здобич дозволеним i благим..."_ Коран забороняв жiнкам оголюватися перед чоловiчими поглядами. Тут жiнки були нагi. Бо рабинi на продаж. Однi стояли з виглядом покiрливих тварин, другi, тi, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; однi плакали, iншi сухими очима гостро кололи своїх мучителiв - мали б силу, то вбивали б поглядами. - В Манiсi ви не могли мати такого вибору,- сказав Грiтi Iбрагiму, коли вони наблизилися до Майдану рабiв. - Я нiколи без здригання не можу спостерiгати цiєї торгiвлi,- нервово посiпуючи лицем, промовив Iбрагiм.- Завжди пам'ятатиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отакому помостi... Тепер я сам прийняв iслам i якось можу виправдати людей моєї вiри. їм судилося воювати з усiм свiтом i тому мимоволi довелося стати жорстокими навiть у вiрi й звичаях. Але ви християни, хiба ваш бог дозволяє рабство? - У бога точно визначено тiльки заборони,- хмикнув Луїджi,- дозволене ж завжди невизначене i непевне. Чоловiковi доводиться самому визначати як саму суть дозволеного, так i його мiру. Вiддавши повiддя коней слугам, вони зiйшли на землю, змiшалися з натовпом багатих муштерi - покупцiв живого товару. Йшли неквапом, здається, єдинi тут, хто мiг поглянути на все, що дiялося на майданi, оком неупередженим, незацiкавленим, майже байдужим. Нiби приїхали сюди для розваги, не маючи намiру купувати, а тiльки придивитися ближче до ганебного торгу й по-розмiрковувати з висот своєї незалежностi. - Не забувайте,- нагадав Iбрагiмовi Грiтi,- що я наполовину теж мусульманин, i, коли менi треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: "Бийте їх по шиях, бийте їх по всiх пальцях". - Але ж ви навчалися у кращих унiверситетах Європи, виховувалися на книгах найбiльших мудрецiв Грецiї i Риму, де говориться про людську свободу i гiднiсть. - Не забувайте, що я купець,- засмiявся Грiтi.- Коли ми з вами, попиваючи кандiйське вино, обговорюємо дiалог Платона "Республiка" або "Бенкет", я виступаю перед вами як носiй високих людських помислiв, коли ж я опиняюся на Бедестанi, я вимушений згадувати й те, що навiть в улюбленого вами Арiстотеля у його "Братах" в авабi вiсiмнадцятому наводяться поради, як треба купувати рабiв i рабинь. Фiлософ радить неодмiнно переглядати рабiв навпроти сонця або в мiсцi, добре освiтленому, оглядати не тiльки їхнi видимi члени й усе тiло, а й потайнi частини тiла аж до найсоромнiших. - Я про це знаю. - То коли навiть Арiстотель не соромився таких речей, чому ж маємо ми з вами соромитися? Чи не лiпше звiритися у всьому аллаховi? Сказано ж: "Аллах потужен над усякою рiччю". - Ви знаєте коран, як справжнiй хафiз[8],похвалив його Iбрагiм. - Менi до вподоби восьма сура, яка зветься "Здобич". Згодьтеся, що таке слово для купецького серця - наймилiше. Купець не повелитель, який посилає своїх воїнiв на завоювання земель, людей i багатств, але вiн може посилати грошi, якi часто перевищують своєю силою зброю i найжорстокiше насильство. Скажiмо, тут повинен бути мiй уртак[9] Сiнам-ага, якому я замовив привезти менi партiю полонянок iз слов'янських земель. Я навiть поставив умову: товар повинен бути добiрний i, сказати б, нещоденний, особливий. - Ви що, заплатили цьому Сiнам-азi? - навiть зупинився вiд здивування Iбрагiм. - Я дав йому завдаток. Iнакше кажучи, послав свої грошi за море по здобич. - Це суперечить праву шарiату. Iслам дозволяє воювати з невiрними, захоплювати здобич, мати рабiв, але купцi нашi суворо обмеженi законами шарiату. Коли хочете, мусульманськi купцi, завдяки шарiату, найпоряднiшi в сучасному свiтi. Щоб рiч могла бути проданою, нею треба заволодiти. Тiльки тодi вона стає "мутекавiм, себто надається до продажу на ринку. Дозволенiстi може бути законною i звичайною. Наприклад, оцет, вживання якого дозволено, є "мутекавiм", але вино, вживання якого заборонене пророком, не може бути "мутекавiм" для мусульманина, а тiльки для християнина. А щоб продавати навiть дозволенi речi, треба неодмiнно ними заволодiти, тобто стати їхнiм власником можна й тодi, коли ти заволодiєш речами, якi нiкому не належать,- дикими травами, рослинами, звiрами, рибою, птаством, коштовним камiнням. Продаж таких речей ще до того, як заволодiєш ними, згiдно з шарiатом не вважається дiйсним. - Але ж багатi люди можуть замовляти рибу рибалкам або дичину мисливцям,- нагадав Грiтi. - Такий звичай iснує, але вiн суперечить правилам. Нi рибалка, нi мисливець не можуть дати запевнень, що вони впiймають саме те, що вам хочеться, бо це вiд них не залежить. - Ловити рибу або дичину - заняття справдi непевне,- пiдтримуючи Iбрагiма пiд руку, нахилився до нього Грiтi,- але ж з людьми - рiч набагато простiша. Я плачу Сiнам-азi, Сiнам-ага знаходить свого знайомого кримського бея, платить йому i просить привезти з королiвської або з московської землi таких i таких рабiв або рабинь. Ось i все. Тут мiг би вдовольнитися навiть ваш суворий