инити дверi бодай на палець, нiчиє око не зазирнуло до великої горницi, тiльки тепер троє вперше зробили це, обережно ступили до палати, i їм у лиця вдарив солодкавий дух покiйника. Князь лежав мертвий. Тi троє побоялися й доторкнутися до небiжчика, хоч слiд було бодай поправити його на постелi, бо лежав з перекривленою шиєю, якось незграбно звiсивши голову з подушки, борода вiдтягала йому щелепу вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщiй священика, а тим часом розпочалася рада: що чинити? Князь помер без причастя, без сповiдi, найгiрше ж - не повiдомивши про свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, вiн кликав до себе сина Бориса i дав йому вiйсько, щоб виступив проти печенiгiв, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем Київським, бо є брати старшi за нього - є найстарший Святополк, е Мстислав, є Ярослав, який своєю смiливою вiдмовою впокоритися батьковi уже досить вiдверто проголосив своє зазiхання на київський стiл. Прикликано до Берестiв київських бояр i воєвод, а тим часом вiрнi люди з-помiж гридi дали знати: однi - Предславi, а ще iншi - Святополковi в Вишгород про кончину Великого князя, i цi звiдомлення перевищили вмить все те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщiй спорядила гiнцiв з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспiшати до Києва, а вишгородськi бояри, випустивши Святополка на волю, з усiма почестями, належними тiльки Великому князю, повезли його через бори до Києва, звiдти до Берестiв, i хоч добралися туди вже пiзньої ночi, княжий син велiв не вiдкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи власноручно проломили помiст у горницi, щоб приховати вiд смертi звичний хiд, яким користувався небiжчик, загорнули тiло Великого князя в килим, спустили на вiжках на землю i поклали в сани, запряженi вiсьмома парами бiлих волiв, як велiв старий полянський звичай. i Так на бiлих волах в'їхав востаннє князь Володимир у Київ, i тої самої ночi був похований у церквi святої Богородицi в придiлi святого Клемента, в мармуровiй корстi, пiд молитви, сльози, ридання й сум усього Києва. А ще тої самої ночi, коли повiв Ярослав свою жону на першi покладини i виїхали з його двору бiлi конi, а десь у Києвi бiлi полянськi воли одвозили тiло його батька до мiсця останнього спочинку, вирушив тайкома з Новгорода великий загiн :,' вершникiв. Не" дуже вправно трималися їздцi на конях, чутно; було варязьку мову; якби мiг хто прислухатися, то вiдразу б зачув хвастощi одного з варягiв своїми походеньками у жiноцтва, з чого легко б упiзнав Торда-молодшого, а вже тодi виплив би з темряви й мовчазний Ульв, i забiяцький Торд-старший, який, здається, командував цiєю дивною виправкою; варяги, хоч i почували с,ебе певнiше пiшими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усiм коней однакової гнiдої мастi, так що ховалися вони за нiччю, i видно було, що їдуть на дiло почесне. Варяги не брали- з собою в дорогу нiчого обтяжливого - нi прикрас, нi майна жодного, саму тiльки зброю та харчiв на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода i гналися нiч i день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспiти втiкачiв; вже й конi потомилися, вже навiть Торд-молодший умовк i схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по днiпровському зливиську, незабаром буде й сам Днiпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней, якщо вони запiзняться i насад на Смядинi вiдпливе й опиниться в Днiпрi - тодi їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гiрше - не отримати обiцяного, обiцяно ж було щедро. Коли ж нарештi за негустими перелiсками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершникiв, поперед якої їхав на бiлому конi молодий князь Глiб, то вже конi варязькi насилу пересувалися, вони плуталися в густих i високих нежарах, а в князя i його супроводу конi були свiжi, мовби щойно з стайнi або з випасiв, iшли розмiрене, гарно, i видно було, як легко й упевнено вiддаляються вiд переслiдувачiв, ще й не знаючи про їхнє iснування. Що ж буде, коли довiдаються? Торд-старший вiдразу збагнув, що треба дiяти вмiнням, а не силою, вiн мовчки показав Ульвовi на його лук, спинив загiн, щоб дати лучниковi спокiйнiше вицiдитись, сказав хрипко: - Бий вiдразу в князя. На бiлому конi. I чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцiлив як слiд, чи то не дотямкував, куди стрiляти, i, вчувши останнi слова Тордовi про коня, в коня й вицiлював, стрiла, послана варяговою рукою, вдарила коневi в передню ногу пiд самi груди, кiнь спiткнувся, з усього скоку впав, а Глiб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кiнським черевом, але вiн сам зумiв вивернутися, вивiльнив придушену ногу i тiльки тодi вiдчув дикий бiль у тiй нозi, а коли спробував ступнути нею - вона не пiдкорялася. Його люди спиняли своїх конеї конi злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед вилiз з своїм конем цiкавий повар князiв, якого звано Торчином, бо справдi походив чи то вiд туркiв, чи то з агарян, зназ лиш кiлька слiв по-руськи, зате готував дивнi страви для княжого столу, а ще вiдзначався великим жонолюбством i непогамовною цiкавiстю. Мабуть, цiкавiсть попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув: - Подай менi коня! Торчин пiд'їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумiв як слiд, чого вiд нього хоче князь. Тодi Глiб смикнув його за ноги, посинiлими вiд болю й злостi губами вже не прокричав, а вишептав: - Злазь з коня! Швидко! Торчин iзнов не розумiв. - А я? - спитав вiн, побачивши нарештi стрiлу в нозi Глiбового коня i з острахом ждучи, може, такої самої стрiли й собi межи плечi. - Злазь! - прокричав князь i потягнувся до меча. Тодi Торчин злетiв з коня, але не на той бiк, де стояв знавiснiлий князь, а на протилежний, i не злiз, а просто скотився, впав, миттю схопився i пригiнцi побiг за дерева. Глiб з великими труднощами залiз у сiдло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однiм стременi, а друга нога висiла йому смертельним болем i тягарем. Бiль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там i зовсiм - ступою. Але за той час уже вiд'їхали вiд того проклятого мiсця, де, видно, засiли бродники, що грабували купцiв, Глiба оточила його дружина, пiдтримували збiлiлого на лицi князя, тихо поїхали далi, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииi. Дорогою цiною довелося заплатити князевi Глiбу за ту прогайку. Коли вiн отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерiзаючи їм путь, полетiли мiж деревами темнi вершники, i тiльки тодi збагнув князь, що то не бродницька стрiла летiла в нього, що не грабiжникам знадобився його кiнь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши бiль, зiрвав Глiб коня до чвалу, пiдскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злiзти на землю, князя пiдтримали пiд руки, повели чимшвидше на кораблець, Глiб шепотiв: "Швидше, швидше, швидше". Один з дружинникiв мечем перерубав вiрьовку, якою насад прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корiнням в'яза, соннi гребцi, прокинувшись, лаштувалися вiдпихатись од берега довгими важкими весла-ди, але тут приспiла погоня, варяги злiтали з коней на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, i мечi їхнi блищали, мов вода, i змивали кров'ю все, що траплялося на путi, а помiж варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненавистi до князя, якого перед цим стiльки годував i який зрадливо кинув його посеред чужого лiсу на пота-яу. Повар доскочив до Глiба i, перш нiж той зумiв вихопи ослабiлою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. "Не дiйте' мене, братiя моя мила i дорога, не дiйте!" - 'заплакав-закричав по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, - Глiб упав мертвий; тодi Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами вiдкабетував князевi голову. Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкiряний мiшок, що висiв у нього за плечима. . Подiї, надто ж лихi, мають властивiсть повторюватися, навiть збiгаючись притому в часi. Знову ж таки, може, саме тодi, як таємничi варязькi вершники по мохах, брусничниках i нежарах гналися за князем Глiбом, з Києва на Альту теж : и-рушили вершники, тiльки що першi спорядженi були без вiдома князя Ярослава, а других послав сам Святополк, i велено було цим останнiм привезти до Києва молодого князя Бориса добровiльно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе старший брат, який сiв на отнiй стiл i вимагає покори вiд усiх братiв молодших. То були вiдчайдушнi вишгородськi бояри Путьша, Талець, Єловит i отрок Святополкiв, прозваний Ляшком, бо привiз його князь од свого тестя Болеслава, хоч був той отрок невiдомої кровi, радше скидався па дикого степовика, мав непогамовну вдачу i вiдзначався дурною вiдчайдушнiстю. I якщо варяги, вирушаючи в iюгоию за Глiбом, не наражалися, власне, на жодну небезпеку, то посланцi Святополковi їхали, може, й самi на вiрну смерть, бо ж Борис стояв на Альтi не сам, а з великим вiйськом, яке ще не присягнуло Святополковi, та й невiдомо, чи стане на його бiк, а може, триматиме руку Борисову, бо ж усiм вiдомо, якої шани зазнав од князя Володимира Святополк i якою довiрою в батька користався Борис. Тiм часом Борис марно чекав на Альтi появи печенiгiв. Дозори, посланi далеко в степ, не виявили нiяких прослiдiв ворога, дiйшли чутки до князя, що печенiги вiдвернули вiд Києва i никають десь довкола шляхiв та переправ; князь добре вiдав, що вiйсько потрiбне батьковi його передусiм для того, щоб виступати протiї непокiрного Новгорода, лiто вибилося в найвищу свою середину, отож настала найлiпша пора для походу, але повертатися до Києва без велiння князя