и - все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч i сказано: "Поять їх вином iз чашi запечатаної", зате з султана поволi сходила його звична похмурiсть, вiн ставав ледве не тим шiстнадцятилiтнiм шах-заде з Манiси, який клявся колись Iбрагiмовi в любовi й повазi на все життя. Хмiльний верблюд легше несе свiй в'юк. Пили i їли багато, але ще бiльше вiдкидали, бо челядi сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому. - Що не з'їдається - викидається! - недбало казав султан.- Сьогоднi вечеря менi особливо смакує. А тобi? - Менi так само. Iбрагiм пiдливав Сулеймановi густого мускату, а самому не йшло з голови: "Що не з'їдається - викидається". А вiн не викидав би нiколи й нiчого, бо ж був сином бiдних батькiв. Але тут, коло султана, вже не з'їдав усього, попри всю свою невситимiсть. От i Рушен не з'їв. То що ж тепер - викинути? А куди? Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгiй тонкiй шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжнi свої почуття до цього чоловiка - i не мiг. Не хотiв. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досi. Вiн живе не для себе, а для темнолицього можновладця. I Рушен купив, платячи дурнi грошi, дивуючи Грii, а тодi не зачепив i пальцем, коли євнух заштовхав дiвчину до ложницi,- не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворi палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалiсть, вдячнiсть за все, що Сулейман зробив для нього? Хiба знав? Дiяв несвiдомо, сам до часу не вiдаючи, що творить, лиш тепер збагнув i зрадiв невимовне, i закортiло розповiсти султановi, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку. Зупинись i подумай ще. Подумав, i сяйнуло йому: валiде! Треба порадитися з матiр'ю султана валiде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему. Пiсля вечерi Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат"[22], слухав, куняючи, не перебивав i не перепитував, а Iбрагiм, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у головi тiльки одне слово: "Валiде, валiде, валiде!" "Я знайшов жiнку, яка ними править, i даровано їй усе, i в неї великий трон". А тодi здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану з венецiанцем Джентiпе Беллiнi, який розписував цi покої для Мехмеда Фатiха. Художник вельми подивував султана, привiзши йому в дарунок кiлька своїх робiт, де були зображенi прекраснi жiнки, якi видалися Мехмеду живiшими навiть за його одалiсок з гарему. Вiн не вiрив, що людська рука здатна творити такi речi. Тодi художник намалював портрет самого Фатiха. Кривий, наче ятаган, нiс, розбiйницьке обличчя у широкiй бородi, звiруватий погляд з-пiд круглого тюрбана, у всьому панiвна барва - стемнiла загусла кров. Султан був у захватi вiд умiння венецiанця. Але коли той показав Мехмедовi картину усiкновення глави Iоанна-Хрестителя, султан засмiявся з художницької недосвiдченостi. - Ця голова занадто жива! - вигукнув вiн.- Не видно, що вона мертва. На вiдрубанiй головi шкiра стягується! Вона стягується, щойно голову вiддiлено вiд тiла! Ви, невiрнi, не знаєтесь па цьому! I щоб не полишити нiяких сумнiвiв щодо свого знання, тут же звелiв вiдтяти голову одному з чаушiв i примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венецiанцевi стало видаватися, нiби вiн i сам умирає. Не було нiчого неможливого для Османiв. Надто в жорстокостi. Чи не накличе вiн на себе жорстокостi своїм дарунком? Вчинковi має передувати розмова. А розмова - це ще не дарунок. Хоч Iбрагiм вважався головним наглядачем султанських покоїв i хоч Баб-ус-сааде теж належала до його вiдання, але переступити за четверту браму, пильновану бiлими євнухами, не ризикуючи втратити голови, вiн не мiг так само, як будь-який iнший чоловiк, окрiм самого султана. Євнухи не бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалiсками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Iбрагiм бачив, що дiється у гаремi, вiн мав задовольняти всi потреби цього маленького, але всемогутнього свiту; щоранку до нього приходив головний євнух, який передавав велiння валiде - великої правительки Хафси, дорогоцiнний час якої не мiг витрачатися на речi низькi й пiдлi, для яких поставлений тут був вiн, Iбрагiм, бо той час ощадливо роздiлювано на устремлiння наблизитися до аллаха, на возвеличення улемiв, бiдних чалмоносцiв. Iбрагiм терпляче слухав розбазiкування чорного кизляр-аги, вiдаючи вельми добре, що її величнiсть валiде, окрiм готування дарiв для мечетей i священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетiння мережив, свiй час здебiльшого витрачає на плiткарство, на вислухування доносiв євнухiв i своїх вiрних одалiсок, на притлумлення чвар, а то й справжнiх заколотiв, якими аж кипить гарем, i, ясна рiч, на вивiдування й стеження кожного кроку султанового, його вiзирiв, усiх наближених, передовсiм Iбрагiма ж, хоч до нього валiде й мала особливу прихильнiсть, про що не раз казала