- покликав.
   Не вiдгукнулася. Тодi вiн пiшов за нею, майже гнався,  та  однаково  не
наздогнав. Побачив уже на Днiпровському  спуску,  коло  завороту  на  мiст
метро.  Ранок  був  тiльки  для  найщасливiших  людей,  i  все,  здається,
складалося для найбiльшого щастя Бориса Отави, але  закiнчувалося  чомусь,
як завжди, в нього в усьому невдачею. Вiн пiдiйшов до Таї, став коло  неї,
помовчав трохи, спитав:
   - Я тебе образив?
   - Нi, нi, - швидко заперечила вона.
   - Але якась причина все ж була, - наполягав вiн.
   - Жодної причини. Просто...  -  вона  урвала.  Незгода  в  питаннi  про
мистецтво? Але про це можна сперечатися без кiнця. Рафаель вважав нездарою
Мiкеланджело. Лев Толстой  не  визнавав  Шекспiра.  Писарев  перекреслював
Пушкiна. Попри всi суперечки й думки, справжнє мистецтво живе  вiчно.  Але
люди... Ось вiн носить у собi страшну iсторiю про  життя  й  смерть  свого
батька. Мовчить про себе. Тiльки про батька. Весь свiт для : нього залитий
кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося :  досi,  то  цьому  є  високi
причини. А що вона? Чи має  що  розпо  вiсти  Борисовi?  Банальна  iсторiя
розманiженої жiнки, якщо це викласти словами. Нiхто не  стане  спiвчувати.
Надто ж вiн, з I його невтiшним горем, яке носить у серцi. А вона? Мов  та
балерина у вальсi Равеля. Мiстичнi  страждання,  яких  нiхто  не  розумiє.
"Суждены нам благие порывы". Молоденькою  студент-кою  вона  закохалася  в
свого майбутнього чоловiка, який проводив у їхньому  iнститутi  якiсь  там
збори. Виступав на них, картинно  вiдкидав  волосся,  артистично  вигравав
голосом. З мiнiстерства, чи що. Згодом  дiзналася:  теж  учився  колись  в
iнстатутi,  подавав  надiї,  але  художником  не  став,  пiшов  по   лiнiї
керiвництва  мистецтвом,  як  то  кажуть,  змiшався  з  тими  лiкарями  та
iнженерами, що з студентiв вискакують у чиновники. Та на  це  не  зважила,
якось заiмпонувала їй його поважнiсть, захопилася його  картиннiстю  чисто
зовнiшньою; як виявилося а-вгодом, вiн був на  десяток  рокiв  старший  за
неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося,  i  на  це  вона  не
зважила, вони побралися i спершу мовби були навiть щасливi,  життя  летiло
повз  неї  з  шаленою  швидкiстю,  вона  спробувала  щось   там   ухопити,
сподiвалася, що чоловiк їй стане в помiч, але вiн зайнятий  був  своїм,  у
нього була досить банальна  захопленiсть,  притаманна  багатьом  чоловiкам
двадцятого столiт-тя: вiн любив збори, засiдання, нiчого бiльше не знав, i
не вмiв, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести
пензлем по полотнi лiнiю чи мазок, бо хiба ж вiд цього змiниться  свiт,  а
от вiд засiдання, вiд правильно поставленого й вирiшеного питання - то вже
iнша рiч. Входив у старiсть, повинен був помудрiшати, здається, але й далi
любив засiдання i, якщо їх не було,  сам  брався  органiзовувати,  завдяки
чому завжди десь бiгав,  метушився,  сидiв  у  накурених  до  сивого  чаду
кiмнатах i приходив додому з чужим димом у кишенях, у  волоссi,  в  кожнiй
складцi одягу, в щонайменшому рубцевi. Чужии дим набридав  їй  ще  бiльше,
нiж пристрасть чоловiкова до засiдань.  Але  збагнула  це  згодом.  Спершу
намагалася щось ухопити в летючостi часу, потiм стала рватися вiд чоловiка
цiлком неусвiдомлено, стихiйно  й  уперто,  а  вiн  не  мав  нi  часу,  нi
характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою,  вона  й  верталася  до
нього знову, як рiчка вертається в  старе  русло,  пометавшись  по  руслах
нових, та так i не знайшовши жодного  лiпшого  й  зручнiшого.  Розпачливо,
по-жiночому, плакала, нiкому не показуючи тих слiз. Ах, як хотiла б  вона,
щоб надяг їй хтось залiзний обруч послуху, вирвав її з непевностi,  змусив
до чогось! Жiнка, якiй хочеться рабства! Ненормальнiсть! Але дедалi бiльше
переконувалася, що нiкому немає до неї дiла, то й  кожного  свої  тривоги,
свої болi, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло  необхiдностей
i обов'язкiв, з яких годi  випручатися,  а  якщо  хто  й  спромiгся  б  це
зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.
   В один з таких своїх нападiв ностальгiї за справжнiм чоловiком, що  мiг
би повести її по життю, примусити щось зробити цiкаве й корисне,  зустрiла
цiлком випадково в санаторiї Бориса Отаву.
   Ненавидiла санаторнi зустрiчi й знайомства. Навколо неї завжди товклося
безлiч чоловiкiв, яких вона чимось приваблювала, сама не знала  чим.  Всiх
вона ненавидiла. Якщо й вибирала коли-небудь когось,  то  вибирала  зовсiм
несподiвано й неочiкувано для них. Бо нiхто з них не вмiв побачити те,  що
вiдкривалося їй. Вiдкрилося i в Отавi. Не сказала з ним жодного  слова,  а
вже розумiла,  що  чоловiк  то  -  незвичайний.  Мiг  бути  однаково  ким:
космонавтом, академiком,  чабаном  iз  Херсонщини,  лiсорубом  з  Вологди,
миловаром i перукарем. Це не грало нiякої ролi. Але вiн  утiк.  Ганебно  й
смiшно втiк вiд неї. Вона теж спробувала втiкати вiд  нього.  Не  кинулася
слiдом за ним, не поїхала до Києва чи хоч будь-куди на Україну. Навiть  до
Москви не  стала  повертатися.  Написала  чоловiковi  коротку  листiвку  i
подалася "через усю карту", аж на Курiльськi острови. Перед тим  була  вже
кiлька разiв у Сибiру, на Камчатцi, верхи проїхала  Монгольськi  степи,  з
альпiнiстами штурмувала Ешбу -  однаково  не  помагало.  Тепер  пливла  на
Шикотан. Острiв посеред розтелесованого протягом цiлого року океану. Жодне
судно не може пристати до берега.  Тодi  роблять  плашкоут.  Що  це  таке?
