бо звикли вбивати й хапати на просторi. Дзвони в церквах Богородицi й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно i безнадiйно, Настася побiгла спершу додому, тодi вниз, до батькової церкви, побачила кiнний запряг, але вже не судилося отцю Лiсовському вивезти запрягом тим коштовностi церковнi, бо, коли бiг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путi чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я вдарило звiдусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний i самотнiй батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з iконами й ризами. Нiчого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возi, але вже котився вiн не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тодi далi й далi на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незлiченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Днiстра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води бiлi й чорнi, дощi й пташиний щебет лiсовий - усе лишалося позаду, назавжди, навiки. Тiльки тупiт копит i посвист стрiл у степу, трави шорсткi й земля тверда, як розпука. Бiлим тiлом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами пiнськими зорана. "Iз-за гори-гори, темненького лiсу татари iдуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса - щирий бiр освiтила, зелену дiброву i биту дорогу. А за нею бiжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула бiлою рукою: "Вернися, батеньку, вернися, рiдненький, уже ж мене не однiмеш i сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очицi на турецькi гряницi!" її везли в батьковому возi, тодi в чорнiй мажi татарськiй, одслонену вiд сонця, у дивному дбаннi й уважливостi, хоч поряд гнали закутих у залiзо таких, як i вона, та й лiпших набагато за неї. Тодi було море - гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторiв, наповнених загадковiстю, грiзно й вороже притулених до звичного свiту землi. Був страшний невольничий ринок у Кафi, де її продано Сiнам-азi, i знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далi. Жити? Навiщо? Надiї умерли в нiй уже давно, молитви, якi знала змалку, порозгублювала всi до єдиної, iснувала тепер у суцiльному приниженнi, в напiвмареннi, у пiдсвiдомостi, але десь у найдальших глибинах душi вiдчуваючи, що живе далi, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому смiялася i спiвала на невольничiм ринку в Кафi, i на кадризi Сiнам-аги, i навiть у темних нетрях Бедестану, коли її продавали вдруге i, може, назавжди. _ ОТАРА Мала вона в собi щось вабливе - чи то в неземному сяєвi золото-червоних кiс, чи то в зграбному, змiїстому тiлi, коли той дикий татарський вершник навiть уночi, лиш при маревному свiтлi пожежi, полонився нею аж так, що виокремив її з-помiж усiх iнших бранок i до самої Кафи вiз як найкоштовнiший скарб. Та й суворий вiкарiй Скарбський, нiби вiдчуваючи клекотняву вогнiв у її серцi, часто заводив бесiди не про саме лиш спасiння душi, а й про тiло, i вона з подивом вiдзначила, що й сам бог визнає плоть - цей одяг душi - i що вона лiпша й досконалiша, то вдоволенiшим має бути Всевишнiй такою людиною. "Плоть - значна частина нашого єства,- казав Скарбський.- Слiд звелiти нашому духовi, щоб вiн не замикався у собi самому, не зневажав i не лишав самотньою нашу плоть, а зливався з нею в тiсних обiймах". Вiд таких слiв Настася мимоволi червонiла, а суворий вiкарiй, мовби не помiчаючи дiвчачого збентеження, дивлячись їй поверх голови, вiв далi: "Правосуддя господнє передбачає це єднання й сплетiння тiла й душi таким тiсним, що й тiло разом з душею прирiкає на вiчнi муки або вiчне блаженство". Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тiльки вiчне блаженство, iнакше навiщо жити! "Тi, хто хоче вiдректися вiд свого тiла, намагаються вийти за межi свого єства i втекти вiд своєї людської природи,- це безумцi. Замiсть обернутися в ангелiв, вони перетворюються на звiрiв, замiсть возвиситися - вони принижують себе..." "Я не вiдречусь, не вiдречусь нiколи! - присягалася собi в душi Настася.- Не вiдречусь i не принижусь!" Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою своїх закованих у залiзо нещасних подруг, йшла вiльно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгiй сорочцi барвистого шовку, в зеленому дiвочому чарчафi, який закривав їй обличчя i коси, у штудерних, iз задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Мiсток гойдався на зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, свiт гойдався в Настасi перед очима, велетенське мiсто здiймалося перед нею округло, опукло, било червiнню сонця з безлiчi шибок, сумно зеленiло свiчками кипарисiв, наставляло на неї похмурi вежi старезних мурiв, мечетi з гостряками мiнаретiв. Вона йшла вистрибцем по тому непевному мiстку, вигиналася спиною, усiєю постаттю, молода, витка, жадiбна до життя, ступала на край цiєї чужої, страшної, ворожої землi, тоскне квилiння знов, як недавно на морi, народилося в її душi, од розпачу, здавалося, навiть втрачає зiр, але стрiпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих нiг Сiнам-аги позаду: шарк, шарк! У водi затоки - цiлi покидища, смiтники, затонулi гнилi дошки, зужитiсть, собаче стерво, шматки дерева, обсипанi черепашками, сморiд. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гнiй, затопленi згнилi човни. А затока звалася Золотий _Рiг._ Де _ж те золото i що тут золоте? Хiба що сонце на небi, але як же воно високо! До Золотого Рогу бiжать спадистi вулички, переплетенi мiж собою у мертвих обiймах, як утопленики. Старi дерев'янi доми, оздобленi густою рiзьбою, криво нахиленi один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розiтнута навпiл сонцем - затiнок i спека аж шкварчать. Сiнам-ага звелiв вести бранок затiнком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризi, щоб не виставляти своєї здобичi перед очi вулицям? А вулицi були повнi самих чоловiкiв. На маленьких площах, коло водограїв, у затiнку платанiв, навiть да спецi, на кожнiм вiльнiм мiсцi чоловiки сидiли густо, як мухи, непорушнi й чорнi. Тiльки вуличнi продавцi води, мигдалю, солодощiв, смаженого м'яса вешталися помiж тими чорними постатями, щось вигукували клекiтливе, нiби аж задихаючись, годували й поїли отi дивно непорушнi, зовнi спокiйнi - нi ланки, нi бiйки, нi колотнечi, нi голосу, нi вiтру - натовпи чоловiкiв. Та й не могли нi говорити, нi сперечатися, бо мали пильну роботу: всi їли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варенi в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячi й волячi, жирнi кебаби, якiсь овочi, iцо з них стiкав жир, видно було по шиях, як жадiбно ковтають величезнi шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й вiдходячи, у повiтрi висiв сморiд сечi, покидькiв, смоли, диму, часнику, риби. Торговцi розносили ще й якiсь їстiвнi квiти, але де там пахощi квiтiв серед цiєї запаскудженостi, серед цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як конi або верблюди, i всi невiдривне дивилися на бiлих жiнок, яких гнали вулицями наглядачi Сiнам-аги. Погляди бiгли за жiнками, ковзали по ногах, липучi, бруднi, тяжкi. Чоловiки мурчали, як коти, хтивiсть била з їхнiх розледащених постатей - о проклятi самцi, тварюки, пси! Ось де жiнка вiдчувала, яке прокляття - її тiло, ось де хотiла коли й не злетiти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, i в цiй землi не порятуєшся вiд отих поглядiв, вiд отих страшних очей. Очi були - мов образ i дух цього велетенського мiста. Вiдверто-нахабнi й схованi, невидимi, але вiдчувальнi погляди. Враження таке, нiби очi невiдступне стежать за тобою i незмога вiд них сховатися нi пiд водою, нi пiд землею. Очi на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решiтками, в листi дерев, у водограях, у написах на бiлих i сiрих плитах, на високих мiнаретах i розлеглих пощерблених мурах, у повiтрi, як тiнi птахiв, хмар або летючого листя. Погляди холоднi, як дотики змiї, шорсткi, мов будьга, вiчна мука нагляду, недовiр'я, пiдозрiливостi, мiсто, мов суцiльна страшна в'язниця для жiнок. Настася намагалася не помiчати нi тих поглядiв, нi тих очей. Аби тiльки не пiддатися розпачу, забути про тi очi. "Смiйся, дитино моя!" - казала колись їй мама. Де ж ви, мамо? Вiяв задушливий вiтер лодос - вiтер умерлих. Несамовитiло сонце, блiде й страшне, як око слiпого. А вдома сонце завжди свiтило крiзь листя, крiзь густе гiлля, лягало на землю мереживними блискiтками, кропило зеленим сяйвом їхнiй дiм, стежку вiд ворiт, траву обабiч стежки, криницю з замшiлим зрубом, березовi й дубовi дрова пiд високим пiддашшям. Кому тут про це розкажеш? Покинута всiм свiтом, нiби вчинила якiсь великi злочини. А вона ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Iов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося всiм невинним i справедливим? А отi, що зирять невiдступно й невiдчепно за кожним її кроком? Спитати б їх, скiльки злочинiв, грабувань, убивств на їхньому сумлiннi? Грiються на сонцi, смiються, жують, ковтають... Круглоголовi дiтлахи-чоджуки шастають пiд ногами, щось кричать до бранок, жбурляють камiнцi, сиплють порохом. Євнухи лiниво вiдмахуються вiд їхньої настирливостi, дорослi спостерiгачi пiдохочують i пiд'юджують хлопчакiв, бо тут тiльки хлопчаки, жодної дiвчинки, так само, як i жодної дорослої жiнки на вулицях, окрiм цих нещасних, серед яких найнещаснiша вона - Настася. Бо липучих, хтивих поглядiв на її долю припадає найбiльше. Скутi ланцюгом, у залiзних нашийниках для чоловiчої юрби вже мовби й не жiнки, погляди лиш ковзають по них i летять далi, пожадливо шукаючи собi ласiшої поживи, i нею неминуче має стати Настася, зодягнена туркенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для туркiв вона теж туркеня, може, дружина старого Сiнам-аги, може, донька, це не важить, головне - жiнка, молода, правовiрна, вiд чого розкiш для поглядiв ще побiльшується, i тому вони летять на неї, забивають їй вiддих так само, як задушливий вiтер лодос. Пробувала рятуватися, вiдвертаючи очi на мури Стамбула. Починалися вiд Золотого Рогу. Темне камiння, циклопiчнi скелi, могутнi брили, зубчатi корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане камiння й червона плiнфа мурiв, руїни притулених до мурiв стародавнiх палацiв, глибочезнi рови, наповненi вже й не водою, а уламками колишнiх святинь i жител, травою, зiллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена бiлими плитами, мабуть, ще за грецьких iмператорiв, на схилах ровiв - латки городiв, тодi знов дикi заростi, плющ, юдине дерево з квiтами неприродної барви, вигорiла на сонцi трава, вiслюки з червоними в'юками на спинах, круглоголовi чоджуки. Той мур сприймався мов величезне тiло цього загадкового мiста, а тут - на вулицях - його нутрощi, тельбухи, бруд i покидища. Все життя зосередилося в отих лабiринтах поглядiв, у пастках вогнистих очей фанатикiв, у шаленствi хтивостi. I коли уявлялося колись життя, мов євхаристiя, мов нестримний бiг затятих апостолiв до таємницi, то тепер могла переконатися, що таємниць не iснує, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кiнець. Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схожiсть мiж стамбульцями i навiки втраченими людьми з Рогатина, якi стояли їй перед очима невiдступне й уперто, а може, то вона сама виставляла їх рядами в своїй зболенiй уявi, чiпляючись за них мов за останнi рештки життя. Не було нiчого спiльного. Хiба що караїм-пекар був трохи подiбний до оцих чоловiкiв. Бо хiба ж такi були рогатинцi, добрi, лагiднi, якiсь свiтлолицi, наївнi, мов дiти? А цi всi осхлi, шорсткi, вив'яленi й висушенi на сонцi i, видно, ледачi, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу занадто близько вiд синагоги, i хоч правовiрнi євреї щоразу розвалювали її, не даючи Василевi поставити покрiвлю, вiн знов i знов уперто лiпив її, бо лiньки було вiдсунутися далi. Згадавши того дурнуватого, упертого в лiнощах Василя, Настася трохи розвеселилася i спромоглася навiть затiяти з собою химерну гру. Нiяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному свiтовi, а свiт належить їй. Вона безтурботне дiвчисько, вiльне, владне, маєтне. Може, й донька Сiнам-аги. А то ii вище. Це не важить, головне - молода, приваблива, правовiрна, вiд чого, бач, розкiш для поглядiв ще побiльшується, i тому вони летять на неї, минаючи бiдних її подруг, забивають їй вiддих так само, як задушливий вiтер сироко. Йшла, ще бiльше вигинаючись усiєю постаттю, грали в нiй усi суглоби, витанцьовував кожен м'яз, i тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював i вiдтворював, аж нiби зiтхання захвату супроводжувало й переслiдувало цю таємничу незвичайну дiвчину, котилося за нею, наростаючи, побiльшуючись, намножуючись, змагаючись у могуттi з невпинним вiтром: "Бак, бак, бак!"[14] ' Та гра урвалася несподiвано й жорстоко. Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Нiби в Рогатинi в ярмарковi днi. Конi з вершниками i розсiдланi, вiслюки з поклажею у сонному куняннi або в моторошному криковi, що нагадував скрипiння сухого колеса: "I-ах, i-ахi", собаки гризуться за голi баранячi кiстки або клацають зубами, виловлюючи блiх у забейканих хвостах, розманiженi, гнучкоспиннi кiшечки насолоджуються своєю неторканiстю i безкарнiстю, туркочуть голуби коло мечетей i водограїв, цвiрiнькають дрiбнi пташки, виспiвують у гiллi, вицвiркочують у густому листi - свiт барвистий, лагiдний, зовсiм чужий отому нелюдському лабiринту, вибудуваному iз слизьких, пожадливих поглядiв i з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крiзь яку несила продертися. Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, i вони нiби забули про його iснування так само, як поволi забували свого бога, що покинув їх на самотi, вiдцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомiчних i слабих. Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звiдки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сiрих, закудланих овець. Вiвцi юрмилися тiсно й щiльно, налякано налiтали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зослiпу то в той, то в той бiк. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись бiлому, а тепер безнадiйно запацьореному одязi гiйкали на одурiлих тварин, збивали їх герлигами ще тiснiше, гнали далi на продаж чи на зарiз, а попереду отари, поважний, мов Сiнам-ага, виступав велетенський чорний цап з повiшеним на шиї дзвiнком-боталом iз позеленiлої мiдi, i та мiдь з кожним похитуванням цапової шиї дзвенiла глухо, глибоко болiсно, як Настасине серце. Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець. Духом загибелi повiяло на нещасних жiнок од того видовиська, бив їм у нiздрi сморiд ненавистi, чувся голос смертi. - Гiй! Гiй! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасi вчувалося, нiби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: "Стiй! Стiй!"-i тiло їй мовби здерев'янiло, втратило гнучкiсть i зграбнiсть, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би впала, вдарилася об землю i вмерла тут, щоб не бачити цього чужого мiста, не вiдчувати на собi повзання липучих, мов гусiнь, поглядiв, не знати приниження i страху, зрiвнятися з отими вiвцями на зарiз. Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлiзлого, як i його хазяїн Сiнам-ага. Настася краєм свiдомостi зауважила густе рiзьблення, маленькi вiконця з химерним плетивом дерев'яних решiток нагорi, мiцнi дверi з товстим мiдним кiльцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стiну,ось-ось упаде. З безмежного Стамбула, з його ненавистi й муки безкiнечної кинутi тепер були в тишу цього притулку, в тiсняву дерев'яної клiтки-в'язницi, де волю замiнено решiтками на вiкнах, старими килимами на пiдлогах, подушками-мiндерами, безладно розкиданими мiж мiдним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими. З жiнок знято залiзнi нашийники. Нарештi, нарештi! Показано, де вода, де все, чого вимагають природнi потреби. Хоч i навiки, може, похованi в цих чотирьох стiнах, але врятованi вiд пожадливих очей i живi, живi! Сiнам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жiночу половину й мiцно замикано для певностi, бурмотiв молитву вдячностi: "Во iм'я аллаха милостивого, милосердного. Вiд зла тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрив! "_ Поволi почовгав на чоловiчу частину дому - селямлик. Тепер мiг терпляче вичiкувати з своєю здобиччю, поки настане час вигiдно продати її на Бедестанi. Ту червонокосу продасть венецiанцевi, який дав завдаток, тим часом буде разом з усiма. Квапитися з нею не слiд, хоч вона й не його наполовину. Вiддавати чуже нiколи не треба поспiшати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, вiн подвоїть вам i простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий i мудрий. _ ВАЛIДЕ Про свою нову рабиню Iбрагiм забув. Принаймнi хотiв, щоб так думали. Хто? Його євнухи, яких вимушений був тримати для догляду над гаремом? Чи сама рабиня, занадто зухвала й неприборкана, як на її становище? Зухвалостi вiн не прощав нiкому. Навiть султан Сулейман нiколи б не дозволив собi бути зухвалим з Iбрагiмом. Мiж ними ось уже десять рокiв взаємини були ледь не братськi. Старшим братом, хоч як це дивно, був Iбрагiм. Сулейман пiдкорявся Iбрагiмовi в усьому: у вигадництвi, в примхах, у настроях, в суперечках, у кiнних змаганнях, в ловах. Iшов за ним охоче, мовби аж радiсно, Iбрагiм випереджав Сулеймана в усьому, але дотримувався розумної мiри, не давав тому вiдчути нижчостi, меншої обдарованостi, меншої вправностi. Все це було, але все належало минулому. Смерть султана Селiма змiнила все в один день. Iбрагiм був занадто розумний чоловiк, щоб не знати, яка загрозлива рiч влада. Людина з владою у руках вiдрiзняється вiд звичайної так само, як збройний вiд беззбройного. Над султаном - лише небо i аллах на ньому. Аллах у всьому присутнiй, але всi велiння належать султановi. Тепер Iбрагiм мав стерегти Сулеймана, пильнувати його вдень i вночi, втримати його в тому станi й настроях, що вiн був протягом десяти рокiв у Манiсi, ясна рiч, стосовно себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому жорстокому й невдячному свiтi. Напруження майже нелюдське. Бути вiдчутним навiть тодi, коли ти неприсутнiй. З'являтися, щойно султан подумає про тебе, i зумiти так вплинути на султана, щоб вiн не забував про тебе нi на мить. У Манiсi Iбрагiмовими суперниками були тiльки двi жiнки: Сулейманова мати валiде Хафса i улюблена жона Махiдевран. Власне, остерiгатися мав тiльки валiде, бо вона мала владу над сином таємничу й необмежену. В Стамбулi валiде набувала сили ще бiльшої, але тут з'явилася суперниця найстрашнiша: держава, iмперiя. Вона затягувала в себе Сулеймана, погрожувала проковтнути, змагатися з iмперiєю було безглуздо, тому Iбрагiм мав тепер дбати лише про одне: не вiдстати вiд Сулеймана, бути з ним спiльно в добрi й злi, ясна рiч, для виду поступаючись першим мiсцем, хоч насправдi щосили утримуючись на становищi, яке займав у Манiсi. Його звали хитрим греком, не любив Iбрагiма при дворi нiхто, крiм Сулеймана та валiде, якiй до вподоби було все, що миле синовому серцю, але Iбрагiм не переймався чиїмись почуттями, вiдаючи вельми добре, що кожен випливає з моря самотою, покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й рiс на островi з твердого бiлого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камiнь, i оточене глибоким безжальним морем. Дух острiв'янина жив в Iбрагiмовi завжди, хоч i затаєний. Коли казати правду, то Iбрагiм глибоко зневажав людей з суходолу, але зневагу свою умiло приховував, бо чисельна перевага була не за островами, а за материком. Чисельна, та й тiльки. Силою душi переважав усiх. Також султана. Знав це давно, нiкому iншому знати не належало. Тому мав удавати запобiгливiсть i навiть принижуватися перед султаном. Дух його, нездатен до принижень, страждав при цьому безмiрно, але вдiяти Iбрагiм нiчого не мiг, хiба що караючи тим чи iншим способом своє тiло. Мiг вiдмовити собi в смачнiй їжi, коли Сулейман не хотiв нiчого їсти, мiсяцями не навiдувався у свiй гарем, супроводжуючи Сулеймана в його мандрах, ловах, у роздумах i нудьгуваннi, забував про прибутки, вдовольняючись найпростiшими милостями свого високого покровителя: усмiшкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови. Часто Сулейман замикався з Iбрагiмом для вечерi вдвох, без прислужникiв i без свiдкiв, ночi цiлi збували вони в бесiдах, у взаємному захопленнi, пили густi кандiйськi вина, якi добував для Iбрагiма вiрний йому Грiтi. Знеможений Сулейман засинав, але його спiвбесiдник не склепляв повiк. Iбрагiм боявся постелi. Заснеш, то, може, й навiки. В цiй землi таке части трапляється. А може, десь глибоко в пам'ятi жив страшний спогад про те, як заснув малим на теплому камiннi й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений був жити, як сова. I коли випадало йому провести нiч з жiнкою, то вимучував її, не даючи заснути бодай на хвилину, жорстоко й невтомно пiдганяв її у любощах i пестощах: не сплю я, то й ти не смiєш спати. Десь лякливо ждала першої ночi з ним нова рабиня, за яку заплатив шаленi грошi, пiддавшись нез'ясовному поруховi душi,- вiн не квапився. Суть взяття жiнки не в здiйсненнi задуманого - суть у самому задумi, в злiй насолодi влади над очiкуванням своїм i тої жiнки, над якою ти нависаєш, як меч караючий, як доля, як час нищення. I це ти вибираєш належну мить i береш жiнку не просто нагу, а оголену вiд усього сущого, i немає тодi з нею нi бога, нi людей, тiльки її володар. З набагато бiльшою охотою Iбрагiм кинув би собi до нiг щось бiльше, нiж жiнку, але тим часом не мав того бiльшого, боявся навiть подумати про те, бо не приваблювало його нiщо, крiм влади. Владу мав султан, Iбрагiмовi судилася покора, особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на вiдстанi небезпечнiй i загрозливiй. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарештi згадав про свою золотоволосу рабиню i звелiв старшому євнуховi привести її вночi до ложницi. Коло узголiв'я поблимував сiрiйський мiдний свiтильник, з мiдної курильницi посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь вловимих пахощiв, Iбрагiм лежав на зелених, як у султана, покривалах, тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати без дерев'яної пiдставки та ще в постелi таку вагу було майже неможливо, але йому чомусь хотiлося показатися перед тим дiвчиськом саме так: поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотiв, мабуть, вразити на Бедестанi, не торгуючись, призначивши за неї цiну, вдвiчi бiльшу, нiж просив той старий пройдисвiт Сiнам-ага. Як її звати? Роксолана. Iм'я дав їй Луїджi Грiтi. Недбало, не думаючи, мимохiдь. Але хай буде. Можна б ще назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про її походження, водночас вiдповiдатиме османському духовi. Пiдштовхувана євнухом, дiвчина увiйшла до просторої ложницi i не без подиву зауважила на зеленому ложi того, котрий купив її на Бедестанi. Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому. Iбрагiм повернув до неї голову, стягнув до перенiсся брови. - Ти будеш однинi Рушен,- сказав своєю дивною слов'янщиною, од якої Настасi захотiлося смiятися. - Хiба ти турок? - забувши, навiщо її сюди привели, простодушно спитала вона. - Рушен i Роксолана - так зватимешся,- не вiдповiдаючи, суворо пояснив Iбрагiм.Пiдiйди ближче i скинь свiй одяг, вiн заважав менi роздивитися твоє тiло,звелiв Iбрагiм.- Ти рабиня i маєш робити все те, що я тобi скажу. - Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм. - Ти рабиня для втiхи й насолод. - Для насолод? Яких же? - Моїх. - Твоїх? - Вона засмiялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод? Вiн образився. Блиснули гнiвно йому очi, сiпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув: - Пiдiйди сюди! Вона ступнула мовби й до ложа i нiби вбiк. - Ще ближче. - А коли не хочу? - Маєш слухатися моїх велiнь. - Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподiвано, що вiн розгубився. - Хто тобi сказав, що я був християнином? - А й так видно. Хiба неправда? - Тепер це не має значення. Пiдiйди. - Не пiдiйду, поки не знатиму. - Що тобi ще? - Повинен вiдповiсти менi. - Ти нахабне дiвчисько! Пiдiйди! - Нi, ти скажи менi. Чув про тих сiмох отрокiв, що заснули в Ефесi? - В Ефесi? Ну то що? - Вони досi сплять? Iбрагiмовi починала вже подобатися ця дивна пригода у власнiй ложницi. - Принаймнi я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав вiн звеселено.Тепер ти вдоволена? - А той священик? - не вiдступалася вона. - Який священик? - У святiй Софiї. Коли турки з їхнiм султаном вдерлися до Софiї, там правилася свята служба, всi стояли на колiнах i молилися. На амвонi стояв священик, який вiв вiдправу. Тодi яничар з шаблею кинувся на священика i вже замiрився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стiни храму, i стiна розступилася i сховала священика. Вiн вийде з неї, коли буде кiнець невiрним. Ти мав би чути про це. - Не чув, i нiхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка. - Чому ж дика? Це знають усi поштивi люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторiнки. - Не знаюся на цьому письмi. Якесь дивне. - Вмiєш письма? - Чому б не вмiла? Всього вмiю. - То йди до мене. - Не пiду. Цього не вмiю й не хочу. З тобою не хочу. - Примушу. - Хiба що мертву. - Ти дiвчина? - Мав би побачити вже. - Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На Iбрагiма насувалася незрозумiла нехiть. Думав уже не про втiху, а про те, як знайти почесний для себе вiдступ i як поводитися з цим дивним дiвчам надалi. Казати правду, Рушен як жiнка нiчим не приваблювала Iбрагiма. Жiнка має бути безмовним знаряддям втiхи, а не вдарятися у високi розбалакування, щойно ступивши до ложницi. - Ти чия донька? - спитав вiн, щоб виграти час. - Королiвська! - засмiялася Настася, зухвало стрiпнувши пишними своїми червонястими косами. Iбрагiм не зрозумiв. Або не повiрив. - Чия, чия? - Сказала ж: королiвська! - Де тебе взято? - У королiвствi. - Де саме, питаю. - Вже там нема, де була. Вiн поглянув на неї уважнiше, прискiпливо, недовiрливо, навiть зневажливо. Нiкчемна самозванка? Просто дурне дiвча? Але ж справдi дивне на вигляд i вдачею. I поводиться вкрай химерно. Нiколи ще не чув вiн про рабинь, якi б смiялися, щойно попавши в рабство. Йому захотiлося подумати на самотi. Не знав самотностi, не мав часу на неї, але iнодi гостро вiдчував у собi якусь нез'ясовну тугу. i лише згодом вiдкривалося: то туга за самотнiстю. Прагнемо того, чого позбавленi. - Гаразд,- махнув вiн утомлено.- Iди сьогоднi. Покличу тебе згодом. - Куди ж менi? - дивуючи його ще бiльше, спитало дiвча.- Знов туди - їсти й спати? В нiй таки справдi було щось не таке, як в iнших людях. - А чого б ти хотiла? - Науки. - Може, ти забула, хто ти? - Рабиня. Але дорога. - Ти все знаєш? - Якби все, не хотiла б учитися. - Тебе ж учать спiвати й танцювати? - Вмiю без того. Можу заспiвати тобi, як мене куповано, Послухай-но. Вона присiла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: "За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За бiле лице одинадцять. За бiлу шию аж дванадцять. За синi очi та й довгi вiї тринадцять. За тонкi брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..." Скочила на ноги, вiдбiгла до дверей. - Маєш пiсню. Досить з тебе? - Iди. Дай менi час для думання. Вона ще не вiрила. - Отак i йти? Я ж рабиня. - Iди, йди. Ще тебе покличу. - Мала втiха! Вона вийшла вiд нього, смiючись, але вiн не хотiв чути того смiху, хотiв думати. А що думати - не знав. Порадитись? Про жiнку не радяться. Проти них хiба що беруть свiдкiв, коли жiнка здiйснить паскудство. "А тi з ваших жiнок, котрi здiйснюють паскудство,- вiзьмiть у свiдки проти них чотирьох з вас. I коли вони засвiдчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях". Був Грiтi, який стояв осторонь iсламу. Але з Грiтi не хотiлося б розмовляти про цю дiвчину, бо ж при зустрiчi вiн i так неодмiнно пiдморгне i спитає з брудною чоловiчою вiдвертiстю: "Ну як засмакувала вам роксоланочка?" Iбрагiм лежав i перебирав у пам'ятi вiршi четвертої сури корану "Жiнки". Завжди знаходив у цiй книзi втiху, надто там, де згадувалося його iм'я. Знав, що то пророк Iбрагiм, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втiху, читаючи: "Адже ми дарували роду Iбрагiма писання й мудрiсть". Може, й Феррох-хатун, пiдбираючи для малого свого раба мусульманське iм'я, зупинилася на Iбрагiмi, щоб сповнити гордiстю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тiло вiддаючи природi, яка без нiчиєї помочi вже чотирнадцятилiтнiм зробила Iбрагiма палким i вiдданим коханцем його доброї господинi. Тепер вона десь спливає у невтiшних сльозах, а вiн має знайти розумний вихiд iз безвиходi, в яку потрапив, купивши на Бедестанi дивну рабиню. "I нiколи ви не в станi бути справедливими мiж жiнками, хоча б i хотiли цього. Не ухиляйтеся ж усiм ухилянням, щоб лишити її нiби висячою. А коли ви владнаєте i будете богобоязливi, то воiстину аллах прощаючий, милосердний". До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Iбрагiмову Хюму, вигнав утришия. Євнухи - найнестерпнiшi. Завжди знають те, чого не слiд знати нiкому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нiкому не стане вiдповiдати (навiть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз вiдправив вiн рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно? I тут вiн злякався: а чи не виявив вiн слабостi, чи не пiддався затаєним чарам цiєї чужинки? Принаймнi мав би напоїти її мiцним вином i хай би тодi спробувала виказати свою варварську сумiш гострого, як бритва, розуму i мало не дитячої наївностi. Але ж вiн не зробив цього. Вiдпустив Рушен, не доторкнувшись до її тiла, i вiдпустив передчасно й дочасно. Не iнакше - чари. Його ошукано. Вiн пiддався наївнiй баєчцi про високе походження i про чистоту мало не ангельську. Iбрагiме, Iбрагiме!.. Над Стамбулом нависала холодна зимова iмла, але султан виявив бажання їхати па Ок-Мейдан стрiляти з лука по гарбузовi. Бажання падишаха священне. Iбрагiм супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного правого стремена. Вiн був сама поштивiсть i запобiгливiсть на цьому почесному мiсцi правої сторони, що змiцнює небосхил, i потiшав султана, описуючи їхнi вправи стилем придворних пишномовцiв-лакиз: "Коли високий султан, сiвши верхи, з августiйшим кортежем поспiшив у путь досконалостi, поштивостi й служiння i за звичаєм халiфiв у вiльний вiд державних турбот день прибув на поле стрiляння по гарбузу, який уже чекав на мiсцi проходження його величностi, чухраї й аджеми [15] вмить стали ганяти гарбуз, пiднятий на двiстi гезiв над землею, i великий падишах, нiби лев, створивши собi пазурi з стрiл i лука, став метати в гарбуз стрiли випробування, заохочування i налякування згiдно з словами: "I приготуйте для них, скiльки можете, сили i загонiв кiнних; або ви налякаєте". Щаслива права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв i великого сокольничого Iбрагiма, який також метав стрiли в свiй гарбуз, i високогiднi вельможi султанськi, заохочуючи один одного, метали стрiли щастя в гарбузи, пiдставлюванi їм аджемами, та не могли зрiвнятися всi тi гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних i чорних смугах, нiби кров од стрiл i синцi од могутнiх ударiв його величностi. Що то був за гарбуз! Глиба, нiби дерево без стовбура, або голова богатирського воїна, що взiрцево пiдставив її пiд кам'янi удари стрiл. Вона схожа на товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрiльбище. Це гнiздо голубiв, яких камiння стрiл змушує злякано злiтати, або райська фiнiкова пальма, яка пiдставляє себе його величностi, намiсниковi нашого часу". Султан уперто вганяв стрiлу за стрiлою у величезний гарбуз, який бiгцем проносили перед ним на високiй дерев'янiй тичцi схованi за земляним насипом чухраї. Слiдом за султанським гарбузом пересувалися гарбузи, призначенi для Iбрагiма, для великого вiзира старого Пiрi Мехмеда-пашi, для вiзирiв, яничарських аг, для вельмож, пiдлабузникiв i придуркiв. Султанський гарбуз був найбiльший i найяскравiший, його стрiли теж мали золоте оперення i сяяли навiть в iмлистому повiтрi, гарбузи для Iбрагiма й вiзирiв були набагато меншi i всi бiлi, решта мала вдовольнятися кiлькома сiруватими круглими гарбузиками, в якi вбивано одразу по кiльканадцять злих стрiл. Сулейман оволодiв високим умiнням лучника в час свого намiсництва в Криму, куди, ще малим, вiдсилав його дiд султан Баязид. I хоч османськi султани вважали лук зброєю боягузiв, надаючи завжди перевагу мечу, Сулейман пiсля Криму вже нiколи не мiг позбутися великої спокуси метати стрiли чи то в дикого звiра, чи в перелiтного птаха, чи й у такий ось гарбуз. Султан, за своїм звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм "без'язиким" - дiльсiзам, щоб подавали стрiли або напої - промочити горло їм з Iбрагiмом. Iбрагiм намагався не вiдставати вiд Сулеймана, ретельно вганяючи в свого гарбуза стрiлу за стрiлою, посмiювався з старого Пiрi Мехмеда, який влучав рiдко, неспроможний як слiд напинати тятиву, через що його стрiли не долiтали i безсило падали вниз. Несподiвано чиясь чужа стрiла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало не пробивши його наскрiзь. Навiть Iбрагiм, змертвiвши лицем, поглянув на свiй сагайдак i на ту злочинну приблуду, так нiби хотiв упевнитись, що то не його стрiла з синьо-бiлим оперенням, а справдi чужа, не знати чия i звiдки. Стримiла в яскравому гарбузi чорна, з брудними пацьорками, поначiплюваними на нiй. Чухраї й аджеми, враженi небаченим святотатством, завмерли в своєму сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так нiби їм теж передався дрож перестраху, який опанував усiх придворних. Учитель i вихователь султанiв сивоголовий вiзир Касим-паша, який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усi роки в Манiсi, терпляче передавав йому всi таємницi двiрських звичаїв, тепер з деякою стривоженiстю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для молодого султана. Ось нагода показати i свою владу, i норов свiй, i свiй