прийняттi рiшень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять iз чимось рокiв, а з п'ятдесят, прожив довге й напружене життя i навчився всього потрiбного людинi помiж чужинцiв. "Третiй секретар посольства" для вуха невтаємниченого звучало досить гучно й високомовне, однак Валерiй вiдразу поклав край Борисовiй наївностi. - Товаришу професор, не тiште себе надiєю, що до вас приставлено аж он якого посольського чина! Третiй секретар - це не перший, i навiть не другий... - Але ж, - Борис Отава справдi трохи розгубився, в цих питаннях вiн вiдзначався неабиякою наївнiстю, - я вважав, що... - Абсолютно вас розумiю! Всi, хто їде в справах сюди, вважають, що клопотатися ними буде неодмiнно сам посол. Зрозумiйте ж, професоре: посольство має своїх справ - по самiсiньку зав'язку, висловлюючись недипломатично... - Розумiю. Але моя справа... йдеться про цiнностi незвиклi... державнi... iсторичнi... - Все зробимо... Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою. Мобiлiзуйте все своє почуття гумору... - Почуття гумору? - Борис засмiявся. - Здається, я втрачаю це почуття. Бо яке справдi вiдношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким, хвала боговi, мене, здається,' не обдiлено. - Еге, - потер долонi Валерiй, - ви ще не знаєте, з якими типами доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловiк одержує вiд держави марки, то вiн їх вiдпрацьовує повнiстю! Ви в цьому переконаєтесь. - Я повинен попасти в Марбург, - сказав Отава. - Ми там будемо, повiрте менi, - запевнив його Валерiй,- але озбройтеся витримкою... їзди до Марбурга - всього лиш кiлька годин, головне - проскочити тут... Потрiбного їм чиновника Валерiй знайшов досить швидко i вмовився з ним про зустрiч ще того ж дня по обiдi. Посольською "Волгою" вони пiд'їхали до високої новiтньої споруди, швидкiсний лiфт вмить викинув їх на дванадцятий чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим сяйвом пластику, алюмiнiю й скла, Борис пробував вiдчитувати акуратнi таблички на полiрованих пластикових дверях, але Валерiй сказав, що вiн приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести переговори; коридор несподiвано прорiзався коротким бiчним колiном, там був ще один лiфт, але вже не швидкiсний, а невеличкий, скромний, мало не персональний, - вони насилу вмiстилися в тiснiй кабiнцi, поїхали вже не вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухiше мiсце, удекороване розкiшними широкими дверима, на яких красувалася табличка з чорними готичними лiтерами: ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВIДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ Дзвiнка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тiльки вони переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на вiдвiдувачiв гера Вассеркампфа, дверi нечутно розчинилися самi собою, i в глибинi просторого, свiтлого кабiнету з модерними низенькими меблями пiдвiвся з-за довгого полiрованого столика їм назустрiч сам державний радник, чоловiк середнiх лiт, одутлуватий, глевтякуватий, доволi високий, у сiрому костюмi з легкої тканини, яку звуть "мачок". Кондицiонер пiдтримував у кабiнетi сталу температуру, повiтря тут було свiже, однак Вассеркампф вдавано важко вiдсапував, iдучи назустрiч своїм вiдвiдувачам, i ще не пiдпустив їх до себе, не дав привiтатися чи вiдрекомендуватися, вигукнув панiбрат-ськи: - Але ж спека - нетва? - Не помiтив, - буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого супутника. Чиновниковi того й треба було. - Як то! - вигукнув вiн. - Ви приїхали з такої далекої холодної країни i не помiчаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росiї - нетва? Вiн щоразу повторював це слово "нетва", що мало значити "правда ж?", мабуть, навмисне псуючи дiалектом загальнонi-мецьке "нiхт вар". Та Борисовi було не до лiнгвiстичних тонкощiв. - Професор Київського унiверситету Борис Отава, - скористався з нагоди Валерiй. Вассеркампф вклонився, попросив сiдати. Борис поглянув на Валерiя досить вимовно. Перший бiй було виграно зовсiм не завдяки стриманостi. Цього типа треба атакувати й штурмувати вiдразу, з першого слова. Ось вони сiли i вiдразу вiзьмуться до дiла. Однак Валерiй, якому б належало перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввiчливо посмiхався, став пити якусь бурду, запропоновану нiмцем, довелося пити.