шарiат. Селям! - гукнув вiн зненацька старому турковi, який сидiв на килимi, знесилено хилячи голову пiд важким тюрбаном,- випадковий спостерiгач серед цього неправедного торгу, як i Грiтi з Iбрагiмом. Але так могло видатися тiльки оку недосвiдченому. Бо старий, мовби покунюючи, насправдi пильно приглядався до всього, що вiдбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його прикритi важкими зiв'ялими повiками очi вихоплювали з людського вировиння все потрiбне їхньому господаревi. Грiтi вiн помiтив уже давно i тiльки вдав, нiби купцеве привiтання вирвало його з дрiмоти. Луїджi, здається, i не зауважив хитрощiв старого, вiд Iбрагiма ж те не приховалося, бо мав око вигострене, надто на людську пiдступнiсть. - Сiнам-ага? - спитав вiн неголосно у Луїджi. - Хай твоїм втечищем буде рай,- не даючи Грiтi часу на вiдповiдь, мерщiй прохопився старий. - Тебе давно не було на Бедестанi, шановний Сiнам-ага,- напiвзапитливо, напiвосудливо зауважив Грiтi. - Хiба насмiлився б я, нiкчемний раб, занести ногу на килими торгiвлi в час смутку по смертi великого султана Селiма, хай насолоджується його душа в садах аллаха, i поки мине належний час пiсля початку царствування великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклонiння? - заскiмлив Сiнам-ага. - Маєш товар для мене? - припиняючи його розбалакування, майже суворо спитав Грiтi. Сiнам-ага ляснув у долонi, i чорний євнух, який крутився поблизу, вмить кинувся кудись убiк, щоб за хвилину виступити разом ще з кiлькома такими самими безбородими на чолi вервечки закованих за шиї гарних чорнооких дiвчат, зодягнених, попри осiнню холоднечу, досить скупенько. - Та ти смiєшся? - вигукнув розгнiвано Луїджi.- Смiєш пропонувати менi те, до чого дотикалося залiзо? - "Ми вмiстили на шиї в них кайдани, i вони вимушенi пiднести голови". Я, недостойний, хотiв щось показати для твого друга ефендi,- пробурмотiв злякано Сiнам-ага. - Якби ти знав, хто мiй друг, пiд тобою б задрижала навiть земля,вдоволено промовив Грiтi.- Маєш щось путяще - то показуй, а не видзвонюй залiзом. Хiба так дзвенить моє золото? Сiнам-ага, крекчучи, пiдвiвся з килима, пiдiбрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Грiтi, як перед Iбрагiмом, повiв їх у бiчнi переходи, в темряву й плiсняву. - Старий ошуканець,- бурмотiв гидливо Грiтi, спотикаючись у темрявi, трапляючи в смердючi калюжi своїми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плiсняви на стiнах. З темряви їм назустрiч виступили якiсь двi постатi, ще чорнiшi за саму пiтьму, впiзнали Сiнам-агу, щезли, тодi попереду заблимало кiлька вогникiв. - Валлахi, я виконував твоє повелiння з покiрною головою, бейефендi[10],кректав Сiнам-ага. - Ти навмисне завiв нас у таку темряву, де не побачиш навiть кiнчика власного носа, старий пройдисвiте,- вилаявся Грiтi. - О достойний,- сплеснув руками Сiнам-ага,- те, що вже продане i зветься "сахiх", належить тому, хто купив, i зветься ёмюльк", i нiхто без згоди господаря не смiє поглянути на його власнiсть. Так говорить право шарiату. Чи ж мiг я не сховати те, що треба було сховати вiд усiх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою вiд свiжостi цiєї рiдкiсної квiтки пiвнiчних степiв. Вона виросла там, де панує жорстока зима i над замерзлими рiками вiють крижанi вiтри. Там люди ховають своє тiло пiд м'якими хутрами, воно в них так само м'яке... Вони вже були коло свiтильникiв, але не бачили нiчого. - Де ж твоя квiтка? - знетерпеливився Грiтi. - Вона перед тобою, о достойний. Iбрагiм, який мав очi зiркiшi, уже побачив дiвчину. Вона сидiла по той бiк двох свiтильникiв. Здається, пiд нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на головi i з непроглядним чарчафом[11] на обличчi, дiвчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янiлiсть дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя. Сiнам-ага ступнув до темної постатi i рвонув покривало. Буйно потекло з-пiд чорного шовку слiпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навiть досвiдчений Луїджi, якого важко було чимось здивувати, охнув i вiдступив од дiвчини, натомiсть Iбрагiма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, вiн аж похилився на дiвчину, вловив тонкi пахощi, якi струменiли вiд неї (дбання досвiдченого Сiнам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригнiченiсть i - дивно, але справдi так - її зненависть i до нього, i до Грiтi, i до Сiнам-аги, i до всього довкола тут у затхлому мороцi Бедестану й за його стiнами, у всьому Стамбулi. - Як ти звешся? - спитав вiн по-грецьки, забувши, що дiвчина не може знати його мови. - Вона зветься по-грецьки, ефендi,- мерщiй кинувся до нього Сiнам-ага.- Зветься Анастасiя. - Але ж у нiй немає нiчого, що б приваблювало погляди,- розчаровано промовив Грiтi, погамувавши свiй перший вiдрух.