спокiй, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман привiз до Стамбула теж з Манiси. Мав своїх власних, не потребував дiльсiзiв, якi служили султановi Селiму, Касим-паша пiдготував для свого повелителя i цих мовчазних виконавцiв найнесподiванiших повелiнь, повелiнь таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком i поглядом, а то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонiлими вiд вiтру старими своїми очима, Касим-паша вдоволено спостерiгав, як умiло й непомiтно вiддає Сулейман накази, як метаються дiльсiзи, мовчки i негайно сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невiдома рука злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стрiла в султановiй цiлi однаково, що чоловiк у Баб-ус-сааде [16]. Кара мав бути негайна i безжальна, але гiднiсть треба зберiгати також i в покараннi. Касим-паша не брав участi в змаганнях, його не примушувано, з нього не насмiхався навiть Iбрагiм, та коли старий вiзир не метав стрiл, то стурбованi погляди на свого вихованця вiн метав ще частiше, нiж той стрiли, i тепер напружився своїм старим жилавим тiлом, мов туго напнута тятива. Султан не зрадив свого вiрного вихователя. Не вирвався йому з грудей крик обурення, нiчого не спитав, тiльки гнiвно показав рукою на ту нахабну стрiлу, i дiльсiзи миттю кинулися шукати винного i негайно поставили перед султаном якогось старого бея, замотаного в товстi сувої тканини i хутер, у величезнiй круглiй чалмi, розгубленого й одурiлого вiд вчиненого його нетвердою рукою. Дiльсiзи, показавши султановi обличчя злочинця, накинули тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити неминучу кару, але Сулейман порухом вказiвного пальця лiвої руки затримав їх. - Де кадiй[17] Стамбула? - спитав спокiйно. Хотiв бути справедливим, керуватися не гнiвом, а законами. Не цiкавився, як звуть злочинця i хто вiн. Бо злочинець через свiй злочин став твариною, тварина ж не має iменi, так само й становища. Тiльки смерть може знов зробити злочинця, який замахнувся на султанську честь i завдав найвищої образи падишаховi, людиною, i тодi йому буде повернуто його iм'я, i родина може забрати його тiло, щоб вiддати землi згiдно зi звичаєм. Кадiй прибув i вклонився султановi. - Воiстину Всевишнiй аллах любить людей високих помислiв i не любить низьких,тонко проспiвав вiн, погладжуючи вiхтi сивої бороди i надимаючи побузковiлi вiд холоду щоки.- Адже господь твiй у засадi. Пiсля цього кадiй змалював усю пiдступнiсть i тяжкiсть злочину спровиненого i на потвердження навiв висловлювання Абу Ханiфа, Малiкi й Несая [18]. Не могло бути злочину тяжчого, нiж посягання на честь володаря, тi ж, хто вганяв свої стрiли в гарбуз щастя його величностi, втрачають право жити, бо пролив на них господь свiй бич кари. Воiстину ми належимо богу i повертаємось до нього. Султан i всi його вiзири визнали винятковiсть знань кадiя, красу його мови i гарну побудову доказiв. Сулейман показав "без'язиким" пальцем, що вони мають робити, тi вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок, вхопилися за кiнцi - i ось уже чоловiка нема, лежить труп з виряченими очима, з прокушеним посинiлим язиком, i сам султан, Iбрагiм, вiзири, вельможi пересвiдчуються в його смертi, проходячи повз задушеного i пильно придивляючись до нього. Сулейман подарував кадiєвi султанський халат i, здобрiлий, сказав Iбрагiмовi, що хотiв би сьогоднi з ним вечеряти. - Я звелю приготувати румелiйську дичину,- вклонився Iбрагiм.Солодкого вистачить чотирьох перемiн. - Сьогоднi холодно,- пересмикнув плечима Сулейман.- Не завадить анатолiйський кебаб. - Не завадить,- охоче згодився Iбрагiм. - I чогось зеленого. Без солодощiв обiйдемося. Ми не жiнки. - Справдi, ваша величнiсть, ми не жiнки. Вперше за день султан усмiхнувся. Помiтити цю усмiшку пiд вусами вмiв тiльки Iбрагiм. - Ми сьогоднi гарно пострiляли. - Ваша величнiсть, ви воiстину метали сьогоднi стрiли щастя. - Але ти не вiдставав од мене! - Випереджати вас було б злочинне, вiдставати - ганебно. - Сподiваюся, що наш великий вiзир складе газель про це свято стрiльби. - Чи не занадто старий Пiдi Мехмед, ваша величнiсть? - Старий для стрiляння чи для газелей? Як сказано: i голова запалала сивизною... - Мехмед-паша суфiй[19], а суфiї засуджують усi втiхи. Я мiг би скласти бейт[20] для великого вiзира. - Навiщо ж вiдмовлятися вiд такого бажання? - Султан забрав повiддя свого коня у чаушiв[21] , рушив ступою з Ок-Мейдану. Iбрагiм, тримаючись бiля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було лiпше чути, проскандував: Маєш звичай, о суфiю, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфiю! - Це треба записати,- схвально мовив султан i пустив коня вскач. Iбрагiм скакав поряд, мов його тiнь. Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатiха, розписаних венецiанським майстром Джентiле Беллiнi: бiлокосi жiнки, зеленi дерева, гяурськi будiвлi, звiрi й птах