Володимира Борис не смiв, нагадувати Великому князевi про похiд на Ярослава теж не мiг, отож, розгублений i знетерпеливлений, стояв i далi в полi перед Альтою, днями не виходив з свого намету, ревно молився, вiв благочестивi бесiди з отроком своїм угрином Григорiєм, якому за тихий норов i вiрну службу подарував важку шийну чепу з щирого золота; так що посланцi вiд Святополка коли пiд'їхали до княжого намету з княжим прапорцем i вийшов їм навстрiч Григорiй, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, i трохи навiть знiтилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тiльки Григорiй уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одiж, i сказав, що спитає князя, чи може той прийняти посланцiв. Збiглися отроки, що слугували князевi, пiдходити стали ще й воїни; Путьша дав знак своїм людям, щоб були напоготовi, а сам, ще й не званий, пiшов до намету, вiдiпхнув Григорiя, що перепинив йому путь, побрався далi, аж до князевої опочивальнi. Борис, звiсившiї босi ноги з ложа, сидiв у самiй сорочцi, бо мав звичку по обiдi трохи передрiмати, а щойно з'їв обiд, спання ж самим богом присуджено полудневi: вiд початку спочиває опiвднi i звiр, i птиця, i чоловiк, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не дiждався навiть, поки князь надягне порти, та водночас намагався вiн i погамувати гнiв, бо ж посланець, певно, був од Великого князя i принiс вiстi про повернення до Києва. Путьша нi вiтався, нi дав князевi зодягтися або хоч трохи оговтатися. Приступив до самого ложа i, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсiм юного, тiльки борiдка почала висiватися, князя, сказав товстим басюрою: - Отець твiй помер, царство йому небесне, а в Києвi сидить князь Святополк i велiв тобi не гаючись їхати з нами до нього. Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його вкiнець приголомшила страшна вiсть про батькову смерть, а вже щодо Святополка, то вiн, певно, й не почув, а коли й почув, то нiчого не зрозумiв, ще менше ж зрозумiв Про вимогу старшого брата їхати до нього з поклоном. Вiн хотiв щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного звуку, вiдчував тiльки страх непогамовний, панiчний,невтрим-ний страх перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вiстю, перед його брутальнiстю, радо б утiк оца куди-небудь, не був би нi князем, нi воєводою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава i не поїхав на його поклик, тепер був би далеко звiдси, вiд батькової смертi, вiд усiх жа-хiв, якi принiс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловiк з нахабним голосом; найбiльше ж докучало князевi те, що сидить перед лиховiсним боярином майже голий, без пор-тiв, без зброї, тiльки хрест на шиї маючи, але що хрест, коли на чоловiка падає зненацька стiльки лиха. - Григорiю! - здобувся нарештi князь на якесь рiшення - Григорiю, де ти? В голосi Борисовiм було стiльки вiдчаю й болю, що Григорiй, якого притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячко-во висмикнув з пiхов широкий свiй меч, в один скок опинився коло розшитої пiлки, що закривала вхiд до княжої опочивальнi, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит i довгим .своїм списом, ударив майже наослiп навгiнцi угрина, поцiлив йому мiж лопаток, Григорiй упав, тодi Єловит, висмикнувши списа з тiла отрока, влетiв туди, де вiв перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самiй сорочцi, i, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отрокiв, замахнув списом i вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе. - Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - рiж намет, загортай князя, та й гайда! Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Вiд дiда-прадiда передалося Єло-i виту розбiйницьке ремесло, вистежували вони проходящi повз iВишгород наладованi товарами купецькi човни, нападали на дих темними ночами, мовчки вiдправляли купцiв i гребцiв на iой свiт, забирали все з човнiв, топили й човни, так що десь на циi збиралися цiлi кладовища з людей та човнiв, а єловити за-можнiшали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всi кiнцi своїх злочинiв теж умiло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка - то чого ж було лякатися? Вiн вихопив ножа, полоснув по намету, вирiзав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорiя, помiтив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить мiцно. Шкода було втрачати таку коштовнiсть. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно вiдтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собi за пазуху, а вже тодi став загортати в шматок намету Бориса, ще не вiдаючи навiть, чи той мертвий, чи тiльки в непам'ятi. Так розпочав свiй кривавий i окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довiдавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти вiд Святополка до свого тестя в угри, але найманi вбивцi наздоженуть Святослава в Карпатах i вб'ють безжально й жорстоко. Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч i несвiдомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не мiг стосувати способiв, уживаних Святополком, вiн ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорiв сумлiння буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганнi сiсти на київськiм столi, вiн би з обуренням вiдкинув намову вдатися до усунення смертю братiв своїх, нехай i народжених од рiзних матерiв, але ж вiд одного батька. Та Ярославовi поки що прийшла на помiч сила стороння, називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський. Коснятин був старший лiтами й досвiдом за Ярослава, вiн гаразд вiдав, що до влади найлегше йти тiльки тодi, коли нiщо i нiхто не стоїть мiж тобою й владою. Мiж київським столом i Ярославом стояло аж занадто багато людей: усi його брати. Однi були далеко, iншi, як Судислав, сидiли тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братовi, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й поїхав собi, вважаючи, нiби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, i то негайно й безжально. Отож i пiдмовив Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне дiло тої самої ночi, коли князь Ярослав повiв свою молоду жону на першi покладини. Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботi золото, а в другому нагайку - хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Iнгiгерда, яку князь став називати по-своєму - Iриною, непевно якось усмiхаючись, стягла йому один тiмовий чобiт, обшитий увесь перлами, потiм стягла й другий i вiдкинула його далеко, а ще далi - гарапника. Стояла на колiнах, випнувши груди, розпроставши зiгнутi в лiктях руки, загадковий усмiх блукав у неї на устах, такий схожий на усмiх Забави-Шуйцi в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистiсть хвилини, не став ждати, поки княгиня пiдведеться i пiде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп'янiлий вiд цiлоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом вiн навалився на Iрину, i вже не були вони князем i княгинею, не було в нiй нiчого вiд холодної загадкової королiвни; пiдхопленi пожадливiстю тiлесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грiшними, i потонули в темних солодощах, забувши про всi справи свiту. Коли ж згодом Ярослав знов, як тодi, з сiней, взяв жону з пiдлоги, незграбно й невмiло вiднiс її на ложе i при хисткому свiтлi свiчок на мить зазирнув у її пронизливо-прозорi очi, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, вiн стиснув їй руки, аж вона застогнала, i цього вже стало задосить для нього, вiн вiдчув себе бодай трохи вiдомщеним, одiйшов у темряву, подалi вiд ложа, став спиною до жони, сказав глухо: - Чому не цiла? - Бо дорога далека, - вiдповiла вона вiдразу, мовби ждала такого запитання. Ярослав вiдчув себе ураженим ще бiльше. Виходить, вона їхала i не ждала навiть зустрiчi з своїм майбутнiм мужем, не пошанувала його нiяк. - То як це? - допитувався вiн, хоч i знав, що про це не слiд бiльше говорити. - До тебе далеко... не далеко - довго. - Вона, видно, плуталася в словах, i вiн нарештi збагнув, що йдеться про давнiшi часи, коли вона ще й не чула, може, про нього i коли, отже, вiн не мав i не мiг мати над нею жодної влади. Та й сам тодi хiба вже зберiгав себе в неторканостi? - Чи у вас королi б'ють своїх жон? - спробував перевести розмову трохи на жарт, але Iрина потрактувала його запитання всерйоз. - Хто дужчий, той того i б'є, - сказала вона, не ворушачись, з цiлковитим вiдчуттям вищостi над князем, який першу шлюбну нiч розмiнював на таку дрiб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильнi. Вибирають у нас теж не завсiгди чоловiки. Буває так, а буває й iнакше. - Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи боговi, що сповивав його темнощами. - Схотiла я поїхати до тебе, от i маєш мене тут. А послати нiхто не змiг мене. Вiн знав тепер точно: житимуть вони в постiйнiй ворожнечi, пiхто не поступиться нi в чому, тiльки й переваги його було в князюваннi (де ще воно?) та мужськiй своїй силi, хоч нi над тiлом її, нi над духом володарювати не вдасться. Це вiдкриття глибоко вразило Ярослава, вiн би не хотiв мати в себе пiд боком людини, яка зберiгала свою особистiсть i жила б незалежно вiд його волi, неприступна й насторожена. Але що мiг удiяти? - Iду на Київ, i ти зi мною теж, - сказав вiн, намагаючись бодай чимось дошкулити їй. - Вельми кортить менi подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пiснi про нього. - Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч якось не мав певностi в цьому намiру пiсля сьогоднiшнього вечора, коли все йому вислизало з-пiд нiг. - Тому й приїхала до тебе, - посмiхнулася холодно Iнгiгерда, - вiрю в тебе, знаю, що будеш князем у Києвi. - Вiриш? - Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполоханi тiнi заметалися позад нього, свiчi хапливо обiймали йому лице теплими долонями променiв.