вiтря в грудях, стало млосно, вiн пiдняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкрiб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлi губи. Вiдчув себе геть старим i немiчним. Дурне дiло: дертися на таку височiнь, щоб устрявати в сперечання з цим непокiрливим чоловiком. Та й нащо? Художники - люди, владцi - теж люди, але в кожного своє життя, своя мета i своє призначення. Може, слiд позоставити кожному робити своє i не втручатися? Але ж тримається держава на князевi, а тому повиннi пiдкорятися йому всi людове в державi. Хто не кориться - ворог або пiдозрiлий чоловiк. Тодi хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свiй бiк, тепер знов, так, видно, нацiляється чинити й далi. Може, правду мопив Ситник? Ярослав одкашлявся. - Дихати в тебе тут нiчим, - сказав Сивооковi. - А я не дихаю, - вiдмовив той. Непокiрливий. Зухвальний. - Пришлю до тебе бояр своїх, лiпших людей. - На шої вони менi? Прислав би, князю, втраченi лiта, людей дорогих, навiки втрачених, але не можеш. ' -_ Усе в волi божiй.- Князь вiдступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думцi за необачливiсть i безглузде бадьорiння. В старощах дертися в таку височiнь! Закортiло побути коло самого бога, дiткнутися рукою божої десницi! Безглузда звичка самому все 'перевiряти й оглядати. Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вiрити й чужим очам. Але яким, чиїм? - Зоставайся з богом, - сказав Сивооку. Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв i далi на нього свою розкучману, прикам'янiлу до плечей в неприродному задертi голову, нестомно клав смальту й каменi, аж тепер запримiтив Ярослав, що не розкидає художник рiзнобарвнi кубики як попало, що є твердий i гармонiйний лад у розбiговi смальти по ввiгнутiй поверхнi, смальта йшла мовби колами, пiв-дужжями, в нiй було щось вiд кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обiперся об плече отрока, сказав глухо: - Зводь мене звiдси. Потiм стали приходити бояри, городськi старцi, мужi лiпшi й нарочитi, статечно впливали в церкву, плуталися помiж риштованнями, перечiпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосiв Агапiтових, якi, попритулявшись повсюди, писали фрески; Мiщило спускався щоразу вниз i давав пояснення, замовчуючи про свою мусiю, яка посувалася надто повiльно, найбiльше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синiм i золотим у про-зирах помiж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнiвне, чи то пробачливе, а поважнi гостi стояли, дерли голови, зiтхалня. Що то буде перед ними? Незвичне, дивне i чи й потрiбне? Бо як живуть люди, чим? Той воює. Той викорчовує лiс. Той упольовує звiра, а той сiє хлiб а чи варить сiль. Кожен щось робить i вважає, що то єдино необхiдна робота, i так воно насправдi є. А тут якийсь чоловiк роки витратив на те, щоб наготувати собi рiзнобарвних скелець i камiнчикiв, а тепер викладає їх на стiнi. Нащо? Кому вiд того користь? Князевi? Але сам князь мовить: iдiть, дивiться. Церквi, боговi? Але що каже їм цей чоловiк, який має на собi хламиду слуги божого? I так дивилися, слухали Мiщила, хитали головами, зiтхали: - Нащо воно все? Грiхи нашi тяжкiї... Охо-хо!.. Сивооковi згори видно було їхнi голови, а пiд головами - клешнястi руки i розставленi ноги, позбавленi тулубiв, у химерно зрiзаному вимiрi, бояри нагадували щось павуче, кортiло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з запра-кою або скинути на павучi голови дерев'яне корито, але й того видавалося жаль, i майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу i робив своє дiло далi. Нащо воно їм? А чи для них вiн творить? Для отих дрiбних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може вiдпанахати мечем голову лютому вепровi, а насправдi мiг хiба що вiдрубати свiйському пiдсвинковi, та й то припнутому до пакола. Другий показував усiм своє здоров'я. Двiр мав коло Бабиного торжка i щодня, за будь-якої пори року, висовувався вранцi крiзь вiконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили торжннки, гоготiв: "Ого-го-го!" Третiй все багатство вкладав у одiж, виписував собi з Вiзантiї дорогi тканини, ходив у шитих золотом i шовками кафтанах, на правiй полi мав гаптоване знамено князiвське, на лiвiй - персону самого Ярослава, люди завжди збiгалися, щоб подивитися, а вiн iшов або їхав помiж них - босих, обдертих, з голодним блиском ненавистi в очах - що йому до бiдних i упослiджених? Ще один втулив свiй двiр навпроти князiвського палацу, щодня з досвiтку чатував коло ворiт - аж ну з'явиться князь, i йому першому вдасться сказати: "Здоров будь, князю!" - i потiм по-квалятися можна цiлий день, а наступну нiч знов спати уривками, сполоханим, краденим сном, щоб удосвiта мерщiй схопитися i стати коло ворiт на чатах, бо й що ж може бути лiпше, анiж першим поклонитися можновладцю! Ще стояло, може, там кiлька таких, що вiдзначилися в битвах, випало їм