- Ти, старий ошуканцю, навiть ступаючи одною ногою у пекло, не вiдмовишся вiд паскудної звички обдурювати своїх замовникiв. - О достойний,- заскiмлив Сiнам-ага,- не треба дивитися на лице цiєї гяурки. Бо й що в тiм лицi? Коли вона роздягнеться, то видасться тобi, нiби зовсiм не має обличчя через красу того, що сховано одягом. - То показуй те, що сховане у цiєї доньки диких роксоланiв! Ти ж роксолана? - звернувся вiн тепер уже до дiвчини i простягнув руку, щоб узяти її за пiдборiддя. Дiвчина схопилася на ноги, вiдхилилася вiд Грiтi, але не злякалася його, не скрикнула вiд несподiванки, а засмiялася. Може, смiшний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою. - Не треба її роздягати,- несподiвано сказав Iбрагiм. - Але ж ми повиннi глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню цiну! - промурмотiв Луїджi. Вiн ухопив один з свiтильникiв i пiднiс його до обличчя бранки. - Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скiльки за неї? Непомiтно вiн заговорив по-iталiйськи, i чи то це дивне дiвча збагнуло, про що йдеться, чи хотiло якось виказати своє обурення отим нахабним присвiчуванням, до якого вдався Грiтi, воно голосно, з викликом засмiялося просто в обличчя Луїджi й дзвiнким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Iбрагiмовi знайомою, але якої вiн не розумiв. - Що вона каже? - спитав вiн Грiтi. - Квод тiбi, мулiер? - не вiдповiдаючи, звернувся Луїджi до дiвчати тою самою мовою, заточуючи iз своїм свiтильником пiвколо вiддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тiльки з цiкавостi, а й з сумiшшю подиву. Але дiвча, випаливши свою дивну фразу, знов засмiялося i вже не говорило бiльше, з деякою навiть зневагою поморщило свiй гарненький носик i наставило бiлу руку навпроти свiтильника, який Грiтi знов наблизив на вiдстань занадто неприємну. - Уявiть собi, вона говорить по-латинi! - вигукнув Грiтi, звертаючись до Iбрагiма. - Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нiчого не знаємо про неї. Може, вона з багатої родини. - Ви не знаєте, що саме вона сказала! - Що ж саме? - Це одне з канонiчних запитань католицьких священикiв, якi сповiдають жiнок. Доволi грубе i непристойне, як на такi нiжнi уста. - А в устах ваших священикiв воно не видається занадто непристойним? - Вони виконують свiй обов'язок. I вони - грубi чоловiки. А це нiжна iстота. Ти, смердючий баришнику,- гукнув вiн до Сiнам-аги,- який товар маєш нахабство нам пiдсовувати? Де купив цю ледащицю? З-пiд якого просмердiлого розпусника її витяг? - Валлахi! - приклав руки до грудей Сiнам-ага.- Ця дiвчина чиста, як ранкова квiтка, скупана в росi. Вона так само цiла, як... - Я купую її,- урвав його розбалакування Iбрагiм. - Бейефендi вiрить старому, Сiнам-азi? - Я купую цю дiвчину,- повторив Iбрагiм, уже нетерпеливлячись.- Скiльки за неї? - П'ятсот дукатiв, бейефендi,- швидко промовив Сiнам-ага. - Даю тисячу,- недбало кинув Iбрагiм. - Бейефендi хоче назвати подвiйну цiну? Але це належить робити менi. Купець повинен називати подвiйну цiну, щоб дiйти до справжньої неквапом, поторгувавшись усмак i досхочу. Iнакше як можна зберегти себе для служiння справi, що нею тримається свiт? - Справдi,- втрутився трохи подивований таким перебiгом їхньої пригоди Грiтi,вона обiйшлася менi, як свiдчить Сiнам-ага,- всього лиш п'ятсот дукатiв. Ясна рiч, старий негiдник обдурює нас, як це вiн завжди робить, бо за такi грошi можна б купити цiлих трьох черкешенок iз князiвського роду, але хай уже буде так. - Я хочу, щоб Сiнам-ага заробив, тому даю тисячу.- Iбрагiм затулив собою дiвчину вiд Грiтi й турка, ступнув до неї, вона засмiялася до нього ще зухвалiше i з ще бiльшим викликом, нiж перед тим до Луїджi. Смiялася йому в обличчя нестримно, вiдчаєно, безнадiйно, струшувала на нього хвилi свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким - райським чи пекельним, не вiдступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, вiдкинула голову на довгiй нiжнiй шиї, розсипала мiж холодними кам'яними стiнами Бедестану дзвiнке срiбло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!" Iбрагiм здригнувся вiд темного передчуття, але поборов той вiдрух душi, примусив себе усмiхнутися у вiдповiдь на смiх загадкової чужинки, котра не плакала, як усi рабинi, не стогнала, не ламала вiдчаєно рук, а смiялася, нiби знущаючись не тiльки з нього самого, а з усього цього жорстокого свiту, який хотiв скорити її, зламати й понищити. Iбрагiм заговорив до неї незграбною мiшаниною слов'янських слiв, яких навчився вiд султана Сулеймана. Чи хотiла б вона до нього, саме до нього, а не до когось iншого? Дiвчина вмовкла на мить. Нiби аж придивилася до Iбрагiма пильнiше. Чи хотiла б? Ще хтось може питати в цiй землi, чи вона хотiла б? Ха-ха-ха. Iбрагiм сухо звелiв Сiнам-азi привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за неї тисячу дукатiв, попередив, щоб ще сьогоднi до вечора вона була в його домi i щоб не було завдано їй щонайменшої шкоди. Тодi подякував Грiтi: - Я нiколи не забуду цiєї вашої послуги. - Можу тiльки позаздрити вашому витонченому смаку! - вигукнув венецiанець.- Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть, справдi щось таке... Як досвiдчений купець, можу сказати вам, що товар набуває вартостi також вiд цiни, яку за нього заплачено. Iбрагiм мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так само зганьбленим, як тодi, коли його, малого хлопчика, продано на рабському торзi в Iзмiрi. Щоправда, тепер купував уже вiн, але хiба не однаково? Є раби, якi купують, i раби, яких купують. А всi раби. I порятунку немає нiякого. Вiн пробував порятуватися вбранням, розкiшшю, якою оточував себе завдяки Сулеймановiй щедростi, вважав, що цим полегшує собi життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз воно зветься життям. А навiщо? Хай той старий ошуканець Сiнам-ага обдурює людей, бо таке його покликання на цiй землi, хай купує i продає усе на свiтi Луїджi Грiтi, бо ж вiн купець, але навiщо ж тодi переконувати себе в тому, в що нiколи не повiриш? _ РОГАТИН Дощем, як слiзьми, заливало весь видимий i невидимий свiт, i душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана i проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим, як холоднi очi стрiльцiв-лучникiв. Тут не було дощу, вiн лив, як сльози, в її душi та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навiки втраченому Рогатинi. Щось темне, велике й жахне - звiр пiднебесний, мара, паморока - налетiло на неї, насунулося, i голос дощу лунав у її серцi як невiдшкодована болiсна втрата. Нiчого й нiколи в життi не бачитимеш кращого й милiшого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись. Примари були тут, а позаду все тiльки справжнє - лиш простягни руку, а тут омана й несправжнiсть падали пiд ноги, лiтали в повiтрi, виступали з стiн, юрмилися у засмердiлих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як вовнянi клубки, а то проривалися диким нявчанням - чи то кошачим, чи й диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кiшки, тисячi кiшок по всiх усю-дах, кiшок розпещених i розбещених, безкарних i неторканих, бо кiшка була улюбленою твариною їхнього пророка. А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом, за рiками й лiсами? Може, й не за грiхи її власнi, яких ще не встигла й назбирати, а за грiхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер має лякати сама себе, як робив це батько її у Рогатинi. Отець Лiсовський лякав грiхами й грозив карами всiм без винятку, вiн чiпляв грiхи до всього сущого, навiть до дерев i камiння, не визнаючи їх лише за собою самим, бо не мiг розрiзнити у своїх вчинках грiшного й праведного, приречений на постiйне сп'янiння коли й не вiд молитов у церквi Святого духа, то вiд пива й горiлки рогатинських броварникiв Квасницi, Якубовича й Роздольського. Мала в своїй кровi батькову несамовитiсть i материн легкий норов. Кублилося усе те в її душi в такому безладi, що навiть суворий її учитель Єронiм Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лiсовський у сподiваннi чудес од своєї єдиної доньки, не змiг навести в тiй душi бодай найменшого ладу, а, навпаки,- ще бiльше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тiльки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил, дочасна мучениця (так нiби для мук людинi неодмiнно має бути визначений якийсь час!), позбавлена волi, пограбована й обдерта з волi, яку коли ще й зберегла, то хiба що глибоко в серцi та в неприборканостi своїй. Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навiть тої безпритульної волi, що мала найпаршивiша кiшка на вулицях Стамбула. Пережила втрату матерi, яку чотири роки тому схопила орда так само, як заполонила тепер її саму, безслiдно зник для неї нещасний батько в палаючому Рогатинi, пережила власну смерть чи якусь подобу смертi, щоб тепер воскреснути, як на старенькiй iконi в батьковiй церквi Святого духа, але не в таємничому сяйвi святощiв, не для поклонiнь розкричаних од захвату, одурiлих од чуда натовпiв, а для iснування понурого, майже тваринного. Єдине, що могла,- це в думках повертатися без кiнця до рiдного Рогатина, до крутих стежок iз лоскiтливим споришем обабiч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорнiла серед снiгiв, а влiтку накривала зеленим шатром мало не все обiйстя Лiсовських. I дiм свiй бачила з крутих вулиць Стамбула, так нiби стояла перед ним, дiм з товстих соснових колод, просторий, з вiкнами на високий вiльшаник, за яким унизу бiжить Львiвська дорога, впираючись коло валу пiд горою у Львiвську браму з старим перекидним мiстком через рiв, а в ровi буйнощi лопухiв, жаби розкошують у вiчних дощових калюжах, гаддя намножується така сила, що ось-ось поповзе на Рогатин. Отець Гаврило Лiсовський передрiкав для Рогатина кару iншу, так само тяжку, як для бiблiйних Содома й Гоморри, бо ж пiсля тих двох третiм мiстом, яке бог хотiв прибрати з лиця