с для битви не денний, яи водилося, а нiчний. Вiйська двох братiв зiйшлися в Сiверськiй землi, кодо Лиственя, в чорну грозову нiч; Мстислав пустив на варягiв сiверян, яким однаково було - вдень чи вночi бятис, земля ж бо їхня, все їм знане й звичне, вони посунули на варягiв такою лавою, що тi не витримали, а тут ще вдарили з засiдок касоги, вилiтали з дощових потокiв бистрi, як чорнi змiї, розлякували варягiв своїми гортанними незрозумiлими криками, варяги не витримали, дали спину супротивниковi, кинулися врозтiч, втiкав i сам Хакон, загубив при втечi важкого свого золотого плаща, втiкати довелося й князевi Ярославовi. Не чув вiн, як Мстислав став на полi бою, освiтлюй бiлими блискавицями, прогримiв своїм гучним голосом: "Як не тiшитися! Тут лежить сiверянин, а тут варяг, а власна дружина цiла!" Але Ситникiв чоловiк якось зачув тi слова Мстиславовi, через Ситника стали вони вiдомi i Ярославовi, може, через те й побоявся Ярослав сiдати в Києвi, знов подався до Новгорода, збирав довго воїв, лякаючись отої вцiлiлої дружини Метисла-вової, i лиш повснi цього року прийшов сюди i, уклавши в Городцi мир з братом, сiв на київськiй столi, здається, твердо й назавжди. Iрина вже народвла сяка Iзяслава i дочку Єлизавету та й знов була при надiї, рiд Ярославiв розростався, князь утверджувався на землi, наслiдував свого отця Володимира, не було вже видимих супротивникiв, але й невидимих вистачало; нависали вони постiйно погрозою над першим чоловiком у великiй землi Руськiй: то мор, то голод, то, несвокiй, то непослух, а то просто темнощi и небажання йти слiдом за своїм князем, недовiра до нього, - а чим викличеш довiр'я? Бiльшiсть пробує досягнути слави в битвах, жахи i вiдворот -нiсть яких згодом, змiнюються блискучою героїкою пiсень i легенд. Але чого досягають? Iмператор ромейський Василiй все життя провiв у походах, не вибрав часу навiть на одруження, громив цiлi царства, бойовi знамена переможених тяглися по багнi, прив'язанi до ослячих хвостiв, тисячам бранцiв випiкано очт,- задля чого? Ось вмер Василiй, а на тронi сидить його брат Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тiльки iмперiї, а й цiлого людського роду. Чи взяти Болеслава польського, прозваного навiть Великим. Торiк у гординi своїй дiйшов до того, що коронувався на короля (здається, купивши ту корону в папи римського, чи що), а заледве два мiсяцi побув королем i вночi, несподiвано для своїх придворних, а ще бiльше, мабуть, для самого себе, скiнчив своє бурхливе життя, лишаючи володарем Польщi сина Мiшка, якого вiдразу намiрився перетворити на свого ленника iмператор германський Конрад, який нещодавно замiнив умерлого Генрiха Калiку, що теж, здається, все зробив вогнем i мечем для ствердження свого, а от вмер i перервався його рiд, германськi маркграфи i єпископи вибрали на з'їздi коло Рейну Конрада, почавши нову iмператорську династiю. Голова, накрита шоломом, вiдвикав думати. Зненавидiв Ярослав за цi роки походи й битви, нiколи не любив вiйськового ремесла, а тепер i поготiв. Виборював, вивойовував собi право на спокiйне князювання, на справи великi, а тепер мав, нарештi, перепочинок i ось став перед нез'ясованiстю: що ж далi? Оточували йогр бояри, воєводи, блазнi, священики, лакизи й захожi мудрагелi, купцi свої й їужi, блискучi iноземцi, що юрмилися здебiльшого навколо княгинi, яка кохалася в пишнотi й багатомовностi приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих, суворих, iнодi, щоправда, хитруватих людей, всi вони то погинули, то вiдiйшли вiд князя, лишався вiн з цим юрмовиськом; мрiяв очолити весь народ землi Руської, зiбрати його воєдино, сказати йому щось особливе, почути й вiд нього, але народ i далi був десь далеко, в лiсах i полях, народ стояв осторонь так само безмовний i насторожений, як i в часи Ярославового дитинства, народ тiльки й ждав, щоб заявити про своє право, про свої вимоги: дай мечi моє, бо маю до того право, бо я живий, бо я жнець, я ловець, я швець, я грець. Пресвiтер Ларивон, чоловiк розумний i начитаний, мiг дати вiдповiдь на все, що стосувалося Святого письма, житiй великомученикiв i'святих, але й не бiльше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими, буйносялнми, вiд самого споглядання на яких хотiлося жити довго, весело й безжурно, такого вiн наставив i пресвiтера своєї церкви в Берестах, Ларивон бiльше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в священицькi шати, однак тiлесна дебелiсть, мабуть, заважала йому мати гнучкiсть розуму, вiн здатен був тiльки до того, щоб твердо оволодiти вже iснуючим, в його головi вмiстилися всi святi тексти й догмати, вiн знав усi хитрощi ромейського красномовства й плетiння словес, але ото й усього. Вiн був занадто досконалий у своїм знаннi, щоб пiдтримувати постiйну цiкавiсть до себе, втомлював своїм знанням, своїм красномовством, в ньому вiдчувалося щось чи то