укоротити вiку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому, певно, була користь князевi й державi, але проминуло вже те давно, тепер еони не розмахували мечами, не здатнi до того через старощi, зате повсюди всовували свого носа i на все мали своє осiбне рiшення: "А я кажу так, а не отак!" Невiгласи завжди такi: починають з повчань, кiнчають розправою. Гули їхнi голоси внизу, купчилися нездарно голови, пiдпиранi клешнястими руками-ногами, але не дiставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав вiн нi на що. Хай собi! Жив у соборi, на самiй верхотурi, зi своїми помiчниками, Спали на помостах, дiлили мiж собою хлiб та квас, деякi обносилися одiжжю i взувачкою, так що i на свята не мали в чому показатися, та й якi їм свята бiльшi за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвiн головної банi храму! Вночi собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темнiло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках i закутках великого Києва, лишалися тiльки цi нагорi, незнанi 6 невидимi, нiчна сторожа, пильнуючи за велiнням князя i митрополита будовану святиню, забрiдала до церкви, тодi Сивоок бубонiв щось по-грецьки або ж заспiвував густим басюрою грецького ж iрмоса, сторожi перелякано завмирали. - А цить! - казав один.- Чуєш? - Голоси. А звiдкiль - не второпаю. - З неба, дурнкЯ - Що ж воно? - По-грецькому мовить. Бог. - А хiба бог по-грецькому? - А по якому ж? Гюргiя в Києвi не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарештi подався до Чернiгова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах, помер єдиний син-спадкоємець Євстахiй, i Мстислав задумав поставити собор за спасiння душi синової, а заодно й своєї, випросив у Ярослава будiвничих, послав Київський князь i Гюргiя - мовляв, щедрий, не шкодую для рiдного брата нiчого. Сивоок зостався сам. Багато мав за цi роки людей близьких, мав учнiв i помiчникiв, але є межа, через яку не переступиш, вiдчував цю межу в роботi, де не було йому рiвних, вiдчував i тодi, коли через темряву доводилося роботу припиняти, хоч якби мiг, то клав би мозаїку день i нiч. Квапився мов перед смертю. Так наче вiдмiряно йому життя саме на цей собор, i давно те вiдомо, i повинен вiн вкластися у вiдпущений йому час, бо iнакше незавершеною лишиться головна, та, власне, єдина справа, позначена його iменем i обдарованням. Сплачував людям борг за своє вмiння й талант. Бо коли є в тобi обдарованiсть, то вже ти не належиш собi, а свiтовi. Пускаєш свої твори мiж людей, мов дiтей. Вмираєш поступово в своїх творах, бо нiхто нiколи не задумається, чию спiває пiсню, нiхто не повiрить, що iкона, перед якою всi моляться, написана твоєю рукою, що оцi сяйнi мусiї, якi свiтитимуться крiзь вiки, викладенi тобою. Та й хiба важить, хто зробив? Однаково належить усiм, а тебе нема. Людину завжди забувають. Про неї згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тiльки те, що комусь треба, мов з риби iкру. Або кров на полi бранi, або пiт на нивi, або красу, коли ти митець. А потiм iм'я твоє забудуть. Та й що таке iм'я? Князь, коли хрестився, назвався не так, як давнiше. Коли хтось постригається в ченцi, теж змiнює своє iм'я - мабуть, щоб обдурити на тiм свiтi бога. Не однаково хiба - Сивоок вiн чи Михаїл, як назвали колись його добрi болгарськi брати? Що iм'я! Головне - твої чини на землi. I через багато вiкiв, коли зазвучать для когось оцi старi барви, оживе тодi в них, може, i погляд, i серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. I не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нiчого вони не скажуть, а тiльки вранiшня зоря може прошепотiти його iм'я, сховане столiттями, або гiродзвеннть воно в золотi променiв незгасного сонця над прадавнiм Києвом. За Сивооком iшли буквеники-антропоси. Викладали мозаїчнi написи коло Пантократора, на рiпiдах у архангелiв, у великiй дузi над Орантою, над Євхаристiєю. Євангелiстськi тексти ро-мейським письмом, на мовi ромеїв. Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив своїми барвами, мав свої намiри для здiйснення, Пантократора зробив схожим на Агапiта. Але хто там у Києвi знав того Агапiта? Орантi дав сполоханi очi Iсси, а ще - всю її постать зробив болiсно-нерозмiреною, бо саме такою побачив колись Iссу, як лежала пiд київським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася летiти в загибель, як летiла тої проклятої ночi Iсса; це не була самовдоволена непорушна богоматiр з вiзантiйського iконографiчного канону. Коли хтось зауважив Сивооковi, що в Оранти завелика голова, вiн вiдмовив: "Не дивись на неї знизу, а спробуй поглянути з льоту, пiднявшись на один рiвень з нею. Побачиш, що летить, падає. I руки в неї - не руки, а крила". Але розмов не було багато: видно, князь пiсля сперечання з Сивооком в пiдбаннi храму повелiв не чiпати митця, а може, просто вiдбирало мову в кожного, хто постерiгав увесь огром створеного цим