Знаєш? - А так. - Вона посмiхалася незносно й погордливо, вiн ненавидiв її за ту посмiшку, якби на її мiсцi була якась iнша жiнка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Iрину, яка, ще не ставши, власне, як слiд навiть княгинею новгородською, вже з певнiстю говорить про стiл київський. Сп'янiння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, вiн пiдiйшов до ложа, рвучко схилився над Iриною, з палкою жорстокiстю впився губами в її уста, забив їй вiддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всiм своїм великим тiлом, щоб вирватися вiд нього, але Ярослав обхопив її руками, бо .вiдступати вже не мав куди; вiдкрилося йому вмить, що нiчого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усiм на свiтi, починаючи вщ рiдного батька i рiдної жони, аж до найзапеклiших ворогiв, до й що таке життя людське, як не змагання й невпинне борiння з темними силами, з грiховними пристрастями, з власною слабiстю, з дурощами, з надмiрною довiрливiстю? Зранку, пiсля святої служби в церквi й роздавання милостинi убогим, звелiв Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стiльки столiв, скiльки треба, щоб умiстилися всi бажаючi, i весiльна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усiм Новгородом i був любий серцю новгородцiв, i жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очiкування, i настороженiсть теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливостi в тих очах, але ще, мабуть, не наспiв час для того, не могла впокоритися Iрина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, i в безладному гаморi то там, то там давалося почути окремi вигуки: - А поб'ємо киян з нашим князем! - Куноємцiв надутих! - Здирцiв надднiпрянських! - Меча тримати не вмiють! - Торбохвати! Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погукiв, iшов туди, пiдiймав чару за здоров'я князя, за успiхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думцi мав передовсiм самого себе, i зухвалiсть його непогамованих намiрiв пiдносилася до розмiрiв небувалих. Князi завжди люблять оточувати себе людьми смирними, якi б легко пiддавалися їхнiм бажанням, нi в чому не перечили. Такими- найчастiше е невiгласи. Косня-тин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позiрну смиреннiсть i слухнянiсть, а тим часом повертав князя у вигiдному для себе напрямку. Вiдступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув вiдступу, то посадник подбав, щоб вiдрiзати й останню стежку, пославши варягiв нагiнцi за Глiбом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тодi єдине для того спасiння: добувати київський стiл, бо тiльки владою можна покрити найтяжчий злочин. З нетерпiнням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної виправи. Бадьорився на цiлоденних учтах, па продовження яких пiдбивав Ярослава, - мовляв, для пiднесен ця духу новгородцiв, слугував князевi вiрно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранцi, зустрiчаючи князя пiсля ночi, так мовби й не спав i не лягав. Здавалося, нескiнченнi тривоги, хвилювання i затаювання мали б пiдiрвати здоров'я будь-кому. Та тiльки не Коснятиновi. В його великому потужному тiлi стачало сил на все: i на пиття, i на метушню, i на прислужництво князевi, i на пильнування за порядком, не забував i про готування до походу, в короткi нiчнi часи ще й вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа i єства його; коли ж посеред ночi пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то Коснятин, - нiби й не спав усi тi ночi, - вмить накинув на себе одiж, сам вибiг у двiр, вiдчинив браму, впустив трьох темних вершникiв, сам простежив, щоб поприв'язували вони коней, потiм запросив до горницi, засвiтив одну тоненьку свiчечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв перед посадником разом з Тордом-молодшим i Ульвом: - Ну? Варяг мовчки розв'язав шкiряного мiха, викотив з нього пiд ноги Коснятиновi щось темне й кругле, посадник узяв свiчку, нахилився, присвiтив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свiчку, потiм загасив її, звелiв: - Прибери. - Це можна й навпомацки, - сказав Торд-старший, - але золото лiчити ми звикли при свiтлi. Вiн пошурхотiв мiшком, тодi Коснятин знову запалив свiчку, Цього разу вже товщу, сказав розвеселено: - Я теж люблю додивлятися до золота, навiть вiддаючи його! Варяги прийняли жарт посадникiв, засмiявся навiть мовчазний Ульяв, вони ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпiзнав за веселою зовнiшнiстю цього чоловiка-красеня похмуру, мстиву душу. Навiть Торд-старший, який мав чималий досвiд у вистежуваннi значних людей i прибиранню їх зi свiту непомiтному й умiлому i звик до таємничої серйозностi, якою