а вокзалi, а на тротуарi. Вiн не вловлював насмiшкуватостi в її голосi i в словах, може, вперше в життi так губився перед жiнкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонної лiнiї. - Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогоднi. - Знов їдеш за кордон? - Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це - не по телефону. Ми повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi... - Я не люблю цього слова. - Якого слова? - вiн розгубився. - "Неодмiнно". В ньому є щось неприємне. Принаймнi для жiнки. Може, для такої жiнки, як я.- Тая, здається, не могла позбутися насмiшкуватостi, а може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох? - Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi серйознi. Отже: де? - Ну... - вона завагалася, - вже коли ти так наполягаєш... об одинадцятiй... - Гаразд, - мерщiй згодився вiн. - Нi, мабуть, не вийде, - швидко змiнила вона попереднє рiшення, - давай о чотирнадцятiй. - О чотирнадцятiй. Згода. - Манеж знаєш? - Так. - Отам, мiж Манежем i Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi... - Знайду! - Я ждатиму тебе там. - Нi, це я ждатиму! - Не смiй, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше... - Я буду точно о чотирнадцятiй... - Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис нiяково посмiхався до своєї занiмiлої раптово трубки. А потiм - сталося. Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж високої гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй Кремля, з другого - гримiла тисячами машин Москва, попереду - Борис уже бачив її - самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка, мов дiвчинка; здавалося йому, що смiється вона, хоч обличчя її ще й не розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiхається. Уявив її лукавi уста, наближенi до його обличчя, її рiзнобарвнi очi, мало не бiг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому її центрi, посеред бiлого дня давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодної перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, їх могло тут бути десять, i сто, i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття. Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, здається, обличчя. Чоловiк випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i вже доходив до Таї. Зараз вiн помине її i пiде назустрiч Отавi, помине також його i пiде далi, так завжди буває у великому мiстi i так мало статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так. Але нi... Чоловiк дiйшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса - ну, що ж. Але нi! Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, - чоловiк вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в лiктi правою рукою Таїну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди, звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до якої квапився вiн, тобто Борис Отава, власне, єдину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинути його в самотнiсть! Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати її? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi двоє йшли собi спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з продiлом, нахилився до неї довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по її спинi, це було жахливе видовище - помiчати, як смiється кохана тобою жiнка, як смiється... її спина! Божевiлля! Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там їх десь наздожене i... I що? Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно, несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю. Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю. Навiть коли та твердiсть ранить власне серце. Сталося! I в Києвi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'їхалися на канiкули. З посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софiї, змiшувався з натовпами екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв: - Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата будiвництва не вiдома... Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а вiн... - ...Не вiдомi також iмена будiвничих... Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все стає вiдомим на цьому свiтi! Не грає ролi, яким чином i хто вiдкриває людям таємницi i якою цiною. Де ти бродиш, моя доле?.. - Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури... Не так! Нащо вживати слово "пам'ятка"? Його треба назвати просто: диво. I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i як оздоблювався, i як протривав єдиний у цiлiй Європi з того столiття цiлий i прекрасний - хiба не диво? Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не пожертвував своїм життям? Мабуть, так треба. А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях кричало й протестувало: "Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!" Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви. Вона писала: "Борисе! Всi цi днi моє сумлiння обтяжене, мов у поганої лiкарки дитячих хвороб. Тодi вийшло так негарно i неприємно для тебе. Повiр: це просто збiг випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся! Але так вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадiй, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як шукати й нiчого не знайти. Пам'ятаєш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I - нiчого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливiше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiчає цього так, як жiнка. Повiр менi, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столiттi..." Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблюється в суть слiв, не розумiє майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Таї - так мав би, певне, тiшитися дикий чоловiк гарно здобленою бомбочкою з прихованим у нiй годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе його на шмаття. "...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер не треба пояснень!), - композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене - це надзвичайно важливо. Вiн узяв всi мої малюнки (ясна рiч, тi, якi подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих малюнкiв, а потiм усе це з'єднав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми моїх малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен хоче, щоб його почули. Тодi затримується час - i життя стає майже вiчним! Ти чуєш, Борисе? Вiчнiсть - не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тiльки треба вмiти її виявити i добути. Цей чоловiк..." Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися, вiн тепер не просто прочитував слова - складав їх докупи, формував з них речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Таї, до того ж, здається, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для чоловiка в такому становищi, як Отава. Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть. Читав далi, але знов лиш ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i неiснуючою нинi для нього Таєю, кидав їй коротко й насмiшкувато, як вона тодi до нього в телефон: "Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки - i так iти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за руки беруться цiлком умовно, бо кожен повинен робити своє дiло". "Але тобi знати це не цiкаво, - писала далi Тая, - ти навiть маєш право мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для тебе нiякої цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою поряднiсть). Цей лист я написала не про себе - я не варта того. Просто егоїстична особа, яка переоцiнює своє мiсце в життi, захоплена своїм талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi вуха чоловiки, - нi, не задля себе самої написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!" Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi "Задля тебе, Борисе", вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi дихати, нi жити. - От єрунда! - промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався своїм бадьорим паролем "Є-2 - Є-4". Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на один... "Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторiї. Хоч писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi - бр-р-р! Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоїй iронiчностi я вичитала знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд знає, куди прямує i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: "От дурепа! Закохується в iронiчних мужчин". Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi, анiж здається на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час першого знайомства змобiлiзовуе всi наявнi резерви й кидає їх на вас, щоб .приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв, дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважної бiльшостi добра того стачає лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка про солом'яного бичка. Зовнi наче й бнчок, а насправдi - напханий соломою. Куди не повернись - солом'янi бички. Ерудицiї вистачає на один день, дотепiв - на один вечiр, вiльнодумства - для розмови наодинцi з жiнкою, якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя своїх душевних скарбiв. Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував її спецiально, навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних сил, - i не помилилася..." - Хотiв би я знати, - пробурмотiв Борис, розгублено потираючи перенiсся, - хотiв би я знати, яке це має вiдношення до того дня, коли я йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти смiялася... смiялася... Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув на купу свiжої пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Київської Софiї. Борис розсипав листiвки .по столу, вони лягли барвистим вiялом на Таїн лист, закрили його, вiдгородили. Так лiпше. Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в теплiй тихостi лiтньої ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд - язичницька розкiш першої зеленi, i все на свiтi має барву й вiдтiння пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука реставратора випустила па волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька клаптiв первiсної стiни. I вiдразу набрали рельєфностi абсиди, могутня сила прозирнула в їхнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни стосовано вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим, тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену вiд дiї часу рожевiсть, вiн надав своїм абсидам такої буйношi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього великого храму. Так через вiки передається прагнення до вiчної краси. Людина йде до краси, вона творить її, цим i вiдрiзняється людина вiд усього сущого. А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i бути не може? На жаль. Що? На жаль? "Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все, сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не має серця. Вона врiвноважує, а серце завжди перетянув на один бiк, воно, як тобi вiдомо, злiва. В мене є серце, i я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своїх художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти їх поперед свого серця. Розумiєш? Хочу залишатися жiнкою. Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще вiдкрию тобi таємницю: мрiялося менi, що i своїм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всi твої бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прiзвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одної iдеї. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй "Декамерон", писаний мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав своєму друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою свої сонети до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не знає людська iсторiя". - Здається, з Петраркою в мене спiльного - тiльки зрiст,- хмикнув Борис, - сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав. Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентiєць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник Данте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав праве рамено Петрарки, бажаючи офiрувати його Флоренцiї, яка не могла знести багатовiкового сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою скромну особу - i аж з Петраркою! "Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика пристрасть, про iснування якої ти й сам не вiдаєш. Я повинна була вiдкрити її в тобi, показати! Але, але... Ти виявився людиною тiльки одної iдеї, одної лiнiї в життi, одної справи, а одна тiльки справа, навiть велика, - це для людини замало. Вона пригнiчує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти принiс себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: "Не можна уявити жодного собору без пролитої кровi". Здавалося б, я художниця i повинна любити все, що пов'язано з музейнiстю. В музеї, як i в життi, завжди в достатку пустих мiсць. Але в музеї можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi, як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй iконi дiрочку патинi столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк, милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iснує нiчого. Я зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не баченої ще мною язичницької пазеленi Києва, що кидаєш мене, що тобi треба їхати. Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойовуєш у цих бандитiв, якi пограбували цiлу Європу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах, - людський. Я не можу забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим своїм плечем, пiшов до свого собору. Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт! Почуй мене i зрозумiй!" Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук "Вонмем!". Це звучало тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого? "Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумiй, що людей об'єднує нинi безлiч речей! Колись, ти це знаєш набагато лiпше за мене, об'єднували людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти своїх великих небiжчикiв, забуваючи про живе життя?" "Чого їй треба вiд мене? - з болем думав Отава. - Адже це найпростiше: зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб не мозолили очей i не заважали "жити живим", виконувати плани, ставити панельнi будинки, їсти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс: людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити, її пригнiчує велич минулого, бо з минулого ми помiчаємо лиш велике, вони намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням, знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки їм потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодної пам'ятки. Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах..." Не було рацiї читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досi не думав про жiнок. Жiнка несе свiтло нiжностi або ж стає каменем урази. Для нього - камiнь урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору - ось у .чому лихо. Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на неї долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших її уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшої i найвищої. А прийшла жiнка i... Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав: початок вiйни в Києвi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили звiдусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського муравлиська будовану Софiю в Києвi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця не стачає. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Києва передовсiм сейфи, малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли їм, як рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що є цiннiстю найвищою, i то було святе почуття в їхнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке виростає й формується в серцях поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплюється за одним замахом, як вiспа. Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити ще одне життя на землi, нiколи, нiколи... Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового абзаца: "Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подiї давнини, даючи змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту". Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Бракує завершення, але - не бiда, не бiда. Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i його власне - жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були ожити. Вiн людина одної iдеї? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме отакi диваки гримають на своїх плечах один з нарiжних каменiв будiвлi сучасностi. Iєроглiфами було виписано в нього з єгипетського папiрусу й умiщено пiд скло шафи: "Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння... їхнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впокоїлися на березi, не полишивши по собi спадкоємцiв..." Нiхто за тебе не дозбирає i не докiнчить, не довершить! РIК 1037 ОСIННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИЇВ ... святей Софьи, южн созда сам... Лiтопис Нестора Було в Сивоока вiдчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тiла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надiями. Собор здiймався вище i вище, виростав iз землi велетенською рожевою квiткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всiх вiдомих сил i стихiй природи, проти людей, проти самого будiвничого, i Сивоок нiяк не мiг позбутися жахного враження, нiби отi каменi й плiнфи, нiби ота рожева цем'янка, якою скрiплювано стiни,- то частки його власного єства, нiби перевтiлюється вiн у цю споруду, сам зникаючи непомiтно, поступово, неухильно! Коли ж стало будування готове посеред київських снiгiв i звiдусiль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докiнчене, тодi раптом знову мовби ожив Сивоок для нового дiла; довгi роки неймовiрного напруження вмить вiдлетiли геть, їх неначе й не було, i отого виснажливого вмирання душi й тiла теж не було - народилися в ньому новi сили, нова потуга, так, певно, буває з тим смiливим птахом, який, розмахавшись, вганяється в найвищу височiнь i в найкрутiшому зльотi лякається, що не стачить йому снаги, i летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде каменем донизу, але потiм, досягнувши все ж найвищої точки, несподiвано для самого себе вiдкриває в собi безмежнi запаси легкої летючостi i нестримно ширяє в блакитi, пронизанiй сонцем. Така пташина летючiсть з'явилася в душi Сивооковiй, коли забрався вiн на височезнi риштовання в головнiй банi храму iпрчав викладати найбiльшi софiйськi мозаїки. ГБайдуже йому було до всiх суперечок помiж пресвiтером Ларивоном i митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву тепер, коли їм iз Гюргiєм удалося стати на своєму i збудувати церкву не ромейського кшталту, а саме таку, як привидiлася вона Сивооковi в години його першої зустрiчi з рiдною землею по довгiй розлуцi.Тепер зродилося в ньому щось нiби рослинне; мов рослини - квiтками й листями, вiн тепер жив i промовляв до людей тiльки барвами, i все для нього вкладалося в мову барви, вiн знову почав своє вмирання в твореннi, спливав крiзь кiнцi пальцiв на свої мозаїки небаченими кольорами, вiн хотiв би упiймати в барвi й показати людям усе на свiтi: дiвочий спiв, пташиний полiт, блимання зiрок з чистого неба i сонце, сонце. Сонце було скрiзь, воно рухалося в соборi, собор повертався слiдом за ним, мозаїки мовби виступали з своїх заглиблень, вони ставали вiльно мiж стiною i людьми, яш дивилися на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, i все оберталося разом iз ними в урочистiй тишi й нелюдськiй красi. Для нього тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво важливе, а не постатi, якi воно передає. Постатi змiнюються, одним подобаються такi, другим - ще якiсь, а малярство, якщо воно є, зостається навiки. Не важило, як називатимуться тi чи тi мозаїки. Пантократор, Оранта, Євхаристiя з двiчi намальованим Христом i апостолами, якi бiгли до бога за його тiлом i кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самi попи. А для Сивоока там було тiльки сонце в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої; зелене сонце деревлянських лiсiв, жовте сонце ранкiв його дитинства, бiле в розпеченостi болгарських планин i свинцеве сонце в емволах константинопольської Меси перед тим, як його мали ослiпити, i тихе золото сонця над вечiрнiми садами, i спiвучiсть променiв на жiночiм волоссi... Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапiта, з гiркотою в поглядi, викликаною старощами й безсиллям, мав у собi щось вiд сизої свинцевостi безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а велетенська постать Оранти уявлялася Сивооковi, мов тихе синє зiтхання матерi, якої вiн .так нiколи й не знав; Євхаристiя ж була криком барв багряних i синiх, малинових i фiалкових, золотих i зелених; барва й рух, нестримний, жадiбний, вiчний рух - так людство вiчно квапиться кудись, прагне чогось,- а чи й вiдає добре, чого саме? Хлiба? Кровi? "Се творiть в моє споминання",- заповiв бог. I ось женуть кудись людей, а чи й самi вони бiжать, i вже нiкому носила їх зупинити, а на долю художника припадає вiдтворення того невпинного руху - прагнення, що ним так потрафила християнська церква людськiй натурi. Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих мозаїк, якi мав викладати. Добирав належних кольорiв. Чаклував над красками. Варив, проварював, розтирав. Для золотої смальти сиiсарi виковували тонюсiнькi листочки золота, потiм воно закладалося помiж двох платiвок скла, навiчно заварювалося, iнодi, коли треба було тоншої смальти, золотий листочок просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозмаїтити вiдтiния золотої смальти, Сивоок стосував не саме тiльки золото, а й електрон, або ж бiле золото, тобто сплав золота з срiблом, iнодi бралися навiть листочки мiдi, яка давала спокiйнiше сяйво. Смальту варили довго, багато людей перепробував Сивоок на тому дiлi, йшли до нього охочi, босi, без шапок, бiднi, обiдранi, несмiливi, вiн учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нуждi й клопотах, розповiдали вони йому про нужду ще бiльшу, про те, як було голодно колись, а ще голоднiше стало нинi, бо все поглинає церква, люди кинули поля й бортi, пiшли на будування, а тим часом їхнi хижi десь валяться, заростають бур'яном поля - i що то буде, що ж то буде? Навiть у часи лiпшi хлiб вживано не щодень, а тепер тiльки й бачили що рiденьку затiрку, та капусту, та рiпу. Сiль була розкошами, її не клали в страву, а лизали грудку по обiдi, про м'ясо й не згадувано. Сивоок дiлив на всiх своїх помiчникiв i ту належнiсть, що йому припадала вiд князя, але розумiв, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато лiт у Вiзантiї: чим бiльше й розкiшнiше будовано, тим бiднiшим i обдертiшим ставав народ довколишнiй, бо все мав винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками й обмеженнями заплатити за пиху i славу божу. Ант'ропоси рятувалися вiд похмурих видiнь i од вiдчаю в молитвах, старiшi з них, не маючи бiльше сподiвань, приймали чернецький постриг, ось уже й тут, у Києвi, заснували вони коло самої Софiї, на мiсцi свого поселення, монастир святого Георгiя на честь князя Ярослава, i Мiщило втулився туди iгуменом, але Сивоок зостався зi своїми людьми; не мiг вiн визнати цього жорстокого бога, вiд якого цiле життя тiльки страждав i поневiрявся, власне, по загибелi Iсси втратив замилування до щонайдрiбнiших радощiв i вдоволень, жив тепер тiльки великим дiлом свого життя, жив у барвах, у їхньому свiтiннi, у їхньому спiвi. Наставало тепер те найголовнiше, задля чого, на думку Сивоокову, принесено всi пожертви й зусилля: розпочиналося таємниче й незбагненне навiть для того, хто стояв коло джерел i початкiв. З нiчого ти твориш ще одну рiч для свiту, додаєш до нього те, чого свiт не знав i нiколи б не спромiгся витворити сам у своїй байдужнявi й безладдi. Ти вносиш високу гармонiю в склубоченiсть речей, ти - творець, ти - вищий за бога! Мiщило викладав мозаїку на стiнi пiд хорами - на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повiльно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою стараннiстю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцiльний блиск, той блиск заслiплював, несила було розiбрати, що там зображено, - тiльки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто пiдiймає очi, перед очима в нього бог, богородиця i князь, а все - всуцiль свiтло, ярiння, вогневiсть. Князь побував у соборi, i йому сподобалося, як Мiщило викладає смальту, вiдчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тiльки, що працював Мiщило занадто повiльно, надто ж коли порiвнювати з Сивооком. Той сидiв у своєму пiдхмар'ї, помiчники носили йому заправу для накладки на стiну, заправу теж роблено за вказiвками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли i тонкого вугiльного порошку, i в оту сiрувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й рiзнобарвних каменiв, не дбав за пригладженiсть, не вилизував, як Мiщило, квапився, нiби гнали його в шию, рiзнобарвнi кубики стирчали з накладки i так i сяк, здавалося, нiякого ладу немає в отих нагромадженнях смальти й камiнцiв; Мiщило на здивований погляд князiв тiльки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не писаний. Ярослав змовчав на перший раз,_ але приходив до Софiї ще, знов спостерiгав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьовує кубик до кубика, що не просунути й голки, а другий, угорi, жбурляє собi смальту безладно й свавiльно, i поки цей унизу клопочеться досi над одною лиш постаттю, той угорi вже докiнчив Пантократора i взявся за його небесну сторожу - архангелiв, i все те в нього - кострубате, розвихорене, розтрiпа-'^;: не, як i вiн сам, i знов знизував плечима Мiщило i щось шепотiв осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не можемо викласти всю смальту гладенько та рiвненько? Князь полiз до Сивоока. Нелегка то була дорога, нiколи не доводилося йому ще такого, але знав: володар не повинен вiдступати нi перед чим, має зазнати всього. Та коли став позад Сивоока i глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу було видно Пантократора у великому медальйонi, знизу архангели (два готовi вже, третiй недовершений) вражали своєю важкiстю (про бога мови не було: вiн i геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камiнних квад-рiв, а не з легеньких сяйливих кубикiв), знизу були барви, вони зливалися воєдино, хоч i не так, як у Мiщила, а тут князьчiе бачив нiчого, окрiм сiрого розчину, накладеного товстим шаром на стiну, i безладно повтикуваних у той розчин неоднакових скелець i камiнцiв, гранями своїми повернутих врiзнобiч, як попало, в дикому хаосi; найстрашнiше ж полягало в тому, що Сивоок при появi князя роботи своєї не припинив, а тицяв собi й далi свої камiнцi, мовчки простягав до пiдручних то одну руку, то другу, працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творiння свiту. - Ти що такеє витворяєш? - гнiвно спитав князь, задиханий вiд виснажливого видряпування в цю пiдхмарнiсть i лихий на Сивоокову неуважнiсть, а ще бiльше - на несхожiсть його роботи до того, що показував йому внизу Мiщило. - Що бачиш, князю, - вiдбуркнув майстер. - Нiчого не бачу. - Непривчене око маєш, князю. - А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав. - Опрiч того, на цю мусiю дивитися треба лиш знизу, - заспокiйливо мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обiйняти її оком зблизька. - Чом кладеш не так, як Мiщило? - За сонцем iду. Хоч де буде сонце, знайде собi вiдбиття, i свiтитиметься мусiя впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Мiщила - блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинностi, мов холодна крига. А ще - кластиме твiй Мiщило свою мусiю десять лiт i не викiнчить. Люди народжуються рiзно: однi для роботи дрiбної, iншi - для великої... Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав i далi смальту, робив те вмiло, швидко, якось нiби аж весело. - Вважаєш, що так воно й треба? - лагiднiше спитав Ярослав. - Оце, що роблю? А як iнакше? Нiхто не взявся за великi мозаїки. Мало таких людей на землi. Мене колись вiдчай загнав у цю височiнь, а тепер i злазити не хочеться. А злiзу - то теж для дiл великих. - Чванишся чи жартуєш? - I те, й iнше. Думаю, як швидше викiнчити церкву. - Вгадав мою думку, Сивооче. - Але з Мiщилом, князю, не докiнчиш до самого вiку. - Недобудований храм не хочу лишати синам i нащадкам, - сказав Ярослав, видно приставши вже на бiк Сивоока в його дивно хаотичнiм i незбагненнiм, але впевнено навальнiм Твореннi. - Не хочу! - Я теж, - весело сказав Сивоок. - Ти ще молодий. - Але й не маю нiчого. Нi сина, нi жони, нi покрiвлi над головою. Князь промовчав! Невлаштованiсть людська його мало обходила. Дбав i не на себе - за державу. Завжди й найперше. - Сини в тебе гарнi, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не кажу, негоже менi мовити про княжих дочок, а сини вельми гарнi. Є в мене думка. Хочу помогти Мищiловi в його роботi. - Своєї ж маєш iще он скiльки! - здивувався князь жадiбностi цього чоловiка до клопотiв. - Докiнчу своє вчасно. Мiщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше - можна поєднати з його мусiєю фресковi образи твоїх синiв i доньок з княгинею. Ото я взявся б i зробив швидко й охоче. - Чи ж пасуватиме? Князь - у мусiї, а родина його - в простому малюваннi. - Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусiєю. На все є спосiб. Колись жона карiйського царя Мавзола Артемiзiя поставила йому по смертi надгробний пам'ятник i стiни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. I в еллiнiв та римлян були такi майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залiзом, а писали яєчною краскою, яка в звичайнiй фресцi не вживана. Пiсля викiнчення живопису його покривали пунiйським воском i водили коло самої поверхнi розпеченим залiзом, не приторкуючись. Ще потiм натирали сукном - i ось блиск, як у вiдполiрованого мармуру або й смальти. - Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собi голову твоїм пунiйським воском та ще чимось. Ти майстер - тобi й знати. - А тим часом втручаєшся в те, як менi класти смальту, - нагадав Сивоок. - Бо незвично кладеш. - Ото тiльки й мистецтво, як незвичне. Владi це не до вподоби. Владi миле усталене, вона тяжiє до зоднаковiння всього на свiтi, бо тiльки тодi сподiватися може на непохитнiсть. А краса - лише в неодинаковостi. Вiзьми таке, князю: кожна рослина має свою квiтку, не схожу на iнших. А якби всi квiтки та стали однаковi? - Багато балакаєш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав. - Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя i не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помостi, широко розметавши руки, так нiби пiдпирав вигинисту стiну банi, голова, задерта назад, мiцно влягалася на плечi, зрослася з ними назавжди вiд оцього напруженого вдивляння вгору, на склепiння; князь спробував полiчити, скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що вiн вжахнувся, а попереду ж було ще бiльше! I цей чоловiк думає не про спочинок, а шукає собi ще роботи, береться за нове, i киплять у ньому якiсь незбагненнi пристрастi, вмить зачiпається вiн до сперечань iз самим князем. Отрок, що супроводжував Ярослава, розiклав для князя переносний стiльчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися i вести перемови з будь-ким при свiдках. На все життя запам'яталося йому новгородське вiче, перед яким вивертав свою душу пiсля розправи над'воями Славенської тисячi, зненавидiв одтодi всi принароднi рядiння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирiшенням своїм не квапився, лишався для спiврозмовника загадковим, а отже - мудрим. Тому почувався зле отут, пiд самим склепiнням головної банi собору. Було враження, мовби отой повiтряний стовп, що виповнював баню на всю височiнь, враз перевернувся i став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грiзно наставлених безнадiйно-чорних очей Пантократора. Ярославовi забракло по