чоловiком. Ще й не вiдкритi, заставленi дерев'яними помостами, мозаїки головної банi горiли таким вогнем, що простi люди, попадаючи в церкву, заплющували очi й нiмiли вiд чуда, i нiхто не вiрив, що таке можуть створити людськi руки, надто ж - руки лиш одного-єдиного чоловiка. Сивооковi гаразд вiдома було вiдчуття: якщо створене тобою здавалося зроблене кимось iншим - набагато здiбнiшим за тебе, коли сам дивувався i не вiрив, що то твоя праця, - отодi й був справжнiй успiх. Але не про цей успiх дбав вiн, коли вимрiював свою Софiю, не для прославляння християнського бога поклав тут так багато рокiв свого життя, йшлося йому про iнше; великi мозаїки, хоч творив їх з усiєю напругою i в їхнi барви вкладав цiлу свою душу, однаково вважав мовби вiдкупом за тi справжнi хвилини розкованостi й свободи, якими заздалегiдь смакував, думаючи про здоблення веж перед собором. Вiн i вежi тi задумав нiби в подарунок самому собi, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув вiн їхнiй яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокiйне, зболене, змучене поневiряннями в мандрах, тi вежi назначували все його життя вiд маленького розплаканого хлопчика посеред темного невiдомого шляху до зрiлого майстра, за яким усi визнають талант, але нiхто не питає його про щастя. Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з своїми невiдомими попередниками, стосуючи тi самi засоби, не маючи змоги порушити бодай один припис. Це було мистецтво змертвiле в своєму вiчному повторюваннi. Сiмсот лiт, починаючи з часiв Константина Великого вiзантiйське мистецтво жило думкою, що зримий свiт живих людей - лиш химера, видиво, з'ява. Справжнє ж, мовляв, життя - на небi. I все гiдне уобоги - тiльки там, усi пристрастi, вся краса, всi трагедiї, вся глибинна суть: Iсус, мати божа, апостоли, Євхаристiя, благословення, чудеса, прокльони й поклони. А тут - нiчого. I ось Сивоок поставив перед храмом двi вежi, щоб оздобити їх нарештi не богами i їхнiми прислужниками, а намалювати людей, якi утверджують своє буття на землi. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жiнками, дивляться кiнськi перегони i змагання силачiв. Вiн кине виклик отому застарiлому, закостенiлому в своїй зневазi до всього живого свiтовi. Неправда! Ми є! Ми живi! Не самi боги, а й люди! Нам не дають ще багато мiсця. Ми зiпхнутi в сутiнь, у тiсняву. Але мя виб'ємося звiдти за всяку цiну. Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, i вiрив у її еилу, нiчого iншого не бажаючи бачити i знати. Вiн протестував проти усталеного ладу, за яким людинi не лишалося мiсця на свiтi, бо все посiли боги i їхнi прислужники: апостоли i пророки, кадильники i славохвальцi. Не знав, хто його створив, але добивався мiсця для себе на землi. Якщо мене створив бог-однаково хай посунеться i дасть менi мiсце. Iнакше вiдмовляюся вiд iснування, а тодi кiнець усьому, передовсiм - боговi. Бачив схимникiв, якi вiдмовлялися вiд земних утiх i вiд дiяння. А чого досягли? Однаково жили - тiльки й того, що жалюгiдно. Животiли. А так жити негоже. Життя навчило його нi з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Вiн зрозумiв, що тiльки тi, хто бореться, мають слушнiсть. Не досить помiчати несправедливiсть - треба знайти спосiб, як її усунути, подолати. Хай цi його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого бiльше не повернеться. Не хоче бiльше рабства! Хоче волi! Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тiльки одну половину Євхаристiї, другу вiддав антропосам i навченим ним помiчникам з тямковитих київських хлопцiв. Сам мерщiй кинувся до своїх веж. Тут, пiд низькими склепiннями, no-справжньому смакував розкованiстю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнiшою людиною на свiтi! Може, найнезалежнiший ум. Свiт його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижi дiда Родима - i ось уже й сам Родим на своєму сивому конику полює на хижого звiра, i то не бiда, що й коник видається замалий i звiр дрiбнуватий, - хай знають нащадки, який був Родим, якi великi й могутнi люди жили в цих лiсах, i над цими рiчками, i в полях, рiвних яким немає в цiлiй Європi, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатшi i наймальовничiшi землi. Що взяти русичiв, а що болгар, а що сербiв, полякiв, чехiв. Гори, рiвнини, рiки, шумливi лiси - де ще таке знайдеш? У фресках, якими здобив вежi, Сивоок прагнув не просто до свободи творення - намагався пiдсвiдомо передати свої судження про свiт i людей, тому вважав усе iнше дрiб'язком, не вартим уваги, i вельми невдоволений був, коли вiдривали його вiд улюбленої роботи, смикали то на те, то на те, то на пiдказування, то для помочi, то для виправляння чиїхось огрiхiв, то для стовбичення помiж митрополитом i пресвiтером Ларивоном, якi iцотижня прибували до церкви для нагляду i часто затiвали iювi та новi суперечки, гору в яких однаково брав незримо присутнiй князь або