супроводжувано завжди розмови про такi справи, був спантеличений трохи Коспятиновою поведiнкою, який усе мiг перевернути на жарт. От такого чоловiка приємно було одержувати плату за будь-яке дiло. Посадник, видавши варягам обiцяне, поштовхав їх межи плечi, вони й собi поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще бiльшими, анiж перед тим, варяги поїхали собi на двори Поромонипi, ща вже займали площу, здається, бiльшу за княжий двiр i купецькi становища, а Коснятин повернувся до розiспаної жони з бiлим, солодким тiлом i поцiлував її так мiцно, що їй мовби повернуло найперше дiвування, потiм вони досипали нiч у снах барвистих i бажаних для обох, а вдосвiта посадник уже стояв у шанобливому поклонi, ждучи виходу князевого й княгининого до молiння. I ще був останнiй день весiльної учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився i звелiв скликати воїв кожного до своєї тисячi, щоб небавом вирушати в похiд, учта видалася на славу, чорний люд в цей останнiй день вдовольнитися мав самою милостинею, бо за столом засiли воїни новгородськi й з волостей. Коснятин ходив помiж ними, знав, здається, чи не всiх поiменно, багатьох обiймав за плечi, багатьом щось кидав жартiвливе, тому всмiхався, з тим пив, з тим обiймався, з iншим цiлувався, а мiж дiлом шепнув воєводi Славенської тисячi Жировиту, що жона Тверяти, воїна з їхньої тисячi, жiночка невеличка, та ласа до чоловiчих пестощiв, здається, возлежить оце зараз з одним варягом, вiдомим усiм своїми походеньками у новгородських жон, а потiм ще й порадив Жнровиту взяти трохи там своїх воїнiв та поколошкати дружкiв того варяга; сказано було зовсiм мало, здавалося, Жировит нiчого й не збагнув би з тих кiлькох слiв, кинутих мимохiдь йому посадником, та, видно, слова тут були зайвi, мiж Коснятином i Жировитом уже все було узгоджено завчасу, потрiбен був тiльки знак, останнє велiння. I ось воєвода Славенської тисячi вже мав те велiння. I вiн обiйшов своїх довiрених людей i кожному щось там шепнув, i вони, теж, видно, завчасу попередженi, де i як збиратися, поодинцi виходили з-за столiв i непомiтно зникали, не перешкоджуючи учтi. Все сталося, як бажалося посадниковi. Тверята з товаришами застав Торда-молодшого, коли той мiцно обiймав його жону, можна було б досить легко вбити обох у тiснiй хижi, не давши їм i схаменутися, але для невiрної жони смерть вiд меча була б занадто почесною, на варяга ж нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижi, наказали захищатися, пiшли i;а нього з мечами вiдразу вп'ятьох, щоб у того не лишалося нiяких сподiвань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не лише проти жiноцтва, а й проти воїнiв. Вiн легко й смiливо вiдбив наступ, навiть спромiгся вiдiгнати вiд себе троiх нападникiв саме так, що вiдкрив собi дорогу для втечi. Ганебного у втечi тiй нiчого не було, бо вiн - один, а їх - кiльканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястiй вуличцi прудко, мов молодий олень, i прямував, ясна рiч, до своїх, на Поромо-i.iiн двiр, сподiваючись знайти там захист i зовсiм випустивши з виду, що вся Еймундова дружина учтує з князем i княгинею, i тiльки його товаришi, якi повернулися пiзньої ночi з таємної виправи, сплять десь там, не вiдаючи, яке лихо спiткало його i що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам накликав погибель не тiльки на самого себе, а й на всю дружину Торда-старшого. Новгородцi ввiрвалися слiдом за ним на Поромонпн двiр, їх стало мовби ще бiльше, нiж там, коли лижi, куди заманила сьогоднi вранцi з бiса солодка жiночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що вiн заманив новгородцiв на своє стiйбище, i якби то був не такий день, то новгородцям не поздоровилося б на Поромониному дворi; але нинi вийшло так, що десяток сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розiзлених новгородських мужiв, якi вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали навсiбiч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бiйки на вулицях, насмiхалися з простого люду. Як усi тi, хто вчащає до чужих жон, Торд-молодший був меткий на око, вiн мiг позмагатися в цьому, певно, з самим Еймундом; отож, ускочивши в двiр Поромонин, варяг вмить збагнув, що тут йому теж непереливки: озирнувшись, вiн помiтив, що воїнiв зi справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато i тримаються вони трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшенi здоровили з дрюччям у руках, i йому вперше стало страшно; вiн крикнув щось по-своєму, побiг далi, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришiв уже не спав, бо двоє чи троє варягiв визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить поховалися, потiм по одному, не зовсiм ще одягненi як слiд, стали вискакувати зi зброєю в руках, але стало вже запiзно на будь-який опiр, їх усiх разом з Тордом-молодшим було зiм'ято, стоптано, знищено в одну мить. То не був чесний бiй, як його розумiють справжнi воїни: новгородцi вривалися мiж варягiв без мечiв i списiв у руках, з самими лиш важезними дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи молотками (сказано ж - теслi!), вскочили до iзби, знаходили сплячих, били без розбору, як попало, дбали тiльки за те, щоб жоден з варягiв не вийшов живим. Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як то часто буває, майже вмить по всiй Торговiй сторонi. Найперше ж вiдлупилася вона коло весiльних столiв. а Хтось там прибiг, хтось гукнув одне лиш слово, але те слово вiдразу було витлумачене в давно очiкуваний спосiб, вилилося в перший вигук: "Нашi варягiв б'ють!" - вигук ненавистi, вiдплати за довголiтнi приниження, за топтання честi вiльного люду, за iноземницьку зневагу до господарiв цiєї зеленої тихої землi, якi звикли працювати багато й тяжко, добувати звiра, рибу, тесати дерево, торгувати заробленим, а не вкраденим iнаграбованим з помiччю грубої сили, коли ж треба, то вмiли й протистояти будь-якiй силi; але для того треба було назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городi мовби на правах сили здруженої, а насправдi велися гiрше забудь-яких загарбникiв; i ось, нарештi, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: "Бити!". - Нашi варягiв б'ють! I вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент i метушня, вискакували з-за столiв, забули про князя й княгиню, про лад i звичай, не лякалися наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь i княгиня, коли впало велике слово "бити!". - Нашi варягiв б'ють! I хоч нiхто й не казав, де i за що б'ють, всi бiгли в напрямку Поромониного двору, збройнi зготовлялись до бою, неоруж-нi на бiгу щось там норовили вхопити в руку; нi посадник, нi тисяцькi, нi старости, нi десятники не могли стримати людського знавiснiння; Косиятин тiльки безрадно розвiв руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий i пошарпаний у колотнечi, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити його в такому станi, але Коснятин вiдiпхнув дурну бабу: йшлося не про нього, найперше слiд було захистити князя й княгиню; дружина вже шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадниковi видавалося й цього замало, змалку вiн перейняв од новгородцiв усi теслярськi хитрощi, тому мав напоготовi мiцно збитий з дубових брусiв i пакiл-ля переносний досить просторий вор, який i поставлено тепер перед князем i княгинею, щоб вони ввiйшли туди i так, забезпеченi вiд будь-якого стиску й румовища, прослiдувалiї спокiйно до палат; але Ярослав блиснув гнiвним оком на Коснятина за таку вигадку, вiн лякався осмiшитися в цiм дубовiм ворi, зате Iринi сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввiйшла в вор, подала руку князевi, той, щоб не суперечити жонi, слухняно пiшов за нею. Коснятин дав знак носiям, вор пiднято трохи над землею, i вiн плив, оточений кiльцем варязьких дружинникiв, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгинi i розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Iрину. Висiла тепер у нього на шиї, мов млиновий камiнь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за лiси до Шуйцi, i нiхто б не знав, де вiн i що з ним, на колiнах би благали князя повернутися, бо народ без князя - що отара без пастуха, безборонний i невлаштова-ний, а вiн би собi мав тиху втiху з своєю навiсною Забавою, i знову б свiтилося її молоде, незабутнє тiло i сам вiн молодiв би серцем, переживав би те, чого й не пережив у своєму життi, вiдразу постарiлий i споважнiлий своїм князюванням i великими книжними мудрощами. Коснятин iшов по той бiк дубової огорожi, намагався вловити княжий погляд, але Ярослав уперто вiдвертався од нього, злий на весь свiт, тодi Коснятин проговорив князевi в бiк, простромлюючи крiзь пакiлля носа i просовуючи свої пшеничнi вуса: - Присягаюся тобi, князю, що знайду всiх винуватцiв. Але тут проштовхався наперед рухомої клiтки хтось з варягiв, гукнув сполохано: - Торд-старший убитий, i Торд-молодший, i Ульв, i ще багато наших... - Всiх убивцiв поставлю перед тобою, - знов сказав Коснятин збоку. - Що вбивцi? - гiрко всмiхнувся князь. - Вже менi тепер I; не воскресити нi Торда, нi Ульва, нi будь-кого з вмерлих. Коснятин вiдiйшов од двору. Мiг би покинути князя на пiвдорозi, то вiдразу б кинувся виконати свою обiцянку, щоб потiшити Ярослава бодай трохи, але ще мав вiдпровадити княжу пару цiлою й незачепленою до палат, а вже лиш по тому взятися до дiла. Ще й день не кiнчився, не втихомирився ще Новгород, який кипiв тепер у всiх своїх кiнцях, далеких i близьких, а посадник, вiдсвiжений, у новому вбраннi, усмiхнений i урочистий, пiдвiв до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кiльканадцятеро воїнiв Славенської тисячi - всiх тих. хто вранцi сьогоднi спричинився до небувалого в Новгородi. - Князь давно хотiв провчити кiлькох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечi мiж дружиною й Новгородом, - казав Коснятин Жировиту i його товаришам, - бо виступати в такий похiд треба здружено й одностайно. А паршиву вiвцю - геть! - Прибрали! - пробурмотiв Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жiночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далi житиме без її палких стискiв нiчних, але однаково дiло зроблене, мав з чим стати перед князем. Жировит мовчав, вiн без надмiрної охоти пристав на вмов. лання посадниковi йти до князя за винагородою, якось не дуже вiрилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тiльки в своїх варягiв, сьогоднi готовий був давати золото людям, якi прибрали кiлькох його вiрних дружинникiв, а з-помiж них навiть найближчих княжпих охоронцiв, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усмiхався так ласкаво й заслiплююче, що не вiрити йому було б просто грiх. Коснятин усмiхався й тодi, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, якi пiдозрiло дивилися на озброєних бравих новгородцiв, що й собi всмiхалися слiдом за своїм веселим посадником: Коснятин нiс свiй посмiх i до княжих палат, винiс його й звiдти, з'являючись па ганку разом з Ярославом, i навiть понуре князеве лице мовби освiтлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, i новгородцi ще бiльше повiрили в бажання князеве не тiльки побачити їх, а й належно винагородити. Тiльки Жировит, воїн досвiдчений, знов вiдчув у серцi поколювання i важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далi, спробував навiть видавити собi на уста посмiх, переймаючи його вiд посадника, i Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородцiв з-пiд брiв, наставив на них свого важкого, набряклого вiд багатоденного пияцтва носа, спитав коротко: - Оцi? - Вони, - радiсно мовив Коснятин. - Взяти їх у мечi, - так само неголосно й спокiйно сказав князь, i кiлька варягiв, якi стояли внизу на схiдцях, гакку мiж князем i новгородцями, вмить оголили свої широкi двосiчнi ме-чi й ударили на спантеличених новгородцiв, а з усiх бокiв двору повалило варягiв сила-силенна, i закипiла кривава баня перед очима в князя i посадника. Ярослав так само був похмурiї, а Коснятин посмiхався сяйливо й безжурно. Може, зiтер вiн свою посмiшку тiльки тодi, як увечерi вибрався до города i сказав там комусь про побоїще на княжому дворi, а може, й не вiн те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатнiсть видобуватися звiдусюди, i тепер уже по Новгороду лунав не той пiднесений вигук, що над Волховом при княжiй учтi, а болiсний зойк: "Наших побито!" - Воїнiв славенських побив князь! - Варяги вбили воїнiв Славни у князя! - Жировита з товаришами вбито! - Варяги б'ють наших! Отак воно й перевернулося: "нашi б'ють варягiв" - "варяги б'ють наших!" Натовпи збиралися коло княжого двору, горiли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночi проштовхалося до брами троє змучених верхiвцiв, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхiвцiв з коней i була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск i лемент: - Люди, вгамуйтеся! Вiстi несемо князевi! Горе велике! Князь Володимир... Тодi юрмище стало потроху стихати, i посланець вигукнув ще голоснiше, так, що почули не тiльки найближчi вiд нього, а й багато хто ще: - Великий князь Володимир преставився в Києвi! Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохiд для посланцiв, обставив їх з своїми вiрними людьми, достукався до брами i без перешкод провiв гiнцiв до князя, а за брамою знову заколотилося i завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославовi, не лякався вiн нi крикiв, нi вогнiв, сказав Коснятиновi: - Скликай вранцi вiче на Софiйськiй сторонi. I прибув на вiче без варязької охорони, тiльки з кiлькома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор - це честь. Стяг собi вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У того - архангел Михаїл, у цього - архангелiв було два - Михаїл i Гаврiїл; виходило, що вже оби-iва привласненi, лишалися ще Рафаїл i Урiїл, але через невiдомiсть свою навряд чи могли б слугувати котромусь iз князiв ,а символ руської державностi. Ярослав мав на поясi короткий нiж i меч до походу, зодяг-iений теж був до походу в одiж просту й зручну, без прикрас нiче гуло й вирувало, лад панував тiльки в самiй серединi, на узвишшi, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветiв, з довгими сивими бородами, стояли старости кiнецькi, тисяцькi, старости ступеннi, воєводи й бояри, багатшi з люду торгового, вiрнi люди Коснятиновi; Ярослав уклонився вiчу, пiдняв руку на знак, що хоче говорити. Поволi гамiр ущух, князь вхопив ротом повiтря, мовби обiймаючи всiх, простер руки, вигукнув: - Новгородцi мої любi, дружино моя, опора й надiя землi 'уської! Отець менi вм