штовними каменями, вночi в церквi засвiчуються шiсть тисяч золотих лампад... Мiщило перелiчував далi: скiльки в Софiї дверей срiбних, скiльки мiдних, скiльки кедрових, скiльки дискосiв, чаш, потирiв, якi завважки євангелiї. Неспроможний передати велич i красу найбiльшого константинопольського храму, вiн намагався приголомшити хоч лiчбами, громадив камiнь, дерево, мiдь, золото ще б спробував вилiчити, скiльки все те коштувало, скiльки довелося зiбрати Юстiнiановi податей з усiх вiзантiйських фем, так наче важила кiлькiсть колон i мальовил, а не те, як вони поставленi, як здобленi, як добранi одна до одної, i як там покладено мусiю, i як ковано золото й срiбло. Та про це Мiщило не мовив. В обмеженостi своїй душевнiй не вiдав того, що самi лиш iмена будiвель i мiст вже викликають у чутливому серцi образ їхнiй. Константинопольська Софiя теж мала свiй образ. Для Сивоока то була зелена просвiтленiсть, мов ранкова морська прозорiсть. Так, колись уперше попав вiн до церкви Богородицi в Києвi, i назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, i гучання дзвонiв, i золотi проморги свiчок. Та хiба ж про це можна розповiсти? Тiльки вiдчути може людина красу, можна тiльки переживати, i лиш той, хто її вiдчував, може творити наново, тiльки в тому є справжнє обдаровання. Невже й цей розумний i мудрий князь не вмiє розпiзнати чоловiка здiбного вiд нездiбного? - Вiрю, що збудуєш i для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав до Мiщила i пiдняв праву руку, мовби благословив того на подвиг. Мiщило став на колiна, вдарив поклона князевi, пробурмотiв: - Поможи, боже, аби при малому талантi справи великi здолав. Сивооковi хотiлося кричати: "Не вiр йому, князю, не вiр!" Але що крик! Велося так повсюди. Мiщило знав, що треба перед богом упослiджуватися, чим нижче,, тим лiпше. Хто ж то вiдає, який там завбiльшки талант у Мiщила насправдi? Чи оцi безмовнi антропоси скажуть про це? Яке їм дiло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапiта. Але ж вiн, Сивоок, не повернеться. I земля ця йому не чужа, а рiдна, дорога, єдина в свiтi! "Поможи, боже, аби при малому талантi!.." Нащо ж для такої землi та малi таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарiсть заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невмiння вибрати, тому здебiльшого купленi бувають або ж найгiршi, або ж посереднi, якi вмiють вчасно вискочити наперед, усi отi крикуни, що ведуться так, нiби мають у кишенi грамоту вiд самого бога. А справжнi великi таланти часто зникають в непам'ятi, невiдомi, вiдомi й невпiзнанi. Бiйся посередностi, о княже! Але все те боляче билося лиш в думцi в Сивоока, до вислову ж не давалося, вiн стискував кулаки вiд розпуки, знов коловся й ламався перед його очима свiт, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, вiн бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких рокiв його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землi, який народився з давнiх спогадiв i з нової зустрiчi з Києвом, образ пролiтаючий, мов зiтхання вiтру в осiнньому листi, неначе сповненi пташиного щебету досвiтки, нiби золотиста мовчазнiсть сонцева над бiлою тишею снiгiв. А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увiйшли якiсь його люди, стали позаду, почався ряд з Мiщилом, говорилося про речi дрiб'язковi i несуттєвi: про право вiльного виконання робiт, найму мулярiв та челядникiв, привозу потрiбного з Вiзантiї, пiдлеглiсть лиш княжому суду, а який княжий суд - видно було вже тепер, для князя лiпше теля прямойдуче, анiж бик, що метається на всi боки й рветься кудись у незвiданiсть. Ще мовилося про харчi для майстрiв, про червоне вино, рис, .фiги, мигдаль, родзинки, корицю, нiколи Сивоок не думав, що Мiщило аж так далеко може зайти в своїм здрiбнiннi, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначнiши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширнi-стю своїх зацiкавлень - вiд справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрiв на свята й на недiлi. Князь теж увiйшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливiсть Мiщилова, вiн жваво обмовляв усi вимоги майстрiв, приємно було спустити цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вмiння на грiшну землю, спостерiгати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм вимоги: де мають мешкати, скiльки працювати, якi свята справляти, а якi занехаяти, що їм робити вiльно, а що нi, якi розваги допускаються, а якi заборонено, яка буде платня i як з одягом, i що буде, коли хтось з них невилiковно захворiє або втратить зiр на княжому будуваннi, i як мають дотримуватися посту, i про заборону ловiв у княжих землях, i про недопустимiсть блуду, i про стеження за будiвництвом, i про молитви... Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до лiжка, рятуючись вiд нудьги й розпачу, вилiплював Ярослав з хлiбної м'якушки неоковирних коникiв i пташок, потiм пробував рiзьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював тi дитячi витiвки, казав, що нiхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав пiд час одного з нападiв шалу став кричати, щоб йому зiбрали до ложницi всiх київських малюкiв, якi вмiють лiпити чи рiзьбити; воєвода пообiцяв уволити князiвську забаганку, справдi, кiлька день збирав по всьому Києву якихось зашмарканих i обдертих хлоп'якiв, десь їх довго мили в банi й перевдягали, перш нiж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озброєної сторожi, численної челядi, яка сновигала по всiх усюдах, в Ярославовiй палатi злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, здається, не горiв бажанням вступати з ними в розмови, спитав тiльки воєводу: "Ну, що вони там умiють?" Будий мовчки став показувати князенковi лiплення й рiзьблення, там були речi досконалi. - Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не можуть малi такого... - А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо їм глину та дерево, i хай хто що хоче, те й утне! - I щоб перед моїми очима, - сказав Ярослав. Дано малим глину, дано дуб i рiзаки, хто сiв на лавки, а хто й просто примостився на пiдлозi, хлоп'яки взялися до роботи запекло й вiддано. Ярослав вирiшив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, вiн мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить i не личить, терпляче ждав, коли з'являться з-пiд отих малечих рук першi лiплення i першi рiзьблення; малих нагодовано обiдом разом з князем, коли стало темнiти, запалено свiчки, щоб робота не припинялася, хто першим викiнчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспiшати, однаково змушений був лежати, вiн сказав їм, що можуть тут жити хоч мiсяць, що згодом i вiн сам приєднається до їхньої змаганини, але чим бiльше носив йому в постiль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бiгу, отими безвiсними хлоп'яками, тим мовчазнiший i похмурiший ставав малий князь, тим з бiльшою нехiттю позирав на своїх суперникiв, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-помiж них найгiрший, найнездарнiший, i з його лiплень та рiзьби хiба що смiялися б. В нападi шалу вигнав їх усiх разом з розсмiяним воєводою геть, зненавидiв отодi всiх, хто має мистецькi здiбностi, але з роками в глибинi душi став поважати за наслане вiд бога вмiльство, бо вiдав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ. Через те сам приймав художникiв, викликаних з Вiзантiї, сам радився з ними, навiть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Мiщиловi: - Не зобижайте цього чоловiка. - Христоса йому не вистачає, - сердито мовив Мiщило. - Скрiзь i завжди чогось шука! Вiн ревниво заступав князя вiд своїх антропосiв, найперше ж - Сивоока, боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу грошi, але той мовчки вклонився князевi, пiшов з сiней в гуртi своїх мовчазних товаришiв, якi вже давно пересвiдчилися, що в їхньому дiлi слова марнi, важить тiльки вмiльство, та й Сивоок несвiдомо притримувався тої самої думки, мабуть, саме Тому прикипiв навiки серцем до Iсси, яка вмiла весь свiт вмiстити в один-єдиний вигук-зiтхання "iс-са!". Для вiзантiйських майстрiв, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягiв, завчасу видiлено окремий двiр за валом, коло самого мiсця спорудження церкви, але Сивоок хотiв мати для себе з Iссою окреме житло, пiшов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Iсса ходила за ним тiнню, закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й вiд осiннього вiтру, нарештi вдалося купити в родичiв умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену пiч, обiцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скiпцi в землю, так нiби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височiли новi боярськi й купецькi доми на пiдклiттях, з рiзьбленими прикрасами, з вiкнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим мiхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тiшив себе надiєю, що житло це цiлком тимчасове, сподiвався вiн згодом поставити собi в кутку їхнього двору новий домик; для Iсси було байдуже, де i як жити, - їй потрiбен був тiльки Сивоок, вона лякалася, коли вiн iшов з дому, щiльнiше куталася в хутро, величезнi її очi поблискували з-над хутра сполохано й болiсно. Заставав її завжди, як i лишав, нiкуди не виходила, не вiдлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються їхнi справи, вiн приносив додому їдво й питво, купував Iссi київськi прикраси, вперше в життi доводилося йому придба-вати все необхiдне для житла, а знав, що тут не обiйдешся, як на островi, найпростiшим, тяжка зима заганяє людину до житла, i виявляється, що треба й те, й се. Одного разу вiн не застав Iссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусiдiв, когось