набридливiсть вiд повторювань, чи то вже й ознака занепаду. Бо хiба ж вивершення будь-чого на свiтi вже не знаменує початку його знищення? Так розпадається щойно укладений союз помiж двома чи кiлькома державами. I дiм збудований починає руйнуватися вiд хвилi його остаточного збудування. I цiле мiсто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тiльки допоки окреслиться його ядро. Потiм мiсто починає розповзатися, побiчнi нарощення поглинають колишнє ядро, яке дало наймення цьому городу, i вже маємо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато столиць? А хiба ми не вмираємо, вже народившись? Питання - в тривалостi. Нiякi молитви не поможуть. Єдине спасiння - виповнити своє життя дiяннями якнайвищими, якнайщiльнiше виповнити. Тодi життя буде довге й прекрасне. А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестивi вчинки,, благочестивi дiяння - окраса всякого сущого, чоловiк народжується, живе, працює лиш для бога, чоловiк вибудовує храми не для власного житла, а для бога, виводить над ними високi навершя, на яких тiльки й мiсця, що для самого бога, i чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного призначення чоловiкового. А хто ж то й може ставити щонайвищi храми, як не владики землi? Бо хiба ж цар Соломон не' збудував дiм в iмення боже i не прославився у всi вiки своїм храмом, а коли будовано храм, то не стосовано до тесання камiння нi молота, нi долота, анi якого iншого залiзного знаряддя, бо сотворив бог на те дiло кам'яного черв'я шамiр, який i розколював камiнь. ; Ярослав i не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрiзь: i в Ростовськiй землi, i в Новгородськiй, i в самому Києвi, хоч тут доводилося найперше лагодити все пiсля нескiнченних пожеж. Але ж найбiльший храм першокам'яний вже поставлено в Києвi батьком його князем Володимиром. Що ж додасться для нього, як вiн поставить поруч ще один храм? Справдi, був Соломон мудрий, сказано ж: "I надiлив бог Соломона великою мудрiстю, i постерiганнєм, i багатством духа, мов.те море пiском на березi". Але вiн будував на голому мiсцi. А коли ти починаєш не перший? I в Константинополi, вiдповiдав Ларивон, перший був Константин Великий, а божественний Юстiнiан опiсля, але ж поставив Юстiнiан з помiччю божою храм святої Софiї, прикликавши гречинiв їсидора й Анфимiя на те дiло, i прославився на вiки. Несподiвано в помiч Ларивоновi прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав лиш своє дiло, нiкому, опрiч князя, в помiчники ставати не збирався, але вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвiтером, якого давно не бачив i в якого сподiвався знайти вiдповiдь на свої вагання, повiдомив Ситник Ярослава, що затримано його довiреними пiдозрiлих людей на Залознiм шляху. Виказався й старший з-помiж них, зветься Поргiй, як i князь сам, а йде, сказав, аж з Iверiї, хто його зна, I де й вона, прямували ж - до князя Мстислава в Чернiгiв. - Звiдки довiдався, хто вони й що? - спитав Ярослав. - Маю людей на всiх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожнiх, випитують: хто? куди? чого? - Приклич того... Гюргiя. - Приготував його про всяк випадок. - Клич. Ситник увiв до горницi високого, гнучкого, чорнобородого, бiлозубого. В чорному сукняному одязi, переперезаний дивним, срiбним поясом, на шиї теж срiбний ланцюг, на поясi - короткий меч-акинак. - Хто будеш? - суворо спитав князь, але на Гюргiя сувоїв рiсть не подiяла, вiн не вклонився князевi, тiльки ледь помiтно кивнув головою, не скинув гострої шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясницi, засмiявся бiлозубо, щось вимовив швидко i незрозумiле. -Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозумiємось? Ромейську мову знаєш? Гюргiй знов засмiявся i знов заговорив своєю мовою, схвильованою, мов орлиний клекiт. Ярослав посмiхнувся. Варязької цей чоловiк знати не мiг, латини - й поготiв, може, перську, - але сам князь не вмiв по-перськи. - Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов? - Мстислав, - закивав Гюргiй i знов засмiявся, видно, спогад про Мстислава викликав у нього радiсть. - В дружину Мстиславову? Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргiй закрутив головою. Вiн пiдбiг до стiни горницi, став на колiно, показав долонею правої руки, мовби щось витiсує, потiм став класти до стiни те уявне тесання, одне на одне, мов камiнь на камiнь; Ярослгв ще й не вiрив здогадовi, швидко пiдвiвся з стiльця, пройшов до оббитої срiблом важкої скринi, дiстав звiдти дорогу книгу грецьку, розгорнув, пiдкликав до себе iверiйця, показав йому на малюнок: на городськiй стiнi, за якою виднiються верхи храмiв, кiлька веселих бородатих чоловiкiв кладуть камiнь, подаваний їм знизу простим блоковим пристроєм. Iверiєць зрадiло закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розiбрав кiлька разiв повторене слово "Мстислав"; цього князевi було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутараканi серед будiвничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звiдки умiльцi. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у будiвлях божих i свiтських i сам прикликав до себе зиждителiв? Але ось випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославовi, стало вiдомо про братiв задум i ось тепер, вволюючи божу волю, вiн повинен випередити свого брата i воздвигнута щось небачене й нечуване? Ярослав дружньо поляпав iверiйця по плечу, дзенькнув у срiбний бубонець, заспаному служцi звелiв принести два ковшi меду; коли випили з Гюргiєм, тодi покликав Ситника, сказав тому: - Знайди толковина, щоб мiг я порозумiтися з цим чоловiком. Гюргiя ж з усiма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливi люди вельми для нас. А за тиждень, коли довiдався, що Гюргiй i всi його товаришi - кам'яних дiл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го iмператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмiлих украшателiв i будiвничих, щоб поставити в Києвi церкву велику й славну. В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кiлька лiт тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посiпав собi бороду. - Що так? - всмiхнувся Ярослав. - Святi лiпше на небi, анiж серед нас? - Злий вельми, - зiтхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова. - Живий ще? - Живий i мiцний. - А отрок? - Бистрий до вчення i слухняний, м'яка це душа. - То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче. Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на лови, щоб трохи дихнути осiннiм повiтрям, походити по червоному листу, вдихнути пронизливих пахощiв лiсу, якi б нагадали далекi тепер новгородськi днi, повернули молодiсть, силу, бажання, гучання кровi в грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, вiдходиш ти далi й далi, пролягають мiж нас простори, вiдчуженiсть постає вища й бiльша, вже мерзенний пiтнявий чоловiк вклинюється мiж нас, довiдуючись про нашу доньку, а я не знаю нiчого, ти не кажеш, ти не вiриш i вже, мабуть, нiколи бiльше не повiриш, господи, господи! Все на князя, все проти князя в цiй великiй i безжальнiй землi: i безмiр просторiв, i розливи рiк повеснi, i люди в своєму вiчному невдоволеннi, i лютi звiрi. Князювання - то посада, вiд якої людина старiє швидко, а знесилюється ще швидше. I коли бiг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й нiхто, мабуть, не сподiвався на порятунок князiв, i кожен, певно, стояв i думав, кому доведеться служити завтра, перед ким гнути Хребта, кому догоджати. Але вiн живий, i сил йому додалося - Скликай учту на вепра! - весело гукнув Ярослав до Ситника i самотньо погнав коня до Берестiв, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського вепра. Нiкчемне то дiло - губити час на обжирання та обпивання, коли чоловiковi, щоб жити, досить хлiба та води, та вже нiчого тут не вдiєш, раз ведеться воно так здавна, i навiть Спаситель наш перетворював воду на вино, щоб принести втiху на учтi. Купа зiбралася осiб до пiвста, якщо й не бiльше, на довгих столах навалено було смаженого й вареного i так шматками, вепр слугував лиш зачiпкою, була там i оленятина i ведмежатина, були смаженi поросята i дорога риба озерна й днiпровська, подавалася душенина з нирками i жирна поребрина пiд хрiновою пiдливою; для пиття малося пиво, й мед, i вино; товстi свiчi палали по кутках палати i посеред столу, гамiр i гелготнява виповнювали довге примiщення з низькою набрусеною стелею, з стiн шкiрилися iкластi вепрячi голови, наставляли гiллястi роги оленячi й лосячi голови, в простiнку здiймалося на заднiх ногах велетенське опудало з випханої ведмедячої шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з ведмедем живим, привченим смiшити князя i дружину на уч-тах; п'янiли всi швидко, сварилися за ласiшi шматки мiж собою, вiдбирали один у одного то ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкi маслаки; важкий чоло--вiчий дух стояв у гридницi, але застiльники не вiдчували його, увага їхня поглинута була дичиною, - смертним потом убитої тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'є запах волi в нiздрi, хижо роздимаються носи, ходять ходором важкi щелепи, пiдведенi чорними тiнями вiд свiчей i каганцiв; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину пiд сiдлом, вгнiчували в погребах, обкладену травами й корiнням, заривали на нiч у холодне осiннє листя, прибите першими приморозками, як пеклося, смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всi, хто сидiв ближче до князя, пiдхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога закрутистiше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидiв коло дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в вiрностi точилося лиш тут, навколо Ярослава; вiн i сам брав у ньому найжвавiшу участь, пiдбадьорливо всмiхався до златоустiв, тому покивував, того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував кiвш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вiрнiсть, мудрi були предки, що вигадали отакi пирування, де люди сходяться плече в плече, як брат до брата туляться, де князь мовби зливається s своїми пiдлеглими, набирається вiд них бадьоростi й сили, а вони, наближенi до нього, вiдчувають себе певнiше, пишаються своєю близькiстю до найвищого чоловiка, вони готовi для нього на все: випити й закусити, у вогонь i воду, проти супротивникiв i лиха, он вони всi якi розмаханi, збунтованi, з розгону вганяють ножi в маснi вiд жирного м'яса столи, гатять кулаками в товстi дошки, рикають по-звiрячому - та все за князя, все заради нього й для нього, i як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих, розкричаних, вiдданих, щирих чоловiкiв, хоч розумом своїм i осягає князь усю ницiсть i нещирiсть свого оточення, знає, що славлять вони не Ярослава, не оцього чоловiка з набряклим негарним носом i зсупленими бровами, а князя, владику їхнього, i постав ось зараз на його мiсце iншого i назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо людина для них не значить нiчого, значить тiльки мiсце, посада, становище: розумом Ярослав зневажав їх усiх, а серцем горнувся до них, бо й що вiн значив сам-один, що мiг подiяти з власним безсиллям, з слабiстю, з ворогами, яких не меншало, а дедалi бiльшало й бiльшало. - Славен будь, княже Ярославе! - ревли бояри й дружина. - Довголiтен! - Щаслив! Все тут було з словом "най": наймогутнiший, наймудрiший, найдорожчий, найсправедливiший, найзiркiший, найяснiший, наймилостивiший i наймилосерднiший. Хто лицемiрив свiдомо, а хто й щирий був у сп'янiлостi своїй, князь всмiхався заохотливо до кожного, знав справжню цiну кожному слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, мiг би, ясна рiч, пiдвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб зацiпило всiм крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всiх їх бачить наскрiзь, сам лишаючись загадковим i недосяжним для їхньої обмеженостi. Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся помiж столами й мовчки витворяв рiзнi капостi: то тягнув у когось там з-пiд руки кiвш з медом, то вмочав у чийсь кубок кiнець довгого свого рукава, то пробував пiдпалити комусь бороду свiчкою - i все те миналося блазневi безкарно, бо користався вiн високим князiвських покровительством, - тепер блазень прагнув говорити. Пiшов мало не до дверей, до тих безмовних i незначних учтувальникiв, яких покликано сюди лиш для кiлькостi, вилiз на лавку, пiднiс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув: - Тихо, кажу я! Гамiр поволi втихав, ждали вiд блазня нової вихватки, знали, що вiн гострий на язик, кожен мимоволi щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посмiх буде; однак блазень не став зачiпати нi менших, нi старших, смачно облизав товстi свої губи, зареготав: - Великому чорту - велика й яма! Наймилосерднiшому нашому князевi - слава! Iшов князь з Новгорода, а по путi в усiх селах i волостях голод, люд повмирав, а де хто вцiлiв, то вже й голосу не вiдводив, а князь i каже воїнам: "Як будете їсти, то щоб i кiстки закопували, не давали отим здихаючим, щоб серця вашi не розжалобилися, бо й що ж ви за вої будете". Слава милостивцю нашому! Мертва тиша запала помiж столами, нiхто ще не знав, чи слiд зважати на п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди, смiливiшi дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до Бурмаки, але Ярослав сидiв з завченою посмiшкою на устах, дивився на свого блазня заохотливо - мовляв, мели далi, хiба не знаємо, який ти базiка. - А тут, - кричав далi блазень, бризкаючи навсiбiч слиною, - село на путi - i весь люд у ньому вимер! Вже й проїхав село князь, аж виповзає йому з-пiд коня дiвчинка - тiнь од дiвчинки, а жива! "Чого вона жива? - питає милостивий князь наш.- Нащо вона тепер, коли всi тут вмерли? А приберiть-но дiвчинку!" I затовкли її на смерть, щоб не було вiд того села й розплоду, раз воно таке убоге та нiкудишнє! Ситник схаменувся перший. Пiдскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотiв: - Дозволь, заткну йому пельку!' - Хай каже! - голосно промовив Ярослав, i всi вiдiтхнули звiльна, дехто навiть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справдi, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкаловi, однаково наш князь найдобрiший, найсправедливiший, наймилостивiший, най... - А там вийшов з Дерев святий чоловiк, - розкрикувався собi Бурмака, - та впiймали його за повелiнням нашого кня-зенька i за шию поворозом вели до самого Києва, а воно ж аркан - не тарган, хоч зубiв не має, та шию гризе. От який у нас князюсик! - Iди, Бурмако, вип'ємо з тобою, - покликав блазня Ярослав. - А хай з тобою лукавий п'є! - крикнув блазень. - Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокiйно мовив князь,- може, хто б промочив його тобi. Гей, люди, поможiть блазневi! Бурмаку миттю стягли з лавки, накiрчило його вiдразу чоловiк з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силомiць заливали блазневi в рот, у нiс, у вуха, лили межи очi, вiн захлипувався, смикався вивiльнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього нi в кого не було, та вiн i знав це добре: все тут залежало вiд одного тiльки чоловiка, вiд його слова. Бурмака спромiгся перевернутися долiлиць, поповз помiж смердючими брудними чобiтьми по запаскудженiй пiдлозi, звиваючись вужем, вiдпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав: - Князю! - Напоїли вже, досить, - засмiявся князь, - а тепер випиймо й ми всi за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартiв та смiхiв! - Го-го-го! - заiржали найближчi. Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися, дивилися, витрiщали очi. От так-так, оце воно, ох i князь же ж у нас! А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, пiдвiвся, непомiтно вийшов у сiни, за ним вискочив Ситник. - Хай проведуть мене до того в печерi,- сказав тверезим голосом Ярослав. - Пiзно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу днiпровську. - Сказано тобi! - Покличу зараз отрока. Вiн тут недалеко. Отрок прибiг заспаний i стривожений. Вiд нього пахло теплим молодим тiлом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення. .- Зовешся як? - спитав його Ярослав. - Був Тривога, а тепер Пантелiй. - Веди. - I я з тобою, княже, - попросився Ситник. - Iди до учти. Щоб люд не розходився. - Хоч свiчку вiзьмiть, бо там нема, - сказав Ситник. - Покажу я колись тобi свiчку, - пообiцяв йому зло Ярослав, - прилiпився до мене, як клiщ! Важкий замок на дубових дверях заiржавiв, мабуть, не вiдмикався з тих пiр, як посаджено до печерки святого чоловiка; отрок Пантелiй, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але вiдiмкнути не мiг. - Дай сам, - вiдiпхнув його Ярослав, - запалюй свiчку! Святий чоловiк чи то вiд грюкоту заборiв, чи вiд передчуття вiдвiдин, а може, й просто за своїм звичаєм, не спав уже, зустрiв князя сидячи на глинянiй призьбi, скорчений, висхлий до непомiтностi, величезна сiро-жовта борода прикривала все його тiло, мов щитом, над бородою вгорi виблискувала кругла, нiби велике яйце, лисина, а мiж лисиною i бородою плавало в темрявi двоє чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого. Один прийшов з широкого свiту, прийшов з волi, хоч, закований у залiзний обруч державних обов'язкiв, i не вмiв цiнувати тої волi, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень i утискiв, мав тепер тiльки тугу в очах i настороженiсть, мабуть, вiн здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тiльки дивився на князя з спокiйною байдужiстю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвiяний свiжим вiтром з Днiпра, з запахами вин i смачних наїдкiв, а другий скоцюрб-лений на глинянiй лежанцi, прикривався бородою i зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Вiн помiтив, як незручно переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбi, дав мiсце коло себе. - Сiдай, - сказав тихо, - стояти тобi важко. - Звiдки знаєш? - здивувався Ярослав. - Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати. - А може, я не князь. - Хто б же то сюди ще прийшов? Хiба вбивцi? Сiдай отут. Смердю лиш вельми, але сморiд не так вдаряє, як правда. Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбiк, щоб не дiйшов винний дух до в'язня, спитав: - Чом думаєш, що правда лиш за тобою? - Бо страждаю, - сказав той так само неголосно. - Худий i упослiджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш. - Нашi священики в постах перебувають, смиряють i плоть, i дух. Хiба ти вважаєш себе лiпшим за них? - Не нашi то служебки - чужинськi, - нагадав старий. - По всiй землi тепер нова вiра заволодiла всiма душами. - Не заволодiла й довго ще не заволодiє, а може, й зовсiм погине твоя нова вiра. - Про це й людовi мовив у своїх блуканнях? - суворо спитав Ярослав. - Вийшов ти з темнощiв, i темнi твої слова. Всi людове нашi ховалися в лiси, а нова вiра виводить їх на широкий свiт, прославляє по всiх землях, бо народ наш гiдний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровiльно. Iнодi доводиться вдаватися до насильства. - Отець твiй палив нашi храми, а богiв кидали в озера й рiки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сiли на дно i стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть i знов запанує рiдна рiднизна, затям собi, князю. Все можна змiнити: доми, одягачку, воям дати iншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народовi не виймеш, не вставиш йому iншу, чужу. Не вдалося це зробити князевi Володимиру, не вдасться й тобi. Як приходила з веснянками до нас весна, так i приходитиме, як зустрiчали ми в грищах сонцеворот, то й зустрiчатимемо, i клечання для наших богiв приноситимем зелене, i писанками тiшитимуть зiр нашi дiти. - Нiхто не вимiрить, чого бiльше у владi: будування чи руйнування, - перебив його Ярослав. - Отець мiй спалив скiлькись там капищ поганських, зате якi дивнi церкви поставив! За князем Володимиром i я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощi виганяти... - Темнощi? - чулася посмiшка в голосi старого й зверхнiсть, яку дають лiта й страждання. - Навчати хочеш. А чого? Як уникнути й позбутися грiхiв. Богiв наших понишуєш, а бiсiв зоставляєш, грiхи плодиш. Ще тiльки стали навчати, а вже повно грiхiв повсюди, вже вiдбиваєтеся вiд них, вiдмахуєтеся, молитесь у церквах ваших вдень i вночi. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких своїх. - Не такий я, - спокiйно вiдмовив Ярослав, - мало ти бачиш з своєї печерки, в один бiк тiльки. А що грiшний, то... Як сказано в байцi: кожен носить по двi торби. Одну спередi для чужих грiхiв, другу - позаду для своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князiвської влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розумiти речi найвищi: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей i навчав чогось? - Застерiгав лиш. Бо народ мудрий i спокiйний тiльки той, що трудиться для себе й не зазирає нiкуди далi. Вiн спокiйний i позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатiє i не розсвинячиться. А тодi плює на цiлий свiт, топче iншi народи i може дiждатися, що розтопчуть i його... Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород. - Звiдки вiдаєш? - здивувався Ярослав угадництву старого. Навiть сам собi ще боявся зiзнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловiк, виходить, усе бачить i знає. Чи не дивина? - Споконвiку так ведеться: коли в сусiда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще бiльшу. - Стольний город - то не свиня. - Ще ненажерливiший. Озирнися довкола: скiльки розплодив дармоїдiв твiй отець, а ти їх розвiв усотеро бiльше, та й ще розведеш. Церков стiльки понаставили, що в них уже пси бiгають. А голод i мор так само ходять по нашiй землi, бiда не виводиться, лиха ще бiльшає. - Голод i мор однаково нiхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосiб дати пригнiченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднанiсть колишня ставала на завадi великим дiлам, тепер зiбрано докупи всi нашi землi, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найлiпше для них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Вiдкрити житницi й нагодувати тисячу голодних ротiв, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на мiну харч i хутра, мед i вiск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознiсши той храм над усiм свiтом у пишнотi й сяйвi? Хто як хоче, а я вибираю храм, i кожен на моєму мiсцi мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрiстю. - А коли в людинi й хижi немає, щоб сховатися вiд зимової стужi? - ледь чутно поспитав старий. - Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. I коли немає хижi-теж повинна будувати храм, - твердо вiдповiв Ярослав. - Вважаєш себе мудрим, а ти тiльки жорстокий, та й годi. - А що таке мудрiсть? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всi вiки i всi народи там описанi, скрiзь було багато жорстокостi, але тiльки вона доводила народи до розквiту. Завжди, щоб держава могла розквiтати й пiднятися вище за всiх, народ повинен згодитися на деякi пожертви й нестатки. Сам вiн на це нiколи не пiде, його треба примусити. - Така доля великих народiв, - сумно промовив старий, - або ж вони стають жертвою чужих наїздцiв i загарбникiв, або ж попадають до рук тирана. - Що ж по-твоєму? Я - тиран? - ображено спитав Ярослав. - В мовi своїй. А вiд слова до дiла - рукою змахнути. Навчений ти жорстокостi. Чужої жорстокостi навчений. - Хiба мiг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудрецi нашi давнi про минувшину, в темрявi блукали навпомацки. Мiй отець вирвався з пiтьми, прикликавши носiїв нової вiри, яка йде побiдно по всiй землi. - Колотяться всi землi од тої вiри, не приймаючи її, ще тисячу лiт колотитимуться. - Звiдки вiдомо тобi? - Бачу звiдси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудростi, то живе вона мiж людом. Письмо ж породжує колотнечi й вiйни. Бог не пише нiколи. Вiн промовляє голосом вiтру, грому, води, лiсу. - Не чую його мови, - сказав князь. - Глухий єси. А вiдiткнуться тобi вуха - пiзно буде. - Йтиму своєю дорогою, - пiдвiвся князь, - тебе ж не можу випустити звiдси. - Отрока не чiпай, - вже в спину князевi сказав спокiйно старий, просовуючись про призьбi, щоб вмоститися зручнiше, бо заболiли йому кiстки. Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустрiч, зрадiло заплескали в долонi, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, постаїi-цями, братинами двовухими. Вiн став на порозi, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всi вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собацi кiстку: - Чи не пора й на молитву! Вiдступився вiд дверей, даючи їм прохiд, i вони один з-поперед одного стали вилiтати в темнi просторi сiни, перечiпалися через ослони, падали, послизаючись, зiштовхувалися в тiсному просторi дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти вiд княжої розлюченостi, бiгли молитися боговi, п'яiю варнякаючи щось на бiгу, i ось уже нiкого, тiльки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повiльно обгризає величезну кiстку, сидячи за столом, Бурмака i нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, - не вiзьмеш нiчого. Ярослав, кульгаючи дужче, нiж завжди, пiдiйшов, сiв навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м'яса. - Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалiбно. - Для таких дурнiв, як ти, - жорстоко вiдмовив блазень. - Нiхто не пожалiє князя. - А-мало тебе били, негiднику, - користуючись своєю безкарнiстю, масно проплямкав Бурмака. Ярослав брязнув його по пицi, блазень мовчки покотився пiд стiл, довго видобувався звiдти, заплакав, розмазуючи сльози по замащенiй мармизi: - Ти чого б'єшся, дурню? - А ти дай здачi, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловiком, щоб захищатися не князiвською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києвi на Перевiсищi проти печенiгiв, бився вже й потрафлений у колiно ворожим списом, стояв, стiкаючи кров'ю, нагнувся тiльки, щоб вирвати з рани гостряк списа, вiдкинув його геть од себе i знов махав широким i важким мечем i був страшний у своїй закривавленостi, так що вороги не витримали i кинулися вниз. Отак битися, змагатися з усiм свiтом, вiчно йти на бiй, бо тiльки той, хто змагається й б'ється, має слушнiсть. А там, де пролилася колись його кров, вiн i поставить найбiльший у всiх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собi без пролитої кровi. Нiхто не стане докоряти, що поставив вiн собор на кровi чужiй - нi, на своїй власнiй! - Ну що, - спитав Бурмаку, - боїшся давати здачу? - Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, вiдiйшов огинцi вiд князя подалi, припав до ковша з медом. Ярослав пiдвiвся, покульгав до дверей, сказав Ситниковi, який спостерiгав, дивуючись, за князем i його блазнем з сiней: - Сiдлай коней, поїдемо до Києва. Ситник роззявив був рота, щось хотiв спитати, але князь не допустив його до мови. - Помолимося дорогою,- сказав, так нiби Ситник без молитви не мiг i жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвiтлене. - Ага, так, - мерщiй згодився Ситник i крутнувся виконувати князiвське велiння. Кiлька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевiсищi, на полi за городом, де надумав спорудити церкву найбiльшу й найславнiшу, щоб святе мiсце припало якраз, де було вдареiго князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожi голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височiв отак за городом, у самотинi, храмовi завжди потрiбно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю - мистецька оправа. Та й тiсний уже став Володимирiв город, звiдусюди попiд його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий i ремiсничий, якому не стачало мiсця по той бiк, вдень всi торжища й вулицi города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на нiч сторожа виганяла всiх геть, але в багатьох лишалися недокiнченi дiла в городi, вони далеко не вiд'їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ i таборiв утворювалися згодом цiлi селища, багато там жило людей цiнних, потрiбних для города, вже настав час взяти пiд захисток i їх, обгородити i їхнi селища, чим бiльший город, тим бiльше вмiститься в ньому воїв, тим бiльшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже - менше ляку перед несподiваними ворожими нальотами, бо ж не слiд забувати, що в степах никають ще й досi печенiги, а за Днiпром-за якихось три днi їзди од Києва - Мстислав, жити в тiсному городi не можна, розбудовувати на белебнi - теж не випадає. Так дiйшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва новi вали, змiцнювати їх дубовими городнями й клiтями, рити рови, ставити мiцнi кам'янi брами. Володимирiв город був увесь на виднотi. З княжого терема можна було охопити оком все: i церкви, i двори, i торжища. Тепер iшлося про бiльше. Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Константин Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославiв вал мав оперезати Перевiсище, потiм iти прямо аж до Копир'євого кiнця, звiдти - понад краєм гори, поки з'єднається з валом Володи-мировим. Ярослав проїхав сам по тих мiсцях, де мав пролягати вал, скрiзь його стрiчала сила-силенна люду, здається, нi в кого не викликав захвату князiв намiр ставити новi вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе дiло, мовчки стоя-.ли, дивилися на багатих вершникiв, давали дорогу, довго дивилися вслiд, i важкi погляди тi вiдчували на собi всi, хто супроводжував князя. Бурмака телiпався слiдом за валкою вершникiв на вiслюковi, кричав здалеку до Ярослава: - Од кого затуляєшся? Од брата рiдного? На Копир'їв кiнець князь i не думав тягнути вали, бо було далеко, та й город багато втрачав у своїх обрисах, видовжувався непотрiбно в один кiнець вузьким клином. Але вийшли йому назустрiч багатi агарянськi купцi з Копир'євого кiнця, вийшли вiрменськi золотарi й лiкарi, вийшли жидовини з щедрими дарами, стали на колiна перед князем, благали, щоб взяв вiн їх у свiй город з їхнiми домами, жонами, дiтьми, бо вже багато лiт провели вони отут, пiд Києвом, змiняли свої рiднi землi на цю землю, полюбили її, вiрно служили князевi Володимиру, хочуть служити i йому, Ярославовi. Ярослав посмiхнувся, звелiв брати дари, обiцяв копир'янам обгородити валом i їх, сказав, мовби хотiв виправдати свою жадiбнiсть: - Грошi в людей - мов вода, розлитi, розплесканi. Комусь треба зiбрати воєдино, щоб побудувати храм великий. А кому ж - як не князевi! Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтiшно: - Не наберешся ти, князю, цими дарами на своє будiвництво! Звели мерщiй данину збирати! Та хай збирають вдень i вночi у великому поспiху i без недобору! Зачувши про князiв об'їзд, виповзали з подiльських ярiв i ставали на кручi мовчазнi кожум'яки, лукавоокi гончарi, ковалi залiза й мiдi, шабельники, котельники, рогiвники, кушнiри, сiдельники, лучники, виходили з ярiв, видно покинувши щойно свою роботу, закритi спереду цупкими воловими шкiрами, замазуренi й запацьоренi, нечеси, розтрiпи, довговусi, з бритими бородами (ще не дiйшов до них ромейський звичай вирощувати круглi борiдки); цi дарiв не виносили, не просили обгородити валом i їхнi хижi, бо ж однаково грабувати там нiчого, та й почувався чоловiк поза валами якось вiльнiше, легше дихалося, коли ти був далi од князя, а князь - од тебе. Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустрiч князевi i його попихачам, нi вiтальних крикiв, нi радiсних посмiхiв на лицях, холодна ворожнеча i цiлковите нерозумiння високих державних iнтересiв, як i в отого дурнуватого Бурмаки, що телiпається позаду на вiслюку i вигукує хулу на князя. Ярослав їхав випростано, гордо, холодно мружив свої розумнi глибокi очi. Отак вiн iде крiзь життя i йтиме до кiнця - i завжди йому вiчний виклик зокола. Вiчно дбати про бойову мiць i захист. Оцi кожум'яки i ковалi не думають про державу. Нездатнi. I хлiбороб, що сiє жито й просо,- теж не здатен. Тому хай мовчки годує тих, хто може подбати про його безпеку. А ти роби задумане! Простий люд байдужий до влади. Вона йому нi до чого. Вiн би й державної єдностi та незалежностi не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князевi. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князевi. Повчати їх про це денно i нощно. Роби задумане! Чим бiльша земля, тим бiльше в нiй безладу, колотнечi й безвiдповiдальностi. Лiквiдувати їх може тiльки сильний чоловiк, який не знає страху нi перед ким i не потребує пiдказок. Священики хай намовляють товпу, а князь знає все сам. Роби задумане! Кожна земля дозволяє собi якiсь надмiрностi: то попiв, то воїв, то священних тварин, то купцiв, то пiдлабузникiв. Хто не хоче працювати вдень i вночi, повинен стати або ж проповiдником, або ж лакизою. Лакиза - це щось середнє мiж людиною, яка дещо знає, i дурнем. Князь повинен усе життя крутитися помiж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото їдуть слiдом за ним, i помiж людьми, що вмiють щось робити i роблять мовчки й терпляче. Повинен пройти помiж них обережно й гордо, нiкого не пiдтримуючи, нiкому не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто невдоволених. Якщо ж заподiєш одному зло, то певдоволений буде тiльки один, а сто радiтиме, бо в кожного неодмiнно знайдеться сотня ворогiв. Роби задумане! Дiла твої повиннi бути огромнi навiть тодi, якщо злочини будуть огромнi. В iсторiї кожної землi є достатня кiлькiсть сторiнок ганебних i жорстоких. Окрiм землi твоєї. Якщо й була колись у нас ганьба або жорстокiсть, то слiд пустити її в непам'ять. А хто запрагне згадувати - вiдбити охоту. Роби задумане! 1966 РIК ПЕРЕД ВАКАЦIЯМИ. ЗАХIДНА НIМЕЧЧИНА Будемо змушенi - i то за абсолютно одностайною згодою - зняти вбрання з Мовчанки... П. Пiкассо Третього секретаря посольства звали Валерiй. Був москвич, належав до тої епохи, коли не називано дiтей нi Петрами, нi Василями, нi, звичайно ж, Iванами. Мав вiдповiдну зовнiшнiсть: русяве, на продiл зачесане волосся, нахабнувато-наївнi очi, нейлоновий костюм, моднi черевики - хлопець, яких мiльйони. Але володiв трохи незвичним для юнака обдарованням: залiзною витримкою, уважливiстю до спiврозмовника, неквапливiстю в