Звичайний дерев'яний плiт, який спускають з судна, потiм  навантажують  на
нього те, що треба переправити на берег, i кiлька  божевiльних  таких,  як
вона, пускаються на волю хвиль, i їх несе до скель i трахкає об камiння, а
вже там як поведеться - хто вцiлiє, а хто й... Однак їй  пощастило,  хвиля
була не дуже велика, обiйшлися без плашкоута,  суденце  вистрибувало  коло
причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все,  в  тому
числi й людей, з допомогою лебiдок, вона теж вiдбула цю подорож у ящиковi,
зачепленому лебiдкою, враження було досить нещоденне, однак для  мистецтва
не являло собою, здається, цiнностi. Картини не напишеш. Та  й  розповiсти
кому-небудь... Навряд  чи  справить  враження...  Але  там  їй  вiдкрилася
нарештi одна рiч. Вона зрозумiла, що їй заважало весь час, вiд  чого  вона
втiкала. Втiкала вiд благополуччя. Не створена була для цього.  Не  любила
влаштованостi, спокою, затишку. Знову ж таки  сказати  про  це  неможливо.
Буде надто пишно й неправдиво.
   - Знаєте що? - нарештi порушила мовчання Тая i глянула на Отаву  своїми
рiзнобарвними лиховiсними очима. - Менi чомусь здалося, що ви,  попри  всю
трагiчнiсть, яку посiпє в собi... не :;наю, як точнiше висловитися...
   - Кажiть прямо, - пiдбадьорив її Борис, не  догадуючись,  про  що  вона
поведе мову.
   - При всьому тому ви, - вона знов замовкла, пiдшукуючи належнi слова, -
все ж таки ви не з тих людей, якi б могли вiдмовитися вiд якогось свого...
ну, я б сказала, благополуччя заради...
   - Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?
   - Ну, скажiмо... ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша  Софiя,
в яку ви мене так  i  не  повели  чомусь,  а  чому  саме  -  я  тепер  лиш
здогадалася: вам боляче туди йти з жiнкою,  що,  може,  трохи  сподобалася
вам, як чоловiковi, але не як професоровi Отавi, синовi  професора  Гордiя
Отави...
   - Якась нiсенiтниця, - пробурмотiв Борис. - Таю, ви несправедливi  щодо
мене.
   - Слухайте, слухайте, майте вiдваги бодай стiльки,  щоб  вислухати,  що
вам скаже жiнка... От ми з вами стоїмо тут без свiдкiв,  нiхто  нiчого  не
знає про нашi з вами стосунки, не про це мова... Отже, ви можете  говорити
прямо й щиро. Скажiть: ви могли б кинути все це  заради...  ну,  в  даному
випадку - заради мене? При умовi, звичайно, що я саме та  жiнка,  яка  вам
може I подобатись, яку ви шукали все жнття, i, нарештi, знайшли. Хай ', це
була б не я, хай iнша жiнка. Але чи могли б ви?
   - Чи мiг би?
   - Так, так,  i  не  думайте  довго,  вiдповiдайте  вiдразу,  бо  тiльки
вiдповiдь без вагань можна вважати щирою, йдеться  про  людськi  взаємини,
тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажiть: так чи нi?
   - Мабуть, нi, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.
   -  Правильно.  Я  так  i  знала.  Мотивування  не  потрiбнi.  Не  треба
посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю  батька,  перед  наукою,  перед
рiдним мiстом. Все це правильно. Я тiльки хотiла знати.
   - Але ж це нагадує дослiд, який проводять на собаках абощо, - образився
Борис.
   - Треба знати, з ким ведешся.  Ви  думали,  чим  менi  сподобалися?  Що
професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всi вашi фрески...
   - Вони нiсгювторнi, - нагадав, ще бiльше  ображаючись  уже  й  за  свiй
собор, Отава.
   - А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може,  була  вже?  Нiколи  й
нiде! Людина з'являється  однiї  раз  i  щезає,  i  це  найнеповторнiше  й
найпрекраснiше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кiнця. Ви
сподобалися менi ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до  нiг,
мовби пересвiдчувалася, - ви сподобалися менi тiльки  тому,  що  у  вас...
довгї м'язи...
   - Що-що? Якi м'язи?
   - Ну, є люди з короткими м'язами,  є  з  довгими...  Волокна  м'язiв...
Власне, це анатомiя... Але в мене своєрiдний забобон: вiрю тiльки  тiш,  у
кого м'язи - довгi.
   - Слухайте, - вiн не знаходив  слiв  од  несподiванки,  -  це...  це  ж
расизм! Та нi, просто якийсь iдiотизм... М'язи... Але ж я  не  борець,  не
боксер, навiть не молотобоєць! Голову ви в мене помiтили чи нi?
   - Тiльки згодом. Голова якраз вам заважає.
   - Щоб я пожертвував усiм заради вас, любительки... цих довгих  м'язових
волокон? В такому випадку я теж вiдплачу вам тим самим... Ворогувати - так
ворогувати до кiнця.
   - Я не збиралася з вами ворогувати.
   - Я теж. I те, що вам скажу, не буде таким прямим i гострим, як ваше...
Просто, коли хочете, розповiм вам одну невеличку новелку.
   - Ви ще й пишете новели?
   - Нi, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.
   - Навiть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподiванку?
   - Та нi. Просто розповiсти  хочу.  Досить  прозора  мораль.  Але  гарно
написано.
   - Що ж, коли гарно...
   - Мовиться там про паризького юнака, який пiвстолiття  тому  затримався
перед вiтриною торговця картинами при вулицi Сент Оноре. Юнак був студент,
бiдний i так далi. На виставцi побачив картину Моне "Собор у Шартрi". Моне
тодi ще не був популярний, але  студент  мав  вигострене  око  i  природне
почуття краси. Зачарований картиною, вiн  наважився  увiйти  до  склепу  й
запитати про цiну. "Мiй боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене  висить
аж он вiдколи. Можу поступитися нею за  якихось  двi  тисячi  франкiв".  У
студента не було двох тисяч франкiв, але вiн мав досить заможних родичiв у
провiнцiї, його дядько прямо сказав перед вiд'їздом до Парижа,  щоб,  коли
буде сутужно,  звертався  до  нього  без  вагань.  Отож  студент  попросив
гендляра протягом тижня нiкому не продавати  картину,  а  сам  написав  до
дядька.
   Студент мав у  Парижi  коханку.  Чоловiк  у  неї  був  старий,  i  вона
нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна,  але  гарна.  Буває  й  таке.
Увечерi того дня, як студент зацiкавився картиною "Собою у  Шартрi",  вона
сказала: "Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом  були
в  пансiонi.  Чоловiк  мiй  зайнятий,  не  має  часу  нас  супроводжувати.
Розраховую на тебе".
   Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. I ото три днi
студент змушений був водити по Парижу аж трьох жiнок, платити  в  кафе,  у
театрi, оплачувати фiакри, давати чайовi. Фiнанси його не витримали такого
напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов  лист  вiд  дядька  з
провiнцiї, студент вiдiтхнув. Сплатив  негайно  борг,  а  на  решту  купив
подарунок коханцi. А "Собор у Шартрi" придбав якийсь колекцiонер i  згодом
у заповiтi вiдписав його Лувровi.
   Студент, який з часом  став  вiдомим  письменником,  тепер  уже  старий
чоловiк. Але серце у нього так само молоде i так  само  пришвидшує  биття,
коли зустрiчається гарний пейзаж або гарна жiнка. Виходячи з  дому,  часто
спiткає стару жiнку, яка мешкає навпроти. То його давня  коханка.  Обличчя
її потопає в жировi, очi, колись такi чудовi, тепер лежать на двох  торбах
з одвислої шкiри, над верхньою  губою  стирчить  сивий  мох.  Дама  насилу
пересувається на роздутих жиляками ногах.
   Зустрiчаючи її, великий письменник вклоняється i йде  далi.  Нiколи  не
зупиняється. Знає, що це просто стара жiнка, сповнена  отрутою  i  алiстю.
Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
   Часто заходить вiн до Лувру, до залу, де висить "Собор в Шартрi"  Моне.
Довго дивиться на картину й зiтхає.
   - Якi ми обоє дурнi! - засмiялася Тая. - Ти можеш мене поцiлувати отут,
перед оцими божевiльними машинами, над вашим спокiйним Днiпром, серед...
   Вiн не дав їй договорити, вони стояли й  цiлувалися,  машини  сигналили
їм, порушуючи постанову мiськради про заборону звукових сигналiв.
   - Ти не сказав менi, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
   - А ти?
   - В цьому, звичайно, немає нiякої логiки, але я б заради тебе нiчого не
кинула й нiчим не пожертвувала, хоча... позавчора  я  прогнала  геть  усiх
отих дурнiв, якi приїхали за мною аж iз Москви... Але й без тебе,  мабуть,
не зумiю тепер... Це знов же таки, мабуть, кажуть усi жiнки, поцiлувавшись
з чоловiком, але...
   - Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальностi.
   - Не треба, тобi не личать слова звичайнi... Але як ми  з  тобою  щойно
гризлися! Хочеш - розповiм тобi казочку, почуту мною в тайзi? Про звiрiв.
   - Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю  хвилину  миру,
який встановився мiж нами. Якби мiг, я б зупинив  бодай  на  коротку  мить
час. Так, як зупиняються стрiлки на великих електричних  годинниках  перед
тим, як зробити черговий перескок.
   - Щастя мiж двома скаканнями годинникової стрiлки? - Тая засмiялася.
   - Але потiм стрiлка  все-таки  перескакує,  гнана  невблаганним  плином
часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай
не вiдстати. Наприклад, я через два днi їду до Захiдної Нiмеччини.
   - Куди? - Тая вирiшила, що вiн жартує. - А чому б не в Патагонiю?
   - Справдi, до Захiдної Нiмеччини, - Борис був цiлком серйозний.  -  Вже
все готово, всi документи оформленi, маю квиток на лiтак  Київ  -  Вiдень.
Звiдти - поїздом.
   -_ Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. - Вона  ще  сподiвалася
знайти якийсь порятунок. Втратити його  вдруге  означало,  може,  втратити
назавжди. Абсолютне безглуздя.
   - Нi, не турист. Справа мого життя. Iду на мiсяць, а може, й бiльше.  В
щорiчнику одного захiднонiмецького унiверситету з'явилася  публiкацiя  про
Софiю. Автор публiкацiї професор  Оссендорфер  посилається  на  нiкому  не
вiдомi документи,  якi,  мовляв,  є  в  розпорядженнi...  Коротше:  уривок
пергаменної харатiї,  знайдений  колись  моїм  батьком  i  пiд  час  вiйни
вiдправлений ним в iнститутському сейфi в тил. Але Бузина сам не доїхав  i
не довiз  сейфiв.  Продав  чи  подарував  фашистам  -  однаково.  Професор
Оссендорфер - очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер,  який  убив  мого
батька. Ось така iсторiя. Вiйна триває далi!.. I знов Софiя. Знов  батько.
Знов я... Дивуюся, що вони так довго  мовчали.  Чи  то  ждали,  поки  мине
двадцять рокiв з дня закiнчення вiйни, щоб,  посилаючись  на  встановлений
ними самими закон, проголосити  невинними  вбивцiв  i  своїм  власним  усе
вкрадене й награбоване. Логiка вбивцi  i  грабiжникiв.  Чи  то  хотiв  цей
Оссендорфер достосувати свою публiкацiю до якоїсь круглої дати, що вiн, до
речi,  й  робить,  заявляючи,  нiби  Софiю  Ярослав  вибудував  у   тисяча
шiстнадцятому роцi, бо ж у лiтописах є свiдчення,  що  вже  в  наступному,
тисяча сiмнадцятому, роцi пiд час нападу на Київ печенiгiв Софiя  згорiла.
А раз згорiла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав мiг
тiльки мiж тисяча п'ятнадцятим i кiнцем шiстнадцятого, коли  вiн  змагався
за владу з Святополком i сiв у Києвi на  престол.  Раз  так,  то  Софiї  -
дев'ятсот  п'ятдесят  рокiв.  Дуже  проста  логiка.  Оссендорфер  обходить
мовчанкою припущення вчених, що  першу  Софiю  -  дерев'яну  -  поставила,
певно, Ольга десь у 957 роцi для збереження  хреста  животворного  дерева,
яким  благословив  княгиню   константинопольський   патрiарх.   В   тисяча
сiмнадцятому роцi дерев'яна Софiя  згорiла.  Це  наштовхнуло  Ярослава  на
думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нiчого, власне,  не  давало.
Якщо навiть припустити, що Ярослав справдi мiж шiстнадцятим i  сiмнадцятим
роками  поставив  дерев'яний  собор,  а  згодом  на  його  мiсцi  спорудив
кам'яний, то вчений не може ототожнювати цi двi споруди. Але, видно,  тому
пану професору йдеться лиш про те, щоб  нас  випередити,  бо  в  шiстдесят
сьомому роцi ми вiдзначаємо дев'ятсот  тридцять  рокiв  з  дня  закiнчення
будiвництва Софiї, ну  то  нате  вам  -  дев'ятсот  п'ятдесят  рокiв,  якi
вiдкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
   - Ти читаєш менi лекцiю? - поцiкавилася Тая.
   - Пробач! Захопився.
   -. Поцiлуй мене при всiх оцих машинах.
   - Може, ми поїдемо вже до мiста?
   - Пiдемо. Тiльки пiшки! Але що ти робитимеш з тим професором?
   - Я повинен з ним зустрiтися. Переконатися, що то  вiн.  Це  вiйськовий
злочинець, а не професор! I грабiжник. Я повинен встановити,  чи  вiн  має
той пергамен. I вiдiбрати в нього!
   - Не думай, що це буде так просто.
   - Це справа державна. Менi помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не
виїду звiдти, поки не доб'юся свого! Досить  умене  батька!  Якби  я  тодi
встиг на день ранiше, навiть на кiлька годин - батько був би врятований.
   Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрiлка на
великому годиннику часу перескочила,  їх  роздiляв  мертвий  'простiр  мiж
двома перескоками долi. Як вiн  поїде  вiд  неї?  Як  розлучаться?  Чи  не
подумає вiн про неї: ось жiнка, що пiд прикриттям розмов про  мистецтво  i
громадянськi чесноти шукає собi сексуальних утiх? Перед цим їй здалося, що
Борис подумав про неї щось подiбне. Це було б страшно!
   РIК 1026
   ЛIТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
   Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
   Лiтопис Нестора
   Не вибираєш собi людей, з якими повинен жити. I нiчого не вибираєш. Все
дається тобi так чи iнакше, i нiколи тебе не питають, а коли й питають, то
не слухають вiдповiдi, ведеться так завжди. I ось вiн попав мiж людей,  що
в своїй роботi, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав мiж
творцiв, украшателiв, художникiв; та виявилося, що й вони закутi в залiзнi
ригори канонiв i послуху, ними теж керує та незрима i всемогутня сила, яка
визначає життя кожного смертного на землi, а якщо й не на всiй  землi,  то
вже в цiй державi холодного Христа й безжальних iмператорiв - напевне.
   Третину життя свого провiв Сивоок серед тих, кого дав йому в бажанi  чи
небажанi (не питано його про згоду чи незгоду) товаришi Агапiт,  викупивши
в iмператора Константина, насправдi ж здавалося - жив тут завжди. Було  ще
далеке, невиразне,  напiвспогад,  напiвзабуте:  темний  задощений  шлях  i
маленький хлопчик увесь у сльозах посеред  шляху.  Та  чи  й  було?  Може,
приснилося? Як дiд Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов
Какора i знов. Враження було таке, що завжди жив  у  цiй  землi,  чужiй  i
ворожiй до  нього,  лякався,  що  так  i  згайнує  життя  на  вислухування
небувалих iмен i назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
   Агапiт добирав собi людей, щоб зовнiшнiстю були вони так само незвичнi,
як вiн сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу,
не маючи її; як то  потiм  виявилося,  в  своїй  душi  прагнув  надолужити
нестаток внутрiшньої твердостi бодай твердiстю тiлесною, їх так i звано  -
Звiринець Агапiтiв. Були серед них, окрiм ромеїв, агарянн,  болгари,  було
два грузини i слов'янин iз Зети, був посланець  з  Германiї  вiд  єпископа
Гiльсгеймського, що вiдкривав у себе школу мозаїк  i  дорогого  художнього
литва.  Життя  їхнє  минало  в  тяжкiй  роботi  по  спорудженню  храмiв  i
монастирiв.  Але  не  можна  замкнути  людське  життя  в   обмежене   коло
одноманiтностi, часто вони  проривалися  хто  куди  мiг:  однi  -  в  дикi
розваги, другi - в iєратичнi молитви, вiрячи в спасiння душi,  третi  -  в
книжнiсть, четвертим мало ще було  того,  що  вони  навчалися  в  Агапiта,
прагнули перевершити свого вчителя  в  безнастанному  доскона-леннi  свого
вмiння. Сивооковi припав до вподоби Гiєрон, грек iз Кикладiв, велетенський
громоголосий чолов'яга, який годинами  мiг  з  пам'ятi  вичитувати  писанi
колись (а чи виспiванi) Дивнi вiршi про  подорожi  Одiссея-Уллiса;  лилася
мова чиста й звучна, зовсiм не схожа  на  ту  мiшанину  з  слiв  грецьких,
латинських, агарянських, вiрменських, слов'янських, яка  побутувала  серед
ромеїв пiд пишною назвою  "грецької",  гойдлйвий  р'йтм  вiршiв  нагадував
похитування корабля на морських хвилях, корабель той  нiс  Уллiса  далi  й
далi до нових i нових пригод, пригоди  й  подвиги  низалися  в  безконечнi
сув'язi. Все було прекрасне в цiй великiй поемi  мандрiв,  але  мандрiвнiй
душi Сивоока найбiльше подобалася, найбiльш чарувала його  сцена  зустрiчi
Навсикаї i Одiссея на березi моря. Двоє голих, вiльних од всiх  умовностей
свiту, вiд убрань i вiдзнак,  на  березi  моря.  Нещасний  розбиток,  ледь
живий, i пишна, мов Арте-мiда, феацька принцеса, донька Алкiноя. Вона сяє,
мов фарос, i її простягненi руки йдуть крiзь iмлу, мов променi маякiв.
   Може, Пероновi теж до вподоби були саме цi вiршi з поеми, i  вiн  охоче
приставав на просьбу Сивоокозу i читав їх десь уi;очi,  в  короткi  години
їхнього спочинку, може, й сам летiв  думкою  на  свiй  острiв,  обхлюпаний
пурпуровим морем Гомера, i бачив на березi  дiвчину,  яка  простягає  йому
назустрiч тонкi нiжнi руки, але вiршi кiнчалися, видiння щезало, Гiєрон ка
кiлька днiв ставав похмурим i роздратованим, i якщо  йому  докучав  Сивоок
або ще хтось з товаришiв, то висипав їм на голову цiлi короби жахiв з книг
про пригоди Александра. Про див'їх чоловiцiв, 24 лiктiв заввишки, i  тихих
та мудрих "яблу-коїдцiв". Про волосатикiв, що мали тiло мовби  людське,  а
обличчя левове, i про хлопцiв, якi нахиляли  собi  дерева,  ламали  їх  на
зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопiв оточували звiрi,  схожi  па  псiв,
тiльки  в  двадцять  лiктiв  заввишки  i  триокi,  i  блохи  там  стрибали
завбiльшки з жаб, i звiрi були в країнах, куди  йшов  Александр,  о  шести
ногах, триокi й п'ятиокi, були там i люди  безголовi,  косматi,  рибоїдцi.
Було там дерево дивне, яке росло до шостої години, а потiм ховалося  назад
у землю; чорне камiння, до якого хто доторкнеться, сам стає каменем;  риби
i змiї, що не смажилися на вогнi, а виповзали з нього, мов з води.
   Звiдти починалося царство пiтьми. Щоб знайти дорогу  на-вад,  Александр
звелiв узяти з собою самих  кобил,  а  лошат  залишити  позаду.  В  пiтьмi
наткнулися на потiк, що сяяв,  мов  блискавиця.  Александр  захотiв  їсти,
наказав поваровi приготувати що-небудь, повар почистив солоної риби, помив
її в потоцi, але риба зненацька ожила i попливла вiд повара.  Повар  випив
води, став невмирущий, сам того не вiдаючи, але не сказав про чудо  своєму
владицi. Той,  розгнiвавшись,  звелiв  убити  повара,  але  це  нiкому  не
вдалося, тодi Александр наказав опустити його в озеро з  млиновим  каменем
на шиї, i повар став морським демоном.
   Запалало свiтло,  але  без  сонця  й  мiсяця.  Двi  птицi  з  людськими
обличчями з'явилися перед Александром i сказали йому вертатися, бо то  вже
була земля божа.
   З тих темних див вимальовувалося Сивооковi те,  що  пережив  насправдi:
велетенськi тури, дику силу яких ще нiкому не вдалося приручити, замерзлий
Дунай, чорний вiд мiльйонiв па-цюччя, яке перемандровує з одної  землi  до
iншої, табуни вовкiв, що обсiдають купецькi валки або, знахабнiлi до краю,
никають навiть коло велелюдних  торговищ,  темнi  хмаровиння  ненажерливих
пруг, незримiсть безжального голоду, страшнi громовицi, безмежнi повенi.
   Але в книгах нiколи не писалося про те, що  було  насправдi.  Вiн  знав
журавлiв i лебедiв, знав ластiвку, яка приносила на своїх  гострих  крилах
весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповiдi Гiєрона про птицю
Фенiкс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе  п'ятсот  лiт,  а  потiм
заглиблюється в древа лiванськi, наповнює крила свої  ароматом,  летить  у
город Iлiополь, возлетить на приготовлене для неї iєреями города  тре-бище
i, спалахнувши, згорає. Вранцi чиститель требища обряще в попелi черв'яка,
який на третiй день возлетить птицею в прообразi Спаса. Фенiкс  має  крила
кольору сапфiра, смарагда й iнших коштовних каменiв i вiнець на головi.
   А ще був таємничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирiн, схожий на
тих сирен, що чарували супутникiв  Одiссея,  були  дракони  вогнедишачi  i
василiски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з  крилами
й головою орла, грифони  колись  стерегли  золото  Азiї;  скiфське  плем'я
арiмаспiв вступило з грифами в боротьбу за золото й  коштовнi  каменi,  то
були безстращнi варвари - може, саме тому ромеї давали одяг з  зображенням
грифiв начальникам варварських дружин.
   З досвiтку до темнощiв вергали вони, тесали камiнь, варили  рiзнобарвну
смальту,  гнулися  на  риштованнях  до  окостенiння  в  шиї  i  в  хребтi,
викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далi, тим бiльше кожен з  них
умiв, переймав од Агапiта вищi й вищi  таємницi  украшательства  священних
будiвель, але водночас  дедалi  вiдчутнiшим  ставало  їхнє  приниження  як
людей, вони мовби самознищувалися  в  своєму  мистецтвi,  з  кожною  новою
барвою, яку клали на стiни, з кожним вiзерунком, з  кожним  новим  вигином
абсиди, вигаданим кимось iз них, нiби  вiдлiтала  вiд  нього  частка  його
життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних iмператорiв
i серед чудес, ворожих людинi. Як було сказано в пророка: "Оце ж годi  вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях,  бо
й що вiн значить?"
   I самий Константинополь наповнений був чудесами,  перед  якими  буденне
життя людське вважалося нiчим. У монастирi Спаса зберiгалася чаша з бiлого
каменю, в якiй буцiмто Iсус перетворив воду на вино. Щовiвторка носили  по
городу iкону Богородицi, написану нiби  самим  євангелiстом  Лукою.  Можна
було побачити сокиру, якою Ной збудував свiй ковчег. В  монастирi  Продром
лежало волосся Богородицi. А ще стояла там  Софiя  -  нерукотворний  храм,
найбiльший i найпрекраснiший у свiтi, творiння, може, й не людських рук, а
божественних,  бо  iмператор  Юстiнiан,  при  якому  споруджено   святиню,
похований у  саркофаговi  з  зеленого  мармуру  iєропiльського,  за  життя
визнаний був не тiльки iмператором i першосвящеником,  а  самим  богом,  а
його  жона  Феодора,  куртизанка  з  цирку,  донька  приборкувача  звiрiв,
вирiзала сто тисяч павлнкiан, якi шанували Добро, але не визнавали бога.
   - Хай пам'ятає кожен з вас, мохнатомордих i обдертих, - гримiв  до  них
Агапiт, - хай затямить назавжди, що все видиме i все, чим живете, - то лиш
блiде вiдбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вмiння повинно
стати лиш засобом для нагадування про божий свiт,  про  божественну  драму
господа нашого Iсуса Христа i замешкуючих небо несмертельних святителiв.
   Харчувалися вони хлiбом, оливою, ще давав їм Агапiт червоне  виноградне
вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному  з  них  зiбралося
стiльки дикої сили, що не дiяло нi червоне вино,  нi  тяжка  праця;  часто
вибухало це в них непогамовною люттю,  вони  зчiпалися  мiж  собою,  i  то
добре, коли все кiнчалися  самою  сваркою  й  не  доходило  до  справжньої
биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою  злiсть,
свою неволю, свої нещастя. Потiм мирилися, знов ставали поряд  на  високих
риштованнях, дерли голови догори, задихалися вiд спеки або ж  коцюбли  вiд
холоду, коли у високий монастир  упливали  взимку  хмари  й  оповивали  їх
своїми пасмами.
   Агапiт нiколи не квапив їх. Сам повiльний i маєстатичний у жестах,  мов
постатi святих, яких учив зображувати,  любив  це  й  у  своїх  пiдлеглих.
Мiщило досконало завчив усi вимоги Ага-пiтовi, смакував  уповiльненiстю  в
роботi, мовби тим самим мiг продовжити своє життя. А Сивоок  накидався  на
роботу зшале-нiло, йому щоразу хотiлося  викласти  все,  що  вмiє,  на  що
здатен, з його запалу смiялися всi;  Мiщило  докiрливо  хитав  головою,  а
потiм перший же доповiдав Агапiту, як недостойно вiвся його товариш  i  як
постраждала вiд цього справа, бо через його  нестримнiсть  порушено  канон
про зображення верхнiх жiночих шат, у яких не повинно бути жодної складки,
бо складки утворюються тiльки поясами, якi,  це  вiдомо  всiм,  притаманнi
одяговi нижньому, лише перепоясанi патрицiанки мають їх у парадному строї,
але носять через плече, а не па талiї, щоб не вводити глядачiв  у  спокусу
сатанинську.
   На диво занудливий був цей Мiщило, i Сивоок нiяк не мiг збагнути,  чому
наслано на нього такого єдиноземця, якою  силою.  Зате  Агапiт  кохався  в
Мiщиловi.
   - Ге, - муркотiв до Сивоока, який зовсiм не почувався винним i  недбало
сидiв перед своїм зверхником, слухав i не слухав  того,  -  в  нашiм  дiлi
потрiбнi отакi собi неквапливi, розважливi люди, якi б могли подумати собi
поволi i провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти  зробив  оту
мозаїку? Поспiшав, рвався, а куди й чого? Однаково б нiчого не  втяв,  аби
задовго до тебе не визрiло це в моїй головi й душi, а ще  перед  тим  -  у
душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на свiтi. Думали вони про
цю мусiю, виношували по камiнчику кожну барву, кожен вигин. А твоє дiло  -
зробити. Нести традицiю. В цьому - тривалiсть  i  вiчнiсть  держави  i  її
люду. Хто дотримується традицiї, може  сподiватися,  що  його  теж  колись
цiнуватимуть. А коли плюєш сам - плюнуть i на тебе. Тiльки варвари  живуть
без ладу й порядку, а в богочти-мих ромеїв  усе  встановлено  точно:  i  в
життi, i в  службi  божiй,  i  в  дiяннях  царствених  iмператорiв.  Що  є
мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення  й  композицiї  так
само, як, скажiмо,  наперед  розписано  порядок  одягання  i  переодягання
iмператорiв i їхнiх  наближених,  а  також  священикiв.  А  що  може  бути
головнiшого для простого чоловiка,  анiж  лицезрiти  свого  свiтського  чи
духовного повелителя в одязi, який вiдразу  засвiдчує,  хто  перед  тобою?
Iмператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомiй головi своєї  першої
"Книги церемонiй" подає, якi облачения надягають царi на  свята  i  виходи
урочистi. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як  усе,  що
стосується вашого вмiльства. Це велика наука.  Бо  й  що  таке  життя?  Це
переодягання, вмiння дiбрати для певного випадку властивi шати.
   I так само, як кожен  знає,  коли,  i  з  якого  приводу,  i  якi  шати
надягають вельможнi, мистецтво наше в кожному випадку  може  користуватися
тiльки наперед визначеними i твердо встановленими канонами, i той, хто  їх
засвоїть, i нестиме в собi, i зможе передати через себе i своє вмiння, той
нам потрiбен. А всi iншi - вiдступники. Вiдступникiв же слiд виганяти,  як
нечестивих, з храму.
   - Можеш проганяти мене хоч сьогоднi, - похмуро сказав Сивоок.
   - Нi, нi, чоловiчеi - смiявся вдоволено Агапiт.
   Сивоок пускав усi тi повчання повз вуха. Земля ромеїв? Нiколи не забуде
болгарських своїх братiв, тяжкий перехiд через македонськi гiрськi  шляхи,
Амастрiанський форум i болiснi вигуки: "Майчице моя! Оче мi iзгорях!"
   Земля ромеїв? В цiй землi, сухiй i черствiй, усiх  богiв  спровадили  з
неба й поселили в храмах, самi безугавно возносячись молитвами до неба,  а
його боги жили в деревах, у водах, у землi, а до. неба нiхто  нiколи  й  у
гадцi не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зiйдеш  на  нього
навiть по райдузi.
   Земля ромеїв? Жорстокiсть, пiдступнiсть, лицемiрство на кожнiм кроцi. З
одного боку  закостенiлi  канони.  Жодної  стопи  вiд  них.  Всi  святi  в
однакових шатах i в положеннях. Хоч куди б поїхав вiзантiєць, зустрiнеться
вiн iз звичними для ока подобизнами, i серце його мало сповнюватися пихою.
Свої, найманi й купленi митцi малювали апостолiв, iмператорiв,  войовничих
iмператорських жон i кобил, i цiлi мальованi фаланги Вiзантiї вирушали  на
здобуття свiту, щоб засвiдчити  лад  i  непорушну  єднiсть,  яка,  мовляв,
панувала в цiй державi. А з другого боку - невтихаючi суперечки про те, як
вiрити, як спасти душу свою, про  благочестя  i  нечестя,  i  про  те,  як
складати персти, скiльки разiв казати "алiлуя",  скiльки  проскур  вживати
при вiдправi, скiльки кiнцiв повинно мати  зображення  хреста,  як  писати
iм'я Iсуса, якi повиннi бути архiєрейськi клобуки i жезли, як  дзвонити  в
церквах, чи не почверти-ти святу трiйцю, видiливши четвертий  престол  для
Спасителя; ярi анафеми один одному, лайки на торжищах i  в  корчемнипях  -
нiкчемнiсть i метушнява, похвальба своїми порядками, своїм  першородством,
давнiстю своєї держави. Однаково, що  дiд  хвалився  б  перед  юнаком:  "Я
народився перший". А той  мав  би  сказати:  "Я  проживу  зате  довше.  Ти
вмираєш, а я тiльки вбираюся в силу та мiць".
   Хоч Агапiт вважався мовби вiльний у  своїх  вчинках  i  виборi  роботи,
насправдi все залежало вiд патрiарха, вiд сакелларiя, церква  виступала  i
їхнiм працедавцем, i їхнiм годувальником, i їхнiм суддею. Церква тримала в
руках усi канони, вона не поступалася нi в чому, вона вимагала  послуху  й
покори не тiльки в молитвах, але й у прикрашаннi храмiв, художники для неї
мали  стати  найпершими  рабами,  покликаними  оспiвати  могуття   богове,
прославити його i його апостолiв у барвах i будiвлях.
   Так велося здавна. Ще з  Єгипту  пiшло:  жрець  -  i  фараон  I  раб  -
художник.  I  в  стародавнiх  грекiв,  мабуть,  так  само.  I  в   римлян,
спадкоємцями яких вважали тепер  себе  ромеї.  Святиня  вимагала  пишноти.
Мистецтво стало слугувати пишнотi. Подавляло людину, замiсть возвеличувати
її дух, пiдтримувати в нiй силу  й  веселощi,  як  це  робило  споконвiку.
Русичi не знали такого  мистецтва.  Рiзьблена  ложка,  гаптована  сорочка,
ковшик,  прикрашений  квiтами,  випаленими  жигалом,  посуд  з   спокiйним
вiзерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний  щит  (може,  й
назвали їх греки руськими за тi щити, бо ж по-грецьки червоний  -  русiй),
кольчуга з блискiтками. А потiм прийшов  суворий,  безплотний,  народжений
без зачаття i вже тому незбагненний i чужий  бог,  з  аскетизмом,  схимою,
жорстокiстю - i нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
   Дванадцять i дванадцять, а то ще й бiльше - ось  сума  лiт  Сивоокових,
впродовж яких мав стикатися вiн з цим новим  богом,  пiд  хрещатим  знаком
якого давно, в темну понуру нiч, убито було дiда Родима.
   Дванадцять рокiв вiддано Агапiтовi. Забуваються дрiбнi щоденнi випадки,
життя протiкає, мов вода крiзь пiсок, утримується в людинi  тiльки  знання
та вмiння, входить у неї непомiтно, так нiби завжди було в  нiй,  надто  ж
умiння, бо нiхто не зможе навчити  тебе  розрiзняти  й  вибирати  барви  i
класти Їх так, щоб здригнулося найпохмурiше серце, якщо  сам  ти  не  вмiв
цього мало не вiд дня народження, якщо не подарували тобi  цього  високого
дару твоя  рiдна  земля,  першi  твої  навчителi,  серед  яких  зростав  i
пiднiмався на ноги.
   Вiн охоче приймав те, що пасувало до його  непокiрливостi,  й  опирався
чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожiшого  для  себе
мiг знайти поза християнськими богами пiсля заподiяного йому зла?
   Його намагалися переконати, що тiльки християнство дало  людинi  високу
духовнiсть,  а  без  всесильної  його  дiї  в  серцi  людському,  в  якому
проростають лиш тернiї грiхiв, не можуть появитися  любов,  радiсть,  мир,
довготерпiння, благiсть, милосердя, вiра, кроткiсть,  воздержання.  Чи  не
брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий  бог  -  i
почалося на його землi: чвари,  переслiдування,  зникла  радiсть,  веселi,
добрi, розумнi люди поступалися  мiсцем  таким  пройдисвiтам,  як  Какора,
запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Мiщило.
   Сивооковi тикали в очi його дикiстю, дикiстю й варварством його  землi.
Пиховитi ромеї, хоч i розносили християнство по  всiх  усюдах,  справжнiми
християнами вважали тiльки себе, решту називали "кропленi",  натякаючи  на
обряд хрещення з кропилом i свяченою водою.
   Одного  разу  вiн  хотiв  намалювати  апостола  Павла  без  меча.   Вже
докiнчував фреску на свiй смак, бо нiяк не мiг прийняти безглуздого звичаю
давати Павловi до рук зброю. Воїн-язичник  Савл  iз  Тарса,  навернутий  у
християнство, прибрав iм'я  Павла  i  став  апостолом-провiдником  єдностi
християнства i  важливостi  милосердя.  Канон  вимагав  зображувати  Павла
неодмiнно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке
Сивооковi дiло до всiх цих дурних  канонiв,  але  йому  набридло  слухняне
повторення, вiн завжди пробував щось змiнити, цього разу вирiшив  обiйтися
без меча.
   Але саме нагодилися Агапiт i сiнкелл у  лiловiй  хламидi,  з  коштовною
панагiєю на грудях i високим посохом чорного  дерева  з  срiбним  чеканним
наголiв'ям.
   -- Чому святий Павло без меча? -  закричав  сiнкелл,  i  шия  йому  пiд
дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.
   - А тому, що я так захотiв, -  вiдповiв  з  своїх  риштовань  Сивоок  i
вдивлявся в зледащеного сiнкелла з такою ненавистю, що  той  аж  вiдступив
трохи.
   - Це рус, - примирливо сказав Агапiт, - вiн трохи дикий, однак...
   - Мовчати! - звелiв йому сiнкелл i тепер уже смiливiше ступнув знову до
риштовань, на яких височiв грiзний Сивоок. - А ти! Що ти?  Смердючий  русi
Поганин! Земля твоя - страмо-та суцiльна! Як смiєш?
   Сивоок вiдповiв сiнкеллу словами одного з семи мудрецiв  Еллади,  скiфа
Анахарсiса:
   - Якщо моя батькiвщина страмота для мене, то  ти,  у  всякому  випадку,
страмота для своєї землi!
   Останнi слова Сивоок уже викричав щосили  i  зшалiло  полетiв  униз  iз
риштовань просто на голову сiнкеллу i був би, може, й убив  того  пещеного
патрiаршого прислужника, якби Агапiт,
   I добре знаючи Сивоокову вдачу,  не  вiдтягнув  вчасно  чиновника  i  з
поклонами й перепросинами не вивiв з храму. Потiм вiн повернувся й реготав
разом з усiма з вихватки Сивоокової, ляпав Сивоока по плечу, зазирав  йому
в очi, а той вiдвертався, сопiв розлючено й ненависно,  ненавидiв  усе  на
свi-К тi, зневажав i ненавидiв Агапiта за його пiдлабузницьку  натуру,  за
властивiсть легко визнавати свою нижчiсть перед кожним, хто бодай  натяком
давав знати про свою вельможнiсть або просто силу. Гидко було дивитися, як
гнеться дебела шия i як._ зготовляється до плазу могутня  статура,  мiцна,
мов мур. Давно б утiк собi Сивоок у широкi свiти вiд цього  чоловiка,  але
мав той i свої чари, якi вабили до нього. Мав слово, яке об'єднувало всiх,
в хвилини душевної розчуленостi  не  називав  iх  антропосами,  а  ласкаво
казав: "Друзi мої". А ще вмiв покорити їх своєю обдарованiстю. Коли  сипав
у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого  свого
рукава i виходила потiм смальта неземної барви! А чи  коли  одним  порухом
своєї дебелої десницi виводив  таку  заокруглено-досконалу  лiнiю,  що  не
вiдшукаєш її й у тiлi найбiльшої красунi. Але не мiг збагнути  Сивоок,  як
можна горiти талановитiстю ,в очах i на обличчi й водночас бути лицемiром,
готовим пiдморятися незаперечно всiм догмам, всiм повелiнням, всiм  змiнам
i вiри, аби лиш йому дали змогу  жити,  а  отже  -  творити.  Бо,  мовляв,
хитрощi - теж сила вiща. А  що  вiн  витворить  iз  дувшею  пристосування,
блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настроїв? Ще  не  мiг  простити
Сивоок Агапiтовi його жорстокого самолюбства.  Може,  художник  i  повинен
бути само-iлюбом, щоб утвердитися в своєму талантi, але утверджуватися ;аа
рахунок iнших, топтати iнших - аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна
сполучати в собi  легендарну  просто  леда-|чiсть  i  вогонь  обдаровання,
барложитися цiлими днями в постелi, мати сонну мармизу,  заснядiлi  очi  i
зберiгати в глибинах I'душi такий вогонь натхнення, якого не знайдеш нi  в
кого? Чудасiя!
   Агапiт нагадував ситу й самовдоволену  Вiзантiю,  де  благо-їдать  божа
зiйшла з небес i блукає помiж людьми, i вже хто її впiймає,  то  триматиме
мiцно, попри всi спроби вiдiбрати для iнших. На Агапiта благодать упала  в
його здiбностях, i вiн цупко тримався за дане йому вищою силою  так  само,
як трималася ромейська держава за всi свої привiлеї й права, встанов-;ленi
нею самою.
   Заняття художнiми ремеслами регульовано надзвичайно  суворо.  У  "Книзi
єпарха" тiльки майстрам золотих справ, скажiмо, присвячувалося  дванадцять
параграфiв. Не мiг ти стати мозаїчистом чи  золотковцем  тiльки  тому,  що
володiв умiнням: це Ще слiд було довести. Тiльки член золотницького єснафа
допускався до ремесла, а  щоб  вступити  до  єснафа,  вимагалася  запорука
п'ятiї вiдомих єснафлiїв. Умiлець мiг працювати тiльки в ергастерiї, нi  в
якому разi - вдома. Вживати мав тiльки благороднi метали, на  яких  стояло
служб