та же безсило, не було в них тепер бiлого розблиску, - сповивалa їх якась брудна жовтiсть, як усяку мертву кiстку. Ярослав через силу проковтнув слину, вiдвернувся вiд вепра, се в нього здригалось чи то вiд перенесеного ляку, чи вiд Юрадостi. Знизу набiгали перестрашенi ловцi, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, бiг молодий новгородський воєвода Iван Творимович, князiвськiй блазень Бурмака поджунював шурхiтливе листя задертими носками своїх не по нозi великих чоботяр, бiгли там ще якiсь люди, та князь нiкого не хотiв бачити; припадаючи на скалiчену праву ногу, покульгав крiзь заростi, махнув позад себе рукою: лишайтесь, I мовляв, i порайте здобич. - Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погадаємо! З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тiло. Цокотiли зуби. Весь змокрiв. Потягло справити малу нужду. Став пiд якимсь деревом - не розiбрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, нiхто не повинен бачити, як можновладець iнодi стає простим смертним чоловiком. Жонам лиш дано знати цю тайну, хай вони й знають, але нiхто бiльше й нiколи! - Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгiдний карiї лик, препаскудний базiка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику! Через силу Ярослав усмiхнувся. Скочувався йому в душi тягар страху, ставало вiльнiше й вiльнiше на серцi. Власне, що' там такого - вепр! А два лiта тому був ведмiдь. Коли повстали в Суздальськiй землi волхви й стали бити старшин i жон старшинських за те, що переховували хлiб i виннi за голод, який запанував у всiй землi, тодi Ярослав пiшов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподiваннi, що порятує вiн од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин i жон їхнiх, не знайшли багато хлiба, бо неврожай був для всiх: i для старшин, i для простолюддя; тодi кинулися всi по Волзi до булгар, привезли звiдти хлiб ще до приходу князевого; вiд князя не сподiвалися нiчого, крiм кари за бунт, тому й зустрiчали його лодьї на Волзi, на самому краю Ростово-Суздальської землi, не добром - дошкуляли стрiлами на мiлких перекатах, валили впоперек рiчки велетенськi дерева, творячи непропливнi загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимi супротивники визирали, коли злiзе вiн з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всiх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кiнець там князевi, бо звiр мовчки йшов на здиб, пiдвiвшись на заднi ноги, вирiс мовби з-пiд землi просто коло князя, вже дихнув Ярославовi в обличчя гарячим смородом смертi. Так само тодi не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру i вдарила з холодною несхибнiстю, i звiр упав мало не на самого князя, аж тому довелося вiдскочити вбiк, незграбно тягнучи свою покалiчену ногу. Звелiв на тому мiсцi закласти город i назвати його своїм iменем. Мiсце Ярославової слави: Ярославль. Хiба що й отут звелiти вибудувати город або хоч сiльце? Тодi, побивши в Суздалi волхвiв, сказав народовi: "Бог насилає за грiхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи iншу покару, а чоловiк нiчого не вiдає i не може". Зате сам завжди мiг i пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усiм зумiв управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав iнодi у вiдчай, але потiм збагнув: наслано на нього всi нещастя для гартування духу. Чим бiльше ударiв завдавано йому долею, тим мiцнiше утверджувався вiн на землi. Було з ним точнiсiнько, як з апостолом Павлом: "Тричi киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричi розбивався корабель, нiч i день пробув я в глибинi, у дорогах почасти, у бiдах на рiках, у бiдах од розбiйникiв, у бiдах од землякiв, у бiдах од поган, у бiдах у городi, у бiдах на пустинi, у бiдах мiж лу-кавини братами, у працi i в журбi, почасти в недосипанню, в голодi й спразi, в постах часто, в холодi й наготi". Але хто хоче жити, повинен перемагати. Ярослав поправив одiж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленостi, повернувся до своїх. Його вiтали радо й щиро. Ситник уже засукав рукава, пiдступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої тушi. - Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - i до Берестiв. - Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осмiховi. - Новий вирубаємо. - Буденнi слова, вiдчувалося виразно, втишували розбурханiсть душевну, тому Ярослав охоче пристав на вимiну балачкою з Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замiсть дрючка. -- Ги-ги! -реготнув блазень. - А хто ж понесе? Конi чи люди? - Люди! - Аби не конi, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а конi й князi терпiти не вмiють. - На тому ж мiсцi, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, - закладемо поселення людське. - I назвемо Ярославець! - вихопився мерщiй Бурмака. - Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник. - Щоб були скрiзь Ярославлi, по всiй землi. Хай славиться iм'я твоє, княже! - Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра чималий. - Хiба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хiба це вепр? Так собi, веприк. - То й назвемо село Веприк, - посмiхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долонi: - Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки! - Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсiм з глузду з'їхав? - А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! - взявся в боки блазень. Ситника боялися всi, належали йому справи тайнi i загрозливi, тiльки Бурмака не виказував нi страху, нi пошани навiть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, вiн мiг зчинити колотнечу помiж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тiшився. Бурмаку знайшов кiлька лiт тому в селi на днiпровськiй переправi. Жили там перевiзники, рибалки, косарi, народ добраний один до одного, нелякливий i вроди такої, яку лиш Днiпро дає тим, хто задивляється змалку в його води i кропить своїми росами. I раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на свiт; поки воно було мале, то нiхто й не помiчав, видно, його недолугостi, а коли однолiтки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тiльки покорчило його в боки, тодi вже всi запримiтили; саме ж воно налилося злiстю i образою на всiх людей i на цiлий свiт бiлий, i ось пролунала перша лайка, принесена чоловiчковi слиною на язик, бовкнув вiн щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посмiялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували i знов смiялися пробачливо, зверхньо, як умiють смiятися дужi, певнi своєї вищостi i сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому свiтi самим своїм язиком, i розпустив його на всю губу, i вже .не було тодi йому впину. Князь почув Бурмачинi прокльони на перевозi. Швендяв карлик за перевiзниками, заважав їм роботи своє дiло, лаявся чорно. Перевiзники посмiювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побiг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер i того, хто годував: - Щоб тобi кiстка поперек горла стала! -.А приведiть-но його до мене, - звелiв Ярослав. Бурмака не захотiв iти до князя. - Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?! Нiколи б не стерпiв Ярослав нагадування про його нещаснi ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо: - Хочеш до мене в службу? - А хай тобi нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем i зостанешся. Золота начiпляв на себе, як собака реп'яхiв. Чоботи зеленi. Чи з жаб'ячої шкiри їх пошили тобi лакизи? - Матимеш i золото, i чоботи такi самi, все, як у мене, - пообiцяв Ярослав, сам ще не вiдаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра. - Пiдкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не дiждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудростi. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим! Смiялися всi: перевiзники, князевi люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собi лає. Нiхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознiсся в гординi, вислухуєш щодень слова хули. Лiпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, анiж ждати, поки прийде розумний i вкаже всiм на твої справжнi згрiшення й переступи. Так узяв з собою Бурмаку, придiлив йому мiсце коло себе, назначив князiвську одiж, князiвський стiл, пiдкладали карликовi на учтах шматки так само ласi, як i князевi, наливали Тих самих вин i медiв у такi самi ковшi, все той мав, як у князя, тiльки з одною вiдмiною: все трохи бiльше. I одяг бiльший, i взувачка, i прикраси, i ищатки за обiдом, i ковшi з напоями. Отак, маючи все мовби i князiвське, карлик був ще бiльше осмiшений вiд недотримання мiри. А вже раз утративши мiру, нiзащо не мiг її вiднайти й у своїй мовi: хоч що казав, усе те видавалося для довколишнiх дурним i смiшним. До Бурмачиних прокльонiв всi звикли, тiльки тi, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собi карлик такi слова про князя, такi вихватки, що iншому б на його мiсцi давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться свiт! Але Ярослав за цi тяжкi безмiрно дванадцять лiт упевнився твердо, що нiчого задаром не дається, все треба найняти й купити: i воїнiв, i прислужникiв, i хвалителiв, i навiть хулителiв. Вiн нiколи не був м'який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш - треба платити. Так було з Еймундовими наємцями ще тодi, в Новгородi, кели лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обiцяв правду, писану лиш для них,-окремiшню, вигiдну. I коли зiйшовся з Святополком коло Любеча на Днiпрi, то хоч як похвалялися кияни Святополковi, хоч i називали глумливо новгородцiв плотниками, а Ярослава - кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавiє вiн за два лiта!), та все ж розгромленi були нещадимо, не помогли їм i печенiги, прикликанi Святополком. I коли сiв у Києвi Яiмїслав, то щедро заплатив i варягам, i новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривнi, а новгородцям усiм теж по десять гривен. I дав їм грамоту, щоб по нiй велися, гримали так, як написав їм. Довго й не збирався Святополк, бо вже через два лiта стояв пiд Києвом з печенiгами, якi йшли до нього, мов собака на посвист, вабленi обiцяними грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого гiлля й навтикати в городськi вали, щоб не дати печенiзьким стрiлам залiтати в Київ. Потiм уже сам князь надумав послати на вали київських жiнок у прикрасах, щоб звабити жадiбних бiармiйцiв кинутися на приступ. Виблискували на сонцi срiбнi й золотi наголовники, сяяли коштовнi каменi на вбраннi, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати рiвних вродою; розпаленi печенiги кинулися на город, вони облягали Київ такою силою, що її нiколи ще й не бачено тут, але Ярослав намiрився все ж дати їм бiй, його намовляли до того варяги, обiцяючи вистояти, та й самi кияни волiли лiпше стати на бiй, анiж мовчки ждати невiдомого; всi городськi ворота зачинено, крiм двох: коло верхнiх ворiт став Еймунд з дружиною, а коло тих, що вели на Перевiсище, - Ярослав на чолi киян. Печенiги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький i тiсний прохiд по кiльканадцятеро, i їх вiдразу сiкли на локшину воїни, що ждали ворога по цей бiк. Але сила в печенiгiв була така велика, така страшна нетерплячка володiла всiма тими, хто напирав ззаду, що, врештi, прорвалися дикi степови-ки в перевiсищанськi ворота, вiдтiснили Ярославову дружину, самому князевi ввiгнався ворожий спис у праве колiно, Ярослав насилу висмикнув з рани залiзного наконечника, але не вiдступив, рубав ворога й далi своїм страшним мечем. Пiдоспiли до нього варяги, хтось спромiгся зачинити ворота, печенiгiв, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх убивали на мiсцi грабунку або насильства, якi тi чинили вмiло й швидко. В городi запалали церкви й доми, загорiлася дерев'яна Софiя, споруджена ще княгинею Ольгою для збереження святощiв, привезених нею з Константинополя; Київ запалав увесь, пойнявся червонiстю полум'я i чорнотою димiв, страшне то було видовисько, але ще страшнiшою була помста киян, якi вийшли за мiськi брами i переслiдували втiкаючих печенiгiв аж до Сiтомлi, сiкли їх, топили в Ручаї, в Днiпрi, у. Сiтомлi. Отодi й допустився князь тяжкої помилки в своїх дiях. Вважаючи, що назавжди покiнчено з нападами на Київ, одмовив Еймундовi, який вимагав пiдвищення платнi варягам, навiть посмiявся з ярла, коли той став залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсiм неймовiрного: пiдвищити їх платню вчетверо! Слiдом за варягами й київська дружина приступила до князя з вимогами, вже мало їм було, що з милостi князя Володимира їли на срiблi-золотi. Ярослав одмахнувся. Не любив вiйни, прагнув тишi. Вiн прикликав до себе людей книжних, священикiв, Чнокiв перехожих, з ними сидiв у Володими-ровому теремi, їздив часом у Берести, молився там у церквi святих Апостолiв, упiзнав там пресвiтера княжої церкви Ларивона, чоловiка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про вiчне блаженство, про справи високi й прекраснi; там був спочинок для душi, забувалися горлатi варяги й ненажерливi дружинники, забувалася навiть сувора i неприступна княгиня Iрина, яка в Києвi одразу сповнилася холодної пихи, згадала, що вона королiвська донька, збирала коло себе якихось принцiв i ярлiв; з'їздилися до неї з усiєї пiвночi по-шукувачi багатств i престолiв, княгинi вже мало було теремiв, якi вдовольняли колись i княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою на верхоту-рi, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її високого походження. Все вимагало платнi, так нiби князем Ярослав став лиш для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срiбло. Власна дружина, розледащена й знахабнiла до краю, вiдмовляла в послуху, дружинники сидiли на своєму дитинцi в Києвi, вигрiвалися на сонцi, грали цiлими днями в костi та зернь, виспiвували щодень те саме: Покуємо собi човни, мiднi та золотi весла Та й пустимось на тихий Дунай, а з Дунаю - та пiд Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що заплатить щедро за службу молодецьку! Варяги покинули Ярослава, пiшли шукати щедрiшого хазяїна. Дружина хоч i не пiшла нiкуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою Золоторуким теж повiялася десь чи до ромейського iмператора в найми, так що довелося князевi збирати дружину нову, частково з новгородцiв, а то з людей київських, з того часу вiн завжди змушений буде обставляти себе щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, нiхто довго не витримує в службi, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потiм - як захоче. Щоб довести всiм своїм недругам i зрадливцям свою мiць, Ярослав ще тої осенi по розгрому печенiгiв з свiжонабраною дружиною поплив по Прип'ятi проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в вiддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду з германським iмператором Генрiхом. Угоди досяг легко, бо мав у Києвi мачуху, останню жону князя Володимира, нiмкеню, доньку графа Куно вiд шлюбу його з дочкою iмператора германського Оттона Великого. Тож були мовби родичi з германськими iмператорами, вiльно обмiнювалися послами й гiнцями, якi проходили землею чехiв, окрiм того, iмператор германський шукав собi спiльника, щоб ударити на Болеслава, бо князь польський дiйшов уже аж до такого нахабства, що забивав залiзнi палi, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рiк польських, -а навiть нiмецьких, доскакуючи до них пiд час численних своїх переможних виправ. Отак i поплив восени Ярослав по Прип'ятi з вiйськом нечисленним i ще молодим на службi в нового князя Київського, облiг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути помiч? Тiльки недосвiдченiсть Ярославова могла штовхнути князя до спiлки з iмператором, який дбав передовсiм за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) i найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав вiдiйшов од Берестiв й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; вiн якось не сподiвався, що йому випаде так багато, може, ще бiльше, нiж його покiйному отцевi, походiв i сутичок, його втягували в вiйну попри його волю й бажання, вже й перед цим вiн вiдчував нехiть до битов, а тепер i геть зненавидiв цю марну справу; однак цiлу зиму готувався до вiдпору Болеславовi, лишився осамотнений, покинутий всiма, навiть Новгород слав мало пiдкрiплень, довелося суворо нагадати Коснятиновi. Знов прикликав посланцiв од варягiв, але тi тепер вимагали платнi бiльшої в дванадцять разiв, анiж у Новгородi, до того ж не срiблом, а тiльки золотом. Пiдступи з боку можновладцiв, здирства й нахабнiсть найманцiв - ось з чим зiткнувся тодi Ярослав, i вже до кiнця днiв своїх сам вiн не буде нi пiдступним, нi здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч iнодi й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов покалiчений, так нiби бог навернув на нього давнi, ще дитячi хворощi, на ногах тепер тримався не зовсiм твердо, тому надавав перевагу коневi, а ще лiпше - лодьї, знов посадив своє вiйсько в судна й поплив по Днiпру, а там по Прип'ятi - назустрiч Болеславовi, який шикувався на Бузi до рiшучого удару. Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмiлiв невпiзнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелiв перешкоджати їм, засипати їх стрiлами, дратувати похваляннями. Вiн, як i в Новгородi колись, їздив скрiзь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, смiявся з погукiв воєводи Будия, •що кричав на той берег до полякiв: "А ось ми проткнемо трiскою пузо вашому Болеславу". I знов, як i в вiйнi з iмператором германським, Болеславовi .Щастило. Вiн стояв з вiйськом коло укрiпленого города Волила, мав пiдкрепу з червенських городiв, звiдусюди харчовi загони достачали йому все необхiдне, пiдходили новi та новi його вiддiли, прийшло обiцяних Генрiхом триста саксонцiв i п'ятсот угрiв. Сам Болеслав вiдсиджувався до часу в Волинi, айв собi й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землi кару для уводцiв чужих жон i розпусникiв: ставити їх на торговищi на дерев'яний помiст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, - хоч i не годилося б про це мови ти, - в калитку. мiж бамболями здоровенного гвiздка. Поряд .клали гострий нiж, позоставляючи приреченому трудний вибiр: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж вiдпахати оту частину тiла. Руськi кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом i смердючим кендюхом, але ото й тiльки, бо поляки мали собi все, що треба, а їхнi супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузi, казали, що навiть сам князь Ярослав знiчев'я i з розпуки сидiв з вудкою над Бугом, ждучи невiдь-чого. Ночами палили вогнища, вiдганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налiтала з лiсiв i болiт. Спекота змiнювалася дощем, тодi хлющилися пiд злими небесними водами, бо не було ж нiякого прихистку й сховку, тiльки для князя напнуто намета, але Ярослав бiльше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагiдь i чеснiсть. Та й чого досяг? Болеслав був i сякий, i такий, i лихий, i жорстокий, i неправедний, а за нього стояло вiйсько тверде, i сусiднi владцi пiшли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всiма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрiстю, що нею переважав усiх iмператорiв, королiв, князiв, але мудрiсть не дала йому нi сил, нi спокою. Велося вже споконвiку, що вирiшував усе меч. Поки польське вiйсько збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руськi непокоїлися бiльше й бiльше, частiше й частiше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч i боялися незвiданих бистрин рiчкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лiнькувато вiдстрiлювалися, та все тягали до берега колоди лiсу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих мiсцях загони свого вiйська, щоб перешкодити Болеславовi в переправляннi, але ще не мiг дорiвнятися Київський князь у вiйськових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навiть варяги, обдурив польський князь i Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на полякiв та й послав навсправжки їм назустрiч спершу пiших своїх воїнiв, а там i кiнноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й конi легко взяли плавом середину, руськi нападники були перебитi швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загiн своєї кiнноти збоку, вдарив ще дужче на слабкi Ярославовi загони, в той час як най-добiрнiшi стояли без дiла там, де мали моститися мости; трудно розповiсти, яка там була рiзанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, вiдбивався запекло вiд насланого на нього вiддiлу, пробився з двома новгородцями i молодим київським отроком, але всi були пiшi, не мали жодного коня, з неймовiрними труднощами вибралися з вiдкритого мiсця в прихисток дерев i там - о щастя! - напоткнулися на вiзок медовара, який прикотив до вiйська, певно, сподiваючись небачених зискiв, а попав якраз на побоїще i тепер не знав, що дiяти, метався перед своїми кiньми, хотiв їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати вiзок з медами, медовар тяжко вiдсапувався, витирав пiт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок пiдбiг до коней, потягнув одного за вуздечку, i в цей час прилетiла звiдкись стрiла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кiнь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кiнець; медовар, нарештi збагнувши, що тут пахне зовсiм не медом, миттю випрiг другого коня, затягнув його глибше помiж дерева, став, розглядаючи своїх несподiваних гостей, мабуть, упiзнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловiк не простий, бо тицьнув повiд у його бiк, сказав захекано: - Бери коня! Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у сiчу, але звiдти не долинало нiчого заохотливого, вiддалiк прошмигували поодинокi втiкачi, за ними гналися вороги. Розгром i розбиття! Тодi князь, кульгаючи важко, пiдступив до коня, отрок помiг .йому вибратися на нього, медовар смикнув за повiд, побiг попереду, потягнув коня за собою. - Недовго ж так пробiжиш, - сказав йому Ярослав. - А нiчого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всерединi все добре утрамбовано, - хекаючи, вiдповiв йому медовар, - а як не здужаю бiгти попереду, то побiжу, тримаючись тобi за ногу. - За стремено б годилося, та нема його, - сумно всмiхнувся князь. Тi троє теж бiгли слiдом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його вiдступ. - Хто ти єси i як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя. - Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справдi князь? - Князь. Сiдай до мене. Кiнь у тебе добрий, понесе й двох... - Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камiнь... Ситник передав повiддя князевi, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославовi порти, шепотiв через силу. - Ох, смерть моя... ой боженьку!.. - Нiколи тобi не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю... найближче до себе поставлю... - Ох, .смерть, - шепотiв через силу Ситник, - ох, ох!.. Не втiкали до Києва - бо й що там мали робити? Болеслав iшов на стольний град з вiйськом, пiдступали вже до Києва, здається, й печенiги, знов накликанi клятим Святополком, а в Ярослава тiльки й було людей, що троє воїнiв, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещаснi розбитки, втiкачi, якi збиралися коло насадiв на Прип'ятi. Так i вирiшив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелiв мерщiй зготовити - собi кораблецi, щоб iти ще далi, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочi на вiдвойовування Києва, де лишилася навiть дочка його Iнгiгерда, княгиня Ярославова Iрина. Лишилася там i сестра Предслава, на яку вже давно зазiхав розпутний Болеслав, i мачуха, i наймолодша сестра Марiя-Добронiга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався. Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблецi для князя i сам же з новгородцями вночi порубав їх i мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, i повiдати, що вони не допустять втечi Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стiл київський. Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору i мусив стерпiти й промовчати. Новгородцi стали негайно збирати нове вiйсько i грошi для наймиту варягiв i дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а вiд старост по десять гривен, а вiд бояр по вiсiмнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, вiдсиджувався там часом у Полоцьку, в племiнника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усi умови варягiв, йшлося тепер про головнiше, ни першому сину хотiв вiн ударити в Києвi на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустрiли кияни, мабуть, остерiгаючись печенiгiв, якi обложили мiсто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивiв усiх попiв навстрiч новому князевi н вiдправив урочистий молебень, подарував Болеславовi польському найбiльшi святощi церкви Богородицi - мощi святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собi на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Iрину, що саме була при надiї, взяв i сiмейство Володимирове; розповiдали, що вдарив польський князь мечем об київськi ворота, й пощербив меча, i хвалився, що буде тепер той меч для всiх польських владцiв такою самою цiннiстю, як священний спис германських iмператорiв або вiнець iмператорiв ромейських. З великими дарами вiдправив Болеслав абата Тунi до германського iмператора Генрiха, звелiвши у вишуканих висловах подякувати йому за пiдтримку i запевнити в щирiй приязнi. Взяття Києва надало польському князевi такої впевненостi в своєму могуттi, що просто з руського стольного града спорядив вiн велике посольство до ромейського iмператора Василiя, закликаючи вiзантiйцiв до вiрностi й приязнi, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особi мати послiдовного i незламного ворога, в чому свiдком i посередником хай виступить мiж ними сам всемогутнiй бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь. Є в чоловiковi багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало боговi, зате людям судився здоровий глузд. Але ось вiйна, вбивства, брат iде на брата, голод, неправда, пiдступнiсть - хiба це не поразки здорового глузду, хiба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок? Не помагало нiщо: нi молитви, нi благочестивi бесiди, нi книги, нi навiть збадьорливi звiстки про успiшнi готування до нового походу проти Святополка. Ярослав нiби здерев'янiв тiлом i душею, перед його очима й досi стояв той липневий день на Бузi, ганебна втеча по зеленiй луцi, безконечнi шугання покалiченою ногою в бакаї й скiпцi, потiм хекання Ситникове, стогнання його, потiм гаряче, спливаюче потом Ситникове тiло позаду на конi, гикання конячої селезiнки, м'яке чалапкання копит, дедалi повiльнiше й повiльнiше, очiкування погонi i тодi, на конi й на лодьї, навiть тут, у Новгородi, теж очiкування. Чого? Погонi чи посольства? Але Болеслав, розсiвшись у Києвi, споряджав послiв до всемогутнiх iмператорiв - що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намiр прибрати свого найнебезпечнiшого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вiрити? Ярослав не вiрив тепер навiть Коснятиновi. Чому той порубав лодьї? Повiрив у Ситника. Чоловiк, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вiв до княжої ложницi. Звелiв, щоб той супроводжував князя скрiзь по Новгороду: i до церкви, i на вимоли, i до дулотникiв, i до зброярiв. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володiв - жили сподiваннями на переможне повернення до Києва) володiти мечем i списом, заповiв тому осягнути ще й грамоту, бо на княжiй службi чоловiк повинен усього вмiти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгородi научальнi, де кiльканадцятеро дiтей боярських i купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбнi буквицi i повторювали слiдом за худим чорноризцем першi життєвi iстини: - Курка розгрiбає смiття й вибирає з нього зерно. - Кiт очищає дiм вiд мишей. - Кiнь, який має гриву, возить нас. - Стиснута рука називається кулаком, розiгнута рука нази вається долонею. - Чоловiк буває спершу немовлям, дитиною, потiм отроком, юнаком, дорослим мужем, потiм старим. Ситник аж нестямився вiд подиву й обурення, почувши отi p дитячi виспiвування. - I хто ж годує того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю? - Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно вiдмовив князь. - Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кiт ловить мишей! - А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всмiхнувся Ярослав. - Ну... - Ситник затнувся. - Ну що тобi сказати, князю? - А ось так, як дiти. Скажiмо: вогонь свiтить, палить i перетворює на попiл усе, що в нього покладуть. Ситник наморщив лоба, пiтнiв густо й щедро, але не мiг здобутися на жодне слово. - Дивно, - пробурмотiв, - наче вiтром вивiяло все з голови... Наслано, мабуть, на мене. То не пiп, а волхв, видно... В мене вiдразу пiдозра на нього... - А що скажеш про князя Коснятина? -_ Який вiн князь? Ти - князь. А бiльше нiкого не може бути. То вiн i випихає тебе мерщiй до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вiр йому, княже. Нiкому не вiр. Ось дивися на мене: я нiколи нiкому... - Треба завжди мати вiрних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: "Де ж вони, твої вiрнi? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночi рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три лiта минуло, як вирушив ти на здобуття київського .у столу, а нiкого коло тебе не зосталося - однi вбитi, другi загинули безслiдно десь, третi зрадили, втекли, вiдступилися..." Отодi, нарештi, вiдважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягiв, узяв Ситника, i прикриваючись вiдмовкою, що бажає трохи одiтхнута на ловах, подався за лiси до Шуйцi. Що там з нею? Яка вона стала? I не впiзнав двору на Задаллi. Новий дубовий гострокiл охоплював тепер удесятеро бiльшу дiльницю лiсу, оточував стару садибу, на новому дворищi виросли якiсь будiвлi, не-докiнчена тодi церква вже давно, видно, була добудована, а далi вiд неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця? Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося вiконечко, визирнуло, як i колись, жiноче обличчя, мовчки глянуло на їздцiв, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся: - Стара дурепо, не бачиш: князь! Їм не вiдчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три лiта тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Iигiгердою, не пустила до себе, i вiн так i поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть i ганьбу, але їй було однаково. Всiм однаково, нiкому немає дiла до нього, князiвство осамотнює людину безмiрно, оточують тебе тiльки вороги, чим бiльше в тебе звитяг, тим бiльше ворогiв, чим вище станеш, тим бiльша заздрiсть оточує тебе, може, заздрощi вбивають великих людей навiть частiше, нiж вiйни. Вже хотiв сказати Ситниковi: "Ох, правду мовив, нiкому не слiд вiрити", але знов одчинилося вiконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно: - Князевi можна, а бiльш нiкому. I загримотiли засуви. - Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я й вiдпустив би князя самого! - Поїдеш зi мною, - звелiв йому князь, а варягам сказав розташуватися попiд деревами. Ворота вiдчинили двi досить молодi жiнки, але обидвi... в чернечiм убраннi. - Це що? - здивувався князь. - Хто ви? - Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом. - Тю, - засмiявся Ситник, - баби вже в попи полiзли. Та ще молоденькi! Вiн нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом вiдтрутила його руку. - Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якiсь постатi в чорному вештаються коло хлiвiв i корiвникiв, гребуться кури коло купи гною. От тобi й маєш: "Курка розгрiбає смiття й вибирає з нього зерно". - Як же зветься монастир? - спитав. - Шуйський. То вже було трохи легше. Ще одна витiвка баламутної Шуйцi. Хай буде. Перша жiноча обитель на Русi. Пiд княжою рукою. Хай. - То ведiть мене до Шуйцi, - наказав цiлком упевнено - Iгуменя Марiя на молитвi, - мав у вiдповiдь. - Що? Шуйця - iгуменя? Марiя? Черниця мовчки пiшла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму. Ситник, якому Ярослав нiчого не казав, куди їдуть i до кого, з цiкавiстю зирив довкола, бурмотiв: - Ну ж, бабота! Ох же ж i вони! Князь полишив його на дворi бiльшiм, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої папертi, там злiз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по схiдцях, намагаючись не дуже виказувати свою покалiченiсть. Церква гола зсередини, жодної iкони, жодного малювання, тiльки три свiчки горять у глибинi, а перед ними - темна постать на колiнах, незрушима, закам'янiла. Ярослав тихо пiдiйшов, став на колiна поряд з постаттю, осiнив себе широким хрестом, тодi лиш глянув на сусiдку, i вона не втрималася, глянула на нього. I вiн i впiзнав, i не впiзнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах i устах, вся закрита була чорним, тiльки бiлiла нiжно щока, обернута до князя, i линув од неї той самий запах, що й тодi в лiсi, свiжий, про-' низливий запах молодостi. - Шуйцю, - прошепотiв Ярослав, мовби боявся сполохати богiв i їхнiх ангелiв. - Шуйцюi - Чого приїхав? - так само тихо спитала вона. - До тебе. - Пiзно. - Нiколи не пiзно до тебе. - Обреклася я святому боговi. - А я? - Покинув мене. Забув. - Нiколи не забував. - Тепер пiзно. - Шуйцю! - Тепер я Марiя. - Марiє-Шуйцю... - Не гнiви бога... - То помолiмось та пiдемо звiдси... - Куди? - До тебе. - Там тепер сестри. - Ну, то в лiси... - А там грiх... - Я нещасний, - сказав вiн жалiбно. - Знаю. Молись. - Ти ж не вiрила .моєму боговi. - А кому вiрити? Нема вибору. Вона стала не тiльки твердою, а й мудрою за цi роки. А може, й тодi була такою? Коли не хотiла мiняти своєї волi, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе! - То зоставиш мене? - прошепотiв гаряче. - Молись. Вiн подумав, що пришле сюди з Києва умiльцiв для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дiйде до Києва. А дорога ж далека. I тяжка. Як тяжко чоловiковi на свiтi. Лише кохана жiнка може iнодi полегшити його ношу. - Шуйцю, - несамовито прошепотiв вiн, - я поцiлую тебе! Замiсть iкони! Як Богородицю! I не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки нiжної, в пахощах молодостi. Лишився в монастирi на нiч, вранцi Марiя-Шуйця випровадила його i суворо заказала вiдвiдин обителi, поки й сидiтиме в Новгородi. - Приїду до тебе з самого Киева! - палко пообiцяв Ярослав. - Нащо балакати пусте, - сказала вона болiсно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тiльки сяде знов на київськiм столi й обступлять його високi державнi турботи. - Приїду! - князь перехрестився.- Ось побачиш: - Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною iгуменею Марiєю. Поблагословила князя i його спiтнiлого боярина, якягй, здається, так i не оговтався в цьому бабському царствi, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навiть, пiшла до своїх покоїв. - Тверда жона, - зiтхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивiдати - нiхто нiчого! - Хто тебе просив вивiдництвуватиi - гримнув на нього Ярослав. - В звичку вже заходить, - сьорбнув нiздрями прохолодного лiсового повiтря Ситник, - для обезпеки мого князя свiтлого стараюся! - Меди ситити розучишся. - Що меди! Буде князь - будуть i пива, й меди, а не буде - то й нащо воно все? -Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрiчав ще таких людей, хоч i бачив усяких. Ситник вдоволено мовчав. Рясно пiтнiв, зiтхав, здавалося йому, що в черевi в нього щось аж погикує, мов селезiнка й коня на повнiм скаку. Ох i розпочав бiг, добрий розгiн взяв, тiльки не будь спотикливий, Ситнику, тiльки не будь! ...З настанням морозiв повiв Ярослав зiбране вiйсько й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дiйшов до самого стольного города, вiтали його подсюди так само, як тодi, коли йшов на стiл уперше; Святополк, видно, попри всi метання й хитрування, не знайшов собi пiдпори в киян, обiдраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гнiву горожан i Ярославової помсти, вночi, покичиувши свою жону Регелiнду i все майно, втiк у степи й подавiмся знов - у, котрий раз! - до печенiгiв, до цих дивних степових людей, якi не пам'ятали нi кривд, завдаваних їм Святовi. Святополком i Болеславом, нi пiдступiв, нi обманiв i знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потiм улiтку ще раз пiшли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив вiн вперед смертю князя Володимира; i Ярослав зустрiв їх на Альци, де ждав колись їхнiх орд молодий Борис, i була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тiльки про її владу над людськими душами - печенiги не витримали, розбiглися по степах, а Святополк, зiбравши з недобиткiв сяку-таку дружиноньку, вдарився в захiднi землi, слушно мiрковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий i змагання та й самої смертi навiть. У Києвi в княжих палатахсидiла Святополкова жона Регелiнда, братова i ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u нiколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло - помилився. Регелiнда, ще зовсiм юна, висока, мiцна, батькiвської, мабуть, породи, .ввiйшла до гридницi, де ждав її князь, смiялася з усього: з свого мужа, що бiгає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь свiт, навiть з Ярослава за його хмурiсть i тугу в очах. - Сумний, бо моя жона i вся родина - в руках у твого отця, в полонi, - сказав їй Ярослав. - Вимiняй їх за мене, - засмiялася Регелiнда. - Ти ж одна, а їх - он скiльки. Бояр моїх також завiв у Польщу князь Болеслав. - Ну, то хоч жону свою - за мене. Потiм справдi прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розмiняти на Бузi доньку на княгиню Ярославову i затято вiдстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь i жону, i за сина, якого не бачив i не знав навiть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу. А торгування тривало й далi. Вигнав господь з храму свого ТОржникiв, то вони, виходить, засiли на князiвськ