiн сам, Ярослав? Виявити непокору рiдному батьковi. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цiлий свiт, перед яким запобiгають навiть ромейськi iмператори, вiн зневажив i намiряється тепер з допомогою ось цих бравих забiяк зiпхнути з київського столу та засiсти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарiв i їхнього кагана. Бо й що нинi великий князь у Києвi? Походи його невдалi. Земель бiльше не призбирує. Погряз у розпустi, по всiх усюдах iдуть пересуди про його жон та пiдложниць, хоч хреста цiлував i знає закон божий. Київський люд, розбещений i зледащений, Юрмиться на княжому дворi коло повних столiв, по всьому горо-Ду парокiннi вози розвозять для дармоїдiв хлiб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на срiблi й злотi. Не такий владця потрiбен нинi Русi. Як сказано в Святiм письмi: "Тож дай слузi твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм i вмiти розiбрати мiж добрим i лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?" - Ще розпутством знаний Болеслав, - не вгамовувався варяг, - та й те казати: сплоджений не вiд чистого шлюбу, а вiд поспiлкованих мiж собою княжими iнтересами батька його Мiшка i чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мiшко взяв уже не цiлу, та в тiм ще не було бiди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять лiт, а вiд таких пiзнiх народин дiти виростають на, забiяк i розпусникiв. Сiмнадцяти-лiтнiм узяв собi Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рiк - одiслав її назад. Вiдразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи - i знов за рiк одсилає її до родичiв. - Не пасувала йому, видно! - докинув хтось iз варягiв. - Ну! - розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. - Тодi, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнiльду, доньку чеського князя Добромира, i вже ця народила йому багато дiтей: синiв, дочок. Але й того мало! Прочув вiн про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабiй, покласти її собi в ложе! - Багато чував я про йомсборг, - переводячи розмову на iнше, сказав Ярослав, - дивний город, кажуть... - Вiльний город, - Хакон повiв плечем, поправив свiй золотий плащ, - все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетнi соколи до полювання, конi всiх порiд, сукна, єдваби, золотий i срiбний посуд, оздоби жiночi й пахощi схiднi... А золота назбирується купцями там стiльки, що й острiв би мiг од важкостi затонути... Бо Йомсборг стоїть на островi, коло впадiння рiки в море, доступ звiдусiль до нього вiдкритий... Еймунд вирiшив, що якраз з'явилася добра зачiпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава. - Та й Новгород незгiрш за Йомсборг вмiє призбирувати золото... Правда, князю? Чи то посадниковi лiпше знати? Ярослав пiдвiвся. - Тiшуся вельми, що прийшли на мої запросини, - сказав до Еймунда, який теж пiдвiвся, бо пустi балачки скiнчилися, треба було виставляти свої умови. - Послужимо тобi, князю. - Вiрю, нахилив Ярослав голову, - але потрiбна буде бiльша дружина. - Маю шiсть сот воїв, - глянув очiкувально на князя Еймунд, - досвiдченi, але... - Потрiбнi будуть усi шiсть сот, - твердо мовив Ярослав. - Поки до дiла, - швидко обстрiляв очима усiх своїх Еймунд, - то умови нашi такi: харч, одiж i весь припас i по пiв-ере срiблом на чоловiка щодень. А вже за битви - лiк окремiш-нiй. - Ач загарував! - не стримався Коснятин, який теж поривався пiдвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велiв не встрявати в дiла княжi. Ярослав навiть не поглянув у бiк посадника. - Хто хоче вершити дiла великi, не повинен бути дрiб'язковим, - промовив, здавалося, радше до самого себе, анiж до iнших, i простягнув руку Еймундовi. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю вiдскочив до столу, вхопив свого ковша, високо пiднiс його. - Славимо тебе, князю! - гукнув, i всi варяги скочили з мiсць i теж пiднесли кубки, поставцi й ковшi, закричали щось по-своєму безладно й весело. .Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен iти тiльки вперед. Цiлу зиму падали великi снiги. Горiли ясно печi в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бiк Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до лiтнього походу, бо вже дiйшли до нього вiстi, що й князь Володимир заповiдає виступати проти непокiрливого сина, як тiльки сонце висушять дороги ї вода в рiках та озерах потеплiє. В далеких борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасiв, щоб стачило для вiйська хоч i на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засоленої риби посполитої, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Нiколи ще не доводилося Ярославовi споряджати таке велике вiйсько, клопоту мав би повнi руки, аби не помiч Коснятинова, та однаково виснажувався вiд щоденного метання по Новгороду, вiд молитов i читання книг, вiд довгих розмов з перехожими iноками. Тодi заїздив до варягiв на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечiр один таким собi гультяєм, слухав варязькi похваляння, спiви скальдiв про славнi походи, впивався вином i, розплювавшись з усiма клопотами, вдаряв за лiси до Шуйцi. А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Київського, скоро, може, й побiдника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми i книжного, многоязичного змалку, чоловiка, що вмiв скупчувати в своїх руках i владу, i розум, i багатства, i потужнiсть, а вже щодо хитрощiв, таких необхiдних у всякому володарюваннi, то мiг йому доточити Коснятин i своїх. З такими думками й подався новгородський посадник за море, i думки то були всi його власнi, бо вiд Ярослава пiсля тої осiнньої коротко