також Борисовi, так нiби вiн заради цього їхав сюди аж iз Києва. - Так, так, - промовив Вассеркампф, мружачи очi,- ще день-два, ще кiлька днiв... Чиста випадковiсть, що ви мене бачите отут за столом... Настає той час, коли всi ми змандровуємо звiдси... Тут надто жарко... Людина повинна час вiд часу занурюватися в море... Ми, нiмцi, надаємо перевагу Адрiатицi... Вераземо туди щолiта свої полiартрити, подагри, задишки... На обидва береги - iталiйський i югославський. Венецiя, Дубровик, Чорногорiя... Монтенегро... В Монтенегро, на думку наших найрозкiшнiшi коханцi! Вночi вони спускаються з гiр на узбережжя, на ранок знов зникають у своїх загадкових горах, це просто мiстика якась, але нашi жiнки... Ха-ха! Я називаю це запiзнiлими вiдшкодуваннями, до того ж - не за адресою. Бо у3д ёпiд час вiйни в Монтенегро, тобто в Чорногорiї, стояли не нашi вiйська, а iталiйськi, i це iталiйцi досхочу жирували з чорногорцi ськнми дiвчатами. Тому б вiдповiднi вiдшкодування чорногорцям належало отримувати саме з iталiйських дiвчат, а не з нiмецьких -нетва? - Слухайте, - несподiвано спитав Борис,- вашi предки не з морякiв? - Ха-ха! - реготнув Вассеркампф. - Вас збило з пуття моє прiзвище! Не зважайте! Мої предки - з води, але з болотяної. Померанiя, чули? З мене всi смiються: як так - займаєшся справами вiйськових вiдшкодувань, а свою Померанiю повернути не можеш, вiддав її Польщi? Я вам скажу: з цими вiдшкодуваннями - суцiльнi непорозумiння. Нещодавно був просто комiчний iнцидент. Прибився до мене капiтан з Бремена. Так, так, справжнiсiнький капiтан. У нього дизель-електрохiд, цiлком модерне судно на чотирнадцять тисяч тонн, можете собi уявити. Ходить вiн в Iндiйський океан i далi, до Малайї, до Японiї. I ось. В Сiнгапурi чи там де хтось з команди дарує капiтановi мавпочку. Таке миле створiння. Ми, нiмцi, любимо все живе. А тут - далека путь, самотнiсть, капiтан уже чоловiк немолодий. Зрадiв мавпочцi. Прилаштував її в своїй каютi. Маленька господиня. Уявляєте? Ну, так... Вранцi капiтан iде собi на мостик, мавпочку залишає в каютi, але забуває причинити дверцята сейфа. А в сейфi - товстенна пачка марок. Мiсячна платня для цiлої команди. Уявляєте? I хоч грошi не пахнуть, як то сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила її, а як тiльки капiтан рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щiлину i на палубу. Капiтан вiдразу спостерiг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися, але ж... Хоч про нiмцiв i сказано, що вони мавпу вигадали, однак у спритностi мавпа переважає навiть нiмцiв. Так i тут. Вилетiла мавпочка на самий вершок щогли, починає розглядати грошi, здирає з них банкiвське опакування, на неї гiйкають i тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору по щоглi, боцман приладнав шланги i намiрився збити мавпочку струменем води, хтось радив зняти кляту звiрину пострiлом з дрiбнокалiберної гвинтiвки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розiрвала опояску i стала жбурляти грошi вниз. Видовище рiдкiсне. Океан, прозорiсть, синя хвиля - i над нею кружляють не чайки, нi - повновартiснi нiмецькi марки! Є вiд чого вхопити сердечний удар! Кiлька банкнот упался на палубу i - треба вiддати належне чесностi комарди - все було вручено капiтановi, але ж то лиш кiлька банкнот. А всяi мiсячна платня - цiла пака марок! - полетiла в океан, i хоч упущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати грошi, небагато їм вдалося виловити, бо виявилося: нiмецька марка тоне в морськiй водi! Так нiби вона не паперова, а справдi з щирого золота! Уявляєте! I ось капiтан, безпорадний у своєму нещастi, звернувся до мене. Мовляв, раз у вас тут вiдшкодування, отже... - Ми б не хотiли помилятися так, як ваш капiтан,- знов не стерпiв Отава, обурюючись мовчанцi Валерiя. Так вони просидять цiлу вiчнiсть, i цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками. - Гер секретар, - чемний уклiн в бiк Валерiя, - попередив мене, що йдеться про справу, зв'язану з вiйськовими вiдшкоду-ваннями - нетва? Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережнiсть зачепитися за оте проклятуще "нетва". - Ви не помилилися, гер Вассеркампф, - сказав вiн, - хоча вiдносити мою мiсiю до галузi чисто вiйськових вiдшкодувань, мабуть, не слiд, бо це не моя спецiальнiсть, минуло вже багато часу по вiйнi, лишилися, певно, тiльки тi втрати, яких уже не вiдшкодуєш нiчим. - Прекрасно! - вигукнув радник, пiдхоплюючись з стiльця i повiваючи на себе полами пiджака. - Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажiть ви менi, може вiдшкодувати нiмецькому народовi тих сiм мiльйонiв i триста сiмдесят п'ять тисяч вiсiмсот солдатiв, якi полягли... Вiн мало не сказав за "фюрера", але вчасно стримався, з чого миттю скористався досi мовчазний Валерiй. - Гадаю, гер радник, - сказав вiн стримано й тихо, - що в нашi повноваження не входить обговорення людських втрат у минулiй вiйнi. - Очевидно,згодився Вассеркампф,- але я просто... - Наш гiсть з Києва, - вiв далi, не слухаючи, Валерiй, i радниковi довелося сiсти на свiй стiлець, застебнути пiджак, набрати цiлком офiцiального вигляду i похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так i пiдстрибувало вiд надмiру слiв, яких не встиг виметати на вiдвiдувачiв. Натренованiсть у балаканинi в Вассеркампфа була доведена до неймовiрної досконалостi, - так от... наш гiсть iз Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких iсторичних релiквiй українського народу... - Навiть не українського, - додав Борис, - а всiх слов'янських народiв, бо йдеться про Київську Русь... Епоха Ярослава Мудрого. - Ax, так, - врештi прорвався в розмову Вассеркампф, - гер професор - iсторик - нетва? Повiрте, я найвищої думки про iсторiю. Настав час, коли треба привласнювати iсторiю вже не цiлому народовi, а окремим людям, iндивiдуумам, соцiальним атомам... Нашi фiлософи... Хайдеггер, Ясперс... Сподiваюся, ви знайомi з їхнiми роботами... - Даруйте менi, - чемно мовив Отава, - але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистепцiоналiзму... - Нi, нi, - знов схопився радник, - я тiльки про iсторiю. Уявiть собi: мiй шеф, мiнiстерталї-директор Хазе, не може чути про iсторiю. "Що? - кричить вiн. Iсторiя? В цiй вашiй iсторiї є тiльки хронологiя i факти iснування населених пунктiв. Усе iнше - брехня!" Тодi я кажу йому: "Гер Хазе не вiрить у прiзвища. I я розумiю мiнiстерiаль-директора: маючи таке прiзвище, хiба станеш симпатизувати iсторiї?" Але в одному ми з мiнiстерiаль-директором сходимося: в сучаснiй iсторiї вже не може бути вiдкрить. Все вiдкрито, все зареєстровано. - На жаль, у наш час iсторики часто вимушенi дбати справдi не за новi одкриття, - знов дав себе впiймати Борис, - а вiдвойовувати старi iстини, часто цiлком очевиднi... - Не в мене, сподiваюся, вiдвойовувати? Я - простий чиновник. Моя сфера - цiлком матерiальнi речi. Iстини - це не по моєму вiддiлу. Що ж до речей... Ми працюємо з можливо iдеальною пунктуальнiстю... Я мiг би вам... Та лiпше я розповiм вам одну iсторiю - нетва? Так вони змушенi були того дня вислухати вiд Вассеркампфа ще одну iсторiю. Починається з вiйни. Сорок перший рiк. Шостого квiтня нiмецькi вiйська переходять кордон Югославiї, через дванадцять днiв юний король Петро доручає генералу Недичу пiдписати акт капiтуляцiї. Югославiя зовсiм не така країна, щоб за дванадцять днiв її можна пiдкорити. За дванадцять днiв там навiть не облiтаєш лiтаками всiх гiр. В Югославiї є куточки, куди за всю iсторiю не мiг проникнути жоден завойовник - скажiмо, в тiй же Чорногорiї, або, як слiдом за iталiйцями всi називають її, Монтенегро. Розповiдають, коли сам Наполеон пiсля своїх блискучих перемог послав до чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном, чорногорець вiдповiв, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорiї - i то не верхи, а пiшки, бо чорногорськi юнаки однаково зсадять небажаного гостя з коня. Ну то от. Капiтуляцiя сорок першого року була цiлком позiрна. Буває, що капiтулює народ, тодi як армiя ще бореться, а буває й навпаки. Тут сталося так, що армiя капiтулювала, а народ продовжував боротьбу, i всi знають, яка успiшна була та боротьба, аж довелося нiмецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича, сподiваючись, -що його сербське походження стане в пригодi (справа в тому, що невеличка частина сербiв, якесь iз племен, ще в давнi часи замешкала на територiї сучасної Австрiї; це було войовниче плем'я, з нього виходили досить умiлi воєначальники, ця вiйна знає такi iмена, як Браухич i Рендулич, якщо говорити про найвiдомiших, тепер трохи смiшно згадувати, що головнокомандуючим армiями, якi йшли по Європi, насаджуючи чистоту раси, був виходець з слов'янського народу Браухич, але тодi було не до смiху). Ясна рiч, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нiчого не змiг удiяти, але не про це мова. Сорок перший рiк. Королiвська югославська армiя капiтулювала. Безлiч солдатiв i офiцерiв попало в полон. Опинився в полонi й молодий блискучий офiцер Нiколич. Вiн був чорногорець, у Чорногорiї в нього лишилася молода вродлива дружина, прекрасна актриса, яку вiн майже силомiць вивiз з Белграда, вiдiрвав вiд театру, вiд сцени, повiз у свої гори, в свою дикiсть, обiцяючи навзамiн цивiлiзацiї свою пристрасть i вiчне кохання. Але тут запахло вiйною, хтось там пригадав, що дiд i батько Нiколича були в свiй час офiцерами королiвської армiї, щасливого молодожона теж покликано до вiйська, видано йому офiцерський мундир, iсторiя, як бачимо, звичайна. При розлуцi молода дружина надiла Нiколичу на пiдмiзинний палець золоту каблучку з великим - чи не на цiлий карат - дiамантом. Це була фамiльна коштовнiсть, талiсман, який мав берегти Нiколича вiд смертi. Справдi, чи то подiяв талiсман, чи то вже така швидка й некривава то була вiйна, що нiхто не встиг i стрельнути як слiд, але Нiколича не вбито, вiн попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Нiколича теж вмiщено в один з таких таборiв для офiцерiв. Цiлком гiгiєнiчний табiр, досить сказати, що за всю вiйну там жодного разу не виникло епiдемiї. Кожен полонений офiцер мав своє окреме мiсце для спання, щоправда, постель не було, але де ж їх настачиш для мiльйонiв полонених! В таборах пiдтримувалася тверда дисциплiна, що для людей вiйськових не могло видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктiв для полонених, але не слiд забувати, що й увесь нiмецький народ терпiв обмеження. Окрiм того, в полонених офiцерiв просто був побiльшений апетит, бо людинi, яка сидить без роботи, завжди дуже хочеться' їсти, нiж тому, хто заклопотаний дiлом. Згодом були спроби оскаржити цiлий нiмецький народ за iснування концтаборiв, але при цьому посилалися лиш на кiлька концтаборiв - Освенцiм, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж вiдповiдало С.С i Гiммлер, а треба точно розрiзняти табори знищення i звичайнi табори, без яких у вiйнi не обiйдешся. Тут Борис не витримав. Розрiзняти? Встановлювати розряди й гатунки таборiв? А що вiд цього змiнюється? Назв було багато i рiзних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager, Durchgangslager, або Dulag, Arbeitslager, Firmenlager, Konzentrationslager, Straflager, Polizeihaflager, Judenarbeitslager, Arbeitserziehunglager, Kriegsgefangenenarbeitslager (Табiр для вiйськовополонених. Табiр для iнтернованих. Пересильний табiр, з якого полонених спрямовувано до постiйних таборiв - шталагiв i офлагiв. Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табiр, власне - фiлiя великого концтабору. Табори примусової працi при великих концернах, заводах, фабриках. Можна б тут згадати про штрафнi табори концерну Крупна Дехан-шуле i Неєрфельд-шуле або концерну Сiменса в Берлiн-Хасельторст. Концтабори. Штрафнi табори, де всi ув'язненi були приреченi на обов'язкове знищення. Полiцейськi табори на територiї СРСР для осiб, запiдозрених в допомозi партизанам. Табори для знищення євреїв. Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву робочого табору для вiйськовополонених. Табори для "перевиховання" не дуже слухняних iноземних робiтникiв. Заснованi за наказом Гiммлера з 28 травня 1941 року. Робочi табори для вiйськовополонених. Про їхнiй характер можна судити з того, що цю назву мав Майданек.) - всi цi назви не мали iстотного значення. Практика була така, що незалежно вiд їхньої формальної назви, кожен табiр, хоч i стосуючи рiзнi методи, iснував лиш для одного: для знищення ув'язнених. Розстрiлювали, морили голодом, палили в крематорiях, душили в газокамерах i в душогубках. Дев'ять мiльйонiв чоловiк! Генерал Кейтель заявив: "Життя людське на схiдних теренах не має нiякого значення". Герiнг в сорок третьому роцi сказав зятевi Муссолiнi Чiано: "Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки голодують. Це нещастя спiткає ще багато народiв. В таборах, де перебувають росiяни, починаються випадки канiбалiзму. В Росiї вмре ще цього року вiд голодної смертi двадцять-тридцять мiльйонiв людей. Може, то й добре, якщо так станеться, бо кiлькiсть деяких народiв повинна бути зменшена". Ну так, вiйна справдi була тяжка й виснажлива, недостача продуктiв давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навiть голодної смертi. Але про Нiколича. Нiколич теж був голодний. Навiть дуже голодний. Якось вiн опинився в iнтернацiональному таборi. В сусiдньому секторi, вiдокремленому вiд югославiв двома рядами колючого дроту, перебували французькi офiцери. Французи користалися з допомоги Мiжнародного Червоного Хреста, їм щомiсяця давали посилки з продуктами, по той бiк колючого дроту ходили мовби люди з iншої землi: смiялися, причепурювали свої мундири, грали в кеглi. А з цього боку - голоднеча, пригнiченiсть, виснаженiсть. I ось тодi Нiколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його досi, тримала на свiтi, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким, як отi французи,- бадьорим i дужим. Вiн зняв каблучку з пальця, пiдкликав одного з французiв ближче до дроту i став пропонувати йому обмiняти коштовнiсть на хлiб. Француз сказав, що в нього лиш пiвхлiбини, бiльше не має, та й каблучка, власне, за колючим дротом нi до чого, але Нiколич згодився й на пiвхлiбини, йому було однаково, вiн не вiдставав од француза, i той, врештi, пiддався. Домовилися, що француз кине хлiб, а Нiколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману нiхто не боявся, бо серед ув'язнених панували найвищi закони честi; справдi, хлiб i маленька золота каблучка полетiли з двох вiдокремлених секторiв майже водночас, але нi чорногорець, нi француз не змогли скористатися з обмiну, бо за їхнiми переговорами пильно стежив нiмецький вартовий з поблизької вежi, вiн вчасно попередив по телефону своїх колег, нiмецьку точнiсть, заде-монстровано було в той спосiб, що саме тодi, як до Нiколича долiтав хлiб,-а до француза - золота каблучка, коло одного й коло другого вже стали нiмецькi солдати, хлiб i золото були негайно конфiскованi, обох винуватцiв спроваджено до комендатури, складено вiдповiдного протокола i обидва - чорногорець i француз - помандрували на мiсяць до карцера. I ось вiйна кiнчається, Нiколич пiсля багатьох пригод добувається до своєї Чорногорiї, зустрiч з дружиною, яка вiрно ждала його стiльки рокiв, все прекрасно, але раптом дружина питає: "А де мiй дарунок? Адже це каблучка врятувала тебе вiд загибелi!" Нiколич починає розповiдати дружинi всю цю iсто^ рiю, але ж є речi, яких жiнка не може зрозумiти! "Ти вiддав її полячцi!" - категорично заявляє дружина. "Але ж чому саме полячцi? - дивується Нiколич. - Вже швидше нiмкенi або хоч француженцi, бо потiм я попав до Францiї". Але дружина вперто стоїть на своєму: "Я знаю: ти вiддав її полячцi. Всi ви, чоловiки, однаковi..." Ясна рiч, потiм про каблучку було забуто, бо живий чоловiк все ж цiннiший за найдорожчу коштовнiсть. А тим часом... Табiр, де колись був Нiколич, зайнято було американським вiйськом, пiсля вiдомих угод американцi передали в розпорядження уряду Захiдної Нiмеччини все, що лишилося по вiйнi, управлiння вiдшкодувань починає знайомитися з документами, Вассеркампф натрапляє на протокол допиту француза й Нiколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено золоту каблучку з дiамантом, яка збереглася впродовж усiєї вiйни! Така нiмецька чеснiсть! Вассеркампф зробив те, що на його мiсцi зробив би кожен: довiдався, чи живий ще Нiколич, дiзнався про його адресу i неждано став перед подружжям Нiколичiв у Тiтоградi власною персоною, ввiчливий,усмiхнений. - Уявляєте? - засмiявся Вассеркампф. - Неймовiрно просто! Фрау Нiколич сприйняла це як послання небес. Нащо вжа Нiколич чоловiк з нелегкою долею, а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такi хвилини нiколи не забуваються, нетва! Борис хотiв був ще раз урвати Вассеркампфовi захоплення з приводу золотої каблучки, поспитавши, чи не думало їхнє управлiння спробувати, скажiмо, повернути отi онни волосся жiнкам, спаленим у крематорiях Освенцiму, хоча о тiльки самого Освенцiму! Але передумав. ОднаковЬ мертвих не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дрiб'язкових захоплень. Сказав iнше: - Сподiваємось, що нам ви допоможете так само, як Нiколичу? Тим бiльше, що йдеться теж про рiч цiлком матерiальну i, здається, уцiлiлу. - Я зацiкавлюся цим питанням, - пообiцяв Вассеркампф, - i якщо... - Але для цього ми повиннi поїхати до Марбурга, - нагадав Борис. Вассеркампф, мовби не вiрячи йому, глянув на Валерiя. - Так, нам треба в Марбург, - ствердив той. - Очевидно, це можна влаштувати, - Вассеркампф тер собi перенiсся, вiн ще, видно, й досi жив тою iсторiєю про золоту каблучку (така прекрасна iсторiя! що може лiпше свiдчити про нiмецьку чеснiсть?). - Якщо не помиляюсь, iдеться про якийсь старовинний манускрипт... - Просто невеличкий шматок пергамену,- пiдказав Борис, - але це надзвичайно важливий документ, який розкриває одну з найбiльших загадок про наших художникiв часiв Київської Русi... - Художникiв? - миттю вхопився за слово Вассеркампф. - Я розповiм вам, як одна нiмецька жiнка врятувала вiд смертi руського художника. Неймовiрна iсторiя! - Нам треба в Марбург, - сказав Валерiй. - Так, ми повиннi бути в Марбурзi й зустрiтися з професором Оссендорфером, - пiдвiвся Борис. - А по дорозi ви розповiсте нам iсторiю про художника,- посмiхнувся Валерiй, показуючи Вассеркампфу свiй бездоганний продiл. - Отже, гер Вассеркампф, коли ми з вами зустрiчаємося? Завтра вранцi? - Я вам зателефоную - нетва? Обiцяю все влаштувати. Що ж до iсторiї з художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Вiн був скульптор. - До побачення, гере Вассеркампф.- Валерiй i Борис були вже коло дверей, дверi автоматично вiдчинилися. - Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу iсторiю! - навздогiн їм прокричав радник по вiдшкодуваннях. - Ох i тип! - зiтхнув Борис, коли вони опинилися в коридорi. - Хайдеггер! - розвiв руками Валерiй.- Хайдеггер i Ясперс. "Випробувати маскарад, щоб вiдчути справжнє". Отава йшов похмурий. Всi цi безлико-модернi коридори, без-. щелеснi лiфти, лискучi площини, що вiддзеркалюються одна в однiй i стократно повторюють твоє зображення в усiх можливих i неможливих проекцiях, вся ця причаєнiсть, тиша й порядок, немов у розлiнованому учнiвському зошитi,-все це дратувало його, тепер вiн знав, що за цiєю пустотою ховається теж пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царствi прямих лiнiй вселило б якусь бодай надiю, але не було тут нiчого, окрiм прямих лiнiй, вони або ж пролягали рiвнобiжне, або ж перетиналися пiд прямим кутом, або ж схрещувалися, творячи цiлi пучки безнадiйно прямих променiв. - Я, здається, готовий пристати до твердження екзистенцiо-налiстiв, що людство знемагає пiд гнiтом фраз,- кинув знервовано Отава.- I тим дивнiша ваша мовчанка, Валерiю, перед цим нiмецьким словометом! Невже для того, щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати? - Бачте, професоре, - в голосi Валерiя була цiлковита безтурботнiсть, так наче все йшло саме так, як треба,- не кожен третiй секретар мрiє стати послом. Менi, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви. - Всi рвуться за кордон. А ви? - А я рвуся звiдси додому. Ви, мабуть, думаєте: молодий. А в мене вже є дружина й донька в Москвi. Чому не тут, не зi мною? Дуже просто. Дружина iнженер-електротехнiк. Сюди приїхала, глянула i сказала, що нiзащо не залишиться. Надто багато глини, а на глинi, просто на голiй глинi, росте трава. Мов на кладовищi. Я, признатися, навiть не помiчав цього, дружина ж тiльки ту траву та глину й помiтила. Тепер вона поїхала додому, а я продовжую дивитися довкола себе мовби її очима. Iснує мiж близькими людьми щось невидиме, воно єднає їх навiть у примхах або в дивацтвах. Та вам це, мабуть, добре вi домо. - Умгу, - непевно вiдбуркнув Борис, лякаючись, що Валерiй почне розпитувати про його неiснуючу дружину. - Що ж до моєї терплячостi по вiдношенню до Вассеркампфа, то це чисто професiональне. Ми вже тут звикли. Iнакше не можна. Треба дати людинi вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках iдеологiчних, де йдеться про полiтику, фiлософiю, лiтературу, мистецтво! Отам словоливство! Iнодi потрiбно не менше тижня, поки всi вони повикладають свої словеснi запаси й не почнуть крутитися довкола того самого, мов той чоловiк, що заблукав у лiсi або в степу пiд час хуртовини. До речi, ще студентом я читав, як один наш критик доводив, що буран у пушкiнськiй "Капiтанськiй дочцi", де люди блукають, - це, мовляв, зразок критичного реалiзму, а от буран в романi радянського письменника треба зображати в стилi соцiалiстичного реалiзму, який вимагає, щоб герої не заблукали, а вийшли точно до мети. - Хiба мало дурнiв ще й у нас! - буркнув Отава. Вiн згадав iсторiю з етюдом Таї на київськiй виставцi, захотiлося раптом спитати Валерiя, чи не знає вiн такої московської художницi - Таї Зикової; бажання було безглузде й недоречне, щоб не пiддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерiя, але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлiнованого. холодного департаменту, посольський шофер поїхав їм назустрiч, Отава розумiв, що зараз вони обидва опиняться в тiснiй машинi, де вже не втечеш нiкуди вiд свого спiврозмовника, i тодi зовсiм несила буде боротися з своїм намiром спитати, будь-що спитати (навiщо, навiщо?), тому зупинився, взяв Валерiя за гудзик, глянув йому в очi й спитав, щоб покiнчити вiдразу з своїми комплексами й забаганками: - Ви знаєте, - але вмить схаменувся вiд перших же звукiв своїх слiв, стало йому соромно й боляче за свою нестриманiсть, вiн розгублено замовк, а потiм, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого запитання зовсiм iнший, несподiваний для самого себе кiнець,- коли ми поїдемо в Марбург? - Побачимо, побачимо,- ухильно всмiхнувся Валерiй, вiдчиняючи перед Отавою дверцята машини,на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашнiй поїзд, але не гарантую, що ми туди поїдемо вже завтра. Ви гарантованi, що ваш пергамен - у Марбурзi? -_ Оссендорфер - професор Марбурзького унiверситету, я повинен побачитися з ним. Якщо це той самий єфрейтор Оссендорфер, що вбив мого батька, професора Гордiя Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав нашiй державi, державному iнститутовi. В мене всi пiдтвердження... - Поки ми з вами балакаємо, Оссендорфер може стати вже професором Гейдельберзького, скажiмо, або й Гарвардського унiверситету. Це по-перше. Прошу вас, сiдайте. По-друге, навiть зостаючись у Марбурзi, вiн не захоче з вами бачитись - i ви його не примусите. По-третє, вiн скаже, що не має жодного пергамену, а скористався з фотокопiї, власник же просив зберегти його iнкогнiто. Варiантiв багато. Сподiваюся, до завтра гер Вассеркампф пiдготує нам їх якщо й не всi, то принаймнi з десяток, Так що запасайтеся терпiнням i витримкою. РIК 1028 ТЕПЛIНЬ. КИЇВ И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли. Лiтопис Нестора - По новостi дiла, втручатися не буду,-так сказав тодi князь, приймаючи їх у теремних сiнях, де мав звичай приймати всiх пiдданих, а згодом призвичаївся вести перемови там i з iноземними послами, щоб показати вищiсть своєї землi над усiма iншими, але посли, здається, так i не добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у своїх переходах, доводилося минати кiлька сiней, в одних стояла велика сторожа, в других горiли свiчi перед золотосяйними iконами, третi сiни звалися кожуховими, бо там слiд було зоставляти верхню одiж - кожухи, корзна, важкi плащi, потiм сходи - однi й ще однi - i просторе помешкання: рiзьблене дерево, прикраси золотi й срiбнi, застеленi небаченими хутрами дубовi лави, обкований чеканеним золотом княжий стiл, висока, зроблена вмiлим дуборiзом з суцiльного шматка дерева пiдставка, на якiй лежить розгорнена пергаменна книга в коштовнiй шатi, ще кiлька книг дивно здоблених лежать на мальованiй яскраво скринi поряд з княжим столом, - такого не побачиш нiде: нi в ромейського, нi в германського iмператорiв, нi в схiдних владик, нi в французького короля, нi в ярлiв варязьких. - По новостi дiла, втручатися не буду, - сказав князь ромейським умiльцям, що прибули з Константинополя, - для нас головне - розмiри й прикраси церкви, а решта - ваша турбота. Вiн сидiв на своєму княжому мiсцi, вони стояли далеко вiд нього, стояли безладною мовчазною купою. Мiщило звелiв усiм вистроїтися в ромейськi святковi шати, все на них сяяло, змагаючись, iз сяянням княжого золота й срiбла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його очi з холодною уважнiстю дивилися на всiх одразу, нiкого не вирiзняючи; Сивооковi вже знайомi були тi очi: вони нагадували йому холоднi й твердi очi князя Володимира в Радогостi, тiльки в Ярослава, окрiм холодностi й твердостi в поглядi, свiтився глибокий розум, i вiд цього очi були мовби теплiшими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила. Князь, видно, вважав їх усiх за ромеi'в, тому й звертався до них по-грецьки. Мiщило, набундючений i наiндичений, теж чимдуж вдавав iз себе ромея, почав розводити про Агапiта, став показувати князевi пергамен, на якому накреслено було Агапiтом, як має виглядати споруджувана ними церква. Ярославовi, видно, сподобалася дiловитiсть Мiщилова, вiн задзвонив у бубонець, служки внесли ковшi з медом, за руським звичаєм, було випито; всi мовчали, Ярослав пiдвiвся з свого столу, пiдiйшов накульгуючи ближче до митцiв, глянув на пергамен. I тодi мов щось штовхнуло Сивоока. За всю довгу й тяжку подорож вiд Константинополя до Києва не думав про свою прийшлу роботу, байдуже слухав теревенi Мiщиловi, але ось тепер... Не просто повернувся вiн на рiдну землю, не для згадок i не для розчулень, не для милування Києвом i Днiпром, травами й пущами, далебi, нi! Ось стоїть коло нього чоловiк, який володiє великою землею, князь, не схожий на iнших, мабуть, задуми в нього теж не як у iнших - великi й значнi, але сам вiн мало зможе, а якщо братиме на пiдмогу таких, як Мiщило, то й геть нiчого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає пергамен i думає над чимось - хiба є ще на свiтi такi князi? Досi Сивоок знав, що справами будiвничими вiдають сакелларiї або iгумени, довiренi люди патрiарховi, єпарховi, iнодi - iмператоровi; за багато лiт роботи в Агапiта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловiк прийшов до художникiв чи покликав їх до себе. Але, може, то був тiльки короткий спалах княжої цiкавостi, може, вип'ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, вiдпустить їх з богом, i все перейде до рук Мiщила, тупого виконавця волi Агапiтової, i поки перестарiлий самолюб тiшитиметься десь у своїх садах влахернських, тут ставитимуть в тяжкiй працi, серед бiдностi, нестач, горя, прокльонiв i слiз простеньку церковцю, може, навiть гiршу за поставлену Володимиром церкву Богородицi, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно i не мiг нiяк збагнути, чому Агапiт уповноважив Мiщила на таке будiвництво. Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщiй проштовхався наперед, став коло Мiщила, смiливо глянув на князя, сказав рiдною мовою: - Зробити треба так, князю, щоб увесь свiт дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом. - Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав i переступив покалiченою ногою. Забув про поважнiсть, хворiсть давалася взнаки.- Мовиш по-нашому? Хiба не гречин єси? - Русич. З Деревської землi. - Як же опинився мiж ромеїв? - Плутливi стежки в долi. - Митцтво знаєш? - допитувався князь. - Мусiю вiн кладе, - втрутився Мiщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумiв їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тiльки вдавав, що не вiдає. - Все роблю, - сказав Сивоок, - i мусiю кладу, i фрески малюю, i зиждительське дiло знаю. - Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав. - Вигiдно їм. Торгують славою i своєю i чужою. Усе в свою калитку. - Бог єдин, - насупився князь, - i слава вся йде боговi. Хто тебе навчив, од того й виступаєш. - Художникiв не навчають, - смiливо мовив Сивоок, - їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанiв. Не вчиш же їх бiгати: вмiють вiд народження. А чим бiльше приборкаєш, тим гiршим, повiльнiшим стане їхнiй бiг. Краса в ньому вмре, розкованiсть зникне разом з дикою сваволею. Отак i художник. - Так хто ж ти: кiнь чи чоловiк? - посмiхнувся князь. - На нього часто таке находить, - вмiло втрутився Мiщило, -мабуть, вiд придуркуватої дiвки, яку з собою возить повсюди. Привiз i до Києва, князю. Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то зневажливо, той i не злякався нi Мiщилового викриття, нi князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що свiт розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всi храми, монастирi, доми, що вiн їх ставив i прикрашав, i тiльки вiн стоїть посерединi цiлий, не-ушкоджений, але весь у паланнi дикого вогню i не може здобутися нi на порух, нi на слово. - Мала церква, князю! - тiльки й змiг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Мiщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свiй. Нiхто не помiчав Сивоокового стану. Князь спокiйно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен. - Мала? - перепитав. - Чому ж мала? - Бо мала! - знов гукнув Сивоок. Мiщило засмiявся, його тiшила здитиненiсть Сивоокова. - Митрополит Феопемпт прибув разом iз нами, - нагадав вiн князевi, - ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як i церква Богородицi, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною - баня, бiчнi нави меншi, банi над ними нижчi, камiнь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишнiй вигляд, а серединний украс. - Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока. - Мала церква, - повторив той. - Що ж не казав про це своєму зверхниковi там, у Константинополi? - Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив i не впiзнав. А що буде далi, коли обведеш новими валами, кня\ю? Ярославовi сподобалися останнi Сивооковi слерва, однак висновок iз них зробив трохи несподiваний. - Зроблю Київ суперником Константинополя. - сказав вiн, повертаючись до свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськiм стольнiм городi: церкву Софiї, Золотi ворота, монастирi, храми, грища, палати... Сивоок мовчки вiдступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичнiсть Ярославова теж мовби вiдразу потьмарилася, як тiльки вимовив вiн слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслiдування. Нiхто не думає про те, що найвища цiннiсть - бути самим собою. Нi, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навiть здiбностей наче своїх немає - треба просити їх у ромейського iмператора, i талант лиш тодi талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цiй землi жили справжнi митцi, якi в тяжкiй творчiй напрузi з нiчого видобували барви й кшталти i прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оцi княжi сiни, а тепер з'явилися тiльки розповсюдники чужого вмiння, такi, як Мiщило, - а вони, виходить, i милi князям? I цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитостi, як у всiх можних, вiн теж не може вiдiйти вiд усталеностi, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справдi, великий i славний город, зiбрано там безлiч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковiсть, слава вiдмiнностям! Але все це лиш промайнуло в головi в Сивоока, висловити до ладу цих думок вiн не мiг, тому попхався на своє мiсце позаду iнших, понуро височiв там, лихий не так на Мiщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло йому в голову: вже коли як у Константинополi, то чому ж Агапiт прислав малюнок такої церкви? - В Константинополi будуємо лиш п'ятинавовi церкви, - сказав, не звертаючись, власне, нi до кого, - а тринавовi нинi - лиш у вiддалених провiнцiях. Може, цього й хотiв ти, княже? Це вже були тонкощi, яких Ярослав знати не мiг, але Мiщило злякавсящо князь стане допитуватися i справдi запрагне собi теж складної п'ятинавової споруди, яку Агапiт не мiг довiрити ставити нiкому, вважаючи, що тiльки вiн один у всьому свiтi здатен на таке. Мiщиловi йшлося вже не так про самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й хазяїна, вiн розумiв, що,матиме тут незалежнiсть, лиш допоки прикриватиметься значенням i вищiстю Агапiтовими; Сивоок, ясна рiч, був чоловiк небезпечний у своїй норовистостi й у своєму вмiннi, яким перевершував усiх, але дурощiв у ньому теж було повно, тож Мiщило поблажливо посмiхнувся, поближче пiшов до князя i пiвголосом, так наче бiльше нiкого там, окрiм них двох, не було, почав, цього разу вже пересипаючи ромейську мову словами руськими: - Всi найголовнiшi церкви в Константинополi, князю, збудованi так само на три нави, як i наша буде. I церква премудростi божої свята Софiя має три нави, i церква божественного миру святої Iрини, i церква Воскресiння господнього свята Анастасiя. Коли ж божественний Юстiнiан ставив святу Софiю, то всi великi городи й землi - Афiни, Делос, Кизик, Єгипет - славнi своїми будiвлями, вiддали все своє найцiннiше: мармур, золото, срiбло, слонову кiстку, колони й рiзьблення. На островi Родос для мурування головної банi було вилiплено легку цеглу i на кожнiй цеглинi був напис: "Бог заснував її, бог їй i поможе". Через кожнi дванадцять рядiв у камiнь клали священнi релiквiї, в той час як священики читали молитви. Головна баня тримається на чотирьох великих стовпах камiнних, має в собi сорок вiкон, i коли глянути знизу зсередини, то здається, нiби нависає над чоловiком небо. Пiд банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в тiлi голуба зберiгаються святi дари. Стiни зсередини всi викладенi дорогим мармуром усiляких барв i вiдтiнкiв, карнизи вкритi золотом, баня зсередини теж уся вкрита золотою мусiєю, на якiй зображено святих. У святiй Софiї сто вiсiм колон, вiсiм з яких взято з храму Дiани в Ефесi, вiвтар вiддiлено вiд церкви срiбною перепоною з дванадцятьма колонами, престол iз щирого золота, з встановленими в нього ко