ове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували i карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного металу з стороннiми домiшками, то iiому вiдгинано руку. Окрiм предметiв для власного споживання, художник мав право купувати тiльки необхiдне йому для роботи, але не для перепродажу. Окрiм того, не мав права набувати матерiалiв для роботи вiд жiнок, а також, пiд загрозою негайної конфiскацiї всього майна, будь-чого з церковної власностi. Закони були жорстокi й несхитнi, як i церковнi канони, що повелiвали малювати одних святих у хiтонах, iнших - у стихарях, третiх - у скарамангiях i лорах, i для кожного була своя барва, i своя постава, i все це було наперед задане, навiки закостенiле, хизувалося своєю незмiннiстю, своєю несхожiстю ва те, що було, i, може, на те, що десь буде, хоч ромейське мистецтво й не допускало можливостi, щоб десь щось з'явилося, окрiм нього, бо ж вони - вершина всього сущого, вони просвiтили всiх варварiв: усi були дикi, а ромеї принесли їм Христа, i його вчення, i його храми, i його закони. Отак воно, мабуть, i ведеться в iсторiї. Всi були дикi, а хтось приходив i просвiщав їх. I тi племена Малої Азiї, що будували кораблi, визначили хiд небесних свiтил, вiдкрили заблуканицi були дикi, а прийшли ассiрiйцi, i їх просвiтили. I тi, хто населяв Єгипет, були дикi, а фараони їх просвiтили й примусили будувати для себе камiннi гробницi. I етруски були дикi, а римляни їх просвiтили, укравши в них i жон, i мистецтво, i городи. Чи то не велика брехня iсторiї? Може, пiд тиском примiтивних головорiзiв згинули безцiннi скарби людського духу, а нащадкам лишилася тiльки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так нiхто й не знає, хто були тi люди, що пиляли над Нiлом твердий камiнь Мокатама, тягали його через рiку i складали в рукотворнi гори-пiрамiди? Може, то їхнiй вiдчай, i їхнє горе, i їхня пам'ять на землi - отi пiрамiди? Може, то знак наступним поколiнням, якi повиннi вiдчитати все, сховане в строгих лiнiях поставлених на краю пустинi мовчазних кам'яних гробниць? Нiхто не знає. Так через тисячу рокiв говоритимуть i про його землю. Зберуть цiлi сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячi своїх книг, так наче вiд кiлькостi книг залежить кiлькiсть правд. Правд завжди буде мало i для їхнього затямлення й висвiтлення треба дуже мало книг i писань. Може, десь винi останнiй на його землi мудрець, такий як дiд Родим, збирав дбайливо скарб берестяних грамот i збиткiв, списаних старовинним письмом русiв, де перша лiтера була П - поле, правда, путь, а може, перша лiтера була Ж - життя, жито - i мала кшталт предивного елiпса, як зернина, як сонце, як мiсяць, як дитяче личко або жiноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость з його небаченим храмом, з провiщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, якi не покорилися. I тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що додалося? Сонце так само сходить i заходить, i трапа росте, i листя шелестить, i звiр спiшить до водопою, i мати годує дитя... Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав'язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорi невiдомо навiщо, люди задихатимуться вiд тих предметiв, самi перетворяться па предмети бездушнi й скам'янiлi, як тi жiнки Содома i Гоморри - на солянi стовпи. Речi знищать колись людину. Поки їх мало - людина їх любить, прикрашає, вони слугують людинi й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потiм їх стає надмiрно багато. Робити речi не стає часу. Прикрашати - й поготiв. Мистецтво зникає. Воно вiдходить на узбiччя, в глибини минулого, а з ним вiдходить i час, i людина лишається самотня на березi океану вiчностi, i гори непотрiбних, безглуздих речей громадяться навколо неї. Такою видавалася Сивооковi Вiзантiя пiсля чарiвної простоти лiсових озер i зелених пiль з соковитим житом i спiвом птаха в небесних безвiстях над рiдною землею. Волю могло дати саме тiльки мистецтво, але й тут заковували його в залiзнi регули обмежень. - Головне, - казав йому Агапiт, - це загнуздати в догмати вiри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барвi бога. Уникай у мистецтвi всього, що в життi не є прекрасне, бо тодi природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалiсть божого творiння. Лапка ж не може бути досконалiстю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людинi землю i небо, дерева i квiти, води i трави, чотири пори року - i кожна прекрасна, дано рiзну погоду-i кожна прекрасна. - Ага, - вiдповiдав йому Спвоок, - а коли iiа холодну погоду я роздягнений? - Про тебе не йдеться. Не тобi слугує високе вмiння, а богам. Бо й що ти є? Нiкчемнiсть! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава - боговi. Питати Агапiта, чому вiн забирав собi не лише славу, а ще й грошi за їхню роботу, не хотiлося. Той знайде вiдповiдь. Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цiлий день перед гарно переписаною i.оздобленою Бiблiєю, примусить читати апостольськi послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи нi, чи Єна мала пуп i чи мiг заговорити змiй-спокусник, i що слово "олива" повторюється в Святому письмi двiстi разiв, - вiд цього ще не станеш добрим художником. I справ земних не полагодиш читанням цiєї великої, гарно складеної та водночас i неймовiрно заплутаної священної книги. На небi - висхлi, благоснi святi великомученики, а на землi - клубовиська дияволiв, вiдьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств,.пiдлоти. Як це все Сполучити? I чи можна це поєднати? - О темний антропосе, - казав Агапiт, - пам'ятай, що двiстi лiт тому Нiкейський собор постановив: мистецтво належить художниковi, але композицiя - святим отцям. А що є композицiя? Композицiя - це метод, завдяки якому елементи предметiв i елементи простору складаються в творимому в одне цiле. Виразнiсть передається через постатi, постатi розкладаються на члени, члени - на поверхнi, що сполучаються, мов гранi дiаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботi важить тiльки проведення пензлем по дошцi або стiнi. Воно може бути погане або гарне. Це Сивоок затямив ще з дпя своєї появи у Агапiта. Коли подавав камiнь на спорудженнi монастиря. Коли стругав дошки для iкон. Коли рiзав кiтних овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробi. Бо коли ще тiльки заро' док, то шкiра його занадто нiжна, щоб з неї вийшов пергамен. Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, i книга з нього не годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як вiдомо, книг не купує, бо неспроможен. А писання iкон? Це не те, що башлувати ненароджених ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або з свiтлої, такої милої серцю Сивоока липи - то був тiльки початок. Далi та дошка обходила кiлькох умiльцiв, кожен з яких досконало володiв своєю частиною роботи, i Сивоок з часом теж пройшов усi ти роботи, повторюючи шлях виструганих ним у свiй час дощок. Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася бiлилом, а вже на залевкашєну поверхню наносився малюнок майбутньої iкони. Так робилося й з фресками, тiльки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь гострим по свiжiй штукатурцi (Сивоок згодом писав без прорисi, одних дивуючи, а других дратуючи легкiстю своєї руки). Малюнок робив "знаменщик" пензлем або припорохом i закрiпляв графйою. Тло найчастiше було золоте, але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт полiментом. Полiмент готували з тонко натертої червоної фарби, висушеної й розведеної на протухлому яєчному бiлковi з оцтом. Полiмент надавав позолотi рвоностi, а щоб золото мало справжнiй блиск, його ще подiвали собачим зубом або агатом. Тiльки пiсля цiєї пiдготовки iконописець-доличник красками, введеними на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Пiсля доличника брався личник, який писав облiччя i оголенi частини тiла. Це вимагало найбiльшого вмiння. увала точна послiдовнiсть роботи личинка. Передовсiм була санкир - тобто накладання пiдмальовок Iшаною краскою з вохри, умбри й сажi. Далi художник робив рiис сажею, намiчаючи контур, а бiлилами наносив "движки" я означення рис обличчя. Пiсля цього починалося вохрiння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозоростi краскою тричi ряд наводили малюнок, досягаючи дивної нiжностi, особливо внутрiшнього свiтiння красок. Перша плав наводилася свiтлою санкир'ю. Нею поправлялися випуклi мiсця на обличчi: тec, вилицi. Другою наводився рум'янець. Третьою "пiдбивали", тобто об'єднували попереднi плави. Пiсля цього йшла Iплавка" - тон, що об'єднував усi попереднi тони так, що вони вонизували один одного. Поки ти засвоював усю цю складнiсть прийомiв, невпинно посконалюючись у своєму вмiннi, Агапiт привчав тебе до думи, що мистецтво - звичайне ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами. Цi "Як же так? - думав Сивоок. - Адже це iснує поза всiм! Нiчого з'являється раптом цiлий свiт. Хiба тут досить простого Проведения пензлем? Вкладати треба цiле своє серце, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!" Однак розумiв, що про таке нiкому не скажеш, тут можна пiдчувати самому, а хто не вiдчуває, того не переконаєш нiяким уєслiв'ям, тiльки накличеш на себе глузування. Гiєрон у великiй таємницi розповiдав Сивооковi про iснуван-IНя єнохiв - темних книг, у яких заховано багато мудростi, неприступної нi ромеям, нi агарянам, нiкому в свiтi. Книги тi знищувано жорстоко й послiдовно вже тисячу рокiв, але однаково знищити їх усi не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищенi лише разом з усiма людьми, а це - неможливо. В тих книгах є й про художникiв. Не так, як у Арiстотеля. Арiстотель просто перелiчував складники художницького вмiння, як то робить їхнiй Агапiт. Темнi книги пов'язують дiяльнiсть художника з iснуванням самої матерiї. Матерiя виникає внаслiдок випромiнюваного богом свiтла на його найвiддаленiшiй межi. Вона сама є не що iнше, як те згасле свiтло. 