лювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухiв губ, здебiльшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте i не вимагало складнощiв, для залагодження яких, власне, й створене слово. Рибальське селище теж було - всуцiль камень. Сiрi будиночки, невiдомоким i коли поставленi, тiсно притуленi один до одного - щоб погладити сусiдову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю пiдставленi глухi стiни, вузька вуличка падає з селища вниз до оточеної високими прямовисними стiнами бухти, де бережуться рибальськi човни, довгi, чорнi, давнi-пре-давнi, хтозна й як зробленi, мовби подарованi рибалкам мало не самим богом, бо нiхто не чув, щоб на островi будь-коли росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, нiхто також не пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни iснували завжди, вони були вiчнi, як острiв, їх не бiльшало, але й не меншало; якщо котрийсь з рибалок гинув далеко в морi, то хвилi згодом прибивали перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, вiн слугував новим поколiнням. Так мiж людьми й морем встановилася постiйно триваюча вимiна; час вiд часу люди вiддавали в пожертву моревi чиєсь життя, i море, вдовольнившись ненадовго, повертало людям їхнiй човен, давало рибу для їжi й водоростi для пiдстилок у хижах i на вбрання. Не було тут богiв, бо найпершими святощами для людей ставали камiнь i море, а потiм - човни; з живих iстот шанувалися тiльки риби, про них спiвано гiмнiв i пiсень, рибам поклонялися, їх витiсували з каменю й ставили понад морем, нiби вказiвники для спрямування вiтрiв, якi мали приганяти до острова косяки риб живих; мiж вiтрами й рибою iснував природний, мiстичної сили зв'язок, тому вiтри теж шановано, а ще в шанобi були дощi, якi наповнювали солодкою, м'якою водою мiсткi цистерни, вирубанi людьми в каменi. Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острiв мiг бути залiчений до наймальовничiшого закутка свiту. Навiть бiльше: острiв без вагань треба було назвати найкрасивiшим на свiтi, дринаймнi так вважали рибалки; i слiд признати їм слушнiсть, бо свiт для них обмежувався тiльки островом. Iншого не знали. Здавалось би, закинутi в кам'яну самотнiсть, Агапiтовi ант-ропоси мали шукати захистку в здруженнi. Та виявилося, що .камiнь робить людей твердими i розокремлює їх тим бiльше, тiм довше вони тут живуть. - Дружба? - потрясав своєю патерицею маленький iгумен Симеон. - Потяг до базiкання i совокупного обжирання, вiд якого чоловiк стає свинею! Вiн готов був, якби мiг, навiть годувати тут людей камiнням у своїй зачерствiлостi душевнiй i ненавистi до всього живого. Монастир ввижався йому не знесений над островом пiд самi хмари, а заглибленим у кам'янi надра. Iгумен забракував послiдовно всi пропозицiї щодо будiвництва: i Гiєронову, i переказану Агапiтову, i запропоновану обезом Дамiаном; тодi ваяв-ея до справи Сивоок, вiн згадав дерево, живе, тепле, довiрливе дерево своєї рiдної землi, вiн подумав, що можна б споруджувати монастирськi будiвлi з каменю, тим часом вважаючи, нiби будуєш з дерева. Нiхто не мiг розгадати того Сивоокового задуму, навiть перси й сiрiйцi, нащо вже призвичаєнi до пiдземного будування, тiльки знизували плечима, коли примушувано їх довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з щонайменшої вибудови користь, в їхнiх землях, скупих на воду, сто-товано пiдземелля найперше для водоводiв, царськi палаци, святилища ставлено завжди так, що попiд ними пропускалася або ж цiла рiчка, або принаймнi струмок чи пiдземне джерело, тiльки десь у слiпих закутках пiдземель муровано кам'янi мiш-i ки для небезпечних державних в'язнiв, але то не було головною метою будiвництва; тут же iгуменовi запраглося ставити монастир мовби на суцiльнiй кам'янiй в'язницi, а чи хотiв вiн усе загнати в глибину: iноцькi келiї, трапезну, комори, тiльки церква мала вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква своїм виглядом виходила за межi звичних уявлень - на противагу суворостi й аскетизму загнаного в камiнь монастиря, малювалася Сивооковi легкою, ловкою, мов писанка, вся в кам'яних вiзерунках, якi годилося б вичаровувати хiба що в деревi. Ось так будувалося десь у його рiднiй землi: заглиблювалися в теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витiвках i майстерностi з самою природою. Там на було суворостi каменю, дерево об'єднувало людей, Сивооковi захотiлося перенести в камiнь душу дерева, нiде бiльше йому б .цього нiхто не дозволив, а тут складалося все на користь: дивакуватий iгумен, вiдсутнiсть Агапiта, камiнна голiсть острова, яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих iноць-.ких душ, як для того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощi Сивооковi, може, хотiв вибудувати батиню, схожу на спалений князем Володимиром поганськиїi храм-писанку в Радогостi, камiнний натяк на давно минуле, . втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собi про землю, яку топтав дитячими ще ногами, землю iнодi й загрозливу, хододну; але то забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася ночами, ввижалася в понадморськiй дмдi, в розпеченостi марева над каменем; вiн частiше став спiвати своїх руських пiсень, вганяючи в подив ромеїв, розумiв, що туга за рiдною землею викликана осамотненням, вiд якого тут ддваково всi страждали, але рятуватися вiд якого нiхто не вмiв, (натомiсть кожен ставав дедалi бiльшим вiдлюдьком. Сивоок теж часто вимандровував у пустельнiсть острова, тинявся понад морем, там вимрiював свiй врубаний у камiнь монастир i вiзерунчастий храм над ним, прикрашений мозаїками в двох панiвних барвах: зеленiй i синiй - барви моря й неба, у двох стихiй, в змаганнi з якими жив острiв; мозаїчну композицiю усталив сам iгумен, для нього мистецтво не важило нiчого, i вiн дiяв у твердому переконаннi, що вимагає тої чи iншої композицiї не вiн, бiдний i упослiджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутнiй господь, в його уявленнi про всi справи земнi бог , вимагав навiть точно визначених барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої намiри, в ньому, як завжди перед початком роботи, народжувалася непохитна впертiсть, вiн ходив понад берегом моря, пiдсвiдомо визбирував новi й новi вiдтiння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не було серед камiння, висвiчувалася з передвечiрнiх глибин моря лазуровiсть, холодна зеленiсть патини i м'яких мохiв виникала на змiну сiрокамiннiй барвi, що затоплювала острiв, нiби м'який дим; вiн вiдчував у собi дивне могуття; ось, зiбравши всi барви моря i неба, вiн вихлюпне їх навознесений над островом камiнь, i камiнь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого нi змiг доконати сам Всевишнiй в день творiння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вмiння, з яким нiщо в свiтi не порiвняється нiколи! В своїх мандрах Сивоок несподiвано натрапив на дiвчину. Побачив її спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й вiн, так само спускалася до води, дерлася на стрiмчаки скель, видно, мала якесь дiло її намiри не могли збiгатися або хоч перехрещуватися з намiрами Сивооковими), промайнула перед ним i зникла, а вiн не став нi наздоганяти її, нi ждати повернення; але незабаром сталося так, що знов спiткав дiвчину в тих самих мiсцях, уникнути зустрiчi вже не мiг, їхйi стежки все ж перехрестилися, вони зустрiлися коло самої води, пiд зволоженою диханням моря сiрою скелею; зустрiч мало скидалася на зустрiч Одiссея i Навсикаї, дiвчина не простягла йому дазустрiч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби вiн був одним з тисяч каменiв, вона йшла, мов слiпа, ступала обережной повiльно, потiм, знов, як слiпа, простягла руки до моря, глибоко зiтхнула й тихо промовила: - Iс-са! Мала на собi зовсiм мало з одягу: грубо плетений з морської вибiленої трави мiшок, який тримався в неї на одному плечi, голорука, голонога, тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навiть пiд широким трав'яним мiхом, чорне волосся буйно спускалося на плечi, брудне, мабуть, нiколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане, бруднi руки, ще бруднiшi, в струпах i ранах, ноги, на яких дiвчина не мала навiть дерев'яних сандалiй, що захищали б її вiд ударiв об каменi. - Здрастуй! - сказав їй Сивоок. - Ти хто така? - Ic-ca! - не слухаючи його, шептала своє дiвчина. Вiн пiдiйшов до неї, доторкнувся до руки. - Хто ти? - Iс-са! - сказала вона до моря, потiм поглянула на Сивоока, посмiхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменiв пiд ногами, бо посмiшку свою супроводила якимсь болiсно-покiрним схиленням голови. - Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло нiг, а ноги бруднi. Хiба не соромно? Дiвка ж! - Ic-ca! - так само посмiхаючись, сказала дiвчина. - Та ти що: дурна, може? - Сивоок вiдступив од неї. Годилося б сотворити молитву, якби належав до богомiльних. Бо в дiвчину явно вселилися дияволи. Ну так, а що ж тодi про iгумена та його iнокiв, од яких теж отак не дiждешся нiколи слова, хiба що їм закортить тебе вилаяти? - Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, дiло твоє. Iди собi, а я трохи покупаюсь. - Iс-са! - прошепотiла дiвчина й подерлася вгору на розпеченi каменi. За тиждень зустрiв її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятницi, день, коли за роботу братися грiх, зате не грiх було Сивооковi лежати пiд своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокiйно думати. Власне, й не думав нi про що. Iнодi довколишня пустеля викликає таку саму порожнечу й'у тобi самому. Просто мав .приємнiсть вiд непорушного лежання, вiд лоскоту хвиль, вiд тишi, вiд думки про те, що в затiнку пiд каменем лежить у нього добрий окраєць ячмiнного хлiба й глек з червоним вином - речi, якi й не марили-ся Одiссеєвi, викинутому на берег до нiг феацької царiвни. Потiм помiтив легку тiнь, що впала на нього, тiнь пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчi, знов пересунулася, вiн скосив трохи очi й побачив дiвчину. - Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив твоє мiсце? Iс-са! - сказала дiвчина. Але повернута була обличчям до моря, а до того затiненого каменя, пiд яким лежав хлiб i встояв глек з вином. - Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на островi хлiба не мають i, здається, навiть не знають, що то є - хлiб. Вiн поповзом добрався до каменя, взяв у нiб,_ подав його дiвчинi.- Бери їж! Вiдломив собi шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то робиться. Але дiвчина, мабуть, знала, що таке хлiб, бо не стала придивлятися до Сивоокового навчання, мерунiй загнала в окраєць слiпучо-бiлi зуби, лякливо поглядаючи на чоловiка, стала їсти швидко й пожадливо. Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлiбом було покiнчено вмить. - Поганi твої справи, - сказав вiн, - видно, несолодко живеться тобi на островi. - Iс-са! - покiрливо посмiхаючись, промовила дiвчина. Здається вона бiльше нiчого й не вмiла говорити. Нiма чи божевiльна? - Де ти живеш? - спитав Сивоок. Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посмiхатися. Такий бiль був у тiй посмiшцi, що Сивооковi на очi навернулися сльози. - От лихо, - пробурмотiв вiн, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я вiдведу до селища! Вона без опору дала повести себе, кiлька разiв промовляючи своє загадкове "iс-са!", йшла за Сивооком, в селищi не вiдступала вiд нього нi на крок: вони ходили вiд хижi до хижi; ходили серед ув'язнених каменем людей, твердих i сiрих, як камiнь; люди неохоче озивалися на Сивооковi розпитування, байдуже поглядали на дiвчину, нiхто її не визнавав своєю, нiкому вона не була тут потрiбна, нiхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсiм, з поодиноких слiв i уривчастих натякiв Сивоок зрештою склав собi сяку-таку iсторiю- цiєї дiвчини. Нагадувала вона iсторiю його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морi батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нiчиєї руки, що простяглася б до неї. В цiй iсторiї бракувало початку, власне, iсторiї теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотiлося знайти в свiтi ще одну долю, схожу на його власну, нарештi не почувався вiн _таким осамотненим, мiг стати рятiвником для цiєї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе. - Раз ти нiчия, - сказав вiн до дiвчини, - то, може, пiдемо до наших? Там у нас добрi люди. Iс-са, - сказала дiвчина. Зватиму тебе Iссою, гаразд? - Ic-ca! - вона вперте не мовила бiльше нiчого, хоч малоймовiрним видавалося, щоб не знала жодного iншого звуку. Навiть нiмi спроможнi на бiльше. -Ходiмо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як •i на березi, вона слухняно пiшла за ним. Коли нiкуди йти, то людина завжди слухняна. Iгумен Симеон зустрiв Iссу криком обурення. - Не дозволю перетворити святе пристанище на мiсде для влягання! - пiдскочив до Си-воока. - Сказано ж бо... Iсса дивилася на маленького старого чоловiка в надмiрно широкому вбраннi з своїм покiрно-болiсним усмiхом. Сивоок вiдгорнув iгумена широкою долонею набiк. - Матимеш своє пристанище, як збудуємо, - сказав Симеоновi, - а тим часом не втручайся. Ходiмо, Iсса. . Показав ї.й, як треба вмивати обличчя, помив їй руки й неги. З одягу нiчого не мiг припасувати чоловiчого. Перон порадив зшити Лесi щось з паруса. Гноки ялiевалиея забачивши поблизу лихе жiноче зiлля. Сямеои нахвалявся вiдiслати Сивоока до Константинополя на патрiарший або й iмператорський суд за непокiрнiсть i сваволю. Але то були нахваляння марнi, бо цiлий .иояастир, з його заплутаними кам'яними катакомбами й вимрiяним з каменю собором, був у головi в Сивоока, бiльш нiхто тут не мiг охопити уявою й думкою всiєї будови, без Сивоока лее б зупинилося. Знав не й iгумен, але не мiг стриматися в своїй зненавистi до приблудної дiвчини, яка загрожувала внести неспокiй у товариство осамотнених вiдлюдькiв, вiн .щодня паскудив прилюдно Сивоока за грiховне злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст святого отця те, про що Сивоок нiколи й не думав: для нього Iсса так i лишалася нещасною дiвчинкою, яку вiн спiткав у темрявi й мав вивести на освiтлений шлях. Вiн терпляче вчив її всього найпростiшого, що потрiбне людинi, запрагнув почути вiд неї бодай кiлька слiв, але не досягав у своїх намаганнях нiчого-, Iсса знала тiльки свою болiсну посмiшку з нахиленою покiрливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва, "iс-са!". Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Iсси своєю рiдною мовою. Тодi однаково нiхто нiчого ве розумiв i могли вони думати, що дiвчина своїм "iс-саi" вiдповiдає яа його слова. Потiм вiн слушно розмiркував, що вчити її однаково треба з самих початкiв, то чому б не спробувати й справдi навчити Iссу своєї мов.и? Може, видасться вона їй легшою, може, _ромейськi згуки венавнснг дiвчинi, бо серед людей цiєї мови спiткали її всi нещастя, яро якi розпйвiсти не вмiє. Так почав вiн вибудовувати на кам'яному островi двi химернi й дивовижнi рєчп собор iз камiн-ного мережива i дiвочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови, де хлiб називається житом, як жаття, а вода має в собi щось вiд водiння, бо тiльки спробуй пiти за водою, то чи й вернешся, свiтло ж пов'язане з безмежнiстю свiту, прониауючи його наскрiзь, а дружиною зовуть жону I найвiрнiших охоронцiв володарiв земних. Та невiдомо, чи й могла дiйти до Iсси ця багатозначнiсть мови, дiвчина, щоправда, з часом навчилася вимовляти слова, дiдказуванi їй Сивооком, але повторювала їх, видтю аби лиш пидчепйтися вiд свого набридливого навчителя. Для неї сповнеяим глибокого прихованого значення лишалося тiльки, її "iсса!", вона щоразу втiкала до своєї кам'яної пустелi, блукала там днями голодна, знов покривалася брудом, який, хоч i диво, личив Iссi. Сивоок вимушений був шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду, лагодити подерте на шмаття вбрання Iссине; так тривало довго, дiвчина опиралася, мабуть, ще дужче, нiж твердий камiнь, але як рiзьбяр не вiдступається перед найтвердiшим гранiтом, так i Сивоок, заповзявшись повернути Iссу до життя, не шкодував нi зусиль, нi терпiння, нi уваги, але й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму,_ якби подiї не змiнили раптово свого повiльного плину. З Константинополя раз на мiсяць, а то й рiдше, припливав корабель, привозив харч i все потрiбне для продовження будiвництва; для Гiєрона припливала щоразу нова книга, взамiн якої вiн одсилав назад ту, що вже мав; вiя умiв- вимiнювати потрiбнi йому книги, навiть перебуваючи далеко вiд столицi: десь у монастирських книгозбiрнях мав добрих приятелiв; iнодi давав деякi книги й Сивооковi, але частiше розповiдав прочитане свеїм антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесiду й Iссу, але антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жiночого тiла, ця дiвчина пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємнi втiхи, про дикi гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгi мiсяцi тяжкої 'працi в Агапiта, тут про це не слiд було й згадувати. Дiвчина ж, хоч замотана в грубу парусину, яка цiлком приховувала в нiй усе жiноче, все ж була дiвчиною, жiнкою перш за все, тiльки пасмо волосся, довге й звивисте, впаде їй на плече - i вже вона жiнка, вже знада. То хiба ж .не лiпше iiе бачити її зовсiм, не згадувати отак, як роблять це святi отцi? Антропоси замурчали й засовалися погрозливо, Гiєрон замовк, Сивооковi стало ясно, що для Iсси тут не мiсце, вiн подав їй-руку i вивiв з чоловiчого товариства, бiльше не пробуючи рискувати. Прийшла вiсть про смерть iмператора Василiя, що прожив одмiряне богом. Тепер єдиним iмператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за свого войовничого брата, i якщо Василiй вичерпав свою життєвiсть у вiйнах i походах, то, розповiдали тайкома, Константин рiвна стiльки ж витратив у гульбищах, i вже занесений над ним, як над Iродом, божий меч, i важко сказати, чи й переживе вiн свого старшого брата. Але остров'ян тепер ке обходило те, що дiялося в столицi. Однаково" чи два iмператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли, бо мало якi з вiзантiйських iмператорiв оддавали боговi душу без сторонньої помочi. Здається, єдиною перевагою для антропосiв, якi опинилися на островi, була їхня цiлковита незалежнiсть од столицi i вiд їхнього Агапiта, якого стали вже й забувати. Та ось дромона привезла вiд Агапiта харатью до iгумена й до Гiєрона з суворим повелiнням негайно вiдправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятiсть i попри найвищу потребу в ньому на островi, бо присутностi цього варвара- в столицi вимагають царствен! iнтереси. Харатья була загадкова для iгумена -й для всiх антропосiв, про Сивоока не мовиться: один перехiд через море - i вiн дiзнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам'яною мрiєю, аж тепер вiн зрозумiв, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, i антропоси, i камiннi покидища не мали такої ваги в останнiй день перебування його на островi, як Iсса. Раптом побачив, усвiдомив собi, що не може покинути дiвчину тут знову в кам'янiй самотностi; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловiка з сяйливою бородою й iмлистими загадковими очима. Всi днi мовчала, навiть не примовляла свого "iс-са!", тiльки всмiхалася болiсно в покiрливому схиленнi голови, не пробувала жодного разу втiкати, не вiдходила вiд Сивоока, мовби навiть тулилася до нього, шукала в нього захисту. - Поїдемо зi мною? - спитав її Сивоок. - До Константинополя. Вона мовчки всмiхалася. - Там тобi буде лiпше, - сказав Сивоок. - Константинополь - великий город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш iподром. Вона слухняно пiшла за ним на дромону. Iгумен Симеон плювався й посилав анафеми Сизооку. Плавцi, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблi жiнки, стали кричати Сивооку, щоб вiн покинув свою "нечесану козу" на березi. Iсса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого мiсця на носi дромони, крикнув: - Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повелiння негайно доставити варвара до столицi, З ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очi на його примхи. Однак як тiльки дромона вiдпливла вiд берега й загойдалася на хвилях, як тiльки смуга води, що вiдокремлювала корабель вiд острова, стала ширшати, - Iсса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побiгла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, нiж нiс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав тiльки на кормi в ту мить, коли дiвчина мало не стрибнула в воду. - Ти чого? - грубо крикнув вiн, насилу втримуючи її, а во-мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтрiпалося, закрило обличчя, тiльки одне око проблиску-їло їй крiзь пасма чорного волосся, було повно ненавистi в тому оцi, ненавистi тяжкої, нелюдської - чи то до моря, чи їдо корабля, чи й до нього, Сивоока. Але нi, вона не бачила Сивоока, не впiзнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганнi будь-що полишити дромону i чи втонути, чи добратися до свого острова: та гребцi дружно налягали на весла, корабель одпливав далi й далi вiд кам'яного берега, стрибати в море навiть доброму плавцевi .було б не зовсiм безпечно, про Iссу ж Сивоок навiть не знав, чи вмiє вона плавати, чи вiдразу пiде на дно, як тiльки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокiрливою, згрiб її в оберемок, вiднiс назад, де було визначено їм мiсце, посадовив на' лавку, сам сiв коло Iсси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потiм, видно, вичерпавши всi сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер вiн не мiг вiдiрвати її вiд себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше вiдкрилося йому, що це жiнка, вiн зрозумiв, що з'єднує його з Iссою не просто жалiсливiсть, не звичайне людське спiвчуття, а, мабуть, найперше - нiжнiсть. Вiн довго йшов до цього вiдкриття, не завжди й не кожен може признатися собi в нiжностi до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в свiтi дiвчина, для якої вiн теж був тепер єдиний пiсля того, як одiбрав у неї кам'яний її острiв. Настала вже нiч, змiнювалися гребцi, дромона поволi посувалася в пiтьмi шляхами, назначеними самими лиш зорями; а цi двоє, кинутi морем одне до одного, сидiли тiсно притуленi, Сивоок з острахом прислухався до того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся поворохнутися, а Iсса, мабуть, не вiдала того. Ще й досi блукав у її тiлi жах перед стихiєю, захисток був лише в цьому потужному чоловiковi, вона шукала порятунку несвiдомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Iссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом вiдступу не було, i в темному стогонi, в щасливих сльозах i притаєному смiховi вони поєдналися мiж собою, i тiльки тодi вiдiйшов вiд Iсси її перестрах, викликаний морем. В Золотому Розi на пристанi зустрiчав дромону сам Агапiт З кiлькома своїми антропосами, мiж яких викрасовувався й Мiщило. В голубому скiадiї, обшитому перлами, в голубому ж хiтонi поверх тонкого шовкового дивiтiсiя, в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на кiнцях - чи це справдi був Мiщило, чи його подобизна? А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою бородою Сивоок, та ще й вiв за собою якесь несамовите створiння, забачивши яке, всi, хто стояв на березi, захрестилися й забурмотiли молитви. Мiщило сплюнув. Агапгг же спохмурнiв, мабуть, згадавши Зеновiю, про яку, власне, вже давно й забув, змiнивши за цi роки кiльканадцять нових коханок, але знов прокинулася в його душi образа на цього руса, який колись з-пiд носа зумiв вихопити таку ласу жiнку. I ось тепер, коли вiн, Агапiт, став i_ геть старим чоловiком, цей тiльки набирає на силi, варварська снага дико нуртує в ньому, вже вiн вивозить собi дiвку навiть з проклятого богом острова, Агапiт зсунув брови, махнув невдоволено рукою. - Антропосе! - замiсть вiтання гукнув назустрiч Сивооковi. - Ми кликали тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врештi... - Це моя жона, - не дав докiнчити йому Сивоок. - Вклонися, Iссо, нашому Агапiтовi. I - о чудо! - Iсса покiрливо схилила голову й посмiхнулася болiсно й ласкаво, i старий Агапiт пом'якшав душею з того усмiху, а може, тут причиною було щось iнше, бо ще нiколи не опинявся Сивоок в обiймах у свого властителя, а тут опинився. Iссi ж Агапiт, з усiєю можливою для його товстого тулуба грацiйнiстю, подарував гречний уклiн, добродушно штовхнув Сивоока межи плечi, посилаючи його вiтатися з тими, кого давно не бачив. I кожен дав Сивооковi праву руку, показуючи вiдкриту долоню на знак приязнi, тiльки Мiщило подав руку зiгнутою, мовби для поцiлунку. Сивоок глянув на нього дивуючись, мiщило погордливо роздував нiздрi, тут щось, видно, сталося за цi роки, але Сивооковi на тому не залежало, вдаючи, що не помiтив нiчого, вiн вивернув долоню Мiщиловi, потиснув йому руку, як єдиноземець єдиноземцевi, повернувся знов до Агапiта. - Покликав мене, а там ще багато роботи. - Жде тебе нова робота, - поважно мовив Агапiт, i вже стояв коло нього Мiщило, тут-таки справдi щось сталося, антропоси лишалися антропосами, тiльки постарiли деякi, а деяким i нiчого не сталося, а от з Мiщилом щось дiється, оця його одiж, багата гривня, рука, простягнена для поцiлунку. - Поїдете на Русь, - вiв далi Агапiт, - князь Київський закликає наших умiльцiв. Мiщило буде старший над артiллю. - I я поїду? - забувши й про Мiщила, i про чорта-бiса, тихо спитав Сивоок. - Для того тебе й викликано. - Iссо, ми поїдено на Русь! - гукнув Сивоок до своєї жони. - Чуєш? Ми поїдемо! - Не годиться везти в святий Київ поганих пiдложниць, - поважно мовив Мiщило. -- А тебе не спитаю! - вiдрубав Сивоок.- Старший я над вами всiма. То й будь старший, а я сам по собi! Звелю коритися. Та не менi звелиш! - Антропоси! - розвiв руки Агапiт.- Друзi! Нащо вам сперечатися? - Посли руськi в Константинополi, - сказав Мiщило, - завтра запрошено нас усiх на прийом до Великого палацу, перед очi самого iмператора. Одягтися мусиш як слiд, щоб не зганьбити яашого звання. - Одягтися? - пробурмотiв Сивоок. - Хто б то не хотiв .одягтися, аби лиш мав у що? Iсса стояла позад нього й всмiхалася болiсно й налякано. - Сказано в Ксенофонта, - не вгамовувався Сивоок, роздратований Мiщиловою пиховитiстю,-гарно зодягненi друзi - .найлiпша оздоба мужчини. Ти ж вирядився мерщiй сам, а тепер тикаєш менi в нiс моєю обдертiстю. - Друзi мої, - виступив знов помiж них Агапiт, - нащо сварятися? Всiм нам даровано одiж з царського вестiарiя... - Свою ж пiдложницю зодягай на власний кошт, - мстиво докинув Мiщило. - Жона! - гукнув Сивоок .- Чуєш, Мiщило, вона менi жона! - Маю християнське iм'я - Фiлагрiй, - сказав поважмо Мiщило, - так i зови мене. -_ А я - Божидар,- засмiявся Сивоок, - вiд болгарiв маю, .крiм Сивоока. Християнське теж маю. Людина може мати .безлiч iмен. То й що? А цiннiсть її хiба в iменах? Дiлами тiльки можна возвеличити себе або ж зганьбити. - Зиждителi храмiв постiйно возвеличуються перед богом, - сказав Агапiй. - Возвеличують Агапiта, - знов засмiявся Сивоок. - Ошалiв ти на островi, - зiтхнув Мiщило. Але Агапiт вдав, що не зрозумiв Сивоокової шпильки. - Повезете й на Русь мiй помисел, - вдоволено мовив до Сивоока, - нашому друговi Фiлагрiю повiрив я думку, який .треба возвести собор у Києвi, ви ж повиннi слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам - од архонта Київського. Та сама розмова, тiльки притишена й урочистiша, вiдбувалася другого дня мiж антропосами й послами Київського князя в час очiкування прийому в палацi. Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє, вже вони склали iмператоровi багатi дари вiд Київського князя, а архонта, як його називали ромеї, тепер мав вiдбутися прийом останнiй перед вiд'їздом послiв разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в поважнiсть, розпитували ромеїв про здоров'я iмператора, ромеям цiкаво було знати про Київ i про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього чотириста прислужниць! I що вiн нiколи не сходить з престолу? I навiть природну потребу справляє в чашу? А посли й собi допитувалися: чи iмператор Василiй умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано, щоб два брати мирно дiлили престол? Рано чи пiзно стане брат проти брата, про це ж i в Святому письмi сказано... I чи правда, що iмператор Константин аж так зловживав жiночими втiхами, що тепер не може сiсти на коня, а вже коли йому треба це зробити, то пiдтримують його з двох бокiв євнухи, а по всiх вулицях, де має проїхати василевс, визбирують кожен камiнчик, щоб не попав пiд ногу коневi, не струснув священної особи, не наразив її на новi болi? Потiм послiв покликано до палацу скiли, що поруч iз Триклiном Юстiнiана. В Триклiнi на пiдвищеннi критому багряницями, поставлено великий трон iмператора Феофiла, васи-левса Константина зведено на трон, по боках розташувалися чини кувуклiя, в сусiдньому залi заграли два срiбнi органи дi-мiв, живi картини зарухалися, до Триклiну Юстiнiана було введено магiстрiв, патрикiїв, протоспафарiїв, чини входили вiл за вiлом, тобто перед появою нових чинiв пiднiмалася точно визначеної барви пишна завiса, старшi йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардiї, потiм допущенi дiми; всi розташовувалися в ряди й групи, пiдiбранi по рангах i барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похiд вiзантiйських звичаїв, який мав забезпечити панування великої iмперiї над усiм свiтом, бо навченi дотримуватися порядку й послiдовностi в руках i словах, в дiлi й мистецтвi, тим самим привчаються до наслiдування, а наслiдування веде до сталостi, до послуху, до закостенiння. Вiдомо ж, що закостенiння - то твердiсть. А що може бути лiпшого для великої iмперiї, нiж твердiсть її влади? Руським послам, коли ввiйшли до Триклiнiю Юстiнiана, вiдкрилася велична й барвна композицiя вiзантiйських вельмож, що стояли навколо iмператорського трону, мов восковi ляльки, вирядженi в багатi шати, вiдразу ж учинено вiтання з запитаннями через препозита про здоров'я й благополуччя архонта Київського Георгiя, а також про здоров'я послiв, а ще - про волк iмператора всiх ромеїв, пiсля чого посли сiли говорити з василев-сом, а всi, хто їх супроводжував, перейшли до сусiднього залу; Сивоок теж плутався в довгому незручному одяговi поряд з Мiщилом, який, здавалося, й народжений був для палацової розкошi, дер свою рiдкобороду мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога бiльше, а може, щоб показати себе, хоч i без того вивищувався над усiма на цiлу голову; вони з Сивооком були майже однаковi на зрiст, тiльки цей збудований був гармонiйно, а Мiщило нагадував Агапiта: короткi ноги, коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Мiщиловi сiдати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не має ваги, в кого яке тiло, - гiрше, що Мiщило в душi своїй не вiдзначався нiчим добрим, а ще тепер їхав старшим над артiллю, то й зовсiм не знати, як поведеться. Втiшало Сивоока лиш те, що повернеться вiн на рiдну землю. Як то воно там буде? Що буде? Але побачить вiн соковитi трави, навiдається в пущу, стане над Днiпром коло Києва, пригадається йому все лiпше, що було колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була пiд ногами м'яка тепла земля. Вiн пройде по нiй босий, як малим колись, весну й лiто ходитиме вiн босий там i носитиме м'яке легке хут-ро i бiлу лляну одiж, а не цi шорсткi шитi золотом шати, якi на нього напнуто, щоб повести його до палацу, допустити до найбiльших святощiв, не питаючи, хоче вiн бачити їх чи нi. Потiм був обiд у Триклiнi дев'ятнадцяти акувiтiв. Цар возлежав з чинами за акувiтами, а посли стояли збоку. Коли ж увiйшли всi, кому належало бути присутнiм на трапезi, й учинено поклонiння василевсовi, посли розташувалися .за окремим столом. Пiвча храму святих Апостолiв i Софiї виспiвувала "многая лета" iмператоровi, музиканти й потiшники роаважали василевса i його гостей. А в Золотому Триклiнi обiдали люди руських послiв, руськi купцi, якi були на той час в Константинополi, й художники, що мали їхати до Києва, спорядженi за велiнням самого василевса, i пiд час обiду роздавано коштовнi блюда з апокомбiями i давано кожному по чину: посли вдвiчi бiльше за священикiв i толковинiв, а решта люду - вчетверо менше за послiв, для Київського ж архонта вiд василевса даровано золоте з коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагодi виказати свою щедрiсть, яка вважалася першою прикметою справжнього iмператора. Вiн потрактував послiв од Київського князя як визнання своєї справжньої величi; приємно було, що володар землi чи й не бiльшої за Вiзантiю звернувся саме до нього, василевса всiх ромеїв, попросив прислати майстрiв для спорудження божого храму. Сорок дев'ять лiт сидiли на тронi два iмператори, але всi тi сорок дев'ять лiт Василiй затiнював Константина, головою царства вважався брат старший, вiн ходив у походи, вiв вiйни, приймав послiв, а на долю Константина лишалися тiльки розваги, гульбища, дурощi всiлякi, їце й тепер, постарiлий i з вичерпаними силами, думав вiн про те, як добре було б покинути Константинополь i податися кудись на лови. Але зболiла плоть не дозволяла балощiв, закам'янiло сидiв на урочистих церемонiях, з гiркотою думав iнодi, напружуючи свiй затемнений, спустошений мозок, що пiсля брата не зумiє звершити нiчого благородного або достойного згадування. Але ось була нагода виказати свiй державний ум i перевершити навiть покiйного брата. Колись батько нинiшнього Київського архонта Володимир змусив iмператорiв видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамiн хотiли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир вiдмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тiльки утверджується на престолi, слiд би скористатися з його недосвiдченостi й хисткостi його становища. Iмператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирiшено було послати до Києва не _тiльки константинопольських умiльцiв кам'яного й художницького дiла, не тiльки щедрi дари, але й iмператорський хрисо-вул до князя з пропозицiєю прийняти митрополита землi Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патрiархом. Посли руськi, хоч i не мали таких повноважень од свого князя, вiдмовитися вiд iмператорського хрисовула i вiд мало ке силомiць посадженого на їхнiй корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послiв, якi виявляли непослух волi iмператора, ослiплювано або а карано смертю, тут не дiяли яiякi закони, тут правили василевси - хай славиться мiць ромеївi. Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку вiд себе. Сивоок був на кораблi з Iссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязi, придбаному їй на Месi, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не вiд темного страху перед морем, а, видно, вiд невiдомостi та вiд лихих поглядiв Мiщила, який вiвся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти областi Мессемврiї навпроти рiки Дичини, далi, тримаючись берегiв, дiйдуть до Констанцiї на рiчцi Варнi, вiд Варни проляже путь до Конопа, вiд Конопа - до Дунаю, де змiшуються жовтi води рiки з морською прозорiстю, там протягнуться положистi пiщанi береги й крутi глинянi, i нiде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Днiпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печенiги, готовi вмить напасти на необачних; та й на самому Днiпрi ще не кiнець небезпекам: ще пiдстерiгатимуть їх дикi кочiвники в найвужчому мiсцi коло порогiв, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'янi шумливi пороги, i тiльки в київських тихих водах скiнчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання. Але той, хто повертається на рiдну землю, готовий до всього. РIК 1026 ПАДОЛИСТИ.КИЇВ Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и труд велик. Лiтопис Нестора Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стiкаючи гарячою кров'ю, в останнiй несамовитостi гриз залiзо наконечникiв, трощив дерево списовищ; його випружене тiло лиховiсне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавiстю, але звiр, видно, вичував наближення останньої митi, вiн не хотiв смертi, прагнув уникнути того кiнця, пiсля якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сiрою щетиною, в хижому розблиску iклiв, вiн жахнув з кола знищення, його затьмаренi болем очi все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вiльний промiжок; задране в лютiй зневазi рило хапливо нюшило дорогу, заволохатiлi вуха вловлювали щонайменшi продихи лiсового повiву волi, вмить лишив кабан у тiй улоговинi, де мав сконати, людей, собак, гострi довгi списи i помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловiв князь Ярослав. Все вiдбулося неспогадно швидко. Нiхто не встиг навiть вжахнутися, зранений дик летiв на осамотненого чоловiка - нi вiдступитися, нi перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звiра, отож один тiльки й мав тепер, що впасти пiд нещадними рiзаками; князь став нагорi, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати; звiр летiв на нього, вiдчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний бiг: "Жох! Жох! Жох!" Ближче, ближче, ближче - вже весь лiс i весь свiт виповнено тiльки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тiльки чув цей обезвладнюючий звук. Свiдомiсть не встигла запанувати в руках, свiдомiсть поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тiло дiяло самостiйно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осенi землю, вся вага тiла перекинулася на лiву неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовiм ременi, влягаючись зручнiше й надiйнiше; чоловiк зготовився зустрiти дика, в нього виявилося безлiч часу для приготувань, вiн ще й устиг втягнути нiздрями прохолодний запах осiннього листя, вологої землi, збучавiлої вiд дощiв кори дерев, солодкаво-бентежний запах занурення пущi в зимовий сон - запах умирання. I вiд того чоловiковi ще милiшим стало життя, страх iснував тепер для нього лише в свiдомостi, але нi в руках, нi в очах, нi в жодному м'язовi ляку не було. Та хiба мiг знати про це вепр? Йому залежало тiльки на тому, що.6 усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя, i вiн пер на чоловiка, щоб мерщiй збити того, перш нiж схаменеться вiн i схаменуться тi, що лишилися внизу разом з їхнiми лякливими собаками i холодним залiзом. Але чоловiк, що стояв на дорозi в дика, не належав до людей посполитих. Ще змалку вiн привчав своє тiло в кожнiм його окремiм членi до слугування точного й безвiдмовного, i якщо свiдомiсть чоловiкова, попри Iссу її напругу, не зумiл'а справитися з несподiваною загрозою, зате плечi йому налилися важкою силою саме тодi, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так умiло й несхибно, що важкий спис прошумiв i криваво прорвався до самого серця дикового, i звiр з повного скоку звалився на бiк, закосив ногами, запiнився, очi його ще були повернутi на князя, склянiючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так i вiдкрилася вепровi, iкла теж ще шкiрилися на Ярослава,