там спитав - нiхто не бачив її, нiхто й не знав, що в нього в хижi перебувало якесь живе створiння-такою непомiтною й тихою була Iсса. Вiн перейшов Бабин торг, никав коло дворiв, зазирнув на дитинець, проходив однi й другi ворота, питав у приворiтної сторожi. Нiхто не чув i не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Iсса сидiла в кутку й щулилася вiд холоду. - Де була? - спитав Сивоок, не сподiваючись на вiдповiдь, але стриматися вiд запитання не мiг, бо злякався навсправжки за неї i вперше вiдчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на свiтi душу. - Вода, - сказала Iсса, i щось мовби темний усмiх промайнуло в її великих очах, i тужний спогад засвiтився в їхнiй чорнiй глибинi, навченi ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, i найперше було слово "вода", без якої, мабуть, не могла Iсса жити, звикла до її вiчного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозоростi й безмежжя. - Ти дивилася на Днiпро? - догадався вiн вiдразу й покартав себе в думцi, що не змiг показати їй з валiв Днiпро давнiше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижi й несвiдомо потягнулася до волi, до безмежжя, яке вiдкривалося десь iз київських валiв. На другий день вiн пiшов за Iссою назирцi, не хотiв, щоб вона його помiтила, боявся злякати народжена в нiй бажання спостерiгати води днiпровськi, терпляче ждав, поки Iсса спустилася з валу й пiшла собi додому, тодi забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув - i сам задихнувся вiд безмежжя вод, -де зливалися Днiпро й Десна; вiн спробував повторити жест Iссин - схилився над безоднею з простягненими до неї руками i мовби падав униз, назустрiч водам, якi розкрилювалися довкола високого Києва, i в очi йому вдарило срiблисто-синiм, а потiм червоно-золотим, вiн линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, i ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторi тої самої церкви, що привидiлася тодi в княжому теремi, збагнув тепдр її глибиннiсть, її вiдтiння, охопив розумом її образ. Вiн покладе мозаїки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранiлi й бездумнi, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнiм образi людської (а не тiльки божої) сутi, аби вловлювали красу барв i вiдтiнкiв, щоб плавали й линули в нiй, мов птахи з-поза Десни на Днiпро в оцих над-київських висях. Але для цього йому потрiбна не та церковця, що її тулить на київськiй землi Мiщило, йому потрiбен розмах, роздолля й обшир отакий, як вiдкривається з київського валу, - вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!.. А тим часом зiгнано до Києва тисячi людей, прибували шо-день воловi й кiннi вози, повнi пива, медiв, жита, пшеницi, проса, каменю, дерева - всього потрiбного для живлення й будування. Серед поганських пiсень, християнських молитов грецьких, кадiння попiвського, каяння в грiхах i спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з рiчок Ужу й Убортi до Прип'ятi й по Днiпру камiнь надтвердий, ставили першi городнi пiд новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревiсища, щоб закладати пiдвалини пiд церкву святої Софiї: iверiєць Гюргiй з своїми товаришами чаклував над каменем, який вiн сам привiз у лодьях з найпотаємнiших глибин Дерев-лянської землi, не пiдпускав до себе навiть Мiщила, не хотiв мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тодi як клопотався лиш невидими, вихвалявся, що спорудить Софiю пiдземну, кам'яну, склепiнчасту, на якiй надземна церква може стояти й тисячу лiт i бiльше, скiльки буде треба, допоки й стоятиме. Мi-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак вiзантiєць до пори не втручався в будiвництво, вiн ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок i чин розписiв згiдно з догматами; Мiщиловi нагадано було, що навiть Константинопольська Софiя, споруджена славними майстрами Анфимiєм з Тралла й їсидором з Мiлета (останнiй був земляком Iктiноса, який ставив колись Парфенон у Афiнах), покоїлася на розгалужених пiдземних склепiннях, таємниця яких не розкрита ще й досi нiким, тож треба дбати передовсiм за мiцнiсть, а бiльше не втручатися в дiла iверiйцiв. Чомусь вiдчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргiї-iверiйцю,- може, сподобався той своєю незалежнiстю стосовно Мiщила, може, сподiвався мати в ньому спiльника для своїх замiрiв; вже як закладали пiдвалини церкви i стали вимальовувати її розмiри, Сивоок запросив Гюргiя з його товариством до корчемницi, почав здалеку, похвалив їхню роботу i їхнє високе знання душi каменю, бо кому ж не вiдомо, що суворий камiнь, завдяки вмiлим людським рукам, завдяки лiчбi та мiрi, стає м'яким i податливим, вбирає в себе тепло людське i заховує навiть запах людського тiла, в чому пересвiдчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потiм спитав Гюргiя мовби мiж iншим: - А чи не мала буде церква? - Мала? - вигукнув Гюргiй.- Не мала - нiяка! Камiнь ми пiдклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Мiщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всiх слухає. Нi з ким не хоче сваритися. - Чом же не пiшли до Мстислава? - поцiкавився Сивоок. Один з iверiйцiв щось швидко сказав Гюргiю, той засмiявся. - Боїться тебе, що ти пiдiсланий, - сказав Сивооковi, - а я знаю, який ти чоловiк. Ти нiкого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш - ми заспiваємо тобi нашi пiснi? Вони випили, потiм iверiйцi всi пiдвелися, стали плече до плеча, обiйнялися й заспiвали щось мужнє й горде, як самi в своїй чоловiчiй, небуденнiй красi. - А не втiкаємо до Мстислава, - гукнув знов Гюргiй, - бо Ситник нас не спускає з ока. - Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, вiдгукнулося в ньому давнє з дитинства, дiд Родим, пiтнявий медовар, Величка. - Хто ж вiн? - Не знаєш? Вiн тебе знає. Всiх знає Ситник. Нiчний боярин князiв. Хочеш? Пiдемо до князя про церкву скажемо? - Казав я, ще як приїхали, - похмуро мовив Сивоок. - Змаловажив князь мої слова. - Вночi треба пiти. Через Ситника. Вночi князь добрий. Тодi вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву? - Хочу! - Тодi йдемо! - Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так нiби вiдчував, що зустрiне свого давнього недруга, а може, просто мав вiдразу до цього прiзвища, бо жили тепер у ньому, вiдродившись, усi найкращi й найтяжчi спогади з дитинства. - Ларивона попросимо, презвутера, - не вiдступав Гюргiй.- Не пробував з Ларивоiюм говорити? - Ларивон - пiп, не хочу з ним нiчого мати... - Для попiв же будуємо! - Для людей - не для попiв. - Ну, пiдемо до князя вдвох? - Удвох - згода. А вже припекло сонце нового лiта, камiнь висох, втратив зайву воду, закiнчено закладати пiдвалини, митрополит з усiм клiром вiдправив урочистий молебень, мiж каменi повкладувано князiвськi золотi печатi й дорогi хрести з золота, срiбла й кипарисового дерева для вiчного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхнiй камiнь, сам князь з княгинею й дiтьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжествi, вистроенi в золотосяйнi ромейськi шати, стояли серед почту й антропоси з Мiщилом на чолi, все було пишно й велелiпно, i нiхто й не сподiвався, що пiзно вночi до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловiкiв i тихо вислизне з княжої горницi, лишивши там приведених та самого князя, i горiтиме там тiльки одна тоненька свiчка, променi якої падатимуть зрiдка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться вiдвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спiльницею таємностi, а всi троє передовсiм дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навiть переборов огиду й вiдразу до Ситника, якого впiзнав одразу, хоч як той постарiв i роздався вшир за два десятки рокiв, що ж до Ситника, то вiн, ясна рiч, не мiг i в думцi класти собi, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врiзав його сирицею по мармизi й дав дьорки так, що й досi нiхто не може вiднайти. Виступав же Сивоок пiд своїм християнським iм'ям - Михаїл. - От привiв до тебе, князю, - сказав Гюргiй, коли вони лишилися самi. - Дiло кажiть, - уривчасто кинув Ярослав. Сивоок, здавалося, не мав нiякого намiру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнiм попередженням. - Мала церква, - сказав з темряви. Ярослав i собi ворухнувся, щоб уникнути свiтла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви вiдповiв Сивооку: - Вже чув. Тепер настала черга Гюргiя. Всi вони гралися в пiжмурки з темрявою, троє дорослих i поважних чоловiкiв, мiж ними й князь, не було в цiй горницi нiчого, окрiм тоненької свiчечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома вiдвiдувачами хiба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вiрнi люди з усемогутнiм Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тiльки втрьох, i кожен прагнув взяти в свої спiльники темряву, кожен заслонявся нею, вiдхитувався вiд гострого проблиску свiчечки i кидав у супротивника слово чи два. Гюргiєвi не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готовi були вибухнути цiлi лавини слiв, гарячих, склубо-чених, iнодi навiть безладних, але тут вiн стримав себе, мерщiй посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока. - Покажи йому. - Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби мiг цими двома словами переконати впертого князя. - Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргiй. - Ну, що там маєш? - нарештi виявив зацiкавленiсть i Ярослав. Горiла свiчка, окреслюючи свiтляне коло посеред горницi, порожньої, сказати б навiть убогої, як для князя, десь, мабуть, попiд стiнами тулилися неширокi лавки, та ще, може, був стiлець для князя, та якась книга на пiдставцi, як то любив Ярослав, - i бiльше нiчого, нiяких розкошiв, нiчого цiнного, так нiби проводить тут довгi ночi не можновладець, а простий чоловiк, темрява й геть зодинаковлювала їх усiх, десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тiльки вiн вимовив оте "що там маєш", тепер уже Сивоок заволодiв становищем, вiн мав з собою щось тут, у темрявi, тодi як Ярослав не мав нiчого несподiваного. - То що? - знетерпеливився князь. I Сивоок не став випробовувати терплячiсть Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику рiч, сам не показався, знов вiдхитнувся назад, а посерединi свiтляного кола просто на пiдлозi став злiплений з жовтого воску храм. Вiск тихо свiтився, мов жiноче тiло, i князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотiв переконатися, що то справдi вiск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освiтлений, вiн загубив навiть тi рештки переваг, якi давала йому темрява. Сивоок i Гюргiй, самi лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим свiтiнням. Як храм нiби розпростався, виповнював усе свiтляне коло, спихав князя на самий край, так що виднiвся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в нерухомостi рука, облич-ж сховалося зовсiм, храм рiс i рiс, з досконало виважених вжнiх його громад пiднiмалися високi круглi банi, мовби посвидженi медовi бортi з прадавнiх пущ, банi поступово вивищуiзiйся до середини, ступi нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-помiж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнiшу, а вже вiд тої банi всi частини споруди мовчки опадалщзнов ступiнчасто йшли донизу, в неоднаковостi бань чула прихована гармонiйнiсть, безупиннiсть руху, кам'янистих дявас, церква мовби плавала помiж землею й небом, внизу вона теж розтiкалася, розплiскувалася то хвилястим бiгом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною опасанню, що пов'язувала банi в нерозривнiсть, то двома великими баштами, якi й всiм одбiгали од церкви, тiльки й подаючи їй здалеку тонкi кам'янi руки-переходи. Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свiй храм бог з високого неба; в безлiчi бань, у їх нагромадженнi, у їх розспiванiй красi Ярослав упiзнав од голоси дерев'яного храму святої Софiї в Новгородi; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянськiй, Сiверськiй i Полянськiй, тодi палили всi тi святинi, гадалося, що вже нiколи не вiдродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушнiсть отой закудланий у велетенську бороду святий чоловiк у печерцi: не вмирають старi боги, вiдроджуються в новiй iпостасi, в новiй силi й красi, не лякаються всевладдя вiзантiйського мистецтва, в силi й нездоланностi духу свого пiднiмаються над ним - i вiд цього вiдкриття князевi стало страшно, але водночас i радiсно: вiдчув Ярослав, що аж тепер, може, нарештi зумiє подолати ерою роздвоєнiсть, яка мучила його стiльки рокiв: народжений пiд знаком Терезiв вiн намагався урiвноважити нове, чуже з старим, своїм, але нiчого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, вiн був послiдовний у введеннi нової вiри, отриманої вiд князя Володимира, але в церквах iшли вiдправи й грецькою, i слов'янською мовами, вiн хотiв вивести Русь на широкi простори свiту, але бачив водночас, що розгублює багато свого, рiднрго, без чого в свiтi показуватися нема нi потреби, нi слави. I ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й поєднання всiх його мрiянь, намагань, сподiвань, розчарувань i вагань. Хай народиться з протирiч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв свiтовi не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тодi кажуть про князя Ярослава, що хочуть. Але так тiльки думав князь, а не сказав нiчого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межi свiтла й темряви, нiчого не могли в ньому запримiтити анi Сивоок, нi Гюргiй, марно ждали вони вiд князя захоплень а чи осуду. Вiн стояв, дивився, а може, й не дивився на злiплений з воску храм, рiвного якому ще не бачив нiхто нiколи. - Хто злiпив? - нарештi порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним i безбарвним голосом, що Сивооковi не було охоти вiдповiдати i вiн змовчав. - Хто? - повторив Ярослав, i тепер у голосi в нього вже пробивався гнiв. - Вiн зробив! - вискочив на свiтло Гюргiй.- Нащо питаєш, князю? Вiн це зробив! Нiхто бiльше не зможе! Князь вiдступив вiд свiтла i ляснув тричi в долонi. Гюргiй завмер коло свiчки,здивований i обурений. Що б то мало значити? Нечутно вiдчинилися дверi, Ситник став на порозi, подав з iємряви свiй голос: - Я тут, князю. - Звели послати тому, в печерцi, дичини з княжого столу i меду в срiбному посудi, - сказав спокiйно Ярослав, - посилати щодень моїм iменем. - Ага,так. - Iди! Ситник з муркотом зачинив дверi. Примхи княжi незбагненнi. Не спитав навiть, чи живий ще той дiдуган, у якого вся сила пiшла в бороду. Але ще бiльше спантеличенi княжими словами були Сивоок i Гюргiй. Не знали вони нi про якусь печерку, нi про якогось чоловiка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав i не дбав за те, щоб його спiврозмовникам стало все ясно. Вiн наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо: - Пояснюй. Стосувалося це Сивоока, в князевiм голосi було не так велiння, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князевi час вивчити церкву в усiх її частинах, чи то й взагалi вважав, що будь-якi пояснення тут марнi й недоречнi. - Пояснюй, - знову повторив Ярослав. Тодi не стерпiв Гюргiй. Нарештi в ньому прорвалася його природна палкiсть i нестримнiсть. Вiн змахнув обурено руками, крутнувся в свiтляному колi, мало не зачiпаючи князя, гукнув: - Слухай, князю! Коли ти робиш дiтей? Ти ж так усi ночi пробалакаєш! Чому такий балакучий! - Тебе не стану кликати в помiч дiтей робити, - посмiхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божої i на вiки вiчнi. Ти покладеш камiнь та й пiдеш собi далi ще десь класти, а церква стоятиме на цiй землi вiки. I казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш нiж збудувати, не подумаємо як слiд та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй. Скажи йому,вже спокiйнiше попросив Сивоока I Гюргiй, скажи, хай почує. -Hy, що? - Сивоок теж пiдiйшов до них, тепер усi купчилися в свiтлi, а храм був помiж ними, проростав крiзь них, мов Дерево остаточностi, нестримно й тихо струменiв, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тодi Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обiймаючи майбутнiй храму всiй його хвилястiй красi, сказав просто: - Весь храм зокола розписати в нашi барви, щоб став посеред Києва i посеред цiлої землi писанкою, людською радiстю... - Не думаймо про камiнь зокола, - урвав його князь. - А всерединi буде досить простору, щоб вмiстити в храмi цiлий Київ. Покладемо в головнiй банi мусiї рiзнобарвнi, вже маю перед очима весь їхнiй блиск i сяйво, знаю, де i як. А далi йустимо по стiнах i склепiннях фресковий розпис, щоб замiнити дорогi заморськi мармури. Не маємо мармурiв для здоблення стiн i колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вмiння i вiзьмемо всю середину в вiзерунки... - Не думаймо й про внутрiшнiй простiр, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва ганням. - Тодi про що ж думати! - крикнув Гюрiй. - Хто збудує такий храм? - спитав Ярослав, - Я збудую,тихо вiдповiв Сивоок. - А хто прикрасить? -_ Теж я. - Сам? Не може одна людина звершити таке велике дiло. - Поможуть менi мої товаришi. - А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них? - Не проти них - тiльки проти Мiщила та проти Агапiта. - А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит? - Те, що князь, - пiдказав Гюргiй. - Хiба князь боїться митрополита? - Бога боюсь, - зiтхнув Ярослав. - Вчора освятили пiдвалини церкви, а сьогоднi їх розруйнувати? - Лишимо так, - засмiявся Гюргiй. - Маленька хитрiсть. Хай собi лежить той камiнь. Покладем новий. Буде церква з двома пiдвалинами. Як у чоловiка два iменi: одне для бога, друге - для людей. - Легкий ти чоловiк, Гюргiю, - знов зiтхнув Ярослав.- А все на свiтi робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання. - Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргiй. - Велика й славна, як нiде! - Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока, - А що маю казати? - Хвали свою церкву. - Нащо її хвалити? Ще ж нема нiчого. Вiск самий. Пiднесеш свiчку - розтане безслiдно. - Те, що в людинi, безслiдно не щезає, - зауважив Ярослав. - Бачив я, що й людей самих з свiту зживають. - А оте й далi живе, - поглянув йому в очi князь,- знаєш же добре! I знаєш, як замахнувся оцiєю церквою! Знаєш? Сивоок мовчав. - Упертий ти чоловiк, а князi впертих не люблять, князям треба пiдкорятися, їм подобаються люди, як вiск, не жди вiд мене милостi й поступок, - з навмисною жорстокiстю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав чогось iншого? - Вiск тобi й дав. Роби з нього, що хочеш. - I що можеш! - крикнув Гюрiй.- А сам не вмiєш - попроси нас! Сам упадеш без пiдпори, довго не вистоїш. - Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час менi до молитви, а ви йдiть. -Не сказав нам нiчого,- Сивоок раптом скинув з себе нерiшучiсть, в голосi в нього була несподiвана твердiсть.- Не для тебе робили цю церкву-для нашої землi. Не хочеш ставити в Києвi - поставимо десь в iншому мiсцi. А стояти вона мае. Ярославовi хлюпнуло червонiстю в обличчя. Вiн занiс був руки, щоб ляснути в долонi, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнiвливо нiздрi, повiв тiльки перед обличчям в Сивоока й Гюрiя долонею: - Iдiть. Думатиму. А Ситниковi, що виник у темних дверях по вiдходi тих двох, сказав: - Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра пiсля заутренi. Ситник не йшов, дивився на воскову лiплену церкву. - А оте, князю? Викинути? - Дурний ще єси вельми, - спокiйно мовив Ярослав. - Не подобається менi вельми отой... Михаїл, - пробурмотiв Ситник. - Пiдозрiлий вiн. - Що ж то за держава, де талант беруть пiд пiдозру! - гiрко всмiхнувся князь. - Та не дивуюсь тобi, Ситнику, бо самому собi, видно, не вiриш. Як би ж повiрив цьому Сивооку? - Сивооку? - Ситник аж нестямився вiд несподiванки.- Михаїл же вiн? - I Михаїл, i Сивоок. Головне ж - чоловiк великих здiбностей. - Ой пiдозрiлий вiн, князю, повiр менi! - Гаразд, набрид ти з своїми пiдозрами. Вже пiзно, йди! - Ага, так. Нiхто ще нiчого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися нi про що й тодi, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, i той у облаченнi з потрiйної негнучої, шурхливої парчi, з високим посохом, обкованим важким хрiблом, появився в княжих сiнях в супроводi свого почту з Десятинної церкви Богородицi. Та ось прийшло вiд князя новей лiт припинити всi роботи на будовi, i там кiлька днiв нiчого не дiялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осiнях, але тепер уже князь виставив од себе пресвiтера Ларивона, i було трохи смiшно спостерiгати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита стає свiтлобородий, мужикуватий руський священик у пiддирканiй старенькiй рясi, в порудiлих чоботях-витяжках з грубої шкiри, тiльки й було коштовного на Ларивонi, що дорогоцiнна панагiя з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сiв той на київський стiл, перемiгши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених пiдвалинах, бо вже усталено було всiма не тiльки розмiри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрiшнього здоблення, розписано все, i тепер змiнювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок i без змiн первiсного начерку. Звертався митрополит до князя, але вiдповiдав йому пресвiтер Ларивон, хоч i стояв нижче за Феопемпта, пiдлягав йому по чину, однак мав повноваження вiд Ярослава, який не хотiв розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим нiби не наполягаючи на своєму замiрi будь-що вiдмовитися вiд розпочатих робiт i взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще нiхто й не уявляв собi. Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отцiв церкви, з грецьких книг. Ларивон i митрополит намагалися пересилити один одного в книжнiй премудростi, починали ще вiд смертi Адамової, коли вмирав вiн на руках у старої Єви й ангел, посланий Всевишнiм, поклав йому пiд язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часiв царя Соломона. Вiн звелiв його зрубати i вжити на будову мосту через потiк. Коли ж Великий Константин завоював Єрусалим, то нiхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловiк, на ймення Юда, але не видавав таємницi, за що Єлена, мати Константина Великого, звелiла вкинути його до глибокого безводного колодязя, i лиш пiсля того знайдено було священне дерево. Через триста лiт перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але iмператор Iраклiй розбив поганина i, босий, на чолi процесiї внiс хрест до Єрусалима на власних плечах. Всi священнi iмператори великих ромеїв ставили храми на честь бога, а всi, хто приймав вiру Христа, не повиннi вiдступатися вiд священних ромейських звичаїв. - Не вiдступаємо й ми вiд хреста i вiд Христа, - казав Ларивон, - але пам'ятаємо й те, що ромеями взято вiд усiх народiв найцiннiшого в будiвлях; i камiнь, i колони, i прикраси, i в усiх ромейських церквах живе не тiльки божа краса, але й людська. Ще стародавнi греки змiряли слiд чоловiчої стопи й порiвняли з високiстю чоловiка. Ствердивши, що стопа становить шосту частину високостi тiла, застосували ту саму засаду до храмової колони, i таким чином колона грецька стала вiддзеркаленням краси чоловiчого тiла. Наша ж земля споконвiку мала свої будiвлi, вона теж хоче прислужитися новому боговi своїм власним, багатство зоколишнього убранства церкви передасть багатство землi нашої, вознесенiсть бань, чисельнiших за ромейськi, покаже неосяжнiсть Руської держави, яку звуть землею багатьох городiв повсюдно, кожна земля повинна славити бога своїм голосом, i чим могутнiший буде той голос, тим бiльша хвала божа. Митрополит погрожував, що вiдiшле назад до Константинополя всiх будiвничих з Мiщилом, на що Ларивон вiдмовив йому, що знайдуть вони в Києвi вмiльцiв, якi зможуть збудувати дiм божий лiпше, нiж будь-хто. Нi до чого не вели цi довгi розмови, Ларивон твердо стояв на своєму, бо в захватi був од воскової церкви, показаної йому князем Ярославом. Феопемпт же, розумiючи, що пресвiтер має княжi повноваження, вдавав, нiби не вiдає нiчого i нi про що не здогадується, сперечався затято й довго, щоб виторгувати собi якомога бiльше, в душi вiн змирився з княжою примхою (бо як iнакше мiг назвати таке дивне рiшення?), але повинен був вiдстояти своє право покерувати всiма роботами по внутрiшньому здобленню святинi, бо про те йшлося йому найперше, на тому залежало. Врештi дiйшли до згоди, що нагляд за будiвництвом вестиме Ларивон, але з дозволу й повелiнь митрополита, встановивши заздалегiдь весь порядок i чин розписiв, як то дано в екфрасiсi патрiарха Фотiя при освяченнi церкви Феотокос Фарос. А хто стане мовити супроти iменi патрiарха Фотiя? Ще пiвтори сотнi лiт тому цей константинопольський патрiарх послав на Русь першого єпископа. Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси пiдiйшли до брам Константинополя i нагнали холодцю i самому патрiарху, який тодi якраз був у столицi, та й iмператору Михайловi, що перед тим необачно вирушив у вiйськовий похiд, не подбавши за стольний город. Патрiарх мерщiй покликав iмператора до Константинополя, безраднi проти вiдчайдушних руських, якi на легеньких суденцях перескочили через море i ось-ось могли заволодiти столицею, iмператор i патрiарх ревно молилися в храмi Влахернської божої матерi, випрошуючи в бога нещастя для забiяцьких русiв, бог їм не помiг - помогла буря, яка розметала руськi суденця, але патрiарх вiднiс те в заслугу Христу й заприсягнувся привести в вiру Христову той великий i загадковий у своїй силi народ, для чого й спорядив за море свого єпископа. Когось вiн хрестив, той єпископ, але слiду вiд нього не лишилося, бо в такiй великiй землi важко лишити слiд. Однаково ромеї, коли заходила мова про Русь, щоразу виставляли iм'я патрiарха Фотiя. Нехай. Ярослав навчився за цi роки боротьби й терпiнь найголовнiшого для державного мужа вмiння - ждати. Не метушитися, не ти-цятися наослiп, не наражатися на дрiб'язковi сутички, не дратувати могутнiх, а самому поволi нарощувати силу й могуття, бачив-бо, що все це є в його землi, а згодом i ще додасться. У князя турботи були державнi, в Сивоока - людськi. Зовнi мовби нiчого й не змiнилося. Мiщило не став противитися волi князя й митрополита, став слухняним помiчником Сивооковим, iнодi аж надто запопадливим. Перед тим як закласти новi пiдвалини, Сивоок узявся ще раз перемiряти розташування церкви, щоб вона стояла в точнiй вiдповiдностi до сторiн свiту. Використано було грецьке мистецтво мiряти з допомогою тiнi. Напрямок пiвнiч - пiвдень визначався найкоротшою тiнню, яку сонце кладе опiвднi. Тепер треба було покласти до тої тiнi про-стоспадлу лiнiю i вона дасть святу орiєнтацiю: схiд - захiд. Брався для цього дiла шнур з трьома вузлами, якi розташовано мiж собою на вiддалi, що вимiрюється вiдповiдно числами 3, 4, i 5 однакових промiжкiв, з шнура творився трикутник так, щоб одна коротша його сторона була тiнню пiвнiч - пiвдень, тодi друга, коротша сторона давала напрямок схiд - захiд. Власне, це вже роблено було в час закладання перших пiдвалин, i Сивоок мiг би виказати цiлковите довiр'я до Мiщила, про що вiн тому й сказав, але сам Мiщило наполiг, щоб перемiряти ще раз, вiн був сумирний, тихий осмiх блукав по його устах, i Сивоок, заслiплений своїм успiхом, не змiг розпiзнати пiд там смiхом загрози. Та, власне, що мiг заподiяти йому Мiщило? Гюргiй задумав нечувану витiвку: зняв з себе срiбний чеканений свiй пояс i ним вимiрював мiсце для закладання нових пiдвалин. Тодi попросив князя, щоб той звелiв упiймати двох диких тарпанiв, i в недiлю урочисто виїхали за Київ у поле, Гюргiй зв'язав тарпанiв за шиї своїм поясом i вiдпустив їх у поле, тарпани з мiсця вдарили чвалом, в несамовитостi розшарпали пояс, розлетiвся вiн на дрiбнi ланцi, так що й не збереш нiколи, а з тим поясом пропала навiки й таємниця вимiрiв церкви, вимрiяної Сивооком. Сподобалося те всiм, хвалив Гюргiя за витiвку князь, а Мiщило пiдказував Ярославовi, що таке вигадати мiг хiба що сам Сивоок, i знов дивився з загадковим посмiхом на свого суперника, та Сивоок не надавав значення нi словам, нi посмiху Мiщиловим, бо й що вiн йому! Мав ворога набагато страшнiшого й могутнiшого, викликав його до дiї сам, мiг би пробути в Києвi хоч десяток лiт i не спiзнатися з нiчним боярином Ярославовим Ситником, але пiсля тої ночi, коли ходили на вiдвiдини до князя з Гюргiєм i коли Ситник почув од князя iм'я "Сивоок", випадково зронене iм'я, що нагадало колишньому медовару незагоєну образу вiд шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомiтно з двома-трьома своїми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпiзнати в цьому величезному русявому велетнi риси того маленького хлопчика, забраного колись ним вiд покiйного Родима. Багато лiт минуло, i важко було сказати напевне, що це той самий чоловiк. Але й вiдступатися Ситник не звик. Знав добре: що моє - вiддай! Застосував свiй спосiб - випитування. Хто, що i як - цей Сивоок? Так набрiв на Мiщила, i так з'єдналися вони в своїй ненавистi до Сивоока. Був би той собi й далi непомiтним антропосом, не вир