просто долала художницька впертiсть. Тiльки в одному, може, й найголовнiшому, Ларивон поступився митрополитовi без видимого опору: в тому, щоб усi написи в храмi робити мовою грецькою. Була то мова половини свiту. Вiдректися її вiдкрито, означало б вiдректися спiльної з цiлим тогочасним свiтом культури, а цього Ярослав не хотiв, вiрнiше, не наважувався. Вибору не було. Вiра вела за собою мову. Пресвiтер Ларивон мав певнiсть, що вiра не обмежиться одною церквою - хоч i такою пишною, як Софiя, - вiн був обережно мудрий, чого б нiхто не мiг сказати про Луку Жидяту. Той, попри князiвську заборону вештатися по Києву i вести крамольнi розмови супроти Вiзантiї, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над Орантою, подерся на помости до нього, тупотiв позад майстра, бiгав по хибливих дошках, бубонiв не знати до кого: - Не грек ти i не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш - вона тебе. - Не гицай так - дошки проломляться, - спокiйно порадив йому Сивоок, не вiдриваючись од роботи. Не любив попiв нi-iiких. Вважав, що молоти язиком чоловiк iде лиш тодi, коли не адатен нi до якої роботи. - А, не вхопить мене бiс! - вiдмахнувся недбало Лука i так само бiгав туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував своєю крикнявою. - Не звик я, щоб за спиною шамотнява, - вже сердито мовив Сивоок. - Ти, попе, знай своє, а в мене теж дiло є. Як то кажуть: кожному свої соплi солонi. Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потiм гучно розреготався. - Таки правда: бiгаю, - пересмiявшись, визнав вiн, - то в менi ведмежий жир колотиться. - З ведмедями барложився? - Сивооковi вже починав подобатися цей крикливий i метушливий попило. Вiн облишив роботу, витер руки.- Здається, час менi й пообiдати. Може, роздiлиш трапезу, попе. Чи звик до жирних наїдкiв? В мене хлiб та квас. Бо я ж пiд небом сиджу, а до неба мають право мовити тiльки худi. Жирнi ж хай падають донизу i хай чавляться власною вагою i жирнiстю. - Ловко мовиш! - вдоволено гукнув Жидята. Вiн завернув полу пiддирканої ряски, присiв коло Сивоока. - Давай твiй хлiб i квас - то найлiпша їжа. Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарiв жив у полонi, а в них вiра - жидiвська. - Як же переметнувся в християнство? - Не прийняв я їхньої вiри. Та й християнської тодi не знав. Бо й нащо? Поки молодий, хiба про вiру думаєш? Навчився стрiляти з лука, ловити диких коней, бити звiра на повнiм скаку. Вирвався з неволi, прибiг у свою землю, а тут мене нiхто й не ждав. Полював потаємно в княжих ловищах, бив звiрину, бувало, й кiтну, брав грiх на душу, бо воно ж однаково - княже. Навчили мене старi ловцi, щоб для мiцностi й здоров'я споживав ведмедячого сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку ще гарячого випив, кiлька день хорував тяжко, але потiм як наче змастило мене всього зсередини: нiякi хворощi не приставали. Прислужилося це менi, як упiймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний i вогкий у землi з червою та жабами. Аби на пролоївся ото ведмедячим салом, був би й зогнив там у землi. А так - висидiв. Тут над самим порубом церковцю дерев'яну поставили, службу правлять, грiхи замолюють. Слухаю, припадає менi до серця спiв, хоч i не тямлю нi слова. А що голову маю мiцну, то й ухопив усi отi спiви, iрмоси отi чужомовнi тi раз i ревнув з порубу по-ведмедячому "Крiє елейсон!". Витягл;i мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестiв, так немитого й поставили перед пресвiтером Ларнвоном. Питаг вiн: "Християнин?" Кажу: "Нi". Мовить щось по-грецьки, я дин-люся на нього, мов той баран. "Не знаєш грецької?" - "На знаю". - "Навчений письму чи книгам?" - "Не навчений". От i почалося вiдтодi. Навчив мене пресвiтер, а я до всього чоловiк тямковитий... - То ти й не пiп? - поспитав Сивоок. - Поки нема пастви, то не пiп, але хочу вчити. Стояти за своє рiдне хочу. Вiру взяли в ромеїв, а мова їхня нам нi до чого. Слов'янська має бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобi твоє слово забивають назад у горло. То - смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хiба можна? Лиш од своєї матерi вiзьмеш всю глибiнь i сутнiсть, а чужого - самi вершки. Про хлiб та воду ще спитати можна, до душi ж - не сягнеш, не доберешся. Ти митець - повинен знати це. Письмо знаєш? - То й що? - Книги читав, бачив? - Здобив, читав, переписував - тобi й не снилося. - Коли так, нащо ж вiддаєш так легко свою роботизну? Пишуть над твоїми образами грецькi словеса. А ти мовчиш? Хiба не вiдаєш, що творення i називання - єдинi суть? - Грецькi боги, то й словеса їхнi, - знизав Сивоок плечима.- Скрижалi знайшов Мойсей кам'янi трьома мовами, наша там не значилася, а тiльки гебрайська, еллiнська i римська. - Так от, майстре, - Лука замашнiше всiвся, радо встрявав до словесного бою, - знай: нi тої, нi третьої на скрижалях не було, а була мова сiрiйська, нею ж i бог глаголив. Коли ж брати письмена еллiнськi й нашi, то словенськi письмена святiшi суть, бо сотворив муж святий Константин, нарицаємий Кирилом, i брат його Мефодiй в часи Михайла грецького, i Бориса болгарського, i Растця - князя моравського, i Коцелi - князя блатенського, їм же слава, честь, держава i поклонiння нинi, прiсно i в безконечнi вiки - амiнь! Грецьке ж письмо сотворив еллiн поганий. Хай вiн i втiшається ним. А раз наша святиня - наша й мова тут повинна звучати! - Нащо вона ще й тут, у цьому храмi чужого бога? - важко посунувся на Жидяту Сивоок. - Пустити сюди ще й мову нашу - значитиме визнати цього бога своїм до кiнця. А може, народовi й не треба цього? Бо всякий чужий бог - то ще одне .ярмо на шию. Може, лiпше тодi вiдчувати його чужим, не допускати до джерел рiдних, найглибших - i тодi цей собор так i лишиться згадкою марної спроби повоювати душi руського народу, спробою поодинокою, може, й великою, але марною? Коли ж попiдписуємо тут богiв по-своєму, визнаємо їх i приймемо, тодi згубимо щонайменшi сподiвання виприснути з-пiд кiстлявої руки чужого бога i буде з нами те саме, що з Вiзантiєю. Теж починали iмператори з ставлення храму на честь Софiї-мудростi, але вже в скорiм часi розгубили i тi крихти мудростi, що їх могли мати, забули про мудрiсть i стали рабами цiєї дивної i жорстокої вiри, рабами будування для Христа, який у ненажерливостi будування святинь не має собi, здається, рiвних. Ти чи й бачив або чув, а менi то довелося i знаю, у яких землях i краях понаставлювано храмiв на честь Христа i його апостолiв, його мученикiв i святих отцiв, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш колись ускочити в їхнiй сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а кiнця-краю не видно. Повсюди у ромейському царствi: в городах i в пустинях, на горах i коло рiчок великих i малих, над озерами i посеред моря на островах - всюди ставлять храми, монастирi, каплицi. Обдирають люд простий, накладають новi та новi податi, звойовують новi землi, щоб грабунок iз них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пiзно завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпiти таку занедбанiсть, не може без кiнця приносити пожертви - треба ж колись i жити! А боговi однаково, вiн мертвий. - Що речеш, богохульнику! - схопився Жидята. -Мовлю, що думаю. А до слiв не чiпляйся, хоч ти й пiп,- теж пiдвiвся Сивоок. - Пiвжиття вiддав твоєму боговi. Ставив церкви i здобив. Бачиш оце? Для слави бога твого зробив я, може, бiльше, нiж усi попи нинiшнi й будущi. Досить з нього. Питав про мову - я тобi вiдповiв. А тепер iди й не заважай менi робити дiло. Можеш сказати пресвiтеру, можеш iти до митрополита, до князя - не боюся нiкого. Мого вмiння не вiдбере нiхто. I не передасть нiкому теж. Воно моє i зо мною позоста-неться. Затям, попе! Жидята сплюнув i полiз донизу. Сам умiв бити людей словами, але тут вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень з сивими загадковими очима, здається, мовив слова не лише гнiвнi, але й мудрi. Про Вiзантiю хоча б. Всi знаючi люди виразно бачили, як розхитується бiльше й бiльше таке могутнє ще недавно царство. Силомiць одружений з донькою Константина Зоєю, Роман Аргiр процарствував ледве що два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той чухав iмператоровi п'яти, i сталося врештi, що василевс, купаючись перед сном, мав необережнiсть пiрнути в ванну, а слуга притримав його пiд водою саме стiльки часу, щоб той засьорбнувся. Коли iмператора згодом витягли з ванни, вiн ще був живий, але тривало те недовго, вiддав вiн боговi душу, так i не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смертi чоловiковiй, мерщiй оголосила iм'я нового свого обранця, що ним був, ясна рiч, Константин-пафлагонець, - i ось Вiзантiя вже мала свого iмператора. Цей виявився не лiпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а державнi справи передоручив дядьковi своєму - євнуху Иоанну та його братам Микитi й Константину. В цiй великiй iмперiї люд був до того обдертий i збайдужiлий, що вже, здавалося, втратив хiть ї спромогу до повстань i протесту. Податки вигадувано такi, що соромно їх i називати. Засухи, град, сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божої милостi, казали в народi. Тiльки розсилала ще по-давньому Вiзантiя повсюди своїх священикiв, хизувалася зблисками своїх розкошiв, багатств i розпутства. Ще тривало заслiплення давньою величчю, навiть у здрiбнiннi своєму iмператори константинопольськi вважалися взiрцем для iнших володарiв, для всiх тих, що для них добро i зло в значеннi буденнiм не важать аж нiскiльки, для тих, хто осягнув владу i смерть в однаковостi, хто керується у вчинках своїх невидимими потребами щоденностi, а прихованими, часом темними й заплутаними причинами. Жидята не раз i не два мав тривалi бесiди з князем Ярославом, хотiв одкрити князевi очi, закликав його до рiшучостi. Саме час покiнчити з ромейськими прислужниками в рiднiй землi, щоб запанувало своє, питоме, очиститися вiд чужинцiв. Князь молився до обережностi, на князя не дiяли вмовляння, на нього не дiяли доводи, на нього не дiяв крик. Вiн мав свою мудрiсть, лею жив, приступу до дiл своїх не давав нiкому. "Царства стоять на терпiннi", - любив повторювати. I вмiв терпiти й ждати сам. Несподiвано вмер князь Мстислав у Чернiговi. Як i син його три лiта тому, поїхав на лови, гнав оленя, розпалився, потiм напивсь холодної води з джерела, - i вже нiякi трави, нiякi вра-чувателi не помогли. Та й не сказати: дожив до тих самих лiт, як i отець його, князь Володимир, хоч i очiкувано при його здоров'ї, що перетриває всiх братiв своїх i сяде бодай у старощах на київськiм столi. Не вийшло. Вмер - i насiння не по-зоставив. Не добудував i собору Спаса, стiни якого виведено лиш на висоту пiднятої руки ведшника, як той стане на конi. Ярослав став самовладцею всiєї землi Руської. Вiн пiшов до Новгорода, повiз iз собою старшого свого сина Володимира, щоб настановити його князем землi Новгородської. Взяв Ярослав i Луку Жидяту, i незабаром прийшла вiсть, що поставив князь Луку єпископом у Новгородi, а Єфрема, який учив там вiри по-грецьки, усунув, бо той сану не мав через те, подейкували злi язики, що вчасно не дав митрополитовi Феопемпту вiдповiдної заплати. Ще казали, що Ярослав за вiщось посадив у поруб останнього свого брата Судислава псковського, i вже тепер мав цiлком запанувати тiльки Ярославiв рiд. Та все це мало обходило Сивоока, бо вiн тепер горiв новою своєю роботою, здобив вежi, вiдводив душу, нарештi творив не те, що хтось велiв, а своє, бажане, вимрiяне!.. Йшла остання весна, мали ше лiто для довершення своїх робiт - князь заповiдав пiсля повернення з Новгорода освячення храму, йому залежало передовсiм на якнайшвидшiм вiдкриттi церкви, пов'язував, мабуть, з цим якiсь свої замiри, але про те знати належало самому князевi - на долю майстрiв випадало лиш одне: поквап. Зроблено в Софiї силу-силенну роботи мистецької. Окрiм мусiйного убору, рiвного якому важко було й пошукати ще десь у свiтi, написано фресок многоличних двадцять i п'ять, на них же постатей сто п'ятдесят i чотири майже в повний людський зрiст, фресок одноличних на весь зрiст написано двiста i двадцять, а поясних - сто i вiсiмнадцять. Викладено в усьому соборi пiдлоги теж мусiєю з рiзнобарвного каменю, прикрашено опрiч того всю серединнiсть церкви вiзерунком мусiйним i писаним, прилiпами мистецькими, горорiзьбою по червоному шиферу овруцькому. Тепер антропоси тулили ще своїх ромейських святих зокола собору, вибираючи для того всi виступи й площини, якi надавалися до малювання. Сивоок звелiв, щоб не чiпали стiн обабiч головного входу до церкви, бо мав намiр по завершенню розпису своїх веж розмахнутися попiд отими пiсноокими святими безмежжям слов'янського сонцевороту. Вiн змалює з одного боку осiннiй сонцеворот у пишностi золотолистих лiсiв в щедростi ланiв, у буйнощах людської плотi. Хай костенiють у заздрощах висхлi християнськi святi над цим вiчно триваючим святом великого народу. Бо хiба ж вiдають вони про великi радощi весни, освяченої проростанням трав, струмуванням березових i кленових сокiв, пробудженням городiв, сiл, цiлого люду, коли всi городи розбентежаться i села сколотяться, мужi й жони вийдуть в луги й болота, в пустинi й дiброви, починаються нiчнi хороводи, безчинний гомiн iде понад усiєю землею,. пiснi лунають, голоси сопiлковi i струни гудуть, б'ють у бубни" вигинисте походжають у колi молодi дiвчата, знадливо покивують досвiдченi жони, наослiп блукають руки, витупцьовують ноги, гарячi доторки, темнi поцiлунки в мнмойдучiй ночi. А осiнь... Хiба вернуться тепер давнi осенi з їхнiм багатством, достатком i спокiйними радощами, в червiнi, золотi й прозоростi? Новий бог нiс за собою бiднiсть, голод, чвари, тiсняву. Читав колись Сивоок гiркi нарiкання святого отця-пустельника на безлад, що запанує повсюди, де пiднято над землею хрест: "Почнуть люди надаремними бiдами рятуватися, i повсюдно за такiї грiхи почнуть бути голод i мор часто, i многi всякi труси, й потопи. i мiжусобнi вiйни, i всяко стануть гинути в свiтi городи, i тiснява настане, i см'ятiння в царствах будуть великi, i жахи, i, нiким не гнанi, стануть зникати люди з сiл i волостей, i почне люд християнський всяко убувати, i земля почне просторiшою бути, а людей буде менше, i тим позосталим людям буде на просторiй землi жити нiде". Голодранцi завжди мiцнiшi в своїй вiрi, бо в них не лишається нiчого. Не дай народовi розбагатiти - матимеш отару слухняних овець, слiпих у своїй покiрливостi. На цьому стояло християнство. А Сивоок хотiв показати свiй народ у багатствi, серед щедрот його рiдної землi, якi належали колись йому без остачi та й належати мають завжди i вiчно! Осiннiй сонцеворот. Ввижався вiн йому пишнiшим за всi багатства й пишноти Вiзантiї i легенд про царства минулi й навiть неiснуючi, йшов до змалювання сонцевороту через терпiння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний лiд присадистими склепiннями веж, готувався поволi до ще одного свого вичину на рiднiй землi, яку хотiв вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане? "Київ приймав церкву Софiї дивуванням i захопленням. Iшли поглянути на диво свої люди - багатi й бiднi, тупоголовi й вразливi душею, приходили, приїздили, приповзали немiчнi в сподiваннi зцiлення, були тут удови, сироти, жебраки, слiпцi й хромцi, завзятi калiки перехожi в своїй скрутi калiчiй. Не всi дiставалися досередини, багато хто дивився на церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вiсть по всiх землях про київське диво. - На київських торжищах схiд сходився з заходом, пiвнiчьi землi зустрiчалися з пiвденними тут були булгари волзькi i хутрами, нiмцi з бурштином, i красними сукнами, та свiтлимi шоломами латинськими, угри з скакунами та iноходцями, степовики з скотом i кожами, сурожани з сiллю i легкими тканинами, прянощами, винами i травами духмяними, греки вiзантiйськi , багатими паволоками, дорогим одягом, килимами i сап'яном, посудом срiбним i золотим, ладаном i красками, були тут i купцi руськi: новгородцi, полочани, псковичi, смольняни, суздальцi - i кожен з них т,еж iшов подивитися на храм, i котилася хвала по всiх землях"! Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б дiвчина, яка прийшла до Софiї одного весняного дня, але не зникла та дiвчина, як решта вiдвiдувачiв, приходила знову й знову, ставала завжди на тому оамому мiсцi, дивилас'i завжди на те саме, здавалося, не помiчала в соборi бiльше нiчого, окрiм Оранти, так нiби хотiла надовго заховати в очах її розблиск. Хто ж то знав, що вразило дiвчину в постатi богоматерi? Чii її маєстатична велич, завдяки якiй панувала тут над усiм? Чи, може, глибока синява, яка йшла вiд неї? Чи пасувала їй урочиста дикiсть очей, переляканих пишними шатами? Може, дл i тої дiвчини, що прийшла, мабуть, з далекої пущi або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а босоногою красунею з степового роздолля, пригнiченою вiзантiйськими знаками влади i пихи? Нiхто не знав того. Нiхто не зазирав дiвчинi до очей, а якби зазирнув, то вiдзначив би, що в них дикостi ще бiльше, нiж у очах Оранти, тiльки дикiсть та нескорена, нелякана, сизо-весела. Помiтив її Мiщило. Сповнився заздрощiв до Сивоока бiльших, нiж досi, потiм, подумавши, пiшов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по на затужавiлiй ще накладцi. - Чого мовчиш? - спитав Сивоок. - Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш менi лихi вiстi. - Коли так, то вислухай вiсть гарну. - Мiщило радий був з несподiванки, якою вразив Сивоока. - Вже кiлька день ходить у церкву дiвиця вельми вродлива i показна. - То й що менi до того? - Дивиться на твою мусiю богоматерi. - То й що? - Серце в менi стрепенулося вiд тої дiвицi. - А менi яке дiло? - На твою мусiю дивиться. - Хай. Мiщило пiшов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було мiж ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловiк з'явився ще через кiлька день. Так нiби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато рокiв захаращував покидь нами ворогування, заздрощiв i пiдступностi. - Питає вона про тебе, - сказав Сивооковi. - Хто? - Дiвиця, що зачарували її твої мусiї. - Може, в учнi хоче до мене? Але ж дiвчат не беру! - Сивоок засмiявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Мiщиловiй настирливостi. Чи справдi змiнився чоловiк, чи сталося щось незвичайне? Але дiвчина. До чого тут дiвчина? Для нього тепер не iснує нiчого на свiтi. Вiн не належить нi своїм бажанням, нi своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутнiй голос народу, що лунає s уст вибраних умiльцiв. Я - сопiлка в устах мого народу, i тiльки йому пiдвладнi пiснi, що пролунають, народившись у менi. А мене - нема. Вiн так i сказав Мiщиловi. - Мене - нема. - Як то? - не зрозумiв той. - А так. Нема. Тiльки те, що по менi зостається. Комусь до вподоби мусiї - хай. Що менi до того? I знов пiшов трохи знетямлений, сам не свiй Мiщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зiбрався нагримати на нього, що заважає докiнчити розпис своїм швендянням, але Мiщило встиг сказати: - Привiв її до тебе. - Кого? - Дiвчину ж. Дозволиш? Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тiсноти. Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. I Мiщило потрактував ту мовчанку як згоду. Вiдсунувся вбiк, пропустив дiвчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив дiло, добре, а чи лихе - мабуть, не вiдав сам. А може, справдi, потеплiла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив! Дiвчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовнiше- не глянути на неї. Була - та й нема. - Ти чого? - спитав її, коли вже мовчати далi було б не-гречно. - А нiчого, - вiдповiла вона з льоту. - Чия? - спитав вiн знов, аби спитати. - А нiчия. - Як звешся? - Нiяк. - Звiдки така? - Не твоє дiло. Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. I хоч вiдповiдала задерикувато, власне, й не вiдповiдала, а жбурляла Сивооковi його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далi, боявся тiльки, що не стримається i гляне на дiвчину. Знав тепер добре: озирнутися - пропасти. Але дiвчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу i щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся - пiзно! Хотiв вискочити навздогiн, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Вiд усiх зваб повинен утiкати, не озираючись, як вiд Содома й Гоморри! Проклинав Мiщила. Той добре вiдав, що робив. Сам же скiльки рокiв одмовляв Сивоока вiд Iсси, приводив приклад святих Аммона, Авраама i Алексiя, що втекли вiд своїх невiст у першу шлюбну нiч, або ж Оригена Александрiйського, який оскопився, щоб уберегтися вiд поблазну, i тiльки завдяки тому доконав великого дiла: звiв воєдино п'ять неоднакових спискiв Святого письма. Не дiяло на Мiщила й те, коли казано йому, що не з'явився б вiн на свiт, не будь кохання мiж його отцем та матiр'ю. Мав i на це свою вiдповiдь. Мовляв, якби Адам у раю не вiдступив од бога, то розплодження людей вiдбувалося б iншим, достойнiшим способом, приклад же найперший цьому - непорочне зачаття дiви Марiї. Навiщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тiй дiвчинi, де вiн, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотiв просто поглумитися? А Сивоок навiть не позирнув на неї, щоб плюнути погiрдливо та й забути її вiдразу. Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справдi боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу. - Знов прийшла? - спитав вiн, щоб почути її м'який голос. - Прийшла. - Ну, постiй, - вiн трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висiла вздовж тiла, а мовби пливла в повiтрi, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тодi Сивоок глянув через плече праве i знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Нiколи вiн не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обiйняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкостi своїй видавалася високою. Всього одягу - бiла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено мiру тiй сорочцi й умiння її носити. Нiколи ще не доводилося спостерiгати йому в жiнок такого високого вмiння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосiб непризвоїтий свої кшталти, показуючи вiдверто всiм бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Iншi ховали себе у важких шатах i нагадували стовпи. Iсса вiдзначалася диким недбальством. А ця мов народилася в своїй сорочцi. Простежується пiд полотном кожен вигин тiла, ноги вiдкрито саме так, як треба вiдкрити, десь там сяйнула смужка бiлої шкiри, але якої ж бiлої. Вiн ще не бачив обличчя дiвчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо: - Чого тобi треба? - Нiчого. - То йди собi. - Пiду, коли захочу. - А як вижену тебе звiдси? - Спробуй! - Знаєш, хто я? - Сивоок. - Хто сказав тобi? - Всi кажуть. - Мене - нема, - повторив вiн щасливо знайденi для дiла, а найперше для самого себе слова. Вона засмiялася: - Тебе надто багато, щоб не бути. - Чому багато? - Великий ти. Тiлом. I роботою. Так я й знала. - Що ти знала? - Що ти - такий. - Не бачила ж мене. - А от бачу - Спину. - Ти мене й зовсiм не бачиш. -_ I не хочу, - сказав вiн без твердостi в голосi. - Мене звуть Ярослава. - Князiвське iм'я маєш. - Мати дала. - А батько хто? - Немає. - А в мене - нi матерi, нi батька. - Тобi не страшно. - Хiба ти боїшся чогось? - Боюся, - пошепки призналась вона. I тодi Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Рiзонула йому погляд нiжнiсть її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливiсть її очей, в розхилi її уст вичитав своє призначення, мов правовiрний на деревi остаточностi, де на листi виписано iмена. Струшують дерево, спадає листя - тi вмруть, чиї iмена значаться на впалому листi, вмруть ще цього року, i хай збудеться. Ще не все було втрачено, мiг ще зiбратися з силами, прогнати її звiдси, мiг, зрештою, сам пiти вiд неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але мiг - i не мiг. Найшла на нього якась .дитиннiсть, почував себе хлопчиком з давезної пущi, а перед собою бачив Величку з напiвзабутих снiв-споминiв, дитиннiсть виказувалася в його обличчi, до якого тепер не пасували нi борода та вуса, нi великi, важкi, виробленi його невтомнi руки. Мабуть, вiн отакий i уявлявся цiй Ярославi, вона не злякалася його покошланостi, хоч була, мабуть, удвiчi молодша за нього, не вiдчувала себе дiвчинкою, стояла перед ним як рiвня, закортiло стати ще ближче до нього, викликати його довiр'я, i вона сказала те, чого не казала в Києвi нiкому: - Прибiгла я аж -iз Новгорода. Перебралася за хлопця i втекла. Вiн не чу