вiдверто. I не просто прихильнiсть, а й любов, як до сина. Про це вiн теж вiдверто чув з уст самої валiде. З царствених уст, що красою своєю затьмарювали будь-що бачене. Не соковитi, не буйно-червонi, не нiжнi тою тонкою нiжнiстю, вiд якої шалiють чоловiки, а скорiше суворi, темнi, мовби вкритi смагою, якiсь нiби затвердiлi, але вирiзьбленi з такою високою досконалiстю, що ждав з них уже й не просто слiв, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з чоловiкiв випало щастя бачити тi уста. Iбрагiм належав до небагатьох. - Передай валiде,- сказав вiн уранцi кизляр-азi,- що я просив би її вислухати мене. Кизляр-ага мовчки вклонився. - Iди,- знов сказав Iбрагiм. Євнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутнiший за Iбрагiма, бо мав у своїх чорних страшної сили руках i весь гарем, i самого султана, але нiколи не виказував вiдверто своєї могутностi, бо позад нього стояли цiлi поколiння, таких самих євнухiв, якi творили свою справу тайкома, накидали зашморг, пiдкрадаючись ззаду, а перед очi запобiгливо вклонялися, принижувалися i пiдлабузнювались. Людина, ставши на ноги i возвисившись над свiтом тварин, одразу мовби подiлилася на двi частини: верхню, де дух i мисль, i нижню, яку тiлеснiсть тягне до землi, до тваринностi, до первiсного бруду. Верхнiй слугують мудрецi i боги, нижнiй - пiдлабузники. Вони з людських покидькiв - найдревнiшi. Покiнчити з ними - незмога. Єдиний спосiб: знову стати рачки! Iбрагiм нiколи не вважав себе пiдлабузником. Може, й уподобав його Сулейман за те, що не прилучився вiн до юрмища лакиз, яке оточувало шах-заде в Манiсi, а тепер, коли Сулейман став султаном, вiн, Iбрагiм, теж не зламався, утримався на своїй людськiй висотi, пiднявся ще вище над лакизами Високої Порти, яким тут не було й лiку. Валiде Хафса попервах насторожено придивлялася до жвавого грека, остерiгаючись, щоб вiн не зашкодив її синовi. Але, володiючи необхiдним терпiнням, яке б з цiлковитим правом можна було назвати зцiлюючим, вона незабаром переконалася, що мiж юнаками розпочалося щось нiби змагання гiдностей, i це їй сподобалося. Тепер тiльки мала пильнувати, щоб Iбрагiм, лишаючись напарником Сулеймана, не намiрився стати його суперником. Щонайменшi натяки на суперництво валiде помiчала коли й не сама, то завдяки своїм очам i вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, i вчасно усувала їх непомiтно для Сулеймана, часто й для Iбрагiма. Тепер в Iбрагiмовому проханнi валiде запiдозрила якийсь пiдступ, мабуть, через те кiлька днiв не вiдповiдала, чи то хапливо збираючи про нього все можливе, чи то належно готуючись до наступної розмови. Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всiх iнших людей, але не для валiде. Бо коли чоловiк задумав щось лихе або й пiдле, то вiн не витримає, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрiбницею, хоча б у сонному мареннi або в сп'янiннi, коли вони iз Сулейманом замикаються у джавурських покоях Фатiха,- i тодi вона негайно знатиме, здогадається про все i вiдповiдно пiдготується до вiдсiчi. Коли ж Iбрагiм не має на гадцi нiчого лихого, навпаки, хоче справити їй приємнiсть, то й тодi не слiд поспiшати, бо поквапливiсть личить тiльки людям пiдлим, нiкчемним i безвартiсним. Велич людини - у спокої, а спокiй - у терпеливостi й повiльностi. Без прогайки треба розправлятися тiльки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вiтер. Валiде Хафса походила з роду кримських Гiреїв. У її жилах не було кровi Османiв. Але вознесена нинi на становище храни-тельки чеснот i гiдностей цього царського роду, вона щосили намагалася увiбрати в себе його багатовiковий дух. Велетенськi простори дихали в її серцi, повiльнi, як хода караванiв; ритми пiскiв i пустель пульсували в кровi, прогнанi з небес великими вiтрами хмари стояли в її сiрих, розiскрених очах, її рiзьбленi губи зволожувалися дощами, якi падали i нiяк не могли впасти на землю. Iмперiя була безмежним простором, простiр був нею, Хафсою, а сама вона поволi ставала простором, мандруючи за велiнням султанiв Баязида Справедливого i Селiма Грiзного (її мужа) зi своїм сином то в Амасiю, то в батькiвський Крим, схований за високими хвилями суворого моря, то в Едiрне, то в Стамбул, то в Манiсу, а тепер, з'єднавши i об'єднавши всi простори тут, у царственому Стамбулi, в палацi Топкапи, де вспокоено сiла вона на подушку почестi й поваги, ставши тогрою[23] на султанськiй грамотi гiдностей найцнотливiших людей усього свiту. Валiде покликала Iбрагiма тодi, коли в нього стало зникати бажання подiлитися з нею своїм намiром. Намiр цiнний тодi, коли ще не потьмянiв, коли йде вiд горiння душi i не має на собi вiдбиття холодного розуму. Та звiдки ж було знати валiде про дивний намiр Iбрагiмiв? Вона прийняла його у просторому покої коло Тронного залу вночi, коли султан або вже спав, або втiшався зi своєю улюбленою жоною Махiдевран. Лише неширокий перехiд i крутi сходи вiдокремлювали їх вiд того мiсця, де був нинi Сулейман, i це мимоволi накладало на їхню розмову печать недозволеностi, ледь не грiховностi. Валiде сидiла на подушках, уся в бiлих хутрах, обличчя її закривав бiлий яшмак, над яким горiли її величезнi, чорнi в напiвмороку очi. Лише один свiтильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валiде несмiливими жовтуватими променями, але й вiд нього вона, мабуть, хотiла затулитися, бо, щойно з'явився у покої Iбрагiм, пiднесла свою легку руку, так що тiнь упала їй на лице, але тiльки на мить, бо валiде вже прибрала руку, а в руцi мала яшмак. Iбрагiм належав до чоловiкiв, якi вже бачили обличчя валiде, тому вона не хотiла ховати його й сьогоднi, надто що мiж ними мала вiдбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрiбнi також уста, та ще коли уста такi, як у неї. - Сiдайте,- запросила вона, показуючи Iбрагiмовi на подушки, якi мiг пiдкласти собi пiд боки. Вiн привiтався i сiв на вiддалi, поштиво напiвсхилившись туди, де потопала в бiлiй нiжностi хутер маленька постать, яка навiть сидяча, вспокоена, непорушна, була вся мовби зiткана з рухливостi, меткостi, бентежностi. Гостро зблискували чорно-сiрi чи то вмiло пiдсурмленi, чи то в таких примхливих прорiзах очi, маленький рiвний носик, здавалося, трепетав не самими тонкими нiздрями, а всiм своїм чiтким обрисом, губи темно рiзьбилися на блiдому нервовому обличчi, i здавалося, промовляють до тебе навiть мiцно стуленi. Подих часу ще не дiткнув цього обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного, хто мав щастя на нього глянути. Дивний був султан Селiм, який вiдiслав од себе таку жiнку i до самої своєї смертi не хотiв бiльше бачити її. Може, правду переказують пошепки один одному гаремнi стражi, нiби Сулейман народжений не Хафсою, а улюбленою рабинею Селiмовою сербкинею родом зi Зворника в Боснiї. А Хафса, мовляв, тої самої ночi народила дiвчинку. Хiба могла вона стерпiти, що спадкоємець трону буде вiд рабинi? Сербкиню задушили євнухи ще до ранку, а Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправдi, i чи довiдався про це Селiм, i чи знає хтось напевне? Гарем навiки хоронить усi свої таємницi, його брами зачиненi так само мiцно, як мiцно стуленi оцi прекраснi уста, якi не хочуть промовити до Iбрагiма бодай слово, вiн же перший говорити не смiє. Нарештi валiде вирiшила, що мовчанка затяглася. - Ви хотiли зi мною поговорити. Про що? Я слухаю. її спосiб мовлення пасував до її зовнiшностi: рвучкiсть, недбалiсть, слова налiтають одне на одне, так нiби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути їх на волю, щоб знову замкнутися у мовчаннi довгому i впертому. В запитаннi валiде Iбрагiм мiг вичути будь-що: невдоволення тим, що її потривожено, гнiв на чоловiка такого низького, порiвнюючи з її власним, становища, звичайну байдужiсть. Не було там тiльки цiкавостi, справжнього бажання довiдатися, що ж вiн їй скаже. Iбрагiм намагався вловити бодай вiддалену схожiсть мiж валiде i Сулеiїманом. Не знаходив нiчого. Навiть зовсiм чужi люди, тривалий час живучи разом, переймають одне вiд одного то якийсь порух, то усмiшку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нiчого. Або двоє геть чужих i ворожих людей, або вже такi сильнi особистостi, що не можуть приймати нi вiд кого нi гiдностi, нi вад. Вiн вiдчув настороженiсть валiде i зрозумiв, що вона зготовилася на випадок чого i до вiдсiчi, i до помсти. Хоч зовнi була суцiльна доброзичливiсть. "Вони замишляли хитрiсть, i ми замишляли хитрiсть, а вони й не знали". Жiнки не читають корану. Але для жiнок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Iбрагiм саме вчасно, щоб його мовчання не перейшло в непоштивiсть, знайшов потрiбнi слова: - "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валiде мовчала, чи то не бажаючи вiдповiдати на слова корану, чи то вичiкуючи, що Iбрагiм скаже далi, то вiн додав: - "А хто приходить з лихим - лики тих повернутi у вогонь". Вона знов мовчала, ще впертiше стискувала свої темнi уста, кидала на Iбрагiма погляди гострi, як стрiли, обстрiлювала його зусiбiч швидко, вмiло, влучно. - "Тiльки ви своїм дарам радуєтесь",- знову вдався вiн до спасенних слiв з книги книг iсламу. - Так,- нарештi порушила вона нестерпну свою мовчанку.- Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же? - Не я, ваша величнiсть. Не для мене дарунок. Вiдчував незвичну скутiсть. Простiше набагато було б тодi вночi сказати по-чоловiчому Сулеймановi: "Придбав рiдкiсну рабиню. Хочу тобi подарувати. Не вiдмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манiсi подарував йому одну за одною двох своїх одалiсок, досить вiдверто вихваляючи їхнi жiночi гiдностi. - Для кого ж? - спитала валiде, i тепер уже не було нiякого вiдступу. - Я хотiв порадитися з вами, ваша величнiсть. Чи мiг би я подарувати для гарему найяснiшого султана, де ви володарюєте, як левиця, удостоєна служiння леву влади й повелiнь, подарувати для цього втечища насолод рiдкiсну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебiї, що прибув з-за моря. - Рiдкiсну чим - вродою? - Норовом своїм, усiм єством. - Такi дарунки - тiльки вiд довiрених. - Я прийшов порадитися з вами, ваша величнiсть. Вона не слухала його. - Довiреними в справах гарему можуть бути тiльки євнухи. Вiн пробурмотiв: "А коли ви ще не ввiйшли до них, то немає грiха на вас". Вона й далi не слухала його. А може, вдавала, що не слухає. Зненацька впало запитання: - Чому ти захотiв подарувати її султановi? - Вже сказав про її рiдкiсну вдачу. - Цього замало. - Є чутки, що вона королiвська донька. - Хто це сказав? Вона сама? - Люди, яким я вiрю. I її поведiнка. - Яка може бути поведiнка в рабинi? - Ваша величнiсть, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в своїй затятостi: - Коли куплена рабиня? Iбрагiм знiтився. - Недавно. - Однаково ж я довiдаюсь. - Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно зготовлена, щоб переступити цей високий порiг. Вапiде довго мовчала. Не мав чого додати й Iбрагiм. Нарештi рiзьбленi губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова: - Вона цiла? - Iнакше як би я посмiв, ваша величнiсть! "ї вклади руку свою за пазуху, вона вийде бiлою без будь-якої шкоди". Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для Iбрагiма. Нарештi стрепенулася i вперше за весь час глянула на Iбрагiма лукаво, справдi по-жiночому. - Ти не справився з нею? В Iбрагiма засiпалася щока. - Вже купуючи, я купував її для його величностi! Заплатив подвiйну цiну проти тої, яку просив челебiя. Шалену цiну! Нiхто б не повiрив, коли назвати. Вона його не слухала i вже смiялася з нього. - Тобi треба для гарему стару досвiдчену жiнку. Iнакше там нiколи не буде ладу. Помочi вiд євнухiв ти не хотiв, бо ненавидиш євнухiв. Я знаю. Помовчала i несподiвано: - Я пошлю перевiрити її цiлiсть. Ти вiзьмеш iз собою євнухiв. - Зараз? - Вiдкладати не можна. - Я мiг би попросити вас, ваша величнiсть? - Ти вже попросив - я дала згоду. - Поза тим. Щоб про це знали тiльки ми. - А рабиня? - Вона ще зовсiм дiвча. Валiде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманiсть, але вже сталося. Може, згадала, що її привезено в гарем шах-заде Селiма теж дiвчиськом. Досi ще не схожа була на матiр султана Сулеймана. Скорiше, старша сестра. Всього лиш шiстнадцять рокiв мiж матiр'ю i сином. У сорок два роки вона вже валiде. - Пам'ять починається у людинi набагато ранiше за всi радощi й нещастя, яких вона зазнав. Вона пiдвелася. Була така заввишки i так само тонка й зграбна, як Рушен. Iбрагiм чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна однiй. Вклонився валiде, супроводжував її до переходу у святая святих. Волiкти за собою євнухiв було гидко, але довiрити цю справу нiкому не смiв. Мовчки проїхав iз своїм почтом крiзь Браму яничарiв, повз темне громаддя Айя-Софiї, бiля обелiскiв Iподрому. Вдома прогнав слуг, звiв євнухiв валiде зi своїми, пiшов од них на чоловiчу половину, ждав пронизливого дiвочого крику, зойкiв, ридання, але нагорi панувала тиша, тодi не витерпiв, пiшов туди сам. Чорнi євнухи з одягом Рушен у руках одурiло ганялися за нею по тiснiй напiвтемнiй кiмнатi, а дiвчина, стрiпуючи довгими своїми розпущеними недбало косами, втiкала вiд них, вигинаючись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то смiх, чи то схлип, очi зелено палали, мовби хотiли спалити нечестивцiв пекельним вогнем, нiздрi трiпотiли в знесиленнi й вiдчаї. Побачивши Iбрагiма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у нервовому смiху: - I цей прийшов! Чого прийшов? - Подивитися на тебе востаннє,- спокiйно сказав Iбрагiм. - Уперше! - Так. Але й востаннє. - То дивись. Тi вже дивилися! Шукали в менi. Чого вони шукали? Звели тепер задушити мене, як це у вас ведеться. - Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок. - Дарунок? Хiба я нежива? - Май терпiння дослухати. Хочу тобi великого щастя. - Щастя? Тут? - Не тут. Тому й дарую тебе самому султановi. В гарем падишаха. - В гарем султана? Ха-ха-ха! Тодi навiщо ж роздягав? - Поглянути на твоє тiло. - А що скаже султан? - Маєш мовчати про це. А тепер прощай. I одягнися. Вiн одвернувся i попрямував до сходiв. "I поряднi жiнки - благоговiйнi, зберiгають тайне в тiм, що хранить аллах". _ КНИГА Людинi заповiдано (i не наяву, а ввi снi, щоб мало вигляд пророкування): читай! Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай! Призначення твоє на землi й у свiтi: читай! Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев i в травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течiї рiк, в очах дiтей i жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай! Вогненнi лiтери випеченi в твоїм серцi й у мозку, вийдуть з серця i мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше всiх вогнiв небесних - читай! У книзi буде про жiнку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про здобич i каяття, про громи небеснi й темнi ночi, про свiтло й бджолу, про перепони й вiру, про мурашку й поколiння, про ангелiв i поетiв, про сади й дим над багаттям, про вiчнi пiски й перемоги на болотах, про гори й зорю над наметом, про мiсяць, i залiзо, i охоту до намноження, i вознесiння, й падiння, i страстi, й смерть неминучу, i "знайте, що життя найближче - забава, й гра, i красування, й похвальба серед вас, i змагання у множествi майна й дiтей, подiбно до дощу, паростi вiд якого викликають захват у невiрних; згодом вони в'януть, i ти бачиш їх зжовтiлими, тодi бувають вони соломою, а в останнiй - дужча кара - i прощення вiд аллаха, i благословення, а життя ближнє - тiльки користування оманливе". Вченi ходжi читали коран коло султанських гробниць, поставлених на пагорбах Стамбула, де колись стояли вiзантiйськi храми. Венецiанськi баїли-посли збирали по мiсту плiтки, щоб згодом переповiдати їх для усiєї Європи. Мудрий Кемаль-паша-заде вiв щоденник нового султана Су-пеймана. Кемаль-паша-заде переказав для покiйного султана "Гулiстан" великого Саадi. Написав поему про кохання Юсуфа i Зулейки, зробив безлiч тлумачень корану i шарiатського права-меджелле. Приставлений до Сулеймана ще в Манiсi, вiн поїхав за новим султаном до Стамбула i супроводив його в усiх походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпiв i спитав свого найближчого словоскладача, чи заносить вiн у щоденник також про султанських жон i дiтей. - Ваша величнiсть,- вiдповiв Кемаль-паша-заде,- треба, щоб у вашiй iсторiї було хоч щось людське, iнакше в неї нiхто не повiрить. Перший запис про те, як Сулейман довiдався, що став султаном: "Вираз сумнiву й пiдозри за хвилю згас вiд гострого сяйва царевичевого погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом; уста, тонкi й немилостивi, самi собою розтягнулися пiд довгими вусами, мовби прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву потемнiлої бронзи, пролинула каламутна хмарка; принц, який своєю чеснiстю i вмiнням дотримувати слова заперечував розповсюджену думку про турецьке вiроломство, нiяк не мiг повiрити в принесену Ферхадом-пашою вiсть, що вмер султан, названий Незламним". _ СУЛЕЙМАН В той день, коли став султаном, вiн вiдчув, що вiднинi час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час iснує для нього, тобто поки вiн сам живий. Але в цих межах належить йому неподiльно. При народженнi час не сприяв Сулеймановi. Народився у цiлковитiй безнадiї. Його батько Селiм був наймолодшим серед синiй султана Баязида, а через свiй забiяцький норов - ще й нелюбимий. По смертi Баязида влада мала перейти коли не до старшого сина Коркуда, то до його брата Ахмеда, наймилiшого серцю султана... А при переходi влади в руки спадкоємця усе чоловiче поколiння Османiв, окрiм родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповiдав завойовник Царгорода Мехмед Фатiх, Сулейманiв прадiд: "Для загального добра кожний iз моїх славних сииiв або онукiв може винищити всiх своїх братiв". Першим мав виконати цей нелюдський заповiт Мехмедiв син Баязид. Але його брат Джем, якого вiн хотiв задушити, виступив проти нього вiйною, домагаючись султанського трону для себе, коли ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарiв на Родосi, якi переправили Джема до Францiї, звiдки вiн потрапив до римського папи i вже лиш там помер таємничою смертю, може, й отруєний за домаганнями Баязида, який багато рокiв виплачував усiм, хто тримав у себе в почесному полонi Джема, неймовiрнi грошi. Отож приречений був наймолодший Баязидiв син Селiм, приреченим так само мав почуватися уже вiд народження i Сулейман. Може, це наклало на нього вiдбиток на все життя: був похмурий, задумливий, дивився на людей недовiрливо, не любив базiк, задавак, схилявся тiльки перед мудрiстю i вже змалку поринув у вивчення законiв, так нiби хотiв цим порятуватися вiд видимої несправедливостi й жорстокостi життя, бо ж у людства немає iншої справедливостi, окрiм тiєї, що записана в законах. Його батько Селiм, навпаки, покладав сподiвання не на безлику справедливiсть, а на силу. Вiн усвiдомлював, яка загроза нависає над ним, але не впадав у вiдчай, бо переконаний був, що справжнiм спадкоємцем султанського трону має бути саме вiн, а не його брати. Найстарший Коркуд не мiг розлучитися з їхнiм .родинним гнiздом, далекою Амасiєю, оточив там себе поетами, мудрецями, марними книгоїдами, сам складав вiршi, його рука вмiла тримати тiльки перо, а не меч - чоловiк для влади пропащий навiки. Середнiй брат Ахмед, хоч i сидiв пiд боком у старого султана i вважався надiєю Туреччини, теж бiльше дбав про книги, мудрiсть i справедливiсть, анiж про меч, його любив простий люд, але що таке простий люд там, де йдеться про владу! Зате Селiм зумiв стати улюбленцем яничарських орт, i, коли яничарськi аги, занепокоєнi тим, що султан Баязид, виснаживши здоров'я рiзними нездоровими надужиттями, вирiшив шукати заспокоєння в одурманюваннi опiєм, стали домагатися, аби Селiма було повернуто до Стамбула, Ахмед пiдказав султановi, щоб той вiдiслав брата в далекий Трабзон. Але згодом виявилося, що через недогляд поряд з батьком намiсником у санджаку[24] Болi, сусiдньому з Трабзоном був Селiмiв син Сулейман. Щоб не допустити їхнього об'єднання проти Стамбула, султан послав онука намiсником у Крим до Кафи. Там, сидячи за холодними хвилями моря, шiстнадцятилiтнiй Сулейман мав би сповнитися ще бiльшої безнадiї за свою будучину. Але з ним була його мати Хафса, донька кримського хана Менглi-Гiрея. Вона випросила у свого батька пiдмогу для Селiма. Татарськi вершники, переправленi через море, вдарили з Селiмом на Стамбул, пiдтриманi там яничарами, змусили до втечi Ахмеда, а султан Баязид, старий, зруйнований i нiкчемний, мав поступитися владою своєму наймолодшому синовi. За мiсяць вiн помер, отруєний за наказом сина на шляху iз Стамбула до Едiрне, у мiстечку Чорлу (через вiсiм рокiв на тому самому мiсцi помре Селiм). Селiм звелiв привести п'ятьох синiв своїх ранiше померлих братiв i задушити в сераї перед своїми очима. Так само задушений був брат Коркуд, який пробував утiкати, але був упiйманий i вiдданий до рук катiв. Брат Ахмед зiбрав вiйська i виступив проти Селiма, але в битвi коло Єнiшехер був розбитий, захоплений у полон, приведений разом iз своїми синами в намет до султана i там, перед очима в Селiма, задушений. Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрiк, що, коли Селiм умре, на його тiлi буде стiльки кривавих знакiв, скiльки вбив вiн своїх братiв i племiнникiв. "Зате найприємнiше володарювати, не лякаючись зазiхань своїх близьких",- вiдповiв Селiм i звелiв задушити астролога. За першi три роки свого володарювання Селiм подвоїв iмперiю. Жив у походах, у битвах, серед жорстокостей, кровi й страждань, їв i спав разом iз своїми вояками. Тiшили його погляд кривавi пожежi, насолоджувався слух зойками вмираючих, мав високу втiху вiд споглядання того, як його яничари розграбовують перськi й вiрменськi мiста, Дамаск, Апександрiю i Каїр, хоч сам був байдужий до багатства й розкошiв, їв простою дерев'яною ложкою, не терпiв вишуканих страв, нiжного м'яса, був байдужий i до жiнок. Єдине, що любив, окрiм вiйни та кровопролиття,- це хiба що грубi вояцькi пiснi та темнi iсламськi мудрування. Хоч як дивно, любив поетiв, сам складав вiршi, написав пiд псевдонiмом Бахшi, себто Милосердний, цiлий диван[25] - коли i як? Його звали Грiзним, Жорстоким, Страшним, Незламним. Усе це поєднувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив бiльше жодного сина, не лишив по собi жодної улюбленої жони, яка б стала суперницею Хафси, за вiсiм рокiв убив сiм своїх великих вiзирiв, перед смертю силомiць поставивши на цей найнебезпечнiший при ньому пост старого мудреця i поета Пiрi Мехмеда-пашу, нездатного до чвар i боротьби за владу, цiлком вiдданого тихiй мудростi й високiй поезiї. В народi навiть народилася приказка: "А бодай тобi бути вiзиром у султана Селiма!" Такий спадок отримав Сулейман. Не було суперникiв, кордони iмперiї розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди панує сила, про справедливiсть забуто. Чи лишив Селiм якийсь заповiт своєму синовi? Не тримав його коло себе, не наближав, уперто вiдсилав то в Румелiю, то в Анатолiю, щоразу вiдсилаючи разом iз ним матiр його Хафсу, цiлих два десятки рокiв до самої своєї смертi не пiдпускав її до себе, чужий її привабi й красi. Бо що таке для нього була краса поряд з великими державними справами! Жив мiж небом i пеклом, освоїв владу й смерть, порiднив їх у своїй злочиннiй величi. Бо коли посполитiсть штовхає людину до пiдлостей мiзерних, то велич - до зла великого. Адже сказано: "Тримайся ж того, що тобi даровано!" Чого мiг очiкувати свiт од сина такого чоловiка? Вже при вступi на престол Сулейман запобiгливими мудрецями, якi завжди змагаються в отриманнi почестей вiд нової влади, був названий Сахiб Кiран - Володар Вiку, той, хто має найлiпше i з найбiльшим успiхом сповнити число десять. Число ж десять вважається найдосконалiшим у мусульманському свiтi, бо цим числом завершуються цикли лiчби, десять пальцiв на руках i на ногах у чоловiка, людина має десять вiдчуттiв: п'ять зовнiшнiх i п'ять внутрiшнiх, коран дiлиться на десять книг, у кожнiй з яких по десять сур. Мухаммед мав десять учнiв. Вiйсько дiлиться за принципом десяткiв, сотень i тисяч. Налiчується десять астрономiчних циклiв, i десять генiїв розуму, згiдно з прадавнiми схiдними символами, володiють цими циклами. "Боже провидiння визначило, що Сулейман буде народжений у перший рiк десятого вiку за хиджрою (901 рiк) i вступить на престол як десятий володар з династiї Османiв",- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино. Венецiанський баїло. доносив своєму сенатовi про нового султана: "Вiн справжнiй турок, в найвищiй мiрi поважає закон, поблажливий до християн, погано ставиться до євреїв, намножує знання i все робить свiдомо, упертий у своїх намiрах. Йому двадцять шiсть рокiв, вiд природи жвавий, дратiвливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очi, що надає йому похмурого вигляду". Тюрбан було помiчено чи не найперше. У Селiма тюрбан був круглий, як великий м'яч, з-над нього високо вистромлювався гостряк шапки, пишне павине перо пiдтримувалося величезним смарагдом, улюбленим каменем султана. Селiм носив свiй тюрбан ледь не на макiвцi голови, намотаний абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, нiби яничар-забiяка. У Сулеймана тюрбан був намотаний до самого верха шапки, бiлоснiжна тканина лягала рiвно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку, що аж наповзала на самi брови. Казали, що султан цим прикриває свою вiчну роздвоєнiсть, невпевненiсть, вагання перед прийняттям рiшень, внутрiшню муку, що не дає йому нi пiдбадьорити будь-кого як слiд, нi налякати, як годилося б у його становищi можновладця. Але ж був, мабуть, i рiшучий по-своєму, коли вже з перших своїх крокiв у Стамбулi дав зрозумiти, що не стане змiшувати силу з справедливiстю, а розокремить їх без щонайменших вагань i очiкувань. Два павинi пера па своєму тюрбанi прикрасив великими рубiнами, знову ж таки пiдкреслюючи, що не подiляє уподобань свого батька. Селiмiв смарагд покладено було в скарбницю султанського сераю. Тримався Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь нiби чи то байдужий, чи сонний. Вагався чи чогось очiкував? Провiнцiї безмежної його iмперiї вклонилися новому султановi. Лише сiрiйський намiсник Джамбердi Газалi пiдняв бунт i проголосив себе султаном. Газалi, прозваний Слов'янином, прислужився покiйному Селiмовi пiд час походу на Єгипет. Тодi вiн переметнувся вiд мамелюкiв до Османiв, тепер пiдняв повстання проти нового султана з намiром скинути з Сiрiї османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску п'ять тисяч яничарiв, тодi з п'ятнадцятьма тисячами вершникiв i тисячею аркебузникiв пiшов на Стамбул. Недосвiдчений у вiйськовiй справi Сулейман розгубився i навiть злякався. Вимушений був послати проти Газалi свого зятя Ферхада-пашу, хоч мав би за звичаєм своїх предкiв сам повести вiйсько, щоб скарати зрадника. Ферхад-паша наприкiнцi сiчня 1521 року розбив Газалi пiд Дамаском. Бунтiвник, переодягнений дервiшем, спробував утiкати, але був упiйманий його людьми, приведений до султанського сераскера[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привiз Сулеймановi голову Джамбердi Газалi, i радiсть нового султана була така велика, що вiн одразу хотiв був послати ту голову, як пiдтвердження свого несхитного могуття, у дарунок венецiанському дожевi Лоредано. Баїло Пресвiтлої Республiки в Царгородi Марко Мiнi насилу вiдраяв молодого султана вiд такого варварського вчинку. Сулейман схаменувся i пiсля того замкнувся в собi ще дужче. Знав: свiт допильновує кожного його поруху, прислухаеться до кожного слова, яке злiтав з уст. У цьому радiсть, але й жах влади. Все ж поволi звикав до влади. Не дозволяв тим часом собi нiяких надмiрностей, нiякої пишноти. Радився з вiзирами, ходив до мечетi, час вiд часу вправлявся у стрiляннi з лука, майже щодня бував у султанських стайнях, бо ту звичку мав ще замолоду. В Криму ще навчився вправно пiдковувати коней i любив зайти до стайнi й заробити аспру, котра, як казав сам, "не забруднена була потом i кров'ю райї[27]". З придворних найближче до себе допускав тiльки Iбрагiма, поважав великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашу, свого вихователя Касима-пашу i дiєписця мудрого Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кiнця, мабуть, не знав нiхто, навiть найближчий до нього Iбрагiм, бо на розпитування Грiтi, як ставиться султан до жiнок, той тiльки знизав плечима: - Не можу сказати. Здається, вiн байдужий до цього. Вiн не минає гарему, але й не пiддається чарам своїх рабинь. Здається, валiде Хафса була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька i не порвав iз жiночим свiтом зовсiм. По матерi вона черкешенка, тому намiрилася розбудити в синовi мужчину, знайшовши для нього гiдну жону з свого племенi. Жiнцi майже завжди вдається зробити задумане. Останнi три роки Сулейман поволi ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махiдевран. - Я чув це iм'я,- погладжуючи бороду, мовив Грiтi з виглядом людини, для якої не iснує таємниць.- Чув ще тодi, коли вона була в Манiсi. Я купець, а купець повинен купувати також вiстi про все, що дiється довкола. Надто вiстi високi. Про цю Махiдевран можуть заговорити повсюди ще бiльше, нiж про самого Сулеймана. Чи не здається вам, Iбрагiме? Iбрагiм мовчки всмiхнувся. У глибинi душi вважаючи себе найрозумнiшим з усiх людей, з якими стикався, не любив провидцiв, а ще знав напевне: купити можна справдi все, навiть найбiльшi таємницi, але купити знання про майбутнє ще нiкому не вдавалося i не вдасться нiколи. - Побачимо,- ухильно вiдповiв вiн.- Сулейман щойно сiв на престол Османiв. - Але ж ви знаєте султана, як нiхто! - вигукнув Грiтi. - Я не знаю навiть власних снiв,- шорстко мовив грек i повторив: - Навiть власних снiв. _ МАХIДЕВРАН Мабуть, знала до кiнця свого сина лише валiде Хафса. Знання те добула гiрко. Вiддала Сулеимановi все життя, стемнiла устами вiд багатолiтньої зневаги, якої зазнавала вiд султана Селiма, що за прикладом дiда свого Мехмеда Фатiха завiв собi цiлий гарем з гарненьких юнакiв, кинула всi сили своєї душi на служiння єдиному синовi, вибудовувала споруду його життя вперто й дбайливо. Не було звичайної любовi мiж матiр'ю й сином, з'єднала їх неминучiсть, може, страх або навiть i ненависть, але роз'єднатися уже не могли: надто боялися одне одного, надто багато таємниць лежало мiж ними, яких не повинен був знати свiт. Жiнки не належали до таємниць. Недоступними теж не були для султанського онука, а згодом - сина. Щойно почали висiватися у Сулеймана вуса, як вiн уже мав свiй гарем, не кивнувши для того й пальцем. Сказано ж: "Женiться з тими, що приємнi вам, жiнками,- i з двома, i трьома, i чотирма. А коли боїтеся, що не будете справедливi, то - з однiєю або з тiєю, якими оволодiли вашi десницi". Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся у неї жадiбно i безтямно, але й не зогидив жiнок, як його батько. Нуртували в ньому марення й туга за переживаннями чистими, вишуканiшими i благороднiшими, набридливих тупих жiнок-дiвчаток, розкiшних дурних одалiсок мав задосить, хотiв тепер мати коло себе жiнку гарну й горду, повабну й мудру не самим тiлом, а й серцем, жiнку, що могла б зрозумiти його i дорiвнятися йому всюди i всюди зробити щасливим: за учтою i в бесiдi, у постелi й у державних справах, якi судилися йому в майбуттi неминуче. Шукати такої жiнки не мiг i не вмiв. Султани i їхнi сини не шукають жiнок. Це роблять за них iншi. Часто все вирiшує простий випадок. Валiде Хафса не могла покладатися на випадок. Помiг їй, хоч як це неймовiрно, султан Селiм. У нестримнiй жадобi завойовництва вiн замахнувся на землю, що величиною своєю дорiвнювалася його iмперiї, а багатством i могуттям набагато перевищувала,- на Єгипет. В Єгиптi ось уже ледве не цiлих сто рокiв панували мамелюки з рiдного Хафсi племенi черкесiв. Колишнi бiднi найманцi-воїни з далекого Кавказу захопили владу в цiй великiй державi й поширили її на всi довколишнi землi, iз святинями мусульманськими й християнськими включно - Меккою i Єрусалимом. Селiм, роззухвалений легкою перемогою над перським шахом, повiв своїх яничарiв на мамелюцького султана Кансуха ал-Гурiя. Перед боєм пiд Халебом султан сказав своїм воїнам: "Коли нам судилося погинути - наше царство небесне; коли ж переможемо ворога - наше буде царство земне". Зраджений намiсником Ха-леба Хаїр-бегом, вiсiмдесятилiтнiй султан Кансух ал-Гурiя був розгромлений пiд Халебом, а нового мамелюцького султана Туман-бея зрадив його воєвода Джамбердi Газалi. Селiм щедро нагородив зрадникiв: Хаїр-бега посадовив намiсником у Єгиптi, а Джамбердi Газалi - в Дамаску, вiддавши йому всю Сiрiю. Селiмiв великий вiзир Юнус-паша сказав султановi: "Половина iсламського вiйська загинула в боях i лишилася в пiщаних пустелях, i єдина користь вiд цього та, що Єгипет перейшов у владу своїх зрадникiв". Селiм велiв задушити вiзира за цi слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанiв Єгипту цiлком неждано валiде Хафса. Щойно довiдавшись про першу перемогу Селiма пiд Халебом i про смерть Кансуха ал-Гурiя, вона негайно спорядила своїх довiрених гонцiв на далекий Кавказ до свого племенi i звелiла передати старшинам: "Чого ви ще ждете в своїх горах? Всемогутнiй султан побив черкеських мамелюкiв, незабаром прийде зi своїм iсламським вiйськом i на Кавказ. Шлiть його синовi найкращу з своїх дiвчат, так само неперевершену вродою i гiдностями, як неперевершена сила султанського вiйська!" Гонцi їздили довго, бо дорога вiд Манiси далека, тяжка й сповнена небезпек: пустелi, гiрськi пасма, бурхливе море й ще гори, чужi, суворi, дико-неприступнi. Як знайти там маленьке плем'я черкесiв, як до нього доступитися i приступитися? Коли ж повернулися, були з ними три брати-черкеси, якi привезли загорнений у безмежну волохату бурку живий пакунок. Духом далеких вiтрiв, нiчних вогнищ било вiд братiв i вiд того схованого в чорнiй бурцi дарунка, i валiде, хоч нiколи не знала духу черкеського племенi, хижо роздула нiздрi, бо ж голос кровi лунає у жiнцi й через вiдстанi поколiнь. Де та Манiса i що та Манiса - а от же долинув з неї голос султанської жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благороднi черкеси i хоч нiколи нiкому не впокорялися, столiттями вели життя дике й криваве, але вчули в цьому голосi щось, може, й близьке, вмить вiдгукнулися й послали для невiдомого шах-за