3аймаючи найнижчу область свiту, що зветься Асiа, вона являє собою, як згасле свiтло, область пiтьми. Отже, свiтло е добро, га матерiя - це принцип i сфера зла. В мороцi живуть усi злi духи i їхнi владики. Отож роль художника - затримати свiтло в матерiї, бодай залишки свiтла. Художник вище бога i законiв природи: вiн створює повий свiт вже пiсля сотворiння його богом! Докучав їм нездоровий пiвденний вiтер. Розносив над усiм городом сморiд нечистот, якi звалювалися на вузьких бокових вуличках i в глухих закутках попiд мурами, запах морської гнилi з Пропонтиди, ледь чутнi аромати далеких пiвденних країн: квiти, прянощi, засмаглi пружнотiлi жiнки, неземнi плоди. I всi поступово шалiли вiд того вiтру, голоси ставали роздратованi, рухи рiзкi, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, i доводилось розруйновувати щойно викладений цiматок мусiї; хтось лаявся, хюсь зачiплювався до бiйки, не було iншої ради, як покинути роботу: i вони кидали її i розбрiдалися по Константинополю: однi просто швендяли по Месi, другi йшли до повiй на спадисту вуличку коло форуму Тавра, третi напивалися в корчемницях, четвертi штовхалися на торговищах або слухали мандрiвних музикантiв, ув'язувалися в бiйки i суперечки. Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустинi, оточений розвеселеною, жадiбною до розваг юрбою, викрикує в спiтнiлi байдужi обличчя щось своє, потiм перебирає кiлька невiдомих Сивооку мов, поки доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається, мабуть, тiльки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, вiн не вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавiсть молитов та поклони, але цей обiдранець щось там кричить про першу лiтеру свого письма, про ель Алеф, або ж альфу по-грецьки: - Ель Алеф - початок усiх початкiв, змiїста перша лiтера арабського алфавiту, слiд змiї на просонценому пiску, тiнь, кинута на землю гiлкою квiтнучого дерева, вказiвка сонячного годинника, знак життя й смертi, лiнiя, що з'єднує схiд i захiд i з'єднує пiвнiч та пiвдень, мiра всiх мiр, одиниця й безмежнiсть, минуле, нинiшнє й майбутнє в одному начерку. Ель Алеф! Сивоок мiг би розповiсти цим дурням про всi лiтери своєї мови. I першою мiг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Вiн проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним блиском пустинi в гострому поглядi: - Тодi послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах отак, як стою перед тобою я. Мiцно стоїть, розставивши ноги, творячи трикутник мiж собою i землею так само, як утворюють у землi трикутники коренi всiх дерев: наймогутнi-ших дубiв руських, що вростають в землю вдесятеро глибше, нiж виступають назовнi, i алепськпх сосен, якi тримаються тiльки за поверхню приморської крем'янистої землi, живлячись самими вибризками моря. "Аз", - сказав чоловiк i став на ноги, щоб мати внизу пiд собою цiлий свiт, щоб мати в своїй услузi все плаваюче, повзуче, стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття - в майбутнє i минуле, iiа всi чотири вiтри, i в небо, де Сонце, Мiсяць i Земля теж творять великий трикутник Всесвiту. А i є безмежнiсть, яка вiдкривається з двох закритих бокiв трикутника, ще бiльша безмежностi з боку вiдкритого. Ось що таке А. - Якi ж слова починаються з цiєї лiтери в твоїй мовi? - пронизливо закричав жебрак. - Може, аллах? Ромеї впряглися й собi,закричали: - Адамас! - Аргiр! - Атраватiк! - Апокомбiй! Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мовi не починається на А! - Та ну вас! - розiзлено вигукнув. - Тому й не починаються в нас слова, що це найперша лiтера. А треба буде, то позичимо слiв! - Позичальник, позичальник! - заревiла юрба, i вже чиїсь руки вхопили Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скорiше вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, iнодi й самим життям. Агапiт мав свiй палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед апельсинових садiв, куди не долiтали повiви гнилого константинопольського вiтру, де все напоєно було пахощами цвiтiння або стиглих плодiв, де стояла тиша, порушувана хiба що пташиним спiвом, який, сказано ж, додає людинi вiку й краси. Над усе Агапiт любив своє тiло. Нiжився в теплих купелях, пронизаних пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вiльному бiлому одязi, щоб дихало тiло. Любив усе тiлесне, навiть запах пiд пахвами викоханок, яких мав безлiч i рiзних. Вiдчував, що з роками дедалi бiльше розростається в ньому дикий брудний звiр, але не стримував того звiра, а з якоюсь навiть насолодою стежив за його розростанням. Сили, здавалося, ще не покидали його, але помiчав у собi заздрiснiсть до молодших, заздрiснiсть переходила в зненависть, вiн гамував її вмiло, а сам знав, що то: ознака наближення старощiв. Аж тепер мав би признати слушнiсть тому русовi, тому могутньому скiфовi, що з часом перевершив усiх його учнiв, та, може, й самого Агапiта в досконалостi всiх мистецтв, погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, вiдкинути смiливо тi обмеження, якi стосували святi отцi щодо його мистецтва, бо мистецтво належало художниковi та й тiльки художниковi. Але чим далi впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна i бронзової твердостi вия не гнулася i не мала зiгнутися. О пиха Вiзантiї! Золотi шати, розкiш i окостенiння iдолiв, засохлi на сонцi глинянi iдоли набувають камiнної твердостi; їх можна хiба що розбити, зiгнути к, схилити - нiколи й нiкому! Тепер знав Агапiт, що християнство - це вiк похилий. Воно виникло, щоб потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже здерев'янiли суглоби. Хто насилу пересуває ноги. Хто забув про рiзкi жести i рiзкий голос. Маєстатичнiсть, повiльнiсть, неквап, похмурiсть, нелюбов до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства i в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди досто-совувалася до тих, хто править свiтом! I майже завжди була 'вона вiрою старих людей. Як же узгодити це з тим, що старiсть приносить з собою мудрiсть? Може, хитрощi? Старi дiди тiльки й умiють, що спати, а один юнак може перевернути цiлий свiт. Тепер Агапiт часто гнiвався. Серпики блiдостi появлялися в нього коло нiздрiв. Голос ставав верескливий i рiзкий, мов у жирного барана. I смердiв Агапiт, попри всi натирання благовонною корою й сандаловим маслом, чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нiкого не пускав до себе додому. Снвоок чи й був там останнiм часом разiв кiлька. Але якось треба було полагодити з Агапiтом одну невiдкладну справу, бо вiн не появлявся па будiвництвi кiлька день, а любив усе тримати пiд наглядом, забороняв будь-що робити самим, без його велiнь. Вони споруджували невелику церкву коло стiни Феодосiя в протилежному вiд Влахери кiнцi Константинополя, тож Сивооковi довелося проїхати верхи на вiслюковi увесь город, десь у нього на батькiвщинi такий їздець викликав би глузування й тюкання, але тут вiслюк був твариною звичною й зручною, вiн мав свою мудрiсть, щоправда, заховану так глибоко, що людина збагнути її не могла нiколи; може, тому пасув-ав їй бiльше кiнь, просякнутий страхом, власне, дурне и затуркане створiння, звикле бiгти туди, куди його женуть, пiдкорятися кожному шарпанню повода, кожному покриковi вершника, кожнiй примсi; вiслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти, то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто з люб'язностi, вiн вислухував тебе або й не слухаючи розумiв, куди й чого тобi треба, i йшов собi без поквапу так, як хотiлося не тобi, а йому, i хоч ти б убився вiд злостi - нiщо не могло спонукати його змiнити свого кроку, i вiн привозив тебе туди, куди хотiв; найчастiше це збiгалося з твоїм намiром, iнодi й не збiгалося, але на це не було ради, бо впертiсть - це, зрештою, мудрiсть. А хто ж стане заперечувати мудрiсть? Сивоока вiслюк довiз благополучно до Влахернiв, там у нього десь, видно, були свої справи, бо по крутiй вуличцi вгору до садиби Агапiта Сивооковi довелося дертися вже самому - вiслюк залишився стояти коло куща з гарними фiалковими квiтками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав, поки з'явився заспаний женоподiбний євнух, який володiв, здається, єдиною цiнною властивiстю: запам'ятовував усiх Агапiтовнх антропосiв з перших вiдвiдин. Євнух кивнув Сивооковi, вiдчинившому браму,тодi сказав: - Агапiта немає вдома. - Навiщо ж вiдчиняв? - здивувався Сивоок. - Агапiта нема, - повторив євнух, збаранiлий вiд ситого харчу й неробства. Сивоок запiдозрив якийсь обман, вiдштовхнув євнуха. - Нема, то пiдожду, а ти дивись собi тут. I пiшов сам до будинку. Склепiнчастi вiкна, забранi гарними гратницями, бiлий камiнь. Пишний сад. Дорiжки, викладенi грецькими мозаїками з зображеннями дерев i птахiв. В себе Агапiт не стосував обмежень, як у храмах. Високi бiлi квiти пiд мурами. Зеленi батоги плюща на стiнах. Бiле, зелене - спочинок для очей. Сивоок штовхнув дверi з мiдним кiльцем знадвору, обкле-панi мiдними кружалами, увiйшов до будинку. В просторому атрiумi пiдлога теж викладена була мозаїками. Рiзнобарвнi! кола руху небесних свiтил. Античнi божества неба i простору. - Агов! - гукнув Сивоок. Нiхто не вiдповiдав. Може, євнух сказав правду? Вiн пiшов далi, штовхнув ще дверi, потрапив у якийсь вузький хiдник з високими бiлими стiнами, звiдти проник до кiмнати, зупинився на порозi, бо кiмната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже все примiщення займає широке ложе, а на ложi - жiнка. Вона лежала, пiдклавши одну руку пiд голову. Усмiх блукав по її повних устах, застиглий усмiх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини її чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложi, ноги непередаваного кольору (людське тiло, надто ж жiноче - завжди непередаваного кольору, як пшеничний хлiб), ноги струменiли, впадаючи, мов двi пшеничнi рiки, в звабливiсть, ноги круглилися знадливо до болю, але вiн задивився на ступню, замилувався її досконалiстю, її мiццю; жiноча ступня, чиста, вигиниста, мов мiст райдуги, була просто в нього перед очима, вiн щось намагався згадати, але не мiг, йому заважала та ступня, тодi вiн з маху вiдкинув її кудись у невiдомiсть i полетiв, пропав, зник, вибухнув i розвiявся в просторi назавжди. Потiм його тiло збиралося, немов дощ у хмарi, з найменших часточок, поволi, неохоче, аж поки набуло знов своєї ваги й об'ємностi, воно ще й досi палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жiнка лежала поряд холодна, як крига, тiльки недбало кудлала його запорошеного пилом Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудної, спiтнiлої, але м'якої. - Ти хто? - спитала вона. - Сивоок,сказав вiн, як колись давно вiдповiдав усiм, найперше ж, здається, Величцi, про яку грiх тепер було й думати. - Варварське iм'я, - промовила вона з показною зневагою, але руки не прибрала, лоскотала його бороду. - Агапiта знаєш? - Чому б не знати? - Боїшся його? - Нiкого не боюсь. - Я прийду до тебе. - Хочеш - приходь. - Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жiнка, який дух наслав її на нього? - Де ти живеш? - А нiде. В храмi. - Ти що - священик? - Художник. - Антропос Агапiтiв? - Художник, - уперто повторив вiн. - Ну то знайду. А тепер iди, щоб не застав Агапiт. - Не хочу, - сказав вiн i повернувся до неї, лютий i несамовитий у своїм пожаданню. Їхав назад знов на вiслюковi, на тiй сiрiй, упертiй i кмiтливiй животинi, яка, мовби вiдчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до своєї церковцi, жваво дрiботiла копитцями; але Сивооковi й того було замало, вiн, знай, пiдганяв вiслюка, кричав на нього: "Чох! Чох!", його дратували нашорошенi високi вiслячi вуха, наставленi неначе для того, щоб вловлювати все його збентеження вiд несподiваної подiї, що сталася в бiлому палацику Агапiтовiм; вiн тяжко ненавидiв i вiслюка, i вулицi цього великого чужого мiста, i натовпи розледащених нероб попiд емволами, ненавидiв Агапiта, якому припекло кудись вiдлучитися сьогоднi зранку, ненавидiв ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її iменi, не знав, хто вона й що, - була ромейка i то вже досить, намагався тепер виправдати свою нестримнiсть, ромейка видавалася йому як вiдплата за все, чого зазнав у цiй землi, то була його помста пиховитiй i жорстокiй Вiзантiї; жiнка хизувалася своєю красою, своєю безсоромнiстю, заслiплювала своїм тiлом, як заслiплює Вiзантiя своїми награбованими багатствами, - i вiн помстився, вiн iнакше не мiг. Ось його виклик, хай вони тепер знають. Але жiнки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кiлька днiв ромейка вже була коло церкви пiд муром Феодосiя, приїхала теж на вiслюковi, мовби в намаганнi уподiбнитися Сивооку, мала на собi не таврований жовтий одяр вiзантiйської блудницi, а скромний спадистий атраватiк барви-сушеного винограду, i очi в неї горiли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собi той блиск, як до часу ховається солодкий густий сiк у прив'яленому виноградному гронi. Не боялася стрiти на будовi Агапiта, нiкого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула смiливо, щоб покликали їй Си-воока. Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками, мальовано самi фрески, та й тi лиш у пiдкуполлi; Сивоок, який щодалi вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапiтових антропосiв, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизнi величезного летючого птаха, що обiймав своїми крилами-руками, своїм благословенням i землю, i небо, I архангелiв з ангелами, i Богородицю з Iсусом, i апостолiв з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося тут, у височинi. Сивоок просив пiдмогальщикiв не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирiй; вiн же не хотiв поспiшати, вiн сидiв пiд самим верхом, коло самого неба, хотiв бачити крiзь довгастi вiкна хмари, чути вiтер - i тiльки. I отодi його й покликано, але вiн вiдмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай пiднiметься до нього, бо й кому там вiн мiг бути потрiбен, окрiм Агапiта або ж якого-небудь iєрея, що запрагнув виказати художниковi ще якусь свою настанову, застерегти вiд ще якоїсь сваволi. Не знав Сивоок, на що здатна жiнка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованнi, трохи задихану, але рiшучу й невiдступну. Впiзнав її вiдразу, попри її скромний атраватiк, попри всi намагання її приховати буйнощi свого грiховного тiла, впiзнав i розгнiвався ще бiльше, нiж тодi, коли втiкав на вiслюковi через увесь Константинополь. - Чого прийшла? - спитав грубо, не вiдриваючись од роботи. -До тебе,-сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його вигинистими рухами. - Не просив, - сказав Сивоок. - Поїдеш зi мною. - Не заважай у роботi. - Поїдеш зi мною, - вперто повторила вона. - Одiйди вiд вiкна, заступаєш менi, - так само сердито сказав Сивоок. Вона вiдсторонилася, але стовбичила вперто далi, не сiдаючи i не виказуючи жодного намiру спускатися з цього пiднебного простору без нього, без бранця своєї принадливостi, - Не дивись менi пiд руку! - закричав Сивоок. - У тебе лихе око! Вона засмiялася тихо, зловiсно, переможно. - Iди геть, - вже спокiйнiше попросив її через деякий час Сивоок, - З тобою, - була вiдповiдь. В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жiнку за руку. - Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася. - Тебе. Мiг би звалити її просто на мiстки, взяти брутально, в поспiху, мов лiсовий звiр, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний свiт, торжествуючий у своїй пиховитостi, свiт, що звик вимовляти лиш одне слово "моє", - i ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати "моє" над тим, що тобi не належить або належить з примхи долi чи випадку. Сивоок смикнув жiнку за руку, грубо сказав: - Гайда! Швидко спускалися вниз. Нiхто не спитав, куди йде Сивоок, нiхто не спинив його. Коло вiслюка в них виникла суперечка. Сивоок намiрився йти пiшки, вона поступалася йому вiслюком, готова заради свого коханця перемiряти ногами цiлий Константинополь. - Їдь сама, - сказав Сивоок. - А я хочу, щоб ти. - Їдь, бо вiслюк прислухається. - Ти темний варвар, - засмiялася вона. - Їдь, бо вб'ю! - погрозливо пiдступив Сивоок до неї. - Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! - Очi в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовнi, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечi, пiдвiв до вiслюка й силомiць посадовив йому на хребет. - Їдь. Пiду слiдом. - Мов раб! - засмiялася вона. - Мiй руський раб! - Їдь! - востаннє гримнув вiн, i вiслюк, що розумiвся на людському гнiвi лiпше, нiж його хазяйка, рвонув з мiсця й потрюхикав собi подалi вiд розпаленого чоловiка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душi розгойдане чорновод-дя гнiву, посунув слiдом, намагаючись бути на вiддалi од жiнки; але вiслюк уже вiдчув, що той вiдiйшов душею, через те, видно, поступово уповiльнював ходу, i хоч як Сивоок намагався вiдставати, вiслюк приставав бiльше й бiльше, хитрощi чоловiковi пiшли на нiщо, вiслюк все-таки перехитрував його, i вже йшли вони поряд - вiслюк i чоловiк, бо так хотiлося господинi вiслюковiй, цiй жiнцi, теплiй i м'якiй, як то вiдчував вiслюк своєю спиною, така ноша була приємною для вiслюка, не те що твердi, як кiстка, чоловiки; кмiтливий вiслюк бажав погодити жiнцi, а на те мався лише один спосiб: порiвнятися з чоловiком, тобто примусити чоловiка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомiтно. I вiслюк досяг свого: чоловiк, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже жiнка, перехилившись :" у його бiк, говорить йому голосом притаєно-ласкавим: - Мене звуть Зеновiя. - Однаково! - буркає Сивоок. - Чи знаєш, хто так звався? - питає Зеновiя. - Однаково хто, - вiдбуркуе Сивоок. - В давнi часи таке ймення носила цариця Пальмiри. Вона нiкому не впокорялася i виступила навiть проти всемогутнього , римського iмператора. - I що? - глузливо дивився на неї Сивоок. - Може, скажеш, що твоя Зеновiя перемогла римського iмператора? Ало тодi вона б мала називатися Клеопатрою. - Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! - вигукнула вона, вдавано гнiваючись. - Може, й замало. -Знай же: жiнка навiть покопана - страшна. Коли iмператор Аврелiан узяв Зеновiю в полон i повiз до Рима, щоб показати в столицi, то вимушений був закувати її не в звичайнi ланцюги, а в золотi. Так i пройшла Зеновiя по Риму в iмперато-ровiм трiумфi, закована в золотi ланцюги. Чий то трiумф був, як гадаєш, мiй ведмедю? Але запитання її пролунало замарно. Сивоока вже не було коло неї. Навiть вiслюк незчувся, коли чоловiк став. Слово "трiумф" штовхнуло Сивоока в груди: вiн згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу й погорду, згадав. тiсний Амастрiанський форум; все здрiбнiло перед цим спогадом, все стало жалюгiдним, позбавленим будь-якого значення: i ця розпутна жiнка, i її вiслюк, i робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, i Агапiт, який десь, мабуть, сатанiє вiд лютi, довiдавшись про Сивоокiв учинок. Сам не знав, що має зараз робити, куди податися, хоч бийся головою об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, - незносний спогад вчиненої над ним зневаги гнав Сивоока геть вiд того мiсця, де почув вiн ненависне слово "трiумф". Щось кричала йому навздогiн зчудована Зеновiя, пробувала гнатися за ним, але вiслюк, спокiйно розмiркувавши, що чоловiковi потрiбна самотнiсть, коли вiн так нi з того нi з сього вломив од його хазяйки ногу, не пiддався нi на якi пiдганяння, дав змогу чоловiковi й зовсiм щезнути з очей; роз-телесована Зеновiя було навiть зiстрибнула з вiслюка i спробувала бiгти нагiнцi за Сивооком, але заплуталася в своєму задовгому одязi, з прокльонами вернулася назад, сiла знов на спину вiслюковi й смикнула за повiддя, спрямовуючи його додому. А Сивоок, утiкаючи вiд видив минулої ганьби, попав просто перед очi заслиненого, збаранiлого вiд нестями Агапiта, в якого вкрадено з-пiд носа спершу найлiпшу кохану, а потiм i найдосконалiшого умiльця. I це в той час, коли вiн одержао од самого патрiарха двi тавлiї на святковий скарамангiй: одна тавлiя - парчева, з шитим по нiй круглими перлами образом Богородицi Вла-хернської, з пiднятими в молитвi руками, а друга - перегородчата на золотi емаль з постаттю Христа; тавлiї були винагородою за служiння Агапiта святiй церквi своїм будуванням i прикрашанням святих обителiв, до талiй додавано ще й значний апокомбiй, але всi тi винагороди видалися Агапiтовi нiчого не вартими, коли вiн виявив, що за час вiдсутностi його пограбовано в найцiннiшому й найдорожчому. - Зрештою, - закричав вiн спiнено навстрiч Сивооковi, - я вiддаю за тебе золота бiльше, нiж у тобi лайна! Але!.. Ти гадаєш, смердючий болгарине чи хто ти там є, що я терпiтиму твою невiрнiсть? Твоє перелюбство? Нi, нi-i! Я вiддам тебе катам єпарха ще сьогоднi! Хай вiдрубають усю нижню частину твого тiла i кинуть її собакам, спалять, розвiють попелом! Ну? Чого мовчиш? Вiдповiдай, проклятий антропосе! Сивоок стояв навпроти Агапiта, нависав над ним, ще бiльший i важчий, нiж сам ромей, якось мовби злагiднiло поглядав на того. - Зрештою! - затупотiв ногами Агапiт, i голос йому зiрвався на бараняче ревiння. - Ти вiдповiси нарештi! Ти маєш менi вiдповiсти за своє кляте перелюбство! - Чоловiк може творити рiзнi грiхи, - сказав з спокiйною ненавистю Сивоок, - вiн може богохульствувати, брехати, кривосвiдчити, красти, вбивати, але грiх перелюбства такий великий, що його творити одному не пiд силу, потрiбна ще жiнка... - Ти! - заревiв Агапiт. - Я вiддам тебе... Я... я зажену тебе... Ти будеш у мене!.. На острiв!.. Ось!! Я покажу тобi! На острiв!.. Про той острiв ще тодi нiхто не знав, мабуть, Агапiт теж почув про острiв уперше вiд патрiарха, коли той дарував йому тавлiї з апокомбiєм, або ж вiд сакелларiя - йшлося про спорудження на далекому островi, заселеному чи то агарянами, чи то взагалi якоюсь мiшаниною, усамотненого монастиря; може, саме тому i придобрювався патрiарх до Агапiта, бо кому б же то хотiлося кидати повний розваг i втiх Константинополь i вирушати в далеке море, на закинутий посеред моря острiв, який не мав, здається, нi назви, нi божого благословення. - На острiв! - востаннє прокричав Агапiт i зник. I вже не бачив його Сивоок нi в той день, нi тодi, як сiдав на дiєру в Золотому Розi, старшим на острiв послано Гiєрона, що набрид Агапiтовi своєю книжнiстю i задумливiстю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта переварювалася в нього, розчин вiд мозаїки тужавiв, поки Гiєрон згадував, що треба його класти на стiну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак Гiєрон був ромей, тож вiн i призначався старшим i над Сивооком, i над усiма iншими, кому випав тяжкий жереб, а всi повелiння свої Агапiт передавав їм через Мiщила, який вихитрився аж так залiзти в довiр'я до господаря, що лишався тепер у Константинополi, власне, першим помiчником Агапiтовим. Мiщило мав батька-купця десь у Києвi. По смертi батьковiй не взявся до купецтва, а мерщiй кинувся прогулювати батькiв набуток. Пiшло це йому з рук досить швидко, i коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо не вмiв робити нiчого, подався до Вiзантiї, намiрюючись прогодуватися хоч коло iнокiв абощо. Там охоче приймали таких добровiльних зрадникiв i втiкачiв, їх терпляче, мов циркових звiрiв, дресировано а учено, щоб поверталися вони згодом до себе додому i везли дух християнства. Але Мiщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе вiн з собою не самий тiльки дух церковних . канонiв, а ще й дорогоцiнне мистецтво, яке схилило б до нього , можновладних, тож узяв собi за мету пробратися до антропосiв Агапiтових i досягнути свого, попри всi труднощi й власну нездарнiсть. Коли з'явився в Агапiта Сивоок, Мiщило злякався. Вiн заздрив своєму єдиноземцю, ненавидiв його, шкодив, як тiльки мiг, ловив на дрiбницях, а вже випадку з Зеновiєю не мiг пропустити i перший побiг до Агапiта в той день, коли Зеновiя приїхала за Сивооком, не криючись вiд людей. Дивно було Сивооковi з незбагненного християнського бога. Бо вже коли той бере своїми прислужниками таку плiсняву нечисть, як Мiщило, то що ж то за бог! Може, й вiн така сама погань, хай дарують менi силу мої предки! Сидiв на дiєрi, вiдвернувшись од берега, вiд Константинополя, вiд Мiщила, який прийшов їх проводжати ще там iз кимось, вiк би не бачив нi цього проклятого мiста, нi людей, якi, не стали йому ближчими за роки, проведенi тут. Ось Гiєрон гарвий чоловiк, але вiн з ним; ще був обез Дамiан - великий майстер варити рiзнобарвнi смальти i смажити бараняче м'ясо; пливло на острiв ще кiльканадцятеро Агапiтових антропосiв, усi великi, з непогамованою силою в руках i в поглядах, а серед них - маленький, засохлий, як фiнiк, iгумен-еремiт, який, здається, мав наглядати за будовою монастиря, щоб зiбрати потiм у ньому охочу до вiдлюдькуватостi братiю. Власне, братiї вже трохи там було, мали вони й свiй євкти-рiй, складений сяк-так з необтесаного камiння, але рибалки, якi мешкали на островi здавна, ставилися до святих отцiв досить ворожо, iнокiв побивано камiнням, як тiльки вони десь появлялися, їхнiй євктирiй кiлька разiв розруйновано, - видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпнi умови для iнокiв; але виходило навпаки - бо хiба може злякатися випробувань той, хто заповзявся служити боговi? Та ще й iгумен, якого звали Симеоном, закликав до твердостi й несхитностi, обiцяючи поставити на островi справжню обитель, яка прославиться своєю мiццю i святiстю на всi округи, Симеон перед тим багато рокiв був iгуменом в одному з найбiльших константинопольських монастирiв. Вважався наставником дiяльним i суворим. Монастир багатiв, розбудовувався, Симеон тримався з братiєю круто. Ще пiвбiди, що вимагав послугу майже неймовiрного, жоден iнок не мiг навiть напитися води без дозволу духовного отця. Всiляко топтав гiднiсть своїх пiдлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавленi були од усього людського в звичайному розумiннi, а добирався й до душевних святощiв. Так, для прикладу, раз на трапезi в iгумена були свiтськi гостi, одному з яких подали смажених голубiв. Один з iнокiв поглянув на те блюдо з невдоволенням, iгумен помiтив його погляд, пожбурив iноку смаженого голуба i звелiв їсти. М'ясна їжа в монастирi вважалася грiховною, але ще бiльшим грiхом був би непослух, тому iнок, з сльозами на очах, став жувати ненависного птаха, i тодi, коли демони спокуси розривали йому нутро i вiн уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до нього: "Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубiв усього Константинополя, щоб набити твоє черево!" Потiм Симеон вирiшив увести в монастирi культ свого духовного отця, блаженного монаха, в якого колись учився. Вiн написав його житiє, склав гiмни на його честь, звелiв намалювати безлiч iкон, встановив два свята на рiк на честь нового святого i до того вимучив iнокiв новими та новими вигадками, що тi, хоч якi терпеливi, обурилися й повстали проти iгумена. Пiд час вранiшньої служби, коли iгумен став читати катехiзис, iноки розiдрали на собi одiж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи розтерзати його; iгумен насилу встиг сховатися в ризницi, тодi iноки розламали запори монастирської брами, подалися до Софiї, де силомiць пробилися до патрiарха й стали скаржитися, але патрiарх, ясна рiч, став на бiк iгумена; покарано було iнокiв, однак i Симеону пiсля того довелося покинути Константинополь. Так опинився вiн на островi. Острiв так i називався: Пелагос, тобто острiв, ще iншi називали його Пiли, що значило - ворота, хоч, здається, нiякими воротами вiн не слугував, не замикав нiякого проходу, лежав посеред моря, далеко вiд звичних шляхiв, самотнiй i дикий. I якщо пристати до думки, що бог створив свiт, то цей острiв мав з'явитися в кiнцi третього дня творiння, коли розокремлю-валися суходiл i море, i бог дослужився цим мiсцем, щоб поскидати сюди все' камiняччя, яке не вмiстилося на сушi; тут були каменi чорнi й сiрi, рожевi й бiлi, були гострi й шпичастi, мов iкла небачених хижакiв, були схожi на пiдхмарнi собори, на велетенськi столи, за якими хiба що засядуть чорнi ангели в день страшного суду; каменi бриласто громадилися просто з морської води, повсюди нависали важкою погрозою над кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камiнного покидища, однi каменi були зойком пропеченої сонцем землi, другi - болiсним стогоном розбиваного об гостряки скель моря, ще третi затаювалися в гнiтючому мовчаннi. Все було марно серед цього камiння: зеленiсть рослин, дзюркотiння води, людська мова. Та й не росло на островi нiчого. Тiльки смокви вчiплювалися своїми коренями в щонайменшу щiлину помiж каменями, та ще було одне гранатове деревце, здається, геть позбавлене листя i впродовж цiлого року вкрите водночас плодами й чарiвливої краси квiтами - дивна примха природи, створена мовби в противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох мiсцях, нiби чиїсь сльози, може, навiть висльозювалося те камiння, така мертва непорушнiсть була в тiй водi. Що ж до людей, то, пригнiченi каменем, вони чи й насмi