землi, був, на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав своїх прихожан п'яненький попик, приношень i пожертвувань на церкву було занадто мало, щоб триматися панотцевi Лiсовському серед перших громадян Рогатина, тож на обiйстi вiчно хрюкали величезнi свинi, хижi, як лiсовi вепри, ненажерливi, верескливi. Мама Олександра з ранку до ночi пекла ячнi малаї, ламала ще гарячi, колотила в дерев'яних цебрах замiшки, носила, надриваючись, до свинюшнi тим ненажерливим тварюкам, вони проковтували принесене вмить, гризли цебра, прогризали дошки загорож, простромлювали хижi рила, висолоплювали довгi тонкi рожевi язики, заходилися у несамовитому висковi. Пекла, яким батько лякав усiх довкола, Настася не боялася, щойно стала розумiти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло щодня, жила в ньому разом iз своєю нещасною матiр'ю. Свиней Лiсовський продавав на славетному Рогатинському ярмарку, куди зганяли тисячi худоби, овець, свиней, кiз, а купувати з'їздився люд з Галича, Львова, Сандомира, з самої Литви i мало не з Києва. Отця Лiсовського жартома звав той торговий люд "отцем свинопаственим". Та хiба мiг вiн лякатися якихось там слiв, коли сам умiв лякати людей словами урочистими, загадковими, темними! Задирав борiдку, роздував нiздрi, грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче же рещи не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми й переймалася своєю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печi чорнi казани, мiсила колючi ячники, обпарювала руки по лiктi в окропi, та все те з смiхом, у незбагненнiй радостi, з приспiвуванням то веселим, то й трохи сумним, як оте: "Ой кувала зозуленька, тепер не чувати; ой де я ся не родила, мушу привикати..." А отець Лiсовський усе грозився неминучiстю кари для Рогатина й рогатинцiв, хоч його маленька Лександра й не була рогатинкою, походила з-над Пруту, з села Княж-Двiр, де росли незнанi рогатинцям тисячолiтнi тиси, дерева вiчнi i вiд того якiсь мовби похмурi й нелюдськi в своїй мiцi й красi. А всi дiти, мовляв, народжувалися там завжди вiд заїжджих князiв, якi, творячи лови в довколишнiх пущах, закохувалися у княж-двiрських дiвчат i полишали по собi солодкi спогади тих короткочасних любощiв. Князiв уже давно й не було, а спогад зостався, i Лександра, щоб дошкуляти своєму безрiдному попиковi, звала себе князiвною, та й ще дратувала його тим, буцiм i Настася не його донька, бо ж за дев'ять мiсяцiв до її народження по зимовiй порошi наскочив на рогатинськi лiси з ловецькою громадою сам король польський Зигмунт i трапилася йому перед очi тодi вона, Лександра княж-двiрська, i вподобав її король, i... "Королiвна! - радо галасував панотець Лiсовський, притискаючи до себе маленьку доньку.- Моя донечка - королiвна, прошу я вас! Вона вигойдувалася у мене в срiбнiй колисцi, а їздитиме в срiбному повозi!" Срiбна колиска, по якiй пущено трави й квiти, iснувала лише в п'янiй уявi Гаврила Лiсовського, старенька дерев'яна колисочка, що в нiй чеберяла колись нiжками Настася, валялася серед мотлоху в темнiй комiрчинi, але ж набагато веселiше й легше жити з легендою, надто в такому мiстi, як Рогатин, що й сам постав з легенди. Розповiдалося, нiби колись ще Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах iз дружиною воїнiв своїх i коханкою Пасткою Чагровою, жiнкою вродливою i дико свавiльною. Настка, погнавшись за якоюсь звiриною, заблукала в лiсi i, вже не маючи сподiвань порятуватися, зненацька помiтила велетенського оленя-рогача небаченої вогнистої мастi. Олень струснув рогами, тупнув ногою, мовби припрошуючи за собою жiнку, поволi побiг лiсом у найбiльшi гущавини, тiльки високi роги значили його путь,- i Настка й собi погнала за ним свого коня. Так i вивiв той олень її до стiйбища Ярославового. Впала вона, заплакана й змучена, в обiйми князевi, а олень щез, мов дух святий. На тому мiсцi Ярослав звелiв закласти церкву Святого духа, а згодом довкола церкви виникло й мiсто, яке названо Рогатином на честь того рогатого рятiвника-оленя. Може, й доньку свою Лiсовський назвав Настусею на спогад про ту далеку Настку, князiвську улюбленицю, хоч та Настка мала щастя лише в легендi, а смерть прийняла мученицьку - на вогнищi, в яке кинули її жорстокi галицькi бояри. Ох, який безладний був отець Гаврило! Безтямно любив свою маленьку дружиноньку i прирiк її на вiчну каторгу з ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мрiяв навчити її найвищих наук, хоч сам ледве вмiв напам'ять прочитати двi молитви i не вмiв вiдрiзнити псалтиря вiд требника; i ладен був навiть вiдмовитися вiд батькiвства на користь чи не самого короля польського - аби знали, хто виростає у домi панотця Лiсовського i в цьому благословенному й проклятому Рогатинi! Та й сам Рогатин, як i його безпутний син Гаврило Лiсовський, теж стояв над столiттями свого походження й iснування якиiiсь нiби розполовинений: з одного боку, розкiшна князiвська легенда про чудове врятування заблуканої душi, а з другого - майже содомська легенда про Чортову гору, яка височiє на схiд вiд Рогатина, нiби похмура купа землi, висипана нелюдською силою на рiвнинi. Бо рогатинцi хоч i утворили своє мiсто довкола церкви Святого духа, але, видно, пам'ятаючи про грiховний зв'язок князя Осмомисла з Насткою розпусною, самi вдалися у тi давнi часи до розпусти такої тяжкої, що бог розгнiвався, покликав до себе чорта i звелiв тому засипати грiшне мiсто землею, щоб i слiду нiякого не зосталося. Чорт набрав повну свою чортячу торбу чорної-пречорної землi й понiс до Рогатина. Чи то вiн заблукав, чи, може, ледаченький був, але не донiс тої землi до Рогатина, бо саме запiяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, i щез, А на тiм мiсцi виросла Чортова гора. I тепер щовесни дiтлашня бiгала туди рвати горицвiт весняний, рутницю й синяк червоний, i хоч як уперто переорював стежки Кузь Смикайло, що мав поле пiд Чортовою горою, але вони протоптувалися знов i знов у тих самих мiсцях, де були споконвiку, i зрозпачений Кузь, кленучи всю бiсiвську силу, щоосенi пробував виставляти свiй грунт на лiцитацiю, але нiхто не хотiв купувати, бо як же ти купиш, коли воно пiд самою Чортовою горою! Гаврило Лiсовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля. "Чорт не донiс тої гори-бог донесе!-вигукував вiн на рогатинському ринку.- Кара! Кара!" У нього були вогнистi коси, вуса й борiдка палали полум'ям, шкiра на обличчi й на руках була теж мовби червона, нiби вiн щойно вискочив з пекла. Настася успадкувала вiд батька вогнисте волосся, а вiд матерi - слiпучо-бiлу шкiру, нiжну й шовковисту не тiльки на дотик, а й на самий вигляд. Врода материна не перейшла до Настусi, та дiвчина тим i не переймалася, бо вже побачила, який клопiт з тою вродою в її маленької матусi. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а виходила в ярмарковi днi або на свята на рогатинський ринок, надягнувши бiлий, розквiтчаний гаптуванням сардак, взувши червонi сап'янцi, виклавши на високi, аж сорочку рвали, груди кiлька низок коралiв, то так i липли до неї чоловiчi погляди, а хто нахабнiший та самовпевненiший, то й вiдверто залицявся, пропонуючи вшетеченство. Надто набридали писар рогатинський Шосткевич, багатий саф'яник Захарiалович та ще голодраний шляхтич з Пiдвисокого Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, iз сторч поставленими пусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтрiпаних рукавiв кунтуша, в рудих од старостi чоботях, затiсних для його гунодзистих лапищ. Лiсовський кинувся якось захищати свою жону од настирного шляхтича, але той зневажливо вiдгорнув нiкчемного попика своєю ручищею, кинувши крiзь зуби: "Ти, попе, не крутись менi пiд ногами, бо потопчу!" - "Такий вигляд має бути в диявола,- показуючи на Бжуховського, закричав отець Гаврило до своєї маленької донечки.- Достеменно такий, Настасю! Знай i пам'ятай, моя дитино!" Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи - тисячоликi. Часто й не знаєш; де вони i якi. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмiв нi приховати свого забiяцтва, нi бодай притлумити. Згодом прибув до сандомирського воєводи, старости земель руських, шляхтич Бобовський з жовнiрами й став збирати в селах довкола Рогатина податки й довги вiд хлопiв. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Пiдвисокому мiстечку дiм, а грунт уже давно пропив i жив то з полювання, то з грабунку, до якого вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими вiдчайдухами, як i сам. Бобовський став домагатися вiд Бжуховського, щоб той сплатив податок, якого не платив, здається, нiколи й нiкому, але то ще й не бiда, при цьому шляхтич назвав Бжуховського Бруховським, себто прирiвняв його до звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпiти Бжуховський не змiг би навiть пановi боговi. На нiчлiг Бобовський зупинився у господi на Пiдвисокому, i, коли вже заснув, туди приїхало ще якихось троє. Челядник Бобовською сказав, що тут ночує сам пан шляхтич. Один з тих, що приїхали, забрав шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кiмнати, де тон спав, i став бити сонного. "Вставай, скурвин сину!" Вбiгли ще двоє, виволокли за чуприну пана шляхтича до передпокою, били обухами, мушкетом його ж власним, вiдливали водою, знову били. Бжуховський, який теж прибув на розправу, кричав з сiней: "Бийте добре, тiльки не рабуйте! Хай знає, який його холоп з Бжуховського!" Тодi один повернувся i вистрiлив у голову Бобовському. Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали господарю майно, нiчого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вбили його за те, що пана Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всi знали i пам'ятали! " - Мiг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,- перелякано казала Настася своєму батьковi,- за мамцю отак i вбив би! - Мене бог боронить! - випинав груди панотець.- Божа ласка спочиває на праведних, а всiх грiшникiв жде геєна вогненна! Бжуховського ж найперше! Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабували, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах. Панотець Лiсовський, попри своє вiчне сп'янiння й безладне життя, якось щоразу уникав разом iз своїми домашнiми розгромiв, переховувалися у дальньому лiсi аж над Гнилою Липою, куди виривалися крiзь Львiвську браму, бо напасники чомусь завжди вдиралися у мiсто тiльки через брами Бабинецьку або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерiгаючи свою доньку, наспiвувала їй уже й не веселих та безтурботних, а пiсень так само страшних, як чужинськi напади на їхнє поставлене на розпуттях нещасне мiсто: "За синiм морем, над новим двором, Настася сорочку шиє. Шиє, вишиває i на двiр поглядає. Миколайку, братику, що там так синiє? Ци ратаєньки орють, ой ци волики пасуть?" - "Ой Настасю, сестро, не ратаєньки iдуть i не волики пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки iдуть".- "Ой Миколайку, братику, найми же ти кухароньку, а я сховаюся пiд дев'ятеро дверей, пiд десятий замок". Наїхали туроньки, стали Настасю шукати... Настасина хустонька, но не Настасина головка; Настасинi пацьори, но не Настасина шия; Настасина суконька, но не Настася сама; Настасинi панчошки, но не Настасинi ножки; Настасинi черевички, но не Настасин хiд. Стали дверi ламати, Настасю добувати; дев'ятеро дверей зламали i Настасю достали..." I плакала мама з цiєю пiснею, мовби передчуваючи долю i свою, i своєї дитини. Десь у далеких свiтах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов за мури Царгорода, мешкав у наметi на полi, а в Царгородi три вежi впали, завалився палац Константина Великого, трясло землю у Тракiї, Боснiї, Далмацiї i навiть у поблизькiй Молдовi. Кара на людей, а за що? Ще зовсiм малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи. Палили й грабували, як татари i турки, вивезли з Рогатина всi коштовностi, аж сам польський король розгнiвався i примусив волоського воєводу Стефана повернути награбоване. З-помiж iншого було привезено також усе срiбло i всi книги цiннi з церкви Святого духа, бо отець Лiсовський пам'ятав усе так, що з його слiв було споряджено папiр, за яким волохи мали повернути вкрадене. А було там три келихи позолоченi, три бiлi, всього келихiв вiсiм, а в них срiбла шiстнадцять гривень i п'ять i пiвлута[12], а ще хрести, кадильницi, лампи, офiри рiзнi - на сорок три гривнi й тринадцять лутiв срiбла. Опрiч того, євангелiй оправних три, служебникiв оправних три, псалтир i часослов, трiодь цвiтна, октоїх та ще чотири книги, назв яких запам'ятати вiн неспроможен, бо великої мудростi книги. Мав надiю, що донька навчиться грамоти, осягне всi вiдомi й приступнi в Рогатинi науки i тодi прочитає тi рiдкiснi книги, якi зiбралися в його церквi за багато вiкiв. У священика Iвана Теребушка вчилася Настася читати. Теребушкова наука обiйшлася Лiсовському в цiлу свиню. "Свиню цiлу поклав на свою Настасю, прошу я вас!" - гукав отець Гаврило. Вiн плакав вiд розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену дитину. "Малжонка моя вiрно-милая уродила менi зi мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городi моїм, котра во всiм гiлi своїм, тако в лицi, яко i в знаках, котрi в мене є, притрафила й уродила". Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гiднiсть, уперто величав доньку королiвною, а чи ж досить для "королiвни" тої мiзерної науки, почерпнутої у Теребушка? Ще б мала набратися i добрих звичаїв та наук високих, а дати все це в Рогатинi мiг єдино тiльки вiкарiй Єронiм Скарбський. Коли ж отець Гаврило поткнувся до вiкарiя, той заломив цiну вже не в одну свиню, а в цiлих шiсть. "Шiсть свинок за науку його латинську,- потрясав маленькими кулачками отець Лiсовський.- За язик слов'янський свиню одну, а за латину аж шiсть? А язик же слов'янський правдою божою основан, збудован i огорожен єсть, у латинськiм же тiльки лжа, поганська хитрiсть i фарисейство сидить, почиває i обпадає!" Але хто ж ще в Рогатинi мiг похвалитися тим, що поклав на всю науку для своєї дитини одну, а тодi аж шiсть свиней вгодованих? I чи вберiгся б од спокуси вихвалятися згодом, протягом цiлого свого життя, отець Гаврило Лiсовський? Та й виправдання було пiд рукою. Бо хiба ж проживеш iз самим часословцем? Без латини плати вини - не збагнеш нi суддi, нi стряпчого, нi ума, нi посла. I Настася стала ходити до садиби вiкарiя Скарбського. Вiн приголомшив малу дiвчину огромом своїх знань, суворiстю розуму. Його небуденнiсть вражала. Зодягався, як нiхто, високий, тонкошиїй, з сумними темними очима, з приглухлим голосом, байдужий до втiх, далекий вiд дрiб'язку й метушняви, вiн вразив Настасю у саме серце, i вона закохалася не так, як досi закохувалася у шмаркатих хлопцiв, з якими босонiж гасала то на Чортову гору, то до батькової церкви розглядати химернi старезнi iкони з бородатими святими. Мидзата Урсуля, донька снiсаря Блазея Зебриновича, довiдавшись про її закоханiсть, безжально висмiяла подругу: - Таж той Скарбський нi до чого не вдатен! - Як то? - обурилася Настася. - Ще й голомордий! - Сама голоморда. - А бачиш, як вiн ходить? Чи мiг би хоч од татар утекти? - Чому б мав утiкати? Вiн нi вiд кого не втiкатиме! - То де ж вiн буде? - А тут i буде! - То б я подивилася! - _Подивишся,_ копи хоч. I немов накликали своїми нерозважливими розмовами тяжке лихо. Писав лiтописець про той рiк: "Татар сорок тисяч з чотирма цариками до Русi вторгнули i положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всiх сторонах розпустили, палячи, в'яжучи, стинаючи, в неволю беручи, i бiльш нiж шiстдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дiтей, а старих окрутне стинали i, на миль сорок волостi вздолж i вшир огнем i мечем завоювавши, додому вернулися в цiлостi". Вхопили татари i Настасину маму, згинула вона навiки, а вiкарiй Скарбський утiк найперший i найпрудкiше, бо мав завжди пару коней, готових до запрягу, i людей вiрних, якi казали, звiдки налiтає орда. Отець Лiсовський виїздив iз Рогатина хрестити дiтей на селах. Там i порятувався. А Настасю з мамою налiт застав на обiй_стi. Мама лиш встигла штовхнути малу до сажа iз свиньми. "Дитино моя, рятуйся!" А тодi темний тупiт, гелготнява, свист стрiл, свинi металися, гинучи, спливаючи в кровi, валилися тяжко на дiвчину - i темний тупiт, потемнiло все, лиш мамин крик, i знов тупiт, i їдкий сморiд кiнського поту, а вона задихалася серед калюж кровi - своєї власної чи побитих тварин? Батько прибiг аж уночi. Упав на колiна. Плакав, i молився, i проклинав. Зосталася без мами, порятована мамою. Темнощi поселилися у Настасинiй душi вiд того дня, i хоч смiх знову пробивався назовнi згодом, але вже був не такий безжурний i безтурботний. Прокрадалися до костьолу святого Миколая, коли ксьондз Станiслав Добровлянський сповiдував мiщанок рогатинських. Урсуля, Янечка й Настася тулили вуха до дерев'яної загородки, дослухалися до бубонiння пана Станiслава: "Фецiстi квод кведам мулiерес фацере солент квандо лiбiдiнем се вексантем екстiнгере волюнт..."[13] Чи думалось, чи гадалось у час тих зухвалих забав, що доведеться приголомшити тим брудним запитанням з католицького пенiтецiалiя пихатого Луїджi Грiтi на стамбульському Бедестанi? Розруха настала в мiстi, ляк i непевнiсть, мало не щоночi втiкали до лiсiв, хапаючи що доведеться з майна. Мошка Гаїв, що мав кам'яницю зi склепом на ринку, сховав у добрi пiд каменем грошi вiд татар, а Василь Чуйчишин бачив i вкрав. Сказала про це Марунька Голод, що жила в халупi коло гостинця Галицького. Однак на судi Марунька вiдмовилася вiд свiдчення, через що Шаїва примусили перепросити Василя Чуйчишина такими словами: "Жаль менi, що то вчинив, такi слова з гнiвом сказав, коли про вас нiчого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це менi вiдпустили". I однаково Шаїва посаджено на тиждень до вежi, де мав сидiти казнь за наклеп. Розпач вiд утрати матерi минав, свiт довкола - великий, зелений, прекрасний. Зло вiдступало до найдальших обрiїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, смiятися й приспiвувати до хлопцiв, збирати квiти коло Липи й Свiржу, прислухатися до лiсових шелестiв, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських букiв, ласкавих лiщин, причаєних пiд листочками грибiв, яскравих твердих ягiд. Часто йшли дощi в тi роки. Вона втiкала тодi з дому, блукала самотою у лiсах. Там був живий вiддих буйного зела та вiдчуття нестримної сили проростань, безмежностi й летючостi духу i тiла. А може, то вона росла i їй хотiлося туди, де це вiдчувалося найгострiше? Колись була їжачком пiд кленовим листочком, мама звала її сонечком, батько - королiвною, приспiвувала собi спiваночки, пострибуючи на однiй нозi, висовувала вiд насолоди язичок, показувала бiлому свiту: "Ось!" Кортiло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого? Тепер вiдчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому, гнучкому тiлi, груди рвали сорочку, незбагненнi млостi нападали зненацька майже так само, як настирливi брати Баб'яки, потайнi й лихi, як маленькi собачки: то спалять штани на кравцевi Яновi Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильникiв-циган, то накiрчать котрусь з дiвчат, ледве й порятується. Вiд Баб'якiв Настася втiкала так, що й не вловили жодного разу, та хiба знала, вiд кого втiкає? Певне, настав такий для неї час, пора наспiла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотнiсть. Мабуть, i врятувалася завдяки своїй дивнiй звичцi втiкати з дому поночi. Бо татари налетiли на Рогатин уночi, прокралися тихцем одразу крiзь усi брами, забили всi вулицi, оточили всi доми, кам'яницi